скачать книгу бесплатно
Грицько – козачий син, сирота. Пiсля смертi батька та матерi (вони пiд холеру померли обое одного-таки й року) громада оддала сироту далекiй родичцi – вдовi Вовчисi; а як пiднявся хлопець на ноги, то дiд узяв його до себе в помiч коло отари.
Сiда й Грицько коло Чiпки, розв’язуе свою торбу, виймае з неi сухарi – чорнi, як земля, i снiдають обидва разом, коли-не-коли перекидаючись словом…
От рипнули дверi – показався дiд на порозi.
– Уже ви, хлопцi, тута?
– Тута.
– А що ж це овець так мало?
– Згонять.
– А ви снiдаете?
– Снiдаемо.
– Ну, снiдайте ж, поки овець позгонять. А я тим часом умиюся та зберуся, та й рушимо!
Іде дiд у присiнки; набира води кухоль – умиваеться…
Тим часом – свiт, як день, тiльки сонце щось забарилося… Закрасивши увесь схiдень палкорожевим цвiтом, воно ще не рушало з-за гори, ще не блиснуло нi одним променем над землею… А земля вже налагодилась його стрiти: зеленi трави порозправляли своi дрiбненькi листочки, повмивалися свiжою ранньою росою. Як дiвчина, дожидаючи свого милого, умиваеться й прибираеться, тремтить, мов у лихоманцi, й палае, наче в огнi, – замирае, довго ждучи, й оживае, не терплячи, – так земля дожидае ясного сонця… i мiниться, не дождавшись. Повiне тихий вiтрець, – потемнiе й насупиться ii зелений убiр; затихне вiтрець – убiр заяснiе, усмiхаеться…
Уже й овець позгонили, i дiд зiбрався. Вийшов з землянки. На головi солом’яний бриль; на плечi, на герлизi, висить торба з хлiбом та свита – на случай негоди; у руцi – малахай.
– А що, хлопцi, будемо рушати! – каже дiд.
Хлопцi пiдводяться, ховають у торби свое чорнохлiбне снiдання й бiжать згонити овець, що розтеклися по всiй царинi, натщесерце смакуючи росяною травою… От уже й овець позгонили до гурту.
– А-г-у-у… тю-у-у! – гукнув дiд. – Треш-тереш-треш!
Свиснув малахай у руцi… Одчиняе Чiпка або Грицько ворота в царинi – i тихо-помалу, посхилявши униз голови, потягли вiвцi шляхом у поле… Хлопцi по боках, дiд ззаду, а Лиско, пiднявши свiй хвiст i голову вгору, гордо виступае за дiдом, мов вiрний джура за отаманом.
Отара суне помалу, викрикуе – то «бе-е!», то «ме-е!» – кахикае, як зимою старi баби на печах, коли почнуть прядиво м’яти… А курява, як хмара, слiдком за вiвцями…
– Агу-тю-у-у! – гукнув дiд, ляснувши малахаем.
– А куди, руда? – кричить Грицько на овечку, що одрiзнилась од отари й прожогом почесала з шляху до зеленого обнiжку. Вiвця не слухае Грицькового покрику: бiжить швиденько до зеленого морiжку вхопити свiжоi травицi та хоч капельку проквасити душу од тiеi страшенноi пилюги, що до самих печiнок добиралася, давила-душила.
Грицько бачить, що за рудою й другi повертають з шляху, – пустився пiдтюпцем, раз по раз вигукуючи «тереш! тереш!» та виляскуючи малахаем. Блудяги нехотя повернули до гурту.
Сонечко почало з-за гори випливати – грало, всмiхалося… Як легенькi блискавочки, забiгали по землi його пароси – i кришталем заiскрила роса по зеленiй травi… За сонцем усе живло прокинулось. Там коники кричали та сюрчали, як не порозриваються; там перепели хававкали, та як у забiй били; тут вiвцi бекають, мекають, кахикають… Легенький вiтрець подихае – i скрiзь розносить тепло раннього лiтнього ранку… Хороше так, весело!
Чiпка йде з боку отари, похнюпивши голову… Об чiм вiн думае? Що гадае? – Нiчого вiн не думае, не гадае… Вiн прислухаеться, що дiеться у його в серцi, в душi… Хоче збагнути – й забувае… все забувае… Йому так гарно, весело; йому так вiльно, просторо… Чвала собi помалу. Торбина на плечi, малахай у руцi… Байдуже йому!.. Посилае вперед ногу за ногою – не думае: де вiн, i що вiн, i як вiн… Легко трепече його серце; дивнi якiсь радощi – не то сон, не то дрiмота – сповивають його душу…
Догнали отару до становища. Дiд свиснув малахаем – вiвцi розскочились, розсипались по зеленому полю…
– Отепер, хлопцi, спочинемо!
І сiдають нашi вiвчарi втрьох пiд деревом. Дiд виймае шматок хлiба та дрiбок солi, починае й собi снiдати…
Грицько, чи присiв, чи нi – вже, дивись – опинився гiн за двое, скочив верхи на барана, трендикае та висвистуе…
Чiпка лежить на спинi, дивиться в блакитне небо. Небо сине, чисте – нi хмарочки, нi плямочки – глибоке, просторе та широке. Не продивитися його глибини, не досягнути оком до краю! Погляд тоне в тiй синiй безоднi, як у сивому туманi… тiльки думка росте та ширша…
«Що там? – дума Чiпка. – Там, мабуть, гарно так… Ач, як синiе!.. як сонечко сяе!..»
– Дiду!
– А що, сину?
– Що там?
– Де?
– У небi!
– Бог…
Задумаеться Чiпка… Дивиться в небо, – йому так гарно дивитись у його…
– Чи воно, дiду, е там люди?
– Де?
– На небi…
– Нема, сину! Там Бог святий, янголи його та душi праведнi…
– А хiба хто там був?
– Так кажуть. Батюшка так i в церквi читае.
– А гарно, мабуть, там… Бачте: яке сине, гарне!..
Дiд, поснiдавши, молився Богу.
– Гарно, сину! – прошептавши молитву, одказав Чiпцi. – Гарно!.. Не те, що тут, на землi… Там усе добре, святе… А тут – усе грiшне та зле…
Замовк дiд. Трохи згодом прокашлявся та й знову почав:
– То ще тiльки один Бог милосердний держить нас на свiтi, а то б нас давно треба виполоти, як твар нечестиву. Дивись: вiвця!.. Що вона кому заподiе?… Нiкому нiчого!.. Ходить собi, щипле травицю зелену… вiвця, та й годi!.. А ми й ii рiжемо, ми iмо ii, як вовки голоднi… І чого ми тiльки не iмо?… А воно то все – грiх! Усе нам оддячиться на тiм свiтi, все… Грiшнi ми, проклятi душi! Ми не тiльки над скотиною знущаемося, – ми й свого брата часом черкнемо… Бач! У брата – он те й друге, а в мене нi сього, нi того… зарiжу, мовляв, брата, – добро його поживу! І рiже чоловiк чоловiка… Рiже – забув i думати, що йому на тiм свiтi буде?!. Лихий його путае, – вiн i рiже… Ох, грiшнi ми, проклятi душi!
Чiпка слухае – i проходить по його душi страх, холод… i шепче вiн стиха за дiдом: «Грiшнi ми, проклятi душi!.. І мати моя грiшна, – думае вiн, – бо вона мене била малого, вона мене серед зими на шлях викидала, щоб не просив хлiба… А баба не грiшна: вона мене нiколи не била; вона менi усього давала, жалувала мене, вговорювала, от як дiд… І дiд, мабуть, не грiшний… А Грицько? Грицько – грiшний: он як вiн верхи на баранi пре!..»
– Грицьку! Грицьку! – скочивши на ноги, крикнув Чiпка, – не iдь на баранi – грiх!
А Грицько гика та тпрука на все поле…
– А вiн на баранi iздить? – питае дiд. – Бач! Я й не туди, чого вiн так вигукуе… Ось я тобi, я тобi!! – свариться на Грицька дiд здалека герлигою.
Грицько скочив з барана, побiг до верб, що росли над шляхом. А дiд, понюхавши табаки, розiслав свиту, розвернувся проти сонця та грiв старе тiло. І Чiпка бiля його примостився.
Незабаром Грицько вернувся з повною пазухою горобенят.
– А я, дiду, ось скiльки горобенят надрав! – хвалиться.
– Навiщо ж ти iх надрав? – питае дiд, не пiдводячи голови.
– А щоб оця погань не плодилася!
– Хiба вона кому зробила що?… А грiх! – промовив Чiпка, придавивши на останньому словi.
– А хто, як жиди Христа мучили, кричав: жив-жив? – одказав Грицько та й висипав з пазухи голоцюцькiв з жовтими заiдами.
Чiпка подивився на дiда, що лежав собi та дрiмав, не слухаючи iх розмови. Горобенята почали розлазитись. Грицько ухопив герлигу.
– А куди?… куди!.. – закричав. Та – геп! герлигою по горобенятах… Так кишечки й повискакували…
– Оце вам жив-жив!.. жив-жив! – гукае Грицько, та раз по раз герлигою, герлигою…
Чiпка дивиться то на горобенят, то на дiда: чи не скаже чого дiд? Дiд лежав собi мовчки. «Значить, правда, що вони кричали: жив-жив!» – подумав Чiпка, та як схопиться… Очi горять, сам труситься…
– Стривай, Грицьку! стривай! не бий… Давай краще iм голови поскручуемо!..
Як схопить горобеня, як крутне за головку… Не вспiв оком моргнути, – в однiй руцi зостався тулубець, а в другiй – головка.
– А що – жив! а що – жив!! – кричить Чiпка…
– А що – жив! а що – жив!.. – вторуе за ним Грицько…
Незабаром горобенят не стало: валялися тiльки однi головки та тулубцi…
– От тепер можна й герлигою, – каже Чiпка, взявши герлигу в руки. Грицько й собi за ним. Та зложили горобенят укупу й почали перiщити, як снопи молотили… Не зосталось горобенят i слiду: валялося тiльки одно м’ясо та кишечки, перебитi, перемiшанi з землею.
– Ходiм ще драти, – каже Грицько, – там ще е.
– Ходiм, – згоджуеться Чiпка.
Та й побiгли до верб, один одного випереджаючи.
– А куди ви? – пiдвiвши голову, питае дiд. – Пiдiть лишень овець позавертайте! Бачите, як порозходились… Щоб ще звiрюка не заняв…
Дiд знову лiг. Скоро й заснув.
Хлопцi побiгли…
…Швидко вони позавертали овець i, як кошенята, дралися по вербах, видираючи горобенят. Удвох надрали ще бiльше, нiж сам Грицько надрав. А далi – поскручувавши голови, били герлигами… помiсили чисто на гамуз!
Сонце дедалi все вище та вище пiдпливало. Перше ж так гарно сяло та грiло, а це вже стало пекти-палити, аж дiд прокинувся…
– Ач, як угрiло! – обiзвався вiн, пiдсуваючи свиту пiд вербу, в холодок. – Ану, ще понюхаемо та заграемо… Хлопцi, видно, десь горобцiв деруть…
Дiд понюхав.
– А-а… та й добра ж! – промовив, чхнув – i полiз у торбу за сопiлкою.
Вийняв сопiлку, послинив дiрочку, свиснув раз, удруге – i зачав «Вiвчарика». Гучно-гучно загула сопiлка на все поле, немов хто заспiвав жалiбно; аж ось замира, замира, – тiльки сопе… А це зразу, немов опiк хто, закричало, завищало – та й стихло… вдруге… втрете… i полився тяжкий плач… Сумно зробилося, важко… Отара посхиляла униз голови, немов слухала того плачу тяжкого… От знову сопiлка замовкла. Трохи перегодя тихий регiт крiзь сльози стиха веселив поле; далi – дужче… дужче… сльози сохли… регiт замирав… понiсся веселий, танцюристий козачок…
– То дiд гра, – каже Чiпка. – Ходiм до його!
– Ходiм.
Побiгли.
– А, мабуть, час, хлопцi, й овець напувати! – зустрiчае iх дiд.
Хлопцi зiбрали ватагу, погнали до водопою. Тут з ними трохи халепи не сталося. Як гнали отару через луг, де не взявся сiрий вовк i потяг нишком ягнятко в дiброву… Отара схарапудилась, сипнула вбiк – аж Грицька повалила; Лиско майнув за вовком. Чiпка за Лиском. Вовк бачить, що непереливки, покинув ягнятко та драла в лiс… Чiпка з Лиском за ним. Дiд почув, що Лиско гавка на вовка, й собi надiйшов… Так де ж ти вовка в лiсi шукатимеш? Тiльки й того, що дiд похвалив Чiпку – за те, що не побоявся вовка, одбив ягнятко.
Вернулися з водопою. Пообiдали сухий хлiб з сiллю; дiд знову лiг спати; хлопцi бiгали завертати овець; Чiпка розказував, який йому вовк здався: «Здоровий, а легкодухий»; Грицько, не вважаючи на грiх, на баранi iздив, щоб тiльки дiд не бачив… Потiм того вони полуднали… Чiпка дiда про що-небудь розпитував; дiд розказував про всяку всячину, грав на сопiлцi… Так – аж поки сонце не повертало навзаходи. Тодi дiд завжди казав хлопцям: «Пора, хлопцi, додому вертати!»
Хлопцi збирали овець в отару, гнали до села. Там, у царинi, стрiвали iх люди, й кожне своiх овець залучало додому. Порозпускавши овець, хлопцi вертали по домiвках, а дiд запирався в землянцi до другого ранку.
