скачать книгу бесплатно
– Для тих, що бiгають босонiж, – чиста й цiла одiж – вже провинна й образа, – подумав без роздратовання, хоч i вiдчув, що Рехумiв натяк належався йому. Як це дивно: всi цi люди народились у тому ж таки мiстi, говорили мiж собою тiею ж самою мовою, в дитинствi грались разом, як брати, мали однi думки й iнтереси, жили однаковим способом. А от праця, завзяття й воля до лiпшого винесла його, Закхея, над ними. І вже вони – ворожi до нього. Йому ж – чужi, як… самаряни чи фiлiстимляни… Але – що йому, зрештою, до того всього?! Своею силою й розумом вiн досяг, що тепер – у повнiм цвiтi лiт вiн може жити, як хоче, в фiзичнiй i духовiй розкошi. Нещастя оминають його, та й вiн сам умiе не допускати до свого серця терпкости. Навiть смерть не дiткнулась холодом жалю й утрати до його душi: батьки повмирали, коли ще вiн не розумiв жаху смерти, а тому й не жалiв за ними, навiть не вiдчув, що iх йому бракувало. Ах, красна рiч – життя!..
Закхей був самiтний, не шукав нi приятелiв, нi друзiв. Не мав i дружини. «Прив’язанiсть – корiнь страждань», – спокiйно посмiхаючись, вiдказував, коли дивувались його самiтности.
– Самотарство?!. В нiм – моя сила й моя радiсть. Я не маю потреби нi про кого дбати, не маю страху когось дорогого втратити, коли нiкого не хочу мати на помешканнi в своему серцi. І не потрiбуватиму! Я – сам собi пан, й нiхто нiкуди не може повести мене. Нi-куди й нiколи…
Повiльно йшов затiненою стороною вулицi до свого затишного дому, де звичаем, перейнятим вiд переможцiв-римлян, назбирав багато рiзних гарних, незвичайних речей, творiв мистецтва, знання, науки. Нi, не люди, тiльки лiпшi iхнi твори та природа могли бавити його й заповняти шляхетними iнтересами прогалини вiльного часу. Тут був його власний «свiт», для якого вiн був центром i сонцем.
Мрiяв: ось зараз сяде в саду, пiд розлогим фiговником, тим, що вiти його перевiсились через мур, на майдан, а з другого боку купаються в красному Закхеевому басейнi. Освiжить текучою водою запорошенi ноги й пiд муркотiння водограю читатиме свою улюблену «Книгу мудрости Соломоновоi». Вона бо одна вмiе правдиво показувати марнiсть речей життя цього, несталiсть та кволiсть поваги людськоi, а особливо – жiночоi.
Цiлком заспокоений пiсля неприемного, надто близького дотику до юрби, вiн аж додав трохи кроку. Та ж зненацька табун дiтвори спинив його. З шаленими вигуками хлоп’ята летiли вздовж вулицi. Бiльшi ламали, де можна, зеленi галузки й, вимахуючи ними, гукали щосили:
– Осанна! Оса-анна Сину Давидовому!..
За дiтьми, прорвавши загату буденних обов’язкiв, лився нестримний людський потiк. Новi струмочки долучалися до нього з базарiв, майданiв, бiчних завулкiв i домiв.
Цей новий, несподiваний акорд пiднесення й неспокою вiдбився дисонансом в душi Закхея. Йому ще дужче схотiлося посмакувати радiсть свого вiдокремлення вiд чужоi йому юрби, почути свою вищiсть у свiдомостi, що вiн – «не такий» i «не з них». Але що крики натовпу зiрвалися знову, як ураган, Закхей оглянувся:
– Надхнення натовпу перед «його Пророком» мусить виливатися у шалених i неестетичних формах, – усмiхнувся поблажливо й пiвпогордливо. – А все-таки цiкаво: що може вiдчувати при тих несамовитих вигуках сам Пророк?
Цiкаво… Дiйсно, – та зацiкавленiсть витяглась, як кiт на сонцi, але зникла, як хмарка в блакитi.
Ось, нарештi брамка Закхеевого дому. Тут, пiд садом, мае пройти натовп iз Пророком. Тут бо, на громадськiм майданi, криниця з найлiпшою в Єрихонi водою. А чого ж бiльш потребуе подорожнiй, як кришталевоi води, що освiжае спаленi уста та припорошену спекою й втомою думку?!.
От, уже Закхеева рука на улюбленiй книзi. Немов навмисне чiпляються його думки глибокi цитати про приятелiв та любов. Але ж i вигуки та гамiр з вулицi настирливо вдираються в запашну тишу його душевного саду.
Поклав сувiй на широкi поручнi мармуровоi лави, пiдвiвся й пiдiйшов до стiни, де фiговник пiдпер ii своiм грубим стовбуром. Закхей сперся на дерево i задивився вздовж вулицi. Було видко далеко, майже до мiськоi брами, бо ця частина саду, на асирiйський взiрець, була на штучно насипаному пагорковi.
Дiтвора вже збивала куряву по цей бiк кам’яноi брами. Ось з-пiд неi виткнулось двое сивобородих. Вони спинили дiтей, щось iм говорили, вказуючи набiк руками: щоб вiдiйшла з дороги малеча. Але широкий, бiлий рукав крилом майнув у повiтрi, лiг на плече сивобородого. Висока бiла Постать виплила з прозоро-синього холодку брами й простягла дiтям обидвi руки.
Чорнi, яснi, рудаво-каштановi голiвки замиготiли в золотих порошинках куряви, збитiй десятками прудких дитячих нiг. Тепер уже не поважнi обивателi мiста, а вони – цi галасливi дiти – вводили Вчителя на площу, вимахуючи в трiумфальнiм походi цiлим лiсом великих галузок.
І раптом Закхей почув, як безпiдставно-радiсно захвилювалось його певне серце. Несподiвано пролетiло в головi сполоханим птахом:
– Як мiг той Мататiя не пiти за Ним, коли Вiн його покликав?
Й непереможно, пекуче захотiлось побачити Раббi з Назарету. Побачити зблизька Того, Хто робить чуда единим словом! Єдиним словом змiняе вiдвiчну природу…
Погляд Закхеiв покiрно побiг до Вчителя. Та ж саме за рогом зникла група дiтей, а потiм – i бiла Постать. Але це тiльки так здалося: ось в синiм затiнку пальм вся блакитна Вона майнула знову…
Першi хвилi людського потоку влились на майдан.
– Осанна! Осанна! – як дим кадил, здiймалося до сонця, танучи в блакитi.
Закхей вхопився за галузь фiговника й, не вiддаючи собi справи з того, що робить, пiднiс на руках свое важке тiло й втягся в рясну крону дерева. Намацав ногою вiти й видерся вище. Умостився на двох сплетених галузях, цiлковито схований за широким, блискучим листом.
– Добра це була думка – одягти сьогодня брунатну, як стовбур дерева, одежу! – по-дитячому просто заграло свiтляною хмаркою в душi. А далi вже укладалось само собою:
– А отже я побачу Його, близько-близько!
Думав й розправляв перед собою тоненькi галузочки та рiвняв листя, щоб виглядали з них тiльки самi очi.
– А Раббi й не пiдозрiватиме, що старший митник Єрихону, не гiрш за горобця, примостився на деревi, тiльки щоб глянути на Нього. Хi-хi!
Дрiбним, радiсним смiхом, як у далекому дитинствi, затремтiло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срiбнiй поверхнi тихого озера.
Ось уже Вчитель i бiля криницi. Так, спинився. Пiдносить чарiвну голову. Слiпучим сяйвом обливае йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очi!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей i собi на хвильку пiднiс угору своi. Не мiг повiрити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром i сонцем свого свiту», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина. Чи ж вiн народився знову?!.
І раптом вчув голос, вiд якого забренiла нiколи досi незнаним щастям вся його iстота. «Впiзнав» цей солодкий голос, нiколи ранiш не чувши. І, хоч не розiбрав слiв, вiдчув непереможний Його поклик, i зрозумiв: вiд цiеi хвилi починаеться для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не ослiплююче очей сяйво послалось перед ним безкраiм шляхом у вiчнiсть, де мерехкотить Велика Мета. В той единий зламок секунди, що Вчителiв погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетiла Закхеевою уявою «мудрiсть вiку цього», й здалось йому, що вiн пережив цiлi столiття…
Не злiз, як годилось поважному мужевi, а камiнем упав з фiговника, щоб вiдчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотiв увiйти в них.
Марево
Свiтляна чалма ще огортае верхiв’я Демавенду[4 - Гора в Персii.]. Але пiд важкою тiню гори – вже фiялково-синя нiч. Лиш ясним мереживом розбiглися стежки: бiлi, мов посипанi сяючим снiгом. Стiльки свiтла всмоктали в себе за день, що й з пiтьмою вгаснути не можуть…
В заглибинах долин озерами вкладаються тiнi. Гострiше закреслюються ребра хвилястих горбкiв. Довгим фризом, як на рельефах стародавнiх гробниць, на металево-блискучому небi випинаються череди буйволiв, отари кiз та овечок, обгорнених зрожевiлим завоем куряви. Зникають, всмоктуються помiж сiльськими будiвлями з плескуватими дахами. Немов не справжнi тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на свое мiсце» – на барельефи недавнiх гробниць, висiчених там у скелях.
Останнiм промiнем ще раз торкнулося свiтло скелi, на якiй чекаю на каравану. Смарагдова ящiрка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцiннiсть, яку ще даруе менi вже вгасаючий день. Лiниво сiльським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлi а сapella дитячий голос вкрутив срiбним сверликом хроматичну трель…
Поночiе. Однак кожен камiнчик ще немов свiтиться, творячи чарiвний свiтанок надприродного дня, незнаного людськiй пiвнiчнiй уявi.
Мiраж? Марево? Та чи ж бувають вони i вночi?..
– Не журись за приятелями й житлом, що покидаеш. В свiтi бо знайдеш знов i житло нове, й нових друзiв!..
А! Нарештi вже й караван-баш[5 - Провiдник каравани.] Зейнал!
З присмерку спочатку виринае його прислiв’я, що в нього завжди напоготовi, а потiм i його висока постать. Мовчання й пустиня, серед яких вiн переважно живе вночi – бо ж удень каравани вiдпочивають, – перетворили Зейналову голову на книгу афоризмiв.
– Так вирушаемо?
Хитае головою й сiдае обiч мене:
– Ще можеш дивитися на Демавенд. Образ бо його, як обличчя милоi, мусить бути в душi – навiки.
– Любиш свое рiдне село, Зейнале, пiд чарiвним Демавендом. Маеш досить верблюдiв i отар… Що ж – скажи – жене тебе свiтами з караванами?
– Не слiд шукати захисту в спокiйному гнiздi, бо ж у гнiздах найчастiше бiда ловить птахiв.
Тепле мовчання хвильку пестить нас нiжнiстю матери.
– Бо ж мовчання – голос природи й вiдзиваеться так ясно до того, хто навчився вслухатися в нього, – мов дражнить мене Зейнал: так хочеться витягти казку з його невичерпальноi скарбницi.
– Зейнале, ти ж бо все знаеш: що то е фата-моргана? Скажи: вiдкiль взялося мерево на свiтi?
Я не дуже й пiдхлiблюю караван-башовi: природа бо не мае вiд нього таемниць.
– Хай буде над душею твоею благословення Алаха, – помалу починае Зейнал i перебирае струни пам’яти, розбуджуючи гармонiйнi акорди. – Слiд мужньо нести холодний труп свiта цього i бути сильнiшим за нього. Бо ж що е свiт? Танцюристка! Кожному всмiхаеться вона лиш на одну мить. Хай же дасть тобi Алах, щоб життя твое було такою казкою, яку розповiдати приемно… Життя ж бо – це тривала казка…
Слухаю уважно й пильную: коли ж знайде Зейнал у своiх скарбах те, чого шукае? О, вже знайшов!
– Так, от… Та ж нема часу, то коротенько. Давно це було. Земля ще цвiла, як весняна квiтка, а людство переживало ранок своеi молодостi. І вирiшив шах Джiан-Агiр, мудрий оборонець Вiчного свiтла, виставити собi мiсто-столицю. Мiсто райськоi краси, мiсто несмертельноi слави. Нiчим не мало воно бути подiбне до нi одного з тих красивих мiст, що iх знало людство. Бiльше! Нiчим не смiло воно бути подiбне i до тих мiст, що будуть потiм. Та хиба ж можуть збудувати таке мiсто знанi великому шаховi його власнi будiвники? І послав гiнцiв, людей вiйськових, розвiдчикiв i шпигунiв по всiх свiтах, по всiх шляхах великих. І велiв хапати, де тiльки пощастить, митцiв чужих: малярiв, рiзьбарiв, будiвничих i тих, що складають чарiвнi казки. І наловили iх силу-силенну й поставили перед очi володаревi. І сказав Джiан-Агiр:
– Мистцi!.. Я дам вам усе, чого забажае ваша душа, а ви дайте менi лиш твори вашоi уваги. А не дасте, – я заберу й ваше життя.
І взялися мистцi за працю. Вiддали за власне життя всю творчiсть свого духа. І повстало мiсто. Несподiване як сон, химерне – як казка. Вигляд цього згучав спiвом Гурiй, грало воно барвами тисяч веселок. Та ж сказали мистцi Джiан-Агiровi:
– Ми виконали твою волю. Але одна умова: почекай повний мiсяць виходить в столицю нову, – мусить у нiй все осiсти, стверднути, просохнути. А нас вiдпусти до домiвок своiх.
Дав кожному щасливий шах i золота, i самоцвiтiв, а сам i день, i нiч дивився здалеку на чарiвну столицю свою. Дивився i мрiяв, як у мiстi отiм, що було наче мрiя сама, буде щасливе життя його. А як минуло тридцять день, могутнiй шах з почотом, вiйськом, урядниками й людьми рушив до своеi новоi столицi. Була вона близько, та ж прийшлося йти далеко. Бо щоближче пiдходив до мiста Джiан-Агiр, то далi й далi вiдступалося вiд нього мiсто. Так i не змiг наблизиться до нього й нiколи в нього не вступив… Бо ж все тiкало воно, те мiсто – мрiя, як хмарка на небi, як вiтерець у повiтрi. І як мiнлива хмарка, розпалося на тисячу тисяч шматочкiв, що розсiялися пустинями свiту, невловимi й недотикальнi навiки…
– Чому ж? Чому ж так? – не витримую я.
А Зейнал, неначе й не чуе питання, продовжуе:
– І зрозумiв мудрий шах Джiан-Агiр, що не можна збудувати душi володарства руками байдужих до слави краiни чужинцiв. Нiчого тривалого не дасть серце, насильством до творчости примушене. Й не спiв радости та слави, – лиш марево пустинi встае пiд загрозою смерти…
Глухо дзеленьчали деревлянi дзвоники на шиях верблюдiв: згук, що його не забуде серце, в яке вiн впав хоч раз. Довкола багаття заметушилися чорнi силуети людей i звiрят. Караван був готов у дорогу.
– Час розмотовувати далi клубок шляху, – пiдвiвся Зейнал. – Рiдним стае край, що й на хвильку дав сердечний вiдпочинок мандрiвниковi. Та ж далi йди, людино! Мiсця досить знайдеш у свiтi завжди…
А коли вже рушили, додав:
– Стояча вода загнивае. Коли б мiсяць зiстав нерухомий, то нiколи не досяг би вiн повнi своеi…
«Нiмий»
Свiтлiй пам’ятi предоброго монсiньора Яна Ржiганека, ректора семинарii «Клементiна»
На стародавнiй дзвiницi «Клементiна», в «стовежатiй» Празi, спить тяжким сном без видiнь зчорнiлий вiд часу дзвiн. Називають його звичайно «Нiмий». Бо ж справжне при хрещеннi дане наймення давно вже забулося й стерлося з пам’яти людськоi.
Нерухомо прибитий до брусу, позбавлений руху мiдяного серця свого, щоб не подавав голосу, так i мовчить «Нiмий», – мовчить вiд 1620-го року, коли вороги звалили чеську волю. Тодi перший вiн обiзвався, безнадiйно-розпачливим зойком заплакав-заридав над тремтячою Прагою. Повiрив бо, що волю можна задушити, а життя народу вбити. І стогiн той, i плач зацитькали тi, хто в грудях мав живi, повнi вщерть мiцним бажанням серця. Не з нарiкань бо встае перемога, не з плачiв народжуеться сила до бронi.
Три столiття промовчав «Нiмий». І коли у великiй вiйнi востанне продзвонили по собi паризькi дзвони, що мали iх перелити на зброю, – й тодi не озвався вiн. І його не взяли. Призабули? Чи, може, побоялися, що зброя з нього дзвонитиме не бойовим завзяттям, а подзвiнним, що по душах померлих грае…
І спав далi «Нiмий». Без мрiй, без надiй, без сподiванок. Може, навiть i без снiв?! Нерухомий, до брусу прикутий. Спав сном страшнiшим за кривавi видiння, прокльони й ридання…
А рiчищем часу невпинно котилися подii. Плили-гойдалися на хвилях срiбно-пiнноi Влтави…
Тi подii спиняв переможець. Замикав шлюзами. Придушив важкими мостами. Та ж рiка народнього життя, повна живою силою бажання, рвалася крiзь щiлини дрiбними цiвочками вперед. Напирала, змагалася, росла. І сильним напором таки скинула ганьбу неволi.
Вiльна – засмiялася до неба срiбна Влтава, пiнна й п’яна радiстю, як юна весна. Хоралом щасливоi осанни залунали вiдродженнi дзвони «Стовежатоi». Все гучало й спiвало надхненням: в повiтрi, у водi, на суходолi й у серцях…
Тiльки «Нiмий» не озвався, мiцно прикутий до брусу. Мовчав, позбавлений руху мiдяного серця… Видко, тому, хто в хвилину розпуки повiрив у смерть вiчну, – тому не в силi повернути биття серця анi радiсть Воскресення…
Прокинулося буйне життя. Вiдмолоджена Прага любувалася на себе в дзеркалi Влтави. Прикрашалася разками свiтляного намиста. Оздоблювала чоло високе мармурами нових палацiв. Засипала вулицi квiтками народнiх одягiв. Та ж помiж радiсними обличчями дiтей щасливоi Праги все частiше почали об’являтися розпачливi постатi сирiт-безбатьченкiв. Тих, що iм вiдiбрано все. Навiть наймення само.
І пiзнала Прага сум iхнiх очей. Згадала тих, що колись, як замовк був «Нiмий», з такими ж очима не з доброi волi поквапливо покидали ii. Ішли шляхом розпуки i болю в чужi свiти. Без надii, без вiри в поворот, без сили на дальшу борню…
– «Exulanti!»… – спустила Прага на розрадуванi своi очi повiки хмар.
– Вигнанцi!..
І озвалася в серцi ii кров Пржемисла-Орача. І пожалiла вона смутних. Бо ж хто за плугом ходить, орючи ниву в потi чола на хлiб, – той, щоправда, не розкидае на вiтер Божого дару, але ж голодному приходьковi помiч дае. Бодай хоч скибочку хлiба. А що «не единим хлiбом живе людина», – знала це Прага. Чи ж могла вона забути, скiльки пролилося в нiй крови за «Слово Боже» та за «Духа»?.. І вiдчинила дверi також i Божому Слову. І саме там, де спить мовчазним сном онiмiлий з розпуки «Нiмий». Саме там вiдчинили дверi храму Божого тим, що прийшли хресною дорогою народа-вигнанця[6 - Чеська влада дозволила заложити в Клементiнi украiнську греко-католицьку парохiю.].
Та ж брязкiт iншого металю – млявий i скупий, брязкiт-дзвiн, що кличе щоденно служити дочасному, так легко приглушуе в розбитому серцi людському тихий заклик:
– «Прийдiть до Мене, струдженi!»…
Заглушуе не тiльки заклик тихого. Громiв небесних не чують вигнанцi за голосом розпуки та злоби, за стогоном болючим:
– «Vae victis!»…
За скрипом i скреготанням стиснутих з образи зубiв:
– «За що?.. Про що? Чому – саме менi»?..
За шепотом братньоi ненависти, неситоi, вiчно-пекучоi заздрости…
І мовчки дивиться з високоi, староi дзвiницi «Нiмий» на маленькi гуртки понурих, що приходять сюди в недiлi й свята. Дивиться… i жде.
Та раз у рiк на коротку хвилю повертаеться життя в його мосяжне серце. У Великий Четвер прокидаеться «Нiмий» зi сну. Тодi мiцно здрiгаеться мiдяне тiло й вириваеться з оков. А як зо всiх церков католицьких полинуть дзвони до Риму, – тодi з вежi Клементiна вiдлiтае й «Нiмий». В той бо час, як i всi дзвони iншi, набувае вiн крил ангельських. Та ж тiльки всi iншi летять, щоб спiвати нечутний людям гимн для тих, хто пiдтвердив Правду свою кров’ю власною на аренах Колiзею, де життя Духа повстало з дочасних iдеалiв-снiв. А «Нiмий» не летить з ними. Не смiе вiн злити свiй голос у загальному хоралi дзвонiв, не смiе спiвати «Воскрес!» – той, хто повiрив у вiчнiсть смерти…
Нечутно й журно, як нiчний птах, летить «Нiмий» на Схiд, до Чорного моря, Евксинського Понту. Там сподiваеться вiн повернення голосу, там мае дiстати рух живих сердець його мiдяне серце для радiсного спiву прийдешньому Воскресенню. В сумнiй пiтьмi кружляе «Нiмий» чорним буревiсником над неспокiйним, зi всiх морей найлютiшим. Спускаеться нижче, все нижче, мов чайка, черкае крилом по водi й рине дельфiном у чорну глибiнь.
Пiд кришталевим склепiнням запiнених хвиль завмерла в мовчаннi така ж як i «Нiмий», всiма забута каплиця. Не прикрашають ii нi коралi, нi перли: нема iх у Чорному, суворому морi. Безгрiшно-бiла, без прикрас i оздоб, мов недоторканий снiг гiрських верховин, як вимите слiзьми обличча, що радощiв не знае, – стоiть та самiтня каплиця. Ще нiколи не дiткнулася ii жадна людська рука: чистi пальцi Ангелiв Божих – первороджених Духiв бiлого Свiтла збудували ii над гробом Того, Кого без провини осудило й покарало «правосуддя» людське – святого Климента, Папи Римського.
На пустому острiвцi серед Чорного моря томився вигнанець Святий Отець, аж поки допив до дна гiркий келих вигнанства, по вiнця налитий кривдою й болем. І з жалю та ганьби перед правдою людською пiрнув острiвець безiменний пiд хвилi, щоб не бачили його зорi-очi небеснi. І давно вже чекае пiд водою, запiненою вiд злости i гнiву, промита морськими слiзьми капличка, мовчки чекае, як i дзвiн онiмiлий: коли ж, нарештi, прийде Воскресення День?.. Коли ж дзвонить на нiй той дзвiн Клементiнський i своiм розрадуваним голосом народу з глибин пiднiме безiменний острiвець?..
Та ж багато в цю нiч святу озиваеться у свiтi дзвонiв, багато лунае радiсних голосiв мiдяних, мосяжних i срiбних, багато гукае iх «urbi et orbi», що вже Воскрес! – але ж все те – далеко, далеко, й не чути сюди тих дзвiнких голосiв. Тут же – тиша. Мовчать i дзвони, й людськi серця. Спить не пробудженна ще в безоднi глибокiй Clementia – Милосердя.
Спить, чи лиш отруена потоками зчорнiлоi братньоi крови, що все ще пливуть, все ще вливаються аж до чорних глибин морськоi безоднi. Пливуть, розлитi ненавистю й заздрiстю, що глузують з любови, згоди й милосердя. І в тiй важкiй, чорнiй, закривавленiй водi не може розгойдатися мiдяне серце «Нiмого». Мовчки облiтае вiн бiлу каплицю й мокрий вiд ii слiз мовчки вертае назад…
Та ж не буде це вiчно. Прийде Воскресення День. Спiльним тактом застукотить серце живе в людських грудях онiмiлих, здрiгнеться i в мiдяних грудях серце «Нiмого». Згине кривда стара, зблакитниться Чорне море, обiзветься дзвiн Клементiнський, i вирне з моря капличка Святого Папи Климента, що своiм тiлом давно вже пов’язав докупи i Киiв, i Рим[7 - Тiло Св[ятого] Папи Климента якийсь час перебувало в Десятиннiй Киiвськiй церквi, а потiм було перевезено до Риму.].
Слово
Коли фарао Озирис-Хефре – най вiчно живе його КА у Краiнi блаженних! – створив великi пiрамiди, – Володар Пустинi Неб (що його греки безбожнi назвали найменням «Сфiнкс») столiття вже дивився на небо й землю та на життя, що несе в Невiдоме людськi поколiння, як могутнiй подих Сетiв[8 - Сет – бог зла, пустинi i смерти.] несе пiски пустинi.
Як життя таемне, – таемний Сфiнкс. І, як смерть мовчазна – мовчазний i вiн. Тому вельми хотiлося людям усiх часiв дiзнатись про правду, в Сфiнксi укриту. Та ж, що людство – подiбне дитинi i як дитина раднiше за квiткою барвистоi казки женеться, нiж дошукуеться зерна мудрости, що часто вкрите в тверду шкаралупу, – тому багато казок знайшло людство в тiнi могутнього Сфiнкса. І казки цi поставлено на вартi сенсу, що вкритий вiд незасвячених в Таемницi Посвятнi.
Я ж, Евiмет, жрець Амонiв, письмом храмовим казку цю в папiрус заношу не тому, що мудрiсть таемна в нiй вкрита, а тому, що повна казка ця милосердя, котре е пахощами найприемнiшими перед обличчям Того, чие Наймення Велике людство назвати не вмiе. Най же з кам’яних грудей Сфiнкса Пустинi переллеться милосердя у груди людськi, часто за гранiт твердiшi, груди, що на почуття живе часто безплiднi та мертвi, як мертва пустиня.
* * *
Коли мистець, людству незнаний, з каменя витворив постать маестатну Володаря Пустинi, – закляв вiн його словом чарiвним i великим. Не тiльки бо мистець то був презначний, але ж i мудрець видатний, таемствами вкритими володiючий. І в закляттi тiм дано кам’яному творовi мистецтва дивну можливiсть: зо сну свого вiкового прокидатись i на почуття людське, що за всi почування наймогутнiше, озватись.
Та ж не дав мудрець-будiвничий нiкому з живучих знати: яке саме те почуття i яким саме словом людським збудити можна Сфiнкса кам’яного. Тож без лiку було тих, що слова того шукали, до Володаря Пустинi вдень i вночi явно i тайно приходили. І рiжнi слова людськi йому говорили.
