скачать книгу бесплатно
Над Чорним морем
Іван Нечуй-Левицький
ШЕДЕВРИ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ #1
«Над Чорним морем» Івана Нечуя-Левицького – соцiально-побутовий роман, присвячений темi боротьби за народне просвiтництво***. Лейтмотивом твору е зображення боротьби чесних iнтелiгентiв проти пристосуванцiв i кар’еристiв. Перу автора належать й iншi твори подiбноi тематики, зокрема, роман «Хмари».
Іван Нечуй-Левицький
НАД ЧОРНИМ МОРЕМ
I
Був май 1880 року; були першi днi мая, але над Кишиневом вже повiвало лiтнiм теплом. Кишиневський мiський садок, сливе суспiль увесь засаджений акацiями, тiльки що розвився й стояв у всiй майськiй красi. Садок свiтився зверху донизу. Через дрiбчастий молодий лист акацiй сонячне промiння сипалось, як через намiтку, й пронизувало кожну гiлку, кожний листок. Садок блищав i лиснiв, обсипаний ранньою росою, освiчений сонцем, неначе смiявся й радiв, що настала весна.
Ранком одного дня, на Пушкiнськiй алеi з старих акацiй, на лавцi сидiли двi панни, приятельки й товаришки по гiмназii: Саня Навроцька та Надежда Мурашкова. Йдучи на службу через садок, вони раз у раз сходились заранi в садку й гуляли по алеях. Надежда Мурашкова служила в банку, а Саня Навроцька давала лекцii в женськiй еврейськiй школi – не для заробiтку, а ради принципу космополiтизму, щоб допомогти найбiльше пригнобленiй нацii, найбiльше пригнiченiй женщинi. Обидвi панни були в однакових темно-сiрих сукнях, в однакових бiлих викладчастих комiрцях i легких лiтнiх солом'яних капелюшах. Вони убрались в той простий убiр, неначе змовились: то був убiр iх панянського кружка. В iх на руках не було рукавичок.
Саня Навроцька була русява, височенька на зрiст, тонка станом, з ясно-синiми веселими очима. Русявi короткi коси вились кучерями й розсипались, неначе ясне промiння, кругом ii свiжого лиця, кругом бiлоi шиi. Ідеальнiсть та веселiсть свiтилися в ii лицi, в очах, як радiсно свiтить рання зоря на майському чистому небi мiж рожевими легкими хмарками. Саня була жвава, проворна, ворушлива, гостра в словах, любила говорити плавко, швидко, полемiзувала часом рiзко й загонисто. Розумна розмова показувала, що вона багато читала, багато знала й усiм цiкавилась. Нервова зроду, Саня обзивалась на всi сучаснi питання життя й науки. Жiноче питання вона найбiльше приймала до серця й говорила за право жiноче з сльозами в очах. Саня була дочка одного «совiтника» канцелярii в Кишиневi. По батьковi й по матерi вона була кишиневська украiнка. Мурашкова була з мiшаноi сiм'i, ii батько був одеський украiнець, а мати грекиня, родом з Смирни. Мурашкова була красуня щирого класичного типу. Матове бiле лице було нiби виточене з слоновоi костi; пишнi великi темнi очi були блискучi, неначе лили з себе свiт. Густi, чорнi брови були наче намальованi пензлем на чистому чолi. Червонi уста, виразнi, з звивками, з ямочками посерединi, як у грецьких статуй, показували велику завзятiсть. Мурашкова мала вдачу нерiвну: часом була тиха, мовчазна, а часом нервова, говорюча. Як усi тi, що мають класичне лице, вона була нiби спокiйна, тиха, навiть холодна й байдужна на взiр, але в ii душi, в ii серцi притаiлись i теплi iскри, ладнi спахнути полум'ям…
Саня й Надя Мурашкова були великi приятельки й, як кажуть, помазанi одним миром; вони читали тi самi науковi книжки, встоювали за право женщин, мали сливе однаковi пересвiдчення. В принципах вони були космополiтки, як люде без нацiональностi. На цю стежку потягла iх мiшанина в нацiональностях в мiстi, незнання народу, великоруська школа з некраевою, великоруською мовою й теоретичнiсть iх пересвiдченнiв, ще неприложених до будлi-якого доброго, путнього дiла на практицi.
Надворi було тихо. В садку пахло свiжою молодою травою. Вузька алея, обставлена старими акацiями, була схожа на тунель, пробитий в зеленiй гущавинi дерева й залитий фантастичним зеленкуватим свiтом. Промiння пронизувало те зеленувате сяйво й сипалось на землю золотими зернами. Роса крапала з листя й блищала на льоту iскрами брильянтiв.
– Господи, як не хочеться менi йти в той банк, – сказала Мурашкова, – така нудна й некорисна там робота. Лiчи та вилiчуй проценти…
– А ти б хотiла отут сидiти пiд «кущами дерев», згорнувши руки, та лiтати мрiями в емпiреях! – сказала Саня. – Живоття нам дано для працi.
– Знаю, добре знаю! – сказала Мурашкова. – Я грекиня по матерi, людина практична; дома роблю, як наймичка. Але я, бачиш, встоюю за працю, з котроi була б якась користь людям. А то… тiльки заробляю на хлiб. Маемо дiм, маемо клапоть поля й маленький виноградник, а на прохарчування все-таки це все не постачае; та, сказати правду, я проти самого принципу банкiв: ми служимо багатим, ситим людям, а не людськостi. Ви педагоги – ви якесь годяще дiло робите. Але, сказати правду, як то ти, Саню, видержуеш в тiй еврейськiй школi з твоiм здоров'ям? Там же, мабуть, таке повiтря, що й дихати важко, – сказала Мурашкова.
– Мушу видержувати, – сказала Саня, – часом в класах така смердота, що в мене аж голова морочиться. Але що ж маю робити? Скiнчила я вiсiм класiв в гiмназii. Сиджу в батька без роботи. А я хочу якогось дiла, i дiла доброго. Я сама просвiтилась наукою й повинна нести просвiту в маси, й переднiше за все пiднiмати нашу сестру, розвивати женщину. Мiж усiма женщинами еврейська женщина найбiльше подавлена. Я маю на думцi еврейську женщину, цю невiльницю Мойсеевого закону. Ти знаеш, що поки еврейська дiвчина не вийде замiж, поти вона не мае права навiть ходити в синагогу… Здаеться, на неi не вважають як на людину… А вона ж така людина, як i ми… Де вже тут шукати поетичноi обстави, парфюмiв, смирни та фiмiаму. Пiшли ж деякi з наших в народ, а там не до смирни та парфюмiв…
– Чи не час нам на службу? – спитала Мурашкова й глянула на годинник.
– Нi, ще не час. Чого це ти така спiшна сьогоднi? – обiзвалась Саня. – Подишмо ще чистим повiтрям. Я люблю цей закуток садка; старi, голi стовбури акацiй неначе намальованi на зеленому фонi густих кущiв. Он двi довгi гiлки звiсились униз, наче зеленi крила з дрiбчастими перами. А хрущi? як лiниво та дляво, неначе спросоння, перелiтають з гiлки на гiлку. Он пташка кинулась на хруща, вхопила й понесла собi на снiдання.
– Споконвiчна борня за живоття, за iжу, – обiзвалась Мурашкова.
Саня замовкла й задумалась. Вчора ввечерi в iх був молодий вчитель Комашко й зацiкавив ii розмовою. Вона чогось пригадала його розмову, кинула очима по довгiй алеi й неначе сподiвалась його стрiнути.
«Може, вiн вийде в садок погуляти; може, я побачусь з ним, поговорю, докiнчимо почате вчора змагання, що так зацiкавило мене», – думала Саня. І в неi очi потягло в глибокий, далекий кiнець алеi, залитоi тихим зеленим свiтом. В кiнцi алеi замрiла висока рiвна постать молодого панича.
«Вiн, неначе вiн… але нi. Вiн нижчий на зрiст, хоч i такий рiвний станом та чорнявий, – подумала Саня. – Нi, не вiн. Тип схiдний; надiсь, якийсь грек або армянин».
По алеi гуляв не Комашко, а грек Аристид Селаброс. Вiн углядiв, що на лавцi сидiли молодi панни, й повернув на Пушкiнську алею, щоб на iх подивитись. Тихою ходою наближався вiн до паннiв, високий, рiвний станом, довгобразий, з гарним класичним лицем та з короткою кучерявою борiдкою. Здавалось, нiби статуя давнього бога Еллади несподiвано ожила, знялась з пiдставки й пiшла тихо по алеi. Довговасте матове, трохи смугляве лице, великi блискучi чорнi очi, довгi кучерявi вii, густi рiвнi брови, тонкий нiс, чорнi, наче воронове крило, кучерi – усе в йому нагадувало про далекi гарячi схiднi краi, тропiчне сонце, гаряче небо: там родяться й формуються такi палкi очi, повнi вогню. То був тип мужньоi схiдноi краси, гарний i дужий, грацiозний i величний, наче молодий бенгальський лев. Повнi звивчастi виразнi уста в Селаброса червонiли здалеку серед зеленого листу, неначе польова макiвка червонiе в зеленiй пшеницi. Селаброс порiвнявся а паннами й помаленьку обвiв iх гострим пронизуючим поглядом; здавалось, вiн вибирав, котра з iх краща й варта уваги.
– Ну, та й пишна ж постать! – обiзвалась тихенько Саня. – А як гордовито поглядае на нас! Неначе згори вниз дивиться на нас!
– І справдi пишна: очi гострi; гляне – неначе ножем рiзне, – обiзвалась Мурашкова.
– Не люблю я таких грiзних гострих очей: такi очi менi не уподобнi, – сказала Саня.
– Знаю за це. Тобi подобаються очi голубинi, смирнi, а менi подобаються от такi гострi й навiть жорстокi очi: в iх е якась сила, мужнiсть; в iх свiтиться завзяття, воля, запал серця, – сказала Мурашкова.
– Любиш вулкани! Гляди лишень, Надю, щоб не опектись од тих вулканiв, – сказала Саня, – а вашi схiднi грецькi та армянськi вулкани таки справдi небезпечнi; вже надто багато в iх огню. Я боюся тих страшних, грiзних очей; гляне на тебе чоловiк i, здаеться, каже: стережися, бо з'iм тебе без солi й без хлiба.
– Ну, в нас на Бессарабii вулканiв нема, – сказала Мурашкова, – це я сказала так собi навмання.
– А вид, наче в статуi Гермеса! Цур йому! ще присниться, – жартувала весела Саня, – не дурно я сьогоднi прокинулась наче несамовита в п'ять годин й вже не могла потiм заснуть: мабуть, душа чула, що сьогоднi до нас наближиться вулкан, хоч i без полум'я.
– Я люблю класичну паничiвську красу. Страх не люблю тих кривих лиць! Це, може, тим, що в мене плине половина грецькоi кровi, – сказала Мурашкова.
– А менi не до вподоби ваша класична краса: в неi вже дуже все пригладжено та прилизано. Через дуже регулярнi, але холоднi пружки лиця анi кришки не просвiчуеться людська душа. Тимчасом як маленька хиба лiнiй в лицi, звивок в бровах, в устах виявляе часом душу чоловiка, його серце, його вдачу, – сказала Саня. – І вже чого не люблю й не зношу, то тих повних, червоних, гладких паничiвських морд. Од iх так i тхне матерiальнiстю, землею, а не духом, навiть, вибачай, рiзницями та сирим м'ясом.
– Чи не пiдводиш ти часом свого Комашка пiд цей френологiчний принцип? В його лице не класичне, хоч i не погане! – сказала Мурашкова.
– Не думай, що менi подобаеться Комашко! Вiн людина розумна, розвита, i в його очах свiтиться думка. Я люблю розумнi очi, не вашi волоськi та грецькi, трохи волячi очi, – сказала Саня.
Тим часом Селаброс вернувся назад в алею й знов пройшов тихою ходою проз паннiв, бистро кинув на iх своiми орлиними очима. Але його очi одразу стали тихi, навiть якiсь солоденькi, ласкавi; вiн обвiв ними Мурашкову, неначе погладив м'якеньким оксамитом.
– Тiкаймо! Цей грек робить нам очки, – сказала Саня й схопилась з лави.
Панни встали, пiшли на велику алею й стали гуляти. Саня спочатку йшла помаленьку, але як розбалакалась, то все йшла швидше, а далi трохи вже не бiгла.
– Чого ти, Саню, так бiжиш? Я аж втомилась, ледве поспiшаючи за тобою, – сказала Надя.
– Хiба ж я бiжу? Я йду, – обiзвалась Саня.
– Ти не ходиш, а, здаеться, пурхаеш. Колись пурхнеш з садка та й полетиш на небо за iдеалами, – сказала Мурашкова.
– Як часом полечу в небо, то ти, Надю, лети за мною навздогiнцi, вхопи мене та й потягни додолу, – сказала Саня й зареготалась на ввесь садок.
– Одначе час нам йти на службу, – сказала Надя.
– Ой час, час! Прощай, зелений садочку! прощай, свiже повiтря. Пiду нюхати цибулю в жидiвськiй школi ради принципiв; але для принципу й його поспiху в життi усе можна витерпiти, – сказала Саня й бiгцем побiгла в одчинену браму садка.
Мурашкова пiшла в банк. Селаброс пiшов слiдком та назирцi за нею. Вiн примiтив, що панна увiйшла в банк.
«Служить в банку, – сказав сам до себе Селаброс. – Але ж i краса! І як оце я ii й досi не вглядiв? А вже я тебе, красуне, вислiджу й познайомлюсь з тобою, бо полюбив тебе. Якi оченята! Якi уста! Ще й май надворi! Ой красуня ж! Лице неначе виточене, очi нiби вправленi в срiбло. Краща, нiж мадам Кречулеско; багато краща, нiж панна Савицька. Треба цих кидать. Цур iм! Остогидли! Час починати новий роман, роман майський. Новий, цiкавий роман!» – Цю останню фразу Селаброс не подумав, а сказав голосно, трохи не крикнув. Якась панi йшла проз його, почула тi слова й подумала: «Який же це вийшов новий такий цiкавий роман, що цей грек аж кричить за його на вулицi? Аж треба спитати в читальнi Грищенка».
Вже не один роман був в життi гарного Селаброса. До його краси, до його повних червоних уст липнули молодi й панни, й панii, як метелики падають на свiтло, й не одна з iх посмалила своi легенькi крильця…
Селаброс насилу висидiв в скарбовому банку, де вiн служив. Чорнi брови, чорнi очi в Мурашковоi не виходили в його з думки й манили й дражнили його. Вiн ледве дiждався кiнця, вхопив бриль i побiг на ту вулицю, де стояв той приватний банк, в якому служила Мурашкова. Притаiвшись за одним портиком, вiн не зводив очей з дверей в банку. Незабаром дверi одчинились. Селаброс углядiв, як з дверей виглянуло лице Мурашковоi з чистим, наче намальованим профiлем. Мурашкова пiшла садком. Селаброс пiшов слiдком за нею. Кудою йшла вона, тудою йшов i вiн: вона одчинила хвiртку й увiйшла в свiй двiр. Селаброс спинився перед хвiрткою й прочитав на табличцi: «Дом жени надворного совiтника Зоi Полiкарповни Мурашко».
«Що це за проява! – подумав Селаброс. – В неi вид грецький, а прiзвище украiнське».
З хвiртки вискочила горнична, сiльська украiнська дiвчина, тiльки що привезена з села.
– Хто живе в цьому домi? – спитав у неi Селаброс.
– Наша панiя, – сказала весела дiвчина по-украiнськiй.
– Та вже ж твоя панiя, коли ти в неi служиш. Але ж хто вона така? Чи руська, чи грекиня?
– А бог ii знае, хто вона така; знаю тiльки, що вона удова, говорить якось чудно, не по-нашому, – сказала горнична.
– А як же вона говорить? – заговорив до неi Селаброс чистою украiнською мовою. – Вже ж таки ти тямиш: чи по-руськiй, чи по-молдавськiй, чи по-армянськiй.
– А хто його втямить! Як зiйдуться гостi, то шваргочуть, мов тi жиди. Здаеться, панiя з грекiв, бо до неi приходять в гостi здебiльшого греки, – сказала горнична.
«З грекiв? гм… Смiливо пiду сьогоднi до неi на чай. Я грек. Мене стара радо привiтае як земляка. Греки мiцно держаться купи й в Одесi, й в Кишиневi… Тутечки я буду як свiй, серед своеi сiм'i», – думав Селаброс i повернув додому.
II
Того ж таки дня в домi матерi Надi Мурашковоi, староi грекинi Зоi Полiкарпiвни, зiбрався по обiдi кружок молодих паннiв, Саниних та Надиних товаришок. Невеличкий дiм староi удови Зоi стояв серед двора, по схiдному звичаю. В просторнiй, але низькiй горницi стояли коло двох стiн широкi турецькi софи, обкладенi коло стiн круглими подовжастими подушками, неначе товстими качалками. Попiд софами були розстеленi молдавськi килими з ясними, червоними та зеленими смужками. Такi самi килими були простеленi через усю кiмнату трьома рядками. Один куток до самоi стелi був заставлений образами в позолочених рамах, а пiд образами стояв судничок, на котрому так само стояло три образи. По обидва боки образiв, од стелi, спускались до самого долу бiлi прозорi мушлиновi завiси. Серед кiмнати стояв круглий стiл, а в одному кутку за ширмою стояла постiль молодоi Надi Мурашковоi. Вiкна були, по старосвiтському звичаю, забитi рiдкою залiзною решiткою од злодiiв.
Молодi панни обсiли софи в вольних позах. Як кому було уподобно. Саня сидiла на софi, пiдобгавши пiд себе ноги. Махнiвська прилягла, обпершись лiктем об круглi подушки на однiй софi, а Надя Мурашкова на другiй. Вечiрне майське сонце заглянуло в вiкна й залило усю кiмнату ясним свiтом. Куток з образами в широких позолочених рамах аж свiтився й кидав жовтогарячий одлиск на стелю. Червонi здоровi рожi на ширмах наче жеврiли. Кiмната блищала усякими кольорами, рiзкими, пiстрявими, неначе турецька матерiя або перський килим. Сонце розсипало золотi промiння по софах, по килимах: яснi кольори в обставi кiмнати стали ще яснiшi й рiзкiшi. І та обстава, блискуча й рiзка, чудово приставала до темних пiвденних блискучих очей, до чорних брiв в молодих паннiв. Одна бiлява Саня мiж паннами була неначе бiла лелiя мiж червоними трояндами. Молодi товаришки Мурашковоi сходились частенько в домi староi Зоi, щоб читать в гуртi новi науковi книжки. Тут вони на волi перечитували усякi новi книжки, й науковi, й контрабанднi, обмiрковували перечитане, змагались за принципи, складали й вироблювали собi вольнi пересвiдчення, за очима своiх консервативних батькiв, за очима ще консервативнiших i суворих матерiв. Вольна розмова, вольнi думки, жарти на волi, а то й веселi спiви часто лилися тут, як вольний весняний шумливий потiк ллеться в зелених берегах. Усi молодi панни були або украiнки, або були з мiшаних по нацiональностi сiмей. Мiж ними не було нi одноi молдаванки. Молдаванки одiйшли в свiй аристократично-нацiональний гурт: гурток Санi та Мурашковоi був не нацiональний, а космополiтичний.
– Чи ви знаете, яку неприемну звiстку я вам скажу: батько мiй не згоджуеться пускати мене в унiверситет, – сказала Саня.
– Не може бути! – промовила Надежда Мурашкова. – Чудно менi. Твiй батько людина розсудлива, просвiчена, любить тебе.
– От через те вiн i не хоче пускати мене, що мене любить, – сказала Саня, – але я таки поставлю на своему. Я бажаю вищоi просвiти й ii таки добуду! Ми можемо добути своiх прав, прав женщини, тiльки через вищу просвiту.
– Просись у батька й iдь з нами в унiверситет, – обiзвались двi сестри Махнiвськi, – ми без тебе не поiдемо.
– Поiду, хоч мушу посваритись з батьком. Що я раз задумала, те повинно статись, – сказала Саня й вдарила легенько рукою по столi. – Я присвятила себе педагогii, й педагогii, переднiше за все, для женщин, щоб вивчати й довести до вищого розвитку наших принижених сестер.
– Тiльки з вищою просвiтою ми станемо вольнi, матимемо право жити самостiйно, знайти будлi-яку службу i… потiм виходити замiж по любовi або й зовсiм не виходити, як кому буде уподобнiше. А то знаете, як бувае на свiтi: панни часом йдуть замiж не по любовi… – обiзвалась Надя Мурашкова.
– Куди там по любовi! – сказала Саня. – Хто виходить замiж по серцю? Йдуть замiж так, як паничi займають урядовi мiсця. Яка ж там любов! Вийди отак замiж та й раюй: лiтай в ефiрi небесному, позирай на якусь чорну бороду та нюхай небесний фiмiам цигарного диму. Ото рай! ото щастя!
– Або милуй та цiлуй якусь гладку товсту морду, що й глянути гидко, – сказала Мурашкова. – Це теж свiтлий рай!
– Жарти жартами, а вчора мачуха дуже мене розсердила. Вирекла таку гадку: коли панна йде в унiверситет, то це все одно, що вона йде в солдати. Аж до слiз мене довела.
– Твоя мачуха й деякi панii дивляться на жiночу вищу просвiту як на якiсь новi моднi сукнi та капелюшi незвичайного фасону, – сказала Мурашкова.
– Ти, Надю, бачила, який капелюш виписала собi а Парижа, мадам…
Саня оглянулась i спинилась. В кiмнату ввiйшла наймичка.
– Мадам «Люлю»… – сказала Саня наздогад…
– Бачила, бачила, – сказала Мурашкова. – В неi грошей сила, то й дурiе.
– А мадам «Сусу» оце пустилась в лiбералiзм: попивае не винце, а таки горiлочку… з молодими гусарами… Це вона так чудно розумiе лiбералiзм, – сказала Саня.
– А мадам «Муму»! – сказала Мурашкова, вкорочуючи прiзвища й поглядаючи на дверi, куди вийшла наймичка, – виписала оце недавно для гостинноi ту мебiль, що була в Парижi на виставi; за одну камоду втелющила тисячу карбованцiв! А полюбовникiв у неi! По два разом крутяться коло неi, бо, мабуть, одного мало. Дурiе з нудьги та од розкошi. Нi, якби в iх було менше грошей, то й не дурiли б. Економiчне, соцiальне питання – це для мене перше од усього. Я практична людина переднiше за все.
– А оце недавно мосье «Куку» казав знайомим: «В мене вже заведено програти щороку в карти двадцять тисяч карбованцiв! Такий в мене звичай». Нiвроку! Двадцять тисяч карбованцiв! Це не жарти. А скiльки можна за тi грошi позаводити шкiл? Навiснiють од розкошi, – сказала Саня.
– Якби iх усiх поставити до роботи, щоб самi собi заробляли на хлiб, то й не дурiли б, – сказала Мурашкова. – Оце позавчора молодий гусарик «Зузу» катав на конi й хотiв перескочить через екiпаж, в котрому iхали його знайомi панни. Це теж розумнi жарти.
– Мосье «Гого»! Теж гарний! – сказала Махнiвська. – Оце недавно позивався з мужиками й одтяг у iх поле, що вони орали ще, мабуть, споконвiку… але… не мали документiв чи iх десь втеряли. Хоч i в самого мосье «Гого» теж не було документiв на ту землю.
– Знаете, яке питання кинув менi вчора Комашко, та ще з докором? – сказала Саня. – Вiн докоряв менi, що я космополiтка, не знаю й не люблю народу, що я не нацiональна людина, що я не дуже-то демократка. Вiн вважае космополiтизм на Украiнi i в усiй Слов'янщинi без нацiонального грунту за непотрiбне, не сьогочасне й навiть шкiдливе дiло. Я задумалась над цим новим для мене питанням.
– Гм… гм… Я не знаю народу… Я зросла в мiстi.. Гм… трудно… це для мене нова iдея…
– А менi не трудно, бо я зросла в Херсонщинi в мiстечку, бо я знаю, що я украiнка. Хiба ж ви великоросiянки? – говорила Махнiвська до паннiв.
– І то правда… по нацiональностi – ми нi се нi те. Але ж я нiяк не погоджусь в цьому принципi з Комашковим, – говорила Саня. – І то правда, скiльки тих принципiв на свiтi? скiльки iдей? Голова ходором ходить, як почнеш мiркувати та метикувати…
– То не метикуй. Адже ж мадам «Муму» та «Сусу» не дошукуються та й сплять спокiйненько, – сказала Мурашкова.
– Гм… Цебто – живи, аби тiльки животiти… живи життям курячим. Спасибi за раду, – сказала Саня. – Комашкова думка збивае мене просто з пантелику. Я знаю, що нацiоналiзм прусський – дiло консервативне й негуманне, бо робить дiло непотрiбне для культури, пригнiчуе iншi народи. А Комашко каже, що украiнський нацiоналiзм – то зовсiм iнше й нове дiло, бо вiн злучуеться з гуманними, просвiтнiми принципами, з прогресом, встоюе за маси, за народ. Украiнський нацiоналiзм, навiть iсторичний, козацький, а найбiльше в своiй давнiшнiй формi був теж – свобода й прогрес. Передаю його розмову до слова. Мiй папа згоджуеться з Комашком i думае так само, як i Комашко. Тим часом цi усi принципи для мене мало зрозумiлi. Нiяк не перетравлю iх в думках.
– А я iх дочиста розумiю, – сказала Махнiвська.
– Гм… гм… трудну роботу завдав для моеi голови Комашко, – сказала Саня.
– Цебто як прикласти цi принципи до дiла, то треба або йти в народ, або силкуватись, щоб нацiоналiзуватись й з народом зливатись? – обiзвалась Мурашкова.
– Воно б то так… Логiка приводе до такого кiнця; але… але… гм… – сказала Саня й знов задумалась. Пiшло змагання, трохи не сварка за принципи.
Однi панни встоювали за те, щоб добувати переднiше за все вищоi просвiти; Надя стояла на тому, що економiчне питання найпотрiбнiше; другi говорили проти деспотизму. Пiднявся галас, гаряче змагання. Майське сонце неначе вливало завзяття в душi, тривожило думи, давало свiжiсть думкам. А молодiсть, а розбудженi думки не давали спокою, непереможно намагались на складання пересвiдченнiв i розумних поглядiв на все, на все, що панни бачили в життi навкруги, чого вони сподiвались в життi.
Несподiвано дверi в кiмнату одчинились. Увiйшла Надеждина мати, стара Зоя Полiкарпiвна Мурашкова, чорнява та смуглява на виду. Вона була напнута чорною вовняною хусткою, убрана в чорну сукню й держала чотки в руках. Здавалось, нiби черниця увiйшла в кiмнату.
– Що це в вас за галас! Добривечiр вам! – сказала вона до паннiв.
– Доброго здоров'я, Зое Полiкарпiвно! – гукнули усi панни.
Стара Зоя вмiла говорить по-грецькiй i говорила добренько по-молдавськiй. По-великоруськiй вона нiяк не могла вивчитись добре говорити, мiшала великоруськi слова з украiнськими, ще й до того шепеляла в вимовi, як шепеляють усi греки, що не зросли в Росii, iй великоруську мову було навiть трудно розумiти.
– Де це ви були, Зое Полiкарпiвно, – спитала в неi Саня.
– Була в церквi на вечернi та молилась за вас богу, бо знаю, що ви богу не молитесь. Молилась за тебе, Саню, щоб тобi бог послав гарного жениха, якогось царевича або князя, – сказала Зоя.
– Ого! дуже високо для нас! Я замiж не пiду. Я буду жити для науки, для просвiти, – сказала Саня.
– Ой ти, ти, моя бiла рожа смирнська. Ще спить твое серце. Прийде час, то й покинеш свою науку. Якби менi сказала та бiла лелiя, що росте в садку: «Не любитиму», – я б пойняла iй вiри. А ти жива квiтка: в тебе е серце, ще й до того твоi щоки, як бiлi лелii; в тебе уста, як повна троянда, в тебе очi синi, як небо. Не йму вiри тобi.
Зоя обняла Саню й поцiлувала ii в чоло; вона любила Саню бiльше за всiх паннiв.
– Яка я бiла лелiя та рожа? От ваша Надя – так правда, що троянда, – сказала Саня, – вона красуня, а я…
– Надя чорна троянда, а ти бiла, – сказала Зоя.
– Хiба ж де ростуть чорнi рожi? Може, в Смирнi? – сказала Саня.
