скачать книгу бесплатно
Здоровенькi будьмо! Рецепти на всi випадки життя
Олексiй Кононенко
Антологiя украiнського анекдота «Украiнська веселка»
«Автор цих анекдотiв – народ» – не втомлюеться повторювати Олексiй Кононенко у своiй семибарвнiй-семи-струннiй серii iз 7 книг «Антологiя украiнського анекдота «Украiнська веселка». Вiн не один рiк збирав, упорядковував i супроводжував авторськими текстами цi збiрники i веселих, i сатиричних iсторiй та примовок.
Украiнський народний гумор мае вiковiчне корiння, на якому виростае та рясно родить i сучасний смiхограй. Тут е i так званi «мандрiвнi» сюжети, i дружнi «позички» з гумору iнших народiв, е посилання на конкретних спiвтворцiв деяких гуморинок i тематичнi варiанти анекдотiв.
Книги цiеi серii мають яскравi своерiднi теми, i кожну iз них адресовано широкому колу читачiв.
Смiйтеся на здоров’я!
Здоровенькi будьмо!
Рецепти на всi випадки життя
Дiева профiлактика усiх на свiтi захворювань
Дорожчим вiд власного здоров’я може бути тiльки лiкування.
Про деякi хвороби в уявленнi наших предкiв
Здоров’я настiльки переважуе усi iншi блага життя, що, воiстину, здоровий жебрак щасливiший вiд хворого короля.
Артур Шопенгауер
Майже в усiх народiв у давнi часи пiд впливом спiльного поетичного свiтогляду, який характерний для первiсноi сходинки розвитку людини, склався певний погляд на хвороби, що iх спричиняе напад злого духа на людину або на те середовище, в якому людина перебувае.
Ворогами людини i тварин е духи пiтьми, нечистi, якi пiд рiзними iменами живуть в темних i брудних мiсцях: в багнi, в лiсi, в ярузi, пiд землею, в господарських будiвлях. За певних обставин нечисть проникае в тiло людини чи тварини, знущаеться, терзае i навiть доводить до погибелi.
З духами пiтьми, вважали давнi, слiд боротися за допомогою вогню, сонця, слова. А вогонь треба попросити, щоб вiн допомiг. Так народжувалися замовляння, зверненi до сонця, свiтла, вогню, в яких е прохання загнати хворобу в тi мiсця, де немае нi людей, нi тварин. За християнства у замовляннях божество вогню й сонця було замiнене на Господа i святих угодникiв, на яких перенесенi властивостi сонця i вогню.
Демонiчне значення багатьох хвороб з часом в народi втратилося, залишилося лише в знахарських замовляннях. Але такi хвороби, як лихоманка, холера, чума, цинга, гостець ще довго, особливо в сiльськiй мiсцевостi, персонiфiкували, уявляли в подобi незвичайних ворожих людинi iстот.
…Серед первiсно-природних профiлактичних та й лiкувальних засобiв до цих пiр не втратив свого значення вогонь, який був предметом поклонiння наших предкiв.
Такi властивостi приписували також парi вiд води, яка кип'ятиться на вогнi.
Як пiдтвердження вiри в особливу силу природного вогню збереглося те, що деiнде спалюють одяг хворого, а також кидають у вогонь злiпленi з глини хворi частини тiла, щоб посприяти зцiленню.
Застережний або лiкувальний вогонь носив назву живого вогню, для лiкування хвороб його отримували способом тертя двох полiн.
Інша стихiя за давнiх (i ще й недавнiх, допромислових) часiв – вода в найрiзноманiтнiших ii проявах. Вона використовувалась, головним чином, як лiкувальний засiб при багатьох вже розвинених захворюваннях.
Цiлющою вважалася дощова вода. Такою ж цiлющою, особливо при захворюваннях очей, була в народi роса. Поважалися град i снiг, як небеснi посланцi i родичi води.
Проточна рiчкова вода, незаймана колодязна, а особливо джерельна, – також в багатьох випадках вважалися цiлющими.
Як i вода, в деяких випадках цiлющою вважаеться земля (запорожцi сумiшшю землi з порохом на джерельнiй водi або на слинi рани мастили). Вiра в це вiд культу пошанування Землi-матiнки. Чудодiйну силу землi приписували давнi також деревам i рослинам, тому використовували iх для лiкування багатьох хвороб…
У своiй працi «Народна медицина украiнцiв» Зоряна Болтарович на перше мiсце серед рацiональних засобiв профiлактики хвороб ставить вживання часнику, який ще в Киiвськiй Русi використовувався як охоронний засiб вiд «морового повiтря», а також вживання цибулi, сушених фруктiв тощо.
Магiчними засобами профiлактики при епiдемiях чуми, холери, тифу були оборювання села, розкладання вогню, закопування ладану на перехрестi дорiг, влаштовування обiдiв для убогих, ношення оберегiв тощо.
Цiлющу силу мали трави, зiбранi на Купала (7 липня), Симона Зiлота [10 (22 за н. cm.) травня], Маковея [1 (14 за н. cm.) серпня], Успiння Матерi Божоi [15 (28 за н. cm.) серпня].
Застосовувалися у народнiй медицинi засоби тваринного походження: молоко i молочнi продукти, жири, сеча, кров та певнi органи, нутрощi. Практичне використання засобiв тваринного походження зберiгало зв'язок iз залишком колишнiх жертвоприношень, тваринного культу.
Важливе мiсце у народнiй медицинi давнiх слов'ян займали магiя i природна сила води, вогню, землi, мiнералiв, а також деякi числа (три, сiм, дев'ять), час виконання певних дiй у лiкуваннi.
І, звичайно ж, особливо шанувалися замовляння – сила слова. Про це свiдчить той факт, що давнi замовляння збереглися донинi в усному виглядi у пам'ятi народнiй ще з дохристиянських часiв. Просто автори деяких християнських треб i молитов у бiльшостi з них замiнили язичницьку основу та персонали.
«Болезни признавались нашими предками как спутници и помощници смерти, а повальние и заразительние прямо признавались за самую смерть, и ни в чем так ярко не виступает стихийное значение зтой древней богини, как в народних преданиях и поверьях о различних недугах.
…стрел – чёрт и стрелы – колотье: Пострел бы тебя побрал! чемор – дьявол («Поди ты к чемору!») и чемер – спазмы в животе или боль в пояснице, а чемеръ – головокружение, страдание живота и болезнь у лошади; игрец – истерический припадок, кликушество и дьявол; худоб – сухотка, истощенность, худобище – конвульсии в тяжкой болезни, худая боль – сифилис (сибирск). «В худых душах» – при смерти и худой – злой бес; чёрная немочь – мор, опустошавший русскую землю в 1352 г. (при Симеоне Гордом), и чёрный – эпитет нечистого духа, чёрный шут – дьявол; лядетъ – долго хворать, лядитъ – томиться, изнывать, хиреть, лядащий – бессильный, больной, негодный и ляд – чёрт: «Ну тебя к ляду!» У белорусов лядащик – дух, причиняющий людям порчу. Входя в человека или животное, демон порождает в нем болезненные припадки и безумную ярость. Ворогуша – лихорадка и враг (ворог) – дьявол; лихой – злой дух и болезнь у лошадей, старинное лихновъцъ (в Святославовом изборнике) – сатана, лихорадка (лихоманка, лиходейка), лихота – нездоровье, немощь, лиховатъ – быть нездоровым, чувствовать тошноту; тоснутъ – болеть, скучать и тошная – нечистая сила; шатун – чёрт и шат – обморок, головокружение, болезнь у собак; «тяжкая пришла», т. е. посетила болезнь, и тяжкун или тяжкий в значении дьявола; икота (икотка) – болезненный припадок и человек, одержимый бесом, икотница – страдающая икотою; притка – падучая и всякий нежданный, нечаянно приключившийся недуг («Мне на таком-то месте попритчилось!», а следующие выражения: «Эх ця притка принесла!», «Притка его ведать, откуда он!» – указывают на демона; сравни: «Кой чёрт тебя принес!», «Чёрт его ведает!») Лишай – гнойный струп на голове и дьявол. Тесная связь нечистой силы с болезнями, расслабляющими тело человеческое, подтверждается и следующими названиями: облом (от «ломать») – дьявол, домовой; костолом и кожедёр – злой человек, леший, чёрт; в числе болезненных ощущений известен и лом в костях…
По народному выражению, больной изнашивается: полнота и крепость его тела как бы поглощаются злобными демонами; напротив, исцелить (восстановить здравие) буквально означает: сделать человека целым…
Эпизодические, заразительные болезни слывут на Руси: поветрие, ветроносное язво и мор; с последним названием родственны слова: обморок – болезненный припадок, мгла, туман и обморочить…»
(А. Н. Афанасьев).
ВІСПА
Ще називали дух хвороби вiспи – Воспа Іванiвна, Оспиця, Гостя, Гостя Іванiвна, Оспа Осповна.
Дух цiеi хвороби персонiфiкували в жiночому родi. Ставлення до хвороби було шанобливим. Тiльки починалася епiдемiя – пекли млинцi, пироги, йшли в хату до хворого, кланялися йому низько i просили хворобу, щоб змилостивилась. Здорових дiтей мили водою, яка лишалася вiд хворого. Уявляли, що вiспа – дух, який знаходиться в тiлi хворого, тому з нею розмовляли, як з духом, звертаючись не до хворого, а до хвороби. Вiспу закликали до себе в дiм. Хворих на вiспу парили в лазнi, струпцi заживляли горiлкою, присипали попелом i пилом з вугiлля.
На вiдмiну вiд iнших хвороб, якi старалися прогнати, вiспi догоджали: не мили пiдлогу в домi, не лили воду – вiспа цього не любить. Смерть вiд вiспи вважалася благом: нiби на тому свiтi кожна вiспинка стане перлиною. Старовiри вважали, що дитя, яке померло вiд вiспи, буде в перлинах, а прививку вiд вiспи називали «печаткою антихриста».
У деяких мiсцевостях, коли починалася вiспа, в сiм'ях припинялися сварки, чоловiк i жiнка не лягали разом спати до одужання хворих, бiлизну не прали, в хату не заносили речей, якi неприемнi вiспi, наприклад, дьоготь. Якщо вiспа обминала якийсь дiм, вважали, що вона образилася на ту сiм'ю, просили у неi пробачення, запрошували в дiм хворих дiтей, або мати йшла iз здоровою дитиною до хвороi купувати вiспу за гостинцi. Здорова дитина мала цiлуватися з хворою, iсти з нею з одного посуду, пити з одного кухля тощо. Лазня для хворих була завжди так натоплена, що тi часто втрачали свiдомiсть. У тяжких випадках лiкували вiвсяними млинцями, якi прямо з жаровнi клали на ледь прикрите тiло хворого. Вважали, що i в разi смертi, i в разi одужання Оспа Осповна переходить в iншу людину. Щоб цього не сталося, особливим заклинанням випроваджували хворобу до лiсу.
Ще називали вiспу поветрiе (повiтрiе), вважали що вона приноситься злим вiтром. Де вiн не повiе, де не змахне червоною хусткою, – скрiзь все живе вмирае. Нiби iздить повiтрiе у летючому вiзку, до якого запрошуе страшних привидiв, – мару, а то й саму смерть.
МОРОВА ДІВА, МОРОВА ЯЗВА
Так в давнину уявляли всяку повальну хворобу. Показувалася вона в селi, обходила всi двори i хати, просовувала руку у вiкно чи в дверi, махала червоною хусткою, навiваючи на господарiв смертельну заразу.
Коли вона з'являлася, усi жителi зачинялися в своiх хатах, не вiдчиняли нi вiкон, нi дверей, i тiльки нестерпний голод чи спрага примушували виходити з житла.
Уявляли морову дiву худющою жiнкою високого зросту (iнколи на ходулях), з розтрiпаними косами, в бiлому одязi.
За деякими переказами, вона iздить по свiту у вiзку або примушуе сильного молодця носити себе на плечах.
ВОДЯНКА
Ця хвороба може прив'язатися до тiеi людини, яка вночi вип'е води, бо нiч – це час володарювання всiлякоi нечистi, i нечиста сила може засiсти у водi, щоб причепитися до необережного.
У народi е повiр'я, що вiд водянки треба випити води з розпареного цвiркуна.
ВОЛОСІНЬ
Дух хвороби, який називають у народi «косто'iд». Мучить жiнок, якi прядуть на свята i ще в святi п'ятницi. Об'iдае палець так, що з нього випадае нечиста кiстка. Ще так називали всякого нечистого духа, волохатого, кудлатого.
ГИКАВКА
Якщо вiрити забобонам, то це хвороба, яку напускають злi духи. Силою чародiйного слова нечистий дух проклинае чие-небудь iм'я; швидко летить нечисть на крилах вiтру, i перший перехожий з таким iменем стае жертвою. Інколи намовляють гикавку на камiнь чи на комах, i той, хто перечепиться через камiнь чи ковтне комаху, пiдхоплюе напущену хворобу.
Дух хвороби гикавки викликае iстеричнi припадки. При цьому людина бурмоче незрозумiло що; iнколи вважали те бурмотiння пророцтвом. Голос, яким промовляла хвора людина, вважали голосом духа хвороби.
Одним з рiзновидiв хвороби гикавки була нiмуха, нiмота, що вiдбирала мову у хворого. Вилiковували вiд нiмухи знахарi.
Вважали, що гикавку неможливо прогнати з тiла хворого. Зi смертю хворого гикавка не вмирала, а переходила в iншу людину, особливо того, хто не в добрий час згадував нечисту силу.
Насилали цю хворобу чаклуни; замовляли якийсь предмет i клали його так, щоб людина спiткнулася i вилаялася. Зняти гикавку мiг той же чарiвник або сильнiший. Прислухалися до бурмотiння хворого, щоб почути iм'я того, хто зурочив.
Гикавка супроводжувалася головокружiнням, головним болем, слабкiстю, втратою апетиту. Хворi на гикавку не здатнi були виконувати найпростiшу роботу.
ГОСТЕЦЬ
Так в народi називають суглобовий ревматизм. У замовляннях вiн постае в подобi особливого злого духа, який живе в темних мiсцях. Бувае чоловiчоi i жiночоi статi, переходить в людину рiзними шляхами. Поселяеться в очах, шиi, у плечах або мiж плечима, у м'язах, грудях, серцi, жилах, мозку, животi, кiстках, колiнах, руках, ногах, у всьому тiлi.
Уявляли гостець темним, гнучким i невiдступним, як тiнь.
Ось що подае про цю хворобу Гiйом Левассер де Боплан:
«…я говорив про хворобу, яку вони (козаки) називають гостець i якою часто хворiють.
Хворi на цю недугу (яка зветься у Францii «колтуном») цiлий рiк лежать без руху, нiби паралiзованi, вiдчуваючи великий бiль у нервах. Вони нестримно кричать вiд цього. Коли мине рiк, якоiсь ночi iм так сильно пiтнiе голова, що вранцi все iх волосся склеене докупи i звисае одним широким пасмом, нiби хвiст трiски; вiд цiеi хвилини хворий почуваеться набагато краще, а через кiлька днiв одужуе, будучи в кращому здоров'i, нiж перед недугою. Лише волосся виглядае жахливо, не можна його розчесати, а коли хотiв би зрiзати, то рiдина, що видiляеться через пори на головi, за два днi спала б йому на очi i вiн неодмiнно втратив би зiр…»
Про цю ж хворобу свiдчить iнший француз, дипломат Жан Бенуа Шерер (служив у Петербурзi в другiй половинi XVIII ст.) у своiй «Історii Малоросii»: «Козакiв мучить своерiдна хвороба, яку лiкарi називають «плiка», а мiсцевою мовою iменуеться вона «пошесть»… Далi Шерер повторюе свiдчення Боплана, але в нього е цiкавi доповнення: «Ця хвороба, розповсюджена серед коней так же, як i серед людей, вважалася невилiковною, але дякуючи перемiнi повiтря при переiздi в iншi краiни було кiлька випадкiв одужання. Ця недуга йде, як вважаеться, вiд жорсткостi або якоi iншоi прихованоi якостi води. Цiкаво, що вона передаеться через статевi зносини, як венерична хвороба, i що iнодi вражае новонароджених немовлят. Але коли дiти дорослiшають, вони вилiковуються i навiть таким чином назавжди убезпечують себе вiд цiеi хвороби».
ЗУРОЧЕННЯ, УРОКИ
Заочне насилання порчi. Нiби насилають уроки (зурочують, насилають порчу, злу силу, хворобу) на людей чаклуни i вiдьми. Роблять вони це з допомогою призору, заговору, напуску, вiдносу, обмови.
Наговор (заговор) i напуск. Наговорюють на хлiб, сiль, воду, напускають по вiтру i по слiду, пiдкидають наговоренi речi i т. iн. Наприклад, вiрили в народi, що при попутному вiтрi чаклун бере в руки снiг або землю, кидае за вiтром i каже шкiдливе замовляння. Вважали, що чаклун-лихо-дiй виходить на вулицю, стае проти вiтру, промовляе потрiбнi злi слова, вiтер пiдхопить – хто перший вдихне того вiтру, той i буде зурочений.
Через наговорену сильним чаклуном рiч досить переступити, на зачароване мiсце досить сiсти, щоб захворiти! Іншому ж чаклуну потрiбен заклятий порошок, щоб кинути його за вiтром на жертву; i якщо хоч одна порошинка попала на людину чи на скотину – справа зроблена. Бувае, що чаклун тiльки злегка штовхне в плече – i людина зурочена.
Чаклуни беруть землю iз свiжоi могили, попiл з семи печей i пiдкладають в черевики визначеноi людини. Дiстають цвях з домовини, пiдкидають на конюшню, щоб конi хворiли.
Щоб занапастити молодих, зашивали iм у подушки волосся староi немiчноi баби, скiпки, кiсточки з кладовища, вовчi ягоди. Знахар знiмав порчу тим, що виймав те покладене, обпалював його на вогнi свiчки i пускав на хвилю.
Вiднос. Псують вiдносом не навмисно i не зi злостi, а ненароком: роблено було на iншого, а пiдвернувся стороннiй, невинний чоловiк, який пiдiбрав наговорену, «порчену» рiч.
Лiкують у таких випадках знахарi, але вони мають бути сильнiшими вiд тих, хто наслав порчу.
Спосiб лiкування дуже простий: знахар йде на роздорiжжя i кидае там вузлик, куди зашитий попiл, вуглина i шматочок глини вiд печi. Таким вiдносом вiдводиться порча вiд того хворого, до якого кличуть знахаря.
Але вiднос мае своi небезпеки, так як той, хто першим пiднiме вiднесений вузлик, неодмiнно захворiе. А це, в свою чергу, матиме поганi наслiдки для першого хворого, вже вилiкуваного вiд порчi за допомогою вузлика. Коли його душа в свiй смертний час вийде з тiла, сатана скаже ангелу Божому, що, мовляв, ця душа моя, вона зналася зi мною, приносила менi на роздорiжжя хлiб-сiль. Тому порча навiть знята шкiдлива i для жертв, i для тих, хто ii напустив.
Призор (озик, зглаз). Бувають очi у людей добрi i навпаки – злi, поганi. Погане око, злий погляд – зурочуе людей.
При зустрiчi з людиною, погляд якоi вважаеться недобрим, треба подумки промовляти: «Недобрий глаз не дивись на нас» i в уявi накрити власника злого погляду якоюсь посудиною.
Щоб попередити зглаз, прикушюють язик, тримають дулю в кишенi, тричi плюють через лiве плече, тричi стукають по дереву, нашiптують на воду, якою умиваються або яку п'ють, одягають бiлизну навиворiт, називають дитину вигаданим iменем, пiдкурюють у хатi волоссям, умиваються зi срiбноi ложки, читають замовляння.
Наузи (чарiвнi вузли) на паску оберiгають вiд призору.
Лiкували зглаз так: брали воду незайману, з печi три вуглини, четвергову сiль. Все це клали у склянку, дмухали тричi над нею, потiм тричi плювали вбiк. Пiсля цього раптово бризкали на хворого тричi, давали тричi сьорбнути, витирали груди проти серця.
Щоб запобiгти призору, за повiр'ями, дiвчина мала погладити себе рукою нижче спини, потiм провести тiею рукою по обличчю, примовляючи: «Як ти в мене неглазлива, так i я щоб неглазливою була!» Призор знiмали росою, яку збирали на Прокла (25 липня).
Вiд зглазу особливо оберiгали дiтей. Голе немовля гола бабуся обносила навколо лазнi, примовляючи: «Зоря-зоряниця, вiзьми з раба Божого такого-то, призори деннi i нощнi».
Кума пiсля хрещення брала з печi вуглину, йшла на перехрестя й кидала за спину. Потiм поверталася не озираючись.
Якщо хто казав матерi, що дитя гарне та миле, хвалив дуже, то мати повинна була облизати дитинi лице тричi i тричi сплюнути. Те ж вона мала зробити й пiд час купання.
Старалися, щоб не було зайвих очей, коли корову доять; коли насiння готують до сiвби; коли приплiд з'являеться – боялися зглазу.
Обмова (оговор). Порча може бути вiд оговору, коли «не в час мовиться». Оговор роблять навмисно чаклуни, а iнколи випадково, безумисно. Бувае так, що сусiдка скаже сусiдцi, яка вийшла на вулицю пiсля довгоi хвороби: «Сидiла б краще дома». Та злякаеться й захворiе ще тяжче…
Притка. Порча бувае вiд притки, яка вважаеться сильнiшою вiд зглазу; ii важко розпiзнати, бо вона вiдрiзняеться складними й заплутаними ознаками. Непросто розiбратися: чи схопило зненацька, без всiлякоi причини; чи припадок спровокувало давне внутрiшне пошкодження, що зненацька загострилося; чи хвороба причепилася в лазнi.
Вузли. Нiби, щоб зiпсувати кого-небудь, чаклун брав нитку з вовни i нав'язував на нiй вузли. Цю нитку кидав у такому мiсцi, де на неi мiг би наступити той, кого хоче зiпсувати. В'язав вiсiм подвiйних вузлiв, i приказував: «1. Вийду на вулицю. 2. Кину в чисте поле. 3. На вiдстань. 4. Мiж двори. 5. В луки. 6. В моря. 7. В лiси. 8. В зибучi болота». А потiм: «Хоч i тут залишу, куди пiде, тут i буде». Робив це увечерi без хреста. Якщо той, на кого порча намiчена, наступить на заговорену нитку, спiткнеться i вилаеться – тiльки скаже лайливе слово, як порча починае дiяти.
Слiд. Про слiд людини е багато забобонiв.
За переказами, по слiду напускають порчу: злi люди виймають слiд, землю, де ступав чоловiк, i кидають на дерево – хвороба не проходить вiд людини, всихае дерево, а з ним i зурочена людина. Звiльнити пiд порчi може лише досвiдчений знахар. Але якщо землю кидають на воду, то й знахар безсилий.
Ще слiд у торбинцi чiпляють в печi, а в димарi замазують глиною волосся приреченого: земля й глина сохнуть – на людину теж нападае сухота.
Нашiптують чаклуни над слiдом – пов'язують волю визначеноi людини.
Вимiрюють крок людини скiпкою i спалюють ii, примовляючи злi слова, – вiд цього у жертви вiднiмаються ноги.
Щоб позбутися порчi по слiду, кидали на вiтер волосся хворого; спалювали на Благовiщення бiлизну зуроченого.
Вважалося, що наступити на чужий слiд, – на лихо, ноги будуть болiти.
В народi вiрять, що порчi можна позбутися, якщо ходити задом наперед. Ще вважали, що чаклун, який наслав порчу, зняти ii не мае сили, треба шукати знахаря.
Проти урокiв допомагае свячена та богоявленська вода, але найкраще, за народним повiр'ям, лiкуе вода, яку тричi виливають на камiнь в лазнi i пiдхоплюють в кiвш, не даючи пролитися на пiдлогу. Цiею водою поливають хворого, а ще п'ють ii. При цьому примовляють: «Як на кам'янцi – на матiнцi пiдсихае i пригорае, так на рабу Божому такому-то пiдсихай i пригорай!»
КОРОВ'ЯЧА СМЕРТЬ, ЧОРНА НЕМІЧ
У слов'ян це дух смертi рогатоi худоби. За повiр'ями, з'являлася вона в подобi корови, собаки, чорноi кiшки 18 лютого за н. ст. (5 лютого за ст. ст.) на Агафiю-коровницю. Пiзнiше символом ii став коров'ячий череп. Коров'яча смерть – тяжке лихо хлiборобських племен. iй приносили жертви: добувши живий вогонь, спалювали у дворi пiвня, ще проганяли худобу через дим вiд живого вогню.
