скачать книгу бесплатно
– Я не генiй, як Кiтс[18 - Джон Кiтс (1795–1821) – англiйський поет-романтик. Дуже рано помер. Як вважало багато його сучасникiв, однiею з причин його ранньоi смертi Кiтса були жорстокi нападки критикiв, бо за життя поета його твори не набули популярностi.], i це не вб’е мене, – говорила вона рiшуче. – Зрештою, не я залишилася в дурнях, бо фрагменти, взятi прямо з реального життя, були оголошенi безглуздими й неможливими, а сцени, якi я створила у своiй власнiй дурнiй головi, названi «чарiвно природними i правдивими». Постараюся втiшитися цим, а коли буду готова, зроблю нову спробу.
Роздiл п’ятий
Мудростi сiмейного життя
Як i бiльшiсть iнших юних матрон, Мег починала свое подружне життя з твердою рiшучiстю стати зразковою господинею. Джон, на ii думку, мав знайти вдома рай: завжди усмiхнене обличчя дружини, добре харчуватися щодня й не знати, що таке вiдiрваний гудзик. Вона вкладала у свою працю стiльки любовi, енергii й оптимiзму, що просто не могла не домогтися успiху. Їi рай був далеко не безтурботним, бо ця маленька ледi старанно поралась, була аж надто схвильована тим, щоб догодити чоловiковi, й метушилася, як справжня Марта[19 - Марта – стара ключниця, персонаж роману англiйського письменника Вальтера Скотта (1771–1832) «Роб Рой» (1818). За текстом роману, Марта була люб’язною та скромною, добре опiкувалася будинком та його жильцями.], обтяжена безлiччю турбот.
Інодi вона так втомлювалася, що була не в силах навiть усмiхатися. У Джона пiсля низки вишуканих страв розладналося травлення, i вiн невдячно вимагав простоi iжi. Щодо гудзикiв, то Мег скоро почала дивуватися, куди вони дiваються, хитала головою з приводу чоловiчоi недбалостi та загрожувала змусити його самого пришивати iх, щоб подивитися, чи будуть вони пришитi настiльки мiцно, щоб витримати нетерплячi ривки й рiзкi рухи його пальцiв.
Вони були дуже щасливi, навiть пiсля того, як вiдкрили, що не можуть жити однiею любов’ю. Джон вважав, що Мег не стала менш красивою тiльки через те, що усмiхалася йому тепер, виглядаючи iз знайомого кавника. Та й Мег цiлком вистачало романтичностi в щоденному прощаннi, хоч ii чоловiк супроводжував поцiлунок нiжним запитанням: «Що надiслати додому до обiду: телятину чи баранину?».
Маленький будиночок перестав виглядати, як поцяцькована альтанка i став просто будинком, а юна пара скоро вiдчула, що цi змiни на краще. Спочатку вони гралися в свое новеньке господарство i радiли, як дiти, але потiм Джон статечно й розмiрено зайнявся справою, вiдчуваючи на своiх плечах весь тягар турбот глави сiмейства, а Мег вiдклала своi батистовi капоти, вдягла великого фартуха i взялася за роботу, вкладаючи в неi, як уже було сказано, бiльше енергii, нiж розсудливостi.
Поки тривало захоплення кулiнарiею, вона проштудiювала вiд початку i до кiнця всю книжку рецептiв панi Корнелiус так, нiби це був арифметичний задачник, i розв’язувала кожне завдання з терпiнням i завзятiстю. Інодi доводилося запрошувати матiр, батька й сестер, щоб допомогти з’iсти аж надто рясний обiд iз вдало приготованих страв, а iнодi Лоттi отримувала таемну вказiвку вiднести додому вузлик невдалих страв, якi можна було приховати вiд всiх у зручних маленьких животиках Гуммелiв.
Вечiр, проведений iз Джоном над записами витрат, зазвичай призводив до тимчасового затишшя в кулiнарнiй дiяльностi й приступу ощадливостi. Тодi бiдного чоловiка тримали на хлiбному пудингу, рагу з пiдливою i пiдiгрiтiй кавi, випробовуючи його терпiння, хоч вiн виносив це з такою стiйкiстю, що заслуговував на похвалу. Однак, перш нiж вдалося знайти золоту середину, Мег додала до свого сiмейного надбання те, без чого юнi пари рiдко обходяться, – сiмейну сварку.
Палаючи господарським бажанням побачити у своiй коморi припаси домашнього приготування, вона взялася варити смородиновий джем. Джон отримав розпорядження замовити десяток маленьких горщикiв i додаткову кiлькiсть цукру, бо смородина в iхньому садку вже дозрiла й слiд було зайнятися нею якомога швидше. Джон твердо вiрив, що його дружина може все, i пишався ii талантами, тому вирiшив, що це бажання слiд виконати i iхнiй единий урожай ягiд мае бути переведений у форму, дуже приемну для вживання взимку. Тож в маленький будиночок було надiслано чотири десятки чарiвних маленьких горщикiв, пiвбочки цукру i маленького хлопчика, який мав зiбрати смородину з кущiв.
Сховавши свое гарне волосся пiд маленький чепчик, засукавши рукава до лiктiв i надiвши картатий фартух, який мав досить кокетливий вигляд, юна господиня взялася за справу, нiтрохи не сумнiваючись в успiху, адже хiба не бачила вона сотнi разiв, як це робила Ханна?
Кiлькiсть поставлених у ряд горщикiв спочатку здивувала ii, але Джон так любить джем, а маленькi баночки так гарно виглядатимуть на верхнiй полицi – тож Мег вирiшила заповнити iх усi. Вона провела цей довгий день, перебираючи, протираючи, процiджуючи смородину. Вона без кiнця метушилася бiля свого джему, стараючись з усiх сил. Мег вдалася до порад панi Корнелiус, напружувала пам’ять, щоб пригадати, що робила Ханна i чого не зробила вона, Мег. Тож джем знову повертався на додаткове кип’ятiння, додавання цукру, процiджування, але огидна смородина все одно не бажала «густiти».
Їй дуже хотiлося побiгти додому прямо у фартусi, й попросити маму допомогти, але вони з Джоном давно вирiшили, що нiколи нiкого не турбуватимуть своiми особистими клопотами, переживаннями або сварками. Останне слово викликало в них навiть смiх, нiби думка, на яку воно наводило, була абсолютно безглуздою.
Вони твердо дотримувалися свого рiшення i всякий раз, коли могли обiйтися без сторонньоi допомоги, обходилися без неi, й нiхто не втручався в iхнi справи. Тож Мег продовжувала боротися одна з упертою солодкою масою весь спекотний лiтнiй день. О п’ятiй годинi вечора вона сiла посеред своеi перевернутоi догори дригом кухнi, заломила забрудненi руки i розридалася.
Треба сказати, що в перший час пiсля весiлля, захоплена новим життям, Мег часто повторювала: «Мiй чоловiк вiльний приводити додому друзiв, коли забажае. Я завжди буду готова прийняти iх: не буде нi суети, нi невдоволення, нi сорому, лише прибраний будинок, весела дружина i хороший обiд. Джон, дорогий, нiколи навiть не питай моеi згоди, запрошуй, кого хочеш i будь упевнений в люб’язному прийомi з мого боку». Як це було чарiвно! Джон просто сяяв вiд гордостi, слухаючи ii, й усвiдомлював, яке це щастя – мати таку чудову дружину. Але хоч гостi у них час вiд часу бували, iх прихiд нiколи не був несподiванкою, i Мег досi не мала нагоди якось вiдзначитися.
Таке часто трапляеться: е якась невiдворотнiсть в такого роду подiях, i ми можемо лише дивуватися iй, сумувати i мужньо зносити випробування…
Якби Джон зовсiм не забув про джем, було б, мабуть, неприпустимо з його боку вибрати саме цей день з усiх iнших у роцi для того, щоб несподiвано призвести до обiду гостя. Внутрiшньо вiтаючи себе з тим, що значний запас провiзii був замовлений i вiдправлений додому в той ранок, вiдчуваючи повну впевненiсть у тому, що страви будуть готовi до потрiбноi години, i дозволяючи собi мати приемне передчуття щодо прекрасного враження, яке справить на гостя красива господиня, коли вийде iм назустрiч, Джон вiв друга до свого житла з неприхованою гордiстю юного господаря й чоловiка.
Цей свiт сповнений розчарувань, як виявив Джон, коли пiдiйшов до «голуб’ятнi». Зазвичай параднi дверi були гостинно вiдчиненi – тепер же вони виявилася замкненi, i до того ж на замок, а вчорашнiй бруд все ще прикрашав схiдцi ганку. Вiкна вiтальнi були зачиненi й завiшенi, не було видно красивоi дружини, яка п’е чай на верандi в бiлiй сукнi, зводячи з розуму маленьким блакитним бантом у волоссi, або гостинноi господинi, що вiтае гостя iз сяючими очима i приязною усмiшкою. Власне, не було видно нi душi, крiм хлопчика, на перший погляд закривавленого, який спав пiд кущем смородини.
– Боюся, щось трапилося. Зайдiть в сад, Скотт, а я поки пiднiмуся i пошукаю панi Брук, – сказав Джон, стривожений мовчанкою i безлюднiстю.
Вiн квапливо обiйшов будинок, шлях йому вказував рiзкий запах паленого цукру. Пан Скотт iз дивним виразом на обличчi крокував слiдом за господарем. Коли Брук зник за дверима, гiсть скромно затримався в саду, знаючи, що i так зможе все побачити й почути, i, будучи холостяком, безмiрно радiв такiй перспективi.
У кухнi панували безлад i зневiра. Частина джему тонкою цiвкою перетiкала iз горщика в горщик, iнша – розтiклася по пiдлозi, а третя весело горiла на плитi. Лоттi, з iстинно тевтонським[20 - Тут маеться на увазi стереотип щодо терплячоi та спокiйноi вдачi тевтонiв, тобто нiмцiв.] спокоем, стоiчно iла хлiб, запиваючи його чимось на зразок смородиновоi настоянки, бо джем, як i ранiше залишався в безнадiйно рiдкому станi. Панi Брук сидiла посеред кухнi, закривши обличчя фартухом i вiдчайдушно схлипувала.
– Дiвчинко моя мила, що трапилося? – вигукнув Джон, вриваючись у кухню. Перед його внутрiшнiм поглядом стояли страшнi бачення ошпарених рук, вiн боявся почути несподiвану звiстка про важку втрату i вiдчував таемний жах при думцi про гостя в саду.
– О Джон, я так втомилася, менi так жарко, i я така сердита i засмучена! Я працювала над цим джемом, поки не видихлася остаточно. Швидше допоможи менi, або я помру! – i змучена господиня кинулася йому на груди, забезпечивши чоловiку солодкий, у прямому сенсi слова, прийом, оскiльки ii фартух був окроплений варенням так само, як i пiдлога.
– Що тебе засмутило, люба? Сталося щось жахливе? – запитав стривожений Джон, нiжно цiлуючи верхiвку маленького чепчика, що сидiв зовсiм криво на цiй чарiвнiй голiвцi.
– Так! – i Мег вiдчайдушно заридала.
– То що ж сталося? Скажи менi швидше. Не плач, я винесу все, тiльки не твое мовчання. Говори ж, любов моя.
– Дж… джем не густiшае, i я не знаю, що робити!
Джон Брук тодi засмiявся, хоч згодом уже не наважувався це робити над тим, що трапилося. Іронiчний Скотт, стоячи в саду, теж мимоволi усмiхнувся, почувши реакцiю Джона, яка, щоправда, завдала останнього удару вбитiй горем Мег.
– І це все? Викинь його у вiкно i забудь. Я куплю кiлька кварт готового джему, якщо хочеш, тiльки, Бога ради, не влаштовуй iстерику. Я привiв до обiду Джека Скотта i…
Джон не договорив, бо Мег вiдштовхнула його й, трагiчно заломивши руки, впала на стiлець, вигукнувши так, що в голосi ii змiшалися роздратування, докiр i жах:
– Гiсть до обiду, а все догори дригом! Джон, як ти мiг це зробити?
– Тихiше, вiн в саду! Я зовсiм забув про проклятий джем, але тепер вже нiчого не виправиш, – сказав Джон, з тривогою уявляючи наслiдки цiеi ситуацii.
– Ти повинен був прислати кого-небудь, щоб попередити мене, або сказати менi сьогоднi вранцi. І мав згадати, як я буду зайнята сьогоднi, – продовжила Мег, бо навiть голубка може клюнути, якщо почати наiжачувати iй пiр’ячко.
– Вранцi я ще не знав, що запрошу його, попередити не було часу: ми зустрiлися пiсля роботи. А хiба треба було просити дозволу, адже ти завжди казала менi приводити друзiв, коли хочу. Я нiколи не робив цього ранiше, i будь я проклятий, коли зроблю що-небудь подiбне ще раз! – заявив Джон iз ображеним виглядом.
– Сподiваюся, що не зробиш! Зараз же вiдведи його геть, я не можу вийти до нього в такому виглядi, а в будинку немае нiякого обiду.
– Менi це подобаеться! А де яловичина i овочi, якi я послав додому, i пудинг, який ти обiцяла? – вигукнув Джон, кидаючись до кухонноi комори.
– У мене не було часу готувати. Тож сподiвалася, що ми пообiдаемо у мами. Менi дуже шкода, але я була дуже зайнята, – i з очей Мег знову полилися сльози.
Джон мав напрочуд м’яку вдачу, але водночас був всього лише людиною, а прийти додому пiсля довгого трудового дня втомленим, голодним, повним надiй i знайти будинок у безладдi, стiл – порожнiм, а дружину – сердитою, таке не надто сприяе безтурботностi духу i спокою манер. Вiн, однак, стримався, i маленький шквал, ймовiрно, пронiсся б швидко, якби не одне фатальне слово.
– Ситуацiя неприемна, я згоден, але, якщо ти допоможеш, ми впораемося i, незважаючи нi на що, добре проведемо час. Не плач, люба, зроби маленьке зусилля i приготуй нам що-небудь поiсти. Ми обидва голоднi, як вовки, тож нам все одно, що буде на столi. Дай нам солонини, хлiба й сиру, ми не станемо просити джему.
Джон сказав це добродушно й жартома, але одним цим словом пiдписав собi вирок. На переконання Мег, це було занадто жорстоко – натякати на ii сумну невдачу, тож остання крапля ii терпiння одразу випарувалася.
– Виплутуйся з цiеi ситуацii, як знаеш. Я занадто змучена, щоб «робити зусилля» заради кого б то не було. Як це по-чоловiчому – пропонувати гостю кiстку й вульгарний хлiб iз сиром! Я не бажаю, щоб подiбне вiдбувалося в моему домi. Вiдведи цього Скотта до мами i скажи йому, що я поiхала, захворiла, померла – що хочеш. Я не вийду до нього, i ви з ним можете скiльки завгодно смiятися над моiм джемом. Бiльше ви тут нiчого не отримаете, – i, промовивши це на одному диханнi, Мег скинула фартух i стрiмко покинула поле битви, щоб оплакати себе у кiмнатi.
Що двое чоловiкiв робили в ii вiдсутнiсть, вона так нiколи й не дiзналася, але пана Скотта, звiсно, нiхто не повiв «до мами», а коли Мег спустилася до iдальнi, пiсля того, як вони обидва пiшли, то знайшла слiди приготованоi нашвидкуруч трапези, що викликала в неi жах. Лоттi повiдомила, що вони з’iли дуже багато, й голосно смiялися, а господар велiв iй «викинути все солодке вариво й заховати горщики».
Мег дуже хотiлося пiти i розповiсти про все матерi, але сором за власну поведiнку та вiрнiсть Джону, «який, можливо, i був дуже жорстокий, але нiхто не мав знати про це», утримали ii, й пiсля квапливого прибирання кухнi та iдальнi вона причепурилася i сiла чекати, коли Джон прийде, щоб отримати прощення.
На жаль, Джон бачив справу зовсiм в iншому свiтлi. Вiн постарався вийти з неприемного становища, представивши його Скотту як забавний випадок, вибачився, як мiг, за дружину i так добре грав роль гостинного господаря, що друг отримав задоволення вiд iмпровiзованого обiду й обiцяв прийти ще.
Але насправдi Джон був сердитий, хоч i намагався не показати це гостю. Вiн вiдчував, що Мег спочатку посадила його в калюжу, а потiм кинула в бiдi. «Це нечесно – пропонувати людинi приводити друзiв у будь-який час, а коли вона тобi повiрить, розсердитися, звинуватити в усьому й залишити одного в скрутному становищi, щоб над ним смiялися або жалiли його. Нi, бачить Бог, це нечесно! І Мег повинна це знати».
Протягом усього обiду вiн внутрiшньо кипiв вiд злостi, але, коли всi тривоги й хвилювання опинилися позаду, i провiвши Скотта, вiн попрямував додому, бiльш умиротворений настрiй заволодiв його душею. «Бiдолаха! Я несправедливо строгий до неi, адже вона всiею душею прагнула догодити менi, коли варила цей джем. Звичайно, Мег вчинила неправильно, звинувативши мене, але ж вона така молода. Я повинен бути терплячий, допомогти iй, навчити ii».
Вiн сподiвався, що вона не пiшла до батькiв, адже терпiти не мiг плiток i втручання iнших у його особистi справи. Вiд самоi думки про це на хвилину його знову охопив гнiв. Потiм страх, що Мег захворiе вiд слiз i горя, пом’якшив його серце i змусив прискорити крок. Вiн вирiшив бути спокiйним i добрим, але твердим, абсолютно твердим, щоб показати iй, у чому вона ухилилася вiд свого обов’язку перед чоловiком.
Мег так само вирiшила бути «спокiйною й доброю, але твердою» i показати йому, в чому полягав його обов’язок. Їй дуже хотiлося вибiгти йому назустрiч i попросити вибачення i щоб вiн поцiлував ii та втiшив, що – вона була впевнена – неодмiнно сталося б. Але, зрозумiло, не зробила нiчого подiбного i, побачивши, що Джон наближаеться, почала муркотiти пiсеньку, розгойдуючись у гойдалцi з шиттям у руках, як свiтська дама в години дозвiлля у своiй кращiй вiтальнi.
Джон був трохи розчарований тим, що не знайшов нiжноi Нiоби[21 - Нiоба – у давньогрецькiй мiфологii дружина фiванського царя. Вона хвалилася численним потомством i образила богиню Лiто, матiр Аполлона й Артемiди, в якоi було лише двое дiтей. За це дiти Лiто стрiлами з лукiв перебили всiх дiтей Нiоби, а сама вона скам’янiла вiд горя.], але, вiдчуваючи, що його гiднiсть вимагае, щоб першi вибачення прозвучали з вуст дружини, нiчого не сказав, увiйшов, не поспiшаючи, i лiг на диван iз вельми доречним зауваженням:
– Скоро буде молодий Мiсяць, люба.
– Нiчого не маю проти, – пролунала надзвичайно заспокiйлива вiдповiдь Мег.
Кiлька iнших тем, що становлять спiльний iнтерес, також були порушенi паном Бруком i супроводженi вiдповiдями панi Брук, потiм розмова вичерпалася. Джон сiв бiля вiкна, розгорнув газету й, фiгурально висловлюючись, занурився в неi з головою. Мег сiла бiля iншого вiкна й шила iз такою ретельнiстю, немов бантики для ii домашнiх туфель належали до числа предметiв найпершоi необхiдностi. Обое мовчали, обое мали вигляд абсолютно «спокiйних i твердих», i обое вiдчували себе жахливо нiяково.
«Боже мiй, – думала Мег, – подружне життя таке важке й вимагае поряд iз любов’ю нескiнченного терпiння, як каже мама».
Зi словом «мама» на пам’ять дiвчинi прийшли й iншi ii поради, данi давно й вислуханi тодi зi скептичними запереченнями.
«Джон – хороша людина, але й у нього е недолiки, i ти повинна навчитися бачити iх i миритися з ними, пам’ятаючи про своi власнi. Вiн дуже рiшучий, але нiколи не пручатиметься, якщо ти ласкаво надаси йому своi доводи, замiсть того, щоб нетерпляче заперечувати. Вiн дуже суворий до себе та вимогливий до iнших у тому, що стосуеться правди, – хороша риса, хоч ти й називаеш його “занудою”. Нiколи не обманюй його нi поглядом, нi словом, Мег, i вiн ставитиметься до тебе з довiрою, яку ти заслуговуеш, надаватиме пiдтримку, якоi ти потребуеш. Характер у нього не такий, як у нас (ми спалахнемо – i все пройшло), його гнiв – гнiв чесний i незмiнний, який рiдко розпалюеться, але якщо розпалюеться, погасити його нелегко. Будь обережна, дуже обережна, не викликай у нього гнiв i роздратування проти тебе, адже свiт i щастя у вашiй родинi залежатимуть вiд збереження взаемноi поваги. Стеж за собою, а якщо ви обое вчините неправильно, не бiйся вибачитися першою. Стережися дрiбних сварок, взаемного непорозумiння, поспiшних рiзких слiв, якi часто призводять до великоi бiди».
Мег згадала цi слова саме зараз, коли сидiла з шиттям бiля вiкна у променях втомленого за день сонця. Це була iхня перша серйозна сварка. Їi власнi квапливi слова здалися тепер i дурними й жорстокими, а власний гнiв представлявся тепер дитячим. Думки про бiдного Джона, який прийшов додому, де на нього чекала така сцена, пом’якшили ii серце. Вона глянула на нього зi сльозами на очах, але вiн не дивився на неi. Вона вiдклала рукодiлля i встала, думаючи: «Я перша скажу: “Прости мене!”». Але вiн, здавалося, не чув ii крокiв.
Вона йшла повiльно, бо важко переступити через гордiсть, пройшла через кiмнату i зупинилася поруч з ним, але вiн не повернув голови. На мить iй здалося, що вона не зможе зробити це, але тут же виникла думка: «Це початок. Я пройду свою половину шляху, i менi буде нi в чому дорiкнути собi», i, схилившись, вона нiжно поцiлувала чоловiка в лоб. Сварка була залагоджена – поцiлунок каяття був краще за океан слiв. І через хвилину Джон вже тримав ii на колiнах i нiжно казав:
– Так, це було дуже недобре – смiятися над бiдними маленькими горщиками для джему. Прости мене, моя люба! Я нiколи бiльше так не вчиню.
Але вiн смiявся – о так! – i багато разiв, як i сама Мег, i обое стверджували, що це був найсолодший джем у iхньому життi, бо iм вдалося i в цiй сварцi[22 - В англiйськiй мовi багато слiв мають кiлька значень. Луiза Олкотт, мабуть, полюбляла каламбури, оскiльки «банка» (скляна банка джему) та «сварка», «нервування» тут позначаються одним словом – jar.] зберегти солодкiсть сiмейного життя.
Пiсля цього сама Мег запросила пана Скотта до них у будинок i пригостила першокласним обiдом, без розлюченоi дружини як першоi страви. З цiеi нагоди вона була така весела й мила i все було так чарiвно, що пан Скотт назвав Джона «щасливчиком» i всю дорогу додому хитав головою, розмiрковуючи про тяготи холостяцького положення.
Восени Мег очiкували новi випробування i переживання. Саллi Моффат вiдновила свою дружбу з нею i часто заходила в маленький будиночок поговорити й випити чашечку чаю або запрошувала «милу бiдолаху» зайти i провести день у великому будинку Моффатiв. Це було приемно, бо в похмуру погоду Мег зазвичай вiдчувала себе самотньо: всi домашнi були зайнятi, Джон працював до пiзнього вечора, робити було нiчого, окрiм як тiльки шити, читати або тинятися по будинку.
Цiлком природно, що в Мег стало звичкою ходити в гостi й базiкати iз подругою. Красивi речi Саллi викликали у неi бажання мати такi ж i жалiсть до себе самоi, вiд того, що вона iх позбавлена. Саллi була дуже добра i часто пропонувала взяти ту чи ту вподобану рiч, але Мег не приймала таких подарункiв, знаючи, що Джону це не сподобаеться. А згодом ця дурна маленька жiнка раптом взяла й зробила те, що не сподобалося Джону нескiнченно бiльше.
Вона знала про всi доходи чоловiка до останнього цента, тож з приемнiстю усвiдомлювала, що вiн довiряе iй не тiльки свое щастя, а й те, що деякi чоловiки цiнують бiльше, – своi грошi. Вона знала, де вони лежать, i могла взяти скiльки хоче. Вiн тiльки просив, щоб вона вела записи про кожен витрачений долар, платила за рахунками щомiсяця i не забувала про те, що вона дружина бiдного чоловiка.
Спочатку вона добре проявила себе у закупах, була обачною й економною, акуратно вела домашнi витратнi записи i без страху показувала iх чоловiковi. Але в ту осiнь у рай Мег заповз змiй i спокусив ii, як не одну сучасну Єву, проте не яблуками, а сукнею.
Мег обурювалася, коли ii жалiли, або, хай i не навмисне, але вказували на бiднiсть. Однак вона соромилася визнати, що сердиться, й iнодi намагалася втiшитися придбанням якоiсь гарненькоi дрiбнички, щоб Саллi не думала, начебто iй доводиться економити. Щоправда, пiсля таких покупок вона завжди вiдчувала, що вчинила недобре, бо без цих красивих речей цiлком можна було обiйтися, але вони коштували так мало, що не було пiдстав хвилюватися. Тож пiд час поiздок по магазинах разом iз Саллi Мег вже не була лише пасивною глядачкою, а кiлькiсть витрат на дрiбницi поступово збiльшувалася.
Коли ж наприкiнцi мiсяця вона пiдбила пiдсумок своiх витрат, сума майже злякала ii. Але в той час у Джона було багато роботи, i вiн доручив рахунки iй. Наступного мiсяця вiн був у вiд’iздi, а вже на третiй влаштував день перевiрки квартальних платежiв.
Мег на все життя запам’ятала його. Адже за тиждень до того вона зробила жахливий вчинок, що тягарем лежав тепер на ii совiстi. Саллi купувала шовк, а Мег дуже хотiлося нову сукню – гарну, легку, для вечiрок, бо ii чорне шовкове плаття було таким звичайним, а батист i серпанок на вечiр годяться тiльки для дiвчат.
Тiтонька Марч зазвичай давала сестрам у подарунок на Новий рiк по двадцять п’ять доларiв кожнiй. Чекати залишалося тiльки мiсяць, а тут на розпродажi пропонувався чарiвний лiловий шовк. І грошi в неi були, якщо тiльки наважитися взяти iх. Джон завжди казав, що все, що належить йому, належить iй, але чи подумае вiн, що це добре – витратити не тiльки майбутнi двадцять п’ять доларiв, а й iншi двадцять п’ять iз грошей, вiдкладених на господарство?
Це було ще те питання. Саллi переконувала ii купити шовк, пропонувала позичку i з кращих спонукань спокушала Мег так, що та була не в силах противитися. У недобру хвилину продавець пiдняв чарiвнi складки, що так божественно шарудiли, й сказав: «Майже даром, панi, запевняю вас». Вона вiдповiла: «Я беру його». Тканину було вiдмiряно й вiдрiзано, а рахунок оплачено. Саллi була в захватi, i Мег теж смiялася, немов це було незначна подiя, але поiхала з магазину з таким почуттям, нiби вкрала щось i за нею женеться полiцiя.
Повернувшись додому, вона спробувала пом’якшити докори сумлiння спогляданням чарiвного шовку, але тепер вiн не здавався iй таким неймовiрним, вже не так добре пасував iй, а слова «п’ятдесят доларiв», здавалося, були надрукованi, як вiзерунок, на кожному полотнищi. Вона прибрала покупку до шафи, але тканина наче переслiдувала ii не як чудове бачення новоi сукнi, а як настирливий лякаючий привид безрозсудного вчинку.
Того вечора, коли Джон дiстав витратнi записи, серце Мег завмерло, i вперше у своему подружньому життi вона вiдчула, що боiться чоловiка. Його добрi карi очi здавалися iй суворими, а, оскiльки вiн був незвичайно веселий, то уявила, що провини ii викритi, просто це поки що приховуеться. Всi господарськi рахунки були оплаченi, всi витратнi записи в повному порядку.
Джон похвалив дружину й розкрив старий гаманець, який вони жартома називали «банком». Тодi Мег, знаючи, що гаманець абсолютно порожнiй, зупинила руку чоловiка, сказавши нервово:
– Ти ще не бачив моi особистi витрати.
Джон нiколи не просив ii показати цi записи, але вона завжди наполягала на тому, щоб вiн зазирнув i туди, бо звикла насолоджуватися його подивом з приводу дивних речей, необхiдних жiнкам. Наприклад, змушувала вгадувати, що таке тасьма, пояснювала, що таке кардиган, або ж смiялася з його подиву, як маленька рiч, що складаеться з трьох рожевих бутонiв, шматочка оксамиту й пари стрiчок, може бути капелюшком i коштувати п’ять або шiсть доларiв.
Того вечора вигляд у нього був такий, нiби i йому подобаеться iз глузливою усмiшкою розбирати ii цифри i прикидатися, нiби вiн жахаеться ii марнотратства, хоч насправдi надзвичайно пишався своею економною дружиною.
Вона принесла маленький блокнот i поклала його на стiл перед Джоном, ставши позаду, нiби розгладити зморшки на його стомленому лобi. І сховавши обличчя в такий спосiб, сказала зi зростаючою тривогою:
– Джон, дорогий, сьогоднi менi соромно показувати тобi мою книжечку через страшенне марнотратство. Розумiеш, я так часто буваю на людях i менi для цього потрiбнi певнi речi, тож Саллi порадила дещо придбати. Грошi, якi я отримаю на Новий рiк, уможливлять частково вiдшкодувати витрати, але ця покупка вже принесла менi багато тривожних переживань, бо знаю, що ти можеш погано про мене подумати.
Джон засмiявся i притягнувши ii до себе, добродушно сказав:
– Іди сюди, не ховайся. Я не буду тебе бити за те, що ти купила пару вбивчих черевикiв. Я пишаюся нiжками моеi дружини й нiчого не маю проти того, щоб вона заплатила вiсiм доларiв за них, якщо вони хорошi.
Це була одна з останнiх куплених нею «дрiбниць», i погляд Джона впав на цей рядок, коли вiн говорив. «Ох, що вiн скаже, коли дiйде до цих кошмарних п’ятдесяти доларiв!» – подумала Мег iз здриганням.
– Це гiрше, нiж черевики. Це шовкова сукня, – сказала вона зi спокоем приреченого, бажаючи одного – щоб найгiрше швидше залишилося позаду.
– Яка ж, люба, ця «клята сума», як каже пан Манталiнi?
Це було так несхоже на Джона. Мег знала, що зараз вiн дивиться на неi тим вiдкритим, прямим поглядом, який вона досi завжди була готова щиро зустрiти. Однак тiльки перегорнула сторiнку i вiдвернулася, вказавши на суму, яка була б занадто велика i без тих злощасних п’ятдесяти доларiв i яка абсолютно жахнула ii, коли всi цифри були складенi. На хвилину в кiмнатi стало дуже тихо, потiм Джон сказав неголосно й повiльно – але вона вiдчула, що йому було потрiбно зробити над собою зусилля, щоб не висловити невдоволення:
– Ну, я не знаю, чи багато це – п’ятдесят доларiв за сукню при тiй кiлькостi воланiв i всього iншого, що вам необхiдно, щоб обробити його по модi.
– Вона ще не пошита й не оброблена, – слабо зiтхнула Мег.
Несподiване нагадування про майбутнi додатковi витрати абсолютно вбило ii.
– Двадцять п’ять ярдiв шовку – чималий шмат, щоб загорнути в нього одну маленьку жiнку. Але я не сумнiваюся, що моя дружина буде виглядати в ньому не менше елегантно, нiж дружина Неда Моффата, – сказав Джон сухо.
– Я знаю, Джон, ти сердишся, але я нiчого не можу вдiяти. Я не хотiла даремно витрачати твоi грошi, але я й не припускала, що всi разом цi дрiбницi коштуватимуть так багато. Я не могла встояти, коли бачила, як Саллi купуе все, що хоче, i шкодуе мене, бо я не можу собi цього дозволити. Я намагалася бути задоволеною тим, що в мене е, але це нелегко, i менi набридло бути бiдною.
Останнi слова були вимовленi так тихо, що вона не була впевнена, чи почув вiн iх. Але Джон почув, i вони глибоко ранили його, адже вiн вiдмовляв собi у багатьох задоволеннях заради Мег. Вона була готова вiдкусити свiй дурний язик, коли цi слова прозвучали, бо Джон раптом вiдштовхнув вiд себе записи i встав, сказавши iз легким тремтiнням у голосi:
– Я боявся цього. Я роблю все, що можу, Мег.
Якби вiн вилаяв ii або навiть струснув, це не поранило б Мег так, як цi скупi слова. Вона кинулася до нього, обхопила за шию й вигукнула зi сльозами каяття:
– О Джон, мiй дорогий, добрий, працьовитий любий, я не хотiла тебе образити. Як я могла таке сказати! Це було гидко, несправедливо, невдячно! О, як я могла це сказати!
Вiн був дуже добрий, охоче простив ii й не вимовив жодного слова докору, але Мег знала, що зробила i сказала те, що не скоро забудеться, хоча вiн, можливо, нiколи не дасть iй це вiдчути. Вона обiцяла любити його в горi i в радостi, а тепер, ставши дружиною, кинула докiр у його бiдностi, пiсля того, як сама ж нерозважливо витратила заробленi ним грошi.
Це було жахливо, а найгiрше те, що пiсля цього Джон поводився так спокiйно, нiби нiчого не сталося, i лише затримувався на роботi довше звичайного i працював вдома в пiзнi нiчнi години, коли вона, наплакавшись, засинала. Тиждень, проведений у постiйних докорах сумлiння, змучив Мег, а звiстка про те, що Джон вiдмовився вiд замовленого для себе нового зимового пальта, привела ii у такий вiдчай, що на неi було важко дивитися. У вiдповiдь на ii розпитування вiн просто сказав: «Я не можу дозволити собi такi витрати, люба».
Мег нiчого не сказала у вiдповiдь, але кiлька хвилин по тому вiн знайшов ii в передпокоi – зануривши обличчя в його старе пальто, вона ридала так, немов ii серце готове було розiрватися.
Вони довго говорили в той вечiр, i Мег навчилася любити чоловiка ще глибше за його бiднiсть, яка зробила його справжньою людиною, дала йому силу й смiливiсть прокладати свiй шлях у життi, навчила його лагiдному терпiнню, котре дозволяло спокiйно переносити як власнi незадоволенi бажання, так i недолiки й слабкостi тих, кого вiн любив.
Наступного дня, сховавши гордiсть у кишеню, вона пiшла до Саллi, розповiла iй правду i попросила надати послугу – купити в неi шовк. Добросердна панi Моффат охоче погодилася, i в неi вистачило делiкатностi не запропонувати його одразу в подарунок.
Потiм Мег оплатила рахунок кравця i розпорядилася надiслати пальто Джона додому. Коли Джон прийшов, вона вбралася в пальто i запитала чоловiка, як йому подобаеться ii нова шовкова сукня. Можна легко уявити, якою була його вiдповiдь, як вiн прийняв подарунок i якими сприятливими були наслiдки.
Джон приходив додому рано, Мег бiльше не бiгала в гостi, нове пальто вдягав уранцi дуже щасливий чоловiк, а ввечерi його допомагала зняти вiддана дружина. Так минув рiк, а лiто принесло Мег новi переживання – найглибшi й найнiжнiшi в життi жiнки.
Одного разу в суботу Лорi зi схвильованим виглядом увiйшов навшпиньках до кухнi «голуб’ятнi», де його звуками литавр зустрiла Ханна, бо намагалася плескати в долонi, тримаючи в однiй руцi каструлю, а в другiй – кришку.
