скачать книгу бесплатно
Казки добрих сусiдiв. Караванбашi. Туркменськi народнi казки
Folk art (Folklore)
Оксана Русланiвна Герман
Шкiльна бiблiотека украiнськоi та свiтовоi лiтератури
Про те, як Ак-Памик знайшла сiмох своiх братiв, та про сина Бахаветдiна-верблюда, про Яртигулака, який був зростом у половину вуха, та про хороброго сироту йдеться у книжцi «Караванбашi», куди увiйшли найпопулярнiшi туркменськi народнi казки («Кривий ворон», «Сирота», «Сорок небилиць» та iн.).
Бiльшiсть казок украiнською друкуеться вперше. Книжка розрахована на широке коло юних читачiв.
Казки добрих сусiдiв. Караванбашi. Туркменськi народнi казки
© О. Р. Герман, переклад украiнською, упорядкування, 2019
© Я. А. Кiсельова, iлюстрацii, 2019
© Є. В. Вдовиченко, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2010
Ак-Памик[1 - У давнi часи в Туркменii iснував звичай: якщо у сiм’i довго не було дiтей i, нарештi, народжувалась дiвчинка (за звичних умов iстота небажана в туркменськiй сiм’i), то батьки, радiючи появi дитини, розвiшували всерединi кибитки по стiнах ii рiзноманiтнi фiгурки, зробленi з бiлоi вати. (Звiдси, очевидно, походить iм’я героiнi казки: Ак-памик, Акпамик – бiла вата.) Деякi фiгурки робилися з кольорових ганчiрок. (Їхнi обриси використовувалися у килимовому орнаментi.) Помiж таких фiгурок iнколи розвiшувалися i ляльки. У бiльш давнi часи лялька, можливо, вивiшувалася i над дверима. Можна припустити, що даний звичай генетично пов’язаний з материнським родом i лялька вважалася духом-покровителем жiнок. Такi духи – Емагендер – у виглядi примiтивних ляльок вшановуються ще й нинi у текемутiв, шорцiв та iнших тюркських народностей. У Китаi також iснував звичай вивiшувати при народженнi дiвчинки ляльку.]
У давнi часи жив один чоловiк. У нього було семеро синiв, а дочки не було. Якось дружина його знову завагiтнiла. Пройшло дев’ять мiсяцiв, а сини того чоловiка, збираючись у той день на полювання, сказали батьковi:
– Якщо народиться у нас сестра, то почепiть над воротами ляльку, а якщо брат, то сiдло коня.
І поiхали в степ. Народилася у жiнки дочка, i батько почепив над воротами ляльку. Але один iз сусiдiв був недругом сiм’i братiв. Вiн одразу ж зняв ляльку i замiсть неi почепив сiдло коня. Повернулися брати з полювання, подивилися i закричали:
– На жаль, над воротами висить сiдло! Значить, знову народився брат! Не будемо тут бiльше жити!
Покинули брати поселення i подалися в гори. Там вони облаштували житло в печерi: вдень полювали, а увечерi поверталися додому, iли i лягали спати. Так минав час.
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про сестру юнакiв.
Батько i мати назвали новонароджену Ак-Памик i не зводили очей з дороги, очiкуючи синiв. Минув мiсяць, а синiв усе немае. Минув рiк, а iх усе немае i немае. Минуло три роки – синiв як не було.
Якось до старих прийшов гiсть iз iншого поселення i сказав:
– Недавно я бачив ваших синiв. Мiсцина, де вони живуть, вiд вас не так уже й далеко. Вони поселилися в печерi на такiй-то горi i живуть з полювання.
Батько i мати, почувши таку новину, зрадiли, приготували плов, подали його гостевi i сказали:
– Гарну ти принiс новину! Тiльки от ми самi не можемо туди пiти: сил немае, ми ж старi. Та якщо ти ще хоч раз побачиш наших синiв, то передай iм вiд нас доземний уклiн.
Гiсть поiв плову, розпрощався iз старими i пiшов до свого поселення. А старi жили, не зводячи очей з гори. Проте своiй дочцi вони про те не сказали нi слова.
Минули мiсяцi, минули роки. Ак-Памик виповнилося чотирнадцять рокiв. Якось сусiди збирали жiнок для роботи[2 - За давнiм звичаем, дiвчата i жiнки поселення нерiдко збиралися разом, щоб спiльно швидко що-небудь зшити, спрясти тощо. Найчастiше все це робилося перед весiллям.]. Побачивши матiр Ак-Памик, вони сказали:
– Дозволь своiй дочцi прийти допомогти нам.
– Що ж, дозволю, – вiдповiла мати, – хай iде, якщо сама захоче.
А у тi давнi часи був звичай: жiнкам i дiвчатам, якi мали братiв, вiдводилося пiд час такоi роботи краще мiсце. Та, у якоi братiв не було, повинна була сидiти на гiршому мiсцi.
Ак-Памик увiйшла в юрту i сiла на найгiршому мiсцi. Тут одна жiнка й каже:
– Чому ти, кiзонько, сiла там? Пересядь на краще мiсце.
– Ой, матiнко, – вiдповiдае Ак-Памик, – як же я можу сiсти на краще мiсце, якщо у мене немае братiв!
– Не кажи так! У тебе е семеро братiв, сильних, як леви. А якщо твоi батько й мати про них досi тобi нiчого не говорили – на те е причина. Батьки твоi старi й не можуть пiти до братiв самi. А тобi нiчого не кажуть, щоб ти не втекла вiд них. Коли прийдеш додому, скажи матерi: «Ой, у мене болить голова, дай менi ковурги[3 - Ковурга – смажена пшениця, нацiональна iжа туркменiв.]». Коли мати дасть тобi ковурги, ти не бери ii ложкою, а попроси: «Дай менi своею рукою». Пiсля цього схопи матiр за руку i тодi дiзнаешся все, що тобi треба.
Ак-Памик повернулася додому i сказала:
– Матiнко, у мене голова болить.
– Що б ти з’iла, доню? – запитала мати.
– Дай менi трохи ковурги, матiнко. Поiм, може, й легше стане, – вiдповiла Ак-Памик.
Мати сiла готувати ковургу.
– Дай менi трохи з вогню, – попросила Ак-Памик.
Мати хотiла було дати ложкою, та Ак-Памик сказала:
– Нi, матiнко, ложка погано пахне, дай менi рукою!
Що робити? Нещасна дала iй рукою. Тодi Ак-Памик мiцно ухопила матiр за руку i сказала:
– Є у мене брати чи немае?
– Ой-ой! О Господи! – закричала мати, iй було гаряче.
– Є у мене брати чи немае? Не вiдпущу, поки не скажеш, – мовила Ак-Памик.
– Є, – вiдповiла бiдна мати. – Семеро братiв е. Вони пiшли на полювання до твого народження i до цих пiр не повертаються.
– Хоч вiдомо, чи живi вони? – запитала Ак-Памик.
– Так, вони живуть у печерi на такiй-то горi, – вiдповiла мати.
Тодi Ак-Памик вiдпустила руку матерi i сказала:
– Я пiду туди.
– Ти не знайдеш iх, – сказала мати. – Ось я зроблю тобi колобок. Коти та за ним iди. Де вiн зупиниться, там i будуть твоi брати.
Ак-Памик взяла колобок, покотила його i пiшла за ним. Прийшла вона до печери, зазирнула всередину, а в печерi повно закривавленого одягу, та ще висить трохи м’яса. Ак-Памик взяла одяг, пiшла до струмка i всi речi випрала. Потiм вона повернулася до печери, приготувала з м’яса плов i почала чекати. Раптом бачить – йде семеро чоловiкiв. Ак-Памик заховалася i почала спостерiгати. А брати прийшли i дивляться – скрiзь усе не так, як було: одяг випраний, iжа приготовлена. Перевдягнулися брати, поiли i лягли спати.
Наступного дня рано-вранцi вони пiшли на полювання. Ак- Памик знову понесла одяг братiв до струмка, випрала його i приготувала iжу. А потiм знову заховалася. Брати повернулися з полювання i бачать: усе прибрано ще краще, нiж учора. Тодi вони порадились i вирiшили: «Треба завтра пiдсторожити». Вранцi шестеро братiв пiшли на полювання, а найстарший з них заховався, щоб посторожити, та й заснув. Ак-Памик укрила його ковдрою, сказала: «Спи, милий брате», – i взялася до роботи. Повернулися брати, подивилися – знову обiд приготовлений, одяг випраний, а старший брат спить пiд ковдрою.
– Ну, хто ж так робить? – сказали брати, коли розбудили його.
– Я нiчого не бачив, я заснув… – вiдповiв вiн.
Наступного ранку заховався iнший брат, але й вiн заснув. Нарештi залишився сторожити наймолодший брат. Вiн трохи порiзав собi ногу, посипав те мiсце сiллю i вiд болю не мiг заснути.
І ось коли вiн так сидiв, раптом увiйшла дiвчина, випрала одяг i почала готувати iжу. Тодi брат вийшов iз закутка, де ховався, i запитав.
– Ти людина чи дух?
– Я не дух, я ваша сестра, – вiдповiла Ак-Памик.
Так вони познайомились. Повернулися iншi брати i дуже зрадiли, що у них е сестра.
– Залишайся жити в нашiй печерi! – сказали вони Ак-Памик.
Брати приносили з полювання м’ясо i турбувалися про свою сестру. Якось вони знову пiшли на полювання, Ак-Памик подалася до струмка. Коли вона повернулася, то виявилося, що вогонь у вогнищi згас. «Що робити?» – подумала Ак-Памик. Вона вийшла надвiр, роззирнулася довкола i побачила вдалинi димок. «Вiзьму там вогню», – вирiшила Ак-Памик i вирушила туди. Увiйшла вона в дiм, привiталася. А в домi жив старий сивий дев. Побачив вiн Ак-Памик i сказав:
– Якби ти зi мною не привiталася, я б тебе миттю проковтнув. Пiдiйди, ягнятко, та пошукай у мене в головi.
От Ак-Памик пошукала трохи у нього в головi i сказала:
– Я прийшла за вогнем. Якщо у тебе е, дай менi!
– Тримай свою пелену, – вiдповiдае дев.
Ак-Памик пiдставила пелену. Дев поклав туди попiл, а зверху – жарини i сказав:
– Іди, дочко, бувай здорова!
Забрала Ак-Памик усе те i пiшла назад. А у неi в пеленi вiд вогню зробилася дiра, i з неi потроху сипався попiл, позначаючи слiд. Ак-Памик того не знала. Вона повернулася в печеру, приготувала iжу. Потiм прийшли брати.
Уранцi брати знову подалися в гори. А дев вистежив Ак-Памик за попелом i прийшов до печери. Ак-Памик помiтила його ще здалеку. Вона замкнула дверi i почала чекати. Тодi дев сказав iй:
– Просунь крiзь дверi палець!
Ак-Памик просунула палець. Дев мiцно ухопив його, прокусив зубами i почав смоктати кров.
– Якщо скажеш про це братам – з’iм тебе! – пригрозив дев i пiшов.
Ак-Памик дуже злякалася i нiчого не сказала братам. А дев почав приходити кожного дня i смоктати у неi з пальця кров. Ак-Памик худла з кожним днем.
– Гей, кiзонько, що з тобою? – запитували у неi брати.
Ак-Памик нiчого не вiдповiдала. Тодi брати змовились:
– Давайте заховаемось де-небудь i дiзнаемось, у чому справа.
І ось, замiсть того щоб пiти на полювання, вони заховалися i причаiлися. Ак-Памик поробила все, замкнула дверi i почала чекати. У звичний час, як завжди, прийшов дев, який вже звик смоктати кров, i закричав:
– Вiдкрий дверi!
Тодi сiм братiв кинулися зусiбiч на дева i порубали його на тисячу шматкiв. Стогони дева долiтали до неба. А брати пiдiйшли до Ак-Памик i сказали:
– Ми убили ворога. Чому ти ранiше нам нiчого не говорила? Треба було давно розказати! Тепер нiчого не бiйся.
А через мiсяць уночi до сiмох братiв прийшли деви – друзi убитого – й убили всiх братiв. Ак-Памик залiзла в шкуру лева, i деви ii не помiтили. Напившись кровi братiв, деви повернулися у свое поселення. Ак-Памик накрила трупи братiв чим знайшла, сiла на коня i поiхала вiд мiста до мiста, вiд села до села розпитувати старих людей:
– Чи е спосiб оживити моiх братiв?
І всi люди вiдповiдали:
– Мабуть, такого способу немае…
Нарештi зустрiла Ак-Памик одного старого, i вiн сказав iй:
– Оживити твоiх братiв можна, та тiльки це дуже-дуже важко.
– Нехай важко, дiдусю, ти лиш розкажи, як? – попросила Ак-Памик.
І старий розказав:
– Є верблюдиця, яку звуть Ак-Мая. Якщо ii молоком побризкати на братiв, вони миттю оживуть[4 - Ак-Мая – бiла верблюдиця. «Ак Маянин сюйдi» (буквально «молоко бiлоi верблюдицi») – одна з туркменських назв Молочного Шляху (Чумацького Шляху).]. Та тiльки ж Ак-Мая – людоiдка. Тiльки побачить тебе, з’iсть неодмiнно. Ось верблюжа ii – те людей любить. Коли хочеш добути молоко, вiзьми iз собою гарбуз[5 - Гарбуз, видовбаний i висушений у виглядi посудини.].
– Боже, спаси тебе! – сказала Ак-Памик старому, попрощалася з ним i пiшла шукати верблюдицю Ак-Маю.
Ось прийшла вона в одну ущелину, глянула – а там блукае верблюжа.
– Ти чие? – запитала Ак-Памик.
– Я верблюжа Ак-Маi, – вiдповiло воно.
– Ну, тодi пiдiйди до мене, – сказала Ак-Памик верблюжатi.
Почувши це, верблюжа пiдбiгло до Ак-Памик. Вона погладила його i поцiлувала, а потiм сказала, чому вона прийшла.
– Добре, – вiдповiло верблюжа, – але якщо про це дiзнаеться моя мати, вона з’iсть i тебе, i мене. Лiзь до мене пiд черево. Я почну смоктати i наллю молока в твiй гарбуз.
Ак-Памик погодилась i залiзла верблюжатi пiд черево.
– Чи немае бiля нас людей, чомусь я чую запах людини? – запитала верблюдиця Ак-Мая.
– Та тут i птах не може пролетiти! – вiдповiло верблюжа. – Як же сюди потрапить людина?
– Нi, дитя мое, мабуть, все-таки хтось е, я чую запах людини, – сказала Ак-Мая.
– Я прийшло здалеку i нiкого не зустрiло, – сказало верблюжа.
