скачать книгу бесплатно
Дрiт
Михайло Нечитайло
Збiрка Михайла Нечитайла вмiщуе дев’ять оповiдань. Це рiзнi за змiстом i за жанром твори, героi яких звичайнi люди: з рiзними характерами, долями i переживаннями. Цих людей ми можемо зустрiти в повсякденному життi. Але всiх iх поеднуе одне – вони прагнуть щастя, як прагнемо його i ми з вами. Книга не залишить байдужим нiкого, хто бажае зрозумiти себе i пильнiше придивляеться до своеi душi.
Михайло Нечитайло
ДРІТ
Дрiт
Очiкування неминучого дощу серед нестерпноi засухи – непевне заняття. Бо радiсть – дощ рятiвний, мовляв, iде – вмить може змiнитися жахом урагану, градобою, руйнуванням усього i вся, де серед посвiжiлого повiтря стовбичиш ти розгублений i розчавлений з единою думкою – най би вже краще стояла нестерпна, але тиха та спокiйна спека.
Славка Пулюя чекала така радiсть, така радiсть – вилупитися пташеням хотiлося з яйця, аби наново узрiти цей прекрасний свiт.
Славко i Таня малися йти на бал. Славкiв «предок», мiсцевий меценат, влаштовував тii бали, як знак для довколишнього плебсу про приналежнiсть роду Пулюiв до аристократичних виверхiв.
Таня – з плебсу. Донька слюсаря з радiомеханiчного заводу та прибиральницi мiськоi автостанцii – куди вже нижче в низи.
Але… То Славкiв батько, вiдколи почав рахувати долари не купюрами, а пачками, раптом подiлив свiт на двi площини – бiлокiстяну й чорнопорепану. А Славко, студент студентом, ото хiба що при власнiй хатi, до тих подiлiв ще чи не дорiс, чи не вколотився в iх сутнiсть – виокремив з чорнопорепаних свiтiв собi Таню; й так у неi вкипiв, так уплiвся в ii очi, в коси влип, у стан завився, що де б не йшов, на що б не зирив – спершу перед очi ставала Таня, а вже потiм з-поза неi проступав свiт.
Мати бундючилася:
– Не рiвня.
Батько поблажливо гладив вуса:
– Байдуже, хай зiб’е оскому на простих сирах, аби до вишуканiших зi знанням справи пiдступав.
– Таня – не сир, – видiлився гнiвно син. – Вона – любов моя одна. І я ii по ваших свiторозподiлах рвати не збираюся.
– Хай молодiсть пошкварчить, хай, – мружився батько, самовдоволено склавши на пузi руки.
– Не рiвня, – шипилася мати, вiдчуваючи в синовiм коханнi загрозу зведеному в аристократи роду Пулюiв.
Славко тiкав вiд «предкiв» до своеi хати, бо знав одне – яких би аристократичних верховiть не сягав рiд Пулюiв, Таня вже вписана до скрижалей того верховенства. Звiдки б не була родом, з яких би низiв не клюнулась у свiт, а коли вже е на землi, е одна така, коли вже в душi, що й не знайдеш душi поза нею – дорога ii одна, та ж, що й у Славка. Що б там не дув собi у вуса батько, як би не гнiвалася мати – Таню скорчувати зi Славкових шляхiв iм не пiд силу, бо немае сили над коханням, якщо кохання всесильне.
– Пiдеш на бал? – запропонував Славко Танi.
– Та… – зашарiлася, – чи ж годна я на бали…
– Таню! – аж пiдскочив. – Та ти для мене найкоштовнiша дiадема в коронi свiту, чим ти переймаешся, гожiстю до балу?!.. Та що той бал?! Танцюльки, грацiя серед залу. А ти – дiадема!
Бачив – аж горiла дiвчина балом. Але вiдмовлялася йти навiдрiз.
Лише наступного дня дотумкав. Персня, дiдом, засновником знатного роду Пулюiв, дарованого, на палець зодягнув Славко Пулюй, перед дзеркалом коштовною окрасою хизуючись – i дотумкав.
– Господи! – за голову вхопився. – А в чому ж Танi на бал iти? Не в джинсах же, не в кофтинцi, хай i наряднiй, не в платтячку благенькiм.
До вечора поклав перед Танею дароване iй бальне плаття.
– Ось, – усмiхався, – i якщо ти зараз знову вiднiкуватимешся вiд балу, я роздягну тебе й себе, скручу нас дротом – i хоч так, але ми з’явимося на тiм велелюднiм балу.
– Не треба дроту, – цiлувала, – Славку, милий, не треба дроту. Що той дрiт, як нас янголи зв’язали крильми.
І ось збiгли декiлька днiв – i прийшов час балу. Жаданого балу, на якiм Славко нарештi постане в супроводi своеi нареченоi – прекрасноi, чарiвноi, незрiвнянноi. Хай заiкнеться тiльки хтось про розкреслювання свiтiв на гожi й негожi, хай посмiе булькнути дурисвiтську нiсенiтницю про нерiвню чи викривлення роду, коли поряд Славка стоятиме не хто iнший, як сама принцеса в усiй красi, з яких би свiтiв вона не явилася – принцеса!
А побiля принцеси й самому вартуе вилiпитись у принца. Чорний фрак, метелик, стилiзована зачiска – ще один штрих доточити, й вилитий принц. Дiдового персня бракуе на руцi для пiдтвердження приналежностi до королiвського роду Пулюiв.
Дiстав Славко заповiтну коробочку, вiдкрив – а де це перстень? Нi слiду, нi знаку – тiльки коробочка, як глум, у руках. Славко туди, Славко сюди – нi, немае персня. Нi слiдiв погрому в квартирi, нi слiдiв злому на дверях – а персня катма.
Аж свiт потух в очах. Адже дiдiв дарунок той перстень, адже дорогезний аж до зашпорiв, сльози бризнули з очей – хто посмiв поцупити, як, чому?
З тими думками гiркими, з розпачем непогамовним, аж фрак зблiд, i приплiвся Славко до Танi.
– Оце такi справи, – роз’яснив ситуацiю. – Не пiдемо сьогоднi на бал, бо то ж не принц з принцесою туди з’являться, а двi примари понуруватi й сквашенi. А я не хочу примарами втиратися в людськi очi, я хочу ошелешити iх нашою королiвською з’явою. Перенесемо з’яву, Таню, бо сьогоднi я не годен випромiнювати щастя.
Бачив – засмутилась, але вдiяти нiчого не мiг.
– Пробач, – зiтхнув.
– Розумiю, – схилила голову дiвчина. – Хто ж втратою радiе. Хустинка з сумочки звiеться – i то жаль крие; а тут – та-акий перстень.
– Та не в перснi, врештi, справа, – розводив руками Славко. – Інше бентежить – хто, хто, як? Душа болить не вiд втрати коштовностi, а вiд пiдступностi чиеiсь. Не таке вже й широке коло осiб перейшло мою хату, ще вужче коло мiтило в тiй хатi персня, i хтось один, близький i вхожий, перекреслив усе з-за шматочка вимережаного золота. Страшно, Тетянко моя, вiд того, що я в когось безмежно вiрю, а вiн з моеi вiри, не роздумуючи навiть, здатен стесати кинджала та встромити, як причину знайде, менi в серце. Дружба, яку за антарктичнi льоди маю, здатна скреснути, як рихла крига на забутiй рiчечцi по веснi. То де ж твердь на землi, кохана моя? На що обiпертися можна в цiм свiтi, не боячись упасти, втративши будь-якоi митi опору? В кого можна вiрити, крiм себе, на землi? Бо як немае твердi, немае опори, немае вiри – то що тодi е в людини, що, ради чого варто родитися i жити?
– Ти, Славку, краще не допитуйся в себе якоiсь абстракцii, а зателефонуй до мiлiцii, – порадила Таня.
– Безнадiйна трата часу й сил, – махнув Славко рукою. – Я не знаю, коли той перстень пропав, я ж не милувався ним щодня. Два чи три днi пройшло, як востанне його бачив, у хатi сто слiдiв стерто й сто народжено – хто вже що знайде. Хiба до екстрасенса сходити? – знайшовся враз на думцi.
– По що? – здивувалася Тетяна.
– Ну, – роздумував Славко, – може, вкаже, де шукати пропажу. Або гляне в майбутне й побачить, чи знайду.
– Не раджу втягуватися у всяку магiю, – не погодилася Таня. – Шарлатанство то все. Майбутне незнане, бо його ще немае.
– Ти хочеш сказати, що немае долi? – запитав Славко.
– А хiба е? – дивилася в очi дiвчина. – Ось глянь, стоiмо ми на перехрестi – перед нами три дороги вперед i одна назад. Яка може бути визначена доля, коли ми вiльнi цiеi секунди рушити в будь-яку з чотирьох сторiн. І в кожнiй сторонi в нас ще по тисячi таких перехресть. Який екстрасенс може прорахувати всi нашi думки та дii на незлiченних перехрестях? Дурня те все, не вiрю.
– Дозволь не погодитися, – заперечив Славко. – Бо можна сказати й iнакше – куди б ми не йшли на всiх тисячах перехресть, ми однак пiдемо туди, куди веде нас доля. Ми не виберемо iншого шляху, окрiм даного нам. Ми тiльки тiшимося, що маемо чотири дороги, а маемо лишень одну, бо по чотирьох одночасно пiти не годнi. Тож завжди вибираемо ту, яка нам прописана. А щодо можливостi екстрасенсорного погляду в минуле, то тут i сперечатися нi об чiм – минуле писане в Божiй книзi, вартуе лиш умiти повернутися в перегорнуту сторiнку та прочитати.
– Твоя воля обирати шлях пошуку свого персня, – мовила Таня. – Але я тобi не раджу горнутися до забобонiв i мракобiсся. Огорнуть пiтьмою – заблудишся й серед одноi дороги, не кажучи вже про чотири.
По тому й розсталися, змiнивши принаднiсть i чарiвнiсть балу на невдоволення незгодою одного з одним.
* * *
Славко все-таки вiдвiдав екстрасенса.
Практикувала в мiстi така собi ворожка – матiнка Євтихiя.
Ще дiд покiйний, сунучи рiд Пулюiв до аристократизму, вивiряв шляхи поступу в матiнки Євтихii. Та й батечко Славкiв бiзнес-проекти бiгав до неi погоджувати.
Пiшов i Славко.
На подвiр’i в матiнки гомонiв i товпився люд.
«Ого, якби не було в бабери зiркого ока назад i вперед, чи й сунуло б стiльки народу по нiщо?» – подумки докоряв Славко Танi, переконуючись у вiрно вибраному шляху пошуку зниклого персня.
Черга в’юнилася подвiр’ям у трьох десятках осiб – чекати день бажання в Славка не було, тож згадав про свiй аристократизм.
Правдами й неправдами пробився до молодицi, котра в передпокоi матiнки управляла людським потоком.
– Я – Пулюй! – гордо мовив.
Молодиця зiрвалася з мiсця, метнулася за дверi.
– Для мене всi люди рiвнi, – долинуло грiзне Євтихiiне з-за дверей. – Пулюй чи Петренко з колгоспу – всi в чергу. Мною веде Бог, а перед ним усi в однiй шерензi.
Молодиця вигулькнула з-за дверей, розвела руками.
– Займайте чергу, – порадила.
– Хто тут крайнiй? – брiв Славко вздовж натовпу.
– Я, – важко вичавив зi впалих грудей зiв’ялий чоловiчок. – Сiдай, хлопче, – вказав на травичку на морiжку.
Нiчого було робити – присiв Славко край людськоi черги.
Чоловiчок тим часом пробухикався й заходився виливати Славковi свое горе, мовби репетирував виступ перед Євтихiею.
Лопотiв i лопотiв про невiрну дружину, гiрку долю дочки, котру ошукав коханець, про капосних сiльських людцiв, якi позбавили нещасного бiдаку останнього, що мав – велосипеда.
– Євтихiя пiдкаже, я знайду лiсапета, – займався, жеврiв надiею.
– А що, вона може? – плюхнувся в словесну рiчку зiв’ялого Славко.
– Та це найпростiше, що вона може, – прицмокнув чоловiчок. – На злодiя вказати – це для неi, як нам прим’яти цю траву.
– А ви звiдки знаете? – цiкавiстю проймався Славко.
Чоловiчка знову прорвало – з бурхливого потоку його слiв випливала жахна й велична водночас картина втратою ним замолоду коханоi, яку тодi ще молода Євтихiя зумiла вiднайти; i, навiть бiльше того, вказала спосiб, як обскубти з дороги коханоi реп’яхiв-пройдисвiтiв, з котрих тiй однак олii щастя не вцiдити, аби натомiсть вдарувати себе – ii едине щастя.
– То ви ж недавно жалiлися на невiрну жону, – ледь не розсмiявся Славко, – невже щастя було таким коротким?
– Не послухався я Євтихii, – розхлипався чоловiчок, – не пiшов за коханою, в iншу вкляк. А Євтихiя казала – знайдеш iншу, половину себе згубиш. Ти, хлопче, як уже до матiнки Євтихii доб’ешся, ти все перед нею розказуй, не ткнись у одне, з чим iдеш. Життя – штука, знаеш, як гармошка, з багатьма клавiшами, не тицяй на одну, дай матiнцi всi, хай промацае. Згодиться, я тебе запевняю, згодиться.
– Нащо менi всi клавiшi перемацувати, як у мене одну заiло, – не погодився Славко. – Злодiйство трапилось у моiй хатi, воно одне мене бентежить – iнше ж усе в мене в злагодi.
– Не скажи, – аж захлинувся чоловiчок. – Раз зацупили в тебе з хати грошi…
– Персня, – перебив Славко.
– Не важливо, – продовжував чоловiчок, – важливо iнше – перстень той не сам пiшов у свiт, наче старець-сiроманець, хтось його поволiк. Одна справа, як той хтось – злодiяка одвiчна, на весь вiк у злодiйствi втоплена…
– Та яка там злодiяка, – обурився Славко, – хата не зламана, все цiле, брали рiч тихо й мирно, по-свiйськи…
– Тим паче, – розпатякував чоловiчок, – означае це, що, крiм украденого персня, е й iнша проблема в тебе – ненадiйнi товаришочки, ненадiйнi дiвчатка. Хтось до тебе в серце влiз, парубче, а зi свого серця замка не зняв, душi тобi не вiдкрив, бiльше того, щиру дружбу вашу лопатою горне до свого засiка, нiби зерно з комори – багатiе хтось на твоiм серцi, а ти клякнеш. Отож i кажу – розклади перед матiнкою Євтихiею всю свою ношу, аби перебрала, гляди, не тiльки персня знайдеш, а й спокiй у життi, струсивши незнанi досi проблеми. Воно ж видно, сам у догадках б’ешся, а мислiю переступити за горизонт уявлень боiшся. Не втiшайся дружбою, хлопче, втiшайся правдою. Бо дружба рiвняе багатих з багатими, а бiдних з бiдними, правда ж рiвняе всiх.
– І чого це у вас таке викривлене поняття про дружбу? – не погодився Славко. – Багатi з багатими, бiднi з бiдними… Не так це.
– А що, з бiдаками водишся? – аж припiднявся чоловiчок.
Славко помiркував мить.
– У мене кохана з бiдних, то й що? – випалив. – Для мене й Танi немае значення, якi в нас родословнi, бо нашi серця ангели так крильми зв’язали, що крiпша будь-якого дроту в’язь та, жодним забобоном ii не розiрвати.
– Може, й так, – хитнув головою чоловiчок. – Я ж не матiнка Євтихiя, менi свiт – темна пелена. А тобi, хлопче, виднiше… Але раджу ще раз, питай у матiнки Євтихii все, бо кожне ii слово – прожектора промiнь; як би тобi не яснiло в свiтi, а зблисне промiнь – однак ще яснiше стане. Їй-бо.
Та й умовк, прокашлявшись, недавнiй балакун. Бiльше й слова не зронив. Та Славко й не наполягав – тут Танi двi доби вже не бачив; повiки стулить – кохана перед очима стоiть; вдивлявся в образ рiдний Славко, вдивлявся та й задрiмав на травичцi.
– Ну, слава Богу, пора, – прорипiло поряд, склюнувши Славкiв сон.
Вiдкрив Славко очi – зiв’ялий чоловiчок, обтрусивши штани, станув за дверима Євтихiiноi хати.
«О, вже й моя черга», – аж повеселiшав Славко.
– Пулюй! – по якiмсь часi загримiла Євтихiiна помiчниця, висунувшись з-за дверей. – Є Пулюй?
– Є! – здiйнявся Славко.
– То пiдходь швидше, – керувала молодиця. – Не один, либонь, на прийом.
Ступив Славко у володiння матiнки Євтихii.
– Перехрестися! – гримнула та, ледь переступив порiг.
Перехрестився.
Матiнка щось пошепотiла перед образом на стiнi.
– Сiдай, – кивнула Славку на стiлець перед обставленим свiчками столом.
Сiв.
– Бiду маеш, – провадила далi Євтихiя.
– Звiсно, iнакше чого б я тут був, – вiдповiв Славко.
Матiнка Євтихiя не завважила на тi слова, а вела своеi:
