скачать книгу бесплатно
– Вiддам усе, що маю, – донеслося до вух. – Але щоб забрав i носив до скону, щоби нi покинути, нi скинути не мiг.
– Носитиму, не переживай, – вiдповiв сердито.
* * *
Нiч Славкова була тривожною та неспокiйною – то Таня, то Євтихiя напливали в снах, мов змагалися, хто першим сягне ранку цiеi нестерпноi ночi.
А першим сягнув ранку Славкiв батько.
Грюкав у дверi, аж замок трiщав.
– Що таке? – врятував замка вiд знищення заспаний Славко.
– Слава Богу, живий, – присiв батько на стiлець.
Славко нерозумiюче клiпав очима.
– А який я повинен бути? – дивувався.
– Дiдько вас, молодих, розбере, якими ви повиннi бути, – заспокоювався батько. – То любляться, то з балкона разом плигають, аби в небеса в обiймах вознестися.
– З якого балкона, хто плигае? – нiчого не мiг зрозумiти Славко.
– Про балкон я так, для образностi, – махнув рукою старший Пулюй. – А от що в тебе з Тетяною твоею стряслося, тобi краще знати. Бо мiлiцiя, певен, буде цiкавитись. Адвоката я вже замовив.
– А що з Тетяною? – недобре щось ворухнулось у Славка пiд серцем.
– Повiсилася, – випалив батько. – На шматку iржавого дроту повiсилась. І нащо? – дивувався.
– Зашморг, – завив Славко. – Євтихiя ж казала – зашморг. Господи, й чом я не взяв у Танi тi каблучки?
Мчав на квартиру до коханоi. І немов упав знову в неспокiйний нiчний сон, от тiльки серед бiлого дня.
Ввiрвався в злощасну квартиру, припадав до посинiлого дiвочого тiла, яке вже пакували, аби везти в морг на експертизу, метався, шаленiв, грубив якомусь капiтану мiлiцii, що ошивався довкола з синенькою текою та намагався щось туди занотувати зi Славкових слiв; аж нарештi вперся очима в дрiт, заплетений у петлю та пiдвiшений до крюка в стелi серед ванноi кiмнати.
Кинувся до дроту, вiдкрутив, вiдiрвав його вiд крюка.
– Не смiй, не чiпай, – розставляв руки капiтан. – Речовий доказ.
Не вслухався капiтанового голосу, прошмигнув зi шматком дроту крiзь мiлiцейськi кордони i щез.
Далi – повна прострацiя.
І тiльки батькiв крик через тиждень вернув до тями.
– Виродок! – гримiло на весь дiм.
Виродком виявився не Славко, а менший брат його – Ігор. Навчаючись у столичнiм унiверi, занедбав науку, знюхався з наркотою, влiз у страшеннi борги та, аби позбутися iх, запузирив зi скарбницi Пулюiв пару дiамантiв.
– Що, жаль для сина пару брязкалець i якогось персня? – огризався до батька Ігор.
– Та я… та я… – ревiв старший Пулюй i, не знаходячись на словi, вергав звичне. – Виродок! Ганьба сiм’i!
– Стiйте, тату, – з глибин душi наповзала на Славка пiдозра. – Про якого це ти персня торочиш, Ігоре?
– Дiдового, – байдуже вiдповiв той. – Якого в тебе з хати затирив.
– Ти?! – не повiрив Славко.
– А ти що думав, домовик похазяйнував, – iронiчно мовив Ігор.
Славко не вiдповiв нiчого. Вiн мовчки вийшов з будинку, витягнув зi сховку пiд парканом скручений дрiт i побрiв з ним кудись лiсом.
Ішов до Євтихii.
– Сука, – шепотiв. – Що ж ти наворожила, сука?!
Нiби привид, прошелестiв Євтихiiним подвiр’ям.
– Куди без черги? – запротестував хтось.
– Черга скiнчилася, – буркнув Славко й ступив до передпокою.
– Матiнка не приймають, – стала в дверях молодиця-розпорядниця.
– А я не на прийом, – грубо вiдштовхнув молодицю парубок.
Євтихiя, як завше, втомлено млiла мiж своiх свiчок.
– Ну й що це? – кинув Славко дрiт на стiл.
– Дрiт, – вiдповiла Євтихiя.
– Та нi, зашморг, – заперечив Славко.
– Чий? – забiгали матiнчинi очицi.
– Ваш, – спокiйно вiдповiв Славко.
– Себто? – не зрозумiла.
– Пам’ятаете, вкраденого персня на мою дiвчину повiсили? – розтлумачував Славко. – Про дрiт оцей торочили, про чари, замкнутий круг, зашморг.
– Ну… – боязко погодилася Євтихiя.
– Так от, чари тут нi до чого, – грюкнув Славко кулаком по столу. – Бо персня вкрав мiй брат.
– От i слава Богу, що знайшовся злодiй, – нервово хiхiкнула ворожка.
– Нащо менi злодiй, нащо перстень, як на цьому дротi повiсилася моя доля?! – шаленiв Славко.
– Доля не вiшаеться, – муркнула Євтихiя, – вона, бувае, випадае з поля зору, аби по часi знову з’явитися на очi.
– Дiвчина моя повiсилася, яку ви нащось у злодiйки записали, – розтлумачив Славко.
– Дiвчина?! – закашлялася ворожка. – А я ж просила тебе, хлопче, не шукай скорботи.
– При чiм тут моя скорбота до вашоi брехнi? – аж отетерiв Славко. – Не було б брехнi, не було б i скорботи. Ви – вбивця, матiнко Євтихiя. Ви – злочинець, пожирач невинних душ, костолом людських доль. Ви найняли якогось напiвзотлiлого песиголовця, аби вивiдав у мене все й вам донiс, а потiм з його слiв зварганили образ розкрадача перснiв з невинноi моеi Танюшки. Бо вимислили себе пророком, хоча насправдi бiля нього навiть не стояли на своiм вiку. Ви хоч самi собi зiзнавалися колись, що нiякий ви не пророк, а проста брехуха-заробiтчанка? Я вимагаю вiдповiдi – собi зiзнавалися?
