скачать книгу бесплатно
Казки добрих сусiдiв. Польова дiва. Грузинськi народнi казки
Folk art (Folklore)
Оксана Русланiвна Герман
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про те, як жiнка здолала чорта, як вовк душу рятував, про золотоволосого юнака i золотокосу дiвчину, про Сонцеву доню та трьох сестер дiзнаетеся у книжцi «Польова дiва», куди увiйшли найпопулярнiшi грузинськi казки («Нацацеркiя» «Земля вiзьме свое», «Чортова вуздечка» та iн.). Бiльшiсть казок украiнською друкуеться вперше. Книжка розрахована на широке коло юних читачiв.
О. Р. Герман
Казки добрих сусiдiв. Польова дiва
Сонцева доня
Було, та й не було нiчого – жили три брати. Зорали вони триденне поле i засiяли. Один – по той бiк, другий – по цей бiк, а третiй – посерединi. Зiйшла нива така, що краще й бути не може! Колишеться, хвилюеться, як море, i серця хлiборобiв хвилюються, б’ються радiсно. Як раптом потемнiло все небо, зiйшлися хмари, пiшов град. Краi поля врятувалися, а середину всю побило, все зерно у землю втоптало.
Прийшов орач, побачив знищену свою ниву, обiрвалося у нього серце. Нiчого не сказав орач, зiтхнув лиш, узяв свiй серп i пiшов шукати щастя в iншому мiсцi.
Ішов, iшов, прийшов до одного багатiя. А у того поле на сто днiв роботи.
Сказав орач багатiевi:
– Що даси, якщо я зiжну увесь цей хлiб за один день?
– Половину урожаю вiддам, – каже той.
Пiшов наш орач, до пiвдня крутив солому, щоб снопи в’язати. Опiвднi взяв серп i пiшов жати. Жне i ставить снопи, цiлий день жав, увесь урожай зiбрав i в снопи пов’язав з поля стоденного, один снiп пов’язати залишилось, як Сонце почало заходити.
Пiдвiв голову орач, зняв шапку i почав просити Сонце:
– Не заходь, зачекай трохи, один снiп пов’яжу.
Не прислухалося Сонце до його прохання, зайшло. Пов’язав орач останнiй снiп, прийшов господар. Здивувався вiн, що увесь хлiб зжатий, i каже:
– Що ж, давай подiлимо, як домовлялися.
– Нi, – вiдповiдае орач, – не даеться менi щастя, не виконав я домовленостi, останнiй снiп пiсля заходу сонця в’язав. Ти – сам по собi, я – сам по собi, – i пiшов.
Довго йшов чи не довго, прийшов до одного царя i найнявся до нього пасти овець на чотири роки. Угоду склали таку: якщо зумiе вiн за чотири роки, щоб вовк жодноi вiвцi не зарiзав, моровиця не звалила, – словом, якщо нiякоi втрати овець не буде, – подiлять усiх овець порiвну: половину – пастуховi, половину – господаревi, а нi – нiчого пастуховi не дiстанеться i пiде вiн з пустими руками.
Домовились, i погнав пастух овець на пашу. Чотири роки ходить пастух за вiвцями, так ходить, що за всi чотири роки i вушка з жодноi овечки не втратив. Уже гонить останнього дня пастух до господаря отару дiлити, як, звiдки не взявся, вискочив вовк, схопив одну овечку i потягнув до лiсу. Пригнав пастух овець. Подивився господар, зрадiв, як добре худоба доглянута, i хоче вже отару навпiл дiлити, тiльки вiдмовився пастух, кинув свою палицю i пiшов геть – не виконав вiн угоду: втратив одну овечку, не взяв винагороду.
Ішов, iшов, дiйшов до одноi рiчки. Сiв вiдпочити. Аж бачить, злетiли з неба три Сонцевi донi, зайшли в рiчку, купаються. І такi ж гарнi – кращих на свiтi немае.
Пiдвiвся вiн, пiдкрався до Сонцевих дочок, схопив одну з них i кинувся втiкати. Бiг, бiг, прибiг у поле, поставив там хижку, i почали вони жити у тiй хижцi як чоловiк i жiнка. Тiльки бiдують дуже, нiчого у них немае. Чоловiк i на роботу нiкуди не ходить, каже:
– Куди я не ходив, за що не брався, не даеться i не даеться щастя. Навiщо ходити даремно?
А у Сонцевоi донi був перстень виконання бажань. Дала вона той перстень чоловiковi i сказала:
– Ось мое придане. Покладеш його на землю – з’явиться стiл, покладеш на стiл – з’явиться iжа та напоi, знiмеш перстень зi столу – все прибереться, заховаеш – все зникне. Ось i все мое багатство.
Зрадiв чоловiк. Зажили вони щасливо i весело. Тiльки захотiлося чоловiковi запросити царя в гостi. Вiдмовляе дружина:
– Сиди собi. Царя в гостi кликати – не жарт. Тiльки i е у тебе, що один перстень, цим хочеш царя здивувати? Дивись, не загуби i його!
Уперся чоловiк, стоiть на своему:
– Нi та нi, хочу я запросити царя. Нехай прийде, подивиться на наше селянське життя, хай знае, що i ми живемо на свiтi i можемо прийняти царя.
Одного ранку прокинувся вiн i пiшов кликати царя в гостi. Прийшов, принiс дари, якi мав, i просить:
– Ощасливте нас, будь ласка, приходьте на обiд до нашоi хижки.
Посмiявся цар:
– Хто ти i який твiй обiд?
А потiм сказав:
– Я-то не пiду до тебе, але, якщо хочеш, пошлю з тобою своiх радникiв.
Викликав цар радникiв i наказуе:
– Пiдiть подивiться, чому це вiн мене до себе в гостi кличе, е у нього чим пригостити чи посмiятися хоче?
Пiшов орач, повiв царських радникiв i свиту iхню. Зголоднiли у дорозi радники. Убили вони фазана, послали слуг його засмажити. А вже дiйшли до житла орача, зайшов слуга в хижку, смажить фазана, раптом зайшла Сонце-дiва, побачив ii слуга, дивиться, очей вiдвести не може. Забув про все на свiтi, так увесь фазан згорiв.
Принiс вiн те, що вiд фазана залишилось, i подае радникам. Тi розсердились:
– Що ж ти не слiдкував, вугiлля нам принiс?!
Мовить слуга:
– Була там у хижцi жiнка, розум у мене вiдiбрала. Не бачив я нiчого, окрiм неi, нiчого не розумiв, так i згорiла у мене дичина.
Поспiшили радники до хижки, мерщiй красуню побачити.
Зiйшли з коней опрiч хижки. Взяв орач свiй перстень, обiйшов усiх коней, i з’явилися на конях мiшки з вiвсом та битою соломою. Потiм обiйшов ще раз – зникли пустi мiшки.
Поклав перстень перед собою – з’явився стiл. А на ньому по колу iжа та питво з’являеться, та все новi i новi страви – на всiх вистачае.
Дивуються радники: нi дому пристойного, нi слуг, i звiдки все береться? Вийшла з хижки Сонцева доня, завмерли радники. Пригостив усiх гостей зять Сонця на славу i вiдпустив.
Прийшли радники до царя, запитуе цар:
– Як пригощав вас мiй пiдданий?
Розповiли вони, як iх пригощали i як уся iжа без вогню готувалася, а дружина у нього – таких красунь свiт не бачив.
– Ця жiнка не у нього повинна бути, а у вас, царю вельможний, – кажуть.
– Як же ii вiдiбрати? – запитуе цар. – До чого присiкатися?
Сказали радники:
– Викличте його i велiть – хай принесе золоте руно, яке е у Сонця. Пiде вiн, живим звiдти не повернеться, а дружина його вам дiстанеться.
Негайно покликав цар орача до себе i наказав:
– Маеш ти знайти i принести менi золоте руно, що е у Сонця.
Зажурився зять Сонця, прийшов та й каже дружинi:
– Цар вимагае, щоб я принiс йому золоте руно, яке е у Сонця.
Сказала дружина:
– Що ж тепер побиватися? Треба було ранiше думати, а тепер цим дiлу не зарадиш, краще збирайся i вирушай у дорогу.
Дала вона йому знак для рiдних i вiдправила.
Пiшов зять Сонця.
Довго вiн iшов, багато краiн обiйшов, усю сушу пройшов, усi сонячнi краiни. Врештi прийшов туди, де Сонце i Мiсяць проживають.
Сонце вже пiшло свiтовi бiлому служити, а Мiсяць був удома. Зустрiв Мiсяць зятя, упiзнав його по знаковi, що йому дружина дала, зрадiв, прийняв гостинно. Пiшов порадувати матiр:
– Зять наш прийшов.
Запитують орача, що його привело.
Розповiв зять про все, що з ним трапилось, i сказав Мiсяць:
– Скоро прийде Сонце. Тiльки не витримаеш ти його вогню, згориш.
Обернув його голкою i увiткнув у стовп.
На вечiр прийшло Сонце.
– Дух людський чую, – каже.
– Що ти?! – розсердився Мiсяць. – Звiдки тут людинi взятися? Це ти ходив по свiтовi, ти, мабуть, i принiс iз собою дух людський.
Потiм каже:
– А що, якби i справдi сюди наш зять прийшов, спалиш його?
– Нi, нi, – поклялося Сонце, – тiльки б глянути на нього, побачити, що то за чоловiк наш зять.
Обернув Мiсяць голку знову людиною i поставив перед Сонцем.
Привiтало Сонце зятя i запитуе, за чим вiн прийшов.
– Цар хоче вiдiбрати у мене твою доню. Почув вiн, що у тебе е золоте руно, i послав мене за ним. Не принесу – вiдбере мою дружину, твою доню.
– Не переймайся, – каже Сонце, – пiди в садок, вiдпочинь.
Повели його в сад.
Чарiвний то був сад. На одних деревах вже плоди спiлi, iншi ж дерева усi цвiтом облiпленi, на ще iнших бруньки розкриваються, а на деяких вже лист опадае…
Дуже сподобався сад гостевi, ходить, милуеться.
Сказало Сонце:
– Побудь тут, сил наберися, а обiд тобi подадуть вовк та Ілля-громовержець.
Зголоднiв зять Сонця, сiв, чекае обiд.
З’явився вовк, принiс стiл. З’явився Ілля-громовержець, подае страви та напоi.
А зять Сонця пiдiбрав у саду замашний кийок. Вiдкликав вiн вовка вбiк i каже:
– Пам’ятаеш, як чотири роки ходив я за вiвцями, так ходив, що у жодноi вушка не пропало, а ти вискочив в останнiй день i вкрав у мене овечку? Навiщо ти це зробив?
І давай кийком його частувати. Бив, доки душу не вiдвiв.
Потiм покликав Іллю, запитуе:
– Пам’ятаеш, як я мав поле помiж двох полiв, вже й хлiб зiйшов i визрiв, а ти напустив град i все зерно в землю втоптав. Навiщо ти це зробив?
І давай Іллю лупцювати. Добре побив, а наостанок вдарив по очах i ослiпив. Сам сiв за стiл i обiдае. Пiсля обiду пiшов у сад, все перебив, потрощив, дерева пiд корiнь зрубав, зруйнував чарiвний сад. Вiдвiв душу i сiв спочивати.
Побiгли вовк i Ілля до Сонця жалiтися.
Прийшло Сонце, дивиться – сад зруйнований так, що ворогу не побажаеш.
– Навiщо ти це зробив? – запитуе Сонце.
– Одна нива у мене була, – каже хлiбороб, – i ту всю Ілля градом побив; я чотири роки пастухом був, трудився, а вовк усю мою працю нанiвець звiв; я стоденне поле за один день зжав i снопи поставив, залишалося один снiп пов’язати, а ти закотилося, хоч я молив тебе затриматися на хвильку, i згубило мiй труд!
Не було що Сонцю всупереч сказати, дало воно орачевi золоте руно i вiдпустило його.
Принiс вiн золоте руно царевi.
Утратив цар надiю забрати дружину орача. Покликав радникiв, запитуе:
– Як тепер бути?
