скачать книгу бесплатно
Купiть книгу – вона смiшна
Олег Геннадiйович Сенцов
Цiкаво, а що б ви зробили, якби з’явився, ну, скажiмо, Хтось i запропонував загадати одне – тiльки одне! – бажання, яке мало би виповнитися? Героi цього роману думають недовго, бо вважають цю пропозицiю звичайним жартом. Ось i замовляе один вагон дiамантiв, другий – цiле поле коноплi, ну а третiй… З третiм складнiше, адже вiн чомусь дуже серйозно поставився до цiеi неймовiрноi пропозицii. Як же розпоряджаються молодики цими дарами, що звалилися на них? Прочитайте цей роман i ви зрозумiете (зрештою, як i нашi героi), що е щось коштовнiше за дiаманти. І ще: жодноi повчальностi, жодного моралiзаторства, жодних висновкiв ви у текстi не знайдете. І тем не менш…
«Купiть книгу – вона смiшна» – це той випадок, коли назва твору цiлком вiдповiдае його змiсту. Це дуже веселий, дуже смiшний, дуже легкий для читання роман.
Олег Сенцов
Купiть книгу – вона смiшна
Ненауково-популярний роман з елементами гумору
© О. Г. Сенцов, 2016
© В. С. Бойко, переклад украiнською, 2016
© Л. П. Вировець, художне оформлення, 2016
Передмова автора
Нiхто не читае передмови, i я в тому числi. Навiщо читати чиi-небудь кволi гадки з приводу книги, яку ти тiльки збираешся прочитати? Адже ми купуемо книгу якогось письменника, щоб прочитати його думки, а не просторiкування на двадцяти чотирьох сторiнках якого-небудь Пупкiна, що його життя i видавець увiпхнули на розiгрiв перед Достоевським. Тому я особисто нiколи не читаю передмови, якщо, звичайно, товариш Пупкiн не змiг вмiстити iх у половину сторiнки.
Погана та думка, яку не можна вкласти в один рядок, i погана та передмова, що займае бiльше однiеi сторiнки. Я постараюся вмiстити свою якраз на сторiнку.
Взагалi-то писати авторам передмови самим собi – це поганий тон, для цього е панове Пупкiни, зi своiм дiапазоном таланту вiд однiеi до двадцяти чотирьох сторiнок, нехай вони цiею справою i займаються. Я ж просто хотiв сказати заздалегiдь одну рiч, аби не здатися цiлковитим невiгласом в очах своiх майбутнiх вiсiмнадцяти випадкових читачiв.
Рiч у тому, що ця книга написана очима американця, а як вiдомо, про Америку й американцiв в основному пишуть тiльки тi люди, якi там нiколи не бували, тому i я вирiшив не вирiзнятися. Ця книга не про Америку i навiть не про американцiв, просто дивитися на подii очима повнiстю чужих тобi людей, про яких ти знаеш тiльки з чуток, набагато зручнiше i вiльнiше – можна придумувати собi все що завгодно, чим я, взагалi-то, i займався на сторiнках цього (насилу пишу це слово) твору.
Коротше, книга сповнена штампiв, неперевiрених даних, забобонiв i простеньких поведiнкових схем, якi автор засвоiв при не найстараннiшим навчаннi в радянських навчальних закладах, а також читаннi деякоi кiлькостi не завжди корисних книжок i не обмеженого перегляду вже зовсiм шкiдливих телепередач.
Отже, якщо сили та бажання ще не залишили вас, моi маленькi друзi, то смiливо перегортаемо сторiнку…
пан Пупкiн З. Є.
Довiдка замiсть епiлогу
«Автор нiколи не вживав, не вживае i не збираеться вживати нiяких наркотичних засобiв нi при написаннi цiеi книги, нi при скоеннi iнших, бiльш пристойних дiй».
Роздiл перший
Нiч в Африцi настае дуже швидко. От i сьогоднi сонце з усього маху звалилося за горизонт, так що аж потемнiло в очах i по небу розсипалися дрiбнi зiрки. Темнота почала остуджувати пiт, той у свою чергу – тiло, тiлу стало добре i, на знак вдячностi, воно почало смердiти. Особливо чутливi натури в такi моменти можуть почати вiдчувати не тiльки запахи сусiдiв, а й своi власнi. Вiд мене, кажуть, пахло як вiд скунса i його шкарпеток, те ж саме я мiг сказати i про своiх сусiдiв.
Нас було трое, три скунси: Джиммi, Бiллi i Джеббс. Джиммi, мiй найкращий друг i едина порядна людина у найближчому майбутньому i пригадуваному минулому, очкарик-iнтелiгент iз душею теляти й темпераментом телеграфного стовпа, до якого це теля прив’язане. Бiллi – це я, ваш покiрний слуга, тертий життям суб’ект, стрiляний горобець i так далi, але все ж таки не достатньо проникливий, аби не злигатись iз Джеббсом. Джеббс – це людина без iменi. Вiдверто кажучи, менi iнодi здаеться, що це навiть i не прiзвище, це майбутнiй науковий термiн, що означае психiчне вiдхилення у людей iз розряду тих, якi розумово вперед пiшли. Я гадаю, що незабаром слово «Джеббс» перестане асоцiюватися з конкретною людиною й увiйде в iсторiю як назва хвороби або манii, як, наприклад: хвороба Боткiна чи Паркiнсона, ну, в крайньому разi, в джеббсах, як у вольтах струм, будуть вимiрювати маразм.
Так от Джеббс, цей покидьок-iлюзiонiст, iз задатками харизми та даром переконання неповноцiнних особистостей, морем iдей i безмежною вiрою в iх досконалiсть, затягнув нас у цю дiру, в якiй, у зв’язку iз заходом сонця ми перестали потiти й почали смердiти, а незабаром почнемо i мерзнути. Нi, не можу сказати, що поiхати в Африку – це була сильно погана iдея, на думку Джеббса, у нього взагалi не бувае поганих iдей, бувае тiльки неправильне iх утiлення в життя не здатними нi на що пiдлеглими – це вiн нас iз Джимом мае на увазi. Пiдлеглi, васали, падавани, я б запропонував йому називати нас рабами, позаяк уже ми на Чорному континентi. Вирушити сюди шукати стародавнi мiста – це було навiть якось науково-популярним, корисним для всiеi цивiлiзацii, чи що… Хоча попередня агонiя розуму Джеббса була не менш привабливою – постачання айсбергiв вдячним жителям Сахари! Га, який розмах? Взявши в Бристолi покататися на двi години маленьку риболовецьку шхуну, ми рвонули на нiй до пiвнiчних широт. Зiзнатися, менi це спочатку навiть сподобалося, бо тримiсячне тягання мiшкiв у порту i менi, i моiй спинi вже вкрай набридло, i я з радiстю погодився на невелику морську прогулянку. Джим, як завжди, був зi мною, тому що йому було, за великим рахунком, однаково, чим займатися. Джеббс до цього мiшки природно не тягав, вiн тягав припаси, мазут i взагалi все, що погано лежить, i нам iз Джимом постiйно доводилося за нього платити своiми боками. Але зате тепер ми вийшли в море з повним набором усiх необхiдних у далекому плаваннi речей, а саме: шезлонгами для дiтей не старших восьми рокiв, ключками для гольфу, мексиканськими сомбреро рiзних розмiрiв, моделей i забарвлень, – а також шкурок тушканчикiв, якi потребують додаткового просушування та чищення, що сигналiзують постiйно про це жахливим запахом iз трюму. А головне, у нас була гарпунна гармата i лебiдка, коротше, все необхiдне для тривалоi подорожi та дружного лову табунiв айсбергiв. Не знаю, де i який прилад вдалося поцупити Джеббсу, але тiльки вночi береговою охороною ми були розпiзнанi як ракетний крейсер «Хорнет», що прямуе в Атлантику в дуже важливiй справi. Коли б невдаха, що володiв до цього балiею пiд назвою «Полярна Сирена», на якiй ми тепер розтинали темнi жовтневi хвилi, мiг знати про те, що його посудину назвуть крейсером, то, можливо, його горе вiд втрати своеi улюбленицi хоч трохи, але зменшилося б у розмiрах.
Море… Не те щоб я не любив море, скорiше за все море не дуже любило мене. Не знаю навiть за що. Може, за те, що я в дитинствi часто мочився в рiчку чи надував через трубочку жаб до ляску, але за щось явно водна стихiя мене не злюбила, наславши на мене вiчну хворобу адмiрала Нельсона. Через тиждень бовтанки я вже знав усе про вмiст мого шлунка, мое обличчя остаточно набуло кольору морськоi хвилi та, врештi-решт, ми з навколишньою дiйснiстю позбулись одне одного.
Так що моi пiзнання про природу айсбергiв i маршрути iх проходження обмежувалися тiльки iнформацiею, отриманою в процесi перегляду фiльму «Титанiк», але й вони були ввiбранi недостатньо глибоко, оскiльки цицьки Кейт Вiнслет цiкавили мене сильнiше природно-техногенноi катастрофи, що вiдбувалася на екранi, тому я був не готовий побачити айсберг так близько i так одразу. Мiй мозочок сховався у шлунок, а потiм вони обидва зачаiлися десь у районi куприка, коли я вийшов уранцi на палубу i побачив його, що плив на нас, ну або нас, що пливли на нього, я точно не пам’ятаю, коротше, я закричав! Добре, що надворi був день, тьху, тобто за бортом або, де там у морякiв день, вони взагалi все в склянках якихось мiряють. Коротше, добре, що було свiтло, i ми це одоробло побачили вiдразу i вчасно вiдвернули, а то свистати нам у крижанiй водi у свистки з синiми мордами до останнього, найкоротшого заходу сонця в нашому молодому ще життi.
Айсберг був здоровенний i зрушити його з мiсця, як на мене, не було можливим у принципi, але Джеббс сказав, що опiр у води менший, нiж у землi, i тому все вийде. У цьому я не мiг iз ним не погодитися, власним носом пiдтвердивши цю теорiю ще в дитинствi, стрибнувши повз рiчку в берег. Джеббсiв пострiл iз гарпунноi гармати був снайперський, хоча промазати по цiй величезнiй крижанiй гiрцi було важкувато, але, я думаю, що якби доручили цю справу Джиммi, то вiн би напевно не пiдкачав. Але стрiляв ватажок недоумкуватих орангутангiв, i, як виявилося потiм, краще б вiн поцiлив собi в голову. Гарпун не пiдвiв, i ми намертво зрослися з дрейфуючим айсбергом, який i продовжив дрейфувати у своему напрямку, незважаючи на надсадний рев мотора шхуни i матюки гарпунера. Так… Пiсля цiеi поiздочки я зрозумiв змiст вислову «видима сторона айсберга» i почав краще розбиратися в напрямку гольфстрiмовоi течii, вiдмiнного вiд запланованого напряму нашоi подорожi. Човен намагався всiма своiми кiнськими силами вирватися з цього капкана, щось дуже недобре скреготало, всi iншi бiгали по палубi та махали руками, але це якось не особливо допомагало. На щастя, тросу набридла ця нудьга ранiше, нiж нам i мотору, i вiн благополучно луснув, злегка зачепивши Джима по нозi. Пiсля накладення дванадцяти швiв за допомогою англiйських риболовних снастей, а також внутрiшньоi та зовнiшньоi обробки найкращим шотландським антисептиком, бiльшiстю голосiв було ухвалено рушити назад, до берегiв Старого Свiту, але взяти трохи пiвденнiше, щоб удруге не перевiряти довiрливiсть королiвських вiйськово-морських сил i не давати iм приводу трохи потренуватись у стрiльбi.
Пропозицiю Джеббса почати лов камчатських крабiв було вiдразу вiдкинуто через вiдсутнiсть Камчатки, хоча його знання географii та геометрii було достатньо для твердження, що ми перебуваемо десь неподалiк вiд цього дикого острова чи протоки. Я не мiг вступати з ним у науковий спiр, позаяк сам на уроках географii вчив назви всiх п’ятдесяти американських штатiв, але, щоправда, на тринадцятому штатi довелося перервати навчальний процес через обставини особистого характеру. У такi особливо сумнi моменти своеi бiографii я думав, що це наш Бог Ісус Христос Суперзiрка карае мене за мою кепську стараннiсть, та й число тринадцять особливо щасливим не назвеш. Проте присутнiсть пораненого i вiдсутнiсть Камчатки вплинуло на тимчасове прийняття правильного курсу в напрямку Лiсабона.
Португальський берег зустрiв нас пустелею i пiщаною бурею, та й самi португальцi разом iз лiсабонцями зустрiли нас мало дружелюбно: смаглявi, бруднi, в бiлих тюрбанах i на верблюдах. Пiсля пiвгодини безуспiшних спроб порозумiтись iз португальцями всi вони дуже рiзко стали марокканцями, а щаслива краiна володарiв шенгенських вiз виявилася десь на пiвночi. Джеббс тут же вирушив на переговори про продаж човна та iншого корисного iнвентарю з його трюму, тим бiльше, що всi шезлонги та сомбреро залишилися цiлi й неушкодженi, чого не можна було сказати про ключки для гольфу, остаточно зiпсованi пiсля вiдчайдушноi гри дводюймовими кульками з-пiд пiдшипникiв, а також жорсткого тренування на мечах для участi в зйомках продовження фiльму про джедаiв i кошлату мавпу. Нам же з Джимом було люб’язно запропоновано дошкандибати до найближчоi пивнички й чекати там свого господаря. Ми вчергове повелись, як фермери на джек-пот, i простирчали в бруднючiй забiгайлiвцi до самiсiнького вечора. Джеббс, природно, не з’явився. Коли нас усе-таки виштовхали втришия, ми вирiшили повернутися до човна, переночувати там i спокiйно вже чекати Джеббса. Човна на мiсцi звичайно ж не виявилось, як i цього негiдника.
Три днi, проведенi в порту напiвзабутого мiстечка, значно збагатили наш лексикон, а також ознайомили навколишнiх жителiв iз репертуаром народних канзаських пiсень, якi незмiнно виручали нас при потрапляннi в такi ситуацii. Внески до фонду жертв церковно-парафiяльних шкiл iз ухилом у хоровий спiв цього разу були невеликi, але iх вистачало, щоб ми не дали дуба. Джиммi, що шкультигав на передню лапу з роздобутою на звалищi милицею, був особливо жалiсливий. Кар’еру нашого дуету, а також подальшу асимiляцiю з мiсцевим фольклором перервав гудок «студебеккера» тисяча дев’ятсот сорок восьмого року випуску небесного кольору з вiдкидним верхом. Це був Джеббс. У бiлому костюмi, при метелику, сигарi та дiвцi. Я анiтрохи не здивувався – цей чоловiк завжди вмiв про себе подбати. На мое скромне запитання про те, як просуваються переговори про продаж човна, вiн на секунду замислився i звiв угору обидва ока. Нi, Джеббс не думав, що менi вiдповiсти чи збрехати, для цього йому не треба було думати, вiн просто згадував подii останнiх днiв i болiсно намагався вiдшукати в них кiльватерний слiд вiд шхуни. Судячи з двох секунд розгубленостi на обличчi плейбоя, я зрозумiв, що подiй вiдбулося настiльки багато, що спасибi господу нашому Аллаху i пророку його, що Джеббс хоча б згадав про нас i повернувся.
– Вони зайшли в глухий кут, – нарештi вiдповiв вiн.
Це означало, що про човен, а також про шезлонги, i особливо про чудових тушканчикiв у сомбреро, думки про яких так зiгрiвали нас iз Джимом у цi прохолоднi ночi, можна було бiльше не згадувати.
– Але я знайшов для вас роботу, – сказала нахабна усмiхнена особа, що поперемiнно слинила то сигару, то шию бiлогривоi кобилицi, яка втупила свiй погляд у двох бомжiв i одну милицю. – Все, збирайтеся, наш пароплав вiдходить через годину! – скомандував наш адмiрал.
Збиратися нам було недовго – все нажите за три днi добро можна було з легким серцем кинути просто тут i добути приблизно такий же набiр на будь-якому смiтнику в будь-якому мiстечку цiеi паршивоi планети. Ми кинули все, крiм милицi, додолу i залiзли на задне сидiння.
– Що за подруга? – крикнув я у вухо Джеббсу, коли раритетна колимага, стукаючи усiма своiми запчастинами, закурiла по дорозi.
– Це Меггi!
На кодове слово «Меггi» подруга вiдреагувала, як собака Павлова на дзвiнок у дверi, – повернулася до нас обличчям i посмiхнулася переднiми зубами однорiчного жеребця вперемiж iз яснами приблизно того ж походження.
– Вона – дочка професора, в якого ми тепер працюемо, вiн пливе в Пiвденну Африку – копати там щось… – Джеббс намагався перекричати ревучий мотор. – Щось шукають! А Меггi далi не пливе! (Знову зуби та ясна.) Вона проштрафилася з одним чорним матросом, i татусь сказав, що коли в Африцi стане на одне негреня бiльше, то тут же стане на одну блондинисту шльондру менше! – Зуби знову зареготали, а пiсля Джеббсового лоскоту третього ребра кулаком зовсiм застрибали в дисонанс машиннiй трясцi. – Тому вона повертаеться додому, поки ще не зовсiм пiзно врятувати залишки сiмейноi честi, а ми пливемо далi.
Я бiльше не розпитував про сексуальне життя Меггi, хоча такi розмови, схоже, подобались i iй i Джеббсу. Тим бiльше, я не питав, що нас чекае попереду.
– А багато пливти? – прорiзався трохи надсажений верхнiми нотами арii молочницi голос Джиммi.
– Не-а.
«Не-а» тривало майже мiсяць. За цей час ми жодного разу не бачили Джеббса i я вже смiв слабо сподiватися, що його пiдiйняли на реi за спробу бунту з метою початку розкопок слонячих кiсток на однойменному березi, що пропливав повз нас. Хоча це було б для нього занадто м’яке покарання за наш проiзд у залiзному та злегка задушливому трюмi, в якому речi не треба було класти на стiлець, вони спокiйно могли висiти i в повiтрi разом iз сокирами. Джим пообiцяв пiсля цiеi поiздки бiльше нiколи не розiгрiвати телятину в залiзних банках, тому що вiн тепер у курсi, як недобре там деяким частинам теляти. Я ж вiдчував, що це наше спокутування за заподiянi страждання неграм, яких сотнi рокiв вивозили бiлi колонiзатори з Африки. Тепер бiлих ввозять таким же способом назад – за все доводиться платити. Часу розвинути цю теорiю у мене вистачало, i я спробував застосувати ii до Джеббса. Так, фiзичнi страждання я мiг йому нафантазувати, але от на моральнi вiн був навряд чи здатний. Для цього треба бути як мiнiмум людиною.
Щоб хоч якось згаяти час, ми почали грати з нашими спiвтрюменниками у карти на грошенята. Ставити нам особливо було нiчого, позаяк iще на причалi Джеббс повiдомив нам, що нашу платню за пiвроку вперед уже отримано i витрачено, тобто надiйно вкладено. Куди i ким, з’ясувати не вдалося. Ця новина не втiшила нас. Але все ж це краще, нiж горланити дуетом пiснi, схилившись над бляшанкою. Годували тут справно, нога у Джима майже зажила, а набрiд, зiбраний зi всього свiту на цьому суднi, полюбляв розважитися в карти. Джиммi, як будь-яка свiтла душа, не полюбляв азартнi iгри, i йому вiдповiдно в них безмежно щастило, тому, при належному доглядi з мого боку, вiн мiг виграти у кого завгодно, чим ми i займалися всю дорогу. До кiнця подорожi накопичилася вже досить пристойна сума грошей. Одначе щоночi Джима мучила совiсть i вiн поривався вiддати грошi цим нещасним, що кiнець кiнцем нам i довелося зробити, бо нещаснi продемонстрували нам свою колекцiю ножiв i кастетiв, а наявна у нас в арсеналi милиця була слабким аргументом у переговорному процесi. З грошима довелося вiддати й частину одягу, тим бiльше, як сказали цi добрi люди, вiн однаково нам не знадобиться.
Нарештi нашi муки закiнчились i ми кинули якiр у Порту. Ми з Джимом навперебiй цiлували бетон причалу, бо дiйти до найближчоi клумби з землею не дозволяв мозочок, який частково втратив своi функцii. Пiсля мiсяця душогубки в трюмi п’ятигодинний переiзд на днi брудноi вантажiвки здався нам легкою недiльною прогулянкою, впродовж якоi Джим наполегливо доводив менi, що ночами вiн чув, як спiвають кити. Я не сперечався з ним, тим бiльше, що сам чув, як музично хропiв той товстун iз крайнього лiжка.
Прибувши на мiсце, ми не виявили нiяких разючих вiдмiнностей в пустельно-кам’янистому пейзажi вiд точки вiдправлення, за винятком вiдсутностi моря та будь-яких зачаткiв сучасноi цивiлiзацii, якщо не брати до уваги маленького села мiсцевих аборигенiв, розташованого ближче до горизонту. Я резонно зауважив, що ми могли б пошукати стародавне мiсто i де-небудь у районi Порту, на задньому дворi якоi-небудь милоi пивнички в бiльш комфортних умовах. На що Джеббс, який з’явився нiзвiдки i вже почав керувати розвантаженням своiх речей, вiдповiв: «Цi Тутанхамони жили абиде, i востанне iх бачили десь тут. Тому й ритимемо десь тут…» Розбивши невеликий табiр i понатикавши всюди табличок iз написом «Наукова експедицiя», всi почали вiдпочивати. На третiй день вiдпочинку, коли в хiд уже пiшла гальмiвна рiдина, спирт iз градусникiв i засiб вiд змiiних укусiв, професор дав команду почати розкопки. На передовий фронт науки було кинуто команду кращих, у складi мене i Джима, яка мала рити траншеi, згiдно з планом керiвництва, позначеного просто на мiсцевостi водiнням носком черевика по землi та маханням руками в рiзнi боки, скрiпленим при цьому вiдповiдними висловами.
Вся iнша наукова братва числом близько двох десяткiв людей на чолi з професором, прихопивши достатню кiлькiсть лопат, кирок, сит та iншого науково-дослiдного обладнання, забралась у вантажiвку. Професор сказав, що вони вирушають на кiлька днiв на розвiдку, раптом тут десь поблизу ще причаiлися стародавнi мiста, а це вони залишають розкопувати нам. Джеббс дуже сильно засмутився, коли дiзнався, що його не беруть, а залишають наглядати за нами i за табором. Вiн цiлу годину освiдчував перед керiвником експедицii свою любов до археологii, демонстрував свою чудову технiку копання невеликоi ямки столовою ложкою, а також показував, як вiн швидко знаходить заритий у пiску недопалок. Джеббс був на сто вiдсоткiв упевнений, що вiн пропустить якесь важливе вiдкриття i не вкрие себе ще за життя вiдповiдною його талантам славою. Я й не знав, що у нього iснують такi сильнi амбiцii першовiдкривача, що iх, як гадав Джеббс, вiн буде не в змозi реалiзувати тут iз нами, а ось там, куди iдуть цi смiливi сильнi люди, на чолi з таким… Але професор виявився на здивування холодним до благань, якi, навпаки, ставали до непристойностi все красномовнiшими i красномовнiшими та переходили всякi межi етики, прийнятоi в наших наукових колах. І тiльки прилюдний пiдрахунок патронiв у револьверi професора, що несподiвано випiрнув iз кишенi його пiджака, остудили Джеббсову голову, змусили вiдпустити профессорову штанину, пiднятися з колiн i поплестися геть пiд насмiшки й улюлюкання iнших наукових спiвробiтникiв iз кузова. Вантажiвка покотила по дорозi, а ми залишилися ковтати ii пилюку.
Джеббс не виявив належного iнтересу до нашоi роботи, мабуть, професор надто охолодив його запал до археологii, i влiгся в тiнь. Ми й самi досить швидко захекалися, покидали лопати, вляглися пiд брезентовий тент до Джеббса i засопiли. У викопаних нами траншеях, звичайно, було б важкувато вiдбивати танкову атаку, але моя тiтонька Джинджер визнала б iх цiлком придатними для грядок пiд часник. Я розсудив, що копати в таку спеку чисте божевiлля, слiд дочекатися бiльш прохолодноi погоди. Джиммi негайно зi мною погодився i сказав, що в сезон дощiв копати буде значно приемнiше, добре, що до нього залишилося якiсь кiлька мiсяцiв, а провiзii у нас навалом.
Перший тиждень минув непомiтно, ми цiлими днями валялися в тiнi брезенту й робили тiльки те, що нiчого не робили. Це було мое улюблене заняття, я роблю його краще за iнших, це мое покликання. Джиммi перiодично почитував Бiблiю – едину книгу, яка у нас виявилась. Їi дала менi в дорогу моя добра тiтонька три роки тому, коли ми з Джимом покидали рiднi пенати. Тiтка сказала, що в цiй книзi я знайду вiдповiдi на всi своi запитання. Не знаю, якi вона запитання задавала собi перед прочитанням цiеi книги i чи знаходила вона в нiй вiдповiдi, але особисто я ще нiколи не прочитав у нiй точну i задовiльну вiдповiдь на яке-небудь мое запитання. Нi, ну коли ми з Джимом уперше надiйно заблукали, а вiн супроводжував мене всi три роки наших подорожей, втiм, як i попереднi дев’ятнадцять, i розкрили i запитали книгу, куди ж нам iти, то вона нам дала чiтку вiдповiдь: «До Коринфян», i тут ми чiтко зрозумiли, що на розвилцi треба було все-таки вправоруч. А коли тiеi ж ночi ми забрели, врештi-решт, в якесь спляче маленьке мiстечко, то знову запитали книги: «Де нам добути iжi, даху або хоча б трохи грошей?» І з розкритоi навмання книги нам було дано чiтку вказiвку: «До Юдеiв». Так… населенню цього мiстечка ще довго буде снитися в кошмарах, як два молодики однiеi прекрасноi мiсячноi ночi стукають у iхнi будинки i шукають евреiв. Нiхто, звичайно, iм дверей не вiдчиняв, але кожен судорожно згадував усiх своiх родичiв, особливу увагу звертаючи на темноволосих i кучерявих, при цьому неодмiнно вiдповiдаючи, що нiкого немае вдома. Коли ми обiйшли добру половину будинкiв i переконалися, що вдома таки нiкого нiде немае, та готувалися вже взятися за злу половину будинкiв, нам несподiвано вiдповiли. Лагiдна чутлива душа з-за дубових дверей надсiлим жiночим баритоном нам повiдала, що ця наволоч живе на тому боцi площi в двоповерховому будинку з крамницею внизу, в якiй нiчого купувати не треба, тому що там товар залежаний i що нi володарка цього чудового голосу, нi мiсiс Баклер, нi iнша благопристойна половина Сiльвертауна туди не ходить. Свiтало. Добрi люди, що живуть у будинку над крамницею, довго розглядали нас у маленьке вiконечко через прицiл дробовика, поки не переконалися в щиростi й некримiнальностi наших намiрiв. Я i не пiдозрював, що за п’ять хвилин через все те ж маленьке вiконце можна вислухати стiльки корисних порад про те, як заробляти грошi та витратити iх на лiкування в будинку для божевiльних.
Довго ми ще смiялися з Джимом того ранку, коли вкладалися спати в стiг сiна, жуючи хлiб, яким нас пригостили пастухи, смiялись i ввечерi, коли прокинулись i потупали по дорозi далi, смiемось i тепер, коли згадуемо цю або яку iншу iсторiю з нашого життя.
Пам’ять щадить наше серце, тому найгiршi та найнеприемнiшi спогади стираються i притупляються, а хорошi, навпаки, випинаються, ретельно шлiфуються та полiруються вiд сiростi буття, тому всю тьмянiсть життя ми спостерiгаемо тiльки в сьогоденнi; заглядаючи ж у день минулий, ми бачимо тiльки акуратнi бiлi стовпчики приемних моментiв на яскраво-зеленому газонi життя. Майбутне ж уявляеться нам суцiльним феерверком. О, це солодке слово «завтра». У ньому нам завжди добре та комфортно, в ньому нам завжди буде добре та комфортно. Завтра все мае бути так, як треба, так, як ми хочемо i нiяк не iнакше. Але доживаючи до завтра, яке стае сьогоднi, нам залишаеться тiльки запах горiлих петард од минулого, а точнiше вiд свята, що так i не вiдбулось, якому нiколи не судилося здiйснитися. Майбутнього немае, минулого нiколи не було. Є тiльки сьогоднi, тiльки зараз. Ним i треба жити. Тiльки тодi ти житимеш у живому свiтi справжнього, а не в свiтi iлюзiй чи у свiтi привидiв.
Роздiл другий
Краiна, в якiй ми опинилися, була, напевно, найбiднiшою на цьому i без того не багатому континентi. Половину ii територii займала безживна пустеля, все населення якоi складалося з сорока жукiв, i тi перебували на суворому облiку. Інша частина краiни мало чим вiдрiзнялася вiд пустелi, але в нiй, принаймнi, можна було жити, хоча я б не назвав це життям. Його рiвень навiть стурбував зазвичай байдужого до чужих проблем Джеббса:
– Ось ти розумний, Джиммi, а скажи менi, чому люди тут так живуть погано. Ну, от зовсiм погано. Тут же все людство зародилося, з твоiх слiв, а таке враження, що з усього прогресу цивiлiзацii вони надбали тiльки пластиковi вiдра та любов до випивки, а в усьому iншому залишилися на доiсторичному рiвнi. У них напевно було бiльше часу, щоб розвинутись як слiд, та й клiмат тут теплiший, нiж у нас… – Джеббс зранку був стурбований цiею проблемою, пiсля невеликоi прогулянки в село мiсцевих iз метою обмiняти або придбати свiжого хлiбця або чогось iншого, вiдмiнного вiд вмiсту наших консерв, якi становили основу нашого теперiшнього рацiону. Хлiбця Джеббс тодi не принiс, зате принiс враження вiд життя мiсцевого населення, якими вiн тепер i дiлився з нами.
– Існуе така теорiя, що… – почав не поспiшаючи Джиммi.
Варто зазначити, що вiн завжди починав вивергати своi непристойнi обсяги знань iз цiеi досить штампованоi фрази: «Існуе теорiя…» Хоча iншим людям, якi починають щось пояснювати з цiеi затертоi фрази або з iншоi: «На думку вчених…», я зазвичай не особливо довiряю. Вони могли б говорити бiльш прямо: «Я якось чув, але не пам’ятаю де, не пам’ятаю що, але я зараз вставлю своi п’ять центiв, аби помудрувати i привернути до себе увагу, навiть незважаючи на те, що говоритиму я цiлковиту маячню…» Джим звичайно ж був не з таких. Ранiше вiн говорив бiльш конкретно: хто висловив цю теорiю, в якому роцi, в якому виданнi або на якому симпозiумi ii було вперше висловлено, коли було взято за основу замiсть попередньоi. Окремо йшли всякi додатковi матерiали, такi, як коротка бiографiя автора, думка реакцiонерiв, радикалiв i лiбералiв з цього питання та iнше. А ще Джим грiшив тим, що називав рiк i видання, номер сторiнки й абзац, де вiн iз цiею теорiею мав честь ознайомитись. Але потiм вiн зрозумiв, що це все зайва та неважлива iнформацiя, i перестав ii запам’ятовувати. Потiм вiн перестав називати iмена вчених, iх ступенi та заслуги, iсторiю зроблених ними вiдкриттiв та iнше. І почав просто i коротко говорити вже про саму теорiю чи вiдкриття, починаючи з банальних слiв: «Є така теорiя», або «На думку вчених». Все-таки треба визнати, що, незважаючи на цiлковиту соцiопатiю цього персонажа, не можу не зауважити, що вiн iнодi намагався донести до оточення в просторi та часi якiсь думки та знання в компактнiй i доступнiй формi, а не залишатися гордовитим всезнайком.
Отже, Джим Гаррiсон почав стандартно, зi слiв: «Є така теорiя».
– …що на розвиток европейськоi цивiлiзацii великий вплив зробило коливання середньорiчних температур, якi призводять як до змiни сезонiв, а iнодi й до сильного похолодання або потеплiння клiмату, льодовикових перiодiв та iнше. Народи, що населяли Європу, були змушенi постiйно пристосовуватись, якось розвиватися, винаходити новi технологii, постiйно боротися за виживання всього свого люду. Боротьба з природою пiдстьобувала розвиток знань. А народи Африки, Америки та частини Азii, що не стикалися з такими природними катаклiзмами i жили у бiльш сприятливих природних i клiматичних умовах, залишилися на минулому рiвнi. У той час, коли в Європi вже щосили димiли мануфактури, бiльшiсть решти свiту ще жила за первiсно-общинного ладу.
– Ага, – почав звично брати на кпини я. – Зате тепер вашi заводи настiльки закоптили все небо, що нам тепер усiм загрожуе чергове потеплiння клiмату, просто як у теплицi. Краще жили б собi, як ось цi, – i я махнув у бiк села, що виднiлося вдалинi, – просто i без усяких машин, то, може, i Земля була б чистiшою та смертнiсть нижчою, люди б до ста рокiв жили!
– Ну, до ста рокiв можна було жити завжди! Але от, щоправда, в давнину середня тривалiсть життя була тридцять рокiв… А ось що стосуеться потеплiння клiмату, то, наскiльки я зрозумiв, ти мав на увазi так званий парниковий ефект?
– Так, саме його! – вiдповiв я ображено. Не дуже полюбляю, коли зi мною починають розмовляти, як iз дитиною, але Джиммi по-iншому не вмiв.
– Стосовно того, що заводи та iншi досягнення техногенноi цивiлiзацii забруднюють нашу планету, я абсолютно згоден, i це жахливо, – вiв далi Джим голосом найтерплячiшого вчителя у класi з непроторенними учнями. – Але те, що iх викиди викликають парниковий ефект – це все рябоi кобили сон…
– Стiйте, стiйте, – знову включився в розмову Джеббс. – А як же – «Є така теорiя»?
Джим розсмiявся:
– А ось тут якраз i немае нiякоi теорii.
– Як немае? – це ми вже з Джеббсом заспiвали хором, трохи пiдстрибнувши, наскiльки дозволяли розморенi полуденною спекою тiла. – Всi ж тiльки й говорять про це, про парниковий ефект, як про головну проблему людства!
– Ну, говорять i говорять, що з того, – незворушно парирував Джиммi. – Та тiльки теорii як такоi, науковоi, що не лише доводить, але й хоч якось обгрунтовуе це припущення, немае.
– Як це немае? – все не вгамовувався Джеббс.
– А ось так, як е, але тiльки навпаки. Є низка доповiдей комiсii ООН, пiдкрiплених припущеннями деяких учених, i все. А ще е великий галас iз цього приводу.
– А навiщо?
– Ну, як навiщо? Людству потрiбна глобальна проблема. І чим вона глобальнiша та страшнiша, тим краще. Тим краще управляти цим людством. Ранiше у нас роздмухували проблему комунiстичноi загрози, тепер глобального потеплiння, не переживай, скоро придумають що-небудь страшнiше, щоб ти вже боявся напевно i молився на своiх полiтикiв – единих, хто зможе з нею боротись, а ти спостерiгатимеш за iхнiми подвигами, затамувавши подих, i берегтимеш свiй голос до виборiв.
До слова сказати, Джиммi, незважаючи на свою постiйну обiтницю мовчання, перiодично вихлюпував на людей накопиченi думки або знання. Видно, всерединi у нього iм ставало так тiсно, i, щоб кудись можна було запхнути новi, йому просто було необхiдно з кимось подiлитися старими. Але ви не вважайте Джима за ходячу енциклопедiю, такого мiстера-всезнайку, який знае купу чужих думок, але не мае жодноi своеi, вартоi уваги. У перiод скидання Джимом зайвих знань в атмосферу можна було виявити шляхом аналiзу, що всi вони були ним як слiд переробленi, з додаванням своiх iдей, причому, iнодi йому вдавалося висувати повнiстю своi теорii, ну або менi тодi здавалося, що вони повнiстю його. Просто iнодi моя вiра в знання Джима Гаррiсона була настiльки непохитною, що, якби сказав вiн менi, що Земля кругла й обертаеться навколо Сонця, – я повiрив би беззастережно, навiть якби насправдi це було не так.
Але однiею з моiх найулюбленiших теорiй Джима була та, яку вiн висловив у сьомому класi напередоднi канiкул, коли ми чудового травневого дня, пiсля урокiв, пiшли за мiсто i валялися там у полi. Все було начебто прекрасно: i сонце, i трава, i вiтер, i якiсь пташки то щебетали, то бралися лiтати туди-сюди, але я нiчого цього не помiчав – я був засмучений, що у мене з геометрii за рiк виходила, в кращому разi, трiйка. І це буде вже шоста трiйка в табелi, а мiнiмум трiйок, за словами тiтоньки Джинджер, був уже мною вичерпаний iще минулого року, тому жадана лiтня поiздка в луна-парк опинилася пiд реальною загрозою зриву. Джим запитав у мене, чого я такий кислий, коли все навколо так прекрасно! Добре йому було говорити, адже йому ставили п’ятiрку лише за те, що вiн приходив на iспит! І я вiдповiв, що настрiй дуже паршивий, з геометрii буде трояка, в луна-парк i на ярмарок скорiше за все не вiзьмуть, i взагалi все навколо якесь кепське, i сплюнув.
– Навiть цей прекрасний день? – вiд усiеi душi здивувався Джим.
– Цей день в особливостi! Нiчо’ в ньому особливого немае, крiм того, що вiн кепський, а попереду ще купа таких само, – i я плюнув угору, але так, аби плювок по балiстичнiй траекторii потрапив на найближчу кепську квiтку. Але я промазав.
– Ти неправильно живеш i мислиш, Бiллi! – Джиммi не переставав менi дивуватися, не плювався i обома цими речами тодi почав мене дратувати.
– А ти, значить, правильно?
– І багато живуть ось так, не радiючи, – Джиммi вмiв вести свою думку, не звертаючи уваги на опiр спiврозмовника. – Не розумiючи, що все наше життя, точнiше все, що ми в ньому робимо, – це гнемо горба на ендорфiн.
– На кого? – Я аж пiдвiвся на лiктях. Я знав усiх багатiiв нашого мiстечка i всiеi округи, бо планував рано чи пiзно розбавити iх товариство кислих облич своею присутнiстю, але з таким мерзенним прiзвищем не мiг згадати жодного.
– Не на кого, а на що! На ендорфiн. Це так званий «гормон щастя», вiн виробляеться у нас у мозку, i коли виробляеться, то ми почуваемося щасливими.
– І коли вiн виробляеться? – не надто вiрячи, уточнив я.
– Коли в нашому життi вiдбуваються хорошi, приемнi речi. Ми отримали п’ять з геометрii, або знайшли сто баксiв, або нам сказали, що нас однаково вiзьмуть в луна-парк, i так далi. Завжди, коли з нами вiдбуваються приемнi нам речi, наш мозок виробляе сам собi ендорфiн i тихесенько там радiе у своiй черепнiй коробочцi, i ми, заодно з ним, тому що людська особистiсть теж живе десь там, у мозку… Так от ми починаемо почуватися щасливими не тому, що знайшли стодоларовий папiрець iз портретом усмiхненого дядька Бенджi, а тому, що ми самi собi скомандували, що знайти сто доларiв – це добре, i мозок по командi почав виробляти ендорфiн i там ти з ним в обнiмку, обидва стали рiзко щасливi, не на все життя, звичайно, так, на деякий час, але все ж таки – щасливими! Ну i от, усе, все, що ми робимо в цьому життi, за великим рахунком спрямоване на те, щоб кайфувати вiд виробiтку ендорфiну в мозку. І рiвень кайфу залежить не вiд подii, що сталась, а вiд нашого, а в даному разi, твого ставлення до неi. Якби ти знайшов два центи, ти був би щасливий?
– Не дуже…
– А сто доларiв? А тисячу?
– Звичайно, про що мова!
– Так от у тому-то й рiч, що Рокфеллер би за ста доларами навiть i не нагнувся. Хоча Рокфеллер якраз би i нагнувся, але, розiгнувшись, вiн не був би щасливий, розумiючи, що, поки вiн нахилявся, його контора заробила за цей час йому ще тисячу, а вiн усього сто, i вiн вважав би, що залишився у збитках, i ще бiльше б засмутився. Але рiч не в цьому, а в тому, що подiя з вами начебто та сама вiдбуваеться, але ти виробляеш ендорфiн i кайфуеш, а вiн нi, йому треба як мiнiмум мiльйон знайти, щоб вiн хоч якусь приемнiсть мав.
– Ну, ти порiвняв… iз Рокфеллером. – Цей приклад мене явно нiяк не зачепив i нi в чому не переконав, i тим бiльше в тому, що треба скакати вiд радостi вiд того, що я знаю, що менi скоро свiтить з предмета про креслення безглуздих трикутничкiв.
Бачачи, що мене не пройняло це порiвняння, Джиммi не здався, а пошукав декого ближче:
– Добре, ти знаеш Ендi?
– Того слiпого пацана з вулицi Троянд? – Уже з ним-то Джим точно не зможе мене порiвнювати – хлопець iз народження нiчого не бачить, ходить з паличкою i ста доларiв не знайде нiколи, тому ендорфiн йому взагалi не свiтить нi за яких варiантiв.
– Так, саме його, – не вгамовувався Джим. – Так от, ти лежиш тут i стогнеш через свою трiйку, i не помiчаеш усiеi цiеi краси кругом – сонця, неба, трави. А Ендi всього цього нiколи не бачив i навряд чи коли-небудь побачить. А якби й побачив, то напевно збожеволiв би вiд щастя. Вiн би отримував задоволення вiд розглядання кожноi травинки, кожноi комашечки i ii какавельки, вiн отримав би таку дозу ендорфiну, що попервах був би найщасливiшим хлопчиком на землi. Але в нього нiколи цього не буде, а ти вже це все маеш i не хочеш бути щасливим! А вiн нiколи не матиме, i, все ж таки, вiн однаково намагаеться бути щасливим – я вчора йшов по його вулицi й бачив, як вiн сидiв на лавцi перед своiм будинком, читав книгу для слiпих i всмiхався. А потiм двi маленькi сусiдськi дiвчинки взяли його за руки i бiгали з ним по дорозi, i вiн радiв i смiявся, бо рiвень ендорфiну у нього в мозку зашкалював. Вiн може отримувати задоволення вiд простих речей, i я можу, i ти зможеш, якщо перестанеш засмучуватися через дрiбницi або, що ще гiрше, постiйно зображати з себе крутого хлопця, випускати з себе пар i удавати з себе статечного. Я бачив якось одного хлопчика, у якого е все, ну, от взагалi все – ми iздили до родичiв у Даллас i жили в них кiлька днiв. Вони дуже багатi, дуже, у них величезний особняк, найбiльший у районi, й у iхнього единого сина (я був тодi молодший, а йому було як нам зараз) уже тодi було все, навiть власна машина. Водiйських прав iще не мав, а машина була, i кажуть, що це вже третя – попереднi двi продали, бо вони йому перестали подобатися, та й третьою, коли ми приiхали, вiн був уже незадоволений. А крiм цього, вiн був незадоволений i всiм iншим i був дуже нещасним. У нього було все, але вiн нiчим не був задоволений i не знав, що йому ще треба, щоб стати щасливим. Але вiн не вмiв отримувати задоволення не тiльки вiд простих речей, а й вiд усiеi тiеi величезноi кiлькостi цiкавих речей, що вiн мав, у тому числi й вiд машини. Не вмiв i все, i був нещасний. Дуже. А там, на тiй самiй вулицi, хлопцi грали у футбол i були щасливi, все, що у них було, – це м’яч, гра i вони самi. І вони вiд усього цього отримували стiльки задоволення, ну просто море, i з ендорфiном у них теж усе було гаразд. Я намагаюся донести це до свого батька. Але вiн не розумiе. І якщо ми iдемо кудись далеко, то вiн довго шукае найдешевшу заправку, щоб заощадити долар, нервуеться, дратуеться – не хоче бути щасливим, отримувати кайф вiд дороги, вiд подорожi, вiд своiх пасажирiв. Сам ендорфiн не виробляе i нам з мамою не дае! Вiн вважае, що отримае задоволення або свою дозу ендорфiну потiм, коли заощадить цей долар або тодi, коли буде його витрачати – вiн же бонусний! Але вiн не отримуе задоволення нi коли шукае заправку, нi коли економить цей нещасний долар, нi коли потiм прощаеться з ним. І замiсть того, щоб отримати три рази свою середньолюдську порцiю ендорфiну, вiн ii взагалi не отримуе i тому живе нещасливо, шукаючи причину в незекономленiм десь доларi.
– На твою думку, всi багатi люди нещаснi, а бiднi щасливi? Щось я давно не зустрiчав щасливих бiднякiв!
– Так нi ж! Є й серед мiльйонерiв цiлком щасливi люди, а серед жебракiв повно нещасних. Але це не залежить вiд iх становища, це залежить вiд iх ставлення до життя! Просто треба зосереджуватися не так на прагненнi до володiння якими-небудь речами самими по собi, у тому числi грошима чи позитивними оцiнками з геометрii, а на отриманнi задоволення вiд них. А якщо нiчого немае, то теж не бiда – сонце, небо i вiтер для всiх спiльнi, вони завжди пiд рукою i вiд них завжди можна отримати свою порцiю ендорфiну.
Я уважно вислухав тодi Джима, але однаково побрiв потiм, пiсля цiеi тривалоi розмови, додому сумним. Я не вiдразу прийняв теорiю Джима пiд назвою: «Всi ми гнемо горба на ендорфiн». У той рiк я таки отримав з геометрii свою законну трiйку, мене довго лаяли i дорiкали нею, але все-таки потiм узяли з собою на ярмарок у луна-парк. Але там я чомусь не був щасливий i не отримав особливого задоволення, атракцiони за рiк добряче зостарiлись, а кiлька улюблених узагалi не працювало, i вiд тих, що були, рiвень ендорфiну якось особливо не пiдвищувався.
Але поступово я почав ловити себе на думцi, що не отримую задоволення вiд, здавалося б, речей, якi мали приносити очевидну радiсть, а вiд усякоi дурницi я буваю iнодi щасливий. Щастя настае iнодi в такий момент, коли його i не чекаеш, – бах, порадiв якiйсь дрiбницi, всмiхнувся i вже щасливий, вiдчуваеш, як там мозок ендорфiнчиком уже тiшиться, й тобi самому стае добре. І я почав намагатись отримувати кайф вiд усього, вiд усяких дрiбниць, навiть од того, вiд чого ранiше б засмутився, – я губив дрiб’язок, що менi давали на обiд у школi, й не засмучувався, а отримував задоволення вiд того, що просив у Джима або ще в кого iншого сандвiч. Я отримував двiйку, йшов додому i радiв тому, що можу ходити. Я лягав спати i кайфував од того, що в мене е окрема кiмната, вiд того, що менi було що iсти на вечерю i ночами нас не бомблять. Я засинав щасливим вiд того, що знав: можливо, побачу прекраснi сни. Я почав дивитися навколо себе зовсiм iншими, щасливими очима i побачив поруч прекрасних i теж щасливих людей – це i тiтонька Джинджер, яка отримувала задоволення i вiд своеi торгiвлi, i вiд походiв до церкви, i навiть од витiвок свого чоловiка. Той узагалi був iз усiх бокiв щасливою людиною, але про нього трохи пiзнiше. Я бачив, якими щасливими очима дивиться на цей свiт Джим, i я був вдячний йому за те, що вiн так навчив дивитись i мене. Але я також почав помiчати навколо себе i купу глибоко нещасних людей, якi жили, як iм здавалося, дуже нещасним, сiрим життям, самi не розумiючи, що це тiльки iх вина, що вони так живуть i не в змозi отримувати вiд життя свою дозу кайфу. Вони не розумiли, що всi ми гнемо горба на ендорфiн, що це i е головним призначенням будь-якоi людини – бути щасливим! Щоправда, от багато хто з людей не зовсiм правильно розумiють це гасло, витрачаючи час на фiзичнi, а часто фiзiологiчнi задоволення: карти, випивку, жiнок, отримуючи якусь дозу не того кайфу i страждаючи потiм уранцi докорами сумлiння, похмiллям, боргами та венеричними хворобами.
Я почав мислити по-iншому i жодного разу про це потiм не пошкодував. Тому, коли через кiлька рокiв пiсля того, як Джим вiдкрив у менi ендорфiновий краник, одного прекрасного лiтнього вечора вiн зупинився бiля моеi хвiртки й запропонував вирушити помандрувати, я вiдразу ж погодився. Тому що я знав: попереду нас чекае ну просто море ендорфiну, за яким ми пливли, пливли, поки не припливли тепер самi знаете куди.
Наприкiнцi третього тижня перебування в цьому африканському таборi, коли занепокоення з приводу довгоi вiдсутностi бiльшостi нашоi науковоi експедицii на чолi з ii iдейним вождем почав висловлювати навiть ходяча жертва ендорфiну на iм’я Джим, вiд професора i компанii надiйшла звiстка. Точнiше не вiд них, а про них – ми отримали у виглядi випуску мiсцевоi щотижневоi газети, яку я б назвав щодвотижневою, бо виходила вона раз на тиждень, а привозили ii в мiсцеве мiсiонерське вiддiлення раз на два тижнi, разом iз поштою й iншими необхiдними речами саме раз на два тижнi. Мiсiя розташовувалася в тому маленькому селi i складалася з одного будинку i декiлькох черниць. Поки нашi вiдносини полягали тiльки в обмiнi деякими продуктами та наданням нам люб’язноi можливостi ознайомитися з мiсцевими новинами за допомогою вищеназваноi газети.
Джеббс, ледве отримавши газету в руки, вiдразу весь заглибився в пошуки в нiй хоч якоiсь iнформацii про прибуття настiльки важливоi науковоi експедицii, а краще власного портрета на повний зрiст, у мисливському костюмi та корковому шоломi, щоб одна нога на трупi лева, а у другiй руцi рушниця та щоб димок iще йшов… На що я зауважив, що Джеббс мiг бачити лева тiльки в зоопарку i то, тримаючи в цей час за руку маму. На що вiн вiдповiв: навiть уже ескiмоси застосовують фотомонтаж для отримання красивих краевидiв Аляски, хоча всiм давно вiдомо, що там, крiм нафтових вишок, уже нiчого не залишилось, i я сам мiг би бути вже в курсi цього досягнення, якби ми з цивiлiзацiею не розвивалися в протилежних напрямках. Але в цiй милiй краiнi напевно знайшлося б кiлька вiдчайдушних хлопцiв, якi змогли б увiчнити особистiсть Джеббса на сторiнках своеi передовицi, якби було в них трохи бiльше вiльного часу.
Нашу дискусiю, яка дещо затяглася, перервав чи то напiвкрик, чи то напiввидих Джима: «О, знайшов!» Ми тут же заглянули в його, другий, бiльш свiжий випуск i виявили, що знайшов не Джим, а знайшли прикордонники, точнiше, виявили та затримали банду незаконних видобувачiв алмазiв на кордонi з сусiдньою краiною. Були й фотографii, двi: професора з наручниками i вантажiвки без. У статтi також вказувалося, що досi не виявленi iншi члени банди, а також iх базовий табiр, але ведуться iх активнi пошуки. Мовчки i спокiйно ми вiдiрвали погляд вiд чотирьохсмуговоi капосноi газетки i повiльно оглянули горизонт. Майже одночасно нашi очi вперлися в малесенький стовпчик пилу, який був так далюсенько вiд нас, дуже повiльнюсенько наближався i означав значнiсiнькi проблеми. У життi я б не повiрив, що люди в змозi рити так швидко окопи, якби не брав участь у цьому сам. Причому я бачив працюючого Джеббса, а це було вже саме по собi неймовiрною подiею, i що заради цього видовища варто було проробляти сюди настiльки довгий шлях.
За сорок хвилин, протягом яких хмарка пилу повiльно перетворювалася на стовп пилу, що тягнувся за вiйськовим джипом, ми встигли грунтовно окопатись, i якби у нас було кiлька гармат, Роммель був би нам уже за виграшку. На джипi приiхали двое. Засмаглi негри, у формi, з автоматами i недобрими обличчями. Ми як могли намагалися надати своiй англiйськiй мiсцевого акценту й навперебiй ним говорили, що нiяких бандитiв ми не знаемо, вантажiвки iх нiколи не бачили теж, на якому кораблi вони припливли разом iз нами, ми не знаемо, i коли вони обiцяли повернутися, ми теж не в курсi. Вiйськовi, так i не промовивши нi слова, i, сподiваюся, не зрозумiвши нiчого з тiеi нiсенiтницi, що ми верзли, проiхали далi до села. Проiжджаючи через пiвгодини назад, вони знову подивилися на нас, але ми були вже пiдготовленi – дружно кланялися, казали: «Маса, маса» i махали Джеббсовою бiлою хусткою в горошок. Коли хмара за джипом почала знову зменшуватися, ми попадали пiд тент вiд утоми i нервовоi напруги та ухвалили спiльне рiшення: на честь нашого спасiння сьогоднi ввечерi влаштувати свято, дмухнути i покликати дiвок.
Дмухнути – це означало викурити мою заначку – лапату гiлочку марихуани, яка вже давно чекае свого часу в книзi, що ii читае iнодi Джим, де вона дбайливо зберiгалася вже не перший мiсяць в очiкуваннi особливого випадку. Покликати дiвок – це запросити двох метких сестер-черниць, якi ще кiлька рокiв тому були нью-йоркськими повiями, що потрапили одного разу в неприемну iсторiю у Великому Яблуку, i, щоб не годувати риб у Гудзонi, вони вважали за краще стати на шлях Божий, але якомога далi вiд рiдного берега. Одну з них звали Ельза, а iншу Єлен, хоча вона просила називати ii Єлена, щоб вона не забувала свое росiйське корiння, але ми, звичайно, звали ii як нам зручнiше – Єлен, а вона бiльше нас i не поправляла.
Вiдносини мiж нами за цей неповний мiсяць склалися досить дружнi, я б навiть сказав, сусiдсько-платонiчнi, хоча, як на мене, то вже пора було переходити до м’ясоiдних, тьху, тобто плотських вiдносин. Але стратежний Джеббс запропонував не поспiшати з цiею справою, позаяк вони все-таки черницi, нехай i з минулим, а ми як-не-як тепер науковцi, хоч i найманi, i це нас трохи стримувало та дисциплiнувало. Джеббс дуже мрiяв стати нобелiвським лауреатом, а тут такий шанс! Але сьогоднi полуда спала з наших очей, i ми замiсть наукових знову перетворилися на звичайних, якi дивом врятувалися, працiвникiв, i тому було ухвалено рiшення влаштувати з цього приводу невелике бордельеро мiсцевого значення iз залученням випивки, легких наркотикiв, i, сподiваюся, доступних жiнок.
