скачать книгу бесплатно
– Як ти там опинився? – питають.
– Як та як! Ось вiзьму оцього прута, – показуе на сволок, – та й одлупцюю вас, аби знали, як кашляти передi мною!
Деви вже й геть поперелякувалися: «Ми, дев’ятеро братiв, ледве доперли цього дуба, щоб сволок покласти, а вiн його прутом називае!» Та нишком i повтiкали з хати. А Нацацеркiя якось вже там злiз додолу та й став у тiй хатi господарювати.
Деви ж, утiкаючи, розбiглися свiт за очi. А одному трапилася лисиця. Побачила наляканого дева та й питае:
– Куди це ти бiжиш, наче тороплений? Що тобi спричинилося?
– Атож! Як його й не бiгти, коли до нас прийшов один чоловiк та й мало не повбивав нас!
І дев розповiв лисицi про свою пригоду.
Лисиця зареготала та й каже:
– Та то ж Нацацеркiя! Вiн недоладний та ледачий, невiстка його з хати витурила. Я його добре знаю: скiльки курей у них було, то все я виносила. Ходи зi мною! Дивуюся, як це вiн вас налякав – адже сам найперший боягуз.
– Ба нi! – одказуе дев. – Я тобi не вiрю!
Як почала його лисиця просити – нi та й нi!
Нарештi дев придумав таке:
– Щоб ти мене не обдурила, давай прив’яжу тебе та й поведу на мотузцi!
– То й гаразд! – погодилася лисиця, обмоталася мотузком, а кiнець прив’язала девовi до пояса.
От вони йдуть до хати дева, а Нацацеркiя побачив iх, вискочив у двiр та й кричить:
– Бач, клята лисице! Бач, харцизяко! Адже ти заборгувала менi дванадцять девiв, а ведеш всього-на-всього одного!
Дев як почув, перелякався на смерть та й накивав п’ятами, а лисиця дибуляла на мотузку скiльки могла, а тодi впала, поки ii дев не побив об камiння по дорозi.
А Нацацеркiя поскладав на верблюдiв усе добро, що деви надбали, та й повiз додому. Як побачила невiстка стiльки багатства, зрадiла й пустила Нацацеркiю в хату. Вiдтодi й живуть мирно та щасливо.
Земля вiзьме свое
Жила одна вдова, i був у неi син одинак. Росте син i бачить, що у всiх батько е, тiльки вiн нiкого не може назвати батьком.
– Чому у всiх батько е, тiльки у мене його немае? – запитав вiн у матерi.
Мати вiдповiла:
– Помер твiй батько.
– А що таке – помер? Що вiн, не прийде до нас бiльше?
– Вiн до нас не прийде, ми ж пiдемо туди, де вiн, – сказала мати, – нiхто не помине смертi.
Юнак сказав:
– Я нiкого не просив про життя, але, якщо вже я живу, то не хочу помирати, пiду знайду таке мiсце, де не помирають.
Довго просила його мати не ходити, та не послухався син i пiшов шукати таке мiсце, де не помирають. Обiйшов усю землю. Куди не прийде, запитуе:
– Є тут смерть?
– Є, – вiдповiдають йому.
Зажурився юнак: немае такого мiсця, де не помирають. Іде вiн якось полем, бачить – стоiть олень з високими розлогими рогами. Дуже сподобалися юнаковi роги, запитав вiн оленя: – Чи не знаеш ти мiсця, де не помирають?
– Такого мiсця немае, – сказав олень, – але поки моi роги доростуть до неба, я не помру, а доростуть – i смерть моя прийде. Хочеш, залишайся зi мною, i не помреш, поки я буду жити.
– Нi, – сказав юнак, – жити – так вiчно, а померти я мiг там, звiдки прийшов.
Пiшов юнак далi, перейшов поле, долини, дiйшов до гiр, дивиться – сидить ворон на скелi, пiр’я чистить, а пух у глибоке провалля кидае.
Юнак запитав у ворона:
– Чи не знаеш ти мiсця, де не помирають?
– Нi, – сказав ворон. – Ось я буду жити, поки це провалля не наповниться моiм пухом, лиш потiм помру. Залишайся зi мною, будеш жити, поки я буду жити.
Заглянув юнак у глибоке провалля, похитав головою.
– Нi, – сказав, – жити – так вiчно, а померти я мiг там, звiдки прийшов.
Пiшов юнак далi, знову землю обiйшов, дiйшов до моря. Пройшовся берегом моря – не знае, куди далi йти. День ходить, два – нiчого не видно. На третiй день бачить – блищить щось удалинi, пiдiйшов ближче – палац iз кришталю. Обiйшов навколо – нiяких дверей немае. Довго мучився вiн, нарештi побачив дверi, натиснув добре, вiдчинив. Увiйшов в середину, дивиться – лежить жiнка такоi краси, що навiть сонце позаздрило б iй, якби ii побачило. Дуже сподобалася жiнка юнаковi, i вiн iй милий. Запитав юнак:
– Прекрасна, хочу втекти вiд смертi. Чи не знаеш такого мiсця, де не помирають?
