скачать книгу бесплатно
– Ви й досi не забули рiдного краю? – спитав Селаброс.
– Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя, мiшаючи дiйснiсть з мрiйними згадками. – Якi там кiтри! яка айва! А квiтки! якi там рожi! такi завбiльшки, як блюдечка. Виноград такий завбiльшки, як сливи.
– А лелii, мабуть, такi завбiльшки, як цiдилки, – смiялась Надя.
Селаброс осмiхнувся.
– Яка гарна була ваша мама панною! як намальована! – сказала Зоя, пiднявши голову.
Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе чекала очима в його лицi слiдiв краси його матерi.
«Гарний, як i його мати була гарна! От була б пара для моеi Надi», – подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентiв, що балакали собi стиха коло вiкна.
– А! просимо до варення! – згадала Зоя, обертаючись до грекiв.
Греки встали й несмiливо приступили до стола, неначе школярi; очевидячки, iм було якось нiяково перед европейцями. Селаброс вичистив мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тiльки по одному волоському горiшку.
– Як же тепер живе ваша мама? – спитала Зоя в Аристида.
– Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю iй потроху з свого заробiтку, – сказав Селаброс.
– І добре робите! Ви добрий син моеi Єлени Кипрi, – сказала Зоя.
«І розумний, i красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий», – подумала Надя.
– Ото й мiй батько колись мав крамничку з тютюном в Кишиневi, як усi нашi греки, – обiзвалась Зоя, – але я вийшла замiж. Батько вмер. Мiй чоловiк служив за урядовця й не звелiв менi торгувати. Купили ми невеличкий виноградничок та клапоть поля пiд огород та й проживали сяк-так.
– Продали крамницю, то й добре зробили, – сказала Надя. – Не знаю, як ви думаете, а я думаю, що магазини, крамницi, залiзнi дороги повиннi бути громадським, а не особовим добром, iнакше це буде зловжиток, експлуатацiя однiею особою цiлоi громади.
– І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм… багато думав i в цьому пересвiдчився, – сказав Селаброс.
Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вiтер: йому було байдужiсiнько за тi питання. Вiн тiльки хотiв показати перед Мурашковою, що знае багато сьогочасних питаннiв i цiкавиться ними. Надя щиро йняла йому вiри.
«Вiн з наших…» – подумала Надя Мурашкова.
– Ви думаете зовсiм так, як i я. Економiчнi питання повиннi б мати в життi перше мiсце, – сказала Надя.
– Я цього не тямлю, – сказала Зоя. – По-моему, хто торгуе, той повинен i грошi собi в кишеню класти.
Селаброс i Надя осмiхнулись. Вони смiялись з староi Зоi, як з малоi, нiчого не тямущоi дитини.
Ця розмова, мабуть, була для Зоi не дуже цiкава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
– В нас скрiзь здирство, – почав Селаброс. – Я давно задумувався над цим принципом, багато перечитав за це книжок.
– Я з вами згоджуюсь зовсiм: от хоч би й нашi басарабськi пани… бодай не казати, – сказала Надя. – Живуть тiльки для себе, не дбають нi про школи, нi за просвiту мас, нi фiлантропii в iх… Я вже iх добре знаю.
– Але, знаете, е мiж ними й гарнi люде, i я з такими ладен миритись. Оце я недавно зiйшовся з одним. Вiн гуманiст, демократ. Заводить велику школу в своему селi. Я оце недавно iздив у те село, щоб впорядкувати ту школу, – сказав Селаброс.
Вiн i справдi iздив в село для цього дiла, але уся його дiяльнiсть була в тiм, що вiн доладу розставив в школi парти та столи.
– Якою ж мовою вчитимуть в тiй молдавськiй школi? – нагло спитала в Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народнi школи на Бессарабii.
– Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре, – сказав Селаброс. – Я й в цьому дiлi космополiт. Аби школи були, аби школи! аби вчили добре, а мова… це… бодай не казать.
– Одначе ви грек, i не втратили, як я бачу, своеi нацiональностi? – спитала Надя.
– Я й грек i не грек: я одесець, громадянин усього свiту. Я космополiт i становлю принцип космополiтизму вище од усього.
