скачать книгу бесплатно
30 рокiв незалежностi Украiни. Том 2. Вiд 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 року
Олександр Дмитрович Бойко
Великий науковий проект
Детальний та обгрунтований аналiз подiй та процесiв, що вiдбувалися в останнi чотири мiсяцi формального iснування радянськоi iмперii; ретельне вивчення механiзму, специфiки та наслiдкiв трансформацiйних змiн на фiнiшному етапi доби перебудови (серпень – грудень 1991 р.); з'ясування мiсця та ролi Украiни у цих карколомних суспiльних перетвореннях набувають напередоднi 30-i рiчницi проголошення незалежностi особливоi актуальностi й неабиякоi ваги та значення. Подii в Ново-Огарьово – це справжнiй полiтичний детектив, пiдводнi течii якого невiдомi донинi.
Серпневий заколот, трансформацiя «комунiстичного заповiдника», феномен Бiловезькоi Пущi i крах СРСР. Все це – в iсторичному дослiдженнi, яке буде цiкавим не тiльки спецiалiстам, полiтикам чи журналiстам, а й усiм читачам, якi бажають зрозумiти, як i чому виникла на полiтичнiй картi свiту Незалежна украiнська держава, дiзнатися, що реально вiдбувалось за лаштунками динамiчних та драматичних подiй 1985–1991 рокiв.
Олександр Дмитрович Бойко
30 рокiв незалежностi Украiни. Том 2
© О. Д. Бойко, 2021
© Фотографii з приватного архiву Д. Б. Яневського та Марти Коломиець-Яневськоi
© М. С. Мендор, художне оформленння, 2021
© Видавництво Фолiо – марка серii, 2021
IN MEMORIAM
Марта Коломиець-Яневська (1959–2020)
Марта Коломиець-Яневська, журналiст, громадська дiячка. Народилася в родинi емiгрантiв в Чикаго (Іллiнойс, США). Вищу освiту здобула в Іллiнойському унiверситетi та Унiверситетi Урбана-Шампейн. З 1985 р. постiйно вiдвiдувала Украiну з харитативними мiсiями матерiальноi та iнформацiйноi допомоги дисидентам. 1987 р. записала перше iнтерв’ю з В’ячеславом Чорноволом та Михайлом Горинем (т. зв. «Інтерв’ю з-пiд поли»). Була затримана спiвробiтниками КДБ, iнтерв’ю конфiсковане, Марта була депортована за звинуваченням у шпигунськiй дiяльностi. На початку 1991 р. була першою американською журналiсткою, акредитованою в МЗС УРСР, вiдкрила Киiвське бюро найстаршого украiнського англомовного видання The Ukrainian Weekly, одночасно була кореспондентом Associated Press та Newsweek по Украiнi. В 1996–1999 рр. – прес-секретар Агенцii США з мiжнародного розвитку (USAID), з 1999 керiвник низки просвiтницьких органiзацiй та проектiв: Украiнськоi освiтньоi програми ринкових реформ, «Партнерство за прозоре суспiльство», «Партнерство громад», украiнського офiсу Нацiонального Демократичного iнституту США (NDI), Украiнськоi католицькоi освiтньоi фундацii, Украiнського жiночого фонду, фонду «Приятелi дiтей» та iн. З 2013 р. – керiвник програми академiчних обмiнiв iм. сенатора Фулбрайта
Заслужений журналiст Украiни, кавалерка ордену «За заслуги».
Передмова
Історiя – це полiтика, яку вже не можливо виправити. Полiтика – це iсторiя, яку ще можна виправити.
Зигмунд Графф, нiмецький письменник
У людей уповiльнена реакцiя: лише майбутнi поколiння щось зрозумiють.
Станiслав Єжи Лец, польський письменник
У першiй половинi 80-х рокiв ХХ столiття траекторiя розвитку СРСР дедалi бiльше не вписувалася у новiтнi свiтовi тенденцii. Система, що дiяла в Радянському Союзi у перiод застою, з одного боку, демонструвала затухаючий економiчний розвиток, падiння основних економiчних показникiв, що робило цiлком реальною загрозу стадiального вiдставання: у той час як свiт вже вступав у постiндустрiальну стадiю розвитку, СРСР ще не пройшов iндустрiальноi. З iншого боку, вiдбувалося змiцнення полiтичного монополiзму КПРС, в основi якого лежала пiдмiна справжнього народовладдя формальним представництвом трудящих у Радах, обмеження iхньоi реальноi влади, що зумовлювало прогресуюче вiдчуження народу вiд владних структур, формування психологiчного клiмату колективноi пасивностi, утриманства, абсолютного прiоритету державних iнтересiв щодо особистих.
Проголошена М. Горбачовим у серединi 80-х рокiв «перебудова» була спробою шляхом модернiзацii навздогiн вивести СРСР iз глухого кута «застою». Але гасло «перебудови» на стартовому етапi було досить абстрактним, а гальмiвнi механiзми дiючоi системи ще доволi потужними. Для виведення системи з рiвноваги тодiшне радянське керiвництво спробувало застосувати iнсрументи гласностi та демократизацii. Це кардинально змiнило ситуацiю, фактично створило нову систему координат для суспiльного розвитку, адже гласнiсть дозволила не лише з’ясувати та розкрити вади та недолiки пануючоi системи, але й окреслити та спрогнозувати можливi шляхи виходу з кризи, а демократизацiя, включивши у суспiльнi процеси широкi кола громадськостi, дала iм можливiсть реально впливати на хiд iсторичного розвитку. У результатi «революцiя згори» не лише переросла у «революцiю знизу», але й фактично вийшла з пiд контролю, що в кiнцевому пiдсумку i зумовило поетапний процес розвалу-розпаду-передiлу СРСР.
«Революцiя згори» не лише переросла у «революцiю знизу», але й фактично вийшла з пiд контролю, що в кiнцевому пiдсумку i зумовило поетапний процес розвалу-розпаду-передiлу СРСР.
Особливо цiкавими е останнi чотири мiсяцi формального iснування радянськоi iмперii, адже, як влучно висловилася М. Максимова, це були «120 днiв, якi потрясли свiт… 120 останнiх днiв у життi Союзу, що поклали початок принципово новому етаповi у розвитку народiв ще нещодавно единоi краiни… Нiчого схожого iсторiя ще не знала»[1 - Максимова М. От «имперского» Союза к Содружеству независимых государств //Мировая экономика и международные отношения. – 1992. – № 4. – С. 11, 14.].
За цих обставин ретельне вивчення механiзму, специфiки та наслiдкiв трансформацiйних процесiв, на фiнiшному етапi доби перебудови (серпень – грудень 1991 р.) та ролi i мiсця в них Украiни набувае особливоi актуальностi й неабиякоi ваги та значення.
Дослiдження Ю. Алексеева, В. Андрущенка, В. Барана, С. Веретеннiкова, А. Деркача, А. Єрмолаева, В. Кременя, С. Кульчицького, В. Литвина, М. Михальченка, А. Слюсаренка, Д. Табачника, В. Ткаченка, Ф. Турченка, В. Чемериса та iнших стали першими у вiтчизнянiй iсторiографii спробами рiзноаспектно висвiтлити та осмислити цей важливий, але недостатньо вивчений перiод в iсторii нашоi держави [2 - Алексеев Ю. М., Кульчицький С. В., Слюсаренко А. Г. Украiна на зламi iсторичних епох (Державотворчий процес 1985–1999 рр.). – К., 2000; Баран В. Украiна: новiтня iсторiя (1945–1991 рр.). – Львiв, 2003; Кремень В. Г., Табачник Д. В., Ткаченко В. М. Украiна: альтернативи поступу (критика iсторичного досвiду). – К., 1996; Турченко Ф. Г. ГКЧП i проголошення незалежностi Украiни: погляд iз Запорiжжя. – Запорiжжя: Просвiта, 2011; Михальченко Н. И., Андрущенко В. П. Беловежье. Л. Кравчук. Украина 1991–1995. – К., 1996; Литвин В. Полiтична арена Украiни: Дiйовi особи та виконавцi. – К., 1994; Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. – К., 1997; Деркач А., Веретенников С., Ермолаев А. Бесконечно длящееся настоящее: Украина: четыре года пути. – К., 1995; Чемерис В. Президент. – К., 1994.].
Окремi сюжети порушеноi проблеми стали об’ектом певноi уваги захiдних дослiдникiв – Т. Кузьо, Е. Уiлсона, Е. Уолкера, С. Плохiя, Д. Боффа, Д. Хоскiнга, Н. Верта, М. Маля, В. Марченяка, А. Жуковського[3 - Kuzio Т., Wilson A. Ukraine: perestroika to independence / Foreword by N. Stone. – Edmonton; Toronto, 1994; Walker E. W. Dissolution Sovereignty and tne Break-up of tne Soviet Union. Lanham – Boulder – New – Yjrk – Oxford, 2003; Плохiй С. Остання iмперiя. Занепад i крах Радянського Союзу / Сергiй Плохiй; пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. – Харкiв: Книжковий Клуб «Клуб Сiмейного Дозвiлля», 2019; Боффа Д. От СССР к России. История неоконченого кризиса. 1964–1994. – М., 1996.; Верт Н. История советского государства. 1900–1991. – М., 1992.; Хоскинг Д. История Советского Союза. – Смоленск, 2000; Marciniak W. Rozgrabione imperium. Upadek Zwiazku Radzieckiego i powstanie federacji rosyjskiej – Krakow, 2001; Joukowsky, Arkady. Histoure de l’Ukraine / Prеf. D’A.Besan?on. – 2.ed. – P.: Aux ed. Du Dauphin, 1993; Маля М. Радянська трагедiя: iсторiя соцiалiзму в Росii 1917–1991. – К., 2000.]. Проблема модернiзацii суспiльства та специфiка ii реалiзацii у Радянському Союзi на фiнiшному вiдрiзку перебудови знаходилась i знаходиться в центрi уваги росiйських полiтологiв та iсторикiв; варто видiлити працi В. Андрiянова, О. Барсенкова, Ф. Бурлацького, В. Мау, А. Мiграняна, Р. Пiхоi, В. Согрiна, З. Станкевича, І. Стародубовськоi, І. Фроянова А. Черняка та iн.[4 - Барсенков А. С. Введение в современную российскую историю 1985–1991 гг. – М., 2002; Бурлацкий Ф. М. Русские государи. Эпоха реформации. Никита Смелый. Михаил Блаженный. Борис Крутой. – М., 1996; Стародубовская И. В., Мау В. А. Великие революции от Кромвеля до Путина. – М., 2004; Мигранян А. Россия в поисках идентичности (1985–1995). – М., 1997; Пихоя Р. Г. Советский Союз: история власти. 1945–1991. – Новосибирск, 2000; Согрин В. В. Политическая история современной России. 1985–1994: от Горбачова до Ельцина. – М., 1994; Станкевич З. А. История крушения СССР: Политико-правовые аспекты. – М., 2001; Фроянов И. Г. Погружение в бездну. – М., 2001; Андриянов В. И., Черняк А. В. Одинокий царь в Кремле. Борис Ельцин и его команды. Книга первая. – М., 1999.].
Втiм, слiд пiдкреслити, що головна увага у бiльшостi згаданих праць як вiтчизняних, так i закордонних фахiвцiв, як правило, придiлялась двом ключовим подiям, що визначили межi цього доленосного етапу – серпневому путчу та грудневому створенню СНД. У результатi значна частина подiевого ряду серпня – грудня 1991 р. фактично випала з поля зору дослiдникiв, що не дало можливостi грунтовно проаналiзувати причинно-наслiдковi зв’язки рiзновекторних процесiв суспiльно-полiтичного розвитку СРСР i чiтко визначити в них мiсце i роль Украiни.
Певною мiрою цю прогалину дозволяють заповнити мемуари та публiцистичнi твори державних, партiйних i громадських дiячiв. Для дослiдника ця група джерел цiнна тим, що яскраво передае i вiдбивае не лише загальну атмосферу в краiнi тiеi доби, а й розкривае прихованi пружини закулiсноi боротьби, бiльш широкий нiж вiдомо загалу, спектр обставин та причин прийняття тих чи iнших кардинальних рiшень, що були доленосними для СРСР в цiлому та для Украiни зокрема.
Специфiчною рисою мемуарноi лiтератури, присвяченоi цьому перiоду е те, що значна ii частина мае не лише iнформативний, а й дослiдницький характер. Це знаходить свiй вияв у тому, що, як правило, в цих творах не просто подаеться виклад та опис хронологii подiй, а аналiзуються причинно-наслiдковi зв’язки фактiв та явищ, характеризуються особливостi та специфiка динамiки як суспiльних процесiв, так i дiяльностi окремих полiтичних персонажiв. Разом iз тим, не слiд забувати й про по сутi класичнi вади мемуаристики (суб’ективiзм, тенденцiйний добiр та iнтерпретацiя матерiалу, свiдоме замовчування окремих сюжетiв, значний вплив темпераменту та емоцiйного стану автора мемуарiв на змiст та характер викладу, пряме та приховане виправдання ним власних дiй, заповнення вимислом прогалин у пам’ятi тощо), якi певною мiрою представленi в цих джерелах.
Динамiка реформацiйного процесу, мiсце i роль в ньому лiдерiв та елiт, стосунки та взаемозв’язки полiтичного керiвництва та мас знайшли свое вiдбиття у роботах мемуарного та публiцистичного характеру Л. Абалкiна, В. Болдiна, Є. Гайдара, М. Горбачова, А. Грачова, Б. Єльцина, В. Ісакова, Н. Рижкова, А. Черняева, Г. Шахназарова, О. Яковлева та iн[5 - Абалкин Л. Неиспользований шанс: Полтора года в правительстве. – М., 1991; Болдин В. И. Крушение пъедестала. Штрихи к портрету М. С. Горбачова. – М., 1995; Гайдар Е. Т. Дни поражений и побед. – М., 1997; Горбачев М. С. Жизнь и реформы: В 2-х кн. – М., 1995; Горбачев М. С. Декабрь – 91. Моя позиция. – М., 1992; Грачев А. С. Горбачов. – М., 2001; Исаков В. Б. Расчлененка. Кто и как развалил Советский Союз: Хроника. Документы. – М., 1998; Рыжков Н. И. Десять лет великих потрясений. – М., 1996; Медведев В. А. В команде Горбачова. Взгляд изнутри. – М., 1994; Шахназаров Г. Х. С вождями и без них. – М., 2001; Черняев А. С. Шесть лет с Горбачовым: По дневниковым записям. – М., 1993; Яковлев А. Н. Омут памяти. – М., 2001.]. Надзвичайно цiкаву iнформацiю про хiд горбачовськоi модернiзацii та неординарнi оцiнки трансформацiйних явищ та подiй мiстить мемуарна робота колишнього американського посла в СРСР Джека Ф. Метлока[6 - Джек Ф. Метлок. Смерть империи. Взгляд американского посла на распад Советского Союза. – М., 2003.].
Усi вищезгаданi джерела цiннi тим, що в них, по-перше, вiддзеркалювалися загальносоюзнi тенденцii розвитку суспiльно-полiтичних процесiв, без знання яких важко зрозумiти специфiку iсторичного розвитку Украiни у цей перiод; по-друге, висвiтлювались прийняття та реалiзацiя кардинальних, загальнодержавних рiшень, якi безпосередньо торкалися iнтересiв украiнського народу; по-трете, в них неодноразово подавався значний фактичний матерiал та описувалися сюжети, пов’язанi з суспiльно-полiтичними процесами в нашiй республiцi.
Разом iз тим, оскiльки Украiна не була основним полем дiяльностi бiльшостi з названих мемуаристiв та публiцистiв i знаходилась у iхньому полi зору не постiйно, а ситуативно, згаданi твори лише частково можуть збагатити нашi знання про специфiку розгортання розвитку суспiльно-полiтичних подiй в Украiнi у контекстi суспiльних процесiв на теренах СРСР в серпнi – груднi 1991 р. Втiм, цю прогалину певною мiрою заповнюють мемуари та публiцистика вiтчизняних державних, партiйних та громадських дiячiв. Мова йде про роботи Л. Кравчука, І. Плюща, Ю. Бадзьо, Б. Олiйника, Л. Лук’яненка, В. Масола, Ю. Іоффе та iн.[7 - Кравчук Л. М. Останнi днi iмперii… Першi роки надii. – К., 1994; Плющ І. С. Хто ми i куди йдемо: Доповiдi, виступи, статтi, iнтерв’ю. – К.: Украiна, 1993. Бадзьо Ю. Влада – опозицiя – держава в Украiнi сьогоднi: Думки проти течii – К., 1994; Лук’яненко Л. Незнищеннiсть. – К., 2003; Масол В. А. Упущенный шанс: Небеспристрастные размышления экс-премьера Украины о том, что произошло в бывшем Советском Союзе. – К., 1993; Олiйник Б. І. Два роки в Кремлi. – К., 1992; Иоффе Ю. Я. Один на один с системой: Воспоминания и размышления бывшего вице-премьер-министра Украины. – Луганск, 1995.]. Особливостями цiеi частини джерел е, по-перше, iхня видова неоднорiднiсть та специфiка, амплiтуда якоi доволi широка: вiд класичних мемуарiв до записiв бесiд з журналiстами i пронизаних пристрасною публiцистикою статей та iнтерв’ю; по-друге, цi роботи належать полiтичним противникам, що дозволяе подивитися на перебiг суспiльно-полiтичних трансформацiй в Украiнi з рiзних бокiв барикад.
Оцiнюючи в цiлому результативнiсть колективного доробку дослiдникiв та мемуаристiв, якi, починаючи з 1991 р., висвiтлювали та вивчали тi чи iншi аспекти проблеми суспiльно-полiтичних трансформацiй в Украiнi фiнiшного етапу доби перебудови, слiд констатувати цiлу низку позитивних тенденцiй i зрушень. До здобуткiв вивчення цього складного комплексу питань слiд вiднести:
q вихiд дослiдникiв, завдяки певному доступу до архiвного матерiалу, не лише на новий рiвень джерельного забезпечення iсторичних та полiтологiчних студiй, а й на якiсно вищий рiвень осмислення суспiльних процесiв та аргументацii гiпотез та висновкiв;
q розширення спектру пошуку, висвiтлення низки питань, якi ранiше не перебували у полi зору науковцiв;
q утвердження плюралiзму думок, аргументування рiзнобiчних i полiтично-рiзновекторних поглядiв щодо модернiзацiйних процесiв доби перебудови;
q розкриття окремих аспектiв специфiки протiкання суспiльно-полiтичних трансформацiй у нашiй республiцi;
q спроби теоретичного осмислення суспiльних змiн другоi половини 80-х – початку 90-х рр. з метою визначення урокiв на майбутне.
Разом iз тим, ще досi вагома значимiсть та актуальнiсть вивчення проблеми суспiльно-полiтичних трансформацiй другоi половини 80-х рр. ХХ ст. для перспектив сучасного вiтчизняного державотворення рiзко контрастуе зi ступенем ii наукового висвiтлення та дослiдження. Об’ективно характеризуючи дiйсний стан речей у вiтчизнянiй iсторiографii, автори колективноi узагальнюючоi працi «Новiтня iсторiя Украiни (1900–2000)», що побачила свiт у 2000 р., з прикрiстю зазначають: «Перiод 1985–1991 рр. в украiнськiй iсторii ще не проаналiзовано належним чином… Дослiдження цього цiкавого, насиченого рiзноманiтними i навiть сенсацiйними подiями перiоду займаеться обмежене коло науковцiв»[8 - Новiтня iсторiя Украiни (1900–2000): Пiдручник / А. Г. Слюсаренко, В. І. Гусев, В. П. Дрожжин та iн. – К., 2000. – С. 537.]. Думку про iснування розриву мiж ступенем вивченостi та суспiльною значимiстю i актуальнiстю дослiдження глибинних трансформацiйних зрушень, що вiдбулись з радянським суспiльством у добу перебудови, акцентував i вiдомий фахiвець академiк І. Курас, зазначаючи: «Велика тема про роль i мiсце Украiни у розпадi СРСР i твореннi на його руiнах нового полiтичного простору ще чекае на своiх дослiдникiв»[9 - Курас І. Ф. Етнополiтика: Історiя та сучаснiсть: Статтi, виступи, iнтерв’ю 90-х рр. – К., 1999. – С. 216.]. Значною мiрою цi слова актуальнi i нинi.
Отже, аналiз наявноi науковоi лiтератури дозволяе дiйти висновку, що суспiльно-полiтичнi процеси в Украiнi у контекстi еволюцii союзноi державностi на фiнiшному етапi перебудови вивченi недостатньо i тому iснуе потреба у ретельному та всебiчному дослiдженнi цiеi проблеми. Саме тому автор ставить перед собою такi завдання: висвiтлити перебiг подiй на вiдрiзку серпень – грудень 1991 р. як на союзному так i на республiканському рiвнi; рiзноаспектно проаналiзувати процес зiткнення iнтересiв союзних i республiканських лiдерiв та елiт; показати взаемозв’язок полiтичних та економiчних чинникiв суспiльного розвитку; охарактеризувати динамiку громадськоi думки; розкрити механiзм розпаду СРСР та роль у ньому украiнського фактору.
Роздiл І
Крах СРСР: анатомiя катастрофи
1. Новоогарьовський процес: дуель, що призвела до катастрофи…
– Ви вже билися на дуелi?
– Нi, але я вже отримав ляпас.
Жюль Ренар
Це ще не кiнець. Це навiть не початок кiнця. Але, мабуть, це кiнець початку.
У. Черчiль.
Глибиннi причини i механiзми серпневого путчу, мотивацiю його iнiцiаторiв важко зрозумiти без з’ясування сутi та основних тенденцiй розвитку новоогарьовського процесу. Вперше думка про необхiднiсть розробки програми дiй Президента СРСР спiльно з керiвниками республiк, якi брали участь у березневому референдумi стосовно майбутнього СРСР, прозвучала 10 квiтня 1991 р. на засiданнi Ради безпеки СРСР. У той час у М. Горбачова був дуже не простий вибiр. Згадуючи про це, колишнiй секретар ЦК КПРС В. Медведев зазначае: «У розмовi зi мною Горбачов пiдкреслював дилему: або пiти на серйозну угоду i зрушення з «дев’яткою», але тодi це може бути зустрiнуте у багнети на Пленумi ЦК, або, навпаки, проводити бiльш жорстку лiнiю з керiвниками республiк, але отримати пiдтримку на Пленумi ЦК»[10 - Медведев В. А. В команде Горбачова: взгляд изнутри. – М., 1994. – С. 181.]. Михайло Сергiйович зробив ставку на «дев’ятку», що невдовзi ледве не коштувало йому на квiтневому Пленумi ЦК КПРС 1991 р. посади генерального секретаря.
Пiсля березневого референдуму 1991 р. М. Горбачову потрiбен був iнструмент, який дозволяв би без посередникiв – центральних союзних структур, що на його думку показали свою неефективнiсть у попереднiй перiод, – напряму домовлятися про майбутню долю Союзу з лiдерами нацiональних республiк. Саме такою площадкою i мав стати за задумом «новоогарьовський процес». Дуже точно охарактеризував його суть радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «По сутi справи, тодi на союзному рiвнi розiгрувався перший раунд протистояння виконавчоi та законодавчоi влади. Треба визнати, що зробивши ставку на новоогарьовськi зустрiчi, що президент допускав нехтування правами парламенту. Верховна Рада СРСР i Верховнi Ради республiк були фактично вiдстороненi вiд роботи над союзним договором, яка, звичайно ж, входила в iхнi прерогативи i ними починалася… Народнi депутати тижнями залишалися в невiданнi щодо того, чим займалися iхнi президенти i голови. Бродiння у депутатському середовищi посилювалося. Все частiше воно проривалося у гнiвних виступах i гiрких нарiканнях з трибуни Верховноi Ради. Лук’янов у силу свого службового становища акумулював цi настроi i кiлька разiв попереджав конклав лiдерiв, що в парламентi назрiвае бунт. Але тi просто вiдмахувалися вiд застережень, вважаючи, очевидно, що коли це i бунт, то тiльки на колiнах. Дiйсно, адже реальна влада, попливши з рук Полiтбюро, так i не дiсталася парламенту, а потрапила до рук новоогарьовськоi десятки (видiлено – О. Б.)».[11 - Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001.– С. 415.]
23 квiтня 1991 р. у пiдмосковнiй резиденцii «Ново-Огарьово» вiдбулася закрита зустрiч М. Горбачова i керiвникiв дев’яти союзних республiк (РРФСР, Украiна, Бiлорусiя, Узбекистан, Казахстан, Азербайджан, Киргизiя, Таджикистан i Туркменiя), пiдсумком якоi стала iхня спiльна заява (Заява «9+1»), у якiй чiтко зазначалося, що першочерговим завданням для подолання кризи е укладення нового договору суверенних держав з урахуванням пiдсумкiв проведеного всесоюзного референдуму.
У таборi прихильникiв М. Горбачова ця подiя, яка фактично i поклала початок практичнiй реалiзацii новоогарьовського процесу, була зустрiнута з величезним пiднесенням. Як згадуе радник Президента СРСР Г. Шахназаров: «Деякий час угода «9 + 1» була джерелом своерiдноi ейфорii. Немов у момент, коли два вiйська готовi були зiйтися у жорсткiй рукопашнiй сутичцi, iхнi вождi почули голос народу i домовилися жити дружно. Навiть вiдзначили цю подiю келихом шампанського. Як розповiдав потiм Михайло Сергiйович, за обiдом вони з Борисом Миколайовичем, цокнувшись, випили…» [12 - Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001. – С. 404]
Але були й iншi думки i пiдходи до оцiнки того, що вiдбувалося. На думку частини експертiв, Заява «9+1» не лише не зняла з порядку денного практично жодноi значноi проблеми суспiльного життя, а навпаки – тiльки посилила старi проблеми i породила новi.
По-перше, був створений надзвичайно небезпечний прецедент вирiшення найважливiших питань державного життя неуповноваженою на те групою вищих державних посадових осiб ряду союзних республiк з iнiцiативи та за активноi участi в цьому Президента СРСР.
Г. Шахназаров.
Фото: sf.convex.ru
По-друге, виступаючи за прийняття рiшучих заходiв з вiдновлення конституцiйного порядку, автори заяви «9+1», по сутi, самi вводили нову практику iгнорування конституцiйноi законностi, запропонувавши встановити «режим найбiльшого сприяння» для республiк, якi пiдписали союзний договiр.
По-трете, окремi положення заяви представляли собою зразок грубого втручання у компетенцiю виконавчоi i, почасти, законодавчоi влади Союзу i республiк, конституювали порочний досвiд вирiшення практичних питань соцiально-економiчного життя краiни свого роду полiтичною «директорiею».
По-четверте, вихiд у свiт заяви «9+1» серйозно загострив вiдносини мiж союзним центром i колишнiми автономними республiками, якi угледiли в цьому документi явний перегляд колишнього пiдходу союзного керiвництва до питання про мiсце i роль автономiй у процесi реформування Союзноi держави на нових договiрних засадах[13 - Станкевич. З. А. Историко-правовые аспекты распада Союза ССР: автореферат дис…. доктора юридических наук: 12.00.01 / Моск. гос. соц. ун-т. – Москва, 2002. – С. 41.]. Простiше кажучи, Заява «9 + 1» створювала прецедент вирiшення державних питань у нелегiтимний спосiб, iгнорувала конституцiйну законнiсть, вводила у прiоритет принцип полiтичноi доцiльностi, закладала пiдвалини конфлiкту у трикутнику Центр – союзнi республiки – автономнi республiки. Практично усi згаданi проблеми та суперечностi реально iснували, а у подальшому розвитку новоогарьовського процесу лише поглибилися.
Модель новоогарьовського процесу, на перший погляд, була дуже простою i зрозумiлою: iснуе два полюси – М. Горбачов, що уособлюе Центр, i Б. Єльцин, який обстоюе iнтереси республiк (Б. Єльцин так пояснював розклад сил, що склався на той момент: «Ми з Горбачовим раптом ясно вiдчули, що нашi iнтереси нарештi збiглися. Що цi ролi нас цiлком влаштовують. Горбачов зберiгав свое старшинство, я – свою незалежнiсть. Це було iдеальне рiшення для обох»). Саме тому засiдання у Ново-Огарьово, вiдбувалися приблизно за однаковим сценарiем. Спочатку виступав М. Горбачов, який, як правило, не вiдступав вiд своiх принципiв i манер: довго, округло, неквапливо. Потiм розпочиналося обговорення, у ходi якого, якщо йшлося про принципове питання, брав на себе iнiцiативу Б. Єльцин i починалася суперечка. За свiдченням Б. Єльцина: «Це всiх влаштовувало… При iснуваннi двох полюсiв всiм iншим було зручно вибирати свою позицiю, маневрувати. Ми з Горбачовим брали всю моральну важкiсть з’ясування спiрних проблем на себе». Оцiнюючи цю «новоогарьовську бiполярнiсть», Л. Кравчук зазнавав: «Не було жодного засiдання Ради федерацiй, в тому числi i по вiдпрацюванню Союзного договору, де б у будь?який момент або декiлька разiв протягом цих засiдань не виникали такi, знаете, перепалки мiж Єльциним i Горбачовим. Не було жодного. То ми вiдчували, що це е велика напруга. Єльцин не мiг змиритися з тим, що в Москвi ще е один керiвник, крiм нього. А Горбачов вiдчував це, але вiн не бачив, просто не бачив, як змiнити ситуацiю на свою користь, вiн бачив, що Єльцин росте[14 - Інтерв’ю з Леонiдом Кравчуком, Розпад Радянського Союзу. Усна iсторiя незалежноi Украiни 1988–1991, касета 4. – https://oralhistory.org.ua/interview-ua/510/].
Вiдчуваючи свою наростаючу силу, Б. Єльцин iнколи свiдомо вiддавав iнiцiативу до рук М. Горбачова, який був у цейтнотi i мав дуже обмежену сферу маневру. Формально вiн нiби вiдкривав перед Михайлом Сергiйовичем перспективи: по-перше, давав йому можливiсть тiшитися iлюзiею, що вiн йде на чолi процесу оновлення Союзу, зберiгаючи «батькiвську» позицiю, iнiцiативу i лiдерство, адже нiхто не посягав на стратегiчну роль Президента Союзу: всi глобальнi питання зовнiшньоi полiтики, оборони, велика частина фiнансовоi системи залишалися за ним. По-друге, у новоогарьовському форматi з М. Горбачова знiмалася вiдповiдальнiсть за нацiональнi конфлiкти, у яких вiн з «людини з рушницею» перетворювався в миротворця, в третейського суддю. По-трете, амбiцiйному М. Горбачову подобалась безпрецедентна у свiтовiй практицi роль керiвника не одного, а значноi кiлькостi демократичних держав, яка давала можливiсть для гнучкого входження у роль свiтового лiдера[15 - Ельцин Б. Н. Записки президента: Размышления, воспоминания, впечатления… – М.: «Российская политическая энциклопедия» (РОССПЭН), 2008. – С. 51–52.]. Однак, цiлком зрозумiло, що Б. Єльцин не стiльки думав про те, як забезпечити комфортнiсть М. Горбачову та перспективу його кар’ери, скiльки про те, коли нанести головний удар.
Варто пiдкреслити, що не зважаючи на ухвалену в квiтнi Заяву «9+1» перемовини, що вiдбувалися у перiод травня-липня 1991 р., часто нагадували класичну формулу «лебiдь, рак та щука». На це вказуе у своiх спогадах i А. Лук’янов, який представляв у Ново-Огарьово Верховну Раду СРСР: «Позицii учасникiв багато у чому були протилежнi. Якщо, скажiмо, пропозицii Бiлорусii i Казахстану були близькi до збереження i оновлення радянськоi федерацii, то представники Украiни, Киргизii та деяких iнших республiк вiдстоювали iдеi «Спiвдружностi» типу Європейського спiвтовариства. Керiвництво РРФСР не погоджувалася з пропозицiями про збереження единого союзного громадянства, з багатьма аспектами розмежування повноважень Союзу i республiк. Серйознi розбiжностi були мiж Азербайджаном i Вiрменiею, республiками Середньоi Азii. Особливi позицii займали представники автономних республiк, вимагаючи для себе статусу засновникiв нового Союзу»[16 - Лукьянов А. И. Переворот мнимый и настоящий. М., 1993. – С. 52.].
Б. Єльцин.
Фото: Kremlin.ru
Саме тому практично усi зустрiчi у межах новоогарьовського процесу, що вiдбулися у травнi-липнi 1991 р., бажаного ефекту не дали. За оцiнкою радника Президента СРСР Г. Шахназарова, основний сюжет, «драматичну iнтригу» новоогарьовских зустрiчей складала «фундаментальна суперечка мiж союзними i автономними республiками, яка затягнула на кiлька мiсяцiв роботу над проектом договору, залишилася не вирiшеною…»[17 - Шахназаров, Г. Х. С вождями и без них / Георгий Шахназаров. – М.: ВАГРИУС, 2001. – С. 412.] Ситуацiя у черговий раз починала заходити у глухий кут…
На мою думку, ключовi подii, якi у подальшому детонували виступ путчистiв, вiдбулися у другiй половинi липня 1991 р. – 23 липня та у нiч з 29 на 30 липня. Саме 23 липня 1991 р. розпочалась чергова зустрiч М. Горбачова з лiдерами союзних та автономних республiк у Ново-Огарьово. Основними, принциповими питаннями, що розглядалися на цьому зiбраннi, стали умови членства у Союзi, i механiзми взаемодii мiж його суб’ектами; уточнення редакцii договору про Союз та часу i мiсця пiдписання. Ситуацiя була дуже не простою, як висловився М. Горбачов: «Ми маемо справу з найбiльшою, з найтоншою матерiею i дуже суперечливою ситуацiею. І ii не так легко осягнути простою i ясною формулою. В одному випадку – однi небезпеки, у другому – iншi, а в третьому – ще щось. І завдання: знайти таку формулу, у якiй всi небезпеки були б знятi»[18 - Из записи Ю. М. Батурина об очередной встрече руководителей делегаций республик в Ново-Огареве. 23 июля 1991 //https://www.gorby.ru/userfiles/file/23_07_1991_sssr.pdf]. Фактично мова йшла про полiтичний варiант розв’язання класичноi проблеми «вовк-коза-капуста».
А якщо без жартiв, то суть проблеми була такою: е три держави (або три види держав): Союз; держава, що утворюе Союз i входить в нього безпосередньо (ранiше позначалася термiном «союзна республiка»); держава, що утворюе Союз, але входить в нього у складi iншоi держави (колишня автономна республiка в союзнiй республiцi). Ключове питання: яким механiзмом i у який спосiб повиннi регулюватися вiдносини у цiй «полiтичнiй матрьошцi»: мiж Союзом, колишньою автономiею i республiкою, до складу якоi вона входить? Можливими способами/моделями/iнструментами вирiшення цього питання були: договiр (угода); конституцiя республiки (колишньоi автономii); конституцiя республiки, до складу якоi входить колишня автономiя; Конституцiя СРСР. Але саме у цьому питаннi стикалась величезна кiлькiсть рiзнорiвневих та рiзновекторних iнтересiв та мотивiв, здатних не стiльки сприяти створенню та розбудовi оновленого Союзу, скiльки розiрвати його зсередини ще до моменту утворення. Дуже яскраво цi процеси та проблеми iлюструе стенограма новоогарьовського засiдання вiд 23 липня 1991 р.[19 - Исаков В. Б. Кто и как развалил СССР. Хроника крупнейшей геополитической катастрофы ХХ. – М.: «Книжный мир», 2012. – С. 8—11; Из записи Ю. М. Батурина об очередной встрече руководителей делегаций республик в Ново-Огареве. 23 июля 1991 // https://www.gorby.ru/userfiles/file/23_07_1991_sssr.pdf]:
Практично усi зустрiчi у межах новоогарьовського процесу, що вiдбулися у травнi-липнi 1991 р., бажаного ефекту не дали.
М. Горбачов: По-перше, я бачу, у нас проявилася одна тенденцiя: ось ми говоримо – i начебто, домовляемося, а розходимося – i починаемо розмивати те, про що вже домовилися. Або ж хтось не висловлюеться вiдверто i до кiнця. Зараз прийшов час повноi ясностi, i я прошу всiх займати якусь позицiю i чiтко ii позначати. Я прошу також йти назустрiч один одному i позицii цi узгодити. Якщо ми не прийдемо до згоди щодо договору, зруйнуеться i те взаеморозумiння, яке з таким трудом знайдене. По-друге, ми повиннi пiдтвердити свою прихильнiсть Союзу суверенних держав як федерацii. Спроби товаришiв пiдiгнати проект пiд, скажiмо так, дохлу федерацiю, дорого обiйдуться краiнi. По-трете, конструюючи цей Договiр, нам треба мати на увазi, перш за все, долю Росiйськоi Федерацii. Їi доля значною мiрою визначае майбутне Союзу. Тому я ще раз повторюю: не може бути двох стандартiв, мiцна Росiйська Федерацiя – основа мiцноi союзноi Федерацii. Я бачу, як товаришi у Росii переживають, що вийде з РРФСР, i як вони все роблять, щоб ця федерацiя була живою, функцiонуючою, а влада реальною. Я це пiдтримую. Але хочу, щоб i Росiя чiтко i без оглядки пiдтримувала б союзну федерацiю. По-четверте, я прошу всi союзнi республiки дати можливiсть реалiзувати у договорi те, що тягне суверенiзацiя колишнiх автономiй. Але точно також я прошу автономii зрозумiти, що таке Росiйська Федерацiя. Нам потрiбно знайти гармонiйне рiшення. Я не знаю, товаришi, до вас доходить чи нi, але я вже вiдчуваю небезпечнi тенденцii. Нам потрiбно швидше завершити з Договором. Швидше!..
І. Карiмов (Узбекiстан): – Ми у цьому самому залi 17-го числа (мова йде про засiдання Пiдготовчого комiтету по проекту Союзного договору, яке вiдбулося 17 червня 1991 р. – О. Б.) домовилися i прийняли за основу документ, який був за вашим пiдписом розiсланий у республiки. А що зараз вiдбуваеться? Звiдки з’явився документ, який нам потiм надiслали для сьогоднiшнього обговорення?
І. Карiмов
М. Горбачов: – Як звiдки? Ти ж пам’ятаеш – менi особисто доручили, як завжди, врахувати зауваження i послати вам…
І. Карiмов (Узбекiстан): – Якщо так, Михайло Сергiйович, вибачте, я повинен прямо Вам сказати. Ми тут минулого разу биту годину сперечалися по кожному рядку, зробили документ, який зблизив нас. А зараз з’явився новий… Я не хочу заглиблюватися в конкретнi пункти, але ось переконайтеся, у мене тут червоним чорнилом вiдзначено те, чого немае в зауваженнях республiк. І тому я пропоную цей текст вiдкласти, а взяти варiант 17-го числа.
М. Горбачов: – Ну, добре, добре… Давайте вiдкладемо все, що е у нас i повернемося до варiанту 17-го числа.
Д. Завгаев (Чечено-Інгушетiя): – Ми говоримо: максимум прав союзним республiкам. Може бути, це i правильно. Потрiбнi сильнi республiки. Але нам насамперед потрiбен сильний Союз, федеративна держава. Ми йдемо до ринку, маемо намiр уписатися у свiтовий господарський комплекс. Як же ми будемо вписуватися з аморфною союзною державою, яку сильнi республiки розгойдують, як хочуть?
М. Нiколаев (Якутiя): – Колишнi автономнi республiки без будь-якоi пiдказки висловилися за збереження росiйськоi держави ще рiк тому. І менi незрозумiло, чому ви, Михайло Сергiйович, за два-три останнi засiдання постiйно нагадуете про це. Росiйська Федерацiя була, е i буде. Але ось, як регулюються вiдносини мiж державами, одна з яких входить до складу iншоi? У проектi записано: «… Регулюються договорами мiж ними та конституцiею держави, до якоi вона входить». Друга частина тут мае подвiйний сенс – якоi «держави»? Я, наприклад, трактую, що Союзу. У цьому випадку ми згоднi. Яким документом буде визначатися i регулюватися майбутня федерацiя? Питання далеко не другорядне. Якщо Конституцiею СРСР – значить контрольний пакет повноважень в руках у союзного центру. Вiн розробляе i приймае нову Конституцiю. Якщо конституцiями республiк – господарями становища стають республiканськi лiдери. Якщо договорами i угодами – мае бути важка боротьба за «свiй шматок» влади…
Д. Завгаев.
Фото: council.gov.ru
М. Горбачов: – Я бачу, у деяких товаришiв алергiя на Союз, але не треба ii так вже вихлюпувати. Йдеться про документ, який мае стати базою оновленоi федерацii. Тому не варто тут демонструвати зневагу до союзноi Конституцii. Конституцiя пiсля договору буде обов’язково, тому що всi, кого представляють тут присутнi, крiм Вiрменii, висловилися за федерацiю. Тому ми повиннi реалiзовувати ii в чiтких формулах. І не тягнути в сторону, протилежну волевиявленню народу. Ви знаете, що я прихильник рiзкого вiдходу вiд унiтаризму, щоб був кисень для свободи. Але це не означае, що треба впадати в iншу крайнiсть. І так нинiшнiй проект паплюжать за те, що вiн розвалюе краiну. Але менi здаеться, проект якраз вiдрiзняеться тим, що знайдена гранична ступiнь свободи, далi якоi розпад. Тому зневага до Конституцii СРСР неприпустима!..
І. Плющ (Украiна): – І до конституцiй республiк – теж! Тому що Конституцiя – документ, який визнаеться мiжнародним спiвтовариством, це носiй мiжнародного права, а договори i угоди мiжнародними не визнаються…
Б. Єльцин (Росiя) – Компромiс: Конституцiею держави, в яку вона входить, i Конституцiею СРСР…
М. Рахiмов (Башкирiя): – Так, Михайло Сергiйович, ми сьогоднi жодне питання не вирiшимо. Багато з тих, хто тут сидить, дiйсно хочуть розвалити Союз. Чому ми поважаемо дiйсно вистражданi декларацii про суверенiтет, прийнятi у союзних республiках, але декларацiям, прийнятим в колишнiх автономiях, вiдмовляемо у повазi? Навiщо ми тодi збираемося? Навiщо в кiшки-мишки граемо? Нехай тодi «дев’ятка» залишаеться тут i вирiшуе своi питання…
М. Горбачов: – Не треба, не треба в таких тонах, товариш Рахiмов. Реформування Союзу – справа вкрай складна. Була у нас унiтарна держава, а ми хочемо створити таку, що не розберешся: хто з ким матиме справу, хто кому пiдпорядковуеться… i так далi. Особистiснi моменти, чиiсь амбiцii можуть зiграти. Це неприпустимо, адже йдеться про долю держави…
М. Нiколаев.
Фото: Gavril Kirillin
М. Рахiмов.
Фото: www. bashkortostan.ru
В. Ардзiнба (Абхазiя): – Будь ласка, давайте просуватися вперед! Приймiть одну з формул, яка вас бiльше влаштовуе, i пiдемо далi. Я звертаюся з великим проханням. Будь-який варiант, скiльки iх пропонували – жоден не пiдходить. Так не бувае, зрозумiйте…
Н. Назарбаев (Казахстан): – Ми минулого разу обговорили проект. І повезли його до парламентiв республiк. Парламенти винесли своi постанови. А зараз ми один одному виламуемо руки. Як я можу змiнити рiшення Верховноi Ради? (всi видiлення у стенограмi – О. Б.) Зрештою, якщо Росiя та iншi республiки, де е автономii, згоднi, можна було б прийняти пропозицiю: «… Регулюються договорами або Угодами i Конституцiею СРСР».
М. Горбачов: – Це Ваш Союз. Як запишете…
Н. Назарбаев: – Але одна держава входить в iншу, i та, iнша – в Союз. Тодi ми повиннi i щодо Союзу записати точно так само. Давайте логiчно доведемо думку до кiнця. Раз угодами, то давайте i з Союзом годами. І точка, бiльше нiчого…
Отже, у ходi цього блiц-дiалогу чiтко визначилися та окреслилися основнi больовi точки та тенденцii взаемовiдносин мiж потенцiйними суб’ектами оновленого Союзу, ключовими серед них були:
1. Вiдсутнiсть едностi у поглядах i дiях, незважаючи на березневий референдум 1991 р. i пiдписання Заяви «9+1».
2. Поглиблення серйозних протирiч i наростання недовiри як по лiнii Центр – союзнi республiки, так i по лiнii союзнi республiки – автономнi республiки.
В. Ардзiнба
Н. Назарбаев.
Фото: Elbasy, Press service of the First President of the Republic of Kazakhstan
3. Граничне ослаблення Центру, який не може навiть вiдiграти роль ефективного координатора.
4. Зростання ролi владних структур (у першу чергу парламентiв) i нормативних актiв республiк.
5. Наростання скептичних настроiв стосовно перспектив оновленого Союзу.
