скачать книгу бесплатно
Матiас допив кухоль темного «Козла», другий за пiвгодини, i жестом послав служителя по третiй. Фортунат, обмежившись одним напiвкухлем, несхвально дивився на друга.
– Ти забагато п’еш, Маттi. Нещаслива любов?
Тепер уже можна було так жартувати. Агнеса Кручек померла з пологiв близько двадцяти рокiв тому, i горе встигло пригаснути, а згодом стати смутним спогадом.
– Нудьга, – коротко кинув Кручек.
– Причина?
– Недовершенiсть свiту.
– Ага, так i запишемо: без причини.
– Без причини навiть бiс не вплодиться. Фарте, я телепень. Я нездара. Я цiлковите й остаточне нiщо. Я нездатен навiть напiвемпiрично розрахувати дисоцiацiю корпускули флогiстону в синглетному станi. Я – сором держави, i не треба мене переконувати…
– Гаразд, – погодився мисливець на демонiв. Вiн теж при здоровому глуздi не взявся би за розрахунок дисоцiацii флогiстону. А примхи теоретика, який завжди вередував пiд час розумового застою, встиг вивчити до дрiбниць. – Домовилися. Ти – нiщо.
– Сам ти нiщо, – мляво, а головне, поза всякою логiкою огризнувся друг дитинства. – Хвала небесам, завтра на свiтанку я виiду до Брокенгарца. Дорога зцiлить мене. І я повернуся оновленим.
– Стривай! Маттi, благаю, повтори ще раз, що ти сказав! Ти iдеш до Брокенгарца?
– На жаль.
Нi, логiка явно уникала Кручека.
– Навiщо? Обслуговувати Вальпургiналii?!
Жахне видiння вiдвiдало Фортуната Цвяха. Радники курфюрста Леопольда припустили фатальну помилку. І замiсть одного з дванадцяти венаторiв до Парноi Дюжини було запрошено найсумирнiшого та найневиннiшого приват-демонолога, доцента Унiвермагу, сфiнкса кабiнетiв i грифона колоквiумiв. Треба негайно повiдомити, пояснити, вiдновити статус-кво…
– Якi ще Вальпургiналii?
Служитель принiс замовлення. Кручек виразно помахав кухлем, демонструючи свое ставлення до Вальпургiналiй, i припав до живлющоi вологи. Коли вiн одiрвався вiд пива, його вуса й борода були в пiнi й робили Кручека схожим на нерпеса, морського звiра-оракула.
– Я iду до Брокенгарца на запрошення мiсцевоi Палати мiри й ваги. У них днями помер магеталон. Ну, цей, котрий чиста одиниця. У Брокенгарцi схибнулися на еталонiзацii…
– Вiд чого помер?
– Вiд старостi! І тепер треба обчислити новий еталон. Десять кандидатiв уже вiдiбрано, залишилося зробити остаточну звiрку. У курфюршествi немае фахiвцiв потрiбного рiвня. Обербургомiстр звернувся з проханням у ректорат Унiвермагу, ректор дав згоду й велiв провести жеребкування серед доцентури… Одним словом, iду я.
– Тобi випав жереб?
– Я зголосився сам. Хочу розвiятися.
Фортунат полегшено зiтхнув. Поперше, жодноi помилки. Подруге, чотири днi дороги до Брокенгарца будуть куди веселiшi, якщо iхати не самому, а в гарному товариствi.
– Влаштуемо парубоцьку вечiрку? – смiючись, запропонував мисливець на демонiв. – Дамо жару?
Вiдомий теоретик, нинi – втiлення свiтовоi скорботи – кивнув.
– Влаштуемо. І дамо. Якщо на трьох, то чого не дати?
– Чому на трьох?
– Тому що нас буде трое. Ти, я та головний скарбiвничий Реттii.
Допивши кухля, вередливий приват-демонолог гепнув ним об стiльницю й оголосив пiдсумок:
– Трое в каретi, не рахуючи ескорту.
* * *
– Отже, – мовив скарбiвничий Август Пумпернiкель. – Розумiю. Доповiсте Його Величностi: завтра зранку я вирушаю до Брокенгарца.
Вiдпустивши лейб-скорохода, який принiс винятково важливу депешу, вiн опустився в крiсло. Поряд, на ломберному столику, стояла чаша з крижаними скалками та набiр лобових пов’язок. Але скарбiвничий не поспiшав охолоджувати палаючий розум.
Крайнiй засiб пiдожде.
Стан справ бентежив його невизначенiстю. Випускник Академii Малого Інспектруму, улюбленець скопцiварифметiв, вiн торопiв, коли ситуацiя не дозволяла точно обчислити спiввiдношення «за» i «проти». Востанне Пумпернiкель наразився на аналогiчну проблему в Академii. Завершивши вiсiмнадцятирiчний курс навчання, вiн вагався, що обрати: почесне оскоплення й кастрацiю та мiсце на кафедрi вищого множення – чи свiтську кар’еру, яка дозволяе стати рiвнею сильним свiту цього.
Коли тобi нема ще й двадцяти, оскоплення – потужний аргумент. Свiтська кар’ера перемогла, чисте мистецтво вiдступило в тiнь. На прощання арифмети попередили талановитого вихованця: вагання мають здатнiсть повторюватися, поки одного разу не стануть загрозою цiлiсному розумовi. Саме оскоплення дозволяе приборкати шал пристрастей, звiвши життя до насолоди чистою гармонiею чисел.
– Ти ще повернешся, – казали наставники.
Їхня правда – Август Пумпернiкель знав це. Наразившись на невизначенiсть, вiн ще бiльше переконувався, наскiльки вони мають слушнiсть. Але повертатися до Малого Інспектруму не поспiшав.
І ось знову королiвська депеша.
«Августе, любий! – писав Едвард II, вiдомий дружнiм поводженням iз вiрнопiдданими. – Певен, що пiклування про благо королiвства неабияк стомило тебе. Цим повiдомляю, що тобi надано тритижневу вiдпустку для поновлення сил. Тож сподiваюся, що свiй заслужений вiдпочинок ти проведеш у славнiм мiстi Брокенгарцi, з доброi волi сприяючи доцентовi Матiасовi Кручеку в обчисленнi тамтешнього мага-еталона. Поза сумнiвами, таке заняття змiцнить тебе лiпше, нiж перебування на водах у Лiттернi, де нудьга смертельна, ти вже повiр менi. Карета й ескорт iз напiвдюжини гвардiйцiв чекатимуть тебе завтра на свiтанку бiля твого будинку».
І пiдпис:
«З монарховою прихильнiстю, щиро твiй Едвард».
Ще був постскриптум:
«P.S. Мiй вiнценосний брат Леопольд, курфюрст Брокенгарцький, при нагодi велiв тобi кланятися».
Двозначнiсть постскриптуму насторожувала. Ясна рiч, скарбiвничий при зустрiчi навiть без нагадувань поштиво поклонився би курфюрстовi Леопольдовi. Але суть сумнiвiв крилася в iншiй площинi. Август Пумпернiкель розумiв, що вiн iде до Брокенгарца. Без варiантiв.
Вiн не мiг збагнути iншого: хочеться йому туди iхати чи нi?
З одного боку, дорога далека. Трясучка в каретi, пил, солонi жарти ескорту. Трактири, заiжджi двори. Їжа, шкiдлива для делiкатного шлунка. Можливо, нiчлiг пiд вiдкритим небом. Грабiжники, злиденнi жебраки, волоцюги. Собаки гавкiтливими зграями бiжать за екiпажем. Дiвки пропонують жирне молоко, немитi ягоди й своi сумнiвнi послуги.
Чотири днi туди, чотири – назад.
Бiльше тижня кошмару.
З iншого боку, Брокенгарц. Мiсцева Палата мiри й ваги – в арифметiв вона викликала поважний трепет. Еталонiзацiя життя – про неi, розумну та впорядковану, Пумпернiкель мав задоволення чути, але жодного разу не стикався безпосередньо. Розрахунок Еталона – нового замiсть старого, котрий зносився й спочивае на цвинтарi. Те, що еталоном у цьому випадку був маг, лише додавало принадностi. Обчислювати приемнiше, якщо кiлькiсть невiдомих прагне до нескiнченностi.
Це знае будь-який арифмет.
– Їду, – вголос вимовив скарбiвничий.
І додав, у поривi натхнення зробивши блискавичний розрахунок:
– Їду з радiстю, затьмареною на одну третину.
CAPUT II
де риплять колеса й цокають копита, бряжчить зброя та iржуть конi, заходить мова про гармонiю чисел, а там – про найстрашнiшi жахи, що трапляються на свiтi
Вiн виявився пророком, цей Август Пумпернiкель.
Карету й справдi трясло. Не минуло й години в дорозi, а скарбiвничий уже отримав перший напад «морськоi» хвороби. Далi накотився другий, третiй, шiстнадцятий… Так, Пумпернiкель обожнював рахувати. Але вiн i гадки не мав, що його життя буде обтяжене фактами, пiдрахунок яких додасть проблем.
Краще вже овечок при безсоннi нумерувати…
– Вiзьмiть м’ятну пастилку, – зглянувся на бiдолаху Фортунат Цвях. Венатор iхав верхи на гнiдому жеребцi, спiвав любовнi канцони й почувався чудово. – Кажуть, допомагае.
Пастилку скарбiвничий узяв.
Невдовзi переконався: не все те правда, що кажуть.
Снiдав вiн удома: гарячими булочками з маслом та суничним джемом, запиваючи iжу карафкою доброi кави. Обiдав – у трактирi бiля Ясних Задирок, селища стругальникiв. Годували тут дешево й сердито. Кров’яна, виходить, юшка з баранини, боби з гострою невiдь-чиею поребниною, редька зi шкварками, яйця зi смальцем.
Чорне пиво – рiкою.
Вечеряв – на заiжджому дворi дядечка Тiма, кульгавого дiдугана з викривленим уявленням щодо смачного та здорового харчування. Раки, варенi з хроном, наймiцнiша, аж дим iз вух, «хрiнiвка», свинячi нiжки в тертому хронi; пирiг зi спаржею, пармезаном i хроном, каша з равликiв iз додаванням молока та гiркого соку, вичавленого з…
Уранцi наступного дня до «морськоi» хвороби додалася «ведмежа».
– Можу закляття наслати, – запропонував Матiас Кручек, згорбившись у сiдлi.
Для теоретика, чоловiка дебелого, дiбрали кобилу-першеронку, – вона може нести лицаря при повному обладунку. Кiнь i вершник дуже були схожi одне на одного, що стало невичерпним джерелом для жартiвникiв iз ескорту.
У принципi, обидва чарiвники могли iхати в каретi. Але не хотiли, лише зрiдка забираючись у ii нутро – задушливе, курне, вщерть виповнене стражданнями Пумпернiкеля. Скарбiвничий потай був удячний магам за делiкатнiсть. Вiн нi хвилини не сумнiвався, що Цвях iз Кручеком караються в сiдлах тiльки вiд жалю до ближнього.
– Мене бабуся навчила, свiтла iй пам’ять, вона знахаркою була. Так от – дещо пам’ятаю. А якщо помилюся – не смертельно. Вас i так несе, мов по купинах…
– Дякую, не треба, – вiдмовився скарбiвничий.
І не стримавшись, запитав:
– Пане Кручек, даруйте мою цiкавiсть… От ви – вiдома людина, маг вищоi квалiфiкацii. І раптом: бабуся, древнi рецепти! Порiвняно з вашими прогресивними методами…
– Наiвна ви людина! – замiсть друга дитинства, що помчав уперед, вiдповiв мисливець на демонiв. – Квалiфiкацiя! «Конвергентний динамiкум чудес» редагувати – це так, квалiфiкацiя. Злiсного люцифуга на нижнiх ярусах геени переслiдувати – квалiфiкацiя. А бiщику, чи пронос, угамувати – то вже певнiше по-давнiшому, до бабусi!
Гвардiйцi ескорту дружно заiржали, налякавши коней.
Вiд самого початку вояки доп’яли Пумпернiкеля своею безпосереднiстю та розвиненим почуттям гумору. Вони пiдспiвували венаторовi, урiзноманiтнюючи канцони кепсько заримованими епiзодами з особистого життя. Вони втiшали меланхолiйного теоретика, знаючи всього один спосiб боротьби з нудьгою, – i самi дружно втiшалися за компанiю. Вони вголос коментували частi зупинки та бiгання скарбiвничого зза кущi на узбiччi.
Вони, мерзотники, навiть робили ставки: «море» чи «ведмiдь»?
Передаваний iз рук у руки, виграш знущально подзенькував.
Капрал, а вiн мав честь командувати ескортом, який дав собi волю, без суперечки погоджувався уговкати пiдлеглих. Вiн вислуховував прохання скарбiвничого й зi стараннiстю досвiдченого служаки уточнював: що саме заборонити? Спiвати хором iз паном венатором? Чи спiвати можна, але не про жiнок? Чи про жiнок, але романтичнiше? Єсть вiдставити про пiснi! Що ще? Заборонити образливi коментарi? І жестикуляцiю на вашу високоповажну адресу? Гаразд. Заборонити парi? Виконаемо. Чи парi залишити, але не на грошi? Обмежити розмiр ставок? Не дзенькати монетами поблизу карети?
Що? Не пити стiльки горiлки?
Не дихати у вiкно перегаром?
Ви звiр, пане…
Пумпернiкель проганяв капрала геть i втiшався квадратними рiвняннями. Слабка розрада, надто ж коли ти, випускник Академii Малого Інспектруму, припустився ганебноi похибки в розрахунках. Втiха вiд подорожування, затьмарена на третину? Усього на третину? Втiха?! Ох ти, рахiвнику…
Неминучий жах поiздки, пом’якшений дбайливiстю магiв на одну дванадцяту!
Ага, от i нiчлiг пiд вiдкритим небом.
Приiхали.
* * *
За пагорбами протягся пiвденний кордон Брокенгарцького курфюршества.
Приблизно там само, якщо вiрити очам, сiдало сонце.
Здавалося, велетень Прессiкаель, блукаючи, лiг вiдпочити й перекинув келих iз вином. Густий багрянець, наскрiзь просякнутий сизими й зеленуватими прожилками, неквапно розливався небокраем, щоб незабаром стекти у володiння Нижньоi Мами. Серпик молодого мiсяця, бiлястий i боязкий, дерся на вершини дубiвветеранiв, рятуючись вiд кривавоi повенi. Вiтер нiс прохолоду, – вiн летiв на мереживних крилах вiд вигину Вестфалицi – рiки невеличкоi, з численними перекатами, але щедроi на червону рибу-горбунку.
Спiвали птахи.
Трiскотiли цвiркуни.
Мовчали гвардiйцi.
– Ти поглянь на хлопчика! – шепнув Фортунат Цвях приват-демонологовi, потай хитнувши головою убiк скарбiвничого. – Ладен побитися об заклад – вiн щасливий!
Венатор не помилився. І справдi, якби хтось сказав – та хоч i сам Едвард II! – Августовi Пумпернiкелю, що настане день, коли вiн забуде про невигоди дороги… Скарбiвничий розсмiявся би невдасi-вiщувальниковi у вiчi. А оце зараз терзався би тим необачним смiхом та докорами сумлiння.
Забувши про муку стомленого черева й натовченi сiдницi, дихаючи на повнi груди, вiн сидiв бiля ватри й оглядав небосхил над головою. Там, звитяжцями в чистому полi, нiтрохи не соромлячись заходу сонця, вже юрмилися зiрки: гiлчастi, гранчастi, блискотливi…
Зiрок було багато. Так багато, що дух перехоплювало.
– Небес вiдкрилась глибина,
І зорi сяють в нiй довiку, —
Немае тiй глибинi дна
Й зiркам ясним немае лiку.
