скачать книгу бесплатно
Тiльки-но гарбуз Ак-Памик наповнився молоком, верблюжа вiдiрвалося вiд матерi i вiдiйшло. Коли Ак-Памик була вже бiля свого коня, верблюдиця Ак-Мая помiтила ii i голосно закричала. Ак-Памик ледве встигла сiсти на коня i помчала. Верблюдиця кинулася ii наздоганяти, але так i не наздогнала.
Тодi верблюдиця сказала:
– Стань чорним каменем, моя дитино! – i зачарувала свое верблюжа.
Кажуть, що отак чорним каменем, воно, бiдолашне, i нинi ще стоiть на шляху до Мекки!
Про кого тепер послухати новини? Послухайте про Ак-Памик.
Ак-Памик повернулася до своеi печери, зiбрали кiстки братiв, розклала як треба i полила молоком верблюдицi Ак-Маi. Брати, позiхаючи i чхаючи, пiднялися.
– Ох, довго ж ми спали! – сказали вони.
– Якби не я – ви спали б до дня воскресiння з мертвих, – промовила Ак-Памик i потiм розповiла по порядку все, що сталося.
– Дуже тобi дякуемо, дорога сестро! – сказали брати.
А потiм Ак-Памик закип’ятила чай i покликала братiв:
– Сiдайте, пийте!
Так семеро братiв зажили знову, проводячи своi днi у полюваннi. Кожен з них взяв собi дружину i влаштував бенкет. Брати продовжували любили сестру, як i ранiше, але iхнi дружини незлюбили Ак-Памик.
– Нас так не люблять, як ii, – говорили дружини. – Давайте-но що-небудь придумаемо.
Але дружина наймолодшого брата Ак-Памик сказала:
– Нi, я не згодна. Ак-Памик мене дуже любить, i я ii теж дуже люблю.
Тодi iншi дружини сказали:
– Іди геть! Не хочеш дiяти з нами заодно – тодi не заважай! А будеш заважати – загинеш!
Злякалася нещасна i нiкому не сказала нi слова. А шiсть дружин зачаклували Ак-Памик i зробили ii нiмою. День за днем Ак-Памик чахла.
– Мила сестро, що з тобою? – з тривогою запитували ii брати.
Та Ак-Памик нiчого не могла вiдповiсти. Тодi одна з дружин сказала:
– Не запитуйте у неi, що з нею. Це я знаю.
– Якщо знаеш, то скажи нам, щоб i ми знали, – попросили брати.
– Ак-Памик потрiбен чоловiк, ii сердечко зайняти потрiбно, – вiдповiла вона.
– Що ж, вiддамо ii за того, хто iй сподобаеться, – сказали брати.
А жiнка тут i каже:
– Посадiть ii на верблюда i вiдправте в степ. Хто iй сподобаеться, за того вона й вийде.
Брати всадовили Ак-Памик на верблюда i пустили його в степ. Ак-Памик iхала в задумi. У той час були в дорозi син падишаха i син вiзира. Дивляться вони – чорнiе щось удалинi. Тодi син падишаха сказав:
– У того чорного, що виднiеться, я беру собi верх.
– А я вiзьму низ, – сказав син вiзира.
Пiд’iхали вони i бачать – на верблюдi сидить дiвчина.
– Ти людина чи дух? – запитали вони у дiвчини.
Але та не зронила нi звуку.
– Звiдки i куди iдеш? – запитали вони.
Вiдповiдi не було. Тодi син падишаха сказав:
– Ну, хоч ти нiчого й не вiдповiдаеш, а зi мною поiдеш.
Син падишаха приiхав до свого мiста i одружився з дiвчиною.
Минув рiк, i у них народився син. Того дня, коли у Ак-Памик народився син, вона заговорила. Коли син падишаха побачив, що Ак-Памик нарештi перестала бути нiмою, вiн дуже зрадiв. Почалося у Ак-Памик безжурне життя. От тiльки iнколи iй хотiлося побачити своiх братiв. Так минуло чотирнадцять рокiв.
Якось Ак-Памик зробила своему синовi золотi бабки, покликала його до себе i сказала:
– Коли ти будеш кидати бабки, примовляй так:
Я племiнник семи дядькiв,
Їх сестриця – моя мати.
Вийшов з бабкою золотою я,
Щоб за дядькiв покидати.
Молодший дядько мiй – Байрам,
За Байрама кину сам.
Про кого тепер послухати новини? Тепер послухаемо про братiв Ак-Памик. Кожного дня брати Ак-Памик говорили про неi:
– Ак-Памик зробила нам добро, а ми посадили ii на верблюда i сказали: «Їдь собi!» Минуло вже чотирнадцять рокiв. Жива вона чи померла? Ми цього не знаемо. Давайте-но поiдемо кожен в яке-небудь мiсто та пошукаемо ii.
І ось семеро братiв вирушили в рiзнi мiста. Прийшов до одного мiста i Байрам, а тут зграйка дiтлахiв граеться в бабки. Серед них один хлопчик iз золотою бабкою. Кожного разу як хлопчик ii кидае, вiн примовляе:
Я племiнник семи дядькiв,
Їх сестриця – моя мати.
Вийшов з бабкою золотою я,
Щоб за дядькiв покидати.
Молодший дядько мiй – Байрам,
За Байрама кину сам.
По цих словах дядько упiзнав свого племiнника.
– А ну ж бо, ходiмо зi мною, – сказав Байрам i пiшов з племiнником.
Так Ак-Памик знайшла свого брата, а брат знайшов Ак-Памик. Вона розповiла йому про все, що з нею трапилося. Пiсля цього брат сказав:
– Ну, я вирушаю назад.
Тодi Ак-Памик наказала людям:
– Принесiть фаланг i скорпiонiв! – а сама сiла шити сiм мiшкiв.
Принесли фаланг i скорпiонiв. Ак-Памик поклала iх у шiсть мiшкiв i сказала братовi:
– Даси по мiшку кожнiй невiстцi.
А сьомий мiшок вона набила кишмишем з горохом i сказала:
– А це вiддаси своiй дружинi.
Байрам повернувся додому i усiм дружинам братiв дав по мiшку.
– Зовиця прислала нам подарунки! – закричали жiнки i засунули руки в мiшки. Тут скорпiони з фалангами i впилися iм у руки.
– Ой-ой-ой! – зчинився крик.
А Байрам покликав братiв i сказав:
– Я знайшов Ак-Памик. Вона стала дружиною такого-то падишаха.
Слiдом за братом приiхала й Ак-Памик. Вона розповiла про все, що з нею трапилося, i семеро братiв, порадившись, прогнали своiх злих дружин. Залишилася тiльки дружина Байрама, яку Ак-Памик любила до самоi смертi.
* * *
Син Бахаветдiна-верблюда[6 - Святий Бахаветдiн (Бахауддiн) – дух-покровитель верблюдiв. За туркменськими оповiдками, валун поблизу усипальницi Шiвлан-баба бiля мiста Кара-Кали був верблюдом святого. Бахауддiн – реальна iсторична особа, засновник ордена дервiшiв «Накшбандiя» (ХІV ст.). Вважався покровителем гончарного ремесла в Хорезмi.]
Було це чи не було, а в минулi часи жив чоловiк на прiзвисько Бахаветдiн-Верблюд, i не було у нього дiтей. Одного дня порадився вiн з дружиною, i вони вирiшили продати всю худобу i пiти до Кааби. Увечерi лягли спати, а коли перейшло за пiвнiч, якийсь чоловiк раптом промовив:
– Хук хак[7 - «Хук хак!» (араб. букв. «вiн бог», «вiн iстина») – вигук дервiшiв.], гей, Бахаветдiне, чому ти сумуеш?
Тодi Бахаветдiн вiдповiв:
– Немае у мене дiтей, тому й сумую.
– Бог дасть тобi сина, а ти назви його Маммедджаном, – сказав той чоловiк i зник.
Рiвно через дев’ять мiсяцiв i десять днiв народився у Бахаветдiна син, i його назвали Маммедджаном.
Бахаветдiн, не маючи коштiв, подався пасти верблюдiв[8 - Пастухи Туркменii, якi займалися вiдгiнним скотарством, бiльшу частину часу були вiдiрванi вiд своiх родин. Робота пастуха вважалася важкою (вони жили в землянках i куренях, подовгу буваючи пiд вiдкритим небом i страждаючи вiд спеки, дощiв та морозу) i небезпечною (постiйно доводилося захищатися вiд хижих звiрiв та грабiжникiв).], а сам усе згадував Маммедджана. Коли його синовi пiшов восьмий рiк, почав вiн гратися з iншими хлопчиками, а тi й кажуть йому:
– Був би ти хороший, хiба допустив би ти, щоб твiй батько пас верблюдiв?
Маммедджан прийшов додому i запитав:
– Матiнко, у мене ж батько е?
– Є, вiн пасе верблюдiв, – вiдповiдала мати.
Взяв тодi Маммедджан в руку палицю, прихопив iз собою перепiчку i вирушив на пошуки свого батька. Ішов вiн три днi i нарештi пiдiйшов до стада верблюдiв. Запитав вiн пастуха:
– Чиi це верблюди?
– Бахаветдiна-Верблюда, – вiдповiдав пастух.
Пiшов Маммедджан далi i знову натрапив на стадо. Дивиться вiн – збоку бiля стада сидить якийсь старий i годуе борошняною бовтанкою стару верблюдицю. Пiдiйшов до нього Маммедджан, привiтався, i старий йому вiдповiв. От сiли вони, i старий почав запитувати хлопчика.
– Звiдки ти i куди йдеш?
– Мiй батько пiшов пасти верблюдiв, i я йду до нього, – вiдповiдав хлопчик.
– Хто ж твiй батько? – знову запитав старий.
– Мiй батько Бахаветдiн-Верблюд, а мати – Бiбi, – вiдповiдав хлопчик.
Тодi Бахаветдiн-Верблюд обняв хлопчика за шию, поцiлував його i сказав:
– Ах, синку, що тобi тут робити? Іди живи в селищi. Поклади в одну кишеню золото, в iншу – срiбло i розкидай навколо себе.
А син йому вiдповiдав:
– Як же це так, батьку: ти будеш пасти тут верблюдiв, а я – жити в селищi?
Батько схвалив слова сина i вирiшив повернутися додому. Почали вони збирати речi. Ось батько й доручае синовi:
– Синку, продавай верблюдiв – самцiв i самиць, усiх верблюдiв продавай, тiльки не вiддавай оцю стару верблюдицю.
Пiшов батько в селище, а до хлопчика приiхав якийсь вершник i запитав:
– Чи не продаси худобу?
А Маммедджан йому вiдповiв:
– Не продам.
– Якщо не хочеш продавати всiх верблюдiв, то хоч продай трьох-чотирьох, – попросив вершник.
– Добре, – вiдповiв Маммедджан.
Вершник покрутився в стадi i зловив стару верблюдицю.
Тодi Маммедджан йому сказав:
