скачать книгу бесплатно
– А ми, пане писарю, бачили вас вчора!
– Де ж ви мене бачили? – спитав Виговський.
– А коло святоi Софii, як ви йшли слiдком за владикою поплiч з посланцями. Ми з Олесею таки вас примiтили, хоч i не знали, хто ви такий, – сказала Павловська.
Олеся почервонiла, як калина, i скоса подивилась на тiтку, неначе говорила: ой тiтко! держи-бо язик за зубами!
– Але тодi на вас убiр був не такий гарний, як сьогоднi, коли ви басували конем на улицi, i кiнь ваш закидав нас снiгом з-пiд копит.
– Ми оступились аж пiд баркан та притулились до баркана спинами. Певно, ми тодi були смiшнi. Ви не смiялись з нас? – обiзвалась Олеся, обертаючись до Виговського.
– Оце! чого ж пак я смiявся б з вас? Уличка узенька, то й не диво, що кiнь кидав снiг копитами на всю улицю, – сказав Виговський дуже радий, що й Олеся його запримiтила на конi в новому ефектовому козацькому убраннi.
– Чи ви, пане писарю, самi прибули до Киева, чи, може, й жiнка приiхала з вами? Чи ви жонатi? – знов спитала цiкава Павловська.
Виговський осмiхнувся i блиснув з-пiд вусiв рiвними бiлими, наче пiдрiзаними, зубами.
– Нi, я й досi не жонатий; все ходив у походи з гетьманом i менi не було часу навiть подумати про оженiння.
А може, й тим я й досi не жонатий, що якось не траплялась… – додав Виговський.
I Олеся, i Павловська, очевидячки, зрадiли, iх очi весело заграли. У кожноi майнула якась думка, якась надiя. Павловська переглянулась веселими очима з Олесею i впiймала iскристий погляд ii очей. Виговський дуже сподобався удовi, але вона й сама ще не знала, куди його тулити: чи до себе, чи до Олесi. Удова не вважала себе як стару людину, хоч i мала двi молоденькi дочки, i якби хто добре причепився до неi, вона була б ладна вийти замiж хоч i зараз.
"Треба залучити до себе цього пишного козака-красуня! – подумала Павловська. – Затягну його до себе, хоч би мала тягти його за обидвi поли жупана… Намовлю Катерину, щоб привела його до мене в гостi. Ой, гарний же та пишний, враг його матерi! аж дивитись на його любо!" – думала Павловська.
– Пан Iван Остапович таки трохи запiзнився з своiм весiллям, нема де правди дiти, – сказала Катерина, затя-гаючи нитку в голку i довго нацiляючись в вушко ниткою, що було-таки нелегко в хмарах диму й тютюну.
– А там же у вас в Чигиринi козачки, як мак, процвiтають: в шовкових плахтах, в оксамитових юбках, в квiтках та стрiчках, та в червоних чобiтках з срiбними пiдковками. Куди ж тепер нам, шляхтянкам, до козачок! Вони тепер i багатiшi, i кращi за нас. Невже мiж ними не знайшлось нi однiеi, котра б причарувала вас? А кажуть же, що козачки-чарiвницi! – дрiботiла Павловська i смiялась. Їi кругленькi та куценькi, як тарахоньки, щiчки, неначе пiдсунутi аж пiд самiсiнькi очi, поморщились i стали схожi на печенi яблука; верхня губа, коротша за спiдню, пiднялася вгору, неначе посковзнулась по мiцних зубах, i на губi виразно залиснiли чорнi волосинки. Усе ii куце лице з темними блискучими очима стало веселе-веселе, неначе вона налагодилась стати у танець з Iваном Остаповичем i вдарити тропака.
– Не тiльки козачки чарiвницi, бувають такi чарiвницi i мiж шляхтянками, – промовив Виговський, глянувши в вiчi Олесi й легенько зiтхнувши.
Олеся це примiтила i спустила рожевi, цупкi, як перли, вiка на очi.
– Чи надовго ви, пане писарю, прибули до Киева? – спитала Олеся так поважно, неначе вона була тiтка Павловськоi, а весела Павловська була для неi небогою. Нi один кружок ii бiлого лиця не ворухнувся, неначе ii бiле личко було висiчене з мармуру.
– Завтра надвечiр треба виiздити до Чигирина.
– Оце! так швидко? Чого ж вам хапатись? Там же жiнка й дiти не плачуть, i ваша порожня хата не проливае за вами слiз, – сказала Павловська i чогось зареготалась, неначе удову хто залоскотав пiд пахвами.
– Що моя порожня хата не плаче за мною, я тому вiдомий, але що гетьман буде сердитись та гримати на мене за зайвi днi мого пробування в Киевi, то я в тому ще певнiший. Треба iхати, хоч менi i хотiлось би довше побути в Киевi.
– Ой, час вже, мабуть, полуднувати! Менi вже iсти схотiлось: ми сьогоднi таки раненько пообiдали, – промовила Катерина i встала, поклавши свое шитво на столi.
Незабаром наймичка накрила стiл простою сiльською скатертю з червоними перетичками, а Катерина внесла полумисок з пирогами, а другий – з сметаною, поставила тарiлку холодноi смаженоi риби i вийняла з шафи чудернацького синього здорового ведмедя з старим медом i трохи меншого – з горiлкою – лева, котрий якось примiркувавсь зiпнутись на заднi лапи i стояти на хвостi. Увiйшов i Данило Виговський та старий батько Євстафiй. Усi посiдали за стiл. Чоловiки випили по здоровiй чарцi горiлки; i пироги з сметаною, i риба щезли з полумискiв доостанку. Старий батько Iвана Виговського, як хазяiн, поналивав зеленi здоровi чарки пахучим медом. В свiтлицi запахло пасiкою, бджолами та щiльниками. Тiтка Павловська кружляла мед таки добре, Олеся випила один кухлик i бiльш не схотiла. Усi були веселi, усi розговорились. Олеся стала смiливiша, розговорилась з Iваном Остаповичем, але все була поважна i навiть гордовита. Говорила вона мало, одповiдала коротенько. Вона не забувала про свiй сенаторський та князiвський рiд, неначе повсякдень носила на своему чолi одлиск слави поважних сенаторiв та князiв.
Надворi вже почало сутенiти. Павловська схопилась з мiсця.
– Та й загулялись ми, небого, з козаками! – аж крикнула Павловська.
– Та випийте ще кухличок меду на прощання! – припрошував старий господар тiтку.
– Ой, буде вже, буде, мое серденько! Ой, годi вже, годi! Мед таки п'яненький. Я стала така весела од цього меду, що отут незабаром заспiваю на ввесь Киiв, – говорила весела тiтка.
– Цьоцю! i справдi, час нам додому. Вертатись смерком я боюсь. Ви ж знаете, що тепер польськi та украiнськi католики-пани вертаються на Украiну, бо гетьман пускае iх. А мiщани ганяють iх з Киева, на передмiстя. Ще подумакугь, що й ми з тих, що вертаються з Польщi, виженуть i нас на якусь там Куренiвку, – сказала Олеся.
– Отже ж, ти правду кажеш, Олесю Богданiвно! – промовила тiтка.
– Не бiйтесь! Я вас проведу до самоi господи, – обiзвався Iван Остапович.
– От за це велике спасибi вам! Ми з вами будемо, як у Бога за дверми, – говорила тiтка, натягуючи на руки товстi рукави кунтуша, пiдбитого лисицями. – Але… сьогоднi ми гостюемо у вас, а завтра просимо гостювати в нас: просимо на завтра вас усiх до мене на пiзне снiдання або на раннiй обiд.
– Добре, спасибi! – обiзвалась Катерина i ii чоловiк.
– I вас просимо вкупi з ними, Iване Остаповичу! Не цурайтесь нашого хлiба-солi, – просила Павловська Виговського.
– О, добре, добре! Спасибi вам за ласкавiсть! – сказав Виговський зрадiвши.
Олеся кинула очима на тiтку i подумала: "Та й хитра ж та догадлива вдалася моя дорога цьоця! Щось вона гадае та метикуе, але що, цього не вгадаю…"
I гостi розпрощались з господарями.
Другого дня Катерина не дуже заранi зiбралася на снiдання до цьоцi Павловськоi. Вона добре знала, що Павловська затягне снiдання пiд раннi обiди, бо була дуже гостелюбна людина, любила веселе товариство, любила гостювати в других, любила i в себе прийняти товариство.
Iван Остапович, Данило й Катерина прийшли до панi Павловськоi, як сонечко геть-геть пiдбилося вгору. Дiм панi Павловськоi був такий самий, як i в старого Євстафiя Виговського, тiльки багато просторнiший, хоч i низький, з маленькими вiкнами, перебитими навхрест залiзними зубчастими гратками для оборони од злодiiв. В Павловськоi скрiзь в покоях було вже поприбирано, скрiзь було чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловськоi, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.
– От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаете, Iване Остаповичу, що ви менi цiеi ночi снились? -промовила Якилина Павловська.
– I менi ви снились, та так страшно! – прохопилась Олеся i чогось почервонiла.
– Як же я вам снився? – спитав Виговський в Павловськоi.
– Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! – нiби кажу я до Олесi. – Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я…
– Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'i! – обiзвалась Катерина, усмiхаючись.
– А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, – промовила Олеся. – Снилось менi, десь я неначе йду до святоi Софii, а ви катаете на страшному конi. Дивлюсь – то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкае, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюете на майданi, а потiм дивлюсь – ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .
"Ото вразив iх обох! Аж приснився обом та ще тiеi ж самоi ночi", – подумала Катерина.
– Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? – сказала Катерина голосно.
– Менi здаеться, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщуе на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, – промовив Данило.
– Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiеi ночi, – сказала тiтка. – Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!
– Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, – одповiв Iван Остапович.
– Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! – сказала тiтка Якилина.
– I я б погарцювала, бо дуже люблю iздити верхи, – обiзвалась Олеся.
– Невже ви вмiете iздити верхи? – спитав Виговський.
– О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене iздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняе наiзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, – сказала Олеся.
– Чи ви грецькоi вiри, чи католицькоi? – спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.
– Аякже! Я i цьоця моя Якилина – ми грецькоi вiри, – сказала вона, кивнувши головою на Павловську.
– В нашiй сiм'i, пане Йване Остаповичу, е всяка мiшанина, – обiзвалась Якилина Павловська. – Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецькоi вiри, а вже брати моi розбрелись по усяких вiрах. Один був грецькоi вiри, другi два – Ян та Христофор – подались на нову вiру-арiянську, а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат ii Михайло, од першоi Богдановоi жiнки, князiвни Соломирецькоi, зостались православнi, а двi ii зведенючки-сестри од другоi Богдановоi жiнки – католички Францкевичевоi – стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлii горох перемiшався з капустою.
– От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, – сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiеi з ним вiри.
– Але оце ми базiкаемо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виiздити з Киева, а то ще як дiзнаеться гетьман, то й на мене розгнiваеться, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здаеться, мiй борщ вже докипае, а каша допрiвае, – сказала Павловська i побiгла до пекарнi.
– Яка весела ваша тiтка Якилина! – промовив Iван Остапович до Олесi.
– Що весела, то весела! я ii люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Киевi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маеток, аж на Полiссi, – сказала Олеся.
– При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, – сказав Iван Остапович.
– Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переiхала з своею тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарюе мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, – промовила Олеся.
– Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Киiв!
– О, я до неi частенько наiжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, – сказала Олеся, – але все-таки не годиться менi кидати й своеi хати, i свого господарства.
"Можна буде з нею часто бачитись в Киевi, – подумав Iван Остапович. – Не мине ця пташка мого сильця!"
Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноевого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i iли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонii.
– Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, – сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.
– Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, – сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.
– А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманськоi булави? – спитав в Олесi Iван Остапович.
– Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, – обiзвалась Олеся, заiдаючи обiд маковниками.
– Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, – сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. – Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здаеться, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, – мовив Iван Остапович до Павловськоi.
– Заходьте ж до нас, як будете в Киевi! Не минайте моеi хати! – сказала Павловська до Виговського.
– Хiба вмру, що не зайду… А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Киевi в тiтки? – спитав Iван Остапович.
– Та, мабуть, поiду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, – сказала Олеся на прощаннi.
– То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилае по дiлу до Киева, – сказав Iван Остапович i вийшов з покоiв веселоi Якилини.
II
Невеселий виiхав того ж таки дня з Киева Iван Остапович з двома верхiвцями-козаками. Вже наступав вечiр, як вiн в'iхав у густий киiвський бiр. Сумне небо, вкрите густими хмарами, високi сосни, що стояли, нiби стiни, по обидва боки дороги, наводили на його задуму. Бiр тихо гув, неначе далекi хвилi моря. Це сумовите, тихе, але дуже гудiння наводило на душу Виговського задуму й сум. Пiсля шуму i гаму в Киевi на празникуваннях та обiдах Виговському здалося, що вiн заiхав у якусь пустиню. Вiн похилив голову, а думи за думами тихо йшли однi за другими, одна другу викликаючи серед мертвоi самiтностi. Йому все чогось здавалось, що вiн нiби загубив щось дуже коштовне або щось забув у Киевi таке гарне та дороге, що за ним варто було i назад вернутись. Високий стародавнiй екiпаж, поставлений на полозки, бiльш схожий на фараонову колiсницю, нiж на санки, плавно й рiвно линув по утертому шляху. Нi гуку, нi стуку кругом. Тiльки бiр жалiбно гув, неначе стогнав, а думи ще яснiше й виразнiше снувались роем в головi Виговського.
"Треба сватати Олесю, хоч би прийшлося вихопити й видерти ii з рук гордовитоi високоi рiднi. Вона поважна й розумна, як теперiшня Богданова жiнка Ганна; вона зумiе добре вдержувати мiй дiм, може, колись i гетьманський… Вона шляхетського високого роду, вмiтиме прийняти й привiтати людей. Козаки ii поважатимуть; козацька старшина не посмiе заводити в моему домi запорозькоi сваволi та п'янства, котрого i я сам не люблю. Вона й багатенька, й гарна, гарна, як лелiя", – думав Виговський, втопивши очi в темно-зеленi стiни сумноi соснини, неначе вiн читав на iх своi думи.
Тихий вiтер дихнув неначе духом на сосновий старий лiс. Сосни заколивались i загули ще сумнiше й жалiбнiше. Сумнi й жалiбнi думки швидше заворушились в душi Виговського. Йому чогось стало жаль Олесi, жаль Киева. Вiн згадав привiтну тiтку Якилину i йому стало жаль i за Якилиною, йому хотiлось вернутись назад, подивитись на Олесю i на тi кiмнати, де вона тепер пробувала.
Другого дня ввечерi Виговський прибув до Чигирина i ввiйшов в свою кватиру. Вiн був чоловiк нерозтратливий, хоч i не скупий, i наймав собi невеличку кватиру недалеко од гетьманського двору. Од гетьмана вiн брав добре вдержування. Чужоземськi посланцi надаряли його коштовними подарунками. Але в той час вiн ставив на свiй кошт монастир коло Чигирина i тратив на будування монастиря чимало грошей.
Iван Остапович увiйшов у свою тiсну кватиру, i вона здалася йому тепер надзвичайно сумною.
"От було б добре, якби оце з моеi хати вибiгла назустрiч менi Олеся, привiтала мене ласкаво, обвила менi шию повними руками, пригорнулась до мене, сiла зi мною поруч отут на канапцi i розважала мене своею тихою розмовою", – думав Iван Остапович, сидячи на канапцi.
Надворi i в покоях стояла мертва тиша. Маленькi вiкна стали нiби слiпнути: надворi вже сутенiло. Вечiр заглядав у всi маленькi вiконця, а по кутках стояли темними стовпами дiди-тiнi. В недобре натоплених покоiчках було холодно. Виговський важко зiтхнув i глянув на столи, на поскладанi в купи усякi канцелярськi папери. I цi столи навели на його смуток. Йому здавалось, що i тi покоi, i тi столи не наводили б на його душу такого смутку, якби по тих покоях походжала Олеся. Перший раз на своему вiку вiн почував свою самiтнiсть, почував нудьгу. Перший раз на вiку найшов на його душу якийсь смуток, якийсь жаль, невiдомий до того часу серед походiв та битв, серед бурливого козацького життя. I несподiвано в його душi виник лелiйно-бiлий вид Олесi: i стало йому на серцi веселiше, стало нiби i в покоях теплiше i яснiше.
"Битви й битви, битви плили за битвами, як днi за днями! а мое серце не зазнало волi, не зазнало щастя. Жаль менi себе, жаль свого серця! – Виговський важко зiтхнув. – Одначе час йти до гетьмана, а то гетьман, мабуть, мене жде", – подумав Виговський i вхопив з стола кiлька листiв, витяг з кишенi своi записи, зробленi в Киевi про посланцiв та митрополита, i швиденько почимчикував до гетьмана Богдана.
Гетьман привiтався з ним дуже ласкаво i все розпитував про посланцiв, про присягу киян та про митрополита.
Виговський насилу дiждався вольних днiв на масницi, одпросився в гетьмана i поiхав до Киева. Вiн зайшов в гостi до Павловськоi, побачився з Олесею. I Павловська, i Олеся так само радо привiтали його, як i переднiше. Тiтка Якилина запросила його прийти до неi на обiд другого дня. Стiл знов аж захряс пiд пирогами, варениками, мнишиками та усякими наiдками, пiд наливками та всякими настойками. На обiдi була якась родичка покiйного чоловiка Павловськоi. В кiнцi обiду приiхала стара княгиня Любецька, родичка покiйного Олесиного батька. Iван Остапович познайомився з нею. Любецька була ввiчлива до Iвана Остаповича, делiкатна в розмовi, ласкава на словах, але, прощаючись з Iваном Остаповичем, не запросила його до себе в гостi. Вона була горда своiм князiвством i догадувалась, що Iван Остапович не дурно навiдуеться до Якилини Павловськоi та до Олесi.
Iван Остапович довiдався од тiтки Якилини, що Олеся виiздить додому в свою маетнiсть пiсля Великодня через тиждень.
"Треба буде починати дiло на Великоднi святки, треба буде заловiститись Олесi, що я маю замiр сватати ii, а то як заiде в свою маетнiсть, в тi полiськi пущi та нетрi, то трудно буде тодi добратись до неi. Треба на Великдень починати та й кiнчати дiло, коли Бог поможе; виiде з Киева, то й забуде про мене", – думав Виговський, вертаючись з Киева до Чигирина.
А Олеся про його не забувала. Пiсля його приiзду до Киева вона тiльки й думала про його, тiльки й розмови з тiткою було в неi, що про його.
– От-от Iван Остапович буде тебе, Олесю, сватати. От побачиш! Прилетить сюди в двiр на татарському конi, вхопить на сiдло та й завезе до Чигирина як полонянку! – смiялась тiтка.
– Побачимо! Але, цьоцю, менi отой Чигирин з козацьким табором зовсiм не подобаеться. Якби менi жити в Киевi, то я би з дорогою душею згодилась вийти за Виговського, – говорила Олеся.
– От i не подобаеться! Ти ще й не була в тому Чигириiii, а вiн тобi вже й не подобаеться, – сказала тiтка.
– Якби я стала гетьманшею, то це менi припало б до серця. Я тодi була б готова i в Чигиринi жити. А то бути жiнкою генерального писаря вiйська Запорозького якось нiяково. Це ж навiть не те, що бути сенаторкою в Варшавi.
– Ой же, мое серце, те саме, тiльки що будеш жити не в Варшавi, а в Чигиринi, – обiзвалась тiтка.
– А я, цьоцю, люблю бiльш за все Варшаву, хоч я й не католичка. Мiсто веселе, людне. Там i королiвський двiр, i сенатори, i магнати з усiеi Польщi й Украiни: е на що подивитись, е чим себе розважити. Туди тягне мою душу, а не до Чигирина, де повно козакiв та гармат, де тiльки й тхне вiйськовим табором та порохом! – сказала Олеся i зiтхнула.
– Їй заманулось, щоб вона вийшла таки замiж за Виговського, але щоб вiк свiй звiкувати з ним в Варшавi, а не в Чигиринi.
На Великоднi святки Iван Остапович одпросився в Богдана до Киева. Другого дня пiшов вiн на службу в Михайлiвський монастир. Народу в церквi була сила. Вiн ледве протовпився i став коло стiни. Недалечке од його в притворi стояла Якилина Павловська, Олесi з нею не було.
"Чи не поiхала вже Олеся часом додому? – подумав Iван Остапович з тривогою на серцi. – От тобi й опiзнився з сватанням! А коли то вона знов прибуде до Киева? Коли то я знов побачусь з нею i поговорю? Ще прийдеться iхати до неi на далеке Полiсся в якiсь Мокрани".
Виговський насилу достояв до кiнця служби i, хоч був богомiльний i богобоязний, як усе тогочасне суспiльство, але вiн сливе не слухав i не чув, що читали, що спiвали в церквi, про що Михайлiвський iгумен говорив з кафедри в своему казаннi. Олеся не виходила в його з думки, неначе й вона стояла тут, в церквi, недалеко од його коло своеi тiтки, а вiн все дивився на ii височеньку тiлисту та рiвну постать, на ii бiлу, як снiг, шию та ясноволосу головку.
Служба скiнчилась. Натовп рушив з церкви. Виговський притулився до колонцi ждав, доки не пройде проз його Якилина Павловська. Вiн не зводив очей з ii голови, закутаноi поверх очiпка бiлою тонкою намiткою. Бiла голова у густому натовпi неначе плила до колони, нiби ii несла тиха вода в рiчцi. Виговський пiдступив до Павловськоi i поздоровив ii з святками. Натовп ухопив його i понiс поплiч з Якилиною i незабаром винiс через широкi дверi на цвинтар.
