скачать книгу бесплатно
Силует
Наталена Королева
Бiблiотека украiнськоi лiтератури
До видання увiйшли як друкованi в рiзних перiодичних виданнях твори Наталени Королевоi (1888–1966), так i ii невiдомий доробок. Улюблену для мисткинi тематику Орiенту (Сходу) мiстять казки, легенди та новели «Марево», «Ладан», «Острiв юности», «Втрата»; життя перших християн змальоване в оповiданнях «Зустрiч» та «Його поклик»; сповненi автобiографiчних спогадiв «Хризолiт», «Циганський Великдень», «Домик Лермонтова», «Силует». Останнi твори письменницi – «Помпейська згадка», «Префектова служниця» та «Роксоляна» – публiкуються вперше та представляють ii мистецькi уподобання на схилi лiт.
Наталена Королева
Силует
Серiя «Бiблiотека украiнськоi лiтератури» заснована у 2019 роцi
Упорядкування i примiтки
Н. І. Лисенко
© Н. І. Лисенко, упорядкування, примiтки, 2020
© Т. О. Калюжна, художне оформлення, 2020
Художник-оформлювач
Т. О. Калюжна
У виданнi збережено основнi особливостi лексики, синтаксису, орфографii та пунктуацii авторського тексту.
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Запорожець
…Я ж думала, я ж гадала:
запорожець, ненько!..
З дитячих лiт мала я два гострих бажання: iхати пустинею на верблюдi й побачити правдивого, живого запорожця. Перше збулось i навiть у бiльшiй мiрi, як я колись хотiла. Хоча, правду казавши, вражiння не розчарувало моiх дитячих мрiй. А от друге…
В 19 лiт я напевне знала, що воно не можливе. У нинiшню добу – запорожця? Хiба що на Репинському портретi – Василя Тарнавського, або – на театральних пiдмостках. Ах, – не справжнi!.. Але в життi часами збуваються й неймовiрнiшi бажання. Тож нема дива, що бодай у пiдзимку життя довелося здибатись з «живим запорожцем». Навiть у своiй хатi, на емiграцii побачила я людину з цiею етикеткою. Старшина украiнського вiйська, елегантно-галантний, мягкий у словах i рухах, безвадно цiлував дамам ручки, а лицарського духа мав стiльки, що аж обурювався европейським звичаем орати коровами:
– Але, але… Корова – все ж таки дама!..
Та ж незабаром… Але, скажу коротко: цей запорожець розчарував мене цiлковито. Навiть мало-мало не знищив екзотично-барвистого образу, пов’язаного в моiй уявi з цим словом. Бо ж таки я знала правдивого запорожця, хоч i не було на ньому тiеi налiпки…
* * *
Було це на Кавказi.
В 19 лiт я мала змогу ганяти наввипередки з вiтром. На хвильку зупинилася в маленькому мiстечку, на самiському турецькому кордонi. Нiхто мене тут не знав, i я не знала нiкого. Та мусила спинитись саме тут, бо на попереднiм перегонi я зконстатувала, що в моiх кишенях нема нi шеляга: чи я згубила, чи хтось мене обiкрав. Я спинилася й чекала на грошi. Смутно? Кому ж в 19 лiт бувае смутно? Я мала з собою фарби, знала тутешню мову, на якiй було стiльки легенд i казок.
Нарештi мiстечковий «парикмахер», вiн же – листонош й прач в однiй особi (бо ж там жiнки вважають нижчим своеi гiдности прати чужу бiлизну), принiс менi повiдомлення:
– Грошi на поштi!
Пошта десь кiльометрiв за п’ять. Мае певнi урядовi години, тож треба хапатись. Що ж була я призвичаена до европейських порядкiв, то взяла з собою два листи з копертами, менi адресованi, чого вистачало скрiзь на потвердження моеi автентичности. Але ж виходячи, згадала, що я в межах Азii, й захопила ще з собою й пашпорт. Та для прецизного урядовця мiстечковоi пошти й того було замало.
– Хто вас знае в мiстечку й може потвердити, що пашпорт – дiйсно ваш, а грошi прислано вам, а не комусь iншому?..
Я була в розпуцi. Не можуть же бути менi свiдками тi пастухи чи жебрачки, що розповiдали менi казки, бо ж iм жадна сила не висвiтлить, що то е – пашпорт?! Була в мене лише одна надiя – льогiка. Але ж, мабуть, i сам Зенон не доказав би тут нiчого, бо на всi моi безконечнi вмовляння, була все та сама, лише крещендо подражнена, вiдповiдь:
– Грошi великi, видати iх не можу, бо я вас не знаю!
В запалi нашоi дебати ми не звернули уваги на дзеленчання «глухих» острогiв. Певне вiйськовий з тими острогами стояв за моею спиною, терпеливо чекаючи, коли урветься дискусiя, i я закiнчу свою справу.
– В сотенний раз кажу вам: я вас не знаю…
В цей мент мiцна рука легенько вiдсунула мене вiд вiконця, а потiм масивний кулак стукнув по його лутках:
– Так ти гадаеш, сучий сину, що панночка тобi, дурневi, вiзити буде складати?!
Кремезна постать червоновидого «повного» генерала застувала менi переляканого урядовця, що кинувся до шкатули. А генерал – з молодим обличчям, дитячими, предобрими очима, гремiв командирським басом:
– Панночку знаю я! Якого ж тобi ще сучого сина треба?!
Генерал цокнув передо мною острогами й, уклонившись не гiрш за оперних «грандiв», освiдчився:
– Генерал од артилерii Зл-ин. Перепрошую, що так несподiвано втрутився. Але ж з тими ослами треба вмiти говорити! – й витер бiлi, довгi вуси.
Без сумнiву, генерал добре знав свое оточення: урядовцевi й на думку не спало сперечатись чи образитись. В одну хвилину задовольнив мое законне бажання, а одночасно спричинився до цiкавого для мене знайомства. Того ж таки дня втрапила я до панi генераловоi – «генеральшi», що над вечiр скiнчилось «товариським обiдом» з нею та генералом в единому мiстечковому готелi.
Тепер уже мене тут знали всi, бо ж мiй несподiваний заступник був неабиякою «персоною» – начальником певноi вiйськовоi бранжi цiлого Кавказу. В цьому ж мiстечку опинився випадково по закiнченню маневрiв, що вiдбулись десь у сусiдствi. Генеральша ж любила двi речi в свiтi – цукорки та свого чоловiка, й нiколи з тими предметами не розлучалась.
– Як мадам Сан-Жен зi своiм Лефевром, – простодушно смiявся генерал.
Випадкова зустрiч на поштi перетворилась у велике приятельство мiж мною та генераловою. Аж я не могла вiдмовитись заiхати на короткий час у маеток З-них, десь пiд Сухумом.
Вiд Араратiв до Сухума – не близький свiт, i шляхи для подорожi тут не з найлiпших. Таж у тi часи люди не знали життя на-квап i в гостину до приятелiв iхалося по три-чотири доби в зручному сiдлi. Тож, коли я опинилася в Батумi, – не могла не додержати обiцянки, бо ж до Сухуму вiдцiль, як говорили аборигени, було всього два кроки.
Найнявши коня й провiдника, подалась я в мандри. Швидко ми покинули «Военно-Осетинську» управлену дорогу й поiхали манiвцями. Менi здавалось, що мiй провiдник не дуже знаеться на шляхах. Певне, що в провiдники такому хлопчиськовi, як я (бо iздила я по Кавказу тiльки в парубоцькiй схiднiй одежi, щоб не викликати зрозумiлого погiршення), вистачало й недосвiдченого юнака. Для мене вiдразу не було сумнiву, що ми блукаемо. Треба було бодай справно тримати напрям. Та ж вечiр застукав нас у дорозi. І коли споночiло, а мiсяць ще не виходив, – я порiвнювала себе з бурсаками з «Вiя». І ця думка примусила мене забути про обережнiсть та пiдштовхнула до спiву. «Де ти бродиш, моя доле?» – затягла я повним голосом, забувши, що себе зраджую. Та ось по двох-трьох фразах темна нiч вiдповiла менi дрiбним тупотiнням кiнських копит. До нас скакало кiлька iздцiв, а за хвилину вже гукав знайомий бас:
– Агов! Сюди… І де вас уночi носить сила Божа?!.
Ще за кiлька хвилин генерал мало не поторощив менi рук у сердечних привiтаннях.
Стурбований, що я не прибула до смерку, вiн виiхав з свого хутора з кiлькома козаками-ординарцями менi назустрiч. Почасти, щоб привiтати гостя, а почасти, щоб дати змогу орiентуватись, коли б я зблудила, – генераловi «молодцi» позапалювали ватри.
– Та, нема що казати, нинi час для нiчних подорожей не такий уже й зручний, – недбало кинув генерал.
Ми надолужували страчений час, а перед нами все розквiтали новi й новi вогнi в напрямi до генералового «зимовика». Та ось щось несподiвано з-за дрiмаючих темних скель кинуло пiд ноги нашим коням тривогу. Вони захвилювались, захропли, а з темноi пiтьми озвалася калiчена татарська мова:
– Люде подорожнi, спинiться! Сюди нема шляху!
Генерал запитав у тiй же мовi:
– А що ж ти там робиш, коли там нема шляхiв? Йди лишень сюди, ближче.
Десь пiд нами, в ущелинi, щось вовтузилось, бурмотiло й вiдпльовувалось. Нарештi прозвучали украiнськi слова:
– От i добалакайся з цими нехристями, особливо ж, як чоловiк застрягне в ущелинi з возом!
Тон слiв такий розпучливо-безнадiйний, а водночас чути в ньому й безмежну погорду до «нехристiв». Хоч i повна пiтьма, а ясно бачу того чумака, що стоiть там з рукою в чупринi, уперто дожидаючи, аж поки прив’язаний за нiжку на його мажi пiвень не проголосить свiтанку.
Та уяву прогнав мiй генерал, що з мiсця почав знову з «сучого сина» по украiнському:
– То ти, бачу, здурiв, сучий сину, цими дорогами поночi возом iздити? Га? Що ж це тобi – Конотоп чи Золотоноша?!.
І поки генерал приперчував свою щиру мову, з пiтьми вималювалась бiла, кремезна постать правдивого чумака. Полотняна сорочка, такi самi широчезнi штани, солом’яний бриль з великими крисами, а з-пiд iхньоi тiни – довгi бiлi вуса. Чисто, як iз Золотоношi!..
Пiдiйшов гiдно до самого генералового аргамака, скинув бриля, витер вуси, немов збирався цiлуватись, i мягким, схвильованим голосом подякував:
– Ну ж, i спасибi ж вам, паночку, на доброму словi. От таки привiв Господь зо своiми людьми в цiй дикiй сторонi здибатись. І хто б подумав?! Я бо гадав: звiсно, нехристi чорномазi. Аж воно, бачу, таки нашi люде! Дай же вам, Господи, щасливоi дороги…
Козаки миттю увiльнили «чумацьку мажу», але мусiли ми ще трохи затриматись, бо ж зустрiчний прохав:
– Зробiть, люде добрi, менi старому Великдень… Хай почую ще бодай одно солодке слово! Хоч лайте, аби по-нашому.
Приiхали ми на генеральський «зимовик» по пiвночi. Генералова цiлувалася, смiялась, хрестилася й одночасно готова була згубити сльозу:
– Ах, Боже! Тепер бо такий час, що тремчу й тремчу, поки його нема вдома! Якби ж ти знала, дитино моя, чим йому загрожують розбiйники!
– А, лиши! Й зайво не хвилюйся, – знизав плечем генерал. – Ручу тобi, що нiчого менi не станеться, бо сьогоднi я велiв вилiпити по всiх заулках, майданах i мiстах отсю цидулку.
Вiн витяг з кишенi кiлька друкованих листочкiв, подiбних на театральнi афiшки, де було в мовах татарськiй, вiрменськiй та московськiй написано приблизно такий текст:
«…Я, Іван Михайлович Зл…ин, всемилостивiйшому царю свойому генерал, а вам, сучим синам, – начальник, чув, що ви нахваляетесь мене вбити. Так от, щоб ви не поранили або не вбили когось помилково, цим оголошую вам, що вiд нинi виходитиму лише в бiлiй черкесцi з помаранчевого кольору башликом. Папаху матиму сiру. Коли хочете вбити, вбивайте, лише не забудьте, що тодi ще й вашi правнуки мене споминатимуть»!..
Чи ж не було в цьому «манiфестi» правдивого духу Сiркового, зафiксованого в iсторичному «листi запорожцiв до турецького султана»? Та ж мого щирого смiху не подiляла генералова:
– От вiн такий завжди! Лiпше б охорону збiльшив або пошукав би наперед розбишак! Прецiнь маеш силу.
– От то тож бо й е! Маеш силу!.. Та ж зрозумiй, Марусю, що силу треба лише показувати здалеку, а вживати ii цiлком зайво. Але, киньмо нуднi розмови в такий пiзнiй час. Гавриле, дай пiбодi!.. нема лiпше на вечерю, як курчата стрiлянi й смаженi конче на рожнi! А стрiляти треба лише з пiбодi…
За пару хвилин з саду залунали пострiли: генерал стрiляв своiх курчат, котрi ночували на деревах, як дикi птахи. А щоб можна було бачити мiшень[1 - Мету.] вночi, в господарствi не трималось iншоi птицi, як виключно бiла.
* * *
Минуло зо два десятки лiт, як я не згадувала й не чула нiчого про генерала-запорожця Зл-на. Та ж емiгранти, мов листя в пiдзимку, гнане вiтром, здибуються цiлком несподiвано з такими знайомими, яких уже нiколи не гадали побачити й напевне не побачили б вдома.
Якось здибала й я свою давню приятельку, кавказьку княгиню О-i. Згадали минуле, добре й лихе. Згадали й тих, що «iх нема, або ж – далеко», немов перейшли цвинтарем в Задушний День, вклонились далеким могилам; кинули на ту – квiточку – усмiх, на iншу – теплий вогник – свiтле слово, ще на iншу – теплий серпанок – щирий смуток з передчасноi смерти. Бо ж те емiгрантське минуле – здебiльшого самi могилки…
– А що ж Зл-ин? – згадала я.
О-i здивовано пiднесла голову:
– Невже нiчого не чула? А скiльки ж про нього було розмов? Застрелився ще перед революцiею.
– Неможливо!
– На жаль, стало це для нього единим виходом. Бо ж вiн був таки правдивий лицарь, хоч i середньовiчноi форми. А причина, як i повинно бути для справжнього лицаря, – вiчна й невмiруща: кохання… Так, так! Не махай руками – Іван Михайлович на старi колiна зустрiв «даму», яка була йому цiлком пiд пару. Та ж у його серцi не могло бути мiсця нi для чого, що хоч здалеку могло б нагадувати зраду. В листi, якого лишив, написав, що зрадити дружини не може, бо це б плямувало його вояцьку честь, але чуе, що лишившись живим, мiг би пiдлягти спокусi «зробити свинство, як останнiй сучий син». А тому iснуе тiльки один вихiд – «попередити безобразiе».
– А генералова?
– Ну, та була «женщина сирая», не мала великоi сили волi. Збожеволiла…
* * *
Милий Запорожцю! Чи згадае вас ще хтось, крiм мене – «не злим, тихим словом»? Нехай же вам буде пером чужа земя!
Зустрiч
Дiвчатко пiднесло ручку, неначе проповiдник:
– А там, Атале, в тому райському садку, де походжае Агнець, – квiти спiвають, як пташки. А пташки людськими словами розповiдають чарiвнi-пречарiвнi казки. І нема в тих казках нiчого страшного або лихого: нi про жахливу Горгону, анi про ненажеру Мiнотавра.
Молоденький варвар, ще майже дитина, щасливо посмiхався. Достругував гладенько вичищену, мов iз слоновини, сопiлку, що мала бути забавкою-дарунком для його малоi приятельки-вчительки Фiльомени. Хитнув головою, вiдкидаючи з чола пасмо волосся:
– Добре було б, Фiльомено, вiдпочити в тому твоему садку замiсть того, щоб, мов осел, крутити пекаревi жорна! Ех, добре б!..
– І вiдпочинемо, Атале, – переконано присвiдчила дiвчинка. – Вiдпочинемо, коли закiнчимо працю «на винницi Божiй». Тiльки ж… – i Фiльомена, наслiдуючи рух, що пiдглядiла його в дорослих, – розклала широко ручки в повiтрi: – тiльки ж, я ще маленька i жадноi працi на винницi ще не робила. А ти – адже ж не на винницi, а тiльки у пекаря працюеш… Тож що маемо робити? Чекати, аж прийде час…
За розваленою стiною, що вiдмежовувала тiсне подвiр’ячко Фiльомениних батькiв вiд сусiдньоi пекаревоi оселi, зачулися кроки, потiм – своерiдний згук: сипалося зерно до дзвiнкого посуду. За тими добре знайомими згуками залунало не менш знайоме:
– Язигу!.. До жорен!..
Атал мотнув головою, як кiнь, готовий зiрватися до скоку. Швидким рухом встромив пiд кам’яну плиту недокiнчену сопiлочку та нiж i плигнув на мур. Звiдтiль одним скоком уже був бiля жорен. За хвилину було чути одноманiтний, шелестливий згук жорен та тихий, монотонний спiв малого варвара.
Фiльомена залишилася сама. Знала, що треба спокiйно й терпеливо зносити прикрощi. Тож не плакала, не нарiкала. Ремствування було б зайве: матуся не почула б. Вона продае на торзi риби, що iх наловив i знову ловить тато.
Коли ж нема риб, тато ще перед свiтанком привозить багато-багато ярини, навантаженоi на «Прокне» – ослику сусiда Глявкiона. Тодi мама продае ярину. Де ловить тато рибу – Фiльомена не знае. Так само не знае вона, де росте ярина. Чула тiльки, що той садок, звiдкiля привозять зеленину, гарний. Та ж, напевне, вiн не такий чудовий, як садки райськi, що про них раз-у-раз оповiдае дiвчинцi мати. І Фiльомена уявляе собi зовсiм виразно рай та його садки й дуже докладно переказуе про них усе единому своему приятелевi – Аталевi.
Фiльомена народилась уже «вiльна» в тiснiй, але ж у «власнiй» мазанцi на Субурi – вбогому маетку своiх батькiв, що викупилися з рабства на волю. Ця «воля» була в тiм, що вони вже не мешкали «у чужих», як кожний купований раб. Натомiсть самi мусiли дбати про iжу, а не дiставати з панськоi руки ту ж таки саму миску вареноi квасолi з салом, яку мали й у своiх панiв. А дбати про iжу – це значило не бути нiколи вдома. Так, немов увесь дiм iснував тiльки для Фiльомени, що була замкнена в ньому з ранку до вечора.
Батьки-христiяни не пускали ii гратися з ватагою брудних галасливих дiтей, що ганяли запорошеними вуличками Субури. Страшно було, щоб дитяча отвертiсть i щирiсть не прозрадила iхньоi святоi таемницi, бо Фiльомена не вмiла говорити неправди. А хоча тодi й не було едикту на христiян, таж кожного дня, кожноi хвилини могли його знову оповiстити.
Єдиний приятель Фiльомени – це юний варвар – Атал. Кажуть, що вiн був невр, але ж Рим лiпше знав язигiв, як таемних неврiв, тож i молодого Атала звали збiрним iменням «Язиг». Тiльки маленька Фiльомена намагалася поправно вимовляти його тяжко-вимовне особисте iм’я. Йому ж нагадувало це ще тi часи, коли вiн був у своiх мокрих лiсах, де його колисала в обiймах люба ненька, що звалася подiбно, як вiн. І може, саме через те Фiльомена була для дикого хлопчини единою радiстю його життя.
Коли Атал перескочив через пекарiв мур, – Фiльомена хвильку сидiла тихо на старiм, покинутiм пiд стiною, заржавiлiм якорi. Вона думала, що по неi прийде ясний Янгол з бiлими, шовковими крилами, погладить ii по голiвцi й так нiжно, мов дзвоником надзвонить, скаже:
– Іди, бiдненька, йди! Я вiдчиню тобi дверi «райського» садку.
Звичайно Янголи приходять iз неба. Тому Фiльомена вiдкинула назад голiвку й сперла ii на широку лапу якора. Лежала, дивилася на небо, чекала й думала. Сьогоднi вона хотiла прохати Янгола, щоб дав iй, або принаймнi показав ту пальму, що ii дають «переможцям життя». Якраз дуже тяжко було зрозумiти, що то е «перемога» взагалi, а iще тяжче, як можна «перемогти життя».
Фiльомена дивилася на великi хмари, що помалу плили небом. Вони укладалися в образи страшних потвор. Ось вона бачить голову Мiнотавра, що спровола немов перемiняеться в дужого Кентавра, а цей розриваеться на шматки. З них повстае злющий Кербер. Вiн шкiрить на Фiльомену зуби й грiзно гарчить. Та недовго: позад нього появляеться очiкуваний Янгол у слiпуче бiлiй хмарi своiх широких, кучерявих крил. Повiльно злiтае вiн до Фiльомени, що ледве чуе колисливий спiв Язига.
