скачать книгу бесплатно
Фортунат наблизився до Пумпернiкеля, на ходу цитуючи куплет iз раннього Меморандуму:
– Зiркам, юначе, немае лiку, а глибинi – дна…
– Як це – лiку немае? – не вiдводячи погляду вiд неба, здивувався скарбiвничий.
Уперше стало ясно, що вiн, по сутi, ще дуже молодий.
– У цю мить, не зiйти нам iз цього мiсця, добре видно двi тисячi чотириста тридцять вiсiм зiрок. Плюсмiнус три зiрки. Думаю, коли припусти наявнiсть похибки на видимий астрал, на природнi явища, якi заважають вiльному огляду, а також узяти до уваги, що бiльша половина видимих наших дiамантiв перебувае нижче обрiю, i ми не можемо споглядати всю компанiю одночасно…
Вiн на мить замислився, наморщив чоло.
– Вiсiм тисяч чотириста сiмдесят дев’ять зiрок! – вигукнув скарбiвничий. – Я ладен закластися за цю благословенну цифру! І от що я вам скажу, пане Цвях…
Радiсний, пiднесений i сяючий Август Пумпернiкель пiдхопився.
– Настане день, коли Висока Наука дозволить нам наблизити Овал Небес! Усякий зможе глянути зiркам у вiчi! Я певен, що тодi iхня кiлькiсть, доступна посиленому магiею зору, досягне…
Ще мить роздумiв.
– Сiмдесяти секстилiонiв! О, дожити б!
Мисливець на демонiв не спромiгся на вiдповiдь. Будьяке слово пролунало би блюзнiрством i руйнувало б захоплення – таемниче, високе, недоступне простому маговi вищоi квалiфiкацii. Сiмдесят секстилiонiв? Вiн, який не боявся зустрiчей iз буйними дiтьми Нижньоi Мами, дагонами, ваалберитами й мамонцями, вiн здригнувся вiд двох слiв, що означали нечувану кiлькiсть.
– Зiрок без лiку, глибинi – дна, – глузливо проспiвав скарбiвничий, демонструючи цiлком пристойний, обертонистий тенор. – Хто автор такого примiтивного обчислення?
– Адальберт Меморандум, – тепер уже Кручек прийшов друговi на допомогу.
– Хто такий? Арифмет? Обчислювач? Орiентувальник?
– Поет. Штабс-секретар Ложi Силаботонiкiв, автор «Куртуазного Декларата». Знаменитий, мiж iншим, пiiт…
Пумпернiкель бридливо наморщив брови:
– Пое-еет! Я завжди говорив: ця ваша поезiя – жалюгiдна подоба арифметики! Найпростiша числова основа: ямб, дактиль, трибрахiй… тьху ти, як пак його?.. амфiбрахiй! У нас в академii говорили: в поети йдуть тi, кому не вистачило уяви для математики!
Вiн узявся в боки: ну-мо, спробуйте заперечити!
І раптом скис. Сiв на колишне мiсце, згорбився, накинув на плечi вовняний плед. Немов пiднебесся над хлопом затягло хмарами, заважаючи дивитися на зiрки.
– Добродii, вам бувае страшно?
На щастя, хоробрi гвардiйцi були заклопотанi власними справами. Інакше вони неодмiнно поцiнували би дивовижнiсть Пумпернiкелевоi реплiки. Чи бувае нам страшно? Хiба страх бувае? Страх накочуе, приходить, охоплюе…
Обидва маги кивнули без коментарiв.
Так, мовляв, бувае.
– Безпричинний? Ірреальний?
– Усiлякий, – вiдповiли маги.
– Але такий, що страшнiшого не бувае?
– Такий – теж.
Скарбiвничий зiтхнув iз полегшенням.
– А я думав, що це тiльки в мене… Хочете, розповiм?
* * *
Смутна повiсть Августа Пумпернiкеля, розказана плутано тихим голосом при беззаперечному спiвчуттi всiх слухачiв
У всьому минулому винуватi зiрки.
Уперше жахливий сон наснився Августовi Пумпернiкелю за рiк до закiнчення Академii. Готуючись до iспиту з теорii небезпечних наближень, вiн настiльки поринув у медитацiю, що не помiтив, як заснув. І перше, що побачив юнак у тiм снi, були зiрки.
Вiн перебував у примiщеннi без даху. Зоряний пил безборонно сипався в зал, де арифмети: скопцi, керiвники кафедр i студiозусивипускники – насолоджувалися гармонiею чисел. О, тут панував справжнiй бенкет розуму! Вiдкинувшись у застелених килимами ложах, упавши на волохатi звiринi шкури, часом освiжаючи себе яблуками та збадьорюючись вином, товариство дозволяло собi найвишуканiшi у свiтi задоволення.
Однi шалено бавилися скалярними й векторними величинами. Другi, впавши в екстаз, вiддавалися стохастичнiй апроксимацii. Третi, регочучи, мiнiмiзували функцiонал середнього ризику. Декотрi ретельно користувалися iнтерполяцiйними полiномами, iншi – вирощували дерева рiшень, в усiй iхнiй просторовiй i тимчасовiй складностi.
Словом, снився рай.
Мовчазнi служники снували помiж ложами, розносячи досконало бiлий папiр, жовтуватий пергамент i кремовий папiрус iз цукрового очерету. Вiд чорнильницьневиливайок млосно пахло розарiем, скрипiли пера, записувалися формули й рiвняння, яким ще не було рiвних, – корiнь добували з усього сущого, чудовий квадратний корiнь, чий смак солодкий до млостi, а плоди ароматнi!
І раптом зоряний пил над головами перетворився на руку велетня.
Волохата, могутня рука опускалася дедалi нижче. Було добре видно, як виграють атлетичнi м’язи, бугруються пiд шкiрою. Густо поросле волоссям передплiччя могло розчавити всiх, що зiбралися. У вузлуватих пальцях велетень стискав крейду, затесану, як долото.
– О! – злякано вигукнув юнак.
– О! – заволали згоднi з Пумпернiкелем бенкетуючi.
Але то був ще не найстрашнiший жах.
У мiру того, як наближалася каральна десниця, стiни залу почали мiнятися. Ще мить тому були всуцiль списанi цифрами, сполученими знаками множення та дiлення, чисельниками й знаменниками – картина, кращоi за яку годi й шукати в межах освоеного людиною! О! – написане розпливлося, заливаючи стiни смоляними патьоками.
Згасли свiтильники.
Засичали гноти в лампадах.
Крiзь непроглядну темiнь – лише зiрки мерехтiли над головами та свiтилася крейда в дивовижнiй руцi! – арифмети тремтiли, з’юрмившись у центрi зали. Вони прагли ввiйти в заспокiйливу медитацiю, бо помiчали, що найпростiшi формули iм бiльше не пiдвладнi. Плюс збився, мiнус затинався, а за дужки не вдавалося винести навiть смiття з хати.
Дiлення на нуль! – i то не викликало колишньоi огиди.
Рука зупинилася. Їдкий запах поту накрив бенкетуючих. Крейда зашаркала по чорних-чорних стiнах. На кожнiй заярiло по трое слiв: палаючих, пломiнких. Август Пумпернiкель не знав мови, у лонi якоi народилися цi слова, але змiст iхнiй був йому безперечно ясний.
Бiльше нiчого рахувати.
Бiльше нема чого обчислювати.
Бiльше нi до чого додавати й вiднiмати, множити й дiлити, бо шлях вiд умови до розв’язку пройдено вiдтепер та навiки, а нових шляхiв нiкому прокладати.
Пiдсумок пiдбито.
– О!
От i все, що залишилося вiд гармонii.
Стогiн переляканих iстот.
Юнак тремтiв, благаючи смертi. Йому здавалося, що вiн потрапив на останнi сторiнки пiдручника, туди, де чекають безжальнi вбивцi – вiдповiдi на питання, i страшнiшого фiналу вiн не мiг придумати.
Слова на стiнах догорiли й погасли.
Лише ворушилася над головою рука велетня.
* * *
– Я прокинувся вiд холодного поту, панове.
Скарбiвничий узяв iз рук гвардiйця миску з паруючою печенею. Кивнув головою на знак подяки, поставив поруч iз собою i взяв чашу з вином. Зазвичай помiрний, вiн одним духом випив пiвкелиха й лише пiсля цього звiв очi на спiврозмовникiв.
Нi, маги не смiялися.
Пумпернiкель був вельми вдячний iм за це.
– Декому я розповiв про той сон, – хлопець утяг голову в плечi, немовби в темному пiднебессi вже намiтився контур велетенськоi долонi. – Дехто зрозумiв, дехто приховав посмiшку або знизав плечима. Що ж, кожному свое. Додам тiльки, що то був перший випадок, коли я побачив жахливу руку, яка пiдбивае пiдсумок. Перший, але не останнiй. Незабаром я помiтив: якщо розповiсти про видiння кому-небудь, воно втiкае вiд мене. Спасибi, сьогоднi я матиму спокiйну нiч.
Знайомий гвардiець принiс ще двi миски й стосик коржiв. Потiм вояк повернувся до ескорту бiля багаття, i його хрипкий баритон приеднався до виспiвування хором пiсеньки «Миленька С’ю».
– Скiльки вам тодi було рокiв? – запитав мисливець на демонiв.
– Вiсiмнадцять.
– На п’ять рокiв старший за мене…
– У якому розумiннi?
Венатор посмiхнувся.
– У розумiннi дня зустрiчi з великим страхом. Менi було тринадцять… Певен, мiй страх такий самий смiшний, як i ваш. І такий же страшний. Вони часто ходять плiчоплiч: смiшне та страшне. Ми просто вдаемо, що розрiзняемо iх, цих братiвблизнюкiв.
– Ти нiчого менi про це не розповiдав! – зауважив Матiас Кручек, наминаючи печеню. – А я, мiж iншим, твiй друг дитинства!
– Що тут розповiдати?.. Втiм, гаразд. Слухай.
Спогади Фортуната Цвяха, викладенi зi стриманою iронiею – найкращим захистом вiд страхiть дитинства
Три роки навчання в найкращого у свiтi венатора – це огого!
Уважай, диплом з вiдзнакою – в кишенi.
Час – до дiла.
Жаль, Гарпагон Понурий, наставник юного Фортуната, цiлковито вiдповiв своему прiзвиську. Адже е такi люди, з яких зайвого доброго слова не вичавиш. Із Гарпагона, страховиська всiх iнферналiв, нi доброго, нi лихого, нi нейтрального – жодного слова не вичавлювалося без особливоi потреби. Хоча з друзями й колегами венатор бував цiлком говiркий.
Зате з учнем…
День народження тринадцятилiтнiй учень зустрiв, як звичайно, – серед тишi й на самотi: стирав пил iз товстелезних гримуарiв, мив закiптюженi реторти, полiрував жезли – символи влади – та товкмачив, щоб од зубiв одскакувала, чинну класифiкацiю демонiв за Триеру-Лапфурделем:
– Дев’ятий чин – спокусники й злозичливцi; восьмий чин – обвинувачi та спостерiгачi, сьомий чин – сiячi розбратiв; шостий чин – посудини беззаконня… Нi, посудини – це третiй! А шостий… Лжечудодii? Карателi? А, згадав: шостий чин – повiтровладцi, що напроваджують заразу!
Попереду бовванiли ще три класифiкацii – планетарна, за родом занять та за дiлянками впливу. Слово честi, хотiлося взяти за чемери мудрих класифiкаторiв, якi живого демона, мабуть, й у вiчi не бачили – та надавати iм, як слiд, ще й колiном пiд зад на остаток!
Ми – мисливцi чи жалюгiднi зубряки?
Слiд зауважити, що Фортунат «живого демона» теж поки що не бачив. Тiльки самохiднi опудала в залi для навчальних поединкiв. Ну, картинки не беруться до уваги. На картинках будь-який дурень…
«І коли був малим, – пiдказала пам’ять. – Пам’ятаеш, ти сидiв на огорожi, Маттi ховався за кущем жасмину, а купа фiолетового гною на ваших очах зжерла фокстер’ера Шумка? Ти тодi анi краплi не злякався».
А зараз – i поготiв, вiдповiв на згадку Фортунат. Жменя «пекучих голок» iз рукава, шiстнадцяте закляття Вiнера в контроктавi… Голос, щоправда, тiльки почав ламатися. З контроктавою – кепсько. Але бойова мобiлiзацiя ресурсiв – i пiвень басом закукурiкае! Лiвою рукою – помах Трьох Лекал, iз краплинним скиданням…
Захопившись, вiн зобразив Три Лекала й ледь не розбив улюблену вчителеву реторту. С переляку забувши, що Гарпагона немае вдома, юнак забубонiв уголос класифiкацiю за дiлянками впливу:
– Смерть – ваалберити й бабаели; ненависть – андраси та агалiарепти; таемницi – пiфони й делепiтори…
«Доведи! – пам’ять поступилася мiсцем гординi. У внутрiшньому голосi почувся дзенькiт металу й грiм овацiй. – Викликати демона, приборкати й продемонструвати Гарпагону. Мабуть, вiн тiльки й чекае, коли ж я нарештi зроблю це самотужки. А що? Я б на його мiсцi поводився точнiсiнько так само. На словах забороняв би навiть до опудала зайвий раз пiдходити, а на дiлi – випробовував учня бездiяльнiстю. Перевiряв би: маруда чи путнiй чоловiк? Буду слухняний – впродовж усього життя полiруватиму жезли…»
О, солодке видиво! Тихий, покiрний, мов ягнятко, делепiтор у путах уклоняеться вчителевi, котрий повернувся, – i розповiдае, як спритно його приборкав цей молодий, але такий вправний маг, що цiлком заслужив на заохочення. О, спокуса серця!
Розхвильований Фортунат розгорнув гримуар, якого тримав у руках.
– Інгредiенти правильного виклику за Мерлем: череп мерця, очищений мурахами, кров чорного кота, земля з трьох перехресть, скалки кухля, взятого в заснулого п’яницi…
П’ять хвилин – i все було зiбрано якнайкращим чином.
– Захист за Нексусом: пентаграма з вiдтятими другим i п’ятим променями, три нiмбус-смолоскипи, коло з морськоi солi, товчений нефрит, бубонцi До Юрга…
Ще п’ять хвилин – на установку захисту.
«А раптом я викличу демона, з яким не зможу впоратися? – навернулася пiдленька думка. – Я? Не впораюся? Сором тобi, мисливцю!»
– Тохт’ада тартип хурадир, – заклинання поволi починало проникати крiзь оболонки свiту. – Ат соонда айлан хал’ган! Чибетей тус кiлген…
Трiщина розiтнула повiтря над пентаграмою. Хитнулося, звиваючись, мов червоточина, полум’я смолоскипiв. Зеленавий димок став схожий на рiдке скло. Товчений нефрит струмком потягся вгору, до стелi. Невиразно заговорив череп, клацаючи щелепами. Дзенькiт бубонцiв став гучнiший – тепер вiн голкою вгвинчувався в мозок.
Розширившись, трiщина перетворилася на вузький портал.
