скачать книгу бесплатно
Хiба ревуть воли, як ясла повнi?
Панас Мирний
Шкiльна програма #1
Своею промовистою назвою i багатством сюжетних лiнiй роман Панаса Мирного «Хiба ревуть воли, як ясла повнi?» викликае цiкавiсть у читачiв та спонукае до роздумiв. Основною iдеею твору е проблема соцiальноi несправедливостi. Головний герой Чiпка шукае свiй шлях, але так i не знаходить, адже його життя – постiйна боротьба за правду, боротьба, яка ведеться на межi чесних i темних вчинкiв. Гостре вiдчуття соцiальноi нерiвностi щоразу пiдживлюе бунтарський дух юнака. Сила кохання, вiрнiсть, справжня дружба, проблема виховання – усi цi мотиви е наскрiзними у творi, що став класикою шкiльноi програми.
Панас Мирний
ХІБА РЕВУТЬ ВОЛИ, ЯК ЯСЛА ПОВНІ?
ЧАСТИНА ПЕРША
I. Польова царiвна
Надворi весна вповнi. Куди не глянь – скрiзь розвернулося, розпустилося, зацвiло пишним цвiтом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще не вспiло наложити палючих слiдiв на землю: як на Великдень дiвчина, красуеться вона в своiм розкiшнiм убраннi… Поле – що безкрае море – скiльки зглянеш – розiслало зелений килим, аж смiеться в очах. Над ним синiм шатром розiп’ялось небо – нi плямочки, нi хмарочки, чисте, прозоре – погляд так i тоне… З неба, як розтоплене золото, ллеться на землю блискучий свiт сонця; на ланах грае сонячна хвиля; пiд хвилею спiе хлiборобська доля… Легенький вiтрець подихае з теплого краю, перебiгае з нивки на нивку, живить, освiжае кожну билинку… І ведуть вони мiж собою тиху-таемну розмову: чутно тiльки шелест жита, травицi… А згори лине жайворонкова пiсня: доноситься голос, як срiбний дзвiночок, – тремтить, переливаеться, застигае в повiтрi… Переривае його перепелячий крик, зiрвавшись угору; заглушае докучне сюрчання трав’яних коникiв, що як не розiрвуться, – i все те зливаеться докупи в якийсь чудний гомiн, вриваеться в душу, розбуркуе в нiй добрiсть, щирiсть, любов до всього… Гарно тобi, любо, весело! На серцi стихають негоди, на думку не лiзуть клопоти: добра надiя обгортае тебе добрими думками, бажаннями… Хочеться самому жити й любити; бажаеш кожному щастя. Недаром в таку годину – аби недiля або яке свято – хлiбороби виходять на поле хлiба обдивлятись!
Отакоi саме пори, в недiлю, пiсля раннього обiднього часу, – тим шляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пiсок аж до славного колись Ромодану, – йшов молодий чоловiк. «Не багатого роду!» – казала проста свита, накинута наопашки, – «та чепурноi вдачi», – одмовляла чиста, бiла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-пiд свити. Червоний з китицями пояс телiпався до колiн, а висока сива шапка з решетилiвських смушкiв, перехиляючись набакир, натякала про парубоцьку вдачу…
Ішов справдi парубок. На перший погляд – йому, може, лiт до двадцятка добиралося. Чорний шовковий пух тiльки що висипався на верхнiй губi, де колись малося бути вусам; на мов стесанiй борiдцi де-где поп’ялось тонке, як павутиння, волоссячко. Нiс невеличкий, тонкий, трохи загострений; темнi карi очi – теж гострi; лице довгообразе – козаче; нi високого, нi низького зросту, – тiльки плечi широкi, та груди високi… Оце й уся врода. Таких парубкiв часто й густо можна зустрiти по наших хуторах та селах. Одно тiльки в нього неабияке – дуже палкий погляд, бистрий, як блискавка. Ним свiтилася якась незвичайна смiливiсть i духова мiць, разом з якоюсь хижою тугою…
Парубок плiвся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкруги своiми блискучими очима; iнодi зупинявся й довго розглядав зелене нив’я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згiрку – i знов оглядав поле. Ось перейшов i драний мiсточок посеред лук, на низинi, у балцi. Пiд ним ще не висохли веснянi калюжi – аж зацвiли, позеленiли: кумкають в них жаби рано й вечiр. От опинивсь на невеличкiм горбку по той бiк мiсточка; став, обернувся лицем до його; глянув на рудку; перевiв погляд на крайне жито. «Отже, тут кращi хлiба, нiж пiд селом, – подумав сам собi, – тут, мабуть, сильнiший дощ пройшов…» Знов повернувся, – i рушив далi.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обнiжок – i пiшов помiж зеленими житами. Ось пiдiйшов до однiеi ниви, нахилився, вирвав при самiм коренi пучок жита, глянув на його, далi глянув на ниву, – i лице засвiтилось одрадою. «От де моя праця, – немов казали його очi, – не марно потрачена: вона зробила з мене чоловiка, хазяiна!..» Повертiвши в руках вирване жито, вiн скинув очима на другий бiк межi; знову глянув на свою ниву, наче рiвняв двi ниви мiж собою, – i промовив вголос: «Бач… на нашому полi жито краще, нiж у дядька Кабанця: мое таке густе та гонке, а в його – ледве од землi одлiзло, – низеньке, жовте, засмоктане…»
Не вспiв доказати останнього слова, – чуе: недалеко, з-за жита, хтось спiвае… Вiн притаiв дух; насторожив ушi, слуха… Голос тонкий, гнучкий, дзвiнкий, так i розходився на всi боки: то розлягався в високiм просторi; то слався по землi, по зелених житах; то замирав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвiдомим щастям…
Парубок стояв, як зачарований. Йому здалося – вiн зроду не чув такого свiжого, гнучкого голосу. У його в очах засвiтилась одрада; лице прояснилося, наче хто збризнув його свiжою водою; серце затiпалось, немов хто доторкнувся до його… «Хто б це?» – подумав вiн, – та й пiшов на голос.
Не встиг ступить десяти ступнiв, як пiсня стихла, – тiльки одна луна ii бринiла ще над головою у його. Ще ступiнь, ще… зашелестiло жито, заколихалося, немов у йому щось борсалось, билось… Ще хвилина – i з жита заманячила дiвоча постать… Парубок став. Дiвчина, як перепелка, знялась – i помчалась вподовж ниви. Низенька, чорнява, заквiтчана польовими квiтками, вона й трохи не схожа була на селянок, часто запечених сонцем, високих, iнодi дуже неповоротких дiвчат. Маленька, кругленька, швидка й жвава, одягнена в зелене убрання, мiж високим зеленим житом, – вона здавалася русалкою…
Парубок спершу, мабуть-таки, чи й не прийняв ii за ту польову царiвну, бо стояв як укопаний, розтягши й без того довгообразе лице, широко розкривши здивованi очi…
Дiвчина одбiгла трохи i собi стала. Озирнулась, глянула на його веселими очима, усмiхнулась свiжим, молодим личком. Тут ii краще розглядiв парубок. Чорне кучеряве волосся, заквiтчане польовими квiтками, чудовно вилося коло бiлого чола; тоненькi пасма того чорного, аж полискуваного хмелю спадали на бiле, рум’яне личко, як яблучко наливчате; очi оксамитовi, чорнi, – здаеться, сам огонь говорив ними… Двi чорнi брови, мов двi чорнi п’явки, повпивалися над очима, злегенька прикритими довгими густими вiями. Сама – невеличка, метка й жвава, з веселою усмiшкою на виду, вона так i вабила до себе. Зелена байова керсетка з червоними мушками, червона в букетах спiдниця, на шиi дорогi коралi, хрести, золотi дукати – усе гарно пристало до хорошоi дiвоцькоi вроди.
Вона стояла навпроти парубка, як намальована, – наче манила своею дивною красою. Не спускаючи з очей, вiн пiдходив до неi.
– Чого ти тут ходиш? – обiзвалась вона перша.
– А ти чого хлiб толочиш? – не зовсiм ласкаво одказав вiн.
– Хiба се твiй хлiб?
– Не чий же… А що?…
– Цур тобi, як мене злякав!.. – та й замовкла. Парубок i собi мовчав.
– А ти хто така? – трохи згодом питае вiн, ковтаючи слова. – Де ти взялася? звiдкiля сюди прийшла?…
Дiвчина почула, як тiльки чують дiвчата, чого в його запнувся голос; очi в неi заiскрили, заграли…
– Навiщо тобi? – прядучи ними, вона питае в його.
– А чого ж ти прийшла сюди, на чуже поле? – каже вiн. – Хто ти така? чого тобi тут треба?… – Чутно – аж дух спира йому в грудях од кожного слова.
– Не ск-а-жу! – одмовила вона нарозтяг, осмiхаючись, i подалася трохи личком вперед, згорнувши пухкi бiлi руки попiд лiктями. – А прийшла сюди, бо недалечко живу… А ти хто?
– Сюди йди! – каже вiн, усмiхаючись i разом запрохуючи очима. – Посiдаемо тут… побалакаемо… я тобi й розкажу – хто я…
Як стрель стрельнув у дiвчину. Сплеснула в долонi, зареготалася та й помчалася буйними житами… Далi – вискочила на зелену луку, що красувалася польовими квiтками; потiм – повернула круто налiво, почесала яриною; як бiлочка на деревину в лiсi, так вона збiгла прудко на згiрок; стала, перевела дух, озирнулася; осмiхнулась; махнула правою рукою: «Сюди, мов!» – та наче мана яка, спустилася вниз – i скрилася за горою.
Парубок нi з мiсця. Стоiть та дивиться вслiд iй ще дивнiшими очима – мовби переглянув через гору!.. У вухах його ще вчувався ii голос, свiжий, тонкий, ii смiх, молодий та дзвiнкий; перед очима, як та причуда, манячила ii постать метка, жвава; йому усмiхалося ii личко бiло-рум’яне, з ясними очима, з чорними бровами; уся вона, з зеленою керсеткою, з червоною спiдницею, привиджувалась йому, як жива!.. «Що це? – думав вiн. – Чи справдi, чи вважаеться?… І вiдкiля б це?… чи не москалiвна?… так же, казали, у москаля дочка вмерла… гм… мов, бачся, на хуторах нiкого такого й немае… Хiба Хоменкова? – так же не блигий свiт од Хоменкового хутора сюди телiпатися… А видно – хутiрська: на селi, окрiм попiвни, здаеться, нiкого пiдхожого… Оже й не попiвна: попiвну я знаю – попiвна не така, та й не пiде за п’ять верстов од села… Чия б же це?…»
Не розв’язавшись з такою думкою, вiн вийшов на згiрок – подивитись, куди пiшла дiвчина. Було вже пiзно. Дiвчини не видно, – тiльки зеленiли то там, то там, обложившись полями, хутiрськi сади, як розкiшнi квiтники, а мiж зеленою листвою вишняку, груш, слив та яблунь бiлiли чепурнi хаточки. Парубок постояв на згiрку, помилувався красою околицi, задивився на один хутiр, на другий; пригадував хазяiнiв iх, перебрав у пам’ятi iх дочок, – та, теряючись в догадках, i повернув назад – додому.
Ішов вiн такою ж тихою ходою, як i сюди, а може, ще й тихшою, – та все думав та думав… А в серцi – почував вiн – прокидалось щось невiдоме, чудне: i важко мов, i легко, i сумно, й весело, i хочеться спiвати, й хочеться плакати… Сльози не ллються, а голос рветься; несподiваний сум обiймае голову; думка думку гонить: нiгде пристати, нi за що зачепитися – так i ганяе за маною… А перед очима – зелена керсетка, червона спiдниця, знадний з усмiшкою погляд, червонi, як кармазин, уста, з котрих виглядае рядок дрiбних, як перли, зубiв… У його аж мороз пiшов поза спиною… «Оце так!! – промовив вiн уголос. – Чи не здурiв, бува, я, чи не збожеволiв?… Дома худоба не напована, а я блукаю тут – i думати забув!» Та, пiднявши вгору голову, чимдуж придав ходи в ноги.
Ось незабаром i Пiски. На самому краi села, од вигону, стояла невеличка хатка, вiкнами на широкий шлях. З-за хатки виглядали невеличкi хлiвцi, повiточки; трохи далi – тiк; за током – огород; а все кругом обнесено низенькою лiскою. Зразу видно було, що то плець не дуже заможного хазяiна. Не достатки, а тяжка праця кидалась в вiчi. Хата хоч старенька, та чепурна, бiла, – видно, бiля неi ходили хазяйськi руки; двiр виметений, чистий; огорожа цiла, хоч i низенька, а ворота дощанi-хрещатi.
Недалечко вiд хатнього порогу стояла немолода вже молодиця, бiдненько зодягнена, – i, розсипаючи з миски зерно, голосно скликала курей. Натомiсть з хлiвця прожогом вискочила невеличка свинка й кабанчик – i давай похапцем хламати зерно, не пiдпускаючи курей. Молодиця спершу кричала на непроханих гостей: «Аря, гладкi! аря!», потiм того плескала в долонi й штовхнула кабанчика ногою; а як побачила, що нiчого з такими ненажерами не вдiеш нi криком, нi легенькою бiйкою, – вона висмикнула з мiтли держално – i давай потягати «ненаситну прожир» i вздовж i впоперек, – аж поки не хруснуло держално… «От, проклятi! каторжнi!.. Через них знiвечила держално…» – на весь голос гукала молодиця – й кинула в свиноту надтрiснутим держалном.
Саме на цей крик у двiр повернув парубок. Не вспiв вiн ще гаразд i ворiт причинити за собою, – як уже на його напустилася розсерджена молодиця.
– І де ти, Чiпко, ходиш? де ти бродиш? – докоряла вона. – Ось до якоi пори виходив! Нi корова, нi кобила не напованi, а вiн блукае…
– Я, мамо, на полi був… до ярини довiдувався, – одказав вiн.
Мати пильно подивилася йому в вiчi, наче вивiряла: чи правда тому? Та син уже повернувся – пiшов прямо до загороди, а вона з порожньою помийницею – в хату.
– Не гайся ж, жени корову напувати, бо треба ж ще колись ii й доiти! – усе-таки з докором гукнула з сiнешнiх дверей мати.
Син уже не чув того докору. Вiн випустив з загороди корову, одв’язав од ясел кобилу – погнав до водопою. Хутко погнав, хутко й назад вернувся. Позаганяв у загороду худобу, набрав оберемок свiжоi трави. Зелена трава нагадала йому зелену керсетку; заманячила нiби знайома постать; вiн мерщiй кинув у ясла оберемок… йому здалося, що з-пiд трави заблищали, мов двi углини, двое чорних очей… «Згинь ти, марюко! – скрикнув вiн, випростуючи з трави руки. – От причепилася!!»
Швиденько зачинив загороду, пiшов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
– Чи ви, мамо, не знаете: у москаля е дочка? – пита вiн трохи згодом.
– У якого москаля, сину?
– Що живе коло нашого поля хутором.
– Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, – та, казали, либонь умерла. – А що там?
– Та я так питаю… нiчого.
Розмова увiрвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лавi. Сон не йде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попiд боками, а в вiччю – вона та й вона. «Пропади ти, навiжена!» – шепче вiн. Перевернувся з боку на бiк, натяг на голову ряднину, – не спиться, та й годi… «Нi, вже: не швидко ти дiждеш, щоб я пiшов на поле!»
II. Двужон
Лiт за двадцять до крiпацькоi волi, з того самого Ромоданового шляху, яким iшов парубок, у село Пiски вступав якийсь невiдомий захожий. Видно – з далекоi дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибiйчанi, пiдсуканi аж до колiн; за спиною вiрьовкою навхрест перев’язана одежа; через праве плече, на палицi, перекинута торба – мабуть, з харчю, та пара шкапових чобiт. На взiр – чоловiк середнiх лiт. Чорнi, як гайворон, уси починали вже по краях рудiти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно, мабуть, не бачила скiска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всi боки. Сказати б – з заробiткiв, коли б не така рання пора. А то тiльки що весна настала. Постiкали води, зазеленiли трави, зацвiли садки, городи, сонце ще не пекло, як серед лiта, а приязно сяло та грiло.
Дiйшовши до одного двору, де серед нечистого городу влiзла в землю старенька хата, захожий став: «Оце ж, мов, бачся, й Окунева хата!» – каже вiн сам до себе.
На той час з низеньких хатнiх дверей вийшов молодий парубок.
– Здоров був! – обiзвався до його захожий.
– Здоров.
– Чи це Окунь живе?
– Який Окунь?
– Карпо Окунь, старий дiд.
– Нi: це Лимар, а не Окунь.
– А де ж Окунь?
– Та який Окунь?
– Дiд старий, що з бородою ходив.
На iх розмову нахопилася з-за хати старенька жiнка. Видно, поралась коло городини, – бо очiпок подався трохи набiк, лице в поту, руки в землi.
– Та кого ти, чоловiче, питаеш?
– Окуня Карпа.
– Е-е-е… його вже давно й слiду нема… Знала я того Окуня, знала… Уже, мабуть, лiт з десять буде, як помер… А тобi ж навiщо вiн?
– Та треба… Так умер, кажете?
– Умер, умер.
– Та хто ж пiсля його зостався?
– Та хто ж пiсля його зостався?! – каже жiнка, задумавшись… – Зосталася Ганна-небога, що вийшла за Соломенка. Та й та уже вмерла. Оце ми у неi й дворище купили. Та ще зостався Грицько – був йому якийсь далекий родич… торiк його у некрути взяли. Та, здаеться, вже й немае нiкого такого…
– Так… А волость же ваша далеко?
– Волость? – глянула жiнка на його й, перегодя трохи, одказала: – На тiм боцi села. От як пiдеш сiею улицею, та й вийдеш прямiсiнько. Спершу будуть гамазеi, а там – зараз i волость.
– Ну, спасибi вам. Прощайте.
– Щасливо.
Пiшов собi чоловiк тою тропою, що розказала жiнка. А жiнка й парубок ще довго стояли – дивились услiд, аж поки не скрився захожий з очей у кривiй вулицi.
– Ти не питав, Грицьку, – тодi жiнка до парубка, – хто вiн такий? навiщо йому Окунь?
– Нi, не питав.
– Гляди, лишень, чи не родич який… Там у його, в Донщинi, багато, кажуть, всякоi рiднi… Там i брат його жив. То чи не по худобу, бува, прийшов i сей?
– Бог його зна.
– Треба б дознатись, Грицьку. Чи не збiгав би ти, слiдом за ним, у волость та розслухався б: що воно за чоловiк.
– Добре, мамо, – каже парубок. І обое пiшли в хату.
Жiнка справдi догадалася, навiщо захожому здався мертвий Карпо Окунь. Той, що розпитував, об’явився в волостi небожем Окуня – Остапом Хрущем, що лiт, може, з п’ятнадцять, як пiшов на Дiн. Уже його й з ревiзii викинули, не тiльки з думки. Тiльки старi люди пам’ятали ще – коли бородатий та бiлий Окунь виряджав на Дiн до дядька свого хлопця-небожа. А тепер оце вiн назад повернувся й просився в пiщанську громаду.
– Чого ти звiдтiля вернувся? – пита його голова. – Хiба там недобре стало жити?
– Та трудно вже й там, – кланяючись, каже Остап. – Не тi тепер порядки пiшли: багато вже й там нашого брата… пропадае…
– А тут хiба краще? – пита писар.
– Та все ж, бачте, – рiдна сторона.
– Як же ми тепер тебе приймемо, що в тебе нi виду нiякого, нiчого? – знову голова.
– Та в мене ось е старий пашпорт. – Та, витягши з гамана шматок засмальцьованого паперу, з обтiпаними краями, й подав головi.
Подивився той на папiр, розправив, прочитав – i знову зложив.
– Що ж з сього?! – каже. – Чому хоч ти не обзивався, як ревiзiя писалась?
– А бог його знае – чому… Не знав.
– Вiдколи пашпорта не перемiняв!! – не випускаючи з рук паперу, дивувався голова.
– Та там мене й по цьому всюди приймали.
– Гм… Що ж тепер, Василь Васильович, будемо робити? – пита голова писаря.
– А що? Треба громаду збирати; та хай поставить громадi могоричу, то, може, й дiло буде, – одказав писар. – А то, як бродягу якого, ще в тюрму запруть.
– Здiлайте милость, – каже, кланяючись, Остап, – уже поклопочiться! Я вже вам, коли так не маю чого дати, то хоч одслужу за те.
Писар тiльки покрутив свого рудого уса та разом з головою й пiшли у другу хату.
Через три недiлi Остап косив у писаря сiно. Та такий з його косар: такий жвавий, такий робочий – невтомний! Усьому лад дае, усiм перед веде – отамануе. А через мiсяць йому об’явлено, що тепер вiн пiщанський громадянин – козак, Остап Макарович Хрущ.
Аж перехрестився Остап, як почув це. Та восени прямiсiнько й почвалав у город найматись. Недовго й мiсця шукав: зараз жид злебенив його та й заправив у поштарi.
Добре Остаповi. І одежа й хлiб жидiвський, i плата добра, та й од проiжджих перепада. Послужив вiн рiк, а на другий уже грунт i хату купив. Якраз на край села, на белебнi, стояла собi осторонь чиясь сирiтська пустка: необмазана, невкрита, город не обгороджений, звiсно – сирiтське, та ще й за селом.
