скачать книгу бесплатно
– Оберiг втратив, а з оберегом i свою долю. Вiрнiше сказати, доля затулилася вiд тебе твоiм оберегом.
Запала мовчанка.
– Все, – по якiмсь часi мовила матiнка Євтихiя. – Олена в передпокоi скаже, скiльки Божою милiстю дарованих тобi скарбiв ти маеш удiлити во благое дело прорiцанiя зжитого та вхожого дня, начертаних Божою десницею на людськiй книзi буття, Божою милiстю во славу Господа данiй для чтива матiнцi Євтихii, абись вiдкрити блудним синам i дочкам очi на тисненi iх судьби.
– За що платити? – не втерпiв обурений Славко. – Ви ж нiчого не сказали.
– Я сказала все, – важко глипнула матiнка Євтихiя. – Все, аби вберегти людину вiд скорботи. Бо iнколи скорбота не вартуе бiльш детального всiкновенiя в судьбу.
– Нащо менi ваша скорбота? – не вгамовувався Славко. – Ви менi скажiть, хто взяв персня.
– Скорбота не моя, твоя, – поправила хлопця матiнка. – І я не певна, що ти ii хочеш надпити.
– Хочу, – буркнув.
– Скорбота великою буде, – страхала Євтихiя, – а бiль ще бiльший за скорботу. Невже ти хочеш такого великого болю, пане Пулюй?
– Хочу, – не вгавав.
– Краще йди, – пiдвелася матiнка Євтихiя.
– Тодi я не заплачу, – пригрозив Славко. – Або повна iнформацiя про перстень, або жодноi копiйки вiщунцi, – поставив умову.
Матiнка походила по кiмнатi, подумала.
– Добре, – глянула в очi. – Сам захотiв, тож терпи.
– Витерплю, – не вiдвiв очi, мовив з викликом.
– Перстень звела твоя доля, – почала Євтихiя.
– Це я вже чув, – перебив, – хочу бiльше конкретики.
– Якоi ще конкретики ти хочеш? – розсердилася матiнка. – Ти що, не знаеш своеi долi?
– Якоi ще долi? – холодком потягнуло по хлоп’ячiй спинi.
– Ти, хлопче, на гребенi нинi, – мовила Євтихiя. – Вчуеш мое слово, впадеш, де доля вже не доля; вiдмовишся вiд слова мого – доля лишиться долею. Хоча й кривдною, блудливою, нечесною й брудною. Вибирай.
– Кажiть свое слово, – зробив вибiр Славко. – Хто взяв перстень?
– Таня, – сказала вiщунка.
– Брехня! – схопився з мiсця. – Нагла брехня! Не вiрю! Прагну доказiв!
– Ну, хлопче, я – не слiдчий; я – провидиця, – мовила бабця. – І тим паче, дещо скажу. Твоя доля знала мою силу й тому дуже противилася твоему приходу сюди. Так було?
– Ну… – не знав, що сказати.
– А як i не противилася, – скоромовкою продовжувала бабця, – то чинила спротив потай.
– Противилася, – погодився врештi.
– Отож-бо, – шепотiла Євтихiя. – А ще знайдеш ти в своiм дворi дрiт. Бо ангели не в’яжуть крильми, хто б тобi що не казав. В’яжуть не ангели, люди. Лукавством, словом обплутують, а дрiт кладуть у двiр i в’яжуть, аби лукавство не луснуло, а в’язало довiку.
– Побачимо ще ми з тим дротом, – похнюпився Славко.
– Я тебе просила – йди, не шукай скорботи, – нагадала Євтихiя. – А тепер слухай до кiнця, як узявся. Коли рване лукавство ти кинеш лукавицi межи очi, коли правду персня покладеш перед нею на стiл, вона попаде в круг i, аби вирватися з нього, свiй круг кине тобi межи очi. Далi обирати тобi – або взяти ii круг i випустити пташку з грiха на волю, себто, простити, або не взяти ii круга й замкнути в смертельний зашморг лукавицю, сирiч ii закляттям замкнути ii життеве коло. Добре вислухав моi слова?
Стенув Славко плечима, бо й сам не знав, як вiн iх, тi слова, вислухав i чи надто второпав що в закрученiй мовi, крiм одного: жахливого, немилосердного, нестерпного – перстень узяла Таня.
– То що? – стрiв Славка надворi зiв’ялий чоловiчок.
– Ваша Євтихiя – не прожектор, морок, – простогнав Славко.
– То тiльки так здаеться, – кинув навздогiн чоловiчок. – Прожектор же висвiтлюе не тiльки райдужнi обрii, а й купу лайна на дорозi, в яку ти ледь не вступив. Свiтло, хлопче, це не радiсть, це – правда. А правда рiдко бувае солодкою. Тож терпи, аби не обплювати всього свiту, бо iншого, аби жити, в нас немае.
– Краще жити в пiтьмi, нiж при такiм свiтлi! – скрикнув Славко.
– Кожен сам вибирае свою долю, навiть якщо вона накреслена на небесах, – даленiв чоловiчок.
* * *
Причвалавши зi зродженою Євтихiею скорботою додому, Славко першим дiлом заходився нишпорити по подвiр’ю – шукав дрiт. Нiчого схожого не знаходив, уже й воскресати почав, брехня Євтихiiнi слова, брехня – як раптом в попiдтинню узрiв стримлячу iз землi iржаву дротину. Потягнув – не даеться. Знайшов лопату, розкопав яму, витягнув на свiт божий зо два метри дроту.
– Ого, Таню, – похнюпився, – добрячий шмат ти вклала в землю, не тiльки на вiк мiй мiрилась, а й на поза нього плани мала.
Потягнув той дрiт Славко в хату, бiля софи поклав, у зажурi схилився.
Намацав мобiльника, тицьнув у клавiшi, вгледiв на екранi миле личко, обрамлене написом «Танюшка», послав дзвiнок у всесвiт.
– Алло, – долинуло здалеку. – Славко, чого тобi, бо менi нiколи.
– Хочу тебе бачити, – викублив важко.
– Я теж, але менi, iй-богу, нiколи, – озивалася далечiнь.
– Таню, в нас бiда, – iскрою шелеснув у всесвiт.
– Яка? – жахом сповнилися далi.
Глянув Славко пiд ноги на iржаву в’язь.
– Дрiт, – видихнув.
– Який дрiт? – незримою тривогою вiяло з далеких мобiльних просторiв.
– Той самий, лукавий, – Євтихiiними словами сколошкав Славко обтяжений страхом всесвiт.
– Я постараюся зараз приiхати, – далечiнь вирiшила стерти вiдстанi. – Чекай.
Кинув Славко мобiльника на софу, а дрiт iржавий виклав на стiл посеред кiмнати.
По якiмсь часi об той дрiт спiткнувся дiвочий погляд.
– Господи, нащо ти його сюди втягнув? – чи то здивувалися, чи вжахнулися очi.
Славко постерiг тую непевнiсть дiвочих очей.
– Кажеш, ангели в’яжуть? – перепитав.
– Ага, крильми, – зблиснули очi.
– Брехня! – скрикнув. – Немае ангелiв, немае крил, е шмат iржавого дроту та лукавства, лукавства море.
– Про що ти? – злякалася дiвчина.
– Про нас, – не зважив на дiвочий страх. – От бiда тiльки – луснув дрiт. Не витримав правди – луснув. Усе в’язання зiтрухло й осипалося долi. Свобода ввiрвалася в хату. Тiльки хто iй радий? Хто, Таню?
– Про що ти? – своеi дiвчина.
– Годi, Таню! – крикнув. – Усе знане. І про перстень, i про дрiт. Усе, розумiеш. Не ясно одне – нащо? Я ж тебе так любив, кохав так, що свiту не мав поза твоiми очима, а ти… – якийсь перстень… Шмат металу. Простий шмат металу, а ти його вивищила й понад свiт, i понад себе, й понад любов, i понад нас. Нащо, Таню? Тобi шепнути варто було: «Славку, персня хочу»; я б сотню кинув тобi до нiг, а ти… потай… Ех, Таню, Таню, ти вбила все. Як той Тарас Бульба, сама породила, сама й убила. Нащо, Таню? Роз’ясни менi, задля чого? Бо не розумiю, iй-богу, не розумiю.
– Ти хочеш сказати, що це я вкрала персня? – округлилися дiвочi очi.
– Давай не будемо дивуватися тому, що дивом не е, – махнув Славко рукою.
– І хто тобi це сказав, ворожка? – допитувалися очi.
– Свiт не без чесних людей, – буркнув Славко.
– Я ж просила – не йди до неi, Славку, – сховалися очi за сльози. – Я ж просила… Я вiдчувала…
– Ще б пак, не вiдчувати, – зовсiм не здивувався Славко.
– Ти пам’ятаеш, я казала, – проривались очi з-за слiз, – що в кожного на перехрестi чотири дороги, а по якiй iти – всяк мае вибрати сам. От i вибирай, бо я не брала твого персня.
– Я б вибрав, – йшов Славко за очима, – але як менi повiрити тобi, Таню?! Як?
– Мовчки, – порадила.
– А де гарантiя, що вiра моя – не омана? – поцiкавився.
– Вiра не потребуе гарантiй, на те вона й вiра, – висотались очi з-за слiз, згарячiли.
– Але вiра потребуе правди, бо вiра в брехню – тая ж омана, – не погодився.
– А ти видивись правду мiж брехнi, – горнулися очi. – Серцем побач.
– Я б хотiв, – аж гойднувся. – Але ж дрiт… – спотикнувся очима об залiзяччя на столi.
– При чiм тут цей мотлох? – не втямила дiвчина.
– Лукавство в нiм, – стояв на своему Славко. – В'язати людину треба до межi, бо iнакше можна й розрiзати навпiл. Ось у чiм бiда, Таню. Не городи фiлософських тинiв, скажи краще чесно – нащо все? Нащо перстень, нащо цей дрiт, нащо крадiжка й нинiшнi вмовляння, аби я повiрив тобi, як завше? Була любов, було те?пло й затишно, а це все, що вiдбуваеться нинi, нащо?
– Нащо, питаеш? – звузились очi. – А я не знаю, нащо. Я в дротах не тямлю, що ти викладаеш iх на стiл i тицяеш якимось довколадротовим безумством межи очi. Я одне знаю, що б ти там собi не намислив, обпившись вiдьомським пiйлом – не брала я персня. Але це знання для мене, для тебе ж, зашореного у лжевiрi, сюю правду осягнути нереальним завданням е. Ти ж дротину в голову увiбгав, бiльше там нiчому немае мiсця. Жалем, нiби дротом, скрутив ти себе, Славку, аякже, дорогоцiнного персня втратив. Чим применшити твiй жаль – не знаю. Ось, вiзьми, бо нiчого iншого, аби втiшити тебе, на ум менi не йде.
Простягла долоньку, на якiй покоiлися знятi з пальцiв дешевенькi каблучки.
– Бери, – просила.
Вже й руку простягнув, аби взяти – та й застиг.
Євтихiiнi слова ввiрвалися в мозок: «Вона, аби вирватися з круга, свiй круг кине тобi межи очi. Далi обирати тобi – або взяти ii круг i випустити пташку з грiха, або не взяти ii круга й замкнути в смертельний зашморг…»
«Випустити, випустити – стугонiло серце. – Перснiв на свiтi тьма, Таня – одна».
«Та яка вона одна, – бубонiло в душi, – коли персня поставила вище всього – i тебе, й кохання, й щастя спiльного. Перснiв – тьма, але для мiрила людськоi душi достатньо й одного».
– Бери, – просила дiвчина, простягаючи своi каблучки.
Вiдсмикнув руку – не взяв.
– Забери, – прохарчав. – Забери своi чари – вже не дiють. Дрiт на столi, не в землi – все розтало, щезло, лишився тiльки прозорий бiлий свiт, де не годен нiхто сховати навiть найменшоi цяточки. Таню, облиш, цяточки не годен нiхто сховати, а ти отакенну пляму мостиш перед очi. То я ж не слiпець, я зрячий, Таню. Я ж кохав не стiльки тiло твое, скiльки душу. А тепер розвиднилося – катма душi; а одне тiло, хай i найрiднiше, воно ж – пустка. Ну нащо менi пустка, подумай, Таню.
Стисла каблучки в долоньцi.
– Не вiриш, значить? – перепитала.
– А в що вiрити, Таню? – розводив у розпачi руками. – Дрiт на столi, Євтихiя, як у воду, дивилася в наше життя – немае в що вiрити.
– Дрiт, кажеш, е твоiм мiрилом, – взяла дiвчина до рук металеву линву. – Добре, змiряемо наше життя ним. Щоби ти затямив на вiки – дивлячись, як у воду, в чиесь життя, треба бодай визначити, чи крiзь чисту воду зириш, чи крiзь каламутну. Бо каламутна вода, мов те криве дзеркало, товстого робить тонким, а тонкого – товстелезним. Насправдi ж кожен лишаеться таким, як е, як би його дзеркало не кривило.
– Поклади дрiт назад, – набурмосився Славко.
– Нащо? – здивувалася.
– Це твiй смертельний зашморг, у який ти загнала себе сама, – роз’яснив. – Негоже гратися зi своiм зашморгом.
– Зашморг – твiй, – заперечила. – Ти повiсив на ньому мiй свiт, повiсив душу, ну нащо тобi, як ти казав, одне тiло. Вiддай його дроту, як вiддав усе iнше. Не жалiй.
– Поклади дрiт, – наполягав хлопець.
Не поклала, понесла шмат iржавого металу з собою.
– Ну й неси, – обурився. – Викритi чари однак нiколи повторно не спрацьовують.
– Персня хоч вiддай, – розчахнув вiкно, крикнув у темряву. – Це не дрiт, вiн великих грошей коштуе.
