скачать книгу бесплатно
Купив Остап хату, та, не довго думавши, й шле старостiв до Мотрi Жукiвни – бiдноi, некрасивоi дiвчини, уже таки й лiтньоi, що жила в сусiдах, удвох з старою матiр’ю.
– А що ж, Мотре, – каже iй мати, – iди! Хоч хата своя буде; хоч не тинятимешся на старiсть, як от я, стара…
– Та чи йти, то й iти! – одказуе дочка. – І так натерпiлись усього!
Обмiнили хлiб, а в недiлю й весiлля заграли.
Як уступила Мотря в свою хату, то немов знову на свiт народилася. Чепурить ii, прибира. Дiждали весни, – город одкопала, скопала, засадила; хату вимазала, оббiлила; призьбу жовтою глиною пiдвела; коло хати вiником обмела. Чисто кругом – любо глянути, i огородина зеленiе…
Та й тiльки ж то, що огородина своя, а бiльше землi – нi ступня. Приходилось у чужих людей косити, хлiб заробляти, спини не розгинаючи, спочивку не знаючи… Оже як не працювала Мотря з Остапом та з Оришкою – старою своею матiр’ю, а все бiдно жили. Інодi зимою нi з чого було й галушок зварити, – приходилось сухим хлiбом давитись…
Остап – спершу був повеселiв: такий балакучий, такий щирий, – Мотрю жалуе, коло тещi ласкавий; а далi – все хмурнiшав та й хмурнiшав. Стала нудьга виглядати його очима, журба невимовна гнiтити його душу i серце… Ходить бувало восени або зимою по двору, опустить на груди голову та за цiлий день i слова не промовить нi до кого…
Так минув рiк; минае й другий; а вони – всi тройко (дiтей не було) – похмурi, невеселi… Немае долi – немае й радостi!
Лягла зима. Падав дрiбний снiг, як бува в холод; буйний вiтер крутив заметами й вив, як звiр у лiсi, у димарi Остаповоi хати. Нiч уже спустилася на землю. Мотря й Оришка сидiли на полу; перед ними на стiльчику неясно блимав каганець – от-от збирався погаснути. Вони пряли мовчки; кожна про себе думала якусь тяжку думку. Остап лежав на печi… Тихо, – тiльки веретена сюрчать…
– О-ох! – важко зiтхнув Остап. – Обридло вже менi по цих краях горювати, – промовив вiн, наче сам до себе. – Дiжду весни, пiду на заробiтки. Там, може, знайду добре мiсце, то й вас переведу…
– А як же не найдеш? – на це йому Мотря. – Лiто втратиш… а я одними руками що тут зароблю?… – додала вона журливо й скривилася.
– Та вже ж ви тут з матiр’ю то сим, то тим боком настягаетесь на зиму… А я, коли що, то там i зазимую. Так менi тут остогидло!
Дiждали весни. Порадився Остап з жiнкою та з тещею, узяв пашпорт, пiшов собi. Мотря з старою матiр’ю зостались самi собi на хазяйствi.
Вирядили Остапа на Дiн у Великий пiст, а так – к зеленiй недiлi – приходить з Дону бумага: чи е, мов, у вас такий i такий козак Остап Хрущ? i де вiн у вас узявся? Що тут вiн прозивався не Хрущ, а Притика… що вiн кинув у нас жiнку й трое дiтей, пропадав був – не знать де – три роки без малого… А ось тепер – у пашпортi вiн уже Хрущем пишеться, та ще й жонатим. Що се воно за знак? з якоi це речi така плутаниця?…
Так оце запитувала якась Донська станиця Пiщанськоi волостi… І задала ж роботу волосним оця несподiвана бумага!
Як прочитала ii козацька старшина, то голову й руки опустила.
– Оце так! – скрикнули в один голос i голова й писар. – Буде ж тепер вiд окружного… І як-таки повiрити такому волоцюзi?! Прийшов – чорт його зна й вiдки, сказавсь – бiс його зна й ким; а ми – на тобi, та цить! – i лапки поклали… Окунiв небiж, та й Окунiв, – нестеменно Окунiв… Чому не прийняти?… Аж воно – он який небiж!!
– Еге ж… Недаром я казав, – вибрiхувавсь писар, – пiдождемо трохи, спишемось… Не послухали?…
– Що ж тепереньки робити? – мов не чув, питае голова в писаря.
Той мовчав, потупивши в землю очi. Видно було – щось пригадував.
– Недурно менi сю нiч чорна собака снилася, – похваливсь голова. – Жiнка одгадувала: напасть… Так воно й е!
– А менi руда свиня, – увернув писар.
Порадившись, мерщiй послали за Мотрею десятника. Мотря прийшла.
– Чи не розказував тобi чоловiк чого про Дiн? – стрiли ii волоснi.
– Нi, не розказував, – одказала Мотря, здивувавшись такому питанню. – А що там? Хiба яка чутка прийшла?… – запитала вона зляканим голосом.
Так i так – кажуть; таке й таке диво…
Як почула таке Мотря, то й лиця на iй не стало: поблiдла, як крейда, затряслась, як лист на осичинi; хотiла щось сказати, та не вимовила й слова, – тiльки раз по раз тяжко зiтхала i якось чудно дивилась мутними очима…
– Чого ти здихаеш? – гримнув на неi голова. – У чоловiка навчилася?… Той теж, як прийшов, то такого Лазаря скорчив… Проклятi! Через вас на Сибiр ще пiдеш…
Мотря нiчого не одказала, – тiльки жалiбно дивилася. Коли б хто заглянув тодi в ii душу, – що там робилося! Якби зазирнув у серце, – що в йому поверталося!
– Іди собi! – гукнув голова, бачачи, що в неi й рiч вiдтяло.
Мотря повернулася, вийшла. Ішла по вулицi, – не бачила свiта перед собою; прийшла додому, – як п’яна, мов чмелена…
– Що там, дочко? – стрiла ii мати. – Чого тебе кликали?
Пожовкло в Мотрi у вiччю, заколихався свiт, пiшло все ходором… Не пам’ятала вона, як опустилась на лаву – так не роздягнена, не розбута – i впала опукою. Сльози, як горох, полилися з очей.
– Чого ти, дочко? Чи, не приводь господи?… – Оришка не доказала. У неi в думцi пробiгла смерть Остапова.
Мотря не озивалася; плакала мовчки. Оришка пильно дивилася на неi. Серце почуло якесь лихо; перед очима вже стояла бiда… В Оришки затiпались челюстi, забiгала по виду мишка.
– Та кажи!.. чого ти плачеш? – аж скрикнула вона.
Мотря утерла рукавом сльози й простогнала… А далi натужилась i, схлипуючи, перериваючи слова, стала казати: «О-о, Боже мiй!.. недурно вiн все сумний був… мовчав… журився… та все через сон про Дiн викрикував… про Хiврю та Грицька… Недурно ж це воно!.. Ой, пропала ж моя голiвонька бiдная!!.»
– Що ж там таке? кажи вже, не мороч моеi голови! Про яку це ти Хiврю плещещ?
– Про жiнку того сучого сина, щоб йому… нi добра, нi життя!..
– Кого?
– Остапа…
– Чи ти не збожеволiла, дочко?
– Поневолi збожеволiеш, коли таке…
– Мотре! не тумань ти моеi голови: розкажи по-людськи – що там таке?
– Отой волоцюга, блудяга… покинув на Дону жiнку з дiтьми… приплiвся сюди на мою голову… Господи! i за що ти мене отак караеш на сiм свiтi? – скрикнула Мотря i знову залилась сльозами.
Тепер тiльки Оришка розiбрала свое лихо. Образа, гора тяжкоi образи дочки, людськi поговори та смiхи, – все разом пiднялось у головi матерi, налягало iй на старе серце важким жалем… Вона глянула ще раз на Мотрю, поступилася назад, простогнала, сiла мовчки на пiл, узявшись холодними руками за крайню дошку, щоб не впасти. Старе тiло тремтiло, колихалося, стара голова не здержувалась на в’язах – хилилася на груди. Оришка болiсно пiднiмала ii i тяжко стогнала… Мотря не переставала плакати. Гiркий ii плач, стогнання матерi зливалися вкупу, носилися по хатi, слались по бiлих стiнах. І темнiли вони для дочки й для матерi; здавалась темною хата, й свiт, що вривався у вiкна, чорнiв у вiччю в них… І стояла в темнотi тiй ще темнiша доля iх – чорна, темна, страшна, з худим, з’iденим нуждою лицем, з злими од голоду очима.
Таке лихо скоiлось перед обiдом. Страва давно стояла у печi: ще як у волость iшла Мотря, то засунула, щоб упрiвала. Тепер нiхто й не згадав про неi. Горе без страви нагодувало обох. Нiхто з них не кидався до печi. Обидвi навiть забули про обiд.
Так день настав, так i минув. Одходячи на спокiй, сонце обдало землю блискучим промiнням; земля на прощання усмiхнулася – i потемнiла. Спустилася нiч; викликала собi на втiху зорi; викотився з-за гаю мiсяць – i став оглядати околицю… Усе кругом спало, мов зачароване, в тихiм забуттi теплоi ночi, – не спав тiльки один соловейко, виспiвуючи в зеленiм садочку свою любу пiсню, – та не спало ще лихо в Орищинiм та в Мотринiм серцi… Завело i воно свою пiсню – гiрку, журливу, безнадiйну… І не розходилась та пiсня по свiту, не окликалася луною в лузi, як соловейкова, а, як важкий камiнь, налягала на душу, морочила голову цiлим роем темних гадок, пекла серце нерозважною тугою… Мотря й Оришка не спали, не плакали, – тiльки то одна, то друга зiтхала… І вiдкiля це лихо взялося? i чого воно до них вчепилося? чим була Мотря Остаповi?… чим вона тепер осталася?… Мотря й Оришка роздумували, розгадували… Жiнка жонатого чоловiка? покритка-дiвка?… Нi жiнка, нi дiвка, а замужня вдова… Грiх перед Богом, – чим його замолити? Сором перед людьми, – чим його змити?… А ще ж, може, i каратись за це прийдеться – хоч не на сiм, то на тiм свiтi… Непевний той Остап, – вiн щось лихе, страшне… Страх справдi пiсля таких думок закрадався iм в душу – i вони обидвi тихо молилися.
Як не мучились вони цiлу ту нiч, що вже не думали, а все-таки не видумали нiчого для себе утiшного.
Не вигадали поради й волоснi. Судили, рядили – та окружному, а окружний – та губернаторовi. Пiшли писати та одписувати…
Незабаром наiхало в село чиновного панства. Питають-розпитують, пишуть-записують. Натерпiлася страху Мотря од тих хитрих спросiв та переспросiв; набралася горя Оришка, глядя на свою дитину.
А в селi – тiльки й мови, тiльки й речi, що про Хруща. Наче все на свiтi для Пiсок провалилося, один Хрущ зостався, а через Хруща – й Мотря… Хто ii зроду не знав – став допитуватись: де вона й що вона. Не можна Мотрi нiкуди очей показати, щоб на неi пальцями не тикали. Вийде Мотря на вулицю, – малi дiти слiдком за нею; пораеться Мотря на вгородi, – бачить: двi жiнки стоять коло тину, дивляться на неi й перешiптуються. Немае Мотрi спокою i в церквi: i там ii не спускають з очей.
– Ото… ото вона! низенька, чорнява… чорним платком голова пов’язана, – чуе Мотря позад себе в бабинцi.
– Ото чорнява, що хреститься?
– Еге ж, еге… Ото вона сама… за жонатого замiж пiшла.
Чуе Мотря, та боiться озирнутись: iй чогось соромно, страшно.
Вона впаде навколiшки, приникне головою до помосту, – шепче молитву щиру, просить у Бога ласки, одмолюе свiй грiх – i разом сльози ковтае.
Тодi тiльки люди трохи забули про Хруща, як жнива настали. Своi клопоти, праця, утома трохи зацiпили язики людськi.
Коли це – перед другою Пречистою ведуть Хруща у ланцюгах через Пiски. Як зачули люди, то за малим не все село вибiгло з хати, мов на ведмедя, дивитись. «Хрущ!.. Хрущ iде!.. Хруща… Хруща ведуть!..» – викрикують з усiх бокiв по селу. І бiжить на Хруща дивитись старе й мале.
Повели Хруща у Гетьманське; засадили в тюрму за залiзнi штиби; давай випитувати та розпитувати. Пiднялися знову спроси та переспроси… Зовсiм загубила спокiй Мотря: водять ii то в город, то з города… А тут – друге лихо: Мотря почула – щось заворушилось пiд серцем…
Помiтили люди – та як у дзвiн задзвонили:
– Чи чули?… – питае молодиця другу, стрiвши на улицi. – Завагiтнiла…
– Чула, серденько, чула… І скажiть: од такого!!
– Це вже, видно, не перед добром, моя матiнко!.. Чи не кiнець, бува, й вiку швидко буде… Там торiк хвостата зоря свiтила, а се знов проява якась вирискалась…
– І я кажу: не перед добром таке на свiтi коiться!
Та як пiдуть отак цокотати, – не переслухаеш.
А пiд недiлю або свято збереться де-небудь чоловiкiв купа, надiйдуть жiнки, парубки, дiвчата – назбираеться чимала юрба людей, то й давай перетирати на зубах у сотий раз того чудного Хруща.
Аж ось – не знать звiдкiль узялась на селi чутка, що вiн нi Хрущ, нi Притика, а прямiсiнько-таки Іван Вареник – крiпак пана Польського, що панував у Пiсках.
Така чутка збила з пантелику судових i громаду. Що з ним робити? Як тепер його судити? Кинулись до пана, – пан одсахнувся: робiть, мов, з ним, що хочете, як знаете… Тодi громада розв’язала дiло. Як голили хлопцiв у москалi: «У некрути його!.. лоб йому! лоб!..» – закричала громада. Поiхав голова у Гетьманське, пiшов, куди треба, однiс, що годилось, – i «перевертня» прямо з тюрми повели до прийому. Заголивши лоб, перевернули його ще вчетверте – i став вiн з Вареника Хрущовим. Незабаром його кудись погнали, – та бiльше вiн нi вертався, нi озивався.
Оддали Остапа в москалi перед Покровою. А так, перед пущенням, породила Мотря сина, – та ще й породила неабияк. Роди були тяжко труднi: потугувала ними Мотря два днi й двi ночi, не своiм голосом викрикуючи… Що вже не робила «довгоп’ята» баба-повитуха, – нiщо не помагало. Ледве Мотря на той свiт не переставилась. Уже й не кричала й не стогнала – лежала мертвою колодою… Аж на третiй день «Господь ii помилував»: серед тихого плачу Орищиного почувся голосний дитячий крик…
– Єнерал!.. – зрадiвши, скрикнула «довгоп’ята» баба.
Оришка пiдняла руку, перехрестилася… Мотря важко зiтхнула – i розкрила сплющенi очi… Хату обняла тиха одрада.
Як же почули люди про такi роди, – знову загомонiли. Пiшло знов по селу шушукання, глум, таемнi страхи… Дiйшло до того, що нiхто вже Вареника не щитав i за чоловiка, а так-таки за самiсiнького куцого… Дехто помiтив i невеличкi рiжки на головi в його, як стригли в прийомi. А Кирило Кнур – недалечкий сусiда – Христом-богом клявся, що як купались з Остапом укупi, то й хвостика бачив… Не при хатi згадуючи – куций, та й годi!
А тут ще дитинка знайшлася, та ще при таких родах!!.
– Щось воно таки непевне, моя матiнко!.. – цокочуть жiнки, похитуючи головами.
І не одна й не двi нарошне забiгали в хату до Мотрi – довiдатись: чи немае на йому яких ознакiв? Одна якось забачила на лiвiм колiнцi невеличку родимку… «Оце ж воно й е!» – подумала та мерщiй з хати.
– А що?? – стрiва ii кума.
– То ж воно, кумонько, саме!.. – каже кума, перехрестившись.
Незабаром цiле село слебезувало про ту пляму. Усi в один голос: «чортеня» – та й годi!
Прийшлось кумiв брати, – нiхто не хоче. Що тут робити? Вже три днi як дитина нехрещена… Не дай, Боже, якого случаю – i вмре, не уведене в закон!..
Кинулась Оришка по сусiдах… Всяк дякуе, сторониться… Ходить вона по хатi – сама не своя: свiтить сiдим волосом, ломить сухi руки… Мотрi вже й не хвалиться: вона й без того ледве дише.
На той час лучились у селi перехожi москалi. Оришка до них: «Москалики-лебедики, охрестiм дитя!» Купила москалям кварту горiлки. Тодi один якось згодився. Москаль за кума, сама Оришка за куму.
Понесли до батюшки. А панотець i собi: «Як його, такого виродка, в хрест уводити?!»
«Боже мiй!.. що його робити на свiтi?! – плаче Оришка, – та до попадi: «Матушка!.. я вам сього й того, я вам моток пряжi напряду, – умовте панотця!..»
Попадя зглянулась. Охрестив дитину батюшка: назвав Нечипором.
III. Дитячi лiта
Не судилося Мотрi щастя. Не зазнала вона його змалку, не бачила дiвкою, жiнкою, не сподiвалася замужньою вдовою…
Не тiльки ii, а й ii матiр стару стали цуратися люди. Саме те мiсце, де вони жили, зробилося якимсь страшним, – стали його оббiгати… Казали, що до Мотрi кожноi ночi змiй у димар лiтае: якийсь захожий чоловiк застав його в хатi та насилу з душею вирвався… Непевне мiсце! Бувало вночi нiхто не пройде повз iх хату, не перехрестившись; а дiтям – то й удень забороняли туди бiгати…
Мiсцина справдi стала пустирем одгонити. Лежить за селом, на самому белебнi, неогороджена, необкопана – так рiвець невеличкий прокопаний та й годi… Іде скотина – нема перепону – через грядки так i чеше; собаки так i гнiздяться! – кубла повибивали… Пустир пустирем! Хата хоч стара була, та як полагодив був Остап, поки ще не женився, то вона мов i бадьорилася; а як пiднялась лиха година, що замчала не тiльки лад у хатi, а й самого Остапа, – то й хата осунулась… Стрiха мiсцями повигнивала, покрiвля де-где провалилася, вiкна побитi: замiсть шибок – ганчiрки свiтять; ще до того дощ та хуртовина оббила, обшмарувала… Пусткою аж воняе! І всерединi не краще. Стiни чорнi, аж цвiллю взялися од води, що дощi поналивали крiзь лиху оселю; черевата пiч потрiскалась, – димiла, курiла; замiсть лав якiсь кривоногi ослiнчики – i сiсти на них страшно; стiл – ходором ходить; пiл – на п’ядь дошка од дошки: Мотря пiд холод двi дошки спалила, бо не було чим у хатi прокурити… Бiдота несказанна, злиднi невилазнi.
Неодрадне життя Мотрине. Невеселим оком дивилася й ii стара мати на ту оселю, на лихий той захист, через який вони стiльки горя прийняли, стiльки клопоту звiдали… Вони б його давно кинули, якби було де притулитися. Та де його при недостачах, при убожествi?! Коли на роботу приймали Мотрю з опаскою.
Лiтом Мотря стае жати. У Пiсках нiхто не приймав, – бо помiтили, що в кого Мотря жне – вся нива закрутнями унизана. В сусiдньому селi Байраках Мотря хлiб заробляла, – на жнива становилася.
Що за лiто заробить Мотря, те за зиму й проживуть… коли ще й ставало! А було так, що нi дрiбка солi, нi пилинки борошна… Де вже думати про одежину!! Що, дiвуючи, придбала Мотря, то все позношувала: саме гноття та рам’я висiло… Як заробить конопель, – то й добре. Помочить iх, висушить, витiпа: костриця на топливо, волокно на прядиво. Напряде отак лiт за двое, оснуе, витче, та й сорочка е; виб’е – спiдницю пошие, юпку… У вибiйчаному i в свято ходила. Другi в плахтах та запасках, голови шовковими платками повив’язують, а Мотря з вибiйчаноi юпки та спiдницi не вилазила. Бiленькою хусткою зав’яжеться, та й шмаруе… Ото буденне й празникове! А що старе, дране, – позшивае, позаштопуе, – матерi старе тiло прикрие або дитинi – штанцi, куцину… Нужда!! На зиму на всiх одна юпка була. Пiде куди Мотря, – сиди, мати, з хлопчиком дома – й не рипайся! Пiти треба матерi, – сиди, Мотре… бо й чоботи однi!
Робота не страшна, як сила е. Мотря день i нiч в роботi та в роботi; лiтом – на полi, зимою – дома. А Оришка – стара вже, – нездужала, – тiльки й того, що доглядае дитини… Як лiтком немае Мотрi дома, – баба зварить iстки, догляне, й нагодуе, й спати положить, котка спiвае…
Ай дитина ж то вийшла – на славу! Повновиде, чорняве, головате, розумне… Тiльки якесь невеселе, вовчкувате, тихе. Другi дiти жвавi, – як дзига крутиться, на мiсцi не всидить… Скажеш йому: дай те! дай друге! – як стрiла пуститься… Чiпка, як його звали, – не такий, нi! Оце, було, Мотря чи Оришка скаже: «Подай, Чiпко, води!», або – ножа, або – веретено… – то вiн i почне: «А де ж воно лежить чи стоiть?» Отак розпитае, повагом устане, повагом пiде, пiднiме й повагом подасть… Мотря за це не любила Чiпки. «Десь Чiпка у нас буде дуже велике ледащо! – жалiеться Оришцi, – йому як що робити, то треба за тиждень загадувати, щоб роздумався…» А iнодi було й буханця улiпить Чiпцi в спину, щоб довго «не роздумував»… Тодi Чiпка руки опустить, реве на всю хату… Є, значить, робота бабi! Оришка справдi душi не чула в Чiпцi: так його любила й жалувала! І цяцьок йому надае, й iграшок яких там – полив’яного пiвника, свистiлочку, а iсти – сама не доiсть – йому зоставляе…
Як пiдрiс Чiпка – став бiгати, то вибiжить було з двору на вигiн, та прямо до дiтвори так i чеше. Так же й дiтвора його не приймае. Зараз почнуть з його глузувати, щипати, а iнодi поб’ють та й проженуть… Недурно пани своiм родом величаються. На селi теж розпитують – хто якого роду… Тiльки те неоднаково, що в городi питають: чим той рiд уславився – чи давнiстю, чи боями, чи послугами. А село знае одну славу – честь. Тим на селi й питають: чи «чесного» роду? А тодi вже й братаються… Чiпка був «виродок»… Як же Чiпку прийняти дiтям до iграшки?! Хiба, щоб поглумитися…
– Виродок iде! – кричить, забачивши здалека Чiпку, бiлоголовий, миршавенький хлопчик.
– Запорток! – пiдхопить другий… – Ходiм до його!
Побiжать, оступлять кругом. То це ззаду хто-небудь i скубне Чiпку за чорне волосся. Окрутнеться Чiпка, насупить брови, скривиться, тiльки очима свiтить… Злi Чiпчинi очi, та недобрi й дiти, що довели до того. Понуро й гостро дивиться на них Чiпка. А тi – за боки беруться зо смiху…
– Чiпко! де ти взявся? – смикнувши Чiпку за полу, питае хто з хлопцiв.
Мовчить Чiпка, – сопе.
