скачать книгу бесплатно
І Дроник коротко розповiв, хто вiн, звiдки й чому тут з'явився.
– І от, вийшли вони з полiцiйноi дiлянки зовсiм iншими, – розповiдав вiн про своiх друзiв, – ми ж розраховували, що для людей iз фiзичного свiту вiрус не страшний, а виявилося, що помилялися…
– Проклятий вiрус! Проклятий Великий Сканер, котрий не хоче з ним боротися по-справжньому! – вигукнув Брейк.
– А чому не хоче? – поцiкавився Дроник.
– Та як же чому? – у свою чергу здивувався Брейк. – Зараженими куди простiше керувати, нiж реалiтами! Зараженим усе по барабану! Вони не люблять, але й не ненавидять! Вони погано працюють, але й нiчого не вимагають! До того ж навiть при поганiй роботi в краiнi нiхто голодний не ходить! Вони знають тiльки Великого Сканера й готовi за нього вмерти тому, що й не живуть зовсiм! Тому, що вони не хочуть кращого: у них на це нi фантазii, нi бажання не вистачае! Їм би тiльки нагапличитися, а на решту начхати. Сканеру цей вiрус як подарунок, а ти дивуешся, чому вiн не хоче з ним боротися…
Дроник згадав рекламу на вулицях.
– А що таке гаплик?
– Та гидота така, схожа на глину. Коли жуеш, то приемно, й настрiй кращае, а коли Ба зiйде, то почуваешся так, немов тебе цiлу нiч кийками молотили.
– Навiщо ж тодi його жувати?
– У тiм-то й рiч! Вiд виробництва й торгiвлi гапликом Сканер отримуе величезнi прибутки, тому всi розмови про шкiдливiсть гаплика невигiднi для Сканера, а значить – злочиннi. А те, що вiн дуже шкiдливий для здоров'я, можеш не сумнiватися! А тут iще цей вiрус!
Ученi в бiлих халатах пiд час усiеi Брейковоi оповiдi кивали головами: правда, все правда…
– Я не здивуюся, – провадив тим часом Брейк, – якщо в дiльницi iх спецiально заразили цiею гидотою!
– Дуже схоже на правду, – погодився Дроник.
– Ти все добре сказав, – Брейк посмiхнувся, – але нiчого не довiв. Слова, це, розумiеш, тiльки слова…
– Нема питань! – сказав Дроник i зник.
Роздiл 5
Полiцейськi завели Рикпета, Шанату й Васлу до невеличкоi кiмнати з перегородкою, за якою сидiв офiцер з погонами. Вiн вiдiрвався вiд прошнурованоi книги, в яку щось записував, i запитливо глянув на конвой.
– Реалiти, – доповiв той, – зчинили бешкет на базарi, обдурили торгiвку, порушували громадський порядок.
Офiцер схвально кивнув головою, пiдняв слухавку, натиснув клавiшу й шанобливо мовив:
– Пане Джойст? Є клiенти для вас. Слухаюся, пане Джойст… Неодмiнно, пане Джойст… Про що мова, пане Джойст…
Офiцер пiдкреслено шанобливо, нiби спiврозмовник мiг його бачити, поклав слухавку.
– До особливого вiддiлу iх, до пана Джойста, – наказав вiн.
Бранцiв повели сiрим коридором, який закiнчився мiцними металевими дверима.
– Рику, менi страшно… – прошепотiла Шаната.
– Припинити розмови! – гримнув конвойний i замахнувся автоматом. Шаната здригнулася й вiдсахнулась.
– Ти… це… як його… виродок! – заступився за Шанату Васла, за що вiдразу отримав прикладом по спинi.
– Мовчати!
Конвойний натис на кнопку дзвiнка, за мить дверi повiльно вiдчинилися. Далi, таким же сiрим тiсним коридором бранцiв повiв уже iнший конвойний, у вусi якого зблискувала срiбна клiпса.
– Стояти! – скомандував вiн, коли процесiя дiйшла до невеличкоi кiмнатки. У кутку, за найзвичайнiсiньким канцелярським столом сидiв невисокий на зрiст кремезний глюк iз золотою клiпсою у вусi. Вiн глузливо оглянув бранцiв.
«Напевно, це i е пан Джойст. Але ж вiн не заражений вiрусом! – раптом подумав Рикпет. – Усi зараженi, а вiн – нi!»
– Звичайна процедура, – кинув конвойному той, хто сидiв за столом.
– Слухаюся, – вiдповiв конвойний i вийшов з кiмнати iншими дверима.
Джойст пiдняв погляд на Рикпета:
– Хто такий? І як ти посмiв порушувати громадський порядок?
– Та нiчого я не порушував! Я хлiба хотiв купити, а ця… Розкричалася, як не знаю хто! Подумаеш, сказав «Будьте люб'язнi»! Що в цьому поганого? Нiщо так дорого не цiнуеться й не коштуе так дешево, як ввiчливiсть.
– І звiдки ж ти такий розумний? – поцiкавився Джойст.
– Я з… – Рикпет затнувся. Ледь не сказав, що з фiзичного свiту, а потiм подумав: «А раптом приймуть за божевiльного? Що ще за фiзичний свiт такий? Краще промовчати».
І вiн вiдповiв невиразно:
– Звiдтiля…
– Ага… ага… Отже, звiдтiля? Ну й добре! Звiдтiля, то й звiдтiля! Пройди в синi дверi, – Джойст побачив, що бранець завагався, i пiдбадьорливо кивнув, – нiчого страшного там немае. А не пiдеш – усе одно примусимо! Це дурницi… Лише медична перевiрка: е в тебе Х-вiрус чи нi.
Рикпет подумав, що Джойст мае рацiю – все одно примусять, опиратися безглуздо, i вiн смiливо взявся за ручку дверей. Кiмната, куди вiн потрапив, була свiтлою. На столi стояв великий кубiчний апарат, поряд з яким терпляче стовбичив той самий конвоiр, який зустрiв iх бiля залiзних дверей.
«Цiкаво, – подумав Рикпет, – iх що, всього двое?»
Рикпета поставили перед блакитним екраном, який висiв на стiнi, а на лоб наклали два датчики на присосках. Вiд холодного дотику гуми Рикпет здригнувся.
– Стояти сумирно, не смикатися! – наказав конвоiр.
У вiчi Рикпету вдарив слiпучий промiнь, вiд несподiванки вiн здригнувся.
– Я ж сказав не смикатися! Ще раз…
Знову промiнь ударив межи очi. Цього разу Рикпет витримав i не ворухнувся.
– Добре, йди в синi дверi.
Рикпет слухняно пройшов у дверi. Уздовж стiни без вiкон тяглася довга вузька лава. Вiн знизав плечима, не розумiючи процедури, яку щойно пройшов, i сiв на лаву. За кiлька хвилин до нього приедналася Шаната, а далi й Васла.
– Це… як його… Дурнiв знайшли… Лiхтариком ще свiтять!
– Як вони можуть за допомогою свiтла визначити, зараженi ми цими самими Х-вiрусами чи нi? – невiдомо в кого запитала Шаната.
До кiмнати ввiйшов охоронець:
– Ідiть за мною!
Опиратися було безглуздо. Вся трiйця покiрно пiшла за охоронцем. Вийшли надвiр. Ба припiкало, було близько полудня. Надворi на бранцiв чекало сiре закрите авто. Охоронець розчинив дверцята:
– Вам сюди…
Кабiна iз загратованими вiкнами була просторою, мабуть, розраховувалася на значно бiльшу кiлькiсть глюкiв. Задирчав стартер, зашумiв двигун, i машина рушила.
Куди iх везли? І навiщо?
* * *
– Пане професоре! Пане професоре! Прокиньтеся, будь ласка! Професор Сидиром перевернувся на iнший бiк i чiтко вимовив:
– Нi, шановнi добродii, це тiльки з одного боку… – та знову захропiв.
Флоппi Дi здивовано хлопала вiями.
– Пане професоре, а з iншого боку що? І боку чого? Та прокиньтеся ж ви нарештi! – Й вона щосили смикнула професора за плече.
Професор перестав хропти й розплющив одне око.
– А… Це ти, Флоппi… – вiн потрусив головою, вiдганяючи рештки сну, i нарештi до нього дiйшло, хто стоiть перед ним. Вiн скрикнув i одразу затулив собi рота долонею, – Флоппi? Ти як сюди пройшла? А якби побачила охорона? Збожеволiла…
– Тут збожеволiеш… Інформа зникла.
Розмовляли пошепки, хоча сусiди професора спали, наче вбитi. Ще б пак! Цiлий день усi працювали понад силу на овочевому полi, ввечерi отримували вбогу вечерю й напiвголоднi лягали спати. Всi так стомлювалися, що сили не було навiть, аби побалакати про щось. І так день у день: робота… робота… робота…
Професора Сидирома, Флоппi Дi й принцесу Інформу було схоплено полiцейськими на одному з численних ринкiв мiста. Пiдозри викликали iхнi запитання, з яких одразу стало зрозумiло, що це – реалiти, й до того ж iще ненормальнi. Хiба знайдеться нормальний цешеанець, який почне розпитувати про Директора планети Великого Сканера? Чи про Х-вiрус? Смiшно сказати! Хтось iз пильних громадян одразу повiдомив полiцiю, що на ринку з'явилися дивнi типи, якi ставлять дуже й дуже пiдозрiлi запитання. Для всiх дивних, пiдозрiлих i надмiру цiкавих глюкiв, та й просто реалiтiв мiсце в краiнi Великого Сканера тiльки одне – Забугорна Долина, в офiцiйних таемних документах iменована «Зоною номер нуль». Мiсце це було супертаемне, знали про нього тiльки найбiльш високопоставленi працiвники Мiнiстерства загальноi безпеки. Долина вiддiлялася вiд решти материка грядою високих гостроверхих скель, здолати якi було не пiд силу навiть досвiдченому скелелазовi. Крiм того, в передгiр'i спорудили лiнiю магнiтних випромiнювачiв, пройти повз якi не мiг жоден глюк. Усi мешканцi планети Ц знали про Забугорну Долину, але нiхто не знав, що в долинi розташовуеться «Зона номер нуль», де утримуються заарештованi реалiти. Чим менше на планетi лишалося реалiтiв, тим менше згадували про долину – заражених ця тема просто не цiкавила. Хiба мало долин на планетi? А що там нудяться сотнi тисяч реалiтiв – про це не знали, а хто й чув щось краем вуха, був упевнений, що то плiтки. А iх слухати не треба, а тим бiльше розпускати, тому що дуже просто можна самому в цiй долинi опинитися.
У Забугорнiй Долинi було збудовано безлiч заводiв i фабрик, величезнi простори розорано пiд посiви зернових i овочiв, безлiч фруктових садiв i ферм, у яких тримали худобу, в рiчках i озерах вирощувалася величезна кiлькiсть риби. І скрiзь, на всiх роботах, пiд пильним наглядом озброених до зубiв охоронцiв надсаджувалися реалiти. Спочатку покарання за неслухнянiсть призначалося одне й дуже суворе – размагнiчування, але згодом, коли реалiтiв почало залишатися дедалi менше, а мiсць, де потребували iхньоi рабськоi працi, – дедалi бiльше, размагнiчування застосовувати майже перестали. Охоронцi знаходили iншi способи покарань: кидали в карцер, били кийками, позбавляли води та iжi; та хiба мало можна вигадати таких мук, острах яких змусить будь-якого глюка працювати як слiд?
Професор, Флоппi Дi й принцеса перебували в Забугорнiй Долинi вже другий мiсяць. Пiсля короткоi наради вирiшили нiзащо не говорити, хто вони такi, а тим бiльше, хто така Інформа. Хто його знае, що може вчинити Великий Сканер, якщо довiдаеться, хто перебувае в його руках? Вирiшили огледiтися, а потiм уже думати, що вдiяти. І ось на тобi – така придибенцiя!
– Як зникла? – трохи голоснiше, нiж це було потрiбно, запитав професор.
Сусiд лiворуч перестав хропти й перевернувся з боку на бiк. Професор i Флоппi застигли. Сусiд щось пробурмотiв увi снi й знову гучно захропiв.
– Не знаю, – зашепотiла йому в саме вухо Флоппi. – Тiльки я прокинулася, а ii нема. Я подумала, може, вона в туалет вийшла, годину чекала, а ii все нема й нема. Я виглянула з бараку – охоронця теж нема, от я до вас у барак i перебiгла. А ваш охоронець теж кудись пiшов.
– Зрозумiло, – пробурмотiв професор, хоча нiчого не було зрозумiло, – бiжи назад, поки тебе не застукали. Чекай на Інформу, вранцi побачимо. І не хвилюйся, вона звiдси все одно не втече. Впевнений, ранком усе з'ясуеться.
Флоппi навшпиньки вислизнула з бараку. Свою помiчницю професор заспокоiв, але сам не заснув до ранку: справдi, куди могла подiтися принцеса? Вночi! Не сказавши й слова Флоппi!
«Дiвчисько! – лаявся подумки професор. – Неслухняне дiвчисько! Отримае вона вiд мене, коли повернеться!»
Вiн проворочався без сну до самого ранку, i коли пролунав сигнал до пробудження, встав зовсiм розбитим, але нiчого вдiяти не мiг, мусив одягатися, йти на снiданок, а потiм на роботу. У iдальнi вiн здаля побачив Флоппi разом з Інформою, грiзно насупився й пiдiйшов до них.
– Дiвчисько! Паска б тобi! – прошипiв вiн грiзно.
– Пане Сидиром, у мене е приголомшлива новина! – зашепотiла Інформа. – Тiльки я тут говорити не можу, потiм, надворi.
Професор здивовано знизав плечима й гмукнув:
– Таемницi… Подумаеш… – Вiн поставив перед собою тацю з тарiлкою супу, шматком хлiба й чашкою рiдкого чаю, над якою здiймалася пара. – Тодi снiдаймо швиденько.
За десять хвилин надворi Інформа неголосно розповiдала про свою нiчну пригоду. Учора вдень, пiд час роботи зовсiм випадково вона почула дуже цiкаву розмову. Говорили двое молодих чоловiкiв.
– Зустрiчаемося за годину пiсля сходу Ка, – сказав один.
– Добре. Будь обережний! Приходь до старого колодязя, треба поговорити i дуже серйозно. Менi здаеться, що десь поруч iз нами треться шпигун.
Обое не бачили, що прикрита дверима Інформа добре чуе iх розмову. Те, що спiврозмовники побоювалися шпигуна, означало едине: це були нескоренi глюки, саме тi, кого так наполегливо шукала експедицiя.
– І я пiшла до цього колодязя, – розповiдала далi Інформа, – прийшла набагато ранiше, а потiм побачила iх обох. Не хвилюйтеся, – вона поклала долоню на плече професора, – я не зiзналася, хто я та звiдки, сказала тiльки, що ми хочемо боротися. А вони вiдповiли, що порадяться зi своiми друзями, а потiм дадуть менi знати. От i все. Я дуже рада, що ми знайшли контакт iз борцями проти тиранii Директора планети! Я вважаю, що це велика удача!
– Хтозна… Це як сказати… Ти навiть не уявляеш, якому ризику пiддаешся!
– Який тут може бути ризик? – здивувалась Інформа.
– Дiвчинко, – пробурмотiв професор, – а ти не думала, що буде, коли друзi цих друзiв не захочуть прийняти нас у свое коло? Тодi ти, втаемничена в iхнi справи, станеш для них смертельно небезпечною! Адже ти можеш iх виказати!
– Але я ж iх нiколи не викажу!
– Але вони ж бо цього не знають! – скрушно похитав головою професор, помовчав i додав: – Ну, й зчинили ж ви бучу, ваша високосте… Зараз ми не маемо вибору, треба йти до цих людей i зiзнаватися, хто ми, iнакше це все може погано скiнчитися. Ти знаеш, де вони живуть?
– Нi, – похитала головою Інформа, – зате знаю, де вони працюють.
– І де ж?
– На п'ятому овочевому полi.
– Це поряд iз полем, де працюю я. Якi вони з вигляду, як iх звуть?
– Як звуть – не знаю, а вигляд… Рокiв по двадцять п'ять, обидва з бородами, один рудий, а другий чорнявий.
– Рудий, кажеш? Ну, що ж… Це теж прикмета. Я постараюся з ним поговорити. Якщо вийде, звичайно. А ти, будь ласка, надалi без будь-якоi самодiяльностi! Тут легко дров наламати!
– Гаразд, пане професоре.
– Отож бо…
Роздiл 6
– Не зрозумiв… – пробурмотiв розгублений Брейк. – Агов, ти де? Що за жарти?
