скачать книгу бесплатно
– Ай-яй-яй, – i далi тягла перекупка, – ви не знаете, що найдорожчий товар – це ввiчливiсть? Ви не знаете, скiльки коштуе «Здрастуйте!» i «Будьте люб'язнi!»? Та ви не тiльки реалiти, ви ще й не нашi реалiти? Ви звiдки? Шпигуни?
Спритним рухом, таким, як кицька ловить лапою муху, вона вихопила з пальцiв у Рикпета грошi, другою рукою пiднесла до рота свисток. Немов з-пiд землi вискочили двое вдягнених у чорний однострiй полiцейських.
– Чого свистiла? – безбарвним голосом запитав один.
Торговка тицьнула пальцем у бiк Рикпета й друзiв:
– Чужi реалiти! Вони сказали «Здрастуйте!» i «Будьте люб'язнi!». І взагалi, менi здаеться, що вони шпигуни.
Полiцейськi обвели друзiв холодними риб'ячими поглядами. При словi «шпигуни» один вихопив з кобури пiстолет, другий пiдкинув автомат.
– Випромiнювачi… Магнiтнi випромiнювачi… – промчало юрбою, котра миттю утворилася бiля хлiбноi ятки.
– Вас заарештовано, – оголосив один з полiцейських, вочевидь, старший, – iдiть за нами.
Рикпет засмучено сплюнув на землю:
– От дурiсть яка…
– Реалiти… Реалiти… Шпигуни… – зашелестiло юрбою.
– Руки за спину та рушайте за мною! – Той, що був з автоматом, став позаду маленькоi колони, а той, що мав пiстолет, сунув попереду, прокладаючи шлях крiзь юрбу.
Торговка розгладила новеньку купюру в десять оболiв.
– Ай! – раптом вигукнула купюра тоненьким голосом, зображення в овалi захихотiло й сказало: – Яка ж ти бридка! Васла так хотiв iсти!
Щелепа в торговки вiдвалилася, очi заклiпали так, що вiд швидкого руху вiй зробився протяг.
– Це що таке? Що таке, я вас запитую?
Купюра випала з ii онiмiлих рук, полетiла на пiдлогу, де була пiдхоплена легким вiтерцем i вiднесена за рiг намету. Там вона негайно перетворилася на Дроника, й коли перекупка забiгла за рiг у надii пiдняти грошi, то нiчого там не виявила, крiм самовпевненого хлопчиська, який глузливо дивився на неi.
– Ти? Ти поцупив моi грошi?! – закричала торговка. Це виглядало дуже дивно: кричати вона кричала, але обличчя в неi було нерухоме, а очi холоднi, мов у замороженого судака. Кричала вона, мабуть, не тiльки тому, що легенi потребували вправ, але й тому, що iй, як торговцi, потрiбно було кiлька разiв на день покричати, iнакше яка б вона була торговка? А крiм того, вона щойно втратила так вдало видуренi грошi.
– Це ви менi? – незворушно, мов по-справжньому заражений, поцiкавився Дроник.
– Тобi, паршивцю! Вивертай кишенi!
– Та в мене iх узагалi нема! – Дроник провiв руками по штанях, де справдi не було видно навiть ознак кишень, сплюнув, шморгнув носом i з незалежно пiднятою головою рушив туди, куди хвилиною ранiше повели його друзiв. Тим часом юрбу не зацiкавили вигуки торговки i глюки почали поступово розходитися.
– Бомбiстiв упiймали! Вiсiм бомб при них знайшли…
– Не бомбiстiв, а шпигунiв…
– Не вiсiм, а дванадцять! Магнiтнi бомби… Такий жах!
– Винюхували секрети Великого Сканера, негiдники…
– Але наш Директор планети не такий простий…
Чутки розходилися базаром, нiби кола вiд кинутого у воду каменя, обростаючи дедалi новими подробицями. Рикпет у цих чутках поступово перетворився на звiроподiбного циклопа, Васла – на велетня, а Шаната – на прекрасну жорстоку вбивцю, ватажка зграi шпигунiв-терористiв-бомбiстiв i половина базару на власнi очi бачила, як вона iла сире, криваве м'ясо свинського звiра хрю.
– І рвала, рвала зубами, просто ноги вiдкушувала!
– Ага, а зуби! Немов iкла шаблезубого собаки…
Дроник наздогнав друзiв i пiшов iншою стороною вулицi, всiм своiм виглядом демонструючи, що поспiшае у власних термiнових справах i нiякi шпигуни чи бомбiсти його нiтрохи не обходять.
Дiльниця розташовувалась у сiрому двоповерховому будинку. Навколо, на маленьких смугастих стовпчиках стояли датчики магнiтного захисту. Перехожi боязко обминали цi стовпчики: одного дотику до магнiтного променя було достатньо, щоб просто зникнути.
– Давай, давай! – пiдганяв Рикпета й компанiю полiцейський з автоматом, тицяючи кожному по черзi стволом у спину.
– Це… як його… – Васла спробував протестувати, за що одразу отримав прикладом по плечах. Шаната тiльки голосно зiтхнула.
* * *
Дроник вiд безсилля скрипiв зубами, але зробити нiчого не мiг. Бiля входу в дiльницю полiцейськi зупинилися, хтось iз середини вимкнув захист, бранцiв заштовхали всередину, й усе стихло, тiльки датчики знову замиготiли блакитними вогниками. Дроник обiйшов дiлянку навколо. Мабуть, будинок пильно охоронявся, бо його вiдразу ж погукали:
– Агов, ти чого тут швендяеш? У буцегарню захотiв?
У буцегарню, звичайно, не хотiлося, тож Дроник вiдiйшов, але погляду з вхiдних дверей не зводив. Минуло не так багато часу, як раптом дверi вiдчинилися. З них вийшла вся трiйця: попереду Рикпет, слiдом – струнка Шаната. Замикав процесiю Васла, який при ходi перевалювався, мов качка.
– Ура… – прошепотiв Дроник. – Випустили! Живi й здоровi!
Вiн почекав, поки трiйця заверне за рiг, i пiдскочив до друзiв.
– Ой, як здорово! Ну, що там було? Чому вас так довго тримали?
На нього глянули олов'янi очi Рика.
– Тобi чого треба?
Дроник сторопiв. Сумнiватися не доводилося: перед ним був Рикпет, але… І разом з тим не Рикпет…
– Вiдвали, дурню! – безбарвним голосом промовив Рик, вiдсунув Дроника рукою i пройшов повз нього. Слiдом за ним, не звертаючи жодноi уваги на друга, пройшли Шаната з Васлою. У всiх були такi ж байдужi погляди, як i в командира.
– Вiрус! – зойкнув Дроник. – Вони пiдхопили вiрус! А може, iх заразили? Навмисно заразили? А може, я помилився? Може, здалося?
Вiн поквапився за друзями, наздогнав iх на перехрестi двох вулиць i спробував зупинити Шанату:
– Агов, Шано… Послухай, Шаночко… Та зажди хвилинку! – вiн узяв дiвчину за руку.
Шаната висмикнула руку й закричала:
– Полiцiя! Полiцiя, до мене чiпляеться хулiган!
Одразу з'явився полiцейський, немовби очiкував за рогом сусiднього будинку.
– Де тут хулiган?
Дроник випустив руку й пiд сюрчання полiцейського свистка, що пiдстьобнув його, перестрибнув парканчик бiля якогось приватного будинку та миттю перейшов у формат чистоi цифри. На подвiр'я ввалилися трое полiцейських:
– Де вiн? Де хулiган? Вiн не мiг далеко втекти… Шукайте його тут! Клацнув замок, i на ганок вийшов невисокий кремезний глюк.
Вiн суворо оглянув подвiр'я i не дуже люб'язно сказав полiцейським:
– Хто заважае вiдпочивати службовцевi Великого Сканера?
У вусi глюка блиснула, вiдбиваючи вечiрне сонце, сережка, й полiцейськi одразу зробилися сумирними:
– Та нi… Хто ж заважае! Ми бачили, як сюди забрався хулiган, от i вирiшили подивитися! Ми вже йдемо… Мабуть, здалося!
– Ну-ну… – пробурчав господар i роздратовано ляснув дверима.
Дроник не дуже боявся полiцейських: у форматi чистоi цифри знайти його було практично неможливо, але йому стало цiкаво, що ж це за глюк такий i до чого тут сережка? Вiн просотався крiзь замкову шпарину в дiм. У кiмнатi, поеднанiй з передпокоем i кухнею, нiчого незвичайного не було, зате вдвох iнших!.. Щiльно зсунутi столи, заставленi приладами й устаткуванням, трое в бiлих халатах, схиленi над мiкроскопами, навiть комп'ютер був утиснутий у цей невеликий простiр.
«Оце так! – подумав Дроник. – Певна рiч, усе це робиться потай».
Той самий, iз сережкою у вусi, зайшов до кiмнати й заспокоiв схвильованих мешканцiв:
– Усе гаразд! Трое дурнуватих полiцейських заблукали випадково.
– Точно? Ти нiчого не переплутав? – засумнiвався хтось.
– Нi. Вони урядовоi клiпси так налякалися, що одразу змились! І тут Дроник зважився. Вiн виник просто з нiчого посеред кiмнати.
– Здрастуйте…
Запала мертва тиша.
– Це хто? – напруженим голосом запитав один iз тих, що були в бiлих халатах.
– Не знаю, – розгублено вiдповiв Брейк, бо це був саме вiн.
– Дострибалися! – кинув iнший.
– Хай вам грець! – закричав третiй, вихопив iз-за пояса блискучий пiстолет i навiв його на Дроника.
– Перестань, iдiоте! Пiвбудинку рознесеш!
– Та заждiть ви, – Дроник не злякався, а швидше розсердився, що його не розумiють, – я не думаю, що я ваш ворог.
З першого погляду йому стало зрозумiло, що цi глюки вiрусом не зараженi, а раз так, то можна спробувати встановити з ними контакт.
– Прошу вас, – вiн спокiйно подивився на того, хто тримав у руцi магнiтний випромiнювач, – давайте поговоримо. Я розповiм вам, хто я i звiдки, а далi ви вже будете вирiшувати, що зi мною робити. У всякому разi, ми не вороги, я вас запевняю.
Не так слова, як тон, яким вони були сказанi, заспокоiли й господаря, i тих, хто працював у кiмнатi.
– Гаразд, – погодився Брейк, – розповiдай.
– Я це… – почав Дроник зовсiм як Васла. – Я не з вашоi планети…
– Тобто ти хочеш сказати, що не з планети Ц, а з iншоi, зовсiм з iншоi планети? – перепитав один iз бiлохалатних.
– Чи чули ви що-небудь про Великого Процесора?
– Про кого Великого? – Брейк недовiрливо схилив голову до плеча й примружив око. – На нашiй планетi е тiльки один Великий – Його Дигiтальна Величнiсть, Директор планети пан Великий Сканер.
– Не знаете Великого Процесора, Володаря та Пана Заекрання, Жорстких Дискiв, Чипiв i Числень?
Усi перезирнулися й здивовано знизали плечима.
– Це iм'я нам нi про що не говорить, – вiдповiв за всiх Брейк.
– Великий Процесор командуе всiм цим, – Дроник невиразно обвiв руками коло.
– І нашою планетою? – недовiрливо перепитав Брейк.
– І вашою планетою, – впевнено пiдтвердив Дроник.
– Ха! Брешеш ти все, хлопче, – гмикнув один iз учених, – як це вiн може командувати всiма, якщо ми його навiть не знаемо? От Брейка знаемо, i йому пiдкоряемось, виходить, вiн нами командуе, а твого Великого Процесора ми не знаемо!
– Це нiчого не значить.
– Ось тобi й маеш! – здивувався Брейк. – Як можна пiдкорятися тому, кого не знаеш?
– Що ви знаете про закон Всесвiтнього тяжiння? – несподiвано запитав Дроник.
– Усесвiтнього тяжiння? – розгублено перепитав Брейк. – Ви чули що-небудь про такий закон? – звернувся вiн до друзiв.
Тi похитали головами.
– Директор планети такого закону начебто ще не видавав…
Дроник узяв зi столу перше, що трапилося пiд руку, – це був грубий зошит.
– Проте це не заважае йому справно працювати, – i розняв пальцi.
Зошит голосно ляпнув об пiдлогу, Брейк i всi його друзi здригнулися.
– Добре, припустимо, е такий Процесор… – почав Брейк.
– Великий Процесор, – виправив його Дроник.
– Гаразд, – погодився Брейк i наблизився до прибульця, – що з того? Ти тут до чого?
– А до того! Це вiн мене послав сюди. І не тiльки мене, i ось чому…
