скачать книгу бесплатно
Спроба консервативного табору перейти до активних дiй, силою взяти соцiальний реванш знайшла свое втiлення у здiйсненнi 19–21 серпня 1991 р. державного перевороту. Якi ж основнi фактори пiдштовхували iнiцiаторiв путчу до активних дiй? Офiцiйно заявленою метою ДКНС було збереження Радянського Союзу i припинення у краiнi реформ, якi на думку учасникiв комiтету, не модернiзували, а руйнували СРСР. Чому саме 19 серпня? Справа у тому, що на 20 серпня 1991 була призначена дата пiдписання нового союзного договору мiж республiками СРСР. У результатi цiеi акцii замiсть Радянського Союзу мала з’явитися конфедерацiя пiд назвою Союз Суверенних Держав, до того ж не всi республiки СРСР планували до неi приеднатися. Але у органiзаторiв путчу були i своi прихованi меркантильнi мотиви – вони боялися за своi крiсла та посади, адже у разi пiдписання нового союзного договору керiвництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владi. За свiдченням М. Горбачова, у липнi 1991 р. вiн домовився з президентом РРФСР Б. Єльциним про радикальне оновлення кабiнету мiнiстрiв СРСР пiсля пiдписання нового союзного договору. М. Горбачов не виключае, що ця розмова була записана спiвробiтниками КДБ i ii змiст став вiдомим членам ДКНС, що могло стати одним з каталiзаторiв подальших подiй[48 - Стыдные вопросы про август 91-го Что такое путч? Кто за что боролся? И хотел ли кто-то развалить СССР? – https://meduza.io/feature/2016/08/19/stydnye-voprosy-pro-avgust-91-go].
Втiм, iдея силового вирiшення суспiльних проблем визрiла у певноi частини правлячих кiл ще наприкiнцi 80-х рр., коли процес перебудови в СРСР наштовхнувся на низку труднощiв. За цих обставин у 1990 р., передбачаючи подальше поглиблення кризи суспiльноi модернiзацii, Верховна Рада Радянського Союзу прийняла Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який регламентував механiзм його оголошення та реалiзацii. Цей документ передбачав, що надзвичайний стан мiг бути введений Президентом чи Верховною Радою СРСР лише за умови прохання або ж згоди Президii Верховноi Ради чи вищого органу влади вiдповiдноi республiки.
Напередоднi ІІІ З’iзду народних депутатiв СРСР у березнi 1991 р. активно розгорнулася пiдготовка до введення за певних обставин надзвичайного стану. Хоча в цей перiод i не вдалося реалiзувати запланованого, Рада безпеки дала команду розробити комплекс необхiдних документiв. Розумiючи, що дедалi втрачае контроль за перебiгом суспiльних подiй, М. Горбачов неодноразово у цей час говорив про необхiднiсть реалiзацii «надзвичайних заходiв». Масштабна пiдготовка до майбутнього запровадження надзвичайного стану в разi граничного загострення кризи в краiнi вiдбувалася з санкцii Президента СРСР. Уже у квiтнi 1991 р. майбутнiй член Державного комiтету з надзвичайного стану (ДКНС, за росiйською абревiатурою ГКЧП) А. Тiзяков пiдготував перший проект Указу про введення надзвичайного стану i створення Тимчасового комiтету управлiння СРСР – прообразу майбутнього ДКНС. Тодi ж було фактично i сформовано склад цього надзвичайного органу. Показово, що у списку фiгурували високопоставленi партiйнi функцiонери (секретар ЦК КПРС О. Шенин та перший секретар Московського мiськкому Ю. Прокоф’ев), якi в подальшому – очевидно, щоб не компрометувати КПРС, не увiйшли до складу ДКНС, хоча i були активними учасниками путчу.
У органiзаторiв путчу були i своi прихованi меркантильнi мотиви – вони боялися за своi крiсла та посади, адже у разi пiдписання нового союзного договору керiвництво колишнього СРСР навряд чи змогло б залишитися при владi.
З метою отримання пiдтримки у силових структурах, Кабiнет мiнiстрiв СРСР на чолi якого стояв майбутнiй гекачепiст В. Павлов, влiтку 1991 р. збiльшуе норми продовольчого забезпечення офiцерам армii, МВД, КДБ СРСР, Залiзничних вiйськ. Активно розгортаеться органiзацiйна пiдготовка до введення надзвичайного стану. 20 липня 1991 р. вiдбулася розширена колегiя КДБ за участю керiвникiв УКДБ республiк, краiв та областей з питань боротьби з органiзованою злочиннiстю, на якiй ретельно опрацьовувалась координацiя спiльних дiй КДБ i МВД в умовах «паралiчу виконавських структур».
Мiсцевi партiйнi органiзацii забезпечили хвилю листiв до органiв влади та низку публiкацiй у пресi, лейтмотивом яких була думка про «необхiднiсть наведення порядку», що створювало iлюзiю масовоi пiдтримки знизу iдеi запровадження «надзвичайних заходiв».
16 квiтня 1991 р. в Смоленську вiдбулася зустрiч партiйних працiвникiв з мiст-героiв Росii, Украiни, Бiлорусii. Учасниками зiбрання була номенклатурна елiта – переважно першi i другi секретарi партiйних органiзацiй Москви, Ленiнграда, Киева, Мiнська, Бреста, Керчi, Мурманська, Новоросiйська, Одеси, Севастополя, Смоленська, Тули. Формальним приводом для цього зiбрання стала пiдготовка до 50-рiччя початку Великоi Вiтчизняноi вiйни, але реальна мета була зовсiм iншою – консолiдувати консервативну частину партii та сформувати ii позицiю напередоднi квiтневого пленуму ЦК КПРС. Саме тому на цьому зiбраннi мова йшла не стiльки про вшанування ветеранiв та необхiднiсть миролюбноi зовнiшньоi полiтики, скiльки звучала жорстка критика теорii i практики перебудовчих процесiв; у виступах лунали рiзкi випади проти Полiтбюро, в першу чергу проти М. Горбачова; висловлювалися вимоги «змiни керiвництва» та заклики до надзвичайних заходiв «порятунку краiни». За словами Михайла Сергiйовича, «знала про цi розмови, якщо не виступала iх iнiцiатором», та частина Полiтбюро, яка намагалася вплинути на Генсека з метою використання його президентських повноваженнь для введення надзвичайного стану та вiдновлення диктату керiвництва КПРС[49 - Горбачев М. С. Жизнь и реформы. – Кн. 2. – М.: «Издательство «Новости»», 1995. – С. 535.]. Крiм того, напередоднi квiтневого Пленуму ЦК на пленумах Московського мiського та Ленiнградського обласного комiтетiв КПРС чiтко пролунали виступи з вимогою вiдставки М. Горбачова.
В. Павлов.
Фото: ru.wikipedia.org
З огляду на такий розвиток подiй i, очевидно, проаналiзувавши iншу iнформацiю, О. Яковлев 18 квiтня 1991 р. направив М. Горбачову листа, в якому попереджав: «Наскiльки я обiзнаний, та й аналiз диктуе прогноз: ГОТУЄТЬСЯ ДЕРЖАВНИЙ ПЕРЕВОРОТ СПРАВА (тобто комунiстичний. – А. Я.)… Настане щось, подiбне неофашистському режиму. Ідеi 1985 року буде розтоптано. Ви та Вашi соратники будуть пiдданi анафемi. Наслiдки трагедii не пiддаються навiть уявi»[50 - Яковлев А. Н. Сумерки. Изд. 2-е, доп. и перераб. – М.: Материк, 2005. – С. 427.]. Отже вiдчуття, що от-от щось вiдбудеться, наростало…
Активнi та масштабнi дii майбутнiх гекачепiстiв не могли не потрапити в поле зору захiдних полiтикiв. Саме тому вже 20 червня у Берлiнi державний секретар США Дж. Бейкер повiдомив мiнiстру закордонних справ СРСР А. Бессмертних про те, що у Радянському Союзi готуеться усунення з посади М. Горбачова. У змовi, за даними американськоi розвiдки, активну участь беруть В. Крючков, В. Павлов та Д. Язов. Цю ж iнформацiю було передано М. Горбачову через посла США Дж. Ф. Метлока. На заяву дипломата про реальнiсть державного перевороту радянський лiдер вiдповiв: «Передайте президентовi Бушу, що я розчулений… Але скажiть, щоб вiн не хвилювався. Я все тримаю у руках (видiлено – О. Б.)»[51 - Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003. – С. 457–462.].
6 серпня В. Крючков дав завдання групi аналiтикiв (заступнику начальника 1-го Головного управлiння КДБ В. Жижину, помiчнику першого заступника голови КДБ А. Єгорову, командувачу Повiтряно-десантними вiйськами П. Грачову) пiдготувати довiдку-прогноз стосовно перспектив та можливих наслiдкiв запровадження в краiнi надзвичайного стану. 8 серпня В. Крючкову було повiдомлено про недоцiльнiсть запровадження комплексу надзвичайних заходiв. Однак, на думку керiвника КДБ, далi зволiкати з цим кроком вже було неможливо: пiсля пiдписання Союзного договору ввести надзвичайний стан буде вже нереально.
За лаштунками змови стояли кiлька груп високих партiйних та державних посадовцiв: представники военно-промислового комплексу (О. Бакланов, А. Тiзяков); вищi партiйнi керiвники новоi хвилi (В. Болдiн, О. Шейнiн); силовi мiнiстри (В. Крючков, Б. Пуго, Д. Язов); вищi керiвники державних структур СРСР (В. Павлов, Лук’янов, Г. Янаев). У кожноi з цих групп були своi причини для усунення М. Горбачова вiд влади. Силовi мiнiстри та военно-промисловий комплекс були невдоволенi прогресуючою полiтикою розрядки, демократизацiею i гласнiстю, якi суттево звужували iхнi сферу впливу. Керiвники новоi хвилi в КПРС бажали цiлком оволодiти важелями слабiючого, але ще досить потужного партiйного апарату, а цим зазiханням заважав Генсек М. Горбачов. Своi мотиви мали i вищi державнi чиновники СРСР, адже в разi укладення нового Союзного договору у серпнi 1991 р. вони втрачали своi посади.
В. Крючков.
Фото: specsluzhby-all.ru
Розумiючи, що втрачати часу не можна навiть за умови несприятливих прогнозiв, В. Крючков переходить до активних дiй. 15 серпня вiддае наказ прослуховувати всi розмови вищого керiвництва Росii – Б. Єльцина, І. Силаева, Г. Бурбулiса. 16 серпня у пресi з’явилася заява «Вiд «Слова» – до справи», пiдписана «iнiцiативною групою по скликанню установчого з’iзду нацiонально-патрiотичного руху». Лейтмотивом цього документу була теза про необхiднiсть «наведення порядку».
17 серпня у примiщеннi одного з об’ектiв КДБ пiд кодовою назвою АБЦ, розташованому на околицi Москви, пiд час таемноi зустрiчi В. Крючкова, Д. Язова, В. Болдiна, О. Шенiна, О. Бакланова, заступникiв мiнiстра оборони В. Варенникова, В. Ачалова та заступника голови КДБ В. Грушко було обговорено останнi деталi змови[52 - Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 160.].
18 серпня у Форос (Крим) на дачу до М. Горбачова прибули О. Бакланов, В. Болдiн, О. Шенiн, В. Варенников та Ю. Плеханов. Вони ознайомили Президента СРСР зi складом майбутнього ДКНС i запропонували пiдписати указ про введення у краiнi надзвичайного стану. Вiдмова М. Горбачова гранично ускладнила становище змовникiв, адже продовження ними активних дiй, направлених на практичну реалiзацiю комплексу надзвичайних заходiв, фактично ставило iх поза законом, перетворювало на заколотникiв.
Увечерi цього ж дня у Кремлi знову зiбралися iнiцiатори путчу. Як згадуе В. Крючков, «товаришi, що повернулися iз Форосу», розповiли, що прямоi санкцii на введення надзвичайного стану М. Горбачов не дав, але пiсля бесiди кинув фразу: «Що ж валяйте, дiйте». Майбутнi ГКЧепiсти опинилися перед непростим вибором. Якщо вiрити О. Яковлеву, щоб остаточно переконати присутнiх у необхiдностi активних дiй В. Крючков сказав своiм колегам по путчу, що всi вони в списках демократiв на знищення, а 60 мiнiстрiв у списках на iнтернування, i до цих дiй уже готовi бойовики демократiв. За цих обставин i було прийнято ряд документiв, якi за виразом В. Крючкова «свiдчили про намiр групи осiб з числа вищого радянського керiвництва здiйснити вiдчайдушну спробу спасти державу»[53 - Крючков В. А. На краю пропасти. – М.: Изд-во Эксмо, 2003. – С. 170, 172; Олександр Яковлев: Треба зупинити «червоне колесо»… //Голос Украiни. – 1991. – 14 листопада. – С. 12.].
У нiч на 19 серпня 1991 р. засоби масовоi iнформацii повiдомили про утворення Державного комiтету з надзвичайного стану (ДКНС). До його складу ДКНС увiйшли перший заступник Голови Ради Оборони СРСР О. Бакланов, голова КДБ В. Крючков, прем’ер-мiнiстр В. Павлов, мiнiстр внутрiшнiх справ В. Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев, президент Асоцiацii державних пiдприемств та об’ектiв промисловостi, будiвництва, транспорту i зв’язку О. Тiзяков, мiнiстр оборони Д. Язов, вiце-президент Г. Янаев). Утворення ДКНС та оголошення надзвичайного стану на окремих територiях СРСР поклали початок серпневому путчу, який тривав з 19 по 22 серпня 1991 р.
Варто пiдкреслити, що напередоднi цих подiй, готуючись до виступу на квiтневому 1991 р. пленумi КПРС, один з майбутнiх путчистiв, голова Ради Оборони при Президентi СРСР О. Бакланов практично виклав концептуальнi засади майбутнього перевороту (спонукальний мотив, стратегiю дiй, основного виконавця): «Досягнутий у 70- тi роки з величезним напруженням сил i засобiв народу вiйськовий паритет сьогоднi зруйновано, i ми живемо практично пiд диктовку США, якi стали фактично единим володарем краiн i народiв, свiтовим жандармом. Далi вiдступати не можна… Основною умовою антикризовоi програми мае бути негайне призупинення усiх республiканських i регiональних законiв, ухвалених пiсля 1985 року… вiдновлення цiлiсностi СРСР в «кордонах 1985 року», створення Комiтету нацiонального порятунку з надзвичайними повноваженнями аж до запровадження надзвичайного стану в краiнi. Надзвичайнi заходи можуть бути здiйсненi лише надзвичайною полiтичною владою, яка мае розгалужену структуру, що пронизуе всi верстви суспiльства, усi форми народного господарства. Такою владою може бути лише КПРС, хай знекровлена, вiдлучена вiд важелiв управлiння, але така, що зберегла в собi вертикальнi структури, а отже i здатнiсть та можливiсть управляти на основi залiзноi дисциплiни ii членiв…»[54 - Цит. за: Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. —М., 1992. – С. 33–34.].
Прес-конференцiя ДКНС у МІС СРСР
19 серпня 1991 р. група змовникiв з числа керiвникiв союзних структур, iзолювавши М. Горбачова на його кримськiй дачi у Форосi, фактично захопила владу у краiнi. Цього ж дня було обнародувано чотири документи, якi мали на метi легалiзувати змовницькi дii, пiдвести пiд них юридичну базу:
1) Указ вiце-президента Г. Янаева, у якому оголошувалося, по-перше, що М. Горбачов немае можливостi «за станом здоров’я» виконувати обов’язки Президента СРСР (нiяких посилань на висновки медичноi експертизи указ не мiстив); по-друге, що за цих обставин сам Г. Янаев починае виконувати обов’язки глави держави.
2) «Заява радянського керiвництва», що констатувала необхiднiсть запровадження надзвичайного стану в окремих мiсцевостях СРСР термiном на 6 мiсяцiв з метою «запобiгання сповзанню суспiльства до загальнонацiональноi катастрофи». Для управлiння краiною в умовах надзвичайного стану було утворено Державний комiтет з надзвичайного стану (ДКНС за росiйською абревiатурою ГКЧП).
3) «Звернення до радянського народу», у якому, по-перше, ситуацiя в СРСР характеризувалася як «криза влади», зумовлена хаотичним сповзанням економiки до ринку, що викликало вибух регiонального, групового та особистого егоiзму; по-друге, стверджуеться, що руйнацiя единого народно-господарчого комплексу призвела до рiзкого падiння життевого рiвня населення; по-трете, обгрунтовувалася теза про те, що в разi не застосування термiнових та рiшучих заходiв по стабiлiзацii краiну чекае голод, новий виток зубожiння, масовi прояви стихiйного невдоволення.
19 серпня 1991 р. група змовникiв з числа керiвникiв союзних структур, iзолювавши М. Горбачова на його кримськiй дачi у Форосi, фактично захопила владу у краiнi.
4) «Постанова ДКНС № 1». Змiст цього документу був нацiлений на блокування будь-якоi протидii ДКНС (розпуск усiх владних структур, военiзованих формувань та визнання недiйсними законiв i рiшень, якi суперечать Конституцii СРСР; призупинення дiяльностi полiтичних угруповань, що «перешкоджають нормалiзацii ситуацii», заборона мiтингiв, демонстрацiй та страйкiв, встановлення контролю за засобами масовоi iнформацii) та забезпечення пiдтримки (проголошено гасло об’еднання «усiх здорових сил» з метою «покласти кiнець нинiшньому смутному часу»).
За спиною ДКНС стояли реакцiйнi сили у керiвництвi КПРС, хоча формально до його складу не увiйшов жоден компартiйний функцiонер i в ньому домiнували представники военно-промислового комплексу та силових структур. Показово i знаково, що з усiх зарубiжних керiвникiв переворот в Москвi пiдтримали тiльки Ясiр Арафат, Муаммар Каддафi, Слободан Мiлошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою»[55 - 20 лет назад ГКЧП атаковал «разрушителей СССР». – https://aif.by/social/20_let_nazad_gkchp_atakoval_razrushiteley_sssr_].
За рiшенням ДКНС до столицi було введено Таманську мотострiлкову та Кантемирiвську танкову дивiзii (362 танки, 140 бойових машин пiхоти, 148 бронетранспортерiв, 430 важких армiйських грузовики, 3809 солдат та офiцерiв)[56 - Степанков В., Лисов Е. Кремлёвский заговор. – М., 1992. – С. 108–109.]. Крiм того, у розпорядженнi ДКНС у Москвi перебували Тульська повiтряно-десантна дивiзiя, елiтний пiдроздiл «Альфа», загони мiлiцii особливого призначення, окрема дивiзiя особливого призначення iм. Дзержинського.
Показово i знаково, що переворот в Москвi пiдтримали тiльки Ясiр Арафат, Муаммар Каддафi, Слободан Мiлошевич, а Саддам Хусейн назвав його «добре зробленою справою».
Муаммар Каддафi
Саддам Хусейн
Ясiр Арафат
Центром протистояння мiж консервативними лiдерами ДКНС та лiберальними силами в особi керiвництва РРФСР стала Москва. Б. Єльцин та його оточення у гранично короткий термiн зробили цiлу низку принципово важливих крокiв, направлених проти заколотникiв.
По-перше, було розгорнуто масштабну iнформацiйно-викривальну акцiю, що мала на метi дискредитувати ДКНС, довести його антиконституцiйнiсть. Акцент робився на неправомiрностi вiдсторонення М. Горбачова вiд влади. Росiйська сторона запропонувала взяти на себе всi валютнi витрати для проведення у триденний термiн медичного огляду Президента СРСР за участю експертiв Всесвiтньоi органiзацii охорони здоров’я.
По-друге, органiзовано оборону Бiлого дому. На заклик Б. Єльцина вiдгукнулося, за рiзними джерелами, вiд 4 до 90 тис. добровольцiв, якi протягом усього термiну протистояння утворювали так зване «живе кiльце» захисникiв, що було потужним стримуючим фактором для ДКНС. Бiлий дiм захищали 6 застав та 16 барикад, у примiщеннi знаходилося 1500 ополченцiв, 300 озброених професiоналiв, 300 «афганцiв»[57 - Барсенков А. С., Вдовин А. И. История России. 1938–2002. – М., 2003. – С. 384.].
По-трете, одразу ж пiсля утворення ДКНС керiвництво РРФСР прийняло рiшення про створення ешелонованоi структури опору. З метою створення опорноi бази у Свердловську для боротьби iз заколотниками, туди термiново виiхав О. Лобов, призначений головою резервного уряду, мiнiстр закордонних справ А. Козирев вилетiв до Парижу для органiзацii мiжнародноi пiдтримки Росii.
По-четверте, Б. Єльцин, з одного боку, намагаючись максимально послабити вплив кремлiвських змовникiв, з iншого – користуючись моментом i дiючи на перспективу, прийняв низку указiв, що максимально концентрували владу у його руках. Указ Президента Росii № 61 пiдпорядковував усi органи виконавчоi влади Союзу РСР «обраному народом президенту РРФСР», а Указ № 64 оголошував Б. Єльцина командуючим збройними силами СРСР на територii Росii. Реагуючи на активну протидiю керiвництва Росii, виконуючий обов’язки Президента СРСР Г. Янаев квалiфiкував укази Президента РРФСР як такi, що не вiдповiдають Конституцii СРСР i на цiй пiдставi не мають юридичноi сили.
Б. Єльцин, намагаючись максимально послабити вплив кремлiвських змовникiв, користуючись моментом i дiючи на перспективу, прийняв низку указiв, що максимально концентрували владу у його руках.
Активнi дii керiвництва РРФСР, направленi проти ДКНС, рiзко контрастували з реакцiею лiдерiв решти союзних республiк. Н. Назарбаев, Л. Кравчук, О. Акаев та iншi у своiх публiчних виступах зробили ставку на тактику вичiкування, не засудивши нi саму появу ДКНС, нi запровадження надзвичайного стану. В основi такоi позицii значною мiрою лежало бажання дистанцiюватися на деякий час вiд московських подiй i, зберiгши суверенiтет, вступити в дiалог з ДКНС в якостi рiвноправного партнера. Разом iз тим, частина лiдерiв досить крупних регiонiв – Татарстану, Краснодарського краю, Ростовськоi, Самарськоi та Лiпецькоi областей вiдкрито пiдтримали заколотникiв.
Досить пасивною у ставленнi до ДКНС була i позицiя громадськостi СРСР. На заклик Б. Єльцина розпочати загальний полiтичний страйк у Москвi не вiдгукнулося жодне (!) пiдприемство, росiйське керiвництво пiдтримали лише шахтарi – у Кузбасi застрайкували 16 шахт та розрiзiв зi 101. Низка мiтингiв та демонстрацiй пройшла у республiках. Втiм, у цiлому реакцiя населення на дii ДКНС була досить пасивною: за даними КДБ у страйках та мiтингах в цiлому по краiнi взяло участь не бiльш як 150–160 тис. осiб[58 - Крючков В. А. На краю пропасти. – М., 2003. – С. 197; Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 221.].
За цих обставин (вагання та непевнiсть змовникiв, вiдсутнiсть у iхнiх лавах чiткого лiдера, вичiкувальна позицiя бiльшоi частини республiканських керiвникiв, органiзацiйна слабкiсть демократичних сил в регiонах, пасивнiсть основноi частини населення) вирiшальну роль вiдiгравали вмiння рiшуче дiяти, концентрувати сили на вузлових напрямах, грати на слабких сторонах супротивника. Саме цi принципи i поклав в основу своiх дiй Б. Єльцин.
20 серпня у другiй половинi дня у Генеральному штабi обговорювалося питання про штурм Бiлого дому. Пiсля проведеноi напередоднi рекогносцировки генерали – заступник командувача ВДВ О. Лебедь, командир «Альфи» В. Карпухiн, заступник командувача Московським вiйськовим округом А. Головньов доповiли, що з военноi точки зору оволодiти цим об’ектом нескладно, однак будь-якi силовi дii на пiдступах призведуть до масштабного кровопролиття. Не зважаючи на це, О. Лебедю було вiддано наказ готувати комплекс заходiв, направлених на блокування примiщення Верховноi Ради Росii. Загальний план штурму Бiлого дому отримав назву Операцiя «Гром». Початок штурму було призначено на 3 години ночi 21 серпня[59 - Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск. – С. 596.]. Вночi стало вiдомо, що «Альфа» вiд участi у операцii вiдмовляеться, Дзержинська i Тульська дивiзii не прибули на мiсце дислокацii, а бригада спецназу «Теплий Стан» «взагалi кудись зникла»[60 - Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002. – С. 226.].
О. Лебедь. Поштова марка ПМР
Свою роль у такому розвитковi подiй вiдiграв своерiдний «армiйський синдром», суть якого полягала у небажаннi армii та ii керiвництва пiсля кривавих подiй у Тбiлiсi, Баку та Вiльнюсi, брати участь у силових дiях проти мирного населення. Пiд тиском обставин i присяги вiйськовослужбовцi погодилися виконувати роль своерiдного важеля психологiчного тиску у серпневих подiях, проте реально застосовувати зброю i проливати кров не мали бажання. Пiсля того як в нiч з 20 на 21 серпня у тунелi на перетинi Садового кiльця i Калiнiнського проспекту пiд час спроби збудженого натовпу зупинити колону бойових машин загинуло трое молодих людей (Д. Комар, В. Усов, І. Кричевський), колегiя Мiнiстерства оборони СРСР прийняла рiшення про виведення вiйськ з Москви, скасування пiдвищеноi бойовоi готовностi, рекомендувала мiнiстру оборони термiново вийти зi складу ДКНС. Фактично це означало остаточний провал заколоту.
21 серпня до Форосу майже одночасно прибули двi делегацii – ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов, А. Лук’янов та iн). i росiйського керiвництва на чолi з О. Руцьким та І. Силаевим. М. Горбачов вiдмовився зустрiчатися з путчистами, яких невдовзi було заарештовано, i повернувся до Москви.
Серпневi подii 1991 р. викликали серйознi змiни у державному i суспiльному життi краiни, надзвичайно посиливши центробiжнi тенденцii в СРСР. Точний i лаконiчний дiагноз сутi i наслiдкiв путчу поставив народний депутат СРСР Г. Бурбулiс: «Пiсля ГКЧП ми втратили будь-якi шанси договiрного процесу. ГКЧП – полiтичний «Чорнобиль» радянськоi тоталiтарноi системи»[61 - Формула распада: 25 лет назад советские граждане на референдуме решали судьбу СССР. – https://tass.ru/spec/ussr-referendum]. У цьому контекстi закономiрно, що до кiнця жовтня 1991 р. офiцiйно проголосили про свою незалежнiсть ще 9 радянських республiк. Цей процес став не лише одним з переконливих свiдчень фактичного краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором наступноi остаточноi дезiнтеграцii Радянського Союзу.
Окремоi уваги та аналiзу заслуговують серпневi подii 1991 р. в Украiнi.
Картину початкового етапу протистояння в умовах путчу дають спогади Л. Кравчука, В. Варенникова та Б. Шарикова[62 - Інтерв’ю з Леонiдом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/; Інтерв’ю з Валентином Варенниковим Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 1. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/401/; Рахманiн С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я вiдчув, коли побачив прес-конференцiю членiв комiтету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html]:
Г. Бурбулiс: ГКЧП – полiтичний «Чорнобиль» радянськоi тоталiтарноi системи».
19 серпня о шостiй годинi ранку Л. Кравчуку зателефонував С. Гуренко:
– А знаеш, що в Москвi переворот?… У Киевi знаходиться представник ГКЧП, генерал В. Варенников, i вiн хоче з нами зустрiться.
Далi у розмовi з Л. Кравчуком С. Гуренко спробував одразу продемонструвати новий розклад сил i запропонував зустрiтися з В. Варенниковим у примiщеннi ЦК КПУ. Як досвiдчений полiтик, Леонiд Макарович одразу все зрозумiв, i вирiшив уже на цьому етапi зайняти певну позицiю: «Станiслав Iванович, справа в тому, що держава уособлюеться Верховною Радою, а я голова Верховноi Ради. Якщо В. Варенников хоче зустрiтися, то зустрiнемся в моему кабiнетi у Верховнiй Радi».
Коли Л. Кравчук був уже в дорозi йому зателефонував Б. Єльцин: «Леонид Макарович, вот я все время звоню к Горбачову – меня не соединяют. Может вы позвоните, может вас соединят? Вы ж на Украине, Крым в общем». Прибувши до Верховноi Ради Леонiд Макарович спробував дозвонитися у Форос. І отримав вiдповiдь делiкатним жiночим голосом: «Михайла Сергiйовича немае, вiн просив його не турбувати». Тодi Л. Кравчук зв’язався з Б. Єльциним: «Борис Миколайович, така ситуацiя, i мене, не з’еднують», на що Борис Миколайович вiдповiв: «Ну, все ясно».
Невдовзi до кабiнета Голови Верховноi Ради зайшли В. Варенников, представники военного керiвництва – командуючий Киiвським вiйськовим округом В. Чечеватов, заступник командувача Киiвського вiйськового округу генерал-лейтенант Б. Шариков, та партiйного – перший секретар ЦК КПУ С. Гуренко i перший заступник Голови Ради Мiнiстрiв УРСР К. Масик.
– Ви знаете, що вiдбулося у Москвi? – одразу пiшов у атаку В. Вареннiков.
– Загалом знаю, але це тiльки, – вiдповiв Л. Кравчук, – я знаю по радiо.
– Ну все ж ясно… Влада перейшла до ДКНС, який врятуе краiну. Рекомендую вам подумати i зайняти правильну позицiю. Змiнити свiй особистий курс i курс Верховноi Ради[63 - Чемерис В. Президент. – К., 1994. – С. 206, 209.].
Друга теза генерала полягала в тому, що вiн як головнокомандуючий сухопутними вiйськами приiхав в Украiну з метою перевiрити пiдвищену бойову готовнiсть вiйськ, якi тут дислокованi, i що за наказом мiнiстра оборони цим вiйськам данi певнi повноваження i з врахуванням ситуацii вони дiятимуть незалежно вiд позицii чинного керiвництва Украiни. Якщо вiйськовi побачать, що потрiбно буде ввести надзвичайний стан на якiйсь територii або запровадити десь комендантську годину, то вони будуть дiяти за наказом мiнiстра, з вiдома комiтету по надзвичайному стану[64 - Зустрiч Голови Верховноi Ради Украiнськоi РСР Л. М. Кравчука з зарубiжними журналiстами.// Голос Украiни. – 1991. – 24 серпня. – С. 3.].
На безапеляцiйний тон генерала спiкер украiнського парламенту вiдповiв:
– Справа в тому, що менi неясно, я не можу так без документiв. От коли прийде з Москви документ з червоною печаткою – менi адресований, тодi, я можу його вiдкрити, прочитати, ким вiн пiдписаний буде, це також мае значення, i тiльки пiсля цього я, як Голова Верховноi Ради, можу виходить на Верховну Раду, маючи конкретний документ. «Радiо – це одне, Ваша розмова це також не е документом для мене, тим бiльше».
Пiсля цих слiв вже Л. Кравчук пiшов у атаку:
– У вас повноваження якiсь е? Де мандат, пiдписаний керiвником ГКЧП про вашi повноваження?»
Ця фраза була для В. Варенникова дуже незручною, тому що дiйсно документа у нього не було нiякого.
– Мандату немае, тому ми вас… послухаемо уважно, – продовжив Л. Кравчук.
В. Варенников почав переконувати Леонiда Макаровича в тому, що необхiдно термiново уводити надзвичайний стан. («Загрозлива тональнiсть розмови, директивнiсть, статутнiсть свiдчили про певнi намiри», – акцентував Л. Кравчук, розповiдаючи у сесiйнiй залi парламенту 24 серпня 1991 р. про цю ситуацiю та поведiнку генерала)[65 - Стенограма пленарного засiдання 24 серпня 1991 р. Засiдання перше. – https://www.rada.gov.ua/meeting/stenogr/show/4594.html].
У вiдповiдь на вимоги В. Варенникова спiкер украiнського парламенту звернув увагу присутнiх на прийнятий у 1990 р. Верховною Радою Радянського Союзу Закон «Про правовий режим надзвичайного стану», який чiтко регламентував, за яких умов уводиться надзвичайний стан, ким вводиться i як вводиться. Далi Леонiд Макарович зауважив:
– За нашими законами, якi ми вже також поприймали, у нас надзвичайний стан може ввести тiльки Верховна Рада. Я, як Голова, не можу, бiльше нiхто не може ввести надзвичайний стан, це по?перше, а по?друге, якi пiдстави нам вводити надзвичайний стан? Що у нас вiдбуваеться в Украiнi: мiтингiв немае, танки не iздять по Киеву, по iнших мiстах, ну, в Москвi, Ви кажете, що там, – так це ж в Москвi, а ми живемо в Киевi». (До речi, своечасна поява у руках Голови Верховноi Ради Закону «Про правовий режим надзвичайного стану», яку вiн використав у якостi сильного аргумента, викликала в подальшому дискусii серед iсторикiв: чи знав Л. Кравчук заздалегiдь про пiдготовку путчу? З одного боку, стверджуеться, що якщо ще 18 серпня 1991 р. секретарi деяких обкомiв КПУ отримали вказiвки щодо запровадження надзвичайного стану в республiцi та, вiдповiдно, мали певну iнформацiю про плани ДКНС, то навряд чи член Полiтбюро ЦК КПУ, голова Верховноi Ради УРСР мiг перебувати у станi повного невiдання[66 - Кузьменко Ю. В. Серпневий путч 1991 р. та його вплив на партiйно-радянську номенклатуру УРСР / Ю. В. // Украiнський iсторичний журнал: Науковий журнал. – 2011. – № 4. – С. 45.]. З iншого боку, учасник тiеi резонансноi зустрiчi Б. Шарiков у своiх спогадах зазначае: «У мене склалося враження, що, наприклад, Леонiд Кравчук не мав достовiрноi iнформацii про пiдготовку в Москвi. Але якимись вiдомостями, безумовно, володiв. Я можу дозволити собi зробити подiбний висновок хоча б на пiдставi такоi деталi: коли Варенников заговорив про можливiсть введення в Украiнi надзвичайного стану, Леонiд Макарович тут же взяв в руки закон, що визначае умови введення НП, який лежав прямо перед ним, на столi. Потрiбний документ опинився пiд рукою – значить, людина готувалася»[67 - Рахманiн С. Борис Шариков: «Те, що ГКЧП провалиться, я вiдчув, коли побачив прес-конференцiю членiв комiтету» // Дзеркало тижня. – 2001. – 18–22 серпня. – № 31 (355) [Електронний ресурс]: https://zn.ua/politcs_archive/boris_sharikov_to,_chto_gkchp_provalitsya,_ya_pochuvstvoval,_kogda_uvidel_press-konferentsiyu_chleno.html].)
Мiж тим розмова у кабiнетi голови Верховноi Ради продовжувалась. В. Варенников звернувся до Л. Кравчука, щоб той своiми дiями посприяв «пiдтримцi порядку» у стилi ГКЧП: «Ви людина авторитетна, вiд Вас багато залежить, i я вас особисто прошу, щоб ви виступили по телебаченню, виступили по радiо, закликали народ до спокою, з урахуванням того, що було вже оголошено… рiшення там рiзнi i так далi. Щоб ви зiбрали керiвникiв усiх рухiв, партiй, особливо Руху, все керiвництво, i теж iх закликали. До речi, проiнформуйте iх про те, що вiйськам дана команда про пiдвищену бойову готовнiсть. Це не для залякування, а для того, щоб самi представники партiй просто уявляли, що в цих умовах нi в якому разi не можна жартувати, i якщо якiсь будуть зрушення з боку Руху, то може… можуть бути непорозумiння».
