скачать книгу бесплатно
Приходили будити Сфiнкса i люди мудрi-скриби, i вченi, що папiрусовi, – i вояки, i полководцi, що мечевi – життя свое на службу офiрували. Приходили й такi, що вазi та мiрам, продаючи в крамницях, себе вiддали. І тi, що плугами орючи, богам служили. І аж четверо було (серед прихожих) таких, що вiнець Обох Земель[9 - Обох Земель – тобто Горiшнього й Долiшнього Єгипту.] та берло сiмох народiв носили.
Перший iз тих (чотирьох) був Озирис-Аменемхет. Володар мудрий, що за основу могутности Землi Кемi вважав багатства та скарби. Це вiн перший був, що мудрiстю (людською) вимiряв високiсть вод Нiльських у повенi iхнiй та в добi, коли вони вiдпливають. То був (вiн же), що призначив береги озеровi Моери, i силою волi власноi та працею люду свого в берегах тих затримав води слухнянi. Вiн же й ту славну i таемну схованку Льо-перогунт, що греки малобожнi у варварськiй мовi своiй «Лябiринтом» називають, – збудувати звелiв. І в нiй сховiв хитрих, задь великих та ходiв пiдземних, укритих i таемних звелiв зробити багато-багато. І там збирав вiн скарби великi, сторожу з жерцiв-аскетiв побожних настановивши. Знав бо, мудрий, що нiчим, анi всiма скарбами Ло-пе-ро-гутну пiдкупити iх не було можна, бо ж i скарб найдорожчий – життя власне – вони нi за що мають, а цiнностi земнi погiрдливо топчуть.
Так, отже, вночi потаемно приступив був фарао Озирис-Аменемхет мудрий до Володаря Пустинi й словом «ЗОЛОТО», що в його могутнiсть вiн вiрив глибоко, – промовленим тричi, хотiв вiн збудити Сфiнкса.
Але непорушно у простiр дивився вiдвiчний Камiнний Володар. Не пiднеслись вii йому, серце не озвалось у грудях кам’яних, i не глянув вiн на фараона. Тiльки подихом вiтру з пустинi кинуло купу пiску, нiчого не вартого, пiд ноги Аменемхетовi. І розгнiвався вельми фарао на ту вiдповiдь глузливу й уразливу на його найлiпше слово. І на знак великоi погорди своеi до Володаря Пустинi звелiв поставити iншого Сфiнкса бiля Танiту. І сьогоднi кожен на власнi очi може бачити того другого неправдивого Неба.
Правдивий же стояв непорушно й дивився на простiр i час, байдужий до того, як минали роки за роками, як змiнялись володарi за володарями, як вiдходили з Землi Кемi до богiв несмертних фараони, мандрiвкою своею земською втомленi.
І от, на трон Земель Обох вступила Гатасу, володарка могутня i славна, Гором улюблена, самою Гатор[10 - Гатор – богиня кохання, весни, радости.] вигодована. Мудрiсть була ii хлiбом щоденним, але ж i до вправ мечем та стрiлою була володарка так призвичаена, як i до праць будiвельних. Дух ii могутнiй створив (у скелях) храм великий. І на палацах, пiльонах i всяких будовах та стовпах переможних було висiчене наймення ii вельми багато разiв. І було за що, бо ж навiть у боях численних на возi бойовному гонила вона в полях кривавих за перемогою. Й нiколи не давала вона втекти перемозi. Тож славою зброi своеi вкрила вона Єгипет.
На слово Гатасу, з малюнкiв руки ii, богами надхненоi, з’явились кораблi могутнi. До Землi Пунт[11 - Земля Пунт дуже далека вiд Єгипту, але докладно невiдомо, яка саме.] i ще далi понесли вони славу Кемi.
Таж бiльш як славу й перемогу кохала Гатасу край свiй та брата й чоловiка свого – Тутмеса. А що не вiдала вона страху, i славою, як льотоса квiткою, голову свою прикрашала, – то вирiшила два тi своi кохання злити в одно. Хотiла, вирiкшись особистоi слави, на Тутмеса, мов вiнок, покласти всю славу, що була в Землi Кемi. І на пам’ятних дошках, на храмах, палацах, пiльонах знищила вона наймення свое, лишила ж едине, одиноке наймення Тутмесове. А в нiч ту, коли так вчинити постановила, до Сфiнкса прийшла Гатасу, спираючись, як Ізида на Гора, на рамено Тутмесове. Але даремно:
– Кохання… Любов… – промовляла.
Даремно i Тутмес – володар, що з сорока чотирьох боiв повернув переможцем, даремно i вiн:
– Слава… Край рiдний, – голосом сильним i певним гукав.
Даремно на слова тi польницi-сурми мiдянi голосно йому вiдповiдали.
Володар Пустинi мовчав i не рухнувся…
Та ж серця шляхетнi не знають образи чи гнiву. Й не уразились мовчанкою Сфiнкса Гатасу й Тутмес, як сталося те з Аменемхетом. Не вiдвернулись, не кляли його, але ж на згадку про повiнь щастя свого звелiв Тутмес оздобити диском золотим Сфiнксовi голову, щоб кожного ранку промiнням iскристим обсипав його вiдроджений Ра[12 - Ра – бог сонця.], як обсипае кожного дарами той, хто серце мае щасливе…
І знову, як хвилi Великого Нiлю, утекли роки i столiття. Озирис-Рамзес-Мiямун, син могутнього Сетi, володiв Землею Кемi та збiльшував славу ii. Пiсля перемоги Кадешськоi над тими, що мае до них глибоке й непереборне презирство Амон Великий, над тими, що звуться огидно хититами ганебними, прийшов до Сфiнкса i Рамзес. Та ж даремно уста, що призвичаiлись розказувати i славi самiй, вимовляли рiшуче й твердо:
– Влада!.. Перемога!..
Повна мовчання лишилась пустиня. Мовчала й безодня небес i сам Сфiнкс. Та ж не вiдступився Рамзес вiдразу, бо ж вiкова й нiде не знав вiн вiдступлення. Нiч i ще день просидiв вiн бiля Сфiнкса. Молився, питався богiв i прохав, щоб сказали йому таемницю. На другу ж нiч, повернувши до Теб, звелiв скрибам своiм записати так:
«Природу земську уявляе з себе Володар Пустинi, Сфiнкс, жорстоку, звiрячу, про що свiдчать i гострi кигтi, i лев’яче тiло. А що на пiсок спираеться вiн, там, де було дно колишнього моря, то це знак, що з вод Передвiчних повстало все.
Поземського пороху тримаеться Сфiнкс, бо ж поки в тiлi земському природа поземська, – воно е донькою пороху. Та ж дух, що в тiлi земному жие, якщо вiн вже прокинувсь, до виходячого сонця пiдносить свiй зiр. І обличчя, освiтлене сяйвом Свiтла Вiчного, стае обличчям людським, опромiненим спокоем шляхетим i мудрiстю.
Отож, тодi обличчя людське та людський дух опанують тiлом-матерiею, хоча б було тiло й кам’яне, лев’яче. Тодi й зоря засяе над чолом не Сфiнкса-потвори, а Сфiнкса-Символу».
Така була мудрiсть, яку вiд Сфiнкса пiзнав фарао преславний, Озирис-Рамзес-Мiямун…
І ще в часи тi був жрець, – пророк з храму Амона Тебанського. Був вiн учений превельми, та ж не хочу тут наймення його називати. Той жрець у мудростi своiй покрив посвятними написами папiрусiв багато й на них накреслив всi слова Землi Кемi, на пам’ять i навчання людям та на славу вiчну богам несмертельним, що навчили людей, давши iм мову. В мудростi своiй значiння всiх слiв знаючи, слiв не тiльки самоi Землi Кемi, але ж – i кушитських, i народiв лiбу, i навiть шасу нечистих, – жрець той превчений привiз, на сильного осла поклавши, – усi папiруси своi до стiп Володаря Пустинi. Тодi сам, осла пустивши, щоб не перешкоджала йому й тварина нiма, сiв бiля Сфiнкса, – коли Мiн, бог срiбно-промiнний вичарував на небi мiсяць повний, читати з папiрусiв своiх голосно слово за словом. Чекав бо жрець той мудрий, що коли прийде слово чарiвне на чергу, – прокинеться Сфiнкс.
Вже було близько перед свiтанком (мабуть), коли жрець промовив уже тричi вряд слово «МУДРІСТЬ». І тiльки що хотiв вiн вимовити ще вчетверте, уп’яте i далi слово те, що його вважав за наймiцнiше з усiх слiв, – як нечутно приступив до нього ходою тихою з пустинi лев, який, мабуть, поважав як ще мiцнiше слово «СИЛА». Та ж, не сказавши слова того i взагалi слова жадного, могутнiм ударом лапи своеi по мудрiй головi жерця того вченого, що його iмення я не назвав, – припинив читання слiв перед Володарем Пустинi. Вiдомо, що способом цим часто доводять сильнi правоту свою.
Коли ж вранцi прийшли пастофори[13 - Пастофор – нижчий жрець.] Амоновi (з храму Тебанськоi, Рамзесом поставленого), щоб принести свiжу одiж та воду на вмивання посвятнi пророковi вченому, – знайшли його тiло холодне й ствердiле; рука ж його, здерев’янiла, ще лежала на словi «мудрiсть». Довкола слiди нiг ослячих та лев’ячих, а на папiрусах кров жерцева – показували, яка уперта вiдбулась тут за слова суперечка. Та ж Сфiнкс не став нi по чиему боцi: мовчав, як i ранiш, у снi своему.
І багато людей в Землi Кемi, довiдавшись про подiю ту, повiрили, що i найгарнiше i наймудрiше слово часом менше варте, як чин, хоч вiн складаеться тiльки з одного руху.
А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Мiямуна Великого, сина Сетi. Мудрiшого, могутнiшого й мiцнiшого за нього володаря нiколи не знала Земля Кемi. Коли ж вiдiйшов вiн на Захiд[14 - Пiти на Захiд – померти.], до Краiни блаженних, засмутилася Земля Кемi, як вдова египетська, як сирота, що вийшла надвечiр з оази й заскочила ii нiч в пустинi та пiтьмою сповила шляхи ii, i розум, i зiр…
Доба мук i жаху, тривоги та болю прийшла тодi на Єгипет. Фарао Озирис-Менефта раднiше був би в Абiдосi, в Краiнi Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тодi сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраiлем звав, – як гусiнi на полi капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить ii Сет на зло людству.
І зiрвались загати терпеливости у люду Кемi. І, вставши, вигнав вiн нечистих Апуру з володiнь Амонових…
І сталося.
Нечиста жiнка з того народу Апуру, втiкаючи за племенем своiм, несла з собою й дитину свою. Та ж крiм дитини, що iй належала, тяжко несла вона ще й рiжнi скарби Землi Єгипетськоi, яких накрала багато, як i всi, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаем обкрадати скарби живих i мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втiкаючи (звiдтiль) перед гнiвом народнiм.
І втомилась вельми жiнка нечиста пiд важким вантажем своiм. Та й вiдбилась вона вiд гурту втiкачiв – одноплеменникiв своiх. Тодi мiркувала в серцi свойому нечиста жiнка та: «Якщо скарби вкраденi покину, де ж знову здобуду iх в пустинi? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вiльнiше буде менi нести скарби краденi. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дiйшла живою та cкарби донести зумiла».
Й покинула вона дитинку, поклавши ii бiля нiг Сфiнксових у пустинi. Сама ж мерщiй помандрувала далi. І не оглянулась.
Дитятко ж лежало довго, квилiло та плакало, бо спека росла у пустинi, й було там, як у печi, що ii нагрiвае пекар, маючи тiсто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, нiздрi Сетовi роздмухали пiсок. І зривався вiн хвилями, якi летiли, щоб кинутись у безконечнiсть, поза окрай землi. Ра на обрiю затулив обличчя свое. І Сонце – джерело свiтла – стало як смолоскип, що вгасае, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небi, смертельно пораненому.
Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звiр нерозумний боiться вихру самуму й тiкае, шукаючи криiвки, – тож чуття звiряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Вiдчуло бо мале, як смерть, нiби мати, нахилилась вже над ним. До цiеi хвилi ще досi уста дитини тiеi не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадноi мови людськоi. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки своi, рятунку шукаючи. Вiдкрило воно знову своi уста, ще не поплямленi анi неправдою, анi ненавистю, анi прокльоном, i покликало:
– МАМО!.. – в слово те вклавши все, що бажання життя пiдказало: надiю i жах, певнiсть у рятунку, оборону, опертя, радостi прийдешнi.
І раптом схилилась голова Володаря Пустинi. Витяглись лапи кигтистi й обережно пригорнули до теплих грудей (кам’яних) дитину покинуту.
І вогнем спалахнуло небо усе. І вгасло враз, узявшись попiлом кучерявим. Зблiдло на обрiях, як обличчя, що з нього втiк розпалений до червоного гнiв, Син Сетiв. Тиша нiма настала довкола. Стихло дихання повiтря. І мняке шелестiння шовкове, як вiяння тисячi крил, – збудило знову тишу хвилеву. А небо, переливчасто-нiжне, мов перли в коронi володаревiй, усмiхнулось, схилилось, наблизилось до землi. І ряснi сльози дощу полилися тихо iз неба над пустинею.
Заразом два чуда: дощ в пустинi й рух серця кам’яного викликало одно слово коротке. Не слово мага-мудрця, не володаря-фарао, не слово переможного, мудрого чи щасливого. Нi, – слово iстоти мiзерноi, кволоi, вбогоi, що до того анi одного слова й не знала. Але ж не знала ще i неправди, злости, пiдлоти ненависти, – дарма, що була то дитина нечистих…
* * *
Я, Евiмет, жрець Амонiв, на славу богiв казку цю записав. Записав i на те, щоб посвiдчити, що тiльки божеськi, таемнi iстоти та боги самi можуть не гидувати тим, що для нас, людей смертельних, огида тяжкая. І на те, щоб ствердити, що людина безсила й найкволiша при гострiй потребi зможе знайти оте слово велике, яке зрушить i кам’яного, тисячолiттями нерушимого Володаря Пустинi.
О, Слово!.. Тобою усе зачалося у свiтi! Ти зможеш усе!
Фiрдусi
…«Слово плiдне
І бiльше родить,
нiж земля-прамати»…
Леся Украiнка
Минуло тисячу рокiв вiд дня народин найбiльшого поета Персii – Абул-Касим-Мансура, того, що, крiм инших прекрасних творiв, уклав найдовший у свiтi оповiдний твiр, поему «Шах-Наме», тобто «Книгу володарiв». Є це iсторiя Персii за двi тисячi рокiв, попереплiтана оповiданнями, казками, переказами, що iх повитворював у прадавнiх часах перський народ.
Не диво, що iсторiя ця «мае свою iсторiю», та й життя ii славного автора не минуло без пригод. «Книгу володарiв» переслiдували, приховували, нищили, палили вогнем i топили в водi. Бо вiчна це рiч, що завойовники намагаються й мечем та кайданами, ласкою та золотом, примусити пiдбитий народ забути про свое iм’я та життя своiх батькiв. Так було i в Персii, коли ii опанували мусульмани-араби. Не хотiли й вони, щоб Персiя знала й пам’ятала свое славне минуле, не хотiли, щоб трималася своеi прадавньоi «релiгii свiтла», яку дав персам Заратустра[15 - Заратустра, або Зороастер, – основник колишньоi iранськоi релiгii в VII в. до Христа; приймае вiчну боротьбу мiж свiтлом i темрявою, мiж ясним i чорним.], а накидали чужий i походженням i духом iслям[16 - Іслям – магометанська вiра.]. Та в Персii з давен-давна поважали науку й письменство – за служення Боговi, – i «Шах-Наме», те слово, що стояло на сторожi народу перського, не вмерло, вiдродилося.
* * *
Року 961, коли вже впало арабське ярмо, перський володар Абу-Салiх звелiв розшукати й позбирати докупи все, що де було з уривкiв народнього епосу[17 - Епос, або епопея, див. «Ж[иття] i З[нання]» за лютий ц. р., ст. 49, пом. 4.] – «Шах-Наме». Поетовi Дакiкi, найвизначнiшому з-помiж тогочасних двiрських поетiв, доручив володар усi знайденi вривки скласти й перекласти iз староi iранськоi мови на новiшу – перську, якою тодi вже говорила краiна. Надавався на ту працю Дакiкi ще й тому, що був вiн вiрний визнавець Заратустровоi вiри, яка, не вважаючи на всi переслiдування мусульман, i досi живе ще в Персii. Та коли Дакiкi закiнчив перших 1000 вiршiв, його вбив невольник, пiдiсланий мусульманами.
На кiлькадесят рокiв праця спинилася. Аж за часiв Магомета-Гасана (997–1030) вiдновлено стародавнiй iранський первотвiр. Гасан пильно шукав вiдповiдного майстра пера, що був би одночасно й ученим, знавцем мов та iранськоi iсторii, та й видатним поетом. І володарiв вибiр упав на Ансарi, званого «царем поетiв». Та Ансарi видалася та праця занудна, вiн ii не приняв, зате вказав Магометовi-Гасановi на молодого, малознаного ще спiвця – Абул-Касим-Мансура.
Нема певних, цiлком докладних вiдомостей про рiк його народин: однi джерела називають р. 940, иншi говорять про р. 932-ий. Народився Абул-Касим у мiстi Шадабi, недалеко вiд бiльшого мiста Туси, в землi Хорасанськiй, уславленiй вибором найлiпшоi на свiтi сiчноi зброi. І хоч походив вiн iз родини незаможнiх господарiв, але був вихований дбайливо й мав добру освiту. Знав кiлька мов, був добрий музика, завзято вчився, збирав та записував народнi пiснi, казки, вiршованi байки та иншу словесну народню творчiсть.
А заразом був вiн i добрий поет. А що мав вiн мрiю прикласти рук до початоi поетом Дакiкi справи, то коли сам володар доручив йому цю працю, Абул-Касим для неi забув про свiт увесь. Не шукав вiн слави, не хотiв одного: свого затишного закутка, бажав тiльки одного: щоб нiхто не заважав йому робити улюблене дiло.
Та Магомет-Гасан забажав побачити на власнi очi свого нового надворного поета, й Абул-Касим мусiв податися до столицi.
На Сходi говорять, що лише жiнки та поети вмiють як слiд ненавидiти та заздрити один одному. А що способи боротьби i в жiнок, i в поетiв однаковi: чутки, плiтки, шпильки та глузування, спрямованi на те, щоб суперника «розшрибувати», то й недосвiчений юнак Абул-Касим ураз скоштував на собi «столичних штучок». Та мав особливе щастя цей «провiнцiяльний дикун», бо дарма, що його втягнули в густу сiтку мистецьких сплiток i брехень – володар не вигнав його перш, доки не познайомився з уривками його працi. І це вирiшило Абул-Касимову долю, i одночасно й долю «Шах-Наме».
Магомет-Гасан неймовiрно захопився поезiею Абул-Касима. А що схiднiй можновладець у свойому захопленнi не знав меж, на поета дощем полилися великi ласки. Магомет-Гасан подарував Абул-Касимовi казкову палату побiч iз власною, що мало чим була лiпша за поетову. Надав йому назву – «фiрдусi», тобто – «райський», дав право вiльного входу до своiх багатих збiрок та книгозбiрень, дозволив навiть заходити до скарбниць.
Тепер уже всi суперники тихенько сичали, що легше доступитися до володаря землi, нiж до того новооб’явленого «райського птаха». І це була дiйсна правда. Бо Магомет-Гасан особливим розпорядком заборонив перешкоджати Абул-Касимовi в його працi, й нерiдко сам володар, прийшовши в хвилинi поетовi працi, чекав терпляче або, й не дочекавшись, сумирно вертався до свойого палацу, щоб прийти до поета вдруге.
Коли ж поет кiнчав новий роздiл, при володаревому дворi впроваджували пишнi свята. Абул-Касим читав своi вiршi в супроводi музик. Та крiм усього, йому призначено й чималу винагороду: за кожну тисячу двовiршiв (улюблена форма перського вiршування) йому обiцяли по тисячi золотих дукатiв.
І ось це золото стало причиною несподiваних прикростей для Фiрдусi та мало не викликало вiйни з сусiдами.
Фiрдусi не був ласий на грошi, але мав почуття власноi гiдностi. Маючи забезпечений прожиток, не схотiв вiн приняти володаревого золота, лише зажадав, щоб замiсць винагороди для нього в його рiдному краю поставили греблю на рiчцi, що часто розливалась далеко-широко й робила великi шкоди його землякам. Магомет-Гасан радо на це пристав i що далi, то все бiльше переймався любов’ю та пошаною до «райського» поета, що його слава лунала далеко й поза рiдною землею. Та що бiльше зростала поетова слава, то бiльше зростала ненависть до нього його ворогiв. Знайшли вони дорогу спершу до великого везира[18 - Везир, арабське слово, – назва вищих урядовцiв у магометанських краiнах; великий везир – найвищий урядовець.], а той вибрав слушну хвилину й «помiг» Фiрдусi в Магомета-Гасана.
Везир знав, що нiякi сплiтки, нiякi «найправдивiшi» наклепи не похитнуть любови володаря до поета, тим то й пiдiйшов до його з иншого кiнця. Коли, мовляв, «райський» поет гребуе володаревою ласкою й вiдкидае золотi нагороди, то це тiльки на користь державi, що сама потребуе золота. А що володар свого слова не вiзьме назад, то можна дати Фiрдусi рiвновартiсть у срiблi, за яке так само вiн може будувати своi химернi греблi. Добре бо знав везир вдачу поета, що й сам до дрiбниць дотримував свого слова, й вiд инших вимагав того самого. А володар, не помiтивши гачка, пристав на «мудрi» доводи свого мiнiстра i звелiв пiслати першу частину нагороди Абул-Касимовi в такiй кiлькости срiбла, яку може витягти на собi могутнiй слон. Абул-Касим сидiв саме в лазнi. Коли його повiдомили про прислане срiбло, вiн так обурився крутiйством володаря, що звелiв слугам iз лазнi подiлити прислане срiбло мiж собою, а султановi звелiв переказати, що вiн узагалi не потребуе нагороди за свою працю. А в серцi його палала образа. Вiн написав гострий в’iдливий вiрш на Магомета-Гасана, переодягся в скромну одежу ченця-дервiша, покинув усi статки-маетки й подався в мандри, наказавши свiй вiрш передати султановi за 20 день.
Ясна рiч, Магомет-Гасан вислухав на цей раз без насолоди твiр Фiрдусi й казав його за всяку цiну пiймати. Та Фiрдоусi був уже в Мазандеранi, краiнi, що належала до иншого володаря й була не лише багата, сильна i славна, але була й пiд опiкою джiнiв, тобто духiв, ворожих людству. Отож коли б Мазандеран не був «краiною джiнiв», Магомет-Гасан без довгих мiркувань вислав би був на неi свое вiйсько. Та, видко, Абул-Касимовi не дуже було приманливе життя в Мазандеранi, хоч i оспiвав вiн цей край у чудовiй пiснi, вiдомiй пiд назвою «Пiснi мазандеранського джiна». Тим то поет швидко покинув Мазандеран i подався до Багдаду.
Багдадський калiф (володар) Кадер-Бiлах приняв славного спiвця з великою пошаною. Тут Фiрдусi написав кiлька своiх поезiй, а мiж ними i славнозвiсну поему – «Юсуф та Зюлейка», що е iсторiею Йосипа Прекрасного та Путифарки, званоi в коранi[19 - Коран, арабське слово, – свята книга магометанiв, вона мiстить у собi науку Магомета.] Зюлейкою. Та довго всидiти в гостинному Багдадi Абул-Касим не мiг. Султан Магомет довiдався про мiсце його пробування й вимагав вiд Кадер-Бiлаха вiддати йому «ворога», а якщо нi – загрожував вiйною. Магомет-Гасан був дужчий за Кадер-Бiлаха, та для останнього було б безчестям «видати», тобто зрадити свого гостя. Тому Фiрдусi, щоб не наражати калiфа на небезпеку, помандрував далi.
Опинився вiн у краiнi – Кугiстан. Володар ii Назир-Лек приняв поета не менш гостинно, нiж i багдадський калiф. Та, видко, був цей Назир-Лек меткий чоловiк, бо не тiльки викрутився вiд вiйни, але й помирив Абул-Касима з Магометом-Гасаном. Це вможливило Фiрдусi прожити останнi роки у свойому рiдному мiстi. Там вiн i помер у 1020 роцi, досягши глибокого вiку.
* * *
Поховали поета в його власному саду. Але магометанський духовник не дозволив на належнi молитви над могилою «еретика» Фiрдоусi, що оспiвував i вихваляв «релiгiю свiтла». Аж уночi побачив вiн дивний сон: нiби вiн пiднявся на небо i приступив до брами раю. Там побачив «райського» поета, що походжав у зеленому одягу, як у свому власному садку. Здивований шейх[20 - Шейх, арабське слово, – наставник магометанського монастиря.] зблизився до вартового янгола й запитався, як це воно, що такий «страшний еретик» потрапив у Алахiв рай та ще й одягнутий увесь у «святий» зелений колiр?! І райський вартовий вiдповiв йому:
– Коли б за все життя нiчого доброго не зробив цей чоловiк, то вже за один його вiрш гiдний вiн бути в раю, бо написав вiн про Бога так: «Знаю лише, що коли у свiтi е справдi дiйснiсть, то це – Ти».
І мусульманський шейх молився ревне за невiрного.
Та, може, й султановi в тiй добi приснився якийсь химерний сон. Бо згадав Магомет-Гасан, що колись таки вчинив вiн кривду свойому поетовi, не дотримав даного слова. І вiн пiслав цiлу каравану[21 - Каравана, перське слово, – валка з навантаженими возами або верблюдами.] з щирим золотом до Фiрдусi, що заробив той за умовою. Та каравана прийшла саме в день похорону поетового.
Але пiсля Фiрдусi лишилися його сестра та едина донька. А що жiнки в Персii мали право розпоряджати по вподобi власним майном, то цi двi поетовi спадкоемицi, знаючи, яких прикростей вiн зазнав за життя через те султанове золото, й тепер вiдмовились його взяти. Каравана подалася назад, але незабаром вернулася до Шадаби знову. Прислав те золото володар, щоб за нього хоч тепер вибудували ту греблю, що ii бажав мати Фiрдусi.
Коли поставили загати, сталася дивовижна в будiвничiй практицi рiч: по викiнченнi насипу лишилося ще чимало золота з султанового дару. Тодi в рiдному мiстi поета поставили гарний пам’ятник. І знову лишилося чимало. Та впертий Магомет-Гасан не хотiв узяти назад анi зерна з того, що вважав за зароблене добро покiйного поета. І щоб те ненависне золото не наробило йому знову прикростей, вiн звелiв роздати його бiдним у краю Фiрдусi на його честь i згадку.
Циганський великдень
Фрагмент спогадiв
…Нiколи так ясно, як тiеi весни в Провансi не вiдчула я вiдгукiв недавнiх легенд. Мов пахощi ладану, що вже догорiв, розливались в повiтрi згадки й спогади про минуле давне й вiчне, й наповнювали повiтря мого довкiлля. Ось вже й не видко запашних кучерiв сизого диму, а все ще перебуваеш в його ароматi, чуеш його на устах, ним повне волосся й насякнута одiж. Дiйснiсть – та це ж лише стовбур квiтучоi броскви, твердий, грубою корою укритий, як i кожен стовбур, – та ж хмарка рожевого квiту перетворюе звичайну деревину в Аркадiйську мрiю, в постать Дрiяди. Усмiхнена – вона простягае нiжнi руки-вiти до неба й – хто знае? – коли б пiдстерегти ii вночi – може, точиться в легенькому танку, моя казкова русалка в теплiй мiсяшнiй повiнi?!.
Того року Великоднi Свята припали на чудовi днi достигаючоi весни. Й затужила душа «продовжити собi Великдень», пережити повнiше згадку про радiсть першого Воскресення. І чом би ж менi, справдi самiтньо, нехтуючи комфортабельними способами подорожi, не вiдбути прощi по мiсцях, де жили чи де бували тi, що за свого земного життя бачили власними тiлесними очима божеську апотеозу безсмертя – славу Воскресення Христового?
Марсейський бревiяр говорить:
…коли ж схотiли жиди затерти й слiди по Христi в Палестинi, то до Провансальськоi Землi, саме на острiв Камаргу пристала галера. Була без вiтрил, без стерна i без весел. Й принесло те судно цiй краiнi, а одночасно й цiлiй Европi разом з трьома Святими Марiями й вiру Христову. Воскреслий Лазар понiс «добру вiсть» до Масилii (Марсейлю) й був там епiском першим, Марта з вiрною служницею своею Марцелою подалась до Тараскону, Марiя Магдалена помандрувала до краiн гiрських, Максимiн, близький учень Христа, дiстався до Акве-Сексте. А двi Марii – Марiя Яковлева та Марiя Саломея, разом з нубiйкою Сарою, колишньою улюбленою слугою Магдалени, лишилась на островi Камарзi…
Звiдкiль же почати «мандрiвку за видинами Воскресення?»
– Та ж ясна рiч: конечне з гробницi Св. Сари! – розклав цупкими, висихлими руками провiдник Максимiн, ветхий, мов оливний пеньок. Мав святе наймення попутника Родини Бетанiйськоi, все – менi цiкаве, «на власнi очi бачив» i з досвiду знав, що, коли «йтимемо кiнно», як годиться на прощу ходити, то прибудемо туди саме на «Циганський Великдень»…
* * *
Солодко ще дрiмае сонце в перлових серпанках…
Нiжно, але певно обняв прозоро-зеленими раменами Родан улюблений свiй острiв – Камаргу. Заздрiсно стереже сiльську свою нiмфу-красуню. Близько бо може – могутнiй чарiвник! Чи ж можна довiряти мiнливому погляду його синього ока й спiвам смiливих та пустотливих хвиль, завжди готовим до нападу?..
Мiй бiлий коник «Русиньоль» («соловейко») дрiботить стрункими нiжками, немов ось-ось затанцюе фаранделу. Немов на весiлля чи на коррiду (бiй бикiв) iдемо, а «йдемо» на побожну прощу.
Чи це корабель скам’янiлий? Чи, може, та, посвячена Родиною Бетанiйською, трирема змiнилась у скелю довгасту, й з цимбурами-вежами лишилась там, на межi двох рiвнин – срiбно-блакитного моря й сизо-зеленого суходолу?
А над рiчкою – немов хтось на велитенських решетах шеретуе баревний горох, – рух i галаслива метушня яскраво-барвистого льоду. І возiв-возiв, поки сягае око, – найрiжноманiтнiших взiрцiв й дивовижного архаiзму! Чи е тут ярмарка? Та ж нiколи в життi ще не бачила я стiльки циган?!
– Напевне! – стверджуе Максимiн. – На цей день тут iх збiраеться й поверх двадцятьох тисяч!
То це – iхнiй Великдень?
– І так, i нi! Так люде звуть, а в дiйсности вони приходять на свято своеi патронки, Св. Сари, що в цей день ii пам’ять…
На зелених луках – незлiчимi табуни коней, мiж ними – круторогi бики, що випасають iх тут для коррiд в сусiднiй Еспанii. Попiд берегами рiденько розкиданi рибальськi хатки. Мiстечко «Святих Марiй» – в дiйсности майже село. Але сьогодня не вгадаеш його мешканцiв, бо вони втонули в заплавi рiжноманiтних циган, що зiйшлись з кiлькох держав.
Зблизька бачу, що за возами – нiби укрiплена фортеця чи маленький замок.
– Та то ж монастир. І як би йому не бути, як фортеця, коли ж тут ранiш життя не було вiд пiратiв?!. Хiба ж я не знаю, – дивуеться Максимiн, – що цю фортецю збудували отцi бенедиктини з сусiднього абатства Мон-Мажур (Найбiльшоi Гори). Це ж було в одинадцятому столiттi, й була над гробницями лиш маленька каплиця, церкву поставили вже в XII вiцi! – повiдае таким тоном, нiби я вже тодi була бодай малим дiвчатком i мусила б сама знати, як i що. – А спiви й музики – рiч ясна! – почали ще з учора!
Менi ж, по правдi кажучи, зовсiм не так ясно, як Максимiновi, де ж вони беруть голосових засобiв на цей довгий час? Бо ж скрiзь i всi спiвають повним голосом. І спiвають не самих побожних гiмнiв: хто що знае, хто що вважае за лiпше. Хiба ж не однаково заспiвати пiд мурами святинi тiеi найлiпшоi пiснi, що спiваеш ii пiд вiкном любоi дiвчини?.. Вогненнi очi, червонi уста, палке серце… Чей же все те створив Господь?!.
Кощава сива гiтана, обтягнена блискучою, темно-гнiдою шкiрою, з чорно-кресленими заплющеними очима, хитаеться з боку в бiк в надхненному спiвi-молитвi молиться без слiв, лише безкiнечними рулядами з найнищих, басових, глибоко-драматичних тонiв й зриваеться високими рiзкими зойками. Плаче над минулим? «Чаруе» пiснею чи заколисуе, як хвору дитину, свое вiчне лихо?.. З довгастими очима гiтанiта-пiдлiток, тоненька й гнучка, мов очеретина, – дзвенить повною силою про власне серце – mas dulce que el caramelo, – солодче за карамель!..
