скачать книгу бесплатно
Гетьман Іван Виговський
Іван Семенович Нечуй-Левицький
Іван Нечуй-Левицький
Гетьман Iван Виговський
І
В Переяславi, пiсля ради 8 генваря 1654 року, гетьман Богдан Хмельницький з козацьким вiйськом прийняв присягу на пiдданство московському царевi Олексiевi Михайловичу перед московськими посланцями. Пiсля того московськi посланцi мали через тиждень виiхати до Киева, щоб прийняти присягу од духовенства, киiвських козакiв та городян. Богдан Хмельницький послав свого генерального писаря Iвана Остаповича Виговського поперед посланцiв до Киева. Гетьман знав, що киiвський митрополит Сильвестр Косов i все киiвське духовенство не хотiли приставати на пiдданство московському царевi, i боявся, що митрополит, може, не вийде назустрiч посланцям з процесiею i не схоче привести до присяги киян.
Виговський прибув до Киева поперед посланцiв i зараз пiшов до митрополита. Митрополит жив в старих дерев'яних покоях на цвинтарi Софiйського собору, котрi стояли серед старого садка. Виговський заповiстився через келiйника. Митрополит звелiв просити його в покоi.
Була ще рання година. Митрополит тiльки що поснiдав. На столi на олив'яних полумисках лежали недоiдки редьки та смаженi на сковородi кружалки квашених бурякiв, обсипаних борошном. Сильвестр Косов сидiв на стiльцi з високою спинкою. Перед ним на невеличкому столиковi лежав розгорнутий фолiант, старий та пожовклий, переплетений в шкуратянi товстi палiтурки з застiжками. Вiн дочитував листка, i йому, очевидячки, не хотiлось одривати очей од книжки як писар переступив порiг його кiмнати.
Виговський низько поклонився митрополитовi. Митрополит зирнув на його сердито, але встав з стiльця. Вiн був вже старий та сухорлявий, з довгою сивою бородою та короткими косами, котрi посiклись i вилися кругом голови посiченими пухкими кучерями. Митрополит поблагословив Виговського. Виговський поцiлував владику в руку i знов низько поклонився.
– Прошу вступити до моеi бiблiотеки, – обiзвався владика i показав рукою на одчиненi дверi в низький, але просторний покоiк, в котрому по стiнах були поприбиванi полицi, а на полицях лежали й стояли книги в шкуратяних палiтурках. У вiкна заглядали обсипанi iнеем гiлки волоських горiхiв i затiнювали невеличкi шибки, пропускаючи в бiблiотеку срiблястий м'який бiлий свiт. Митрополит попросив Виговського сiсти коло стола, а сам сiв проти його.
– Ясновельможний гетьман кланяеться вашiй милостi, cвятий владико, i просить ваших молитов. Може, ваша милiсть чули, що до Киева iдуть московськi посланцi з боярином Бутурлiним на чолi, щоб одiбрати присягу од вашоi милостi, святий владико, од вищого духовенства, киiвських козакiв та городян.
– Чув, чув i знаю, що сьогоднi опiвднi посланцi будуть в Киевi. Але нi я, нi духовенство на Украiнi не думаемо присягати царевi на пiдданство. Про це гетьмановi нема чого й говорити! – сказав митрополит i при останнiх словах аж скрикнув.
– Чом же так, святий владико?
– А тим, що поки наша церква залежить от цареградського патрiарха, ми вдержимо свою автономiю i своi права. Не такоi заспiвае нам московський патрiарх Никон, чоловiк простий, невчений, крутий та завзятий на вдачу. Вiн зламае нашу автономiю i запроторить наших владик i попiв в своi льохи, в котрих вiн карае муками своiх духовних. Про присягу нашу нехай ясновельможний гетьман i не допоминаеться! – знов аж крикнув старий владика, i його посiченi кучерi задрижали кругом голови.
Виговському самому було до вподоби, що владика не хоче присягати Москвi, бо вiн не любив Москви; його блискучi карi очi аж заграли, але вiн не насмiлився виявити своiх потайних власних думок i мовчав; вiн мусив чинити волю i наказ гетьмана.
– Та ще он про що пише нам один протопоп з Чернiгова: пiшла нiби чутка, що московський патрiарх Никон думае заново перехрещувати нас всiх на Украiнi, бо ми хрещенi через обливання водою; наче не все одно, чи облити дитину водою, чи поринути ii з головою в воду: благодать Божа даеться й через обливання, бо це тiльки форма сакраменту. В Москвi на нас вважають за це, як на неправославних. Буде нам морока з московським патрiархом.
– Що правда, то правда: тепер у нас на Украiнi владики й протопопи – люди з високою просвiтою, а в Москвi владики невченi й простi; однi другим нерiвня, -обiзвався Виговський.
– Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа.
– Принаймi, святий владико, не зрiкайтесь вийти з процесiею назустрiч посланцям i привести до присяги киiвських козакiв та городян.
– Це можна вчинити. З процесiею я вийду з усiма iгуменами й протопопами, а бiльше цього нiчого не можу вчинити, – сказав владика голосом, в котрому проривався сутiнок досади й невдоволення.
Виговський встав i розпрощався з владикою.
– От-от незабаром прибудуть посланцi, – обiзвався Виговський, – час би вже, святий владико, i виступати з процесiею i ждати посланцiв хоч за версту за Золотими воротами.
– Добре, добре! Зараз iду до собору i ми рушимо з iгуменами i протопопами в процесii: це можна вчинити, це можна! – сказав владика. – А бiльше нiчого не зроблю й не хочу! не хочу! – сказав з гнiвом.
Митрополит з досади встав, випростався на ввесь свiй високий зрiст i почав ходити по бiблiотецi, розгладжуючи свою довгу розкiшну бороду. Вiн на одну мить спинився коло вiкна i втупив очi в густi гiлки волоських горiхiв, обсипаних iнеем, як срiблом. Постоявши коло вiкна, владика швидким рухом обернувся до Виговського i знов промовив з досадою i завзятiстю:
– Бiльше я зробити не хочу i не зроблю, бо проти мене пiдуть усi iгумени й протопопи. Вони встоюють за автономiю украiнськоi церкви, а я не хочу йти проти iх.
Виговський встав з стiльця i почав прощатись.
– Де ж будуть обiдати царськi посланцi? Треба ж iх прийняти почесне i видати iм добрий обiд, – сказав Виговський.
– Сьогоднi пiсля присяги я мушу запросити iх до себе на обiд i нагодую iх не редькою та смаженими буряками, а доброю днiпровою рибою. Це я повинен вчинити як митрополит, – обiзвався владика на прощаннi. – I тебе, пане писарю, прошу завiтати до мене на обiд. Ти вмiеш провадити розмову з посланцями, бо ти до того здатний i звичний, а менi нема охоти балакати з ними.
– Час вже, святий владико, виходити назустрiч з процесiею, бо козаки вже давненько виступили з Киева стрiчати посланцiв, – сказав Виговський.
– Йду, йду зараз до собору i зберу усiх iгуменiв i протопопiв, – сказав владика i звелiв келiйниковi шляхтичевi подавати теплу рясу та клобук.
Тим часом тисяча козакiв Киiвського полку ще вдосвiта виступила з мiста назустрiч московським посланцям. Козаки стрiли посланцiв за десять верстов од Киева i пiшли поперед iх. За козаками конюшi вели дванадцять царських коней турецькоi породii, вкритих чепраками, затканими золотом, котрi волочились по землi; на чепраках лежали вишиванi золотом сiдла. Потiм йшов полк боярчукiв, а за ними вели ще рядок турецьких коней, на котрих збруя лиснiла золотом та перлами. Помiж кiньми несли четверо прездорових знамен. Позад усiх iхали посланцi. Червонi кунтушi з вильотами на рукавах, жупани та покривала на конях горiли як жар на бiлому фонi снiгу та iнею. Вглядiвши поiзд, довбишi вдарили в казани, трубачi заграли. Сила народу рушила назустрiч посланцям.
За Золотими ворiтьми стрiв посланцiв митрополит з великою процесiею, з iгуменами i намiсниками монастирiв. Владика сказав посланцям промову, i вся процесiя рушила через Золотi ворота до святоi Софii. Митрополит, одправивши молебень, привiв до присяги козакiв та городян, а сам "од жалю умлiвав", а все духовенство "за сльозами свiта не бачило", – як записав тодiшнiй лiтописець. Митрополит I усе духовенство не зложили присяги, що дуже не сподобалось бояриновi Бутурлiновi i усiм посланцям.
Запросивши до себе в келii посланцiв на хлiб та сiль, владика накинув на себе мантiю i, взявши в руки хрест, вертався в своi покоi. За ним слiдком йшли посланцi й Виговський. Народ обступив владику i брав благословення. Владика насилу рухався, благословляючи народ.
До його пiдступили двi панii за благословенням. Одна з iх була вже немолода, повна на виду, закутана бiлою хусткою поверх очiпка. Друга була молода, височенька, поставна, повновида й бiла на виду, як лелiя. Вона так само була закутана бiлою хусткою поверх невисокоi шапочки i була убрана в темно-червоний кунтушик, облямований навкруги бiлим горностаем. Їi повний, делiкатний вид неначе був обведений бiлими рамками з бiлого пуху та срiбла, i саме лице ii було бiле, як бiла лелiя, а повнi рум'янi уста червонiли на морозi, як листочки троянди. Молода панна i справдi була схожа на бiлу квiтку. Чималi темно-карi очi та рiвнi густi брови дуже виразно малювались, обведенi навкруги бiлим вбранням.
Виговський кинув очима на молоду панну. Його вразили ii блискучi карi очi та темно-русi густi брови. Тi очi, тi брови так були схожi на його темно-карi очi та темно-русi густi брови, неначе перед ним стояла його сестра або його близька родичка.
– Який дивний випадок! Бачу неначе в дзеркалi своi власнi очi, своi брови! Неначе мене й цю молоду панну одна мати породила. Яка вона бiла, неначе раннiй бiлий ряст пiд снiгом! Якi в неi делiкатнi рум'янi уста, неначе листочки делiкатноi троянди!
Виговський несамохiть задивився на ту молоду панянку. Вiн не зводив з неi очей, доки вона брала благословення у владики й цiлувала хрест. Владика привiтно осмiхнувся до неi як до особи, котру вiн знае.
"Певно, якась шляхтянка, а може, й князiвна", – подумав Виговський, не зводячи очей з лелiйно-бiлого личка дiвчини, i, сам не знаючи чого, легенько зiтхнув i задумався.
Виговському тодi вже минуло сорок рокiв i вiн ще був не жонатий.
"От би я з ким одружився! Яким теплом повiяло на мою душу од тих карих очей, од того лелiйного личка! Яка вона мила, як та бiла голубка!" – подумав Виговський i тихою ходою попростував слiдком за владикою та посланцями.
Обидвi панii провели владику до середини саду i повернули назад. Виговський в той час забув i про церемонiю, i про посланцiв. Йдучи по саду, обсипаному срiблястим iнеем, вiн все нiби бачив ту лелiйно-бiлу панну з карими очима в матовому туманi срiбного густого iнею. Йому здавалося, нiби серед саду несподiвано з'явилась якась русалка з прозорим бiлим делiкатним личком, нiби облитим свiтом повного мiсяця. I той старий садок став для його веселим, поетичним, фантастичним. Йому здавалося, що вiн от-от знов побачить десь в гущавинi, в срiбному туманi iнею ту панну, легеньку, делiкатну, з прозорим личком, з палкими очима.
"Вона зирнула на мене кiлька разiв, – подумав Виговський, – i навiщо я убрався в буденну старовизну? Посланцi неприемнi менi гостi, i це я для iх натяг полинялий кунтуш. Ото якби було знаття, що побачу таку цяцю! Убрався б напродиво в найдорожчий кунтуш!"
Владика вже входив в келii. За ним iшли бояри та козацька старшина. А Виговський неначе не бачив тiеi процесii, забув навiть про неi i все оглядався на ту стежку, котрою вийшла з садка молода панна, все неначе бачив ii постать, закутану в темно-червоний кунтушик, оповиту смугами бiлого горностая. Йому все здавалося, що вiн от-от углядить ii кораловi уста i лелiйне личко десь мiж срiблястими делiкатними пушинками iнiйного туману.
"Ця зустрiч не минеться менi дурно. Щось буде, а що буде, того я й сам не вгадаю. Серце мое й досi спало, неначе було пригноблене походами, битвами, та канцелярською роботою, та палкими вередливими вихватками гетьмана Богдана. Почуваю, що мое серце якось раптово прокинулось тут, на волi, серед пишних церемонiй, серед празникового блиску й сяева, серед вольного натовпу гуляючих людей, в срiбному туманi iнею, де майнув ii легкий м'який лелiйний вид. Я в Киевi тепер вольний, як школяр на вакацiях. Я знайду ii i довiдаюсь, хто вона", – думав Виговський, вступаючи позад усiх в низькi, тихi й привiтнi митрополитськi покоi.
Увiйшовши в келii, митрополит скинув з себе архiерейську мантiю i обернувся до образiв, котрими була заставлена стiна в просторнiй свiтлицi. Печорський архiмандрит Йосиф Тризна прочитав молитву перед трапезою. Митрополит попросив гостей сiдати за понакриванi столи. Виговський сiв за стiл, а з його думки не виходила несподiвана зустрiч з якоюсь незнайомою чарiвною панною. Вiн через силу слухав, про що балакав Бутурлiн з митрополитом, одповiдав коротенько й неохоче на запитання Бутурлiна, сидiв задуманий, а перед ним все манячiв чарiвний вид панянки з темними очима.
"Ця зустрiч не випадком трапилась. Це моя доля стрiла мене сьогоднi несподiвано серед празникового блиску i вразила мое серце", – думав Виговський i насилу дiждався кiнця парадового обiду.
Розпрощавшись з митрополитом та посланцями, наговоривши посланцям багато красномовних слiв, Виговський вийшов з келiй на цвинтар, де козак держав за поводи його коня. Вiн сiв на коня i покатав до свого брата Данила Виговського, котрий тодi пробував з жiнкою у Киевi, посланий гетьманом по вiйськових справах, i проживав у домi старого Євстафiя Виговського. Невеличкий домок був власнiстю батька Iвана Остаповича, старого Євстафiя Виговського, котрий тодi проживав в Киевi. Домок стояв на Старому Киевi за софiйською оградою, де в тi часи переважно жили православнi й католицькi дворяни та магнати. Iван Остапович i Данило вважали це житло за свое власне i, пробуваючи в Киевi, жили в старого Євстафiя, як у себе вдома. Данило недавно тодi оженився з старшою дочкою гетьмана Богдана Катериною.
Вже надворi сутенiло, як Iван Остапович вскочив конем в просторний двiр старого Євстафiя Виговського, кинув поводи козаковi i пiшов в невеличкий дерев'яний дiм, де його привiтали од щирого серця брат Данило з жiнкою. Катерина посадила його за столом на покутi i все розпитувала про обiд в митрополита, про посланцiв. Виговський одповiдав з неохотою.
– Чи не слабий ти часом, Iване Остаповичу, що сидиш смутний та невеселий? Нi розмова, нi iжа не йде тобi на душу? – питав його брат.
– Може, й слабий, та не вгадаю, на яку слабiсть, – обiзвався Iван Остапович. – А може, я втомився од тiеi тяганини, що випала на мою долю сьогоднi, – сказав Виговський, сiдаючи за вечерю.
– Та розкажи ж бо, Iване Остаповичу, як обiдали посланцi в митрополита? – питала в його Катерина.
– А як же обiдали? Печорський архiмандрит прочитав молитву, митрополит поблагословив трапезу, усi посiдали за столи та й обiдали, – знехотя одповiв Виговський.
– Що ж таке ви iли? якi потрави? чи багато було потрав? чи добра була страва? – питала цiкава та говорюча Катерина.
– Оцього я вже тобi не зможу розказати. Щось таке iли, iв i я, але що iли, того вже я не пригадаю.
– Невже-таки не пригадаеш? Та розкажи-бо! -чiплялась Катерина.
– Чимсь закушували пiсля горiлки,.. здаеться, був кав'яр, а там далi був борщ з карасями, а потiм… я вже й лiк погубив тим потравам, бо обiд був довгий, як лiтнiй день. Менi аж обридло сидiти за столом.
– Отже, ти чимсь не вдоволений… Чи не трапилось там, часом, чого за обiдом? Може, ти занедужав через той обiд, що все позабував? -говорила Катерина й дивувалась.
Вона знала, що Iван Остапович любив побалакати, все скрiзь примiчав, все навиглядав i вмiв чудово про все оповiдати. Катерина любила слухати його жваву веселу розмову, а сьогоднi Iван Остапович неначе затявся говорити й розказувати, та ще й про таку цiкаву рiч для киян як обiд в митрополита для значних царських бояр.
– Може, Iване Остаповичу, це на тебе наслано? Там же була сила усякого народу, i приязного для тебе, i ворожого. Може, це тобi сталося з пристрiту? Ти значний чоловiк на Украiнi, а там же на тебе зорило стiльки усяких очей! – сказала Катерина.
– Ох, зорило багато усякових очей! Ти, Катерино, трохи вгадала, – обiзвався Виговський, i знов перед ним майнули пишнi очi i лелiйне личко кругловидоi панянки.
– А я тут ждала, як Бога з неба. Сидячи в хатi думала: ото вислухаюсь сьогоднi про усякi дива, якi там були на обiдi. А ти мовчиш, неначе води в рот набрав, – говорила весела Катерина.
– Нехай, Катерино, я завтра тобi розкажу про усякi потрави та розмови на тому парадовому обiдi, а сьогоднi я зараз ляжу спати та дам такого хропака, якого, певно, завдадуть i московськi пузатi бояри пiсля судакiв, та осетрiв, та усяких наiдкiв.
– Невже-таки всi вони пузатi? – сказала Катерина зареготавшись.
– Усi не всi, а було трое таких, що й на одну паровицю не вкласти, – сказав Виговський.
Данило Виговський, високий сухорлявий чоловiк з гострими розумними очима, осмiхнувся з-пiд пухких довгих вусiв одним кiнцем рота, скрививши уста навскоси; вiн знав, що Iван Остапович не любить московських бояр як людей грубих i неосвiчених i готовий пiдiймати iх на смiх.
– Сьогоднi вранцi я сидiла коло вiкна, а митрополитський кухар нiс з торжка такого здоровецького коропа, що хвiст волiкся по снiгу. Iване Остаповичу! чим був начинений той короп? Чи рижом та грибами, чи рижом та родзинками? – обiзвалась цiкава Катерина.
– Їй же богу, сестро, не пам'ятаю! Чимсь був начинений, але чи гречаною кашею, чи рижом з грибами, чи половою та клоччям, цього не пригадаю, – сказав Виговський осмiхаючись.
– Ну! якби половою та клоччям, то ти б таки примiтив, яке воно на смак, – сказала Катерина i зареготалась дрiбним смiхом. – Ет! сьогоднi я нiчого не допитаюсь в тебе, ти чогось неначе зварений в окропi.
– Катерино! та й цiкава ж ти, нiгде правди дiти! Дай братовi спокiй, – обiзвався з кутка Данило Виговський, примiтивши, що Iван Остапович сидить понурий.
– Ото цiкава я знати, про що говорили посланцi з митрополитом. Мабуть, iм не припало до вподоби, що митрополит та значнi духовнi особи не присягали на пiдданство царевi, – сказала Катерина, котру брала навiть нетерплячка, що стосувалось полiтики, бо в тi часи загального полiтичного зворушення на Украiнi, коли все народне життя зворушилося до самого дна, полiтикою цiкавились не тiльки козачки, але навiть селяни й молодицi, щоб стояти напоготовi до оборони своiх iнтересiв i свого життя. В той небезпечний час усi практичнi, аграрнi й релiгiйнi iнтереси усього суспiльства часом залежали од однiеi битви козакiв з поляками, од якогось одного пункту полiтичноi умови Богдана з Польщею. Усi стояли нiби на повсякденнiй сторожi i мусили бадьористо й невсипуще стерегти себе од усякоi напастi.
– Йди спати, Iване Остаповичу, а завтра розкажеш i менi, про що там була розмова мiж Бутурлiним та митрополитом. Менi це цiкаво знати; ти знаеш, що я не люблю московських гордих, темних i грубих бояр, як i ти, – сказав Данило Виговський, позiхнувши i хрестячи рота.
Вiн встав, засвiтив свiчку i повiв Iвана Остаповича в кiмнатку.
Цей кабiнетик був невеличкий та тiсний. По стiнах були почепленi рушницi та пiстолi. Iван Виговський лiг на тапчанi, запалив люльку i кинув очима по стiнах. Кабiнетик, прикрашений збруею, здавався йому тепер неприемним. Iван Остапович не любив вiйни, хоч служив в козацькому вiйську Богдана i не раз бував в битвах. Його думки перелiтали в тихi митрополитськi покоi, обвiшанi полицями з книжками, затiненi старими волоськими горiхами та яблунями. Душа його забажала спокою й тишi, яка панувала в тих тихих покоях. I несподiвано перед ним виникло наче з срiбного туману бiле личко, яснi-яснi очi пiд густими тонкими бровами. Тi очi нiби дивились на його, доки вiн не заснув мiцним сном чоловiка, стомленого доброю промашкою до Киева, вештанням та турботами цiлого того дня.
Другого дня за снiданням Виговський, добре виспавшись, став багато веселiший. Вiн вдоволив цiкавiсть брата й невiстки i все оповiдав про парадовий обiд посланцям та про розмову митрополита з посланцями. День був погожий, сонячний. Низька свiтличка, обставлена по-старосвiтському, стала веселiша, i Виговський, добре поснiдавши, пiшов в кабiнетик одягатись.
Того дня мiський бурмiстр з райцями, вiйт з лавниками та ремiсничi цехи давали посланцям обiд в мiськiй ратушi, i Виговському треба було для церемонii та пошани стрiнути посланцiв перед ратушею. Цього дня Виговський довго прибирався та чепурився, надiв новiсiнький синiй жупан, накинув поверх його обшитий золотими шнурами червоний кунтуш з вильотами, взувся в червонi сап'янцi, надiв шапку набакир, скочив на коня i насилу встиг стрiнути московських посланцiв коло ратушi. Усi ремiсничi цехи вже стояли перед ратушею з своiми корогвами. Корогви маяли на вiтрi i червонiли здалеку на сонцi, неначе грядка маку, котрий нiби якимсь дивом зацвiв серед майдану засипаного бiлим пухким снiгом. Незабаром прибули й посланцi. Довбишi вдарили в бубни. Заграли в труби. Мiщани привiтали посланцiв радiсно. Киiв уже давно мав магдебурзьке право: свое мiське самоправленство i свiй суд. Кияни боялись, щоб польськi пани та магнати не одняли од iх мiського самоправленства, i дуже були радi, що тепер польськi пани, пущенi Богданом на Украiну ще по Зборовському трактатовi вже не вернуться нi в своi маетностi, нi до Киева, i само по собi не накладуть руки на магдебургiю Киева.
По обiдi, провiвши з козаками посланцiв по дорозi на Нiжин, Виговський вертався на Старий Киiв. Його баский кiнь летiв, мов птиця, по узеньких улицях Старого мiста, обставлених невеличкими дерев'яними шляхетськими та козацькими домками, серед котрих подекуди манячiли кращi й бiльшi домки украiнських i польських магнатiв з мезонiнами та стародавнiми баштами серед розкiшних старих садкiв. Кiнь басував пiд Iваном Остаповичем, гнув набiк круту шию прихкав тонкими дрижачими нiздрями, котрi парували на морозi при ясному сонцi, як кипучий казан з водою, розпечений в полум'i. Кiнь нiби чванився перед людьми своею красою, своею розкiшною грiвою та рiвною статтю, позуючи на всi своi кiнськi лади. Червонi вильоти кунтуша метлялись на вiтрi, закидалась на плечi, нiби пустували, грались з вiтром i неначе показували прохожим жовтогарячу пiдбiйку з дорогого шовку; сап'янцi червонiли як жар. Мужнiй, з широкими плечима, з дужими руками, тонкий та рiвний станом Іван Остапович був гарний верхом на конi, неначе вiн зiйшов вкупi з конем з картини якогось великого маляра i несподiвано загарцював серед тiсноi узькоi улички Старого мiста, неначе пишний середньовiковий лицар серед чорного задимленого нiмецького бурга.
Не доiжджаючи до Данилового двору, Виговський несподiвано вглядiв на улицi гарну бiляву панну i старшу панiю, ii приятельку. Обидвi панii спинились, стали i притулились пiд барканом, поки iх поминав смiливий верховець з своiм козаком. Виговський впiзнав iх обох, i його рука несамохiть опустила поводи. Серце в його закидалось, заграло. Вiн придержав коня, минаючи обох панiй, i кинув на молоду панну довгий-предовгий ласкавий погляд.
– Який пишний козак! – промовила старша панi.
– Який на йому пишний та багатий кунтуш! А кiнь же то гарний та прудкий, як вiтер! Певно, якийсь багатий козак, – обiзвалась панна.
– Певно, з козацькоi старшини, бо я його вчора примiтила на процесii рядом з посланцями. Та який же вiн гарний на конi, неначе намальований! Чи ти, Олесю, примiтила, якi в його пишнi блискучi очi та густi високi брови?
– Примiтила, – тихо одповiла Олеся.
– Ото диво! Чи знаеш ти, Олесю, що в його очi й брови неначе твоi, неначе вiн украв iх у тебе. Ото диво!
– Украв, та не вмiв сховати, бо виставив iх на показ людям, так що й я бачила вкрадене добро, – промовила Олеся i засмiялась; вона й сама не знала, чого вона стала така весела.
Поминувши панiй, Виговський оглянувся i примiтив, що обидвi панii одчинили хвiрточку i увiйшли у двiр.
"Певно, вони тут живуть, в цьому домi… Треба розпитати Катерину. Катерина цiкава, язик у неi гострий як бритва, вона, певно, iх знае", – подумав Виговський, в'iжджаючи в подвiря.
Iван Остапович увiйшов у хату i застав Катерину в свiтлицi. Вона сидiла коло маленького вiкна на стiльцi i шила сорочку, поставивши ноги на маленький низенький стiльчик, вироблений в формi якогось звiра, схожого на ведмедя з плисковатою спиною. Ясний свiт сонця лився на ii кругловате лице, на широке чоло з густими бровами. Поздоровкавшись з невiсткою, Iван Остапович сiв на стародавнiй канапi з високою спинкою, застеленою пiстрявим килимом. Катерина просила розказати iй про обiд в магiстратi. Виговський тепер був веселий, говорючий. Добра чарка венгерського, старий мед за обiдом i сонячний погожий день розворушили в йому природжену веселiсть та охоту до веселоi розмови. Вiн розказував, до всього докладав жартiв та смiху. Цiкава Катерина слухала його, неначе читала цiкаве оповiдання.
– Оце, Катерино, я вдруге вже стрiв отут, в Киевi, якихось панiй: одна молода, повненька, бiла, як сьогоднiшнiй свiжий снiг, а очi в неi блискучi й темнi; друга багато старша за неi i дуже схожа на неi. Видко, що то ii або мати, або тiтка. Обидвi вони закутанi в бiлi тонiсiнькi хустки поверх очiпкiв чи шапочок. Молодша гарна, приемна й бiлява, як бiла квiтка. Оце, вертаючись з Подолу, я несподiвано стрiв iх обох на улицi отут недалечко, i мiй кiнь трохи притрусив iх снiгом з-пiд копитiв. Чи не знаеш ти, Катерино, хто вони такi? Чи шляхтянки, чи козачки? чи украiнки благочестивоi вiри, чи католички? Вони увiйшли в хвiрточку низенького домка, обсадженого тополями.
– Ага-га! догадуюсь! Одна з iх, старша – то удова Павловська, сестра новогрудського каштеляна Стеткевича, а друга, бiла й повненька, то не дочка ii, а небога, дочка того старого каштеляна.
– Вони живуть тут, в Киевi, завсiди чи тiльки бувають наiздом?
– Удова живе тут завсiди в домi свого покiйного чоловiка, шляхтича Павловського. Вона мае двi дочки. А Олена Стеткевичева приiхала до неi з Новогрудка в гостi i вже гостюе в неi тижнiв зо три, коли не бiльше. Вона наiжджае в Киiв до тiтки кiлька раз на рiк, i я знаю, задля чого: певно, виглядае собi в Киевi гарного жениха. Я iх обох знаю. Це моi добрi знайомi. Я буваю в iх в гостях, а вони в мене.
– Невже! – аж крикнув Виговський i скочив з мiсця так швидко, що коротенька люлька випала в його з рук i з неi висипався на пiдлогу i попiл, i тлiючий тютюн.
– Чого це ти скочив, наче обпечений? Певно, тобi на очi нависла ота снiгова Олена? – сказала Катерина i поклала шиття на колiна, а сама втупила в Виговського своi невеличкi темнi очi, розумнi, як у ii батька, гетьмана Богдана.
– То ти iх обох знаеш? – промовив Виговський, i його очi неначе засмiялись до Катерини, такi вони стали веселi.
– Авжеж, знаю. Якби я не знала, я б тобi про iх i не говорила. Казала менi Павловська, що покiйник Стеткевич був чоловiк заможний, довго служив на короннiй польськiй службi, але вiн не був багатир. Зате ж був гордий, як сатана! гордий i собою, гордий i рiднею, своею дочкою. Це менi на вушко розказала Олесина тiтка, його рiдна сестра. А я тобi говорю це все так само на вушко. Вiн мав рiдню мiж сенаторами, магнатами, князями Соломирецькими й Любецькими, Друцькими, Четвертинськими i пнувся й собi за значною рiднею, бо сам був роду сенаторського.
– Чом же вiн не видав своеi дочки замiж?
– Певно, ждав жениха для своеi дочки якогось сенатора, а може, й князя. Сенатори й князi не сватали ii, бо були високi задля неi, а за нижчих ii батько не давав, хоч ii вже сватало зо два вiйськових чи шляхтичiв, – сказала Катерина. – От i вийшло для Олесi нi тпру, нi ну! А старий був упертий, надутий, аж роздутий. Пнувся, мов жаба на купинi, яка збираеться квакнути з усiеi сили.
Не встигла Катерина доказати свого оповiдання, як попiд вiкнами майнули двi жiночi постатi. Вони простували стежкою, протоптаною в снiгу попiд самою стiною. Проти сонця на стрiсi снiг почав розтавати. З навислоi на стрiсi льодовоi бахроми вода стiкала просто на стежку. Обидвi панii повернули з стежки на снiг i загрузли трохи не по колiна. Вони обернулись до, вiкна i вглядiли Катерину. Катерина махнула на iх рукою: заходьте, мов, сюди, до мене в гостi! Старша панiя пiдвела очi вгору, кивнула головою, неначе говорила: та до тебе ж iдемо, не куди! Але краплi води полились iй на лице. Вона втерла вид хусточкою, вийнявши ii з рукава. Iван Остапович чогось стривожився i нiби трохи злякався, вглядiвши в вiкно молоду бiлу паняночку з тiткою. Вiн вхопив з стола люльку i почимчикував в далеку кiмнатку.
Незабаром увiйшли в свiтлицю Павловська та Олеся, роздяглися в самiй свiтлицi i поклали своi кунтушi на стiльцях. Катерина попросила iх сiсти на канапцi, а сама присунула дзиглик до канапи i сiла з шиттям проти iх. Почалась розмова про вчорашнi й сьогоднiшнi процесii та церемонii. Катерина не втерпiла i похвалилась, що й до iх приiхав з Чигирина писар гетьмана Богдана, був на тих церемонiях i розказав iй про все. Катерина розказала все, що говорив iй Виговський, так гарно, що обидвi панii слухали ii з великою цiкавiстю, iм обом хотiлось побачити того гетьманського писаря i од його почути дещо цiкаве i про Чигирин, i про гетьмана.
Виговський, увiйшовши в невеличку кiмнатку, причепурився перед дзеркалом, закрутив своi вуси вгору, по-шляхетськи, причесав короткi кучерi i незабаром вийшов до гостей, щоб зблизька подивитись на ту бiляву Олесю. В маленьких дверях свiтлицi з'явилась його здорова, мужня фiгура. Вiн низько нагнув голову, щоб не черкнутись лобом об одвiрок, переступив через порiг i випростався на ввесь свiй високий зрiст. Рiвний, як стрiла, широкий в плечах, з тонким станом, до котрого влип червоний жупан, з високим чолом, над котрим хвилями нависли темно-русi короткi кучерi, Виговський був гарний i в сорок рокiв. Вiн одразу вразив молоду Олесю своею мужньою фiгурою i делiкатною красою матово-бiлого лиця. Олеся глянула на його, зирнула йому в вiчi i почервонiла, як макiвка.
Iван Остапович привiтався до обох панiй, сiв осторонь на ослонi з високою спинкою, накритому червоним сукном, i все придивлявся до молодоi панни. Олеся сидiла кiнець стола. Вона була в блакитнiй шовковiй юбцi, обшитiй золотими парчевими узькими позументами. На ногах неначе горiли червонi черевички. Голова була оповита двома товстими русими косами, заплетеними в дрiбушки i оповитими синiми кiсниками та разками дрiбних перлiв. На шиi лиснiли три золотi дукачi-червiнцi. Стара Павловська сидiла з закутаною в намiтку головою; бiла намiтка обвивала шию й голову, коричнева юбка була облямована срiбною парчевою стрiчкою, а на шиi висiв здоровий срiбний хрест, якi носять тепер нашi протопопи. На ногах в неi були жовтi сап'янцi, трохи задрипанi на снiгу.
Iван Остапович накадив повнiсiньку свiтличку, так що на диму можна було повiсити сокиру, як кажуть в приказцi. Катерина й Виговський розговорились з старою Павловською. Розпитавшись у Виговського про обiд у митрополита, проворна Павловська несподiвано бовкнула, мов з кiлочка:
