скачать книгу бесплатно
– Зiрок не лiчено, а планет дев’ять, – подав зi свого кутка розпусти голос Джеббс, вiн вiдчув, що цього вечора мають успiх розумнi хлопцi, i теж вирiшив себе показати з потрiбного боку.
– Та це я знаю, у мене в школi з астрономii було вiдмiнно…
– Це ранiше було дев’ять, зараз вiсiм, – акуратно поправив Джим.
– Одна загубилася? – Ельза зайшлася смiхом.
– Нi, просто кiлька рокiв тому астрономи вирiшили, нарештi, позбавити Плутон статусу планети.
– На нiй, напевно, бiдолашнi iнопланетяни понапивалися з горя. – Ельзу було не зупинити з ii смiхом.
– Зачекай, зачекай, – я навiть прокинувся. – Ти хочеш сказати, що простим голосуванням можна вирiшити, скiльки у нас планет???
– Звичайно.
– Бути цього не може, – Єлен продовжувала демонструвати зразок жiночоi поведiнки в режимi «ненав’язливе зачарування, яке нiчого не обiцяе», поклала руку Джиму на колiно i подивилася йому дуже глибоко у вiчi. – Я все життя прожила, впевнена, що у нас дев’ять планет, а виявляеться, iх уже вiсiм? Та ще й мiняють iх кiлькiсть, коли цим звiздарям заманеться? Я завжди вважала, що е речi незмiннi на землi, як сама Земля, кiлькiсть планет навколо неi, Сонце i Мiсяць, як те, що Ісус Христос, Син Божий був посланий нам, щоб спокутувати…
– Те, що Ісус Син Божий теж вирiшували голосуванням…
– Що??? – Єлен пiдстрибнула, деякi пiдхопилися.
– Що ти сказав?! – заспiвав наш рiзноголосий, але единий у своему поривi курячий хор.
– А ви не знали? – Джим единий залишився сидiти i при цьому навiть не спiтнiв. – У четвертому столiттi на одному з перших Вселенських соборiв думки роздiлились: однi епископи вважали, що Христос Бог, а iншi, що вiн напiвбог. Проголосували. І тих, хто вважав Ісуса напiвбогом, оголосили еретиками i заслали подалi, а Христа оголосили Богом i спокiйно прийняли закон про Трiйцю…
– Як це? – це я.
– Бути цього не може! – це Джеббс.
– Я не вiрю. У Бiблii про це нi слова, – це Єлен.
Ельза теж розкрила рот, аби теж сказати що-небудь отаке, але всi фрази лексикону з ii роздiлу пiд назвою «Отаке» вже встигли вимовити трохи ранiше, i вона не знайшла нiчого кращого, як зафiксувати свою вiдкриту щелепу в просторi.
– Ну, в Бiблii багато про що не сказано! – Джиммi явно розпалювався, i я вiдчув себе на гарячому стiльцi того вчителя-новачка. – Не сказано, наприклад, що церкви потрiбно будувати, що потрiбно поклонятися Йому через посередникiв-попiв, що потрiбно буде кому-небудь узагалi поклонятись, у тому числi знаряддю Його смертi! Вiн навчав любовi та мудростi, але люди, як завжди, все зрозумiли по-своему, переiнакшили, навигадували собi релiгiю, натаскали в неi чортзна-чого, як сороки, двi тисячi рокiв вiдполiровували все це, i ось вам, будь ласка, тепер, щоб пройти обряд хрещення, потрiбно обов’язково з собою новий рушник приносити – iнакше неправильно, не за обрядом! Нiби Христос, коли прийшов до Івана хреститися, той його вiдразу: «А де твiй чистий рушник?» І тут голос зверху громовий: «Вiн зi мною». А потiм iнший, трохи тонший: «Пускати вже голуба?»
Нi, звичайно, не так усе це було! Хрестили просто так, у чому прийшов або без усього, головне в воду занурити. Та й не це головне, головне суть! А зараз? Звiдки взявся цей рушник? У який момент? На хрестi вiн, чи що, на iхню думку, кричав: «Про рушники тiльки наступного разу не забудьте!» Або потiм, коли через три днi з печери виходив i собi пiд нiс: «Так. Це зробив. Це зробив. Ну, все – я пiшов, а вам я роблю зауваження i попрошу про рушники надалi не забувати…» Ну не маячня? Звичайно, безглуздя! І придумали його люди. Люди, якi придумали пiсля нього релiгiю про нього, спростили схему юдейства, додали дечого i… вуаля, новий продукт на ринку релiгiйних послуг!
Усi вже сидiли, бо слухати це стоячи органiзм вiдмовлявся. Єдиною людиною, в якоi збереглися залишки артикуляцiйних здiбностей, був я, i ця людина мовила не своiм голосом: «Джиммi, ти грiшна людина, ти не вiриш нi в що святе…»
– Нi, я теж вiрю, – продовжував ховати свою безсмертну душу Джим iз якимось нездоровим блиском в очах. – Але не в релiгiю, а в Бога, не в попiв i в бородатого дядька з трьома обличчями. Я вiрю в Бога-творця, в Бога-всесвiт, в Бога, який оточуе нас, кожною своею часткою i частиною якого е й ми з вами. Я не вiрю, щоб хтось за сiм днiв створив увесь величезний всесвiт, а потiм кiлька тисяч рокiв спостерiгав за однiею планеткою, як там його пiдлеглi поводяться, праведно? Кому накине грiшок, кому скине за хорошу поведiнку, як на рахiвницi, й так за всiма шiстьма мiльярдами! З одного боку – тиждень на всю свiтобудову, з iншого – така ось дрiбнувата бухгалтерiя – маразм якийсь старечий. Не вiрю! Не той масштаб у цього Когось! Чи вiн тiльки християн пiдраховуе, на три основнi купки розкладае? Мусульман iнший товариш пiдраховуе. А буддисти, юдеi, iндуси – у кожного свiй рахiвник там сидить, чи що? У них там конкуруючi аудиторськi контори? А як вони повноваження дiлять? У них як у нижнiй палатi конгресу – кiлькiсть мiсць за населенням штату? У кого електорату бiльше – у того i стiл масивнiший i рахiвниця, та й сам Бог бiльший. Наш – найбiльший: у нього майже контрольний пакет, решта меншi. Фiгурку Будди я в магазинi бачив – не дуже велика. Ха, а це що за пiгмей розфарбований щось на горiхах рахуе? А, не звертайте уваги – це маорiйський Іо, за останне жертвоприношення очки нараховуе!
Джиммi пiдхопився, я подумав, що зараз його вдарить блискавка, i на секунду навiть примружився. Але вiн вiв далi, як нiчого не сталося:
– Чи не так! Нiякого небесного конгресу немае, нiякоi канцелярii з рахунками не iснуе – Бог один, вiн правильний i вiн наш! А всi iншi: китайцi, iндуси, араби та iншi – безпросвiтнi грiшники i прямують пiсля смертi просто в пекло! Ну, а якщо людина вiру мiняе, тодi як? Прiзвища його безсмертноi душi з одного списку «правильних» у список «неправильних» перекладають, так, чи що? Знову бухгалтерiя виходить! Знову баланс не сходиться… А секти християнськi, iх куди, в який список? Адже вони теж вiрять у Христа, але трохи не так. Теж у пекло? Апостол Петро iх припроваджуе та примовляе: не так, милi, треба вiрувати, не так – от запитали б у старших товаришiв iз центрального району Рима, вони в курсi, вони на цiй темi давно сидять…
Про полювання на вiдьом, продаж iндульгенцii та рiзних священних релiквiй дрiбним i великим оптом у середнi столiття можна взагалi не згадувати. У кожному мiстi можна було купити кiлька цвяхiв, якими Ісуса розiп’яли, iз трiсок Животворящого Хреста, якщо iх зiбрати разом, напевно, можна буде будинок двоповерховий спорудити…
Чи все-таки простить усiх грiшникiв-iновiрцiв Ісус, пекло ж теж не гумове, та й цi невтомнi китайцi… Та до того ж вiн i добрий, увесь, за словами очевидцiв, так що напевно простить. Але тодi тим бiльше рiзницi немае, як вiрити! А подробицями i курзою-верзою, що хочеш, за двi тисячi рокiв обросте. Он, у Росii, – Джиммi навiщось кивнув на Єлен, – Ленiна всього через сiмдесят рокiв уже святим вважали. Якби комунiзм не луснув у них, то ще рокiв через двiстi вже про божественний статус заговорили б, потiм голосування, хто проти – на вогнище, тобто до Сибiру i, будь ласка, нова релiгiя – метод випробуваний.
До речi, про вогнища. Ось Жанну д’Арк, запеклу грiшницю, спалили на вогнищi, як вважали по заслугах, за вироком церковного суду. Душу вiдповiдно переправили в пекло. Але тут, на землi, швиденько розiбралися рокiв через двадцять i виправдали. Там, у пеклi, ii вiдразу з каструлi вийняли i перевели в менш гарячий цех, куди-небудь по госпчастинi. А коли дiло до блаженiзацii та канонiзацii пiшло, тодi, звичайно, пекельне начальство забiгало, телефони задзвонили: «Як! Чому? Стiльки рокiв? Чим ви там узагалi займаетесь?» Їi, звичайно, швиденько знайшли, вiдмили й урочисто двом ангелам передали. Тi ii пiд бiлi рученьки пiдхопили, пiд трубну музику нагору пiднесли, а мiльярди грiшникiв плакали i витирали сльози – не кожного вiку таку мелодраму подивишся!
– Та нi, звичайно! Все не так було! Це була помилка, – зiбрала всю мужнiсть у маленький кулачок, а лiтери в слова маленька, але хоробра Єлен.
– От! Помилка! – вiв далi цей страшний чоловiк, в якому я рiшуче перестав упiзнавати Джима Гаррiсона. – А може, це була не едина iхня помилка? Може, тiльки самi помилки i були? Починаючи з Петра? Суцiль – самi помилки. Звалювали iх у купу, вони гнили сотнi рокiв, поливали iх кров’ю та слiзьми, у результатi отримали якiсний перегнiй iз людей – християнську релiгiю, в якiй самiй уже давно не спостерiгаеться нiякоi едностi. У конкуруючих фiрм справи не кращi – там, звичайно, не той обiг, але зате бiльш цiлiсненько, збитенько-прибитенько, але однаково, дуже багато натаскано, навигадувано…
– То що, ти вважаеш, що Христос не був Богом? – Ельза, нарештi, перестала шукати свiй смiх, який кудись закотився, i задала перше й останне розумне запитання у своему життi.
– Як на мене, то нi, – пiдписав собi остаточний вирок Джим.
– І ким же вiн, по-твоему, був? – обережно, як у людини з гранатою без чеки, запитала Єлен.
– Пророком.
– Пророком?
– Так, пророком. Як Мухаммед, як Будда, Конфуцiй, Лютер, як багато iнших, яким вiдкрилась Істина, ну або хоча б частина ii. Хтось доходить розумом великих знань, хтось менших, хтось пiзнае Бога-свiт з одного боку, хтось з iншого. Комусь вiдкривають завiсу таемницi, а хтось i в розчиненi дверi не може ввiйти або боiться… У рiзних релiгiях Бога називають по-рiзному, але вiн один. Це визнають усi релiгii, в цьому вони мають рацiю. Але кожна з них називае Його по-своему, i кожна з них у цьому вже помиляеться. Кожна релiгiя вказуе, як потрiбно поклонятися своему богу, i тут вони зовсiм уже помиляються. Хтось не iсть свиней, хтось корiв. Хтось не працюе в суботу, хтось у недiлю. Цi не так моляться, тi не так хрестяться. Все це придумано людьми, а не Богом. Думаете, Бог просить, щоб йому молилися? Поклонялись? Амбiцii i марнославство притаманнi людям, не Йому. Вiн i так вас створив, ви i так частина Його. А Вiн частина вас. Скажiть, чи потрiбно вам, щоб вам поклонявся ваш середнiй палець на правiй нозi? А на лiвiй? Так от, нiхто нiкому поклонятися не мусить. Поклонiння придумали люди, так само, як i владу, управлiння i будь-яку релiгiю.
Джиммi, врештi-решт, вiдбомбився по церквi, заспокоiвся i повернувся на свое мiсце. Ще через мить вiн знову почав дивитися на зiрки, як нiчого й не сталося, чого не можна було сказати про iнших. У Джеббса рiзко виявився правець – вiн застиг iз розкритим ротом i розчепiреними пальцями у формi грудей Ельзи. Сестри сидiли, вчепившись одна в одну, i дивилися на Джима, як бандерлоги на обiдi у Каа. Який я сам мав вигляд збоку, сказати не можу: вiдчувати я нiчого не вiдчував, але ворушитися теж не мiг. У найтяжчi моменти Джимовоi промови я мiг тiльки заплющувати очi, але тодi менi бачилася страшна картина, як тiтонька Джинджер у бiлому балахонi «Ку-клукс-клану» i своему кухонному фартусi, зi смолоскипом у руцi на чолi натовпу iнших бiлих балахонiв, якi прив’язують Джима до стовпа i пiдкладають хмиз, поволi та важко повертаеться до мене i вказуе на мене перстом.
І хто тiльки мiг подумати, що це все сидить у нього в головi! Тiтонька Джинджер уже точно не могла, вона завжди ставила Джима менi за взiрець – адже вiн перечитав усi релiгiйнi книги в нашому домi й завжди жваво цiкавився цiею темою, але вiн нiколи не висловлював своеi думки, i хто мiг знати, що вона в нього така!
Я нiколи не був релiгiйним фанатиком i походи як до церкви, так i до дантиста сприймав iз однаковими пропорцiйно змiшаними вiдчуттями необхiдностi й вiдповiдальностi. Але щоб так до цього ставитись! У цю хвилину я був готовий видати службi безпеки Святого престолу головного еретика тисячолiття тiльки за те, що вiн щойно зламав частину мого свiту! І справа навiть не в пiдсмажених боках iндички та в подарунках, що не помiщаються в червонi валянки над камiном! Просто так не можна… не можна, Джиммi… вголос так точно не можна. Нi, може, ти десь i маеш рацiю! Може. Але чим чорт не жартуе, а раптом там, нагорi, все-таки сидять, стежать i планомiрно пiдраховують? Я мимоволi задер голову догори та почав придивлятись i прислухатись. І майже почув стукiт кiсточок на рахiвницi, але виявилося, що це звук не з небес, а з землi – це Джеббс почав чимось стукати в ящику. Чимось виявилася ще одна фляга – цього разу з вiскi. Джеббс усе-таки сволота, але з запасом! Вiн заходився знову жартувати, щипати Ельзу, та почала заклично верещати, i свiт потихеньку зарухався далi, а разом iз ним нова фляга по колу. Всi потроху заспокоiлись, а алкоголь прибрав залишки важкоi розмови.
Але через деякий час я зрозумiв, точнiше, вiдчув краями зору та розуму, що нас стало бiльше. Вiн з’явився не раптово. Не можна сказати, що вiн узагалi з’являвся, навiть не можна сказати, що я його раптом побачив. Таке враження, що вiн завжди сидiв, увесь вечiр мiж Ельзою i мною. Хоча я точно пам’ятаю, що там нiкого не було, але весь вечiр усi потроху рухались i перемiщались, i пiсля бенефiсу Джима, коли все завмерло, а потiм знову ожило, нас було вже не п’ятеро, а шестеро. Не знаю, чи зрозумiв я це першим, але першою вiдреагувала, як завжди, Ельза – центральна фiгура будь-якого вечора, вiд лiтературних читань до садомазохiстських оргiй. Передаючи вчергове флягу, вона, нарештi, вiдреагувала на чужака, одягненого чи то в балахон, чи то в простирадло, зойкнула, а точнiше гикнула i спробувала пiдвестись, але ситна вечеря та спирт утримали ii тiло на землi, тiльки злегка його похитавши.
– Ой, а хто ви? – вдруге гикнула Ельза, утримуючи баланс виключно завдяки флязi в правiй руцi та витрiщившись на незнайомця, хоча до цього вона кiлька разiв автоматично передавала йому вiскi. На цей раз не тiльки я, але й усi iншi зрозумiли, що серед нас чужий. Незнайомець у вiдповiдь лише лагiдно всмiхнувся, звичним жестом узяв iз рук Ельзи флягу, сьорбнув, передав ii менi i склав руки на животi. Я зробив ну дуже великий ковток, сподiваючись, що пiсля цього видiння зникне, але воно тiльки почало злегка двоiтись. Я заплющив очi, думаючи, що незнайомець пiсля цього пропаде, але побачив лише, що тiтка Джинджер усе ще на мiсцi й продовжуе керувати масовими стратами, тому швиденько розплющив очi знову. Незнайомець сидiв на своему мiсцi й двоiтися перестав. Я передав флягу Єлен, що, не встигнувши як слiд вiдiйти вiд першого шоку пiсля монологу Джима, з легкiстю впала в другий, при якому вливальнi рефлекси були ще частково збереженi, а ось ковтальнi вже були геть вiдсутнi, й вона похлинулася. Спритний Бiллi встиг пiдхопити пiвфляжки, що випала з ii рук, дав вихiд своему стресу через вiдчайдушне плескання по пружнiй жiночiй спинцi.
– Обережнiше, панi Соколова, так i захлинутися недовго, – мовив незнайомець.
– Ми хiба знайомi? – повiльно вимовляючи всi лiтери разом iз пробiлами та iншими роздiловими знаками, запитала Елен.
– Ну, певною мiрою, ми всi знайомi, – вiдповiв незнайомець зi своею все тiею ж напiвпосмiшкою.
– Ми навiть усi, в якiйсь мiрi, всi родичi, – пiдхопив зi свого кутка Джим, единий iз усiх, хто не злякався незнайомця, а скорiше за все його навiть i не помiтив.
– Це ж як? – запитав Джеббс, до якого повернулася фляга, а разом iз нею i дар мови.
– Є теорiя, що все людство зародилося в Африцi й походить вiд однiеi жiнки, щоправда, було це кiлька сотень тисяч рокiв тому, – виписав довiдку Джим.
– Так, це не дуже далеко звiдси було, – незнайомець труснув рукою кудись у темряву за нашими спинами. – Тiльки клiмат був трохи приемнiшим, зараз спекотно занадто, – руки знову сховалися кудись у складки балахона, i з’явилася ледве помiтна посмiшка, що вже почала мене дратувати, ii наступного разу я вже назову злiсною посмiшкою.
Повисла i почала повiльно розгойдуватись, як маятник годинника, пауза. Фляга закiнчилася на Джеббсi, але нiхто не шкодував про це – менi так точно було вже достатньо вражень на сьогоднi.
– Ну, добре тут у вас. Дякую за частування. Дякую за розмову. Менi вже пора, – незнайомець почав розкланюватись, але тiльки на словах, тiло в цьому прощаннi поки що не брало участi, зате випускало безлiмiтний запас злiсних посмiшок.
– Та ми ж i не поговорили до пуття, – вiдповiла за всiх господиня вечора.
– Ну, щоб розмовляти, не обов’язково вимовляти слова, тим бiльше, що сказано сьогоднi було предостатньо, – незнайомець учергове посмiхнувся, але тепер нiби не сам собi, а Джиму. – Але перед вiдходом я хотiв би вам вiддячити, добрi люди. Чого б ви хотiли?
– Тобто? – я вирiшив включитися.
– Ну, якi у вас е бажання?
– У мене? – Я подивився на Джоббса, що сидiв навпроти мене, на порожню фляжку бiля його нiг, потiм на недопалок чарiвноi папiроски, що валявся поруч, i зробив, як потiм виявилося, злегка поспiшний вибiр. – Іще б косячок, а краще два!
– Так один чи два? Тут важлива точнiсть, – i мене осяяли посмiшкою мудроi черепахи та поворотом ii голови. Знаете, е така категорiя людей, якi вважають себе набагато розумнiшими за iнших. Вони начебто i говорять iз тобою, i дивляться на тебе, але посмiхаються в нiкуди, i ти розумiеш, що ти для них нiчого не значиш. Я не люблю таких людей, i незнайомець був саме такий, а про його посмiшку я вам уже казав. Вiн починав мене вже конкретно дратувати, i мене понесло:
– Правильно! Чого розмiнюватися на дрiбницi! Один, два – це не масштаб. Треба щоб багато i не закiнчувалося.
– Треба конкретнiше, – попросив уточнень бухгалтер у балахонi.
– Конкретнiше? Поле! Так, поле. Вiд краю до краю, – i я помахав рiзним частинам горизонту.
Балахон уважно подивився в позначенi сторони, темрява в яких була абсолютно iдентичною.
– Тобто приблизно вiсiм тисяч гектарiв? Поле? І щоб рiс на ньому Cа5nnabis?
– Так, так, – не вгамовувався Божевiльний Бiлл. – Щоб росло i нiколи не закiнчувалось.
– Добре. А ти? – незнайомець звернувся до Джима, але той був десь у районi туманностi Андромеди i нiяк не вiдреагував. Зате вiдреагував герой-коханець i любитель нью-йоркських черниць, Джеббс.
– Поле – це все дурниця. Один рок-фестиваль скурить його менше нiж за тиждень. А ось камiнчики, брюлики – це вже назавжди!
Мабуть, iсторiя з професором i його не зовсiм вдалою та зовсiм не науковою експедицiею не тiльки не охолодила розум певних верств нашого суспiльства, а навпаки, викликала його запалення у деякоi частини iндивiдiв.
– Невже? – чаювальним тоном вiдповiв незнайомець. – Ну – i скiльки вам потрiбно цих самих камiнчикiв? Адже йдеться про дiаманти, наскiльки я розумiю, чи все-таки ви задовольнитесь i алмазами?
«Передайте менi вершки, мiсiс Хадсон», – був готовий почути я наступною пропозицiею, але я почув: «Алмазнi копальнi царя Соломона!» Це була Ельза, вона почала гратися в слова-синонiми i смiялася сама з собою.
– Та чи не однаково! – теж почав смiятися Джеббс.
– Вам – можливо, а менi треба знати точно.
– Ок. Нехай будуть дiаманти.
– Дiаманти – кращi друзi дiвчини! – Ельза почала танцювати i продовжила набирати очки в свою гру з одним учасником.
– Нi, нi, все-таки краще алмази! Так, алмази! – Джеббс квапився перекомпостувати свое бажання, наче був упевнений у його виконаннi.
– Ок. Скiльки? – незнайомець явно був готовий торгуватися.
– Поле, звичайно, менi не треба… посипати до горизонту – боюся пом’яти сходи, – Джеббс засмiявся своему, як завжди, iскрометному жарту i, як завжди, на самотi – по його каналу транслювалася гумористична передача.
Вiн, як завжди, в таких ключових точках ухвалення рiшень свого життя, скинув погляд угору. Ох, скiльки разiв вiн робив так за той короткий час, що ми перебуваемо в нього в служiннi, але ще жодного разу це не призводило нi до чого хорошого, так що я за звичкою зажмурився. Там усерединi я, нарештi, побачив звичну темряву – певно, тiтонька Джинджер iз товариством уже роз’iхалися по домiвках готувати вечерю. У темрявi пролунало слово: «Вагон», я видихнув i виринув на божий свiт, точнiше нiч.
– Який? – вiв далi незнайомець, уже, по-моему, просто знущаючись iз Джеббса, а заодно i з усiх нас. – Залiзничний? Чотиривiсний? Який тоннаж?
– Найбiльший, – вiдповiв найжадiбнiший Джеббс у свiтi.
– Шiстдесят тонн?
– А бiльше не бувае?
– Нi.
– Добре, нехай буде шiстдесят, – пiд вагою свого бажання Джеббс вiдкинувся на спину, поклав руки на живiт, заплющив очi та, очевидно, почав плавати по своему вагону з алмазами.
– Ну, а ти? – незнайомець вдруге звернувся до Джима.
Той вiдповiв у властивiй йому манерi вiдсутностi при будь-якiй розмовi:
– Було б добре, якби люди говорили правду…
– Гм, – незнайомець потер свою бороду.
Джиммi мiг спантеличити будь-яку нормальну людину, але, як з’ясувалося, – ненормальнi в балахонах йому теж були до снаги.
– Це повнiстю не вийде, – пiсля паузи вiдповiв незнайомець.
Вiн продовжував втирати бороду собi в пiдборiддя i дивитися перед собою неуважним поглядом. Ступенем соцiалiзацii, а точнiше ii цiлковитою вiдсутнiстю, вони в цю хвилину з Джимом були дуже схожi. «Повнiстю не вийде…» – а вагон iз полем легко – у цих мiсцевих психiв iз фантазiею було явно слабкiше, нiж у нас.
– Шкода… – мовив повагом Джим. – Я дуже втомлююся вiд брехнi.
Я знав це. Джиммi якось говорив менi, що середньостатистична людина бреше близько п’ятдесяти разiв на день. Я намагався пiдрахувати за собою, але бiльше двох у мене нiколи не виходило. Пробував рахувати за Дядьком – сотню ми набирали до обiду, а потiм за родичем, який розiгрiвся, я вже не встигав. Джим же сам нiколи не брехав, принаймнi, я такого не пригадую, але це абсолютно нiяк йому не допомагало жити – людство було явно до цього не готове, i ось тепер вiн вирiшив ситуацiю злегка врiвноважити.
Брехню Джиммi дiйсно не любив, хоча й iнтелiгентно намагався не звертати особливоi уваги на брехню iнших, але було видно, як вiн морщиться практично серцем, коли хтось у його присутностi починав брехати. Я це знав i тому старався нiколи не обманювати Джима, тiльки iнодi, для його ж блага. Втiм, так я чинив i з iншими, тi, у свою чергу, зi мною i з iншими iншими, тi – зi своiми iншими, коротше, по колу брехало все людство, майже всi на благо, деякi по дрiбницях i для справи. Джиммi це не подобалось, я звик, а статистика повiльно й акуратно вивела число п’ятдесят.
– Важко, важко… – бурмотiв собi пiд нiс наш неадекватний новий знайомець. – Можу запропонувати…
– Тост! – вистрiлила зi свого мiсця Ельза, думаючи, що настав конкурс в «угадай слово».
– Компромiс. Я правильно сказав це слово, – володар запорошеного балахона обвiв нас поглядом.
Я такого слова теж до цього не знав, але сподiваюся, що тут написав його правильно. Пiсля всiх цих запитань i нових слiв ми всi вшiстьох нагадали менi росiйську передачу «What? Where? When?»[1 - «Що? Де? Коли?» – Переклад автора.]. Я бачив одного разу, як Джим дивився ii по кабельному – шестеро iдiотiв сидять у крiслах, крутять дзигу зi стрiлкою, а потiм довго сперечаються, кому лист!
– Так – компромiс, – незнайомець продовжував, по-моему, говорити вже сам iз собою. – Важко, точнiше неможливо виконати це бажання. Люди не хочуть, точнiше не готовi говорити тiльки правду. І нi ви, нi ми, нiхто не мае права iх неволити. Не можна примушувати робити що-небудь людей. Вони мусять захотiти робити це самi. Коли вони зрозумiють, що все залежить вiд них самих, тодi вони i правду говорити почнуть, i робити iншi правильнi речi та вчинки. Я обов’язково дочекаюся цього моменту. Вiн не може не настати. У чому тодi сенс усього цього? – Незнайомець красиво помахав руками в рiзнi боки – видно було, що вони в нього затерпли.
Пiсля його слiв Джиммi опустив погляд з небес на землю i дуже уважно подивився на незнайомця. Останнього почало вже трохи заносити, але пiд поглядом Джима вiн змiг опанувати себе.
– Але я зобов’язаний вам допомогти, – менi здалося, що при цих словах незнайомець навiть злегка вклонився Джиму. – Тому все, що в моiх силах, це зробити так, щоб нiхто не мiг брехати особисто тобi, Набii, – товаришу ставало все гiрше, i вiн уже починав заговорюватися.
Потiм незнайомець знову злегка вклонився, на цей раз уже точно Джиму, i зробив це бiльш зрозумiло, а не як ранiше: всi цi напiвкивки, напiвхитавицi, напiвпосмiшки, не зрозумiло кому. Джиммi, щоправда, теж пiдхопив цю заразу i невизначено кивнув-хитнув головою в бiк незнайомця. Збоку здавалося, що вiн на секунду заснув, а потiм вiдразу прокинувся.
– Хай буде так, – сказав Джим.
– Хай буде так! – Незнайомець несподiвано i рiзко плеснув у долонi, так що дами вискнули, i пiдвiвся. – Я був дуже радий нашому знайомству.
Незнайомець почав кланятися вже зовсiм виразно i кожному по черзi.
