скачать книгу бесплатно
За свiдченнями дослiдникiв, одним iз способiв перестороги вiд коров'ячоi смертi була ритуальна оранка навкруг поселення. Вночi нишком збиралися замiжнi жiнки в бiлих сорочках з розпущеними косами, брали в руки дубцi, коси, серпи, одягали на вдову хомут, запрягали ii в плуг i обходили село. При цьому зверталися до коров'ячоi смертi з проханням пiти геть, не чiпати худобу, погрожували косами та палицями.
На Агафiю-коровницю освячували хлiб iз сiллю i чiпляли його коровам на роги, щоб уберегти вiд мору. В цей час якраз з'являеться приплiд у стайнях, i селяни, турбуючись про збереження ягнят i телят, забирали iх до оселi.
24 лютого на святого Власа творили рiзнi обряди знову ж таки для збереження худоби: кропили корiв свяченою водою, вночi ходили пастухи на роздорiжжя i рахували зорi, аби овець було бiльше, анiж зiрок на небi. В Давнiй Русi цей день був присвячений богу Велесу – покровителю домашньоi худоби, якого в християнствi заступив святий Влас.
Якщо господинi гарно за корiвками доглядали i вберегли iх вiд хвороби, то вiд 16 травня корови прибавляють молока.
КУМАХА, КУМОХА
Починаючи з Тарасiя (10 березня) небезпечно спати вдень i увечерi – кумаху можна наспати. До цього дня кумаха не нападае на людей – ii стереже домовик, а далi втрачае над нею силу.
Кумахою називають особливу лихоманку, яка з'являеться на початку березня. Живе вона в дрiмучому лiсi з iншими лихоманками.
Хворi на кумаху виходять на тi мiсця, де хвороба до них причепилася, сиплють навкруг себе ячневу крупу, кланяються на всi боки й кажуть: «Прости, Мати Сира Земля! Ось тобi крупи на кашу, ось тобi й кумаха!» Знову кланяються на всi боки i йдуть додому, вважаючи, що позбулися хвороби.
КУРЯЧА СЛІПОТА
Названа ця хвороба курячою тому, що, за народними повiр'ями, ii напускають злi люди, скребучи ножем, яким рiжуть старих курей, i пускаючи за вiтром на того, кому хочуть вiдомстити чи нашкодити.
В народi вiдомо багато способiв позбутися цiеi хвороби. Треба сiдати над дiжкою з дьогтем, проказувати: «Дьоготь! Дьоготь! Вiзьми вiд мене курячу слiпоту, а менi дай свiтлi очi!» Вважають, що дьоготь в рiднi з цiеi хворобою i з жалостi забирае до себе неприкаяну слiпоту. Пiсля цього хворий повинен пiти на перехрестя, сiсти там i нiби щось шукати. Якщо хтось iз прохожих запитае, що вiн робить, мае вiдповiсти: «Що знайду, тобi вiддам», – потiм втерти очi рукою i замахати на перехожого. Якщо виконати цей обряд – куряча слiпота зникне.
Ще передають, що вiд цiеi хвороби дивляться в шпарину дошки, звiдки випав сучок.
Сидять також над парою вареноi волячоi печiнки i iдять ii. Дуже корисною вiд курячоi слiпоти вважаеться вода, яку беруть з того мiсця, де рiчка бере свiй початок, або з тих мiсць, де рiчка не замерзае взимку, або вдосвiта з трьох непочатих криниць.
ЛИХОМАНКА
Слов'яни персонiфiкували духи хвороб. Особливо цiкавими е вiрування i перекази про лихоманку (лихорадку, лиходiйку). За повiр'ями, лихоманок – дев'ять, а в бiльшостi заговорiв – дванадцять крилатих сестер; живуть вони в глибоких темних пiдземеллях пекла i уявляються злими страшними бабами: худими, розкуйовдженими, завжди голодними, iнодi слiпими, безрукими, вислогубими. Зовуть iх ще бiсицi-трясовицi. Одна з них – старша сестра – головуе, скеровуе дii iнших, насилае iх на землю мучити людей.
У пiзнiших заговорах зустрiчаеться 7, 10, 12, 40, 77 хвороб. Називають iх «дщерями Ирода (Ірода) – царя».
У назвi кожноi з хвороб вгадуються тi муки, якими вони терзають рiд людський:
Трясея (трясучка, трясовиця, трясуниця, потрясуха, трясця) вiд дiеслова «трясти», тiпае людиною, викликае високу температуру. Уявляли ii бабою з очима, що вискакують з лоба; зуби стукотять, руки трясуться. Трясея нападае на людей разом з льодеею та огнеею. Але не з обома вiдразу, а з кожною окремо, бо льодея i огнея ворожi мiж собою. Трясея – страшна баба, волосся в неi збите в один клубок, лице в страшних глибоких зморшках; вчепиться в людину i трясе ii, тiпае нею, витрясае душу.
Льодея – холодить як лiд; кого вона мучить – той i на печi не може зiгрiтися, ще зовуть ii озноба, зябуха, студенка, зимниця, знобуха, лiдниця. Льодея – одна з хвороб, яка, за повiр'ями, трохи поступаеться силою огнеi i трясеi. Льодея нiколи не зустрiчаеться з огнеею, але iнколи приходить на змiну iй. Ця хвороба забирае в людини сили тихцем, нишком; при цьому хворий вiдчувае головокружiння i присмак кровi в ротi. Льодея приходить вночi з мороком. За уявленнями, пальцi в неi синi, довгi, з маленькими голками замiсть нiгтiв. Вона запускае тi нiгтi-голки в тiло людини i холодить кров. Нападае часто весною, коли ще сонце не встигае прогрiти повiтря i землю. Здавна виганяли льодею мiцними напоями.
Огнея (вогнея, огненка, вогневиця, гарячка) – насилае внутрiшнiй жар. У пiвденнних слов'ян – «грозниця» – вказуе на зв'язок з грозою, з полум'ям блискавки. Огнея уявлялася в образi староi баби iз зморщеним червоним лицем, палаючими очима i лисою головою. Одяг у неi червоного кольору, розвiваеться навiть в тиху погоду. Вона найстрашнiша з усiх хвороб, найжорстокiша. В давнi часи, щоб уберегтися вiд огнеi, парились в лазнi, мисливцi натиралися жиром. Вважали, що вiдганяе огнею амулет з тотемного звiра. Огнея нападае на слабких. Вона намагаеться випалити внутрiшнi органи людини, при цьому викликае невтомну жагу, котру не загасити водою. Сама ж огнея боiться спеки.
Якщо в селi з'являлася гарячка, то з хати, де були хворi, не випускали нiкого i заходити з вулицi в хату нiкому не дозволялося, щоб гарячка не перекинулася доброю людиною, не вийшла на вулицю для збору нових жертв.
Гнiтея (гнiтниця, гнiтуха, гнiтучка, черевуха) – хвороба шлунку, нутрощiв; гнiтить утробу, вiдбирае апетит, викликае рвоту.
Гринуша (грудниця, хрипуша, храпуша, гризачка) – стискае серце, груди, викликае хрипи, кашель. Гринуша лякае людей своiми криками, хрипами. За повiр'ями, у кого бiля оселi кричала сова, до того прийде гринуша. Нападае вона здебiльшого на пiдлiткiв. Гострими зубами впиваеться в горло, а довгим язиком забивае людинi рот i не дае розмовляти. Але не калiчить, а лякае. У дорослих гринуша викликае хрипи, кашель, не дае дихати, зупиняе серце. Гринуша не визнае iнших подруг-лихоманок i нападае на людей сама. Пересуватися iй тяжко. В дiм проникае тiльки з протягом.
Глохня (глухея, глуханя, глушня) – нападае на голову, закладае вуха, викликае глухоту, вiдбирае слух.
Костоломка (ломея, ломова, ломота) – ломить костi, ребра, спину: «…аки сильная буря древо ломит, такоже и она ломает кости и спину».
Пухнея (пухлея, пухлячка, дутиха) – насилае пухлини.
Коркуша (корчi, корчея) – жили зводить, насилае корчi.
Глазниця (глазея, очниця) – мучить людину хворобами так, що не дае очi стулити, разом з нею приходять до людини бiси i кошмари, з розуму зводять.
Жовтуха (жовтея, жовтяниця) – жовчна хвороба, шкiра людини вiд жовтухи жовтiе «…аки цвет в поле». Лiкували жовтуху гiпнозом або ще заганяли в щуку. Хворого примушували дивитися на рибу до тих пiр, поки щука не засне i не пожовтiе, тобто, не забере хворобу. Щоб не захворiти жовтухою, носили на шиi бурштин.
Навiя (невея, огнеястра) – вiд «нав», дух померлого, смерть; нави – покiйники. В цiй назвi – зв'язок демонiв-хвороб з деякими духами померлих. Навiя – найстарша з сестер-лихоманок, вона найсильнiша, якщо вiзьметься за людину – смертi не уникнути.
У слов'ян збереглося багато повiр'iв, переказiв, замовлянь та заговорiв про хвороби.
«Звертаюся до вас, раб божий (такий-то), прошу, великi помiчники, сказати менi: для чого виходять з моря-океану жiнки простоволосi, для чого вони по свiту ходять, вiдбивають вiд сну, вiд iжi, смокчуть кров, тягнуть жили, як черв'як, точать чорну печiнку, пилами пиляють жовтi костi й суглоби? Тут вам не хата-житло, не прохолода; iдiть ви в болота, в глибокi озера, за бистрi рiки i темнi бори: там наiдки цукровi, напоi медовi, перини пуховi – там буде вам хата-житло, прохолода по сю годину, по сей день, слово мое, раба божого (такого-то), крiпке-крiпке».
(Заклинання вiд лихоманки).
За повiр'ями, 2 сiчня мороз i зима виганяють iз пекла сестер-лихоманок з нечистю i тi шукають собi притулку серед людей в теплих оселях.
15 сiчня, на Сильвестра, знахарi проганяли хвороби заговорами та iншими магiчними дiями. Казали: «Сильвестр жене лихоманок за 77 верст».
Особливiстю заговорiв проти хвороб був перелiк iхнiх iмен.
18 сiчня збирали снiг (перед Водохрещем) i тим снiгом лiкували недуги – онiмiння нiг, головнi болi, корчi.
На Максима, 11 травня, хворих на лихоманку вiдпоювали березовим соком.
2 грудня першi заметiлi проганяють рiзнi хвороби в яруги, урвища, трiщини, печери.
10 грудня пiвнiчний вiтер, якщо дме в цей день, змiтае хвороби з землi.
Вiд лихоманки, малярii в народi знали гiркий полин, спориш, чортополох, хрiн, траву «живучку», яку ще називали «лихоманочна трава».
МОР
Дух епiдемii, повальноi хвороби. Причиною масових захворювань вважали нечисту силу, непевну iстоту, злого духа, якого треба було вигнати або не пустити на обжиту територiю.
Щоб випровадити хворобу або запобiгти iй, виконували спецiальнi ритуали. Наприклад, щоб позбутися сибiрськоi язви, робили людське опудало i викидали у вiкно, а потiм несли i закопували бiля кладовища як дух хвороби. Вважали, якщо поселення в лiсi, то мору можна не боятися: лiсовик хворобу вiдведе. Щоб хвороба на худобу не прийшла з сусiднiх поселень, на дорозi ставили ворота з жердин на зразок трiумфальноi арки, обкладали землею i чiпляли на верхнiй перекладинi iкону Георгiя Побiдоносця чи Іллi Пророка. Ще оборювали село. Скотину-падаль закопували там, де здохла, вважаючи, що так закопають дух хвороби. Коли зустрiчали кого в час ритуальноi оранки: тварину – вбивали, людину – лупцювали добряче, вважаючи, що то дух хвороби.
НІЧНИЦЯ
Хвороба дитини, коли маля не спить i увесь час б'е (сучить) нiжками. Жiнки вважали, що то нiчнi духи – нiчницi – лоскочуть ступнi дитини, вiд чого вони блищать. Щоб вилiкувати дитину, жiнки виносили ii на зорi на вулицю i тричi зверталися до зорi: «Зоря-зоряниця, забери безсоння-невгомоння, а нам дай сон-угомон».
Ще називають дитячу хворобу – лоскотун. Уявляли, що фантастична iстота турбуе малят уночi, лоскоче iх, не дае заснути. В замовляннях зверталися до сил небесних: «Матiнко-Зоре вранiшня, Матiнко-Зоре вечiрня, заберiть вiд немовляти лоскотуна, звiльнiть бiле тiло, щоб воно до ранку вiдпочило».
О ПІВНОЧНИЦЯ
Опiвночницю ще називають лунатизмом, а людей, якi хворiють на цю хворобу, – лунатиками, ночеходами. Цю хворобу виганяють сiмома прутиками або сорочкою дитини, яку мiряють взад-вперед i навхрест ниткою, потiм кладуть пiд порiг, щоб лунатик не мiг через неi переступити.
ПЕРЕПОЛОХ, ПЕРЕЛЯК
Дух дитячого страху, переляку. Вiд переполоху на дитину одягали сорочку задом наперед. Вважали, що переполох вiд собаки не такий небезпечний, собака сам той переполох вигавкае. Набагато небезпечнiший переполох вiд злого i мовчазного гусака, що поженеться за дитям; та й укус гусака заживае довго.
Якщо переляк не проходив, сорочку дитини мiряли навхрест ниткою, яку потiм клали пiд порiг, щоб всi ii топтали. Коли й це не допомагало – йшли до знахаря.
П ІДТИННИЦЯ
Так називали хворобу, яка чiпляеться до чоловiка, коли той напiдпитку засинае пiд тином, на сирiй землi чи мокрiй травi.
ПРОСТУДА
Мабуть у свiтi немае людини, яка б не хворiла на простуду. В давнину лiкiв не знали, тому простуду, як i iншi захворювання, лiкували за допомогою засобiв народноi медицини: трав, настоянок, ягiд тощо та силою слова – замовляннями.
Деякi народнi цiлителi та й сучаснi лiкарi вважають, що лiкувати простуду медикаментами не слiд. З iхньоi точки зору правильне лiкування – пiст до 5 днiв: можна iсти кашi, фрукти i робити хворому клiзми. Бiль, чхання, кашель, температура необхiднi i кориснi для здоров'я, i поспiшати iх позбутися за допомогою лiкiв не варто. Бiль – важливий попереджувальний сигнал органiзму. Пiд час чхання дихальнi шляхи i легенi очищуються вiд шкiдливих речовин i алергенiв. А кашель звiльнюе органiзм вiд бактерiй i вiрусiв. Якщо надмiру глушити кашель лiками, це може призвести до запалення легень чи до iншого захворювання дихальних шляхiв. Тiльки коли кашель сухий, слiд приймати вiдповiднi лiкувальнi засоби. Температура теж важлива зброя органiзму, яку в жодному разi не можна «знешкоджувати» за допомогою лiкiв. Якщо вона не перевищуе 39 градусiв С, то сама по собi скорочуе термiн захворювання, нейтралiзуе вiруси i бактерii.
Про все це знали давнi слов'яни i умiло переборювали простуду. Якщо ж важко витримати пiст i немае часу довiрити свое здоров'я матiнцi-природi, слiд звертатися до випробуваних вiками засобiв народноi медицини, рецепти яких можна вiдшукати.
ПРОЩЕННЯ
У народi iснуе повiр'я: якщо хто захворiе в лiсi чи пiсля купання, а сам знае за собою якийсь грiх проти цього водоймища (плював у воду, смiтив тощо) або лiсу (рубав дрова, ламав гiлки), – то не вилiкуватися йому нiяк iнакше, як пiти до лiсу чи до рiки i попросити пробачення (прощення) тричi, кланяючись до землi i кладучи жертву – краще всього червоне яйце. Якщо пiсля цього обряду за спиною покаянника почуеться шум гучний трiск, – значить, вiн прощений i буде здоровим.
СОНЯШНИЦЯ
Так називали черевнi хвороби. Щоб iх вилiкувати, знахар брав миску, в яку можна було налити три пляшки води, пеньку i кiвш. Миску ставив хворому на живiт, пеньку запалював. Як загорялася – обмотував хворого. Через обпалене мiсце нiби виходить хвороба, яка знаходиться у хворому. Пеньку потiм знахар клав у кiвш, а кiвш ставив у миску. Пiд час цих дiй вiн шепотiв замовляння, без якого будь-яке лiкування не вважалося дiйсним. Потiм хворому давали випити цiеi води – i вiн вилiковувався. Але головна суть лiкування в чудодiйних словах замовляння.
СУХОТКА
Дiтей, якi хворiють цiею хворобою, кладуть на деякий час в розщеплене дерево, потiм тричi обходять з дитиною навколо дерева i розвiшують на гiлки дерева сорочку хворого. Повернувшись додому, купають дитину у водi, взятiй з дев'яти рiк чи криниць, i обсипають попелом iз семи печей. Чехи, щоб вилiкувати дiтей вiд сухотки, купали iх у джерельнiй водi разом iз собакою чи кiшкою, щоб хвороба перейшла на тварину.
УТИН
Якщо з'являлися сильнi болi в крижах чи ломоти в поперецi, що не продихнути, це значить, що до людини причепився угин.
В таких випадках клали хворого животом на порiг хати, брали тупий косарик в руку, легенько постукували по спинi хворого i вступали з угином в переговори, питаючи його i слухаючи вiдповiдi: «Що рубаю?» – «Утин вiдсiкаю». – «Рубай гарно, щоб вiк не було!»
УДАР, СИНЯК (УШИБ)
Щоб вилiкувати удар, прикладають до нього ялинковий попiл в сумiшi з яечним жовтком.
Тих, хто сильно розбився, нiби треба виносити на те саме мiсце, де сталася бiда, i молитися до землi, просити в неi пробачення: «Пробач, сторона, Мати Сира Земля!»
Щоб удар не розболiвся, слiд вiдразу примовляти: «Батенько, святе мiсце, не ти на мене найшло, а я на тебе, вже прости мене, Христа ради!»
ХОЛЕРА
Страшну хворобу холеру в народi ще називали птиця-юстриця. Нiби мае вона вигляд чорноi птицi з хвостом i змiiними головами. Вночi пролiтае над селами-мiстами – де зачепить воду залiзним крилом, там буде повальний мор. Про цю хворобу, яка спустошувала землю, в народi ходила загадка:
На морi-океанi,
На островi Буянi
Сидить птиця-юстриця.
Вона хвалиться-вихваляеться,
Що всього перебачила,
Всього перепробувала:
І царя в Москвi,
І короля в Литвi,
І дiвку в намистi,
І немовля в колисцi.
Вiд холери ховалися. Заходили в нетоплену лазню, лягали на полицю i прикидалися покiйником. Або зачиняли в хатi дверi, завiшували вiкна – щоб хвороба подумала, що нiкого немае вдома i пiшла собi геть.
Уявляли дух цiеi хвороби в подобi староi баби iз страшним, злим, перекошеним муками обличчям. Де вона зайде переночувати – не лишиться жодноi живоi душi. В деяких мiсцевостях вважали, що дух цiеi хвороби приходить iз-за моря в образi трьох сестер – страшних дiвиць у бiлих саванах.
Захисником вiд холери, як i вiд iнших хвороб, вважали лiсовика, iнколи домовика. Померлих вiд холери виносили в закритих домовинах через вiкна, щоб хвороба не запам'ятала порiг (вхiд через дверi). Забобоннi люди вночi бiля могили померлого закопували живу кiшку – жертву хворобi, щоб вона змилостивилася i не забирала членiв сiм'i. Вiдомi випадки, що в жертву холерi приносили й живих людей, старих чи дiтей, закопували разом з пiвнем, собакою i чорною кiшкою. Холеру ототожнювали, бувало, з померлим вiд неi, влаштовуючи тодi пишнi похорони самоi хвороби.
ЦИНГА
За повiр'ями, на пiвнiчних островах i землях ходить страшна височенна баба, видима всiм, розмовляе, як i люди. З'являеться пiд рiзними личинами: наприклад, приходить до втомленого мандрiвника у подобi молодоi жiнки, нещасний милуеться красою, солодко засинае, але сон той переходить у смерть.
Коли вiтер свище на безкраiх просторах, цинга з'являеться у вихорi, танцюе i спiвае страшну пiсню: «Тут усi голi, беззахиснi! Тут немае нi спiву церковного, нi дзвону Великоднього! Тут усi нагi й безпомiчнi!».
Часто нiби бачать, як стоiть вона на кормi дванадцятивесельного баркаса, а ii сестри – лихоманки – сидять на мiсцях гребцiв, розкуйовдженi, страшнi й злi. Головне – iх не зачепити, не покликати, навiть ненароком не виказати себе, не показати свого страху – тодi вони поминуть.
Народ в уявi своiй поселив страшну хворобу цингу у далекi пiвнiчнi краi, а в товаришки приписав iй страшнi лихоманки. Усе погане, недобре, неприемне, страшне – хвороби, недуги, напастi, голод – асоцiювалися в народi з холодом, похмурою погодою, вiдсутнiстю вогню i сонця. Тому все погане жило далеко в холодних краях, де немае нi сонця, нi церков, i звiдти приходило на слов'янськi землi, приносячи бiди i негаразди.
ЧУМА
Страшна хвороба, епiдемii якоi випустошували цiлi села i мiстечка. Давнi слов'яни персонiфiкували духи хвороб, особливо тi, якi найбiльше дошкуляли, проти яких люди були безсилi. Поляки вважали, що чума iздить у двоколiсному вiзку. В переказах лужичан вона з гуркотом iздить по вулицях опiвночi на невидимiй колiсницi. В домi, бiля якого зупиняеться чума, буде покiйник.
Наближаючись до мiста чи села, чума точить своi стрiли, i кого першого зустрiне, – в того i вцiляе, а потiм вже заходить у мiсто чи село. Тому першими хворими бувають проiжджi або мандрiвники. Як i вiдьми, чума може прибирати подобу кiшки, коня, корови, птицi чи навiть мотка ниток; де вона показуеться – там виють собаки, туди прилiтае ворона або сич i, сiдаючи на дах, криком своiм вiщують бiду.
За повiр'ями пiвденних слов'ян, коли чума ходить, – пiвнi хрипнуть i замовкають, а собаки втрачають здатнiсть гавкати, виють лише та гарчать на непрошену гостю.
Украiнцi в казках та переказах передають, що чума живе в тому краi, де немае нi собак, нi пiвнiв, де не дзвонять дзвони церков, – у краi хмар зимових, на холоднiй пiвночi. За те, що чума вiдбирае у собак голос, тi переслiдують ii. Чума боiться собак, втiкае вiд них, про це е в переказах: «…Селянин спав на копицi сiна. Пробудився вiд шуму i побачив величезну жiнку в бiлих строях, з розвiтреним волоссям, яка втiкала вiд зграi собак. Вона скочила на драбину, вилiзла до середини копицi та й почала дражнити собак. Тi гавкати не могли, тiльки гарчали та вили. Селянин тихцем пiдкрався до чуми – вiн ii вiдразу впiзнав – i штовхнув з драбини ногою. Чума перескочила собак, посварилася кiстлявим пальцем чоловiковi, майнула швидко i щезла. Селянин дуже перелякався, i хоч залишився живим, нога в нього з того часу сiпалася…»
Пiвнячий крик i церковнi дзвони визнанi як цiлющий засiб проти хвороб. Ще в народi вiрять, що собака iз своiм гострим зором i особливим тонким нюхом пiзнае присутнiсть нечистих духiв, чуе наближення чуми i смертi, кидаеться на них, як вiрний сторож. Коли собака вие – вважають, це знак того, що вона бачить смерть.
У болгарiв е перекази, що в давнi часи кiшка була старшою сестрою чуми i часто била ii за лiнощi та непослух. Тому чума не жалiе котiв, вбивае iх, вони ховаються вiд неi за пiч.
Коли була епiдемiя чуми, люди ховалися в помешканнях, не вiдчиняли вiкон i дверей, тiльки голод примушував iх виходити з осель. Чiпляли таблички, щоб обманути хворобу: «Приходь вчора», «Немае нiкого вдома» i т. iн.
В Захiднiй Украiнi, як iшла чума по селах, казали, що то – страшний гомiн – поiзд чуми: сама морова дiва в колiсницi, а за нею всiляка нечисть у валцi суне, хвороби та бiси. Нiби з'являеться страшний гомiн у селах з гуркотом, шумом, виттям бурi.
Серби називали чуму куга. Уявляли ii страшною кiстлявою бабою.
За багатовiкову iсторiю Киева епiдемiя чуми неодноразово спустошувала мiсто. В лiтописах збереглися вiдомостi про найбiльшi спалахи епiдемiй. Так, лiтописець писав у 1352 роцi: «Был мор силен, зело в Смоленске, и в Киеве, и в Чернигове и во всей земле Русской смерть люта, и напрасна, и скора». В 1366 роцi морова язва знову спустошила Киiв. Епiдемii повторювалися в 1375, 1419, 1424, 1652 pp., a внаслiдок спалаху з березня 1710-го по сiчень 1711 р. «…пуст город Киев остался».
Великий мор був пiд час росiйсько-турецькоi вiйни (1767 – 74 pp.). За перiод з 2 вересня 1770 по лютий 1771 р. померло вiд чуми в Киевi близько 4000 чоловiк. (Перед початком цього мору Григорiй Сковорода гостював у Киевi у брата, i його попередили Сили Небеснi про загрозу смертi. Вiн негайно покинув Киiв, пiсля того укрiпився у вiрi своiй i в тому, що за Божим Промислом його, мандрiвного «вчителя вiчностi», веде i вестиме Дух Святий. – Ред.). Хворi на чуму були в тi часи практично приреченi: лiкарi не знали, як лiкувати, протичумноi вакцини ще не iснувало.
Епiдемiя чуми була в Киевi ще у XIX столiттi.
ЯЧМІНЬ, ЯЧМІНЕЦЬ
