скачать книгу бесплатно
– Думала, що або нападають на палац якiсь вороги, або нашi хлопи збунтувались, i оце налагодилась до оборони, – обiзвалась, осмiхаючись, Олеся.
– То, бачите, пане Виговський, моему покiйному братовi, а ii батьковi Богдановi прийшла думка вивчити ii iздити верхи на конi i стрiляти з рушницi, на кожний випадок в нашi неспокiйнi часи, – говорив Стеткевич. – В нас тепер часом i бабам доводиться оборонятись i од чужих, i од своiх ворогiв, якби трапився наiзд на оселю, бо в Польщi i на Украiнi шляхта ще й досi не позбавилась розбишацьких норовiв: наiде якась лиха сатана, що ворогуе з тобою, зруйнуе палац, оселю, забере товар, вiвцi розжене, поб'е челядь, а землю та лiси забере собi та й обладуе ними. Ви самi добре знаете, що суду в Польщi хоч i не шукай, i не питай: можна вiк прожити спокiйненько, доки дiло тягтиметься по усяких судах, а лихий сусiд тим часом споживе ваше добро, пустивши вас з торбами по свiту. Поганi звичаi! Не всi порядки i в Польщi гарнi!
Сидячи з Стеткевичем на софi, Виговський окинув оком свiтлицю. Попiд стiнами стояли ряди старомодних стiльцiв з точеними нiжками, з високими спинками, оббитих жовтим сап'яном; ручки були поробленi в формi товстих гадюк, як i в палацi князя Любецького; тiльки в палацi Стеткевича цi гадюки не гюзвiшували сумно голiв униз, а трохи попiднiмали iх вгору, ще й роти пороззявляли, неначе сичали од злостi i налагодились кусатись.
"I там в Киевi гадюки, i тут гадюки… Поганий для мене знак з цими гадюками", – подумав Виговський.
– Панi Павловська передала вам, шановний пане Стеткевичу, поклiн, а вас, панно Олено, просила приiхати до неi в гостi, – промовив Виговський.
– Спасибi, спасибi! А князь Любецький не передавав менi поклону? Як вiн там поживае? Як його господарськi справи в маетностях? – спитав Стеткевич i втупив в Виговського пильний погляд, неначе випитував його: чи був ти в Любецького? чи бачився з ним? чи сприяе вiн тобi?
Стеткевич вже давненько перечув через людей, що Виговський сватае Олесю.
Виговський спустив очi додолу: вiн по очах старого Стеткевича вгадав його думки.
Одначе старий кальвiнiст не показав перед Виговським, що вiн догадуеться, з якими замiрами Виговський прибув до нього в гостi. Вiн привiтно й охоче розговорився з гостем. Пишний i веселий вид Виговського, його гарна й мужня фiгура, нове багате убрання, розумна й красномовна розмова гостя, котрий неначе розворушив сон дрiмаючого серед пущ та борiв тихого палацу, – все це вчинило добрий вплив на душу старого суворого кальвiнiста.
Побалакавши про Павловську, про Любецьких, про Киiв, Стеткевич обернувся до Олесi i промовив:
– А що, небого! Гiсть i подорожнiй – Божий чоловiк, як кажуть. Час би нам нагодувати, напоiти гостя i дати йому спочинок. Чи готова вже вечеря?
– Певно, вже готова, бо я чую, що тiтка Павлина вже вештаеться за дверима та брязкае тарiлками, – обiзвалася Олеся i вийшла з зали.
– Я, пане Виговський, рано вечеряю, не спiзнююся, рано лягаю спати, рано й встаю, бо я господар, та й нашi кальвiнськi правила життя того вимагають. Помiрнiсть, регулярнiсть у всьому, гуманнiсть до всiх – це правила гуманiстичного вiку.
– Добрi правила! Про це нема чого й говорити. Менi тiльки й подобаеться в соцiнiан, що вони дуже люблять науку i просвiту i намагаються ширити просвiнiсть i сiяти сiмено науки в краю. Це дуже свiтла прикмета в соцiнiан.
– Твоя правда, пане генеральний писарю! Дверi одчинились, i Олеся заповiстила, що тiтка Павлина вже з пiвгодини жде iх з вечерею.
– Просимо, шановний гостю, не поцуратись нашого хлiба-солi! – просив старий гостя, встаючи помаленьку з софи за помiччю обох довгих сухих рук, котрими вiн обперся позад себе об софу i неначе пiдводив свою суху, довгу, нiби збудовану з одних довгих кiсток, фiгуру. Старий Стеткевич подибав через залу як довгоногий журавель, розминаючи своi старечi цибатi ноги. Виговський, ступаючи навшпиньки, тихою ходою пiшов слiдком за господарем.
Столова кiмната була довгенька, узька й тiсна, як були тiснi усi кiмнати в старинному палацi. Стiл був вже накритий. Стеткевич попросив гостя сiдати за стiл. Тiтка Павлина стояла кiнець стола, витрiщила очi на Виговського i пильно дивилась на нього, не мигаючи навiть вiками, як дивляться на незнайомих гостей дiти. Олеся сiла за стiл, а Павлина все стояла i навiть забулася, що iй треба сiдати за вечерю, ii дуже вразив новий гiсть.
– Тiтко Павлино! Сiдайте та вечеряйте, бо заячина прохолоне, – обiзвалась Олеся до тiтки, котра аж кинулась од ii слiв.
Стеткевич випив маленьку чарку горiлки i налив здорову чарку для Виговського.
– Ти козак, то тобi й чарка козацька, а я соцiнiанин i люблю мiру у всьому, – говорив Стеткевич.
Виголодавшись i перепавшись в дорозi, Виговський iв за столом за двох i справдi по-запорозьки. Стеткевич випив за вечерю тiльки один невеличкий кубок венгерського i все розпитував у Виговського про гетьмана Богдана, про його дальшi замiри й плани на Украiнi, про московських воевод та стрiльцiв, котрi наiхали в бiльшi мiсця Украiни. Виговський, хапаючись з iжею, насилу встигав йому одповiдати.
– Тепер нi гетьман, нi цар вже не пустять католикiв-дiдичiв в iх маетностi, а це велика шкода, бо то були люди вже просвiченi, не те, що московськi бояри. Погане дiло вчинив гетьман, що одiбрав Украiну од Польщi, – говорив Стеткевич спокiйним голосом, – гюгано, погано!
– Але ж католики-дiдичi одняли од козакiв вольностi, не зважаючи на свою просвiту; та ще треба додати, що тi пани не польського, а украiнського роду, тiльки вони сполячились, покатоличились i стали ворогами для Украiни, для народу i для козакiв; цi обляшки нашоi кровi вчинили нам стiльки лиха, скiльки й правдивi польськi пани, ще й бiльше за iх, – сказав Виговський, висловлюючи не своi, а бiльше офiцiальнi думки того часу, думки гетьмана Богдана.
– Так воно, так, але з плином часу все б те змiнилося, сталося б iнакше i настали б лiпшi порядки i в Польщi, i на Украiнi, бо скрiзь в Європi все йде до лiпшого, а не до гiршого становища, йде до гуманiзму. Там блиснув свiт гуманiзму, i вiн освiтив би Польщу, а за нею й Украiну. З Москви цей свiт не пiде, та там його й загасили б, якби вiн туди зайшов: туди його не пустять, про це нема що й казати.
– Коли вже так сталося, то тепер трудно це змiнити, – обiзвався Виговський, вихиляючи кубок венгерського.
– Ваша правда, пане генеральний писарю! На все Божа воля… Я кальвiнiст i вiрую в незмiнне боже призначення i для усяких держав, i для поодиноких людей. Як судив Бог спокон вiкiв, так воно й буде. Але козаки вчинили негарне дiло, недобре. Погано, погано! Кальвiнiсти мали недавно волю держатись своеi вiри в Польщi, ми здiймали темнi пута з людського розуму, ми любимо науки й просвiтнiсть, любимо ширити iх в суспiльствi.
Стеткевич задумався, а Виговський, впоравшись коло зайця, прийнявся за печеню з тетерi i заливав ii венгерським, переглядаючись з Олесею.
– Козаки знищили на Украiнi шляхту, порiвняли усi верстви суспiльства, через що просвiчена православна шляхта, що зiсталась на Украiнi, iще не пристала до католицтва та соцiнiанства, спроститься. Ох, не люблю я за це гетьмана Богдана! – аж зiтхнув важко старий кальвiнiст i глянув з презирством на Виговського. – Погано! Погано, пане генеральний писарю! Погано!
"I цей спiвае тiеi ж, що спiвав менi князь Любецький, хоч тихеньким соцiнiанським голоском. Вони ворогують проти козакiв. Чи вдасться ж мое дiло? Чи згодиться ж то старий журавель видати за мене Олесю. – I Виговський, вдоволивши свiй апетит, i собi задумався, схиливши голову. – Горенько менi з такою Олесиною рiднею! Тепер i я можу промовити за цим чорним дiдом: погано! погано!"
Олесi, очевидячки, обридла ця розмова старого дядька та ще й з сумною приспiвкою: погано та й погано! Для неi тепер хотiлося, щоб усе на свiтi було гарно, ще й дуже гарно. Вона не могла надивитися на пишного Виговського, убраного в ясно-малиновий жупан, чепурного, з чорними кучерями, з пишними ясними очима, котрi аж сипали блиском, як Виговський позирав швидким поглядом на Олесю. Олеся не могла намилуватись його видом, вiк би дивилась i не надивилась на його. I блиск мужньоi краси, i козацька смiливiсть, i високе становище Виговського – все чарувало молоду дiвчину, заперту в стародавньому палацi з чорним поважним кальвiнiстом та старою родичкою. Виговський неначе принiс з собою в задимлений палац саме життя, живе, веселе, чаруюче молоду душу.
– Чого ви, пане Йване, так забарилися, не приiздили до нас цiле лiто? – не втерпiла Олеся i спитала Виговського.
– Гетьман не пускав мене. Було багато роботи через новi усякi порядки, котрi мусили неминуче настати од часу з'еднання Украiни з Москвою. Та я мав i свою роботу: скiнчив Чигиринський монастир, котрий я давненько заклав, i оце недавно вже його освятили.
– То ви, пане генеральний писарю, поставили монастир, ще, може, на свiй кошт? – спитав Стеткевич, пiдвiвши голову i неначе прокинувшись од важкоi задуми.
– Еге, шановний пане добродiю! Поставив новий монастир за спасiння своеi душi i за ввесь свiй рiд, – обiзвався Виговський.
– I це погано! Погано!
"Ну, та й наважився цей дiд з своiм: погано та й погано! Неначе накупився поганькати цiлий вечiр; що ми зробили, в його все погано", – подумав Виговський, а Олеся глянула на його крадькома i осмiхнулась.
– Чому ж погано? Я чоловiк богомiльний i хотiв зробити добре дiло та й пiддержати й змiцнити в народi свою давню батькiвську вiру, – сказав Виговський.
– Монастирi нiкому не потрiбнi нi вашi, нi католицькi. Треба бути тiльки гуманним, просвiтним чоловiком, гуманно стосуватись до людей, навiть до хлопiв. I я ж християнин, такий., як i ви усi. Колись я був замолоду чистим соцiнiанином, вiрив, що сутнiе один Бог в одному лицi, вiрив в одну найвищу сутноту, а на Христа вважав, як на чоловiка, котрий викупив людський рiд од грiха не своею кров'ю та смертю на хрестi, а своiм моральним високим вченням. А тепер я став кальвiнiстом i признаю Христа за Бога, але вважаю, що не людськi добродiйнi вчинки спасають людей, а споконвiчне Боже призначення,, споконвiчна Божа воля. А вчитель наш Кальвiн вчив, що монастирi непотрiбнi, коли сутнiе споконвiчне Боже призначення для кожноi людини:
"I заходився ж плести якусь нiсенiтницю старий! Не дасть Виговському й слова промовити! Взяла б та й випхнула його з хати, а сама говорила б з козаком до бiлого свiта", – думала Олеся i прислухалась до Виговського голосу, неначе вона слухала чудовi музичнi мелодii.
– Погано, пане добродiю, погано! – говорив Стеткевич рiвним одностайним голосом без гнiву, без вияву душевного порушення.
"Та й пренудний же цей дерев'яний дiд! – подумав Виговський. – Але що то вiн менi скаже завтра, як довiдаеться, чого я прибув до його господи?"
Вечеря скiнчилась, усi сидiли за столом мовчки. Тiтка Павлина встала i навшпиньки, по-котячи, не пiшла, а неначе посунулась в дверi до пекарнi, а потiм знов вернулась i сiла.
– Ну, тепер час хоч би й спати! – промовив Стеткевич. – Я, пане Виговський, рано лягаю, рано й встаю. А ви, Павлино та Олесю, краще зробите, як ляжете зараз спати. Не засиджуйтесь за вишиванням. А коли Павлина не доказала тобi, Олесю, життя святого Олексiя, нехай докаже завтра. Свiтло тепер дороге, бо вiйни знищили пасiки. Вiск став дорогий.
– То ви розважаете себе вечорами оповiданнями про святих? – радiсно спитав Виговський в Олесi.
– То тiтка Павлина розказувала менi цього вечора за роботою про святого Олексiя, чоловiка Божого, – обiзвалась Олеся i спустила очi додолу. Павливi теж стало нiяково i вона схилила голову.
– – Це добре, що ви любите розважати себе благочестивими оповiданнями, – промовив Виговський. – Я люблю смiливих паннiв, таких, як нашi козачки, люблю, щоб вони вмiли i верхи на конi iздити, i стрiляти з рушницi, бо тепер часи неспокiйнi; вороги кругом нас: треба вмiти всiм ставати до оборони краю; але я люблю i паннiв богомiльних, котрих нiякi патери езуiти не зведуть з пуття, не заманять до католицтва.
Стеткевич встав з-за стола i не перехрестився до образiв. Павлина взяла з стола свiчку, покликала слугу i звелiла йому одвести Виговського на спочинок в маленьку кiмнатку.
– На добранiч, пане гостю! На добранiч, Павлино й Олесю! Не залежуйтесь та завтра вставайте раненько, готуйте собi й гостевi снiдання, бо гiсть в домi – чоловiк Божий, – промовив Стеткевич, мов патер з кафедри, i подибав через залу до своеi опочивальнi.
"Чуе моя душа, що оце кальвiнське опудало не оддасть за мене Олесi, – подумав Виговський, зоставшись сам в маленькiй, як монастирська келiйка, кiмнатцi. – Хоч вiн кальвiнiст i проповiдуе любов та гуманiзм, але вiн пан i тягне за панами та дуками; козакiв не любить, а любить Польщу. Все в його погано, що сутнiе на Украiнi, все погано, що вчинив гетьман та козаки. Щодо Олесi й мене, то вiн i нам втирить свое "погано". Iншого слова для нас од його не буде. Але як тiльки Олеся не спротивиться, я ii викраду в цього чорного дiда i повiнчаюсь з нею в Киевi. От тодi, дiду, буде й тобi погано!"
I Виговський впав на лiжко i пiсля труськоi полiськоi дороги по соснових корiннях зараз заснув, як застрелений, мiцним i солодким сном.
Другого дня Виговський трохи заспав пiсля важкоi та далекоi дороги. Вже сонце пiдбилося вгору, як вiн прокинувся i солодко потягнувся на лiжку на всю довжину свого високого зросту.
"Викраду Олесю в цього дiда! Сьогоднi-таки викраду! Нехай сiдае на коня та й iде слiдком за мною! Старий кальвiнiст втiшить себе тим, що таке було споконвiчне Боже призначення", – подумав Виговський i заспокоiвся на цiй думцi.
Вмившись i причепурившись, Виговський через довгi сiнцi вийшов у двiр i пiшов оглядати Стеткевичеве господарство. В просторному дворi стримiло три журавлi коло криниць. Журавлi скрипiли, то спускаючись в криницi, то пiднiмаючись високо вгору: наймити тягли воду для пекарнi, напували конi та воли. Поруч з старим садком було видко здоровий тiк, обсаджений старими осокорами, але коло здоровоi клунi було мало стiжкiв: очевидячки, що й некатолиць-ким панам було сутужно в господарствi в тi неспокiйнi часи. На току молотники молотили жито та сiмено. Коло току вештались та порались люди: возiльники звозили ярину, овес та просо. Подавальники подавали вилами снопи на стiжки. Снопи неначе летiли з возiв на стiжок, i кладiльники насилу встигали вкладати снопи в довгi верстви стiжка. На току валялась розв'язь; з снопiв витрушувався бризками натрус. В чистому повiтрi розливався пахучий дух вiвсяноi соломи та жита. Одпочивши й добре виспавшись пiсля труськоi дороги, Виговський походжав по току, по садку, вдихаючи здорове лiсове повiтря усiма персами. На усi оселi пахло живицею, приемним духом сосон, припечених сонцем. На всi боки, скiльки сягало око, зеленiли та синiли старi густi бори.
– Чи за грошi молотите, чи послухаете за панську землю, що пан дае вам пiд посiви? – спитав Виговський в чоловiкiв.
– Та послухаемо за землю, бо своеi не маемо, – обiзвались молотники.
"Цебто панщину роблять Стеткевичевi, – подумав Виговський. – От тепер i я мiг би сказати чорному дiдовi: погано! погано! Правда та гуманiзм у його тiльки в головi, а до дiла все те ще не дiйшло".
