скачать книгу бесплатно
Переговiрником од нас був одноголосно обраний Джеббс, як найбiльш представницький i найбiльш одягнений, тому що у нас iз Джимом з одягу були на двох тiльки однi штани з майкою. Добре, що остання була досить довга, щоб прикривати колiна, чого не можна було сказати про штани, для яких i слово «бриджi» то вже стало недосяжним. Джеббс повернувся назад досить швидко у пiднесеному настроi i повiдомив, що дами будуть, причому не самi, а разом iз флягою спирту. Не встиг я зрозумiти, чому я радий бiльше, як Джеббс одразу ж запропонував сестер подiлити заздалегiдь. Джим заперечив, що це не зовсiм коректно, що ми з ними ледве знайомi й займатися банальним розподiлом у такiй iнтимнiй сферi, як особистiснi мiжстатевi стосунки, принаймнi неетично i марно, серцю, мовляв, не накажеш… Навiть я подивився на Джима як на iнопланетянина. Нi, ну я знав, що вiн незайманий, але все мае своi межi!
– У них е спирт, у нас – трава, треба дiлити зараз, щоб потiм не було плутанини, – практично пiдбив пiдсумок усiм цим просторiкуванням Джеббс.
Вирiшили тягнути папiрцi з iменами. Джеббс сказав, що вiн тягнутиме двiчi.
– За те, що ходив, – заглушив вiн мiй незадоволений окрик. – А якщо не подобаеться, зараз сходжу ще раз, i Санта з Клаусом уже нi до кого не прийдуть. Вас iз вашим виглядом однаково тiльки в темрявi показувати людям можна.
Я потер бороду i кивнув.
– Аби нiч була безмiсячна, – встиг мовити Джим, як Джеббс уже швиденько нарвав чотири папiрцi, надписав два з них, згорнув, перемiшав, сказав, що тягнутиме перший, i витягнув, одну з буквочкою «Е», а другу з – «Є».
«Так… Не щастить так не щастить» – подумалося менi, крутячи разом iз Джимом у руках порожнi папiрцi. Джеббс поспiшив готувати собi на нiч потрiйне шлюбне ложе, а нашi ковдри запропонував нам постелити на iншому кiнцi пустелi, ну, або хоча б за лiнiею траншей, яка оперiзуе весь наш невеликий табiр. Переселятися ми вiдмовилися навiдрiз i сказали, що позаяк не братимемо участь у нiчнiй оргii, то подивитися, ну, або, в крайньому разi, послухати, якщо нiч усе-таки буде мiсячна, маемо повне право.
Дами прибули вчасно, фляга теж не запiзнилася.
– Ух, якi симпатичнi! – прорекла Ельза, яку багато хто, навiть тi, що жили довго i самотньо в пустелi, однаково назвали б потворною. Друга, Єлен, була незрiвняно симпатичнiшою за подругу, я б навiть сказав: було в нiй щось ангельське, вона була бiльш стримана на слова та вчинки i тому цнотливо промовчала.
– Набридли менi цi мавпи! – вела далi перша. – Цiлий день iм торочиш про любов до ближнього свого, вони кивають дружно, а потiм уночi прирiжуть свого сусiда i iдять його до ранку, а нам потiм тельбухи на суп несуть… Брррр!
– Так, iз м’ясом тут тугувато… – це, нарештi, подав голос мiй бiлявий ангел.
Тут я згадав, як хтиво на нас iз Джиммi дивилися двое мiсцевих минулого тижня. Ми ще подумали, що гомосексуалiзм докотився i до цих мiсць, Джим смiявся, а менi стало тодi млосно. Зараз менi знову стало млосно, але вже по-справжньому. Мене врятував Джеббс, який крикнув, що стiл готовий. Коли ми зайшли за ряди ящикiв, простiр, обгороджений ними, можна було цiлком вважати за кiмнату, менi стало зрозумiло, що готове, скорiше за все, ложе на трьох, а ми з Джиммi навiть на першiй частинi вечора будемо виступати статистами. Такого ми терпiти вже не могли i трохи перетрусили приготовлену для трiо «Zavodnyj Djebbs vs Chernytsi» постiль, скрутили ковдри i всiлися на них верхи ближче до ящика з купою вiдкритих консервiв. Сестри теж взяли найжвавiшу участь у подiлi постiльних речей та приедналися до нас, i всi заходилися наминати всi тi делiкатеси «чорного дня», якi ми дiстали з найтаемнiших ящикiв. Джеббс iв за трьох, видно, збирав кiлокалорii для вирiшальноi битви, а як дiйшла справа до консервованих персикiв, то вiн пробубонiв iз набитим ротом, що може на спiр з’iсти й решту п’ять банок. Нiхто, звичайно, не дав здiйснити йому настiльки мерзенний план, i персики було розподiлено бiльш-менш справедливо, але при словi «суперечка» я тут же згадав про Дядька…
Роздiл третiй
Не кожен дядько гiдний окремого роздiлу та ще й з епiграфом…
Отже, при словi «суперечка» я тут же згадав про Дядька. Треба зiзнатися, що я згадую його не тiльки пiсля цього слова, але i пiсля деяких iнших слiв, а iнодi й просто так, але сьогоднi вiн менi згадався саме пiсля цього. Я можу вам трохи розповiсти про нього. Хоча я можу розповiсти i багато – там вистачить на цiлу книгу i не одну, але, я думаю, що i невеликого знайомства з моiм дядьком буде для вас цiлком достатньо, вiн умiе досить швидко втомлювати, навiть у переказаному виглядi. Я називатиму його Дядько, так саме «Дядько» i неодмiнно з великоi лiтери. Хоча вiн дiйсно доводиться менi рiдним дядьком, i я прекрасно знаю, як його iм’я, але не згадуватиму його всуе, а просто шанобливо називатиму його Дядько…
Так от, мiй Дядько полюбляв жартувати. Нi, не у звичних виявах цього слова, прийнятих у нашiй мiсцевостi, таких як дружний регiт iз героiв тупуватих комедiй, що падають у калюжу, або пiдсипання несмертельноi дози стрихнiну в суп сусiдовi, коли ви у нього в гостях. Нi, мiй Дядько вмiв жартувати по-справжньому! Вiн був творець! Ущипливi слова, приколи та дотепи сипалися з нього на оточення, мов пряники з рогу достатку. Вiн умiв жартувати з усього i всiх, не зупиняючись нi на мить. Не те щоб Дядько намагався все висмiяти, нi – вiн просто не мiг сприймати свiт серйозно, як сприймаемо його ми з вами. Вiн говорив: «У життi взагалi практично не бувае серйозних речей: над чим бiдкаешся сьогоднi, завтра вже сприйматимеш спокiйно, а пiслязавтра розповiдатимеш, як анекдот. Так чому ж не смiятися вiдразу?»
Дядько до всього ставився з iронiею. Інодi легкою та ледве помiтною, iнодi з навмисно грубою жовчю, але i ця жовч була сама по собi смiшною, не тiльки як критика по вiдношенню до кого-небудь, а просто сама по собi, така собi виставкова жовч у банцi.
Всi люди, якi оточували Дядька в рiзний час доби – будь то вечiр або день, одна або сто осiб, усi вони зазвичай перебували в станi вiд кольок рiзноi глибини та рiзкостi до шоку середньоi тяжкостi в залежностi вiд ступеня своеi пiдготовленостi та градуса дядькового запалу в цей момент. Вiн нiколи не грав на публiку. Нiколи нiкого не намагався смiшити – вiн не був веселим добродушним клоуном iз червоним носом i плоским глуздом. Вiн не працював на публiку, але мав потребу в нiй. Дядько майже нiколи сам не смiявся над своiми жартами, навiть якщо народ навколо лазив рачки i благав про пощаду. Його обличчя завжди зберiгало подобу маски, i цей контраст мiж запальним гумором i меланхолiйно-вiдчуженим виразом обличчя створював iще бiльший резонанс у громадянах, якi до того часу вже перестали лазити рачки, а просто здригаються в конвульсiях на пiдлозi.
Дядько нiколи не повторювався. Вiн вважав, що жарт, повторений двiчi, перестае бути смiшним. Щоправда, був i такий особливий розряд жартiв, за визнанням самого Дядька, вся принаднiсть яких полягала в iхньому постiйному повторi та частому вживаннi. Деякi були у Дядька завжди пiд рукою, решта просто валялися в переднiй кишенi. Наприклад, його улюблений прикол про час. Завжди в будь-який час року, доби, розташування планет вiдносно Землi та Мiсяця, щодо припливiв i менструального циклу, на запитання: «Котра година?» Дядько незмiнно вiдповiдав: «Пiв на другу». Голос у нього завжди був впевнений i чiткий, такий мiг би бути у лондонського Бiг-Бена, якби той умiв говорити. Рiднi вже так давно звиклися з цiею часовою дядьковою константою, що перестали звертати на неi увагу. Чого не можна сказати про незнайомцiв, якi бажали iнодi ознайомитись у Дядька з iх розташуванням у часовому вiдрiзку григорiанського лiточислення i завжди одержували авторитетну вiдповiдь: «Пiв на другу». Декого це вводило в такий жах, що вони починали рухатися швидше фаворитiв на скачках, на яких вони мали необережнiсть запитати у респектабельного пана: «Котра година?» Потiм жертви дядькового лiточислення зазвичай пiдкидали вгору квитки зi ставками й ув’язненими в них залишками сiмейного бюджету та швидше, нiж тi встигали опуститися на землю, щоб бути пiдiбраними вдячними дядьковими племiнниками, термiново вiдступали з iподрому, придумуючи на ходу для своiх жiночок несамовитi iсторii з життя викрадених гаманцiв.
Отже, Дядько нiколи не повторювався, але зерна його таланту iнодi давали сходи на благодатному грунтi штату Канзас. Заiхавши бувало в яке-небудь зубожiле мiстечко до своiх давнiх знайомих на кiлька пляшечок досить мiцного чаю, Дядько мiг почути жарт, iз якого вiн мiг i сам посмiятися вiд душi. Причому не просто жарт, а цiлий культ, пласт гумору, який вирiс явно з якогось старого приколу, обрiс подробицями, варiантами, шарами i черепашками, будучи при цьому одним iз основних стрижнiв мiсцевого фольклору. Дядько як щирий цiнитель i знавець гумору неодмiнно цiкавився iсторiею походження кожного перла. Звичайною вiдповiддю на це було коло здивованих облич i розведених рук мешканцiв цього конклаву: «Мовляв, це ти сам так пожартував багато рокiв тому, коли був тут востанне. Нам жарт дуже сподобався, ось ми i розвинули його!» Дядько, який дiйсно забував майже всi своi вибрики хворого розуму вже наступного дня, незмiнно всмiхався в таких випадках, злегка пiджартовував iз послiдовникiв, якi оточували його, вiд чого останнi починали почуватися генетично змiненими продуктами, i потiм обдаровував iх черговими порцiями нового компосту i до кiнця вечора нiжився пiд покровом древа вибуялого жарту, кинутого ним у благодатний грунт, пiд побожнi трелi мiсцевих мешканцiв.
Один iз шанувальникiв дядькового таланту, який умiв говорити, читати i записувати своi дрiбнi гадки в iще бiльш дрiбний блокнотик великими лiтерами й через те iменував себе письменником, довго пропонував Дядьковi написати книгу, ну або хоча б дозволити йому записувати дядьковi жарти та використовувати iх у своiй книзi. Зробити це без дядькового дозволу прибiчник не наважувався, оскiльки це загрожувало вiдлученням вiд церкви шанувальникiв таланту Великого Смiшного. Але Дядько завжди вiдмахувався вiд його пропозицiй, нiби вiником од мух: «Це буденно, нерозумно i нецiкаво».
– А якщо вашi жарти раптом використовуватиме хтось iнший? Якщо вiн напише книгу i заробить купу грошей? – не вгамовувався писака.
– Ну заробить i чорт з ним! Пiдхопить вiн кiлька моiх жартiв i носитиметься з ними, як убогий з цукеркою, що з того? Цукерку вiн свою з’iсть, грошi мають властивiсть закiнчуватись, а мiй гумор завжди зi мною! – У цьому мiсцi вiн зазвичай ляскав себе по неосяжному животу, i всiм вiдразу ставало зрозумiло, де у Дядька живе його колекцiя смiху i що вистачить ii ще надовго. – Вiн пiдхопить кiлька вуглинок бiля мого багаття i грiеться ними все життя, вони охолонуть, а нових йому взяти буде нiде. А я як дiючий вулкан, що обдаровуе навколишнiх вiчним вогнем, лавою i посипае iх голови попелом. – Потiм Дядько зазвичай починав гиготiти демонiчним реготом, ви не звертайте уваги, в генiiв часто не всi вдома, а хто вдома, тi звичайно голодують. Родина Дядька не виняток, – якби вiн займався ii прохарчуванням i проживанням, то цей осередок суспiльства був би вже давно i надiйно закопаний на глибинi шести футiв у дерев’яних скриньках.
Життезабезпеченням у дядьковiй родинi займалась, як i в бiльшостi сiмей, його дружина – тiтонька Джинджер. Вона мала невеликий, але достатньо успiшний магазинчик, який годував не тiльки ii, Дядька, все iхне потомство, але ще з десяток дрiбноспорiднених дармоiдiв, включаючи мене самого.
Сам Дядько за свое життя змiнив близько мiльйона професiй. Вiн змiнював iх так швидко, що, не встигаючи як слiд примiряти на себе одну шкуру, вже ногами влазив у наступну. Наприклад, виходив вiн зранку з дому влаштовуватися теслею, приходив у пожежне депо, вступав туди на службу диспетчером i пiсля пiдозрiло швидкого повернення додому думав уже про кар’еру моряка. Нiч, проведена за штудiюванням морського атласу та розкурюванням люльки, виливалася в похмурий ранок, морську хворобу та думки про кар’еру хлiбороба.
Інодi Дядько досить сильно захоплювався i його вистачало на кiлька днiв зосередженоi спiвпрацi з якимось одним видом людськоi дiяльностi. Але тодi вже коротким ставало терпiння роботодавцiв, бо такого напливу рацiоналiзаторських пропозицiй не мiг витримати i переварити жоден мозок у свiтi, у тому числi й Ейнштейна, i самого Дядька. Причому мозок останнього i не замислювався про обробку своiх iдей, вiн iх просто виголошував у Всесвiт. Думка про те, що Космос вирiшить одного прекрасного для всiх дня помститись i поверне всю цю маячню назад у голову першоджерела, Дядька не лякала.
Коли список вакансiй i варiантiв працевлаштування в нашому i всiх сусiднiх мiстечках закiнчувався i Дядько був не в настроi заходити на чергове коло, а нерозтрачена енергiя ще вирувала в його самоварному тiлi, то вiн брався за створення принципово нових професiй i родiв занять в iсторii людськоi цивiлiзацii. Позаяк тiтка Джинджер раз i назавжди перегородила своiм двохсотфунтовим торсом i шестирозмiрним бюстом шлях Дядька в дрiбний i середнiй бiзнес, що вимагав хоч найменших грошових вкладень (на великий у нього вистачало iдей, не вистачало кредитоспроможностi, особливо пiсля тiеi дохлоi iсторii з розведенням песця в умовах напiвпустелi), то Дядьковi нiчого не залишалось, як перiодично намагатися захоплювати неосяжний ринок iз надання послуг для населення, що нiчого не пiдозрювало. На жаль, бiльша частина потенцiйних, але недалеких клiентiв нашоi найближчоi округи не була готова до таких смiливих експериментiв як: психоаналiз i персональний гороскоп для великоi рогатоi худоби або масовий гiпноз iз психозом i поголовною здачею домашнiх шкiдникiв на справедливий суд господарiв. Щоправда, iдея мiжзоряноi експедицii на Венеру 2024 року знайшла своiх прихильникiв у виглядi Малюка Кiда, довгожителя нашого мiстечка, першого i единого учасника цього смiливого i, очевидячки, дуже потрiбного для всього людства проекту. Дядько завалився до Малюка просто на його дев’яносторiччя i вручив йому щойно виготовлений власноруч буклет, зроблений iз розiрваноi коробки з-пiд вiдеокасети iз зображенням Чейсi Лейн у досить вiдкритому зоряному костюмi з одного боку i намальованоi фломастером ракети з крилами та пропелером з iншого, з пiдписом: «Лети або здохни!» Малюк вiдразу ж вибрав летiти i тут же зробив вступний внесок у розмiрi $19,99. Наступного ранку все мiсто було в курсi цiеi iсторii, а Малюка Кiда було успiшно перейменовано на Астронавта Кiда, а потiм на просто Астронавта. Наступнi п’ять рокiв на своi днi народження вiн справно отримував шоломофони та гермошоломи, штурвали та шматки обшивки «Челленджера», канiстри з авiацiйним бензином, консерви з термiном зберiгання бiльше тридцяти рокiв, а також обважнювальний водолазний пояс, аби не так бовтало в невагомостi, а також весь iнший непотрiб, який йому неодмiнно знадобиться в польотi. Інiцiатором бiльшостi подарункiв, як неважко здогадатися, виступав сам Дядько. Але, на жаль, для оточення i, напевно, на щастя для самого себе, Малюк Кiд, вiн же Астронавт, зрештою вирушив у подорож до зiрок без нiчого, прихопивши лише свою душу в жовтнi 1995 року. На могилi ж iз його тлiнним тiлом лежить скромна пам’ятна плита: «Тут спочивае Малюк Кiд, перший i единий астронавт нашого мiста».
Повернiмося до Дядька. Так от, головним його захопленням була не постiйна звичка мiняти роботу i навiть не умертвiння морального обличчя сусiдiв, там вiн не зустрiчав нiякого опору – досягти вершин його сарказму, а тим бiльше поборотися з ним на рiвних не було до снаги нiкому зi смертних. Справжньою пристрастю Дядька були суперечки. О так! Тут вiн розкривався повнiстю! Тут була боротьба! Та яка боротьба, тут була вiйна, винищування, апокалiпсис! Тут був противник – живий, поки ще живий i не згодний iз тим, у що свято вiрив Дядько. А той умiв вiрити до скону! І позаяк дядькiв свiтогляд i коло iнтересiв дорiвнював трьомстам шiстдесяти градусам, а гаряча i безповоротна вiра в нестандартне тлумачення подiй i предметiв у Дядька не мала меж, додайте до цього химерний i задерикуватий характер мого родича та помножте все це на кiлькiсть жителiв нашого мiстечка i ви отримаете приблизну кiлькiсть укладених Дядьком парi.
Я не втомлюватиму вас i без того злегка стомлених дядьковим товариством читачiв, перерахуванням усiх суперечок, в яких брав участь Дядько, пройдуся лише по деяких. Скажу вiдразу, що бiльшiсть цих суперечок так i залишилися нерозв’язаними, з причини малих можливостей перевiрки iх на практицi або обмеженостi людського життя й терпiння для перевiрки кiнцевого результату. Наприклад що ранiше згасне: Мiсяць чи Сонце? Га, який розмах? Або чи прорiжеться у людини в результатi еволюцii трете око? Навiщо йому це треба було знати i ще про це сперечатися? Не знаю.
Зазвичай людина, що вступае з Дядьком iз необережностi в суперечку, вже через п’ять хвилин була готова визнати свою поразку пiд напором дядьковоi харизми й аргументiв уперемiш iз часниковим перегаром. Але нам не потрiбнi легкi перемоги! Для початку Дядько давав нищiвну характеристику для свого вiзавi, його найближчих родичiв, iх розумового та фiзичного здоров’я. Далi зазвичай iшли прозорi, некаранi, але в той же час досить однозначнi натяки на кровозмiсний зв’язок усiх фамiльних гiлок протистiйноi сторони за участi рiзних тварин, аж до тотемних. Якщо цього було мало, тодi Дядько коротенько проходився по темi майбутнього поколiння його противника, яке може з’явитися в результатi такого способу життя, якщо вже поточне несе на своему обличчi всi ознаки генетичних змiн. Якщо суб’ект суперечки ще не намагався придушити Дядька, а зробити це з його майже трьохсотфунтовою тушею та бичачою шиею було практично нереально, але в той же час подавав хоч якiсь ознаки життя, то приступали до практичноi перевiрки предмета суперечки, якщо таке було можливим. Тут доходило до всякого: приклеювання машини до асфальту i спроби ii самостiйного вiдриву (беруть участь рiзнi марки клею й автомобiлiв), протягування носовоi хустки через нiс i рот – тут Дядько трохи набив руку, i ми стабiльно брали це очко, випивання на швидкiсть лiтра соняшниковоi олii разом iз опонентом! Тут головне було вчасно зупинитися, точно знаючи свою дозу, пiсля якоi ти зазвичай починаеш блювати – Дядько цю дозу добре знав, а противник зазвичай нi. Ну i так далi…
Я ж хотiв вам розповiсти, як Дядько посперечався про те, зламав вiн ногу чи нi. Це було на святi. День Урожаю, вже не пам’ятаю якого року – коротше, ярмарок, масове гуляння на околицi мiста, непристойно величезне пожирання наiдкiв i розпивання напоiв. Народу було багато, тверезих набагато менше. Машини, конi, вози, трактори. До тракторiв ми ще повернемося, будь ласка, не глушiть он той великий, iз червоним дахом! Спасибi. Дядько зазвичай на святах пив багато i в мiру, але на вигляд не п’янiв – не можу ручатися за його голову, що творилося в нiй у тверезому станi та чи вiдрiзнявся змiст мозковоi дiяльностi вiд п’яного стану, про це простi люди i я, в тому числi, поняття мати не могли. У всякому разi, зовнiшнi поведiнковi ознаки особливо не мiнялись, а гострота i колючiсть його витiвок од кiлькостi випитого ним спиртного нiяк не залежали.
У розпал масовоi пиятики та обжирання на свiжому повiтрi, якi всi мiщани чомусь вперто називали святкуваннями, Дядько запропонував улаштувати перегони на тачках. Добре, що справа була восени, тачки в усiх були на ходу i тому бiльшостi народу iдея сподобалася. Бабусi, що окупували периметр пустиря, на якому проходило поки ще занадто мирне, за дядьковими поняттями, свято i де мав вiдбутися Перший Великий Бриджтаунiвський тачковий заiзд, зiтхнули з полегшенням. У iхнi серця занадто глибоко врiзалась остання масова дядькова розвага – стрiлянина по диких гусях. Це було якраз на минулому святi Пiдготовки до свята Врожаю. Тодi Дядька й осяяла та генiальна iдея, i ii також пiдтримали багато тих, «якi не вiдають, що творять». Оскiльки у наших краях диких качок, а втiм, так само як i диких гусей можна було побачити тiльки по телевiзору, то виставили на поле замiну – домашнiх курчат. Хто сказав, що кури не лiтають? Я бачив зовсiм iнше. У них був зовсiм невеликий шанс, i деякi ним скористалися – полетiти в добрi краi подалi вiд цiеi зграi п’яних фермерiв iз ружбайками, на чолi з недоумкуватим заводiем. Сотня курчат, зiбраних у купу на цьому самому пустирi, пiсля попереджувального пострiлу в повiтря полетiла справно, але не купчасто i вкрай низько. Інстинкт убивць мамонтiв i птеродактилiв затрiпотiв у i без того розiгрiтiй кровоноснiй системi мисливцiв миттево, i стрiлянина почалася в усiх напрямках стихiйно, але досить щiльно.
Наше мiстечко нiколи не зазнавало нападiв iндiанцiв, але я завжди знав, що десь глибоко всерединi ми до нього готовi. Бабусi в першу чергу, матусi з малими дiтьми в другу, iз затримкою максимум на пару мiлiсекунд, опинилися на землi. Пiр’я опускалося ще протягом пiвгодини, у принципi стiльки ж, скiльки i стихала стрiлянина в околицях. Дехто встиг окопатися…
Добре, що цього разу забава обiцяла бути мирною – подумаеш, пробiгтися з тачкою гною по купинах, чи й не дивина! Дорога5, де наша тачка, в сараi?
Пропозицiю влаштувати дербi з порожнiми засобами перевезення лайна було вiдкинуто Дядьком рiшучим помахом руки i фразою: «Це для слабакiв!» Тому тачки трамбували бiогумусом по самi ого-го. Дядько особисто пострибав перед стартом на кожнiй тачцi, щоб перевiрити ретельнiсть трамбування, пiсля чого кiлька моделей було знято iз заiзду зi зламаними колесами.
І ось гонка почалася! Дядько швиденько вибився в лiдери, проiхавши при цьому по кiлькох конкурентах, основна маса тачкарiв мчала за ним, але першим був не вiн, першим бiг, а точнiше котив у жовтiй кепцi лiдера Морган Фрост! Дядько мiг програти кому завгодно: Саддаму Хусейну або Мефiстофелю разом iз Гете, але тiльки не Фросту! Фрост був iз опозицii з дуже маленькоi та найшкiдливiшоi меншини, з тих, хто нiколи не смiеться з дядькових жартiв, з тих, хто не обожнюе його i не вiддае щоденну хвалу небу за те, що мае можливiсть жити поруч iз такою Людиною!
– Моргане, старий пiрате, скiльки ти сьогоднi прирiзав народу? Що ти риеш у городi, забув, де зарив своi скарби? Я бачив учора рекламу по телевiзору, так ти не тiльки асенiзацiею, а й одягом тепер займаешся? – це був стандартний набiр вiтань, якими зустрiчав Дядько Фроста. І ось зараз цей нiкчема – що не здатний навiть гiдно вiдпарирувати дядьковi випади на свою адресу, а вмiе тiльки злiсно гавкати: «Старий невдахо, закрий свiй поганий рот!» – зараз бадьоро штовхав тачку на десяток корпусiв попереду основноi групи, у тому числi й Дядька, який кричав нестямним голосом непристойну лайку, що вiд неi всi дами позатуляли собi вуха: «Фальштраф! Фальштраф!» На що Фрост тiльки посмiхався в усi своi три жовтi зуби, обертався i показував язика. Вчергове, обернувшись на не зовсiм вдалому вiдрiзку траси, вiн зачепився ногою за купину i якийсь час iще проiхав на своiй тачцi, головою у вантажi та ногами догори, а потiм увесь цей людино-тачко-гнiй полетiв на землю в районi другоi бiговоi дорiжки. Помiтивши таке несподiване, але цiлком заслужене щастя, Дядько видав войовничий клич гугенотiв – це плем’я одних французьких iндiанцiв – й припустив навскач, практично обiгнавши свiй вiзок. Це прискорення коштувало йому золотоi медалi, або чим вiн там себе збирався нагороджувати за перше мiсце, тому що коли Дядько програе у таких змаганнях, часто сам будучи iхнiм органiзатором, до нагородження справа зазвичай не доходить. Так от Дядько звичайно ж теж упав, причому врiвень iз Фростом. Деякий час вони ще повзли наввипередки, але незабаром тачки, що вчепились iм у руки, а так само стадо неандертальцiв, що промчало повз них, i табун коней, що iржали зусiбiч, остудили iхнiй спортивний запал. Вiддихавшись, обидва старi пердуни спробували пiдвестися, причому вдалося це лише одному i це був не Дядько. Вiн знову впав у переорану тачками та ногами, а також добре удобрену гноем землю, схопився за ногу i скрикнув непристойним словом.
– Перелом, – одностайно констатував нашвидку зiбраний науково-медичний консилiум iз усiх присутнiх глядачiв тачкового забiгу.
– Нi, – академiчно парирував Дядько. – Я не чув хрускоту!
Пiд впливом його авторитету еднiсть у лавах рiзко випарувалась i намiтився розкол. Половина родонаселення – в основному зневiренi домогосподарки, визнавали в Дядьковi довiчного iнвалiда. Інша половина, що в основному мочилася стоячи i смiла перечити першiй тiльки на людях, негативно хитала головами, навперебiй пригадуючи iсторii про стрибки з комори, не розкритi парашути i танцi того ж вечора за активноi участi нижнiх кiнцiвок. Дядько продовжував лежати.
– Це точно перелом, – прорiк, врештi-решт, Фрост, який фiзично не мiг опинитися на дядьковому боцi.
– На спiр! – це вже Дядько.
– Десять доларiв, що ти калiка! – прийняв виклик Фрост.
– Згоден, – це Дядько. – Хоча якщо сперечалися з приводу твоеi iнвалiдностi, то я перемiг би навiть без проведення розтину! – Дружний регiт iз нашого боку. – Потрiбно перевiрити, – прорiк Дядько, як i до цього, лежачи на купi гною та потихеньку там вже обживаючись. – Експеримент! – не закушуючи, вiв далi мовлення на своiй хвилi головний учасник сьогоднiшнього вечора, якому було не звикати до цiеi ролi.
Великий трактор iз червоним дахом пiдiгнали швидко. Несмiливi пропозицii типу: «Може, все-таки рентген…» – було швидко затюкано тими, що бажали гострих видовищ, i iх аргументами: «Їхати довго… Всi лiкарi шахраi…» та iнше. Дядька та його поки ще не занадто травмоване тiло розклали на бiльш рiвному мiсцi з м’яким грунтом. Я разом iз Дядьком дивився той рекламний ролик за участi подiбного трактора та лампочки, яку чарiвно видобували насамкiнець iз-пiд його колiс, тому я, як i вiн, не сумнiвався в благополучному результатi експерименту.
Дядько особисто командував власною стратою, звелiвши трактористу проiхатися для початку по хворiй нозi, щоб переконатися, що вона зовсiм не хвора, а потiм уже братися за здорову. Пiсля першого проiзду сiльгосптехнiки по власнiй кiнцiвцi Дядько знепритомнiв зовсiм ненадовго, це його, звичайно, трохи стривожило, але не зупинило, i вiн вирiшив усе-таки для порiвняння проiхатись i по здоровiй, щоб уже напевно! Пiсля другого проiзду Дядька вже вирубало надовго, i партiя його прихильникiв швидко втратила позицii в обох палатах, а ii лiдера через кiлька годин було нарештi доставлено в лiкарняну.
– Навiщо ви катували старого? – це було перше запитання, задане черговим лiкарем. – Невже цей чолов’яга змiг стiльки наскладати i так добре заховати, що йому довелося ламати ноги в трьох мiсцях? – це були його наступнi запитання, i поки Дядько був у вiдключцi, його дух однаково пiдтримував у нас силу гумору через вуста цього молодого хiрурга.
Дядька виписали вже наступного дня по обiдi – лiкарняний персонал у змовi з хворими звернувся з вiдозвою до головлiкаря, пообiцявши, що вони всi помруть i позвiльняються, якщо цей старий зануда залишиться в клiнiцi ще хоч на годину.
На цьому я, мабуть, перерву свою тривалу розповiдь про свого Дядька, що й так неабияк стомила читача своею персоною. Але, можливо, ми до нього ще повернемось, якщо раптом нам стане нудно на сторiнках цiеi книги…
Роздiл четвертий
А наше африканське свято тим часом тривало. Коли прибулi ледi запитали, з якого приводу свято, то ми вирiшили не втаемничувати iх особливо в нашi маленькi археологiчнi радостi, а сказали, що святкуемо Рiздво. Вони з радiстю погодилися, хоча до Рiздва залишався мiнiмум iще тиждень, але iм настiльки набрид пiст, який iх примушували тримати в мiсii, та i якi жiнки не люблять свята, нехай навiть такi скромнi! Хоча Єлен сказала, що до теперiшнього Рiздва ще не один тиждень, а майже три, але я не захотiв iз нею сперечатись – у цих ньюйоркцiв все не як у людей… Джеббс узагалi заявив, що, скорiше за все, нiякого Рiздва немае i не було i все це казки та брехня. Але мене було не провести, я вже точно знав, що Рiздво е, або, принаймнi, було. Воно для мене також реальне, як святковий стiл iз iндичкою, пудингом, шоколадними зайцями та подарунками вранцi в чобiтках над камiном. Єдине, чого я не мiг зрозумiти, чому для деяких Новий рiк е бiльш важливим святом, нiж Рiздво? Наприклад, та ж Єлен розповiдала, що у них у Росii всi старання господинь проломити iжею столи спрямованi саме до Нового року, а на Рiздво, яке, напевно, через свою неправильну християнську любов переставили пiсля Нового року, вони доiдають те, що залишилося, ну а якщо не вистачае, то готують недоварену пшеницю – називаючи ii при цьому Kutya! Ну, Росiя дика краiна, в якiй правлять ведмедi, хоча он у китайцiв зовсiм пiзне запалювання. Джим говорив, що до них Новий рiк узагалi в лютому доходить i то постiйно в рiзнi днi! Як вони знають, коли до свята готуватися? Хоча що iм так готуватися – у них i так щодня на обiд рис. Але так у них хоча б був час iз нього тортик iз iндичкою вилiпити… А чи е у них Рiздво, вони взагалi не признаються.
Але бог iз ними, з китайцями i з iх нещасними мiльярдами населення, кому вони цiкавi? Менi нi. Менi цiкаво, чому деякi люди вважають Новий рiк головнiшим Рiздва? Ви ж не святкуете Новий Мiсяць або Новий Тиждень i тим бiльше Новий День? Хоча згадую, був якось у того ж Дядька недовгий перiод, коли вiн святкував щодня Новий День. До нього якраз дуже несподiвано, але якнайучаснiше, приiхав старий родич iз Кентуккi. Дядько нiколи його до цього не бачив, i тому так за ним насумувався за все свое життя, що не вiдпускав його зi свого будинку й обiймiв майже два тижнi, протягом яких вони ввели святкування не тiльки Нового Дня, але поступово деградували до святкування кожноi Новоi Години. Не знаю, куди ще частiше можна було вiдкорковувати пляшки i яких нових святкових подiлiв часу дiстався б Дядько зi своiм уже не радiсним тодi чи то дiвером сестри тiтчиного чоловiка, чи то свекром двоюрiдного племiнника батькового брата, але тут повернулася з черговоi поiздки по святих мiсцях богомiльна тiтонька Джинджер. Вона швидко припинила цей тривалий, за словами сусiдiв, п’яний дебош, який Дядько, хай нерозбiрливо, але все ж намагався подати у виглядi «трчого симпозму». Бiдолашному кентуккському родичу було вчинено коротке, але глибоке дiзнання на предмет його петрання у генеалогiчних гiлках, коренях, стовбурах i дуплах родини Джонсонiв, за результатами якого цього представника тютюнового штату, що не набрав жодного балу, було названо самозванцем i за двадцять чотири секунди виставлено за дверi з усiма своiми пiвтори валiзами речей, бо на iншi пiвтори валiзи той мав необережнiсть зiграти з Дядьком у вiст.
Буквально через чверть години бiдолашного мандрiвника з Кентуккi було радiсно знайдено своiми щасливими родичами з сiмейства Девiс, якi живуть на протилежному боцi вулицi й трохи навскоси. Про це ще через чверть все тiеi ж години тiтоньцi Джинджер повiдомила через огорожу заднього двору сусiдка, додавши, що Дядько мiг би i ранiше випустити бiдолаху на свободу, якби вiн хоч раз за цей час вибрався на вулицю i глянув на будь-який паркан, де вiн неодмiнно помiтив би оголошення про розшук iз обiцяною винагородою за будь-яку iнформацiю про мiсцезнаходження жертви, ну або хоча б якихось ii цiнних i розпiзнаваних органiв. Щоправда, в людинi, променисто усмiхненiй з кожного паркану i стовпа нашого мiста, було вкрай важко впiзнати того зарослого та неохайного типа, якого пiвгодини тому тiтонька спустила з нашого ганку. Дядько згодом дуже шкодував про згаяну винагороду, яка могла б хоч частково вiдшкодувати непоправну шкоду, завдану двотижневою пиятикою магазинному складу, бо самими дядьковими вибаченнями, що сильно девальвували протягом останнiх сорока рокiв спiльного життя, тiтонька Джинджер уже не задовольнялася. Думку самого родича з Кентуккi з приводу подiй, що вiдбулися, дiзнатися не вдалось у зв’язку з тим, що як тiльки вiн трохи вiдiйшов та почав знову впiзнавати людей i вiдрiзняти iх вiд чортiв, у вiдсутностi яких його весь тиждень дружно запевняла вся родина Девiс, його було негайно вiдправлено назад додому в закритому фургонi пiд покровом темряви, причому маршрут вiдступу було прокладено так, щоб вiн нi в якiй мiрi не мiг пройти повз будинок Дядька або мiсць його можливого перебування.
Та бог iз ним, iз Дядьком i його святом Нового Дня. Зараз вiн далеко, а в нас нiч, свiтять зiрки, горить багаття, ми доiдаемо персики, п’емо спирт i ми святкуемо Рiздво. Ще менi грiе душу маленька гiлочка щастя в Божiй книзi, й настрiй хороший, i всi кругом чудовi люди, навiть Джеббс, який уже починав обмацувати вбрання Ельзи не тiльки очима. Коли фляга й консервнi банки спорожнiли, а животи наповнились, надiйшла черга головноi страви. Я дiстав Бiблiю, черницi як по командi вирiвнялись, од чого Ельзина права грудь вислизнула з лiвоi руки Джеббса, й обидвi сестри завмерли в першiй позицii сидячи.
– Вiльно, – сказав я iм. – Сьогоднi обiйдемося без вечiрньоi молитви.
Я розкрив книгу на потрiбнiй сторiнцi, вийняв чарiвну гiлочку i почав крутити не менш чарiвну цигарку. Черницi, побачивши, що це була помилкова тривога, розслабилися, коло сили було вiдновлено, i запалена папiроска, поступово зменшуючись, почала свою неквапливу подорож по заблукалих душах проти годинниковоi стрiлки. На четвертому колi папiроска видихалася, ми ще бiльше розслабилися, вiдносини ще бiльш потеплiшали i навiть почали злегка пiдiгрiватися з одного боку: Джеббс взявся за другу грудь Ельзи, а я поступово напiдсiдав до Єлен, так що нашi колiна один раз стикнулись, але вона трохи вiдсунулася. «Непогано, – подумав я. – менi цих сексуальних вражень вистачить на деякий час». Але зупинятись я не збирався i знову по мiкронах почав змiщуватися в потрiбний бiк. Джима нашi статевi кружляння мало цiкавили, вiн дивився в зоряне небо, наче бачив його вперше. Єлена теж, щоправда, постiйно дивилася в небо, перiодично кидаючи погляди на Джима i вiдсуваючись од мене до нього.
– Ой, зiрка впала! – глибоким голосом прогудiла Ельза, тим самим маючи привiд вирватися з обiймiв Джеббса й оговтатися.
– Це не зiрка, це метеор, – голосом екскурсовода з планетарiю поправив Джим. – Дивно… У груднi…
– А-а, – звичним голосом людини, що нiчого не розумiе, глибокодумно прорекла Ельза. – А ти розумний? – це прозвучало вже як образа, i було помiтно, що вона пiшла в наступ на Джима. Але вiн нiколи не звертав на такi речi уваги, i зазвичай iз його кривдниками розправлявся я.
– Просто читаю багато.
– Так? – це вже Єлен вiдкрила другий фронт. Я негайно за це вхопився.
– Так! Джиммi, знаеш, який у нас розумний, майже такий же, як я сильний, – я пiдвiв руку, зiгнув ii i напружив бiцепс, виставляючи його напоказ, вийшло досить ефектно, хоча i недооцiнено присутнiми – темно, напевно, було.
– І про зiрки все знаеш? – запитала Єлен, розвернувшись i намагаючись заглянути Джиму в вiчi, аби не бути враженою розмiром моiх м’язiв.
– І про все! Я ж сказав! – Я не втрачав надiй i напружив другу руку все з тим же успiхом.
– Як цiкаво… – знову сказала Єлен.
Щось у ii голосi менi не сподобалось, i я опустив руки.
– А що це за яскрава зiрка? – Ельза вказала кудись Єлен за спину, всi, крiм мене, озирнулись, i в Ельзи з’явилася, нарештi, можливiсть вивiльнитися з-пiд занадто братськоi опiки Джеббса та встати.
– Це не зiрка, це планета. Венера, – продовжував мудрувати Джим. – А ось там Марс, решта не видно неозброеним оком.
– А якщо в прицiл подивитися? – запитала Ельза. Джеббс засмiявся, чи то просто так, чи то зi злостi за перерванi пестощi – не зрозумiло, хоча всiм було ясно, що дивитися в прицiл гвинтiвки на зiрки пуття мало, якщо тiльки вiн не оптичний.
– Тут прицiлом не обiйдешся, тут потрiбен телескоп, – як завжди спокiйно, нiби розмовляе з дiтьми, вiдповiв Джим. – Мiй удома залишився, а то б я вам показав цю красу…
– Ну, я думаю, що ти i так зможеш показати нам усю свою красу, – Ельза почала наближатися до Джима найрозв’язнiшою ходою зi свого нью-йоркського, та й не тiльки, минулого, проводячи паралельно вендеттiвськi дii по вiдношенню до Джеббса та й просто позицiонуючи себе центральною фiгурою вечора.
Джиммi нiяк не вiдреагував на ii демарш i продовжував дивитися вгору. Прийшовши в порожнечу, Ельза розвернулась i потупала на свое мiсце миритись, а я тiльки зараз зрозумiв, що так багато слiв поспiль у спiлкуваннi з малознайомими людьми я чув вiд Джима тiльки в шостому класi. Тодi до нас у школу прийшов новий учитель i з необережностi, а може, i з легкоi руки своiх нових колег-iнтриганiв, якi не попередили новенького, що у нас навчаеться такий хлопчик, як Джим Гаррiсон, ледве урок почався, як новенький вiдразу ж почав робити Джиму зауваження за те, що той не слухае вчителя, а читае на уроцi якусь книгу. Хоча навiть не читае, а мабуть, просто розглядае картинки, тому що читати з такою швидкiстю, з якою вiн гортае сторiнки, неможливо. Джиммi нiяк не вiдреагував на його зауваження – вiн просто не мiг собi припустити, що хтось може звертатися до нього пiд час уроку i тим бiльше вчитель. Коли ж молодий i до цього пам’ятного в його життi уроку i ще не до кiнця досвiдчений викладач пiдiйшов до Джима i взяв його книгу, той пiдвiв, нарештi, на вчителя свiй погляд.
– Це пiдручник з термодинамiки для третiх курсiв технiчних коледжiв? Ти можеш скiльки завгодно його дивитись, але ти не знайдеш тут порнолистiвок, якщо, звичайно, iх тут не сховав твiй батько! – Самогубець засмiявся iстеричним смiхом своему останньому жарту, обертаючись при цьому до класу в пошуках пiдтримки, але вiдповiддю йому була тiльки мертва тиша i дзижчання мухи.
– Я його читав, – своiм звичайним спокiйним голосом, яким вiн зазвичай розмовляе з iдiотами та хом’ячками, сказав Джим.
– На уроцi?
– Так.
– І як же ти при цьому збирався слухати вчителя, отримувати знання, так би мовити? – Цього разу божевiльний учитель уже не шукав пiдтримки в класi, а спробував просвердлити поглядом лоб Джима.
– Якi знання? – Складалося враження, що Джим просто зводить його з розуму, але я-то насправдi знав, що Джиммi в цю хвилину абсолютно щиро здивований.
– Новi!!! Новi, потрiбнi знання! За якими дiти i приходять до школи! – Не буду вам нагадувати, дорогi моему серцю вiсiмнадцять читачiв, що в суперечцi програе той, хто першим починае кричати.
– Я iх i отримую, – Джим вiдповiдав так, як нiби кричали зовсiм не на нього. – Ви менi заважаете, – i лагiдно простягнув руку за своею книгою.
– Ну, це вже нахабство, – вчитель перестав кипiти i перейшов у стадiю шипiння та сопiння. Клас тим часом потихеньку робив ставки. Ставили на те, що новачок вибiжить iз класу ще до дзвiнка, або на те, що вiн не зможе встати зi стiльця до кiнця уроку, на перемогу самого вчителя ставки не приймалися. – Зараз же до дошки i розповiдай про те, про що я щойно говорив.
– А що за предмет? – запитав, пiдводячись зi свого мiсця Джим.
– Що? Що за предмет? Ти не знаеш? – опонент втрачав залишки терпiння та слини.
– Нi.
– Бiологiя у нас сьогоднi! А не… Не… – Вчитель спробував швидко прочитати напис на обкладинцi книги, але не змiг – очi були залитi кров’ю.
– А тема?
– Походження життя на Землi! – Ось тут наша вражина помилився, тому що вiн iще на початку уроку повiсив на дошцi плакат iз якимись грибами, а я хай i не такий розумний, як Джиммi, але все ж таки в змозi вiдрiзнити гриби вiд не грибiв. А тим часом Джим вийшов до дошки.
– Існуе багато теорiй походження життя на Землi, й наука досi жодну з них не може визнати остаточно достовiрною. Основною на цей момент е теорiя еволюцii Дарвiна, але у неi… – i Джим почав швидко та без запинки зачитувати цiлу наукову доповiдь, i невтаемниченi цiлком могли подумати, що вiн робить такi доповiдi щодня, а не раз на рiк в особливих випадках. Що вiн бере з собою в школу до десятка книг i прочитуе iх уже до четвертого уроку. Потiм вiн починае щось писати i креслити у своiх зошитах, що – боiться запитати навiть директор школи, вiн потрапив торiк якось пiд каток Джиммi, маючи необережнiсть запитати його про оборотнi матрицi в математицi.
Тому всi цi роки система американськоi середньоi освiти жила спокiйно за своiми законами, а Джим за своiми, i перша до нього не лiзла, бо вiдчути себе цiлковитим тупицею перед усiм класом бажаючих було мало. Цьому новенькому не пощастило, нiхто не хотiв йому зла, i Джиммi в тому числi, але нещадному богу знань потрiбнi перiодично кривавi жертвопринесення, i воно було принесено. Через пiвгодини, коли Джиммi щойно закiнчив розглядати всi мiнуси креацiонiзму i вирiшив бiльш детально зупинитися на теорii самозародження Опарiна-Холдейна, нарештi продзвенiв дзвiнок. За цей час вiн так обробив новенького своiми метеоритними спорами, електромагнiтними полями та iншою нiсенiтницею, яка агресивно впливае на неорганiчну матерiю, що той сам перетворився на шматок нематерiальноi нiсенiтницi з ослабленою краваткою пiд розкритим ротом. Пiсля урокiв колеги все-таки над ним зглянулись i повели бiдолаху вiдпоювати в паб, по дорозi примовляючи: «Так… А що ти думав, у нас таких багато… Уяви, як нам…»
Навiщо Джиммi взагалi ходив до школи, менi нiколи не було зрозумiло. Також менi нiколи не було зрозумiло, чому вiн не пiшов в унiверситет, хоча мiг би вибрати будь-який або вiдразу декiлька – отримати для нього грант iз його напханою всякою всячиною та розкладеною по полицях iз ярличками рум’яних знань головою – не становило б особливих труднощiв. Але Джим заявив своiм домашнiм, що в коледж вiн не пiде, не бачить у цьому сенсу – вiн давно вже пройшов заочно як полiтехнiчний, так i полiтологiчний курси (не знаю, навiщо вiн повторив те саме слово двiчi, напевно, для посилення ефекту). І тепер вiн хоче кiлька рокiв помандрувати, на що його мама вiдповiла глибокою непритомнiстю, а тато двома попереджувальними пострiлами в повiтря. Протягом десяти хвилин, поки мама намагалася самостiйно повернути себе до тями, а тато шукав у гаражi запаснi патрони, Джиммi швидко зiбрався, вийшов iз дому i попрямував по нашiй вулицi у напрямку до виходу з цього свiту. Я жив од нього за два будинки i, як i всi сусiди, вискочив на звук пострiлiв на вулицю. Дядька не було в цей час у мiстi, тому стрiлянина могла означати i щось серйозне. Джим сповiльнив крок бiля мене i моеi хвiртки i сказав: «Я iду помандрувати. Ти зi мною?» Я вiдповiв: навiщо вiн задае дурнi запитання, замiсть того щоб сказати, чи брати з собою зимовi речi? Джим припустив, що, можливо, це надовго, на що я вiдповiв: «Тим краще! Менi потрiбно сiм хвилин!»
Мое прощання з батьками пройшло в бiльш спокiйнiй, нiж у Гаррiсонiв, обстановцi: тато дивився на мене зi стiни, як завжди, бадьоро, вiн був у формi, погонах, медалях i явно схвалював моi дii. Мама, як завжди, переживала, але все ж таки дивилася ласкаво з сусiдньоi фотографii, i вiд неi я теж отримав благословення. Не могли, напевно не могли бути у такого чудового сина якiсь пересiчнi та непрогресивнi батьки.
Дядька, як я вже сказав, не було вдома, але воно й на краще, бо вiн напевно причепився б до нас. Дiйшли б ми з ним максимум до околицi мiста, до якоi-небудь милоi пивнички, де негайно б почалася фiеста на честь нашого вiд’iзду, яка майже напевно перейшла б у банальну пиятику, що закiнчилась би, як завжди, нетранспортабельнiстю частини тих, що вiдбувають, i традицiйним викликом полiцii.
Тiтонька Джинджер задала тiльки два практичнi запитання: чи повернемося ми до обiду i чи взяв я теплий светр? Речi я упакував швидко, тiтка зiбрала пакет iз провiзiею, поцiлувала мене в чоло й урочисто подала колекцiйний примiрник Бiблii, який зазвичай продавався в ii магазинi по дванадцять доларiв. Я дуже зрадiв ii подарунку, тому що як пам’ять про дiм i тару для останньоi гiлочки марихуани ще минулого сезону я прихопив перше, що потрапило пiд руку, i це був каталог племiнних корiв штату за 1964 рiк, але варiант, запропонований тiткою, був набагато легшим, компактнiшим i безпечнiшим, i я ii розцiлував. Поки тiтонька, сплакнувши, ходила на кухню перевiряти, чи не збiгло у неi молоко, – вельми несподiване припущення, висловлене ii милим i турботливим племiнником, – чарiвна гiлочка перекочувала з розвороту з голштинськими рогатими красунями в шосту главу Буття, ближче до Ноя. Коли тiтонька повернулася, повiдомивши, що у неi на плитi немае молока, то поцiлувала мене ще раз, знову сплакнула i сказала свою знамениту фразу про те, щоб я завжди пам’ятав, що в цей книзi (я якраз засовував Бiблiю в рюкзак) я знайду вiдповiдi на всi питання i в нiй зберiгаеться найголовнiше! Тепер я вже не мiг iз нею сперечатись, обiйняв ii й побiг на вулицю до Джима. По дорозi я подумав: «Як дивно…» Як дивно влаштована наша пам’ять – якiсь важливi речi ми не запам’ятовуемо, а всяку нiсенiтницю можемо пам’ятати все життя. З малого малечку я щонедiлi ходив iз тiтонькою в баптистську церкву (Дядько з нами, природно, не ходив – за словами тiтки, вiн готувався горiти у вiчному пеклi й тому збирав сили та жир на диванi). Замiсть казок менi читали житiе апостолiв, замiсть вiршикiв я заучував псалми, але особливо менi подобався хоровий спiв, а зараз нiчого з цього не можу згадати, жодного рядка. Але зате одного разу кинута Дядьком фраза про те, що Бiблiя – книга, яку найбiльше крадуть у свiтi, засiла в менi назавжди…
Моi думки вже бiля самоi хвiртки обiрвав пострiл – татусь Джима знайшов усе-таки додатковi патрони та перестав стрiляти в повiтря, бо листя на голову в травнi не опадае, а якщо й опадае, то не разом iз гiлками. У цьому мiсцi я вже пошкодував, що сьогоднi немае вдома рядового Джонсона, який би змiг своiм широким задом прикрити наш вiдхiд. Тому нам iз Джимом довелося рятуватися банальною втечею, але все ж таки я встиг крикнути йому та всiм присутнiм глядачам: «Ми не тiкаемо – ми стартуемо!»
Стартонули ми досить хвацько i за два роки об’iхали половину Штатiв, а за другi два – майже всю Європу. До речi, коли вперше нелегально перетинали кордон, один хлопець, колишнiй кубинець, що прилаштував нас фiктивними партнерами з танцiв на круiзний лайнер, який вiдпливав у Старий Свiт, сказав, що вперше бачить двох iдiотiв, якi намагаються нелегально залишити Америку, а не навпаки. На це я вiдповiв, що це початок нового чотиривiкового циклу мiграцii у зворотний бiк, що ми першi, але скоро за нами попруть, i йому треба бути напоготовi.
Щоб описати всi нашi лихi та добрi пригоди, то треба писати окрему книгу, а я i цiй ледве даю раду, так що як-небудь iншим разом.
І тiльки одного разу в один iз найбiльш кепських моментiв нашоi важкоi подорожi, коли хотiлося кинути все i повернутися до тiтчиних пирогiв, Джим запитав мене, тiльки раз: «Не шкодуеш?» На що я, хто прокляв до цього моменту вже не один раз усе на свiтi, включаючи Джима, а особливо самого себе i цi важезнi мокрi мiшки, змiг, витримавши паузу, вiдповiсти з гiднiстю i ще бiльш коротко, нiж вiн: «Нi».
Роздiл п’ятий
Знову повертаемося до Африки, де приблизно в центральнiй ii частинi, якось раз поза графiком… ми попоiли, випили, покурили i почали рахувати зiрки поспiль, а точнiше деякi з них, якi за трагiчним збiгом обставин виявилися зрештою планетами.
– А цiкаво, скiльки iх там? – романтично запитала Єлен, класично при цьому обнявши руками зiгнутi в колiнах ноги.
