скачать книгу бесплатно
– Може, червона? – поправила Надя й засмiялась.
Надя сказала матерi по-грецькiй про ii помилку. Стара весела Зоя й собi зареготалась.
– А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зоi Махнiвська.
– Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, – обiзвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колiр: тi кольори по-великоруському вона все перемiшувала з украiнськими та молдавськими.
Пiднявся регiт. Дочка знов сказала матерi пo-грецькiй про ii помилку. Стара Зоя тiльки рукою махнула.
– Надю! чи готовий самовар? Напою я свiй живий квiтник чаем, – сказала Зоя Полiкарпiвна: в мене i в садку квiтник, i в хатi квiтник. Дивiться, панни, як зацвiли в моему садку квiтки!
Зоя просунула руку через залiзнi гратки й одчинила вiкно. Квiтник цвiв усякими квiтками й був i справдi схожий на Зоiну кiмнату. Попiд стiнами кругом садочка неначе вилася гiрлянда з бузкового цвiту. Над дорiжками цвiли густi рядки синiх та жовтих пiвникiв, неначе зелене бадилля обсiли роем квiтчастi метелики. На грядках червонiли повнi пiвонii. Огнем горiли букети жовтогарячих лелiй. Розцвiтались делiкатнi троянди центифолii. В вiкно повiяло ароматом рож, вперемiшку з гiркими пахощами волоського горiха та бузку.
– Моя мама трохи не цiлуеться з квiтками, – обiзвалась насмiшкувато Надя.
– Як у Смирнi, як у Смирнi мiй квiтник, – сказала Зоя.
– О, в вас поетична вдача, – сказала Саня до Зоi.
– Люблю квiтки, люблю вас, молодих, люблю й пiснi. Пiсля чаю заспiваете менi. Я й сама колись спiвала: як я спiвала! та минуло мое, – сказала Зоя й здихнула. – Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, – сказала Зоя згодом.
Одчинились дверi з пекарнi. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть i хотiла застелити стiл.
– Надю, застели-бо стiл бiлою скатертею! Я люблю бiлий колiр, – сказала Саня, – в йому е щось iдеальне, iдеально чисте.
– Вже й в тебе смак! Чорний колiр кращий. Я люблю чорний цвiт, – сказала Надя.
– Вулкани, вулкани, прикритi чорним попелом та лавою, – сказала насмiшкувато Саня. – А пiд тим чорним попелом огонь! Скiльки вогню. «Чорний цвiт, мрачний цвiт ти мне мил навсегда», – заспiвала Саня.
Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла ii потайну вдачу, не для всiх паннiв вiдому.
Стара Зоя знайшла бiлу чисту скатерку й застелила стiл. Од скатерки полився бiлий свiт i залив i без того свiтлу од сонця кiмнату.
Надя поставила на столi самовар i посадила поруч з собою Саню. Декотрi панни посiдали коло стола, декотрi сидiли на софах. Надя наливала чай i подавала паннам.
– А чи переговорили вже свое? Я бiльше люблю, як ви жартуете, бiгаете, спiваете. Ану, Саню, заспiвай менi тiеi гарноi пiснi, що в той раз спiвала, – сказала Зоя. – Як-бо вона починаеться: «Ой не свiти, кониченьку, не свiти нiкому».
Усi зареготались. Зоя догадалась, що помилилась.
– Нi, не так: якось iначе… – сказала Зоя. Всi аж лягли од смiху. Одна Надя анi осмiхнулась. Лице в неi було поважне. Вона рiдко коли смiялась. Надя сказала матерi по-грецькiй за ii помилку. Весела Зоя й собi зареготалась. Саня почала пiсню. Стара Зоя забулась, що недавно прийшла з церкви, i, намотавши чотки на руку, пiдтягала Санi: «Ой не свiти, мiсяченьку, не свiти нiкому; тiльки свiти миленькому, як iде додому». До iх пристали деякi свiжi голоси паннiв. Одна Надя не спiвала: вона не мала голосу.
І свiжий, як здоров'я, майський вiтрець, що повiвав в вiкна, i аромати бузку та рож, i майське сонце, i весняне тепло, й пiсня – все ворушило, веселило молодi душi, розворушувало серце навiть в веселоi староi Зоi Полiкарпiвни, розвеселило ii й нагадало за давнi лiта молодi на берегах синього пiвденного моря.
Задзеленькав дзвоник. Дверi в гостиннiй рипнули. Усi замовкли.
– Хтось прийшов. Це, мабуть, вашi грекоси вже збираються до вас, – сказала до матерi Надя.
Увiйшла горнична й сказала Зоi, що прийшов якийсь панич.
– Який же це панич? – спитала Надя в горничноi.
– Не знаю. Такий гарний, що й сказати не можна, – казала горнична.
Надя стривожилась i опустила очi. В гостинну увiйшов Аристид Селаброс.
– А не в добрий час прийшов гiсть! – сказала Зоя Полiкарпiвна. – Так менi весело з вами; я саме розспiвалась, а тут на тобi гостя!
– Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та пшеницю, – сказала Надя.
– Вийди ж i ти, Надю, – сказала мати.
– Ізроду не вийду! Од ваших грекiв тiльки й чуеш, почому пуд пшеницi та тютюну, почому кiло кукурудзи. Нецiкава задля мене розмова, – сказала Надя.
– Зое Полiкарпiвно! Як будуть сьогоднi говорити за овес та гречку, то й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цiкавiша тема, – обiзвалась Саня.
– О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кiзочко, мое бiле ягня! ти кiпрський виноград, – говорила Зоя до Санi.
– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.
– Ой нi! ти кiпрське вино, – говорила Зоя своi смирнськi порiвняння i пiшла в свiтлицю.
Панни в кiмнатi трохи притихли. Надя сидiла мовчки й прислухувалася, що говорилось в свiтлицi.
«Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось iнший? – думала вона… – Горнична сказала, що дуже гарний… певно, вiн. Коли б вiн», – майнула в неi думка, i iй забажалось побачити тi гордi, пишнi очi, що вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неi почало тривожитись. В гостиннiй крiзь дверi було чуть дзвiнкий голос, низький баритон. Говорили по-грецькiй. Слова не долiтали виразно, але баритон лився в розмовi то голоснiше, то тихiше, неначе пiсню спiвав. Здавалось, нiби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
«Який чудовий голос! – йшла думка в Надi. – М'який, як оксамит, ласкавий i веселий. Нi, це не його голос. До його гордовитоi постатi, до його суворих очей не пристае ласкавий м'який голос. Нi, це не вiн…»
І Надi чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого iй несподiвано забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й сидiла, задумавшись.
– Надю! чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не лiтають твоi думки в тих краях, де «цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?» – смiялась з неi Саня.
Надя ледве вдержала легке зiтхання: ii дума неначе залинула в якийсь iнший чудовий край, де й квiтки кращi, i небо синiше, i зорi яснiшi, i пiснi голоснiшi…
В гостиннiй почулися ще й другi голоси. Надя впiзнала по голосу двох агентiв з Смирни, що приiхали на Бессарабiю скуповувати пшеницю та кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товстi, низькi неначе булькотали та клекотали, як вода кипить та вбиваеться в ключi в здоровому казанi. А той баритоновий голос, м'який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його артистичнi сутони й тони.
Довгенько сидiла й розмовляла Зоя з своiми гiстьми. Коли це дверi з гостинноi одчинились. Увiйшла Зоя. В неi очi свiтились ще веселiше.
– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З Смирни! – трохи не кричала Зоя.
– Хто? Гiсть з Смирни? – спитала Надя в матерi; i ця звiстка стала для неi неприемна. «Не той, кого я ждала!» – подумала вона.
– Нi! Гiсть з Одеса. Його мати з Смирни, – сказала Зоя.
– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна виходить до його в свiтлицю, – сказала Надя. – Я ж в Смирнi не була.
– То зате я була. Його мати через двi вулицi, через двi вулицi! – говорила Зоя з запалом.
Панни засмiялись. Надя й собi осмiхнулась.
– Що через двi вулицi? – спитала Надя в матерi.
– Єлена Кипрi! через двi вулицi! – говорила Зоя й кинулась шукати слоiкiв з варенням.
– Ви в такiм запалi, що ми нiчого не втямимо з ваших слiв, – сказала Саня.
– Жила Єлена Кипрi, його мати, Аристида Селаброса, через двi вулицi од нас в Смирнi! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщiй, хутчiй! – говорила Зоя i разом накладала варення з молоденьких волоських горiхiв, варених на меду.
– Чого це ви такi радi, Зое Полiкарпiвно? Чи не закохались ви часом в вашого знайомого гостя через двi вулицi… – говорила Саня.
– Ой ти! – І Зоя вжарти вдарила легенько по плечi Саню. – Ож вийди та подивись, який гарний гiсть: як сонце! – сказала Зоя.
– Ого! Ще попечусь, коли вiн такий, як сонце, – обiзвалась Саня.
– Як мiсяць повний! – сказала Зоя.
– Коли такий, як мiсяць, то вийду до його: не так страшно, – сказала Саня.
– Ож глянь, то й побачиш. Ой моя бiла овечко! Як побачиш його, прокинеться й твое серце. Покинеш своi книжки та й позакидаеш iх на горище. Не бiйсь, не видержиш! – сказала Зоя, i ii гострi чорнi очi заблищали. Видко було, що в неi в серцi ще й досi тлiв огонь i не погас.
– Ну, нi! – сказала Саня. – Лучче позакидаю бороди на горище: може, мишам на кубла знадобляться.
– Ой-ой, моя бiла лелiе! не знаеш ти ще свiту й життя, – сказала Зоя.
Зоя поставила на пiднос мисочки з варенням i три стакани холодноi води.
– Щось там прийшло дуже цiкаве, що ви наготували йому «дульчеца ку апа речи» (варення з водою), – сказала Надя по-молдавськiй.
– А хто переднiше пiде? чи «дульчеца», чи Надя? – смiялась Саня.
– Надя попереду, – сказала Зоя. – Надю, йди.
Надя причесала голову й вишла в свiтлицю. Коло вiкна на стiльцях сидiли два смирнськi старi греки, агенти одноi фiрми. Один був старий, сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте смугляве лице було нiби вставлене в бiлi рамки. На йому була одежа балканська: кафтан i ряса, зовсiм як в духовних; кафтан був пiдперезаний широким на п'ядь парчевим поясом. Вiн курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловiк в европейському убраннi. Селаброс сидiв спиною до дверей i балакав з ними по-грецькiй.
Надя Мурашкова одчинила дверi в гостинну. Селаброс оглянувся, схопився з мiсця й пiшов до неi назустрiч.
– Аристид Селаброс, син приятельки вашоi матерi, – промовив вiн до Надi по-грецькiй.
– Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала менi за вас, – сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неi тепер ще кращим, нiж вранцi в парку: рiвний станом, як струна; розкiшнi чорнi кучерi, м'якi, як оксамит, лиснiли проти сонця, наче воронове крило; очi не суворi, а ласкавi, нiби солоденькi; iх гострий блиск наче пригас. І ласка та любов свiтились в очах, як вiн пильно-пильно глянув Надi в очi.
Надя зрозумiла ту нiму розмову очей, що говорить часом голоснiше й виразнiше од слiв. Вона почутила, що на ii вид нiби пахнуло теплом.
– Сiдайте, будьте ласкавi, – сказала вона до Селаброса й сама сiла на старомоднiй софi. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою матерiею зеленого кольору, перемiшаного з жовтогарячими квiтками. На тому ясному пiстрявому фонi Надина класична головка видавалась нiби намальована на картинi.
Селаброс сiв проти неi, вп'явся очима в ii вид й вважливо кмiтив за нею.
Надя примiтила його пильний погляд, i ii виразнi, як в матерi, очi заграли: неначе iскри заблищали в iх, наче замиготiло марево сонця. Свiт в очах миготiв, дрижав, як промiнь сонця дрижить в краплях роси. Надя знала, що очi видають ii почування, й прикрила iх вiками. Селабросовi здалось, що сонце сховалось за хмару, i в хатi стало темнiше.
– Чи ви давно в Кишиневi? – спитала в його Надя по-грецькiй.
– Нi, недавно. Я сам одесець i оце перейшов сюди на службу в банк, – сказав Селаброс.
– І я служу в банку, – обiзвалась Надя.
– От ми й товаришi по службi, – сказав Селаброс.
– Де ж ви переднiше служили? – спитала Надя.
– Я служив в Одесi, в однiй грецькiй фiрмi, що торгуе пашнею. Але, знаете, така служба менi не до вподоби; i служба й компанiя не припадали менi до вподоби, – сказав Селаброс.
«От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу», – подумала Надя, i самi чудовi очi в Селаброса чогось втратили для неi свою красу, а його особiсть стала нецiкава, звичайна.
– Чому ж так? – спитала Надя.
– Знаете, той грецький кружок торговельний, матерiальний… – заговорив Селаброс вже по-великоруськiй, поглядаючи набiк на двох грекiв-агентiв, котрi по-великоруськiй нiчого не тямили, – тiльки в iх i iнтересу, тiльки й розмови, що за торговельнi справи, за цiни на пшеницю, кукурудзу, тютюн…
– А вам це не подобаеться? – спитала Надя й почувала, що зрадiла: Селаброс став для неi знов цiкавий.
– Ой, ще й як не подобаеться! Я людина з просвiтою, з вищим потягом: люблю читати й метикувати. Люблю людей метикуючих, розвитих. А там, знаете, яка просвiта, який розвиток, яка фiлософiя?
І Селаброс знов пiдморгнув скоса на двох агентiв. Надя осмiхнулась: вона знала фiлософiю тих смирнських Арiстотелiв та Платонiв.
– Я дуже рада, що познайомилась з вами, – сказала Надя. – Наш панянський кружок так само не цураеться просвiти, дбае за неi, виробляе собi принципи. Сказати правду, й менi обридла тутечки в нас розмова раз у раз про торговельнi справи, неначе бiльше нема за що й розмовляти.
– Я маю за велике щастя, що познайомився з вами. Бажаю од щирого серця познайомитись i з вашим товариством. Я людина з вищими поглядами. Менi хочеться десь вряди-годи одвести душу, побалакати за вищi погляди, за науковi питання. Інтерес науки – для мене найвищий iнтерес в життi. Абстракцiя реального життя, свiтового, так би сказати, практичного – то найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракцiя живих об'ектiв доводить до чистоi, iдеальноi, найвищоi абстракцii; i ми конфеденцiально складаемо собi iдеали, принципи, пересвiдчення. А тi iдеали знов повертаемо в дiйсне живоття, обертаемо в космополiтичнi тенденцii нашого розуму, як би сказати, в найпринципiальнiшi принципи.
«Розумний, тямущий чоловiк! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим не втямила, що я ще не зовсiм розвита розумом… не знаю вищоi науки», – подумала Надя.
Селаброс скiнчив тiльки шiсть класiв в гiмназii, але читав доволi й був хлопець талановитий. Тiльки часом вiн любив пускатись в абстракцii i, як то кажуть, «заiжджав в хмари». Перед дамами й паннами вiн любив пiднiматись в тi хмари, говорив високим тоном, щоб напустити iм туману в очi i почванитись своiм розумом, i говорив таки добру абстрактну нiсенiтницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвiченими людьми вiн не дуже-то виступав з тими абстракцiями.
– Я багато читав сьогочасних прогресивних авторiв, авторiв заграничних, не тiльки читав, але й виучував iх сливе напам'ять. Я сам, бачте, часами люблю писати, а для цього дiла треба научного грунту й розвитку. Без пiдвалин нiхто не будуе дому. Я сам склав собi той мiцний фундамент. Науковiсть – то iнтернацiональна суб'екцiя вселюдських, космополiтичних стосункiв, – пиндючивсь далi Селаброс нiсенiтницею, i Надя примiтила, що його очi гордо позирають на неi, неначе кажуть: слухай i знай, що то ми таке!
«Або вiн дуже розумний, або я дурна, бо щось нiчого не второпаю. Може, я ще не доросла до його розумом…» – думала Надя.
Стара Зоя несподiвано перебила Селабросовi усякi абстракцii: вона винесла на пiдносi варення й стакан води.
– «Дульчеца ку апа речи! Пофтим» (просимо), Селаброс! – сказала вона по-молдавськiй та й схаменулась.
– Оце я в Кишиновi перемiшала докупи усякi мови. Забулась, що ви грек, – сказала Зоя й сама з себе засмiялась. – Просимо до варення!
– Спасибi, спасибi вам, Зое Полiкарпiвно! – сказав Селаброс, легко поклонившись i осмiхнувшись до Зоi.
Очi в нього стали знов ласкавi, розмова ввiчлива, пiдлеслива, манери делiкатнi, м'якi, мов у сiрiйського араба. Селаброс кинувся до варення й iв його з великим смаком, як iдять солодке дiти. Вiн запив стаканом криничноi води.
– Добре ваше варення, Зое Полiкарпiвно, – сказав Селаброс.
– А якi «дульчецi» варила ваша мама в Смирнi! Ми часом варили разом удвох, бо через двi вулицi жила вона од нас, – сказала Зоя.
