скачать книгу бесплатно
Сказали радники:
– Пошлiть його на той свiт, нехай принесе перстень, що ваша мати з собою забрала.
Викликав цар хлiбороба, каже йому:
– Пiдеш на той свiт, принесеш перстень, що його моя мати з собою забрала.
Пiшов зять Сонця до своеi дружини, радиться:
– Цар таки хоче тебе у мене вiдiбрати, на той свiт за перснем своеi матерi посилае, що робити?
Дала йому дружина яблуко i сказала:
– Покоти це яблучко i йди слiдом, приведе, куди треба.
Узяв вiн яблуко, покотив i пiшов слiдом.
Котиться яблучко, котиться i викотилося на одну лiсову галяву. На галявi стоiть олень, рогами в небо упираеться.
– Привiт тобi! – каже мандрiвник.
– І тобi привiт! – вiдповiдае олень. – Куди прямуеш, що тебе сюди привело?
– Іду на той свiт. Маю взяти у матерi царя перстень, принести йому.
– Може i менi принесеш яке зiлля в порятунок. Бачиш, ледве роги ношу – так розрослися.
– Добре, – сказав зять Сонця i пiшов далi.
Дiйшов до високоi скелi, дивиться – стоiть бик на прив’язi. І нi води, нi iдла нiякого, а сам здоровий, товстий, так шкiра на ньому й трiскаеться.
– З чого це ти такий гладкий?
– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав бик. – Повернешся – розкажу.
Пiшов далi зять Сонця i вийшов до чарiвних лугiв. Дивиться – духмяна соковита трава, як море, хвилюеться, струмки дзюрчать помiж трав, а посерединi стоiть на прив’язi бик. Сам худющий, i сороцi не увiрвати з нього шматочок м’яса.
Здивувався зять Сонця, запитуе:
– Чому це ти худий, коли стiльки пашi i води навколо?
– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав бик, – повернешся – розкажу.
Пiшов далi зять Сонця i бачить – лежать на топорищi чоловiк i жiнка, лежать, прекрасно помiщаються, ще i мiсце по обидва боки залишаеться. Здивувався зять Сонця, запитуе:
– Як це ви вляглися на топорищi удвох, ще й мiсце лишилося?
– Туди прямуючих ми багато бачили, а назад – жодного, – сказали чоловiк i жiнка, – iди, повернешся – розкажемо.
Поминув iх зять Сонця, пiшов далi.
Довго йшов чи не довго, дiйшов одного мiсця i знову здивувався. Лежать чоловiк i жiнка на шкурi буйвола, штовхаються, лаються, за мiсце сперечаються, нiяк удвох не помiщаються.
Пiдiйшов, привiтався, каже:
– Що це з вами, невже на шкурi буйвола удвох тiсно лежати?
– Туди прямуючих ми багато бачили, а назад – жодного, – сказали чоловiк i жiнка, – iди, повернешся – розкажемо.
Поминув i iх зять Сонця, iде далi. Бачить – набрала стара бабця яець i зводить з них вежу. Розкладе, пiднiме трохи над землею, падае вежа, б’ються яйця. А бабця знову збирае лишок i вежу будуе.
Пiдiйшов здивований хлiбороб, запитуе:
– Що це ти, матiнко, робиш? Де це бачено, щоб iз яець вежу зводити, i кому це вдалося?
– Іди, повернешся, розкажу, – каже стара.
Пiшов далi зять Сонця за своiм яблуком.
Іде, бачить – сидить старенька бiля тоне[1 - Тоне – глиняна пiч, врита у землю (мае вигляд колодязя, але глибиною не бiльше двох метрiв). На днi ii розводять вогонь. Пекар звiшуеться у неi головою i, тримаючись однiею рукою за край, прикрiпляе тiсто до розпечених стiнок.]. Посадить в тоне бiлий, як вата, хлiб, а виймае чорний, як земля. Здивувався, запитуе:
– Чому ти бiлий хлiб кладеш, а чорний виймаеш?
– Туди прямуючих багато бачила, а назад – жодного, – сказала стара, – повернешся – розкажу.
Поминув i ii зять Сонця. Йде далi, дивиться – перекинувся чоловiк мостом через урвище, усi по ньому ходять, топчуть його ногами.
– Що з тобою? Чому лежиш тут мостом? – запитуе орач.
– Туди прямуючих багато бачив, а назад – жодного, – сказав чоловiк, – повернешся – розкажу.
Уже далi на шляху Сонцевий зять нiкого не зустрiв. Дiйшов до царевоi матерi i каже:
– Ваш син велiв повернути йому перстень, який ви забрали iз собою.
Вiддала йому царева мати перстень i сказала:
– Вiзьми, вiддай моему синовi i скажи йому вiд мене: «Будь ти проклятий за те, що i тут не даеш менi спокою i тривожиш мене, хай твоi радники тебе з’iдять!»
Запитав потiм Сонцевий зять:
– Бачив я по дорозi оленя, роги у нього до неба доросли, ледве носить iх, чи не навчите, як допомогти йому?
Сказала вона:
– Хай нап’еться олень травневоi води, легше йому стане.
Подякував хлiбороб, взяв перстень i пiшов.
Дiйшов до того мiсця, де чоловiк мостом лежить, i сказав йому той:
– Я у своему життi сторожив один мiст. Нiкого не пропускав по тому мосту без плати. Тепер за це страждаю.
Дiйшов Сонцевий зять до староi, що пекла хлiб, сказала вона:
– Я у тому життi була така жадiбна, що як почну пекти хлiб i побачу, що йде жебрак чи який подорожнiй голодний, так навмисне повисну головою в тоне, заледве очi собi не випалю, тiльки щоб не пожалiти iх, хлiба не дати. Тепер мучусь, – який бiлий хлiб не посаджу, вiн чорною землею стае.
Дiйшов орач до староi, що вежу iз яець будувала. Сказала вона:
– Я у тому життi яйця крала, тепер те вiдбуваю.
Ще через деякий час дiйшов хлiбороб до чоловiка i жiнки, якi не помiщалися на шкурi буйвола. Сказали вони:
– Ми у тому життi не любили один одного, свiт нам був тiсний, ось i тут ненавидимо одне одного, а розлучитися не можемо.
Далi по дорозi дiйшов до чоловiка i жiнки, якi на одному топорищi помiстилися, мовили вони:
– Ми i там любили одне одного, i тут ладимо. Люблячим чоловiковi i жiнцi скрiзь добре, i топорища iм стане, аби тiльки не розлучитися, не втратити пару.
Дiйшов Сонцевий зять до бика, який на квiтучому лузi з голоду помирав. Сказав бик:
– Погано служив я своему господаревi, нiякоi користi вiд мене не було йому, ось за це i страждаю.
Далi дiйшов Сонцевий зять до бика, який на голiй скелi ситий i товстий стояв. Сказав бик:
– Я вiрно служив своему господаревi i з биками парно дружно тягнув ярмо, не пiдводив iх, за те у тому життi менi добре жилося, господар добром платив, i тут, хоч i не iм нiчого, а ситий.
Дiстався орач до мiсця, де олень рогами небо пiдпирав, навчив його випити травневоi води, вiдпали у оленя роги.
Прийшов Сонцевий зять до царя, принiс йому перстень вiд матерi, а з ним i прокляття.
Тiеi ж митi перекинувся цар зайцем, а його радники – вовками неситими, вмить роздерли вовки зайця-царя.
Усе царське майно дiсталося Сонцевому зятю i його дружинi – Сонцевiй донi.
Нацацеркiя
Було таке чи й не було, а жила собi вдова. Своiх дiтей не мала, а годувала чоловiкового брата – ледачого та товстого. Нiчого той ледацюга не робив, лиш сидiв коло печi та трiскою попiл ворушив, через що й прозвали його Нацацеркiя[2 - Нацацеркiя – букв.: той, хто порпаеться в попелi.]. Щодня говорила йому невiстка:
– Дiвере, а встань-но, та пройдися сюди-туди, та щось зроби – може, заробиш якусь копiйку, бо я вже сили не маю тебе годувати!
Тiльки дарма! Як сидiв Нацацеркiя коло печi, так i сидить – тiльки попiл ворушить. Нiяк його не можна за порiг випхати.
А це якось виманили його з хати на Великдень. Коли ж повернувся Нацацеркiя додому, невiстка зачинила дверi й не впустила його в хату. Чекав Нацацеркiя, чекав, а тодi попросив на дорогу грудку попелу, шило та головку молодого сиру й вирушив у дорогу.
Довго мандрував Нацацеркiя по свiтах i прибився якось до великоi рiчки. Аж бачить: на другому березi рiчки припав до води дев та так жадiбно п’е, що нiчого не помiчае. Злякався Нацацеркiя, як побачив дева, але що мав робити? Назад iти? Побачить дев. Вперед iти – знову побачить. Ото й надумався йти вперед. Дiстав шило та й почав колупати грудку попелу – як стала тут курява стовпом! Дев побачив та й дивуеться. А тодi вхопив каменюку та й гукае:
– А чи зможеш ти з каменя воду вичавити?
Нацацеркiя нахилився, буцiм бере каменюку, дiстав з торби головку сиру та й стиснув ii – сироватка так i чвиркнула. А тодi й гукнув Нацацеркiя девовi:
– А йди-но сюди та перенеси мене через воду, бо я не хочу нiг замочити!
Дев переступив рiчку, посадив собi на шию Нацацеркiю й вигукнув:
– Ой, який же ти легенький!
А Нацацеркiя й одказуе:
– Це тому, що однiею рукою я за небеса тримаюся. Як вiдпущу, то ти мене не зможеш нести.
– Ану ж бо вiдпусти! – просить дев.
Нацацеркiя дiстав шило та й загнав його девовi в потилицю. Дев заревiв i попросив, аби Нацацеркiя знову вхопився рукою за небо.
Дев перенiс Нацацеркiю через воду й каже:
– А тепер ходiмо до мене обiдати!
Нацацеркiя наполохався, але що мав робити – погодився.
Прийшли до дева. Бачить Нацацеркiя: хата у дева велика-велика, а в хатi пiч i в нiй вже стоiть величезна глиняна сковорода. Ось дев посадив на сковороду прiсну перепiчку та й каже:
– Тепер же я пiду страву варити, а ти дивися, аби перепiчка не пригорiла.
Сидить Нацацеркiя та й дивиться на сковороду. Бачить, сковорода почала пригорати. Бiжить Нацацеркiя до неi, хотiв трохи пересунути, а сковорода й перевернулася, та так, що Наца-церкiя опинився пiд нею, Скiльки не пручався, а вилiзти не може.
Коли це заходять у хату деви, пiдняли сковороду й бачать: пiд нею лежить iхнiй гiсть. Здивувалися вони та й питають:
– Чоловiче, що це ти надумав?
– Та то в мене живiт заболiв, так я тепленьким до черева притулив. А воно й справдi помогло, вже не болить, – одказуе Нацацеркiя.
Сiли обiдати. Взяв дев глека в руки, щоб налити вина, а вiн порожнiй. Ото й каже:
– А вiзьми-но, чоловiче добрий, цього глека та сходи наточи вина. Воно у нас у дворi, у квеврi[3 - Квеврi – велика глиняна посудина на вино, яку закопують у землю.].
Нацацеркiя як побачив той квеврi, то вiд страху закляк. Сидять деви та й чекають, а Нацацеркii все нема й нема. Обридло девам чекати, вийшли у двiр та й бачать, що iхнiй гiсть узяв у руки лопату i копае землю довкола квеврi.
– Що це ти робиш? – питають його деви.
– А хiба не краще взяти квеврi заразом, нiж ходити з тими малесенькими глеками по сто разiв!
Деви аж зойкнули. Стоять та й думають: «Нас дев’ятеро братiв, та й то ми ледве витягаемо квеврi з землi, а вiн сам ладен його нести». Отож наточили самi в глек вина та й понесли до столу.
Сiли та й обiдають. Коли це котрийсь iз девiв кашлянув, а сердешного Нацацеркiю аж пiд стелю пiдкинуло, та так, що вiн i прилип до сволока.
Деви зирк угору та й побачили там Нацацеркiю.
