скачать книгу бесплатно
Проект «Украiна». Галичина в Украiнськiй революцii 1917–1921 рр.
Микола Романович Литвин
Поштовхом до початку Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. стала Лютнева революцiя в Росiйськiй iмперii. В тi часи Украiна пережила рiзнi форми нацiональноi державностi – УНР, Украiнська держава, ЗУНР, але державну незалежнiсть утримати все-таки не змогла, Украiнська нацiонально-демократична революцiя зазнала поразки. Причин було багато: це i незгуртованiсть полiтичноi елiти, i незавершенiсть процесу формування нацii, i вiдмiнностi мiж нацiональними та соцiальними завданнями визвольного руху, i його обумовленiсть зовнiшнiми полiтичними й насамперед военними факторами.
У книжцi львiвського iсторика М. Литвина розповiдаеться про роль i мiсце Галичини та галичан в Украiнськiй нацiонально-демократичнiй революцii. Особливу увагу придiлено державотворенню Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, провокативнiй полiтицi бiльшовицькоi Росii, яка намагалася влiтку 1920 року прищепити «любов» галичан до Галицькоi Соцiалiстичноi Радянськоi Республiки. І хоча своеi мети Украiнська революцiя не досягла, ii значення важко переоцiнити, оскiльки вона спонукала новi поколiння до спроб розбудови власноi держави та здобуття незалежностi.
Микола Литвин
Проект «Украiна»
Галичина в Украiнськiй революцii 1917–1921 рр.
Вступне слово
Історiю люди, як правило, не люблять i не знають, бо ii уроки та наслiдки, насамперед трагiчнi, мають властивiсть повторюватися. Зрозумiло, що це не завжди подобаеться новим полiтикам i представникам влади. Зрештою, уроки вiйн i революцiй першоi половини ХХ ст. мають засвоiти не лише лiдери Украiнськоi революцii гiдностi 2013–2014 рр., але i ii опоненти та супротивники, якщо вони хочуть жити в демократичнiй незалежнiй Украiнi, в сiм’i вiльних европейських краiн.
Утiм, сучаснi суспiльно-полiтичнi проблеми Украiни неможливо вирiшити лише економiчними реформами, е потреба також з’ясувати причини i засоби функцiонування колективноi та iсторичноi пам’ятi в окремих регiонах держави, вплив на iх формування зовнiшньополiтичних чинникiв, насамперед краiн-сусiдiв – Росii, Польщi, Румунii, Угорщини та iн. На жаль, наша колективна пам’ять е дуже травматичною: влада i полiтики тривалий час вiдзначали, як правило, не перемоги, а поразки вiд агресорiв i тим самим толерували мiфи сусiдiв про украiнця як молодшого брата, якому завжди бракувало державного досвiду й етнокультурноi досконалостi. Майдан 2013–2014 рокiв та вiйськово-полiтичнi протистояння з росiйськими сепаратистами на Донбасi засвiдчили бажання бiльшостi громадян усiх регiонiв держави жити в единiй державi, боронити соборнiсть украiнських земель, шанувати етнокультурнi та iсторичнi традицii Галичини, Закарпаття, Буковини, Надднiпрянщини, Донбасу, Криму. На жаль, радянський спадок та iнформацiйнi експансii ворогiв сприяли iсторичному безпам’ятству кiлькох поколiнь спiввiтчизникiв.
Окрiм того, треба пишатися тим, що ми маемо тисячолiтню традицiю украiнськоi нацiональноi державностi. Ідея соборностi теж мае тисячолiтню традицiю. На свiтанку нацiональноi iсторii вирiшальну роль для територiальноi й духовноi едностi наших предкiв русинiв вiдiграло прийняття християнства 988 р. князем Володимиром. Вiрнi християнству землi об’еднали в Киiвську Русь. Вiдтак виникла Киiвська церква як гiлка Вселенськоi церкви. Традицii Киiвськоi Русi продовжила Галицько-Волинська держава. Один з ii трьох королiв – Данило пiд час коронацii короною, надiсланою 1247 р. папою Інокентiем IV, пiдкреслив, що прагне едностi всiх християн, поеднання Риму з Константинополем. Однак вже в наступнi столiття живе тiло народу було розчленоване: захiднi землi опинилися пiд владою Литви, а згодом Польщi; Буковина i Придунайськi землi потрапили до Молдовського князiвства, а потiм Польщi, Угорщини, Туреччини. Ще ранiше, в XI ст., Закарпаття вiдiрвала Угорщина. На жаль, у цьому регiонi залишилися сили, якi прагнуть будь-якими засобами маркувати кордон iсторичноi Угорщини. Видаеться, що величний пам’ятник угорцям на Верецькому перевалi, неподалiк могил карпатських сiчовикiв 1939 р., як, зрештою, росiйськiй iмператрицi в центрi Одеси, Ленiну в мiстах Сходу i Пiвдня Украiни служать десоборизацii iсторичноi свiдомостi, розтлiнню нацiональноi/колективноi пам’ятi мiльйонiв украiнцiв нашоi держави.
Украiнська козацька держава XVII ст., на жаль, теж так i не зумiла включити Галичину i Захiдну Волинь, але ii створення стало справою не лише Б. Хмельницького, а i представникiв усiх краiв. 1659 року Украiнська держава втрачае права на самостiйнi зносини iз зарубiжними партнерами, згодом у залежнiсть вiд Росii потрапляе торгiвля, вiдтак фiнанси, аж поки у 1764 р. автономiю Украiни було лiквiдовано повнiстю. Це фактично стало початком повноi лiквiдацii украiнськоi державностi. Вже у 1775 р. сумнозвiсна Катерина II знищила Запорiзьку Сiч, чим позбавила украiнцiв власного вiйська, а на початку вiсiмдесятих рокiв на Украiнi вводився iнститут намiсництва, – вона дiлилася на губернii, що фактично означало включення Украiнськоi держави до загальноiмперськоi системи.
Що ж до Галичини i Буковини, то вони з кiнця XVIII ст. до закiнчення Першоi свiтовоi вiйни входили до складу Австро-Угорськоi iмперii. І це справдi суспiльний феномен, що наш пошматований столiттями народ зберiг еднiсть мови й усупереч чужинцям залишився одним народом, етнокультурним тiлом.
У XIX ст. iдея державностi й соборностi була обгрунтована в творчостi дiячiв нацiонального вiдродження – Тараса Шевченка, Миколи Костомарова, Пантелеймона Кулiша, «Руськоi трiйцi» на чолi з Маркiяном Шашкевичем, Михайла Драгоманова, Івана Франка, публiкацii яких були добре знанi украiнцям по обидва береги Збруча[1 - Кармазина М. Ідея державностi в украiнськiй полiтичнiй думцi. Киiв, 1998. С. 13–20; Касьянов Г. Теорiя нацiй та нацiоналiзму. Киiв, 1999. С. 263–264; Райкiвський І. Ідея украiнськоi нацiональноi едностi в громадському життi Галичини ХІХ столiття. Івано-Франкiвськ, 2012. С. 144–797.]. Вперше вiльнолюбнi Шевченкiвськi поезii прилюдно декламовано у Львовi на лiтературно-музичних вечорах товариства «Руська бесiда» у 1862–1863 рр. у недавно зведеному Народному домi. Тодi ж започатковано традицiю Шевченкiвських поминальних богослужiнь. Незважаючи на конфесiйнi подiли, мiсцевi греко-католики брали участь у православних богослужiннях на честь Кобзаря, твори якого давали романтичне бачення звитяг украiнського козацтва та пропагували iдею незалежностi Украiни[2 - Каднiчанський Д., Литвин М., Орлевич І., Середа О., Стеблiй Ф., Хахула Л. Тарас Шевченко: галицький вимiр. Львiв, 2014. С. 15–17.].
Визначним досягненням суспiльно-полiтичноi думки кiнця XIX?–?початку ХХ ст. було й чiтке обгрунтування стратегii вiдновлення соборностi земель. Власне в роботах галичанина Юлiана Бачинського «Украiна iрредента» (1895) i харкiвського адвоката Миколи Мiхновського «Самостiйна Украiна» (вийшла 1900 р. у Львовi) iдею соборностi етнiчних украiнських земель пов’язано iз завданням виборення державно-полiтичноi незалежностi Украiни. Нещодавно львiвська громада увiчнила iнтелектуальну звитягу цього харкiвського полiтика, а згодом вiйськовика-самостiйника УНР меморiальною дошкою на будинку «Народноi гостиницi» (нинi регiональна митниця). Вдячнi львiв’яни також встановили меморiальну дошку уродженцю Мелiтополя, iдеологу украiнського нацiоналiзму Дмитру Донцову, який, уникаючи переслiдувань росiйського царату, перед Першою свiтовою вiйною замешкав неподалiк Наукового товариства iменi Шевченка; не полишив вiн Львiв i в мiжвоенний перiод.
На початку ХХ ст. державницькi традицii надднiпрянського козацтва на захiдних землях пропагували вихованцi парамiлiтарних товариств «Сокiл», «Сiч», «Пласт», спортивного товариства «Украiна». Як вiдомо, стрiльцi i старшини легiону Украiнських сiчових стрiльцiв 3 вересня 1914 р. на вокзальнiй площi Стрия на Львiвщинi заприсягли не лише цiсарю, але й майбутнiй незалежнiй Украiнi. Це вони довели бойовою звитягою проти царських вiйськ на горi Макiвка, Лисонi пiд Бережанами. Напередоднi та в роки вiйни уродженець Полтавщини Михайло Гаврилко створив у Львовi декiлька проектiв пам’ятника Шевченковi для Киева, в якому намагався втiлити iдею «пробудженоi Украiни». Скульптор-емiгрант виготовив також низку пропам’ятних металевих i гiпсових медальйонiв, плакеток i вiдзнак. До речi, деякi експерти вважають, що проект пам’ятника Кобзаревi М. Гаврилка через чверть столiття використав скульптор Матвiй Манiзер для побудови величного монумента у Харковi[3 - Коваль Р. Шевченкiана Михайла Гаврилка. Киiв, 2014. С. 9—65.].
Хронiку Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. регулярно висвiтлювало щоденне львiвське «Дiло». Украiнськiй Центральнiй Радi, молодiй дипломатii Украiнськоi Народноi Республiки допомагав львiвський iсторик Іван Крип’якевич, пiдготувавши для переговорiв у Берестi-Литовському 1918 р. карту захiдних етнiчних кордонiв Украiни. У 30-тi роки колектив галицьких i надднiпрянських iсторикiв пiдготував пiд орудою Крип’якевича «Історiю украiнського вiйська», яка стала хронiкою визвольних змагань украiнцiв вiд давнини до новiтнього часу. Нинi цiнний архiв i бiблiотека вченого переданi до Львiвськоi нацiональноi науковоi бiблiотеки Украiни iм. В. Стефаника НАН Украiни. До речi, в Галичинi та на Волинi в мiжвоенний час оселилося чимало членiв Центральноi Ради, вiйськовикiв та урядовцiв УНР. А серед них – у Стрию член Центральноi Ради, соратник Михайла Грушевського, дiяч кооперативного руху Дмитро Ісаевич. Його син iсторик Ярослав Ісаевич тривалий час очолював у Львовi Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни, а також Мiжнародну асоцiацiю украiнiстiв, яка з успiхом провела першi Мiжнароднi конгреси украiнiстiв у Львовi, Харковi, Одесi, Донецьку.
Авторовi цих рядкiв пощастило: у сiчнi 1990 р. у спецфондах тогочасного Центрального державного архiву Жовтневоi революцii у Киевi вiднайдено Акт Злуки УНР i ЗУНР 1919 р. – важливий державно-полiтичний документ, виготовлений на картонi друкарською машинкою iз сургучевою печаткою. На щастя, киiвськi архiвiсти його швидко розсекретили, i за 50 тогочасних радянських рублiв (третину зарплати молодшого наукового спiвробiтника) було зроблено копiю, яка потрапила на велелюдний Софiiвський майдан i ланцюг соборностi вiд Львова до Киева. У багатьох украiнських родинах збереглися вiд того часу синьо-жовтi прапорцi, самвидави Народного Руху Украiни, «Просвiти», «Меморiалу», Товариства Лева, надрукованi у Литвi, Польщi або ж Львовi.
Що ж до самоi злуки УНР i ЗУНР та ii урокiв, то деякi науковцi i полiтики нерiдко говорять про злуку 1919 р. лише як про iдею. Однак Акт Злуки обгрунтовано та закрiплено юридично, ii схвалили украiнцi по обидва боки Збруча, зокрема вiйськовi гарнiзони у Станиславовi, Золочевi, Тернополi, Киевi, численнi вiча селян i мiщан. Надднiпрянцi видiлили галичанам грошi на закупiвлю палива, металу, перешивку галицьких вузькоколiйок, розвиток «Сiльського господаря» та iнших товариств. Уряд УНР надав допомогу родинам загиблих стрiльцiв Галицькоi армii, сиротам, бiженцям, якi повернулися у рiднi краi. А ще вiдправлено пiвтори тисячi вагонiв з цукром, борошном, збiжжям. Галичани вiтали навеснi 1919 р. гастролi надднiпрянського театру Садовського. У Станиславовi – тимчасовiй столицi ЗУНР побували Володимир Винниченко, Симон Петлюра, Михайло Грушевський. Надднiпрянський генерал Михайло Омелянович-Павленко у груднi 1918 р. став начальним вождем Галицькоi армii, з ним приiхало чимало досвiдчених командирiв-надднiпрянцiв. Водночас Галицька армiя отримала 20 лiтакiв для авiазагону в Красному i Стрию, а також 80 гармат, 20 тис. гвинтiвок, 80 мiльйонiв набоiв, навiть дирижабль.
Надднiпрянцi спiльно з галичанами боронили соборну УНР проти вiйськ Польщi, Румунii, бiльшовицькоi Росii. На жаль, державно-соборницький процес у 1917–1921 рр. так i не вдалося завершити. В антибiльшовицькiй вiйнi краiни Антанти вiддали перевагу нацiонально консолiдованiй Варшавi. Надднiпрянськi полiтики шукали порятунку в Варшавi, а галичани прагнули заручитися пiдтримкою бiлоi, а навiть червоноi Росii. Вiдтак Украiнська революцiя зазнала поразки. Армiя УНР iнтернована на територii Польщi, про що нагадують сучасникам численнi цвинтарi та окремi поховання надднiпрянцiв, якi поступово вiдновлюються у Варшавi, Перемишлi, Люблiнi, Краковi, Александровi-Куявському, Ланцутi. Галицькi бригади армii ЗУНР вiдiйшли до Чехословаччини, де iнтернованi у таборах Нiмецького Яблонного, Йозефова, Лiберцiв. Поховання галицьких стрiльцiв i старшин на чеських землях, на щастя, не були зруйнованi. Вдалося зберегти й документацiю ЗУНР в архiвах Праги, Ватикану, Киева i Москви. Натомiсть багато галицьких емiгрантiв навiки спочили у безiменних могилах на росiйських просторах ГУЛАГу. Щоправда, немало галичан i надднiпрянцiв вже у роки Другоi свiтовоi вiйни поедналися в антиiмперськiй боротьбi у лавах УПА та повоенному дисидентському русi.
А зараз, шановний читачу, спiльно перегорнемо маловiдомi сторiнки лiтопису вiдродження украiнськоi державностi на захiдноукраiнських землях. Першi кроки на шляху пiзнання iсторичноi правди про ЗУНР зробили самi учасники Визвольних змагань першоi чвертi ХХ ст. Джерелознавчу цiннiсть мають спогади та iсторичнi розвiдки Михайла Грушевського «На порозi новоi Украiни» (Т. 1–3. Киiв, 1917), Володимира Винниченка «Вiдродження нацii» (Т. 1–3. Киiв; Львiв, 1920), «Заповiт борцям за визволення» (Киiв, 1991), «Щоденник. 1911–1920» (Т. 1–2. Нью-Йорк, 1980), Павла Скоропадського «Спомини» (Киiв, 1992), Костя Левицького «Історiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв в 1848–1914» (Львiв, 1926), «Історiя визвольних змагань галицьких украiнцiв з часiв свiтовоi вiйни 1914–1918» (Львiв, 1928), «Великий зрив» (Львiв, 1931), Дмитра Дорошенка «Моi спомини про недавне минуле» (Ч. 1–2. Львiв, 1923), «Історiя Украiни 1917–1923» (Т. 1–2. Ужгород, 1923–1930), Олександра Лотоцького «Сторiнки минулого» (Т. З. Варшава, 1920), Осипа Назарука «Рiк на Великiй Украiнi» (Вiдень, 1920), «Галицька делегацiя в Ризi» (Львiв, 1930), Миколи Чубатого «Державний лад на захiднiй областi Украiнськоi Народноi Республiки» (Львiв, 1921), Осипа Думiна «Історiя легiону УСС 1914–1918» (Львiв, 1936), Антона Чарнецького «Спомини мого життя» (Лондон, 1964), Євгена Бородiевича «У чотирикутнику смертi» (Львiв, 1931), Євгена Коновальця «Причинки до iсторii украiнськоi революцii» (Прага, 1929), Зенона Стефанiва «Коротка iсторiя украiнського вiйська» (Т. 1–3. Львiв, 1937), Володимира Галана «Батерiя смертi» (Нью-Йорк, 1968), Павла Христюка «Украiнська революцiя» (Т. 1–3. Вiдень, 1921–1922), Олекси Кузьми «Листопадовi днi 1918 р.» (Львiв, 1931), Омеляна Поповича «Вiдродження Буковини» (Львiв, 1933), Івана Крип’якевича, Богдана Гнатевича «Історiя украiнського вiйська» (Львiв, 1937), Михайла Гуцуляка «Перший листопад 1918 року на захiдних землях Украiни» (Нью-Йорк; Ванкувер, 1973), Андрiя Чайковського «Чорнi рядки» (Львiв, 1928), Михайла Омеляновича-Павленка «Украiнсько-польська вiйна 1918–1919 рр.» (Прага, 1929), Степана Шухевича «Спомини з УГА 1918–1920» (Львiв, 1929), Ісаака Мазепи «З iсторii Украiнськоi революцii» (Прага, 1930), «Украiна в огнi й бурi революцii 1917–1921» (Ч. 1–3, 1950–1951), Антона Кравса «За украiнську справу» (Львiв, 1937), Олекси Левицького «Галицька армiя на Великiй Украiнi» (Вiдень, 1921), Никифора Гiрняка «Останнiй акт Украiнськоi Галицькоi армii» (Нью-Йорк, 1958), Михайла Лозинського «Галичина у рр. 1918–1920» (Вiдень, 1922), Івана Максимчука «Кожухiв» (Львiв, 1930), Дмитра Палiiва «Листопадова революцiя» (Львiв, 1929), Миколи Капустянського «Похiд украiнських армiй на Киiв – Одесу в 1919 р.» (Кн. 1–2. Львiв, 1921–1922), Матвiя Стахiва «Захiдна Украiна: Нарис iсторii державного будiвництва та збройноi i дипломатичноi оборони в 1918–1923 рр.» (Т. 1–4. Скрентоп, 1959–1960), Сидора Ярославина «Визвольна боротьба на захiдно-украiнських землях 1918–1923 рр.» (Фiладельфiя, 1956), Василя Кучабського «Die Westukraine im Kampfe mit Polen und dem Bolschewismus in den Fahren 1918–1923» (Berlin, 1934), Івана Боберського «Щоденник» (Киiв, 2003).
Цим драматичним подiям присвяченi також документальнi збiрники: «Украiнська суспiльно-полiтична думка в XX ст.» (Нью-Йорк, 1983), «Украiнська Галицька Армiя. Матерiали до iсторii» (Т. 1–5. Вiннiпег, 1958–1970), «За волю Украiни» (Нью-Йорк, 1967), «Євген Коновалець i його доба» (Мюнхен, 1974), «Денник Начальноi Команди Галицькоi Армii» (Нью-Йорк, 1974), «Ukrainе and Роland in Documents 1918–1922» (Hunchac Т., ed. Vol. L—2, New York; Paris; Sidney; Toronto, 1983), «Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Документи i матерiали» (Т. 1–5. Івано-Франкiвськ, 2001–2011).
Вказану тему намагалися розробляти науковцi Олександр Карпенко, Юрiй Сливка, Степан Макарчук, Володимир Гордiенко, Сергiй Лилик, Олександр Реент, Володимир Великочий, Богдан Якимович, Орест Красiвський, Ярослав Лялька, Кiм Науменко, Борис Тищик, Олександр Вiвчаренко, Олександр Павлюк, Іван Патер, Ігор Соляр, Олег Павлишин та iн.[4 - Карпенко О. До питання про характер революцiйного руху в Схiднiй Галичинi у 1918 р. // 3 iсторii захiдноукраiнських земель. Киiв, 1957. С. 59–60; Сливка Ю. Боротьба трудящих Схiдноi Галичини проти iноземного поневолення. Киiв, 1973; Макарчук С. Республiка, що обрала поразку // Вiльна Украiна. 1989. 22, 24 сiч.; Гордiенко В. Листопад. Сходження на Голгофу // Лiтопис Червоноi Калини. 1991. № 1–3; Лилик С. ЗУНР: бiла пляма в iсторii Украiни // Пост iменi Ярослава Галана. Львiв, 1990. Кн. 24. С. 178–206; Лялька Я., Науменко К. Захiдно-Украiнська Народна Республiка // За вiльну Украiну. 1990. 1 лист.; Якимович Б. Западно-Украинская Народная Республика: мифы, история и значение // Высокий замок. 1991. 31 окт.; Тищик Б., Вiвчаренко О. Захiдноукраiнська Народна Республiка. Коломия, 1993; Павлюк О. Дипломатiя злуки. До питання про об’еднання УНР i ЗУНР // Всесвiт. 1992. № 1–2. С. 176–178. Його ж. Вiд злуки – до розриву: Взаемини урядiв УНР i ЗУНР у 1919 р. // Наука i суспiльство. 1994. № 4–6, 7–8; Захiдно-Украiнська Народна Республiка 1918–1923. Історiя. Івано-Франкiвськ, 2001; Захiдно-Украiнська Народна Республiка 1918–1923. Ілюстрована iсторiя. Львiв; Івано-Франкiвськ, 2008; Павлишин О. Євген Петрушевич (1863–1940). Ілюстрований бiографiчний нарис. Львiв, 2013.] Проблеми украiнсько-польськоi вiйни 1918–1919 рр. порушував й автор цього дослiдження в книзi «Історiя галицького стрiлецтва» (Львiв, 1990; друге вид. 1991), «Украiнсько-польська вiйна 1918–1919 рр.» (Львiв, 1998). І все ж багатогранна дослiдницька робота тiльки починаеться, оскiльки лише нинi стають доступними унiкальнi документи з архiвосховищ Киева, Львова, Москви, Праги, Вiдня, Варшави, Риму, Оттави.
До пiдготовки цього рукопису спонукали ще й польськi колеги-iсторики, якi в останне двадцятилiття значно об’ективнiше, нiж ранiше, почали висвiтлювати процес вiдродження польськоi й украiнськоi державностi у 1918–1920 рр.[5 - Dabkowski Т. Ukrainski ruch w Galicji Wschodniej. 1912–1923. Warszawa, 1985; Kozlowski M. Miedzy Sanem a Zbruczem: Walki o Lwоw i Galicje Wschodnia 1918–1919. Krakоw, 1990; Konieczny Z. Walki polsko-ukrainskie w Przemyslu i okolicy. Listopad – grudzien 1918. Przemysl, 1993; Klimecki M. Wojna polsko-ukrainska 1918–1919 r. // Wojsko i wychowanie. 1993. № 5. S. 43–46; № 6. S. 36–39; Ibidem. Polsko-ukrainski konflikt wojskowy o Galicje Wschodnia. 1918–1919 r. // Akcja «Wisla» na tle stosunkоw polsko-ukrainskich w XX wieku. Materialy z sesji naukowej 12–14. VI. 1992. Szczecin, 1994. S. 29–37; Ibidem. Polsko-ukrainska wojna o Lwоw i Wschodnia Galicje 1918–1919 r. Warszawa, 1997; Koko E. Przed ryskimi preliminariami. Z dziejоw stanowiska ukraincow galicyjskich w 1920 r. // Polacy o Ukraincach, Ukraincy o Polakach. Materialy z sesij naukowej pod redakcja Tadeusza Stegnera. Gdansk, 1993. S. 118–138; Szmytkowska B. Stosunek rzadu Zachodnio-Ukrainskiej Republiki Ludowej do Panstwa Polskiego i polakоw na podstawie prasy oficjalnej tego rzadu // Polacy o Ukraincach, Ukraincy o Polakach. S. 139–145; Lukomski G., Partacz C., Polak B. Wojna polsko-ukrainska 1918–1919: Dzialania bojowe – aspekty polityczne – kalendarium. Koszalin; Warszawa, 1994; Leinwand A. Obrona Lwowa w listopadzie 1918 roku // Rocznik Lwowski 1993–1994. Warszawa, 1995. S. 37–57; Jagoda M. Walki o Lwоw od stycznia do kwietnia 1919 roku // Wojskowy Przeglad Historyczny. 1995. № 1–2. S. 184–200; Krotofil M. Ukrainska Armia Halicka 1918–1920. Torun, 2012.] Але, зрозумiло, не з усiма iхнiми аргументами (щодо схiдних кордонiв II Речi Посполитоi, гуманностi ведення бойових дiй легiонiстiв та iн.) автор цього дослiдження погоджуеться. А тому пропонованiй студii чимало уваги вiдведено переговорам мiж воюючими сторонами, аналiзу позицiй «режисерiв» iз Парижа й Москви, нацiональнiй полiтицi уряду ЗУНР, соборницьким процесам в УНР, складним проблемам функцiонування iсторичноi (нацiональноi) пам’ятi в сучаснiй Украiнi.
Встане славна мати-Украiна
Вiд Шевченкового здвигу до вибуху Украiнськоi революцii
Революцiйний вибух 1917 року каталiзувала Перша свiтова вiйна, у кривавий вир якоi були втягнутi бiльшiсть краiн та народiв свiту. Для генералiв-фронтовикiв це був час випробовування нових видiв зброi – авiабомбометань, перших танкових атак, хiмiчноi зброi. Для полiтикiв вiйна стала новим дискусiйним майданчиком, у ходi якого обговорювалися плани реформування старих iмперiй, перекроювання кордонiв. Велика вiйна ще бiльше розколола украiнський нацiональний табiр: надднiпрянцi пiдтримували переможний наступ росiйськоi армii i прагнули виторгувати у царату автономiю для Надднiпрянщини; галицькi полiтики пiдтримали у вiйнi Габсбургiв, якi, на iхню думку, мали надати Галичинi нацiонально-державну автономiю.
Наболiлi нацiональнi проблеми галицька громадськiсть широко обговорювала в ходi святкування 100-рiччя вiд дня народження Тараса Шевченка. Вказаний ювiлей на захiдних землях Украiни вiдзначено не лише поетичними вечорами, але й масовим Шевченкiвським здвигом 28 червня 1914 р. у Львовi за участю 12 тис. представникiв галицьких парамiлiтарних товариств «Сокiл», «Сiч», «Пласт», культурно-освiтнiх i кооперативних структур. У той день на площi Сокола-Батька в околицях Стрийського парку вони дiзналися не лише про вбивство у Сараево наступника австрiйського престолу архiкнязя Франца Фердинанда, але й ще раз актуалiзували iдею вiдродження украiнського вiйська як зав’язку майбутньоi Украiнськоi держави. Активнiсть стрiлецтва сприяла консолiдацii украiнського полiтикуму, яке сформувало мiжпартiйну Головну украiнську раду (ГУР) на чолi з К. Левицьким[6 - Левицький К. Історiя полiтичноi думки галицьких украiнцiв 1848–1914. Львiв, 1926. С. 716–720; Украiнська сила з покликом Тарасовим. Великий ювiлейний здвиг Сiчей i Соколiв у Львовi // Свобода. 1914. 16 лип.]. Утiм, вiдповiдi на головне питання часу «Чи дасть нам тепер Австрiя Украiну»[7 - Історiя сiчових стрiльцiв: вiйськово-iсторичний нарис. Киiв, 1992. С. 22.] залишалося серед галичан, буковинцiв i закарпатцiв риторичним.
2 серпня 1914 р. ГУР у Львовi створила Бойову управу УСС, яка звернулась до австрiйського уряду з проханням дозволити сформувати легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. Попри отриману згоду, вiд перших днiв створення частини iй чинилися перешкоди. На прохання вiдкликати з вiйськ сто украiнських старшин цiсарське командування видiлило лише 16, серед них Г. Коссака, С. Горука, В. Дiдушка, Д. Вiтовського та iн. Для легiону Украiнських сiчових стрiльцiв австрiйцi передали тисячу важких однозарядних крiсiв, якi ще 1888 р. були знятi з озброення. Всього до Украiнських сiчових стрiльцiв зголосилось 28 тис. галичан, але уряд i польськi полiтичнi кола, побоюючись створення украiнського вiйська, обмежили чисельнiсть легiону 2,5 тис.[8 - Див.: Литвин М., Науменко К. Історiя галицького стрiлецтва. Львiв, 1991. С. 12–15.] Добровольцями насамперед записувалися тi, хто офiцiйно був визнаний непридатними до вiйськовоi служби, а також особи, якi ще не мали (гiмназисти, студенти унiверситетiв Львова, Грацу, Вiдня, деякi жiнки) або вже були непризивного вiку з пiдданих Австро-Угорщини[9 - Дорнiк В. Полiтика Австро-Угорщини щодо Украiни в роки Першоi свiтовоi вiйни // Перша свiтова вiйна та проблеми державотворення у Центральнiй та Схiднiй Європi (до 90-рiччя закiнчення Першоi свiтовоi вiйни). Чернiвцi: ЧНУ, 2009. С. 11.]. Основна маса галичан-украiнцiв – понад 100 тис. – була мобiлiзована до частин, якi вiдправлено подалi вiд Украiни, на iталiйський фронт.
Невишколених сiчовикiв командування 55-i австрiйськоi дивiзii 25-го корпусу вирiшило одразу ж кинути на фронт проти наступаючих росiйських вiйськ, де на легiон чекала б неминуча загибель. Але тодiшнiй тимчасовий командир легiону Т. Рожанковський вiдмовився виконувати авантюрний наказ, за що був усунутий з посади. Пiд командуванням нового командира, одного iз засновникiв «Просвiти», директора Рогатинськоi украiнськоi гiмназii М. Галущинського 3 вересня 1914 р. новобранцi прийняли на привокзальнiй площi у Стрию (Львiв був уже окупований царськими вiйськами) присягу й вiдбули на доукомплектування у закарпатськi села Горонда та Страбичiв пiд Мукачеве[10 - Див.: Галущинський М. З Украiнськими сiчовими стрiльцями: спомини з рокiв 1914–1915. Львiв, 1934. 216 с.; Галактiон Ч. 3 вересня 1914 // Свобода. 1952. 6 верес.; Савчин М. Украiнськi сiчовi стрiльцi на «Срiбнiй землi» // Свобода. 1951. 16, 17 листоп.; Рiпецький С. Про сотню, що почала визвольнi змагання // Свобода. 1954. 10 верес.]. Ядро легiону становили активiсти сiчового, сокiльського i пластового руху, вчорашнi гiмназисти та студенти. Серед новобранцiв були й дiвчата-студентки О. Степанiв, С. Галечко, А. Дмитерко, І. Кузь, О. Пiдвисоцька та iн.
7 вересня затверджено органiзацiйну структуру легiону УСС, призначено командирiв куренiв, сотень i чот. Перший курiнь очолив отаман М. Волошин, 35-рiчний львiвський адвокат, пiсля вiйни вiдомий дiяч центристськоi полiтичноi партii – Украiнського нацiонально-демократичного об’еднання (УНДО). Йому пiдпорядковувалися сотнi В. Дiдушка, Р. Дудинського, Н. Гiрняка i О. Будзиновського. Другим куренем командував народний учитель iз Ясеницi, що пiд Дрогобичем, 32-рiчний отаман Г. Коссак, батько чотирьох дiтей. До цього куреня ввiйшли сотнi колишнього редактора львiвського часопису «Руслан», вiдомого сокiльського дiяча сотника С. Горука та О. Семенюка, О. Букшованого, вчорашнього студента Чернiвецького унiверситету та Львiвськоi торговоi академii М. Барана. Третiм курiнним отаманом був адвокат С. Шухевич, а його двома сотнями командували вiдповiдно педагог Д. Вiтовський i виходець iз селян Дрогобиччини, недавнiй професор Чорткiвськоi учительськоi семiнарii І. Коссак. Отримали посади командирiв чот (взводiв по-сучасному. – Авт.) чимало представникiв молодоi нацiональноi iнтелiгенцii, зокрема випускник Паризькоi художньоi школи Я. Струхманчук, журналiст В. Коссак, вчорашнiй студент-хiмiк П. Франко, вихiдцi iз селянства І. Цяпка, М. Яворський, І. Рогульський, Г. Іваненко, багато iнших. Все це створювало особливий тип взаемовiдносин мiж старшинами i стрiльцями, сприяло високим бойовим якостям легiону. До речi, формою звертання було слово «товариш», прийняте згодом у Радянськiй армii. Отже, не витримуе критики довголiтне твердження радянських iсторикiв i полiтикiв про «буржуазний» та «реакцiйний» характер старшинського складу УСС i Галицькоi армii. Як вiдомо, це «тавро» стало приводом для масового знищення у 30-тi роки, пiд час сталiнських репресiй, величезноi кiлькостi колишнiх галицьких старшин, якi пiсля поразки Украiнськоi революцii 1917–1921 рр. залишилися на Надднiпрянщинi або прибули до неi пiзнiше. Серед них були вiдомi вiйськовi, партiйнi, радянськi та науковi дiячi, письменники Г. Коссак, О. Нагуляк, Г. Іваненко, Й. Крiлик, О. Букшований, М. Яворський, Я. Струхманчук, М. Ірчан, багато iнших[11 - Див.: Рубльов О., Черченко Ю. Сталiнщина й доля захiдноукраiнськоi iнтелiгенцii (20—50-тi роки ХХ ст.). Киiв, 1994. 350 с.; Рубльов О. Захiдноукраiнська емiграцiя у загальнонацiональних полiтичних i культурних процесах (1914–1939). Киiв, 2004. 648 с.; Рубльов О., Реент О. Украiнськi визвольнi змагання 1917–1921 рр. Киiв, 1999. 320 с.].
У тi днi на 450-кiлометровому фронтi вiд Івангорода до Кам’янця-Подiльського розгорнулася одна з найбiльших у Першiй свiтовiй вiйнi Галицька битва за участю з обох бокiв пiвтора мiльйона солдат i офiцерiв. Вона почалася загальним наступом росiян 6 серпня. Через мiсяць, 3 вересня 3-тя армiя генерала М. Рузького зайняла Львiв, а 8-ма пiд командуванням О. Брусилова вiдтiснила цiсарську армiю в Карпати. 17 вересня вiдступив гарнiзон Перемиськоi фортецi (131 тис. осiб, 21 тис. коней). Отже, росiйська армiя окупувала Галичину, а вiйська Австро-Угорщини втратили до 400 тисяч воякiв, з них майже 100 тис. полоненими[12 - Яковлев И. 1 августа 1914. Москва, 1974. С. 69; Bator J. Wojna Galicyjska. Krakоw, 2008. S. 35—104, 223.]. Пiд час цiеi операцii начальник штабу 25-го австрiйського корпусу полковник С. Шептицький (один iз перших претендентiв на посаду командира легiону УСС) писав своему братовi – митрополиту Греко-католицькоi церкви Андрею Шептицькому: «Росiяни атакують. Ми зазнали поразки. В районi Гнилоi Липи точаться тяжкi боi. Твое селянське вiйсько, твоi Украiнськi сiчовi стрiльцi бою ще не бачили навiть здалека, та вiдомо, що при першiй же нагодi вони збираються „зi славою“ здатися москалям»[13 - Даниленко С. Дорогою ганьби i зради. Киiв, 1972. С. 42.]. До певноi мiри вiн мав рацiю: чимало украiнцiв, силою рекрутованих до австрiйськоi армii, зовсiм не рвалися проливати кров за цiсаря i часто здавалися в росiйський полон. Однак щодо легiону УСС зневага полковника не була обгрунтованою, що засвiдчили першi боi сiчовикiв.
У зв’язку з важким становищем на фронтi вже 10 вересня 1914 р. австрiйське командування вiддало наказ ввести легiон УСС у боi. Через тиждень сотня В. Дiдушка вийшла на Верецький перевал, де зустрiла наступаючi частини 2-i кубанськоi козачоi дивiзii. Тодi ж зайняла лiнiю сторожових постiв на Ужоцькому перевалi сотня О. Семенюка, уродженця Сокаля, талановитого органiзатора сiчового руху на Львiвщинi, який пiзнiше, у 30-х, загинув в УРСР. Саме вона першою серед пiдроздiлiв легiону 25–26 вересня зав’язала бiй у районi Сянок з кубанцями i зазнала перших жертв вiйни – 22 стрiльцi були вбитi. Водночас, не врахувавши думки украiнських старшин, австрiйське командування роздробило решту легiону на бiльше ста розвiдувальних стеж (груп) по 20 стрiльцiв у кожнiй i наказало просочуватись у росiйськi тили. Пiсля невдалих спроб перетнути лiнiю фронту, зазнавши втрат, стежi поверталися назад. Лише стежа чотаря Г. Іваненка досягла Дрогобича, а Р. Бiленький пройшов зi стрiльцями до Болехова. Кiлька груп зникли безслiдно. Переконавшись у безплiдностi своiх намiрiв, австрiйське командування вiдмiнило наказ. 7 жовтня всi сотнi зайняли лiнiю оборони на Бескидах[14 - Литвин М., Науменко К. Украiнськi сiчовi стрiльцi. Киiв, 1992. С. 10–12; Трофим’як Б. Фiзичне виховання i спортивний рух у Захiднiй Украiнi (з початку 30-х рокiв ХІХ ст. до 1939 р.). Киiв, 1997. С. 153; Савчин М. «Пiд бiлою березою козаченька вбито…» // Свобода. 1953. 3 сiч.].
Отримавши пiдкрiплення з Балканського фронту, австрiйська Пiвденна армiя у першiй половинi жовтня перейшла в наступ через карпатськi перевали у загальному напрямi на Стрий, Миколаiв, Львiв. «Я був атакований з фронту майже удвiчi бiльшими силами противника, – згадував генерал О. Брусилов. – Здiйснювалось охоплення мого лiвого флангу вiйськами, якi спускались з Карпат вiд Турки i, нарештi, у напрямi на Стрий – Миколаiв – Львiв виходили до мене в тил»[15 - Див.: Брусилов А. Воспоминания. Москва, 1951. С. 57.].
У ходi наступальноi операцii легiон УСС пiд командуванням отамана Г. Коссака, що дiяв в авангардi 130-i австрiйськоi бригади, провiв успiшний бiй за Тухольку. За ним спостерiгав особисто генерал П. Гофман: адже галичани дiяли на дуже важливiй дiлянцi – вздовж долини Латорицi, на залiзницi. Долаючи сильний опiр противника, украiнськi куренi оволодiли пiзнiше селами Синьовидне i Любiнцi, вийшли у район нафтового басейну i 20 жовтня вiдбили у росiян мiста Борислав, Дрогобич, Стрий. Тiльки коли О. Брусилов перекинув з-пiд Перемишля найбоездатнiшу 58-у пiхотну дивiзiю та пiдтягнув резерви, йому вдалося вiдновити становище. Австрiйськi вiйська, а з ними легiон УСС вiдiйшли до Карпат.
Майже без перерви 3 листопада чотири армiйськi корпуси О. Брусилова та три кавалерiйськi дивiзii розпочали штурм перевалiв з метою прорватися до Закарпаття. У запеклих боях 3–5 листопада сотнi УСС пiд командуванням В. Дiдушка, К. Гутковського, Р. Дудинського, С. Горука, З. Носковського зумiли не лише вiдстояти своi позицii пiд Синьовидним, але й завдати противнику серйозних втрат. Тiльки у полон захоплено 130 солдат. У районi Тухольки вiдзначився зi своею сотнею Д. Вiтовський, який разом з панцирним поiздом утримував залiзничний вiдтинок Тухолька – Гребенiв. Невдовзi пiсля цих боiв командир 55-i дивiзii генерал Г. Фляйшман прибув до легiону, щоб особисто вручити першi бойовi нагороди сiчовикам – медалi Хоробростi II класу старшинам З. Носковському, Я. Струхманчуку, вiстуну І. Андруху, хорунжiй О. Степанiвнi, а також С. Галечко[16 - Литвин М., Науменко К. Украiнськi сiчовi стрiльцi. С. 13.]. Вчорашнiй студентцi фiлологii унiверситету в Грацi до того ж присвоено звання пiдхорунжоi.
«Я на Закарпаттi, в рядах Сiчових стрiльцiв. Дивний якийсь сон, – писала Софiя Галечко у щоденнику 11 вересня 1914 р. – Вiсiм днiв iзди поiздом, три днi голодiвки, примусова мандра по Мукачевi вiд 3-i ночi до 8-i ранку та приiзд до Горонди – а тепер тихi зiтхання слабих у шпиталi. Моi мрii здiйснилися – працюю для Украiни, йду кувати кращу долю… Кинула я книжки, науку, старий спокiйний Грац, забула про рiдню, про iспити й увесь свiт… Крила вистрiлили з рамен i лечу на стрiчу сонцю золотому. Чи спалить воно мене, чи зiгрiе своiм вогнем?.. Завтра, позавтра може пiдемо вже в поле, хто вернеться з дороги, не знаемо. Що там! Поки кров грае в жилах i серце б’еться сильно в грудях – вперед! Вперед! Поломимо скали, перепливемо рiки, спалимо вогнем молодоi душi всi твердинi, всi замки, всi ворожi думки i дiла»[17 - Угрин-Безгрiшний М. Нарис iсторii УСС. Львiв; Киiв, 1923. С. 103.]. Дiвчину-стрiльця, потiм хорунжу i командира чоти в сотнi З. Носковського любили i поважали всi. І тому як велике особисте горе для них стала ii трагiчна загибель 20 липня 1918 р.[18 - Дмитерко-Ратич Г. Зi зброею в руках (Пам’ятi Софii Галечко) // Наше життя. 1958. Листопад. С. 3–5.]
У листопадi здiйснена часткова реорганiзацiя легiону. Тепер вiн складався лише з двох куренiв – С. Шухевича i С. Горука. М. Галущинський вибув у штаб генерала П. Гофмана референтом у справах УСС, а його посаду обiйняв отаман Г. Коссак.
Рiздво 1915 р. галицькi стрiльцi зустрiли на Бескидах. У ту зиму стояли трiскучi морози, крутi схили вкрилися глибоким снiгом. Старшини i стрiльцi, якi майже безперервно перебували на гiрських вершинах, у першiй бойовiй лiнii, постiйно мерзли. Часом втрати вiд холоду перевищували бойовi[19 - Гiрняк Н. Органiзацiя i духовний рiст Украiнських сiчових стрiльцiв. Фiладельфiя, 1955. С. 21–22; Рiпецький С. Украiнське Сiчове Стрiлецтво. Визвольна iдея i збройний чин. Нью-Йорк, 1956. С. 98–99.]. У тi сiчневi днi сiчовики билися на Ужоцькому перевалi. Долаючи глибокий снiг, вони зайняли Славське, Лавочне, досягли Татарiвки, що декiлька разiв переходила з рук у руки. На початку березня сотнi легiону УСС вийшли в район гори Макiвки. У цей момент командування цiсарськоi армii завдало украiнськiй частинi нового дошкульного удару – лiквiдувало Начальну команду i цiлком самостiйнi куренi Г. Коссака i С. Горука пiдпорядкувало вiдповiдно 129-й i 130-й австрiйським бригадам 55-i дивiзii генерала Г. Фляйшмана. Тодi ж встановлено штатну чисельнiсть усусусiв – 2200 стрiльцiв i 48 старшин, яким присвоенi вiйськовi звання.
Верхiв’я гiр, верхiв’я слави.
Шумить, шумить, шепоче лiс:
По битвi на полях Полтави
Тут вперше украiнський крiс
Спиняв московських полчищ лави,
І вперше по лiтах недолi
Слова упали тут стрiльцевi:
«Ми не поклонимось царевi!
Ми прагнем волi!»
Цi рядки стрiлецький поет О. Бабiй присвятив битвi на горi Макiвцi у квiтнi—травнi 1915 р., яка увiйшла золотою сторiнкою у лiтопис легiону УСС.
22 березня вперше сотнi курiнного отамана С. Горука зайняли позицiю на цiй горi, яка стала ключовим пунктом оборони австрiйськоi Пiвденноi армii, бо не давала можливостi росiйським вiйськам пробитися по долинах рiчок до Тухлi й Славська. З того дня боi на цьому вiдтинку майже не припинялись. Учасник тих звитяг 18-лiтнiй командир сотнi львiв’янин О. Яримович, який загинув у липнi 1917 р. пiд Конюхами, залишив нащадкам спогади. Ось як вiн описуе цi подii: «Вночi з 7 на 8-го квiтня зiйшли москалi з Погару (сусiдня гора. – Авт.), перейшли мiсток на р. Головчанцi, пiдсунулися яром до половини пiвнiчного спаду Макiвки пiд стрiлецьке становище i ранили кiлькох стрiльцiв ручними гранатами. Нiч була темна, без мiсяця. Пiшла стрiлянина на цiлiй лiнii Макiвки, трiскали свiтлянi ракети. Москалi вiдступили. Рано було видно слiди ворога i погубленi шапки. Цiлий напад москалiв звернений був на вiдтинок, обсажений стрiльцями, тому стрiльцi дiстали того дня вiд бригадира Вiтошинського похвалу за оборону Макiвки. Сотня Дудинського стояла, пiд проводом хорунжих Свидерського, Никорака i Ковалика, сотню Московського провадив чотар Сушко, в сотнi Семенюка провадили пiд той час чоти чотар Чмола, я i хорунжа Степанiвна»[20 - Яримович О. Картина з боiв за Макiвку // За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 287.].
У тi днi на Пiвденно-Захiдний фронт прибув разом iз кiнооператорами росiйський самодержець Микола II. Зi Львова вiн приiхав до штабу 8-i армii генерала О. Брусилова у Самбiр, потiм побував у Хировi та недавно зайнятому Перемишлi. Командувачу фронтом генералу М. Іванову, мабуть, дуже хотiлося порадувати iмператора «побiдною» реляцiею з Карпатського фронту. Отож, пiдтягнувши важку артилерiю, вiн кинув у наступ на Макiвку кавалерiйську дивiзiю генерала О. Каледiна (майбутнього отамана Донського козацтва, керiвника антирадянських заколотiв 1918 р.) та пiхотнi частини. Найбiльшоi напруги боi досягли 1 травня. «Клекотiли по обох боках скорострiли, при землi гупали ручнi гранати – здавалося, гора рухаеться, дихае пеклом. Так минала година за годиною. Це був третiй пам’ятний день московського наступу на Макiвку, – писав Д. Вiтовський, сотня якого прийняла на себе чи не головний удар. – Змагалося двi сили. Одна сказала: за всяку цiну вiзьму, а друга вiдповiла: за всяку цiну не вiддам»[21 - Шляхи. Львiв, 1915. С. 195.].
Запеклий кривавий бiй тривав весь день. Та втримати позицii сiчовикам не вдалося. Частково iз-за вiдступу сусiднiх австрiйських частин. У нiч на 2 травня на схили Макiвки прибув резерв – курiнь Г. Коссака. Його сотнi з ходу пiшли на штурм вершини гори. Двiчi вона переходила з рук в руки. «Щойно за третiм разом московськi полки покинули пiд напором стрiлецькоi сили й завзяття добутий верх та пiшли в ростiч, – згадував стрiлецький iсторик i учасник бою Б. Гнатевич. – На побоевищi залишилися гори трупiв, вiд смерти врятувалися лише тi, що попали в полон»[22 - Украiнськi Сiчовi Стрiльцi. Львiв, 1935. С. 32.].
З травня всi пiдроздiли сiчовикiв виведенi у другий ешелон. А вже наступного дня росiяни вщент розгромили австрiйську 129-ту бригаду i захопили Макiвку. При цьому потрапили у полон понад тисячу цiсарських солдат i офiцерiв. Своерiдною помстою був раптовий контрудар куреня отамана Г. Коссака пiд Плiткою, у ходi якого захоплено до тисячi полонених. У битвi на Макiвцi загинули 42 сiчовики, 76 зазнали поранень i 35 потрапили до полону. Полеглих поховали на пiвденних схилах гори. Серед них були уродженцi Коломийщини І. Ганущак, Ю. Григорщук, І. Грицюк, Ю. Пiтиляк; iз Косiвщини – М. Бiлячук, П. Данищук, В. Зитенюк, брати Михайло i Дмитро Мицканюки, В. Палiйчук, І. Ребеньчук, Ф. Ткачук; Ф. Карпин iз Звенигорода, О. Матковський iз Турки, Ф. Пик iз Самбора та iншi[23 - Величко М. Макiвка. З карпатських боiв УСС-iв. Нью-Йорк, 1951. 32 с.; Рiпецький С. Про тих, що полягли та пролляли кров у боях на Макiвцi // За волю Украiни. С. 295–313.]. У незалежнiй Украiнi цей стрiлецький цвинтар поновлено, встановлено пам’ятний знак.
Украiнська громадськiсть краю високо оцiнювала мужнiсть галицького стрiлецтва у тiй карпатськiй битвi. «Макiвка – це перший визначний етап на тому шляху, по якiм украiнська нацiя зi стану пасивностi переходила до стану активностi, до чину, – зазначала львiвська газета „Дiло“ 2 травня 1915 р. – Битва на Макiвцi – це перша велика спроба галицьких украiнцiв стати самим активним чинником iсторii, стати ковалями й творцями своеi будучини».
В перiод з 19 квiтня до 10 червня 1915 р. нiмецько-австрiйськi вiйська здiйснили так звану Горлицьку операцiю, у ходi якоi вiсiм армiй пiд загальним командуванням генерала А. Макензена прорвали оборону росiйських вiйськ i рiшучим наступом на Перемишль – Львiв змусили противника майже цiлком залишити Галичину. У цiй операцii легiон УСС наступав у складi 2-го австрiйського корпусу, не зустрiчаючи опору з боку росiян. Лише 29 травня бiля села Лисовичi за Болеховом росiйськi частини завдали сильного контрудару 130-й австрiйськiй бригадi й вийшли на сотнi куреня Г. Коссака. Пiд страшний удар потрапили новобранцi сотнi чотаря І. Цяпки, якi щойно прибули на фронт (було втрачено вбитими, пораненими i полоненими 180 стрiльцiв). На iншiй дiлянцi росiяни полонили пораненого сотника О. Букшованого. 24-рiчний командир, виходець iз верховинського села Жаб’е, зарекомендував себе смiливим добрим старшиною, заслужив любов i повагу стрiльцiв, якi за ним довго сумували[24 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. Львiв, 2004. С. 7–8.].
Та вибила хвиля кервавоi плати,
Здрiгнулися гори i бори,
Схитнулися сильнi ворожii рати —
І впали московськi запори.
Загримiли крiси, здрiгнулися гори,
Кров плила широко, як море…
А вiйсько Сiчове – Стрiлецькii Чети,
На Галич iшли на багнети!..
Так писав про червневий наступ 1915 р. поручник легiону УСС, член його Пресовоi кватири (1915–1917), письменник, автор текстiв i мелодiй багатьох стрiлецьких пiсень, уродженець Зборiвщини Р. Купчинський[25 - Стрiлецький Календар-Альманах на 1917 p. Львiв, 1917. С. 54.].
27 червня 1915 р. синьо-жовтий прапор замаяв над княжою столицею Галицько-Волинськоi держави – Галичем[26 - Украiнськi сiчовi стрiльцi першi ввiйшли до давньоi галицькоi столицi // Свобода. 1915. 7 серп.]. «Було нас чотири сотнi пiд командою курiнного Дiдушка. Першою ввiйшла в Галич сотня Левицького, а за нею iншi. Сотник Д. Вiтовський обняв команду над мiстом у ратушi. Незадовго злетiла стрiмголов з ратуша росiйська хоругва, а на ii мiсцi замаяла гордо наша. Мiж нами i москалями розпочалися малi перепалки, що другого дня розвинулися у велику й кроваву битву…» Цього фронтового листа чотаря І. Балюка вiд 5 липня 1915 р. надрукував вiденський «Вiстник СВУ» (№ 21–22). То була остання кореспонденцiя талановитого поета й автора нарисiв. 27 липня 20-лiтнiй юнак iз с. Трибухiвцi Бучацького повiту загинув у бою.
Пiд сильним вогнем противника галицькi стрiльцi по палаючих мостах форсували Днiстер i продовжували переслiдувати вiдступаючi частини брусиловськоi армii. 2 липня пощастило Д. Вiтовському зi своею сотнею визволити рiдне с. Медуху пiд Галичем. На честь славного земляка селяни побудували трiумфальну арку, квiтами зустрiчали сiчовикiв. Продовжуючи наступ, куренi легiону вийшли на рiчку Золота Липа, де зустрiли шалений опiр противника, який встиг закрiпитися на лiвому березi. Спроби з ходу форсувати рiчку не вдалися. Мало того, сiчовики, особливо пiдроздiли чотарiв Цяпки, Гаврилка i Балюка, зазнали серйозних втрат, а хорунжа О. Степанiвна iз групою своiх стрiльцiв була оточена i захоплена у полон (вiдправлена у табори Туркестану)[27 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 208–222; Степанiв Я. Олена Степанiвна в Ташкентi (1916–1917 рр.) // Украiна. Наука i культура. Киiв, 1994. Вип. 28. С. 30–41; Олена Степанiв – Роман Дашкевич. Спогади i нариси / упоряд. Г. Сварник, А. Фелонюк. Львiв, 2009. С. 51–80, 124–139.]. 7 липня обидва куренi виведено в тил.
Пiсля звiльнення 6-м корпусом 2-i австрiйськоi армii 22 червня 1915 р. Львова i згодом майже всього краю до галицьких стрiльцiв стали надходити вiстi вiд рiдних i знайомих. Стало вiдомо про тяжкi наслiдки новоi окупацii краю, депортацii ненадiйних громадян на схiд[28 - Крип’якевич І. Галичина пiд час росiйськоi окупацii. Серпень 1914 – червень 1915. Вiдень, 1915. 116 с.; Реент О. Украiна в iмперську добу (ХІХ – початок ХХ ст.). Киiв, 2003. С. 309–311.]. «Галичина пiд час окупацii опинилась в руках всякоi полiцейськоi i чиновничоi наволочi, котру посилано сюди на посади, а вона, користуючись з военного стану, робила, що хотiла, i не тiльки буквально грабила доми i людей… але й вiд себе додавала жару руйнуванню украiнського життя, ii культурних сил»[29 - Цит. за: Лiтературна Украiна. 1991. 1 серп.], – писав пiзнiше М. Грушевський у працi «Новий перiод iсторii Украiни». Зрештою, голову Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi, майбутнього провiдника Украiнськоi революцii М. Грушевського 1916 р. теж вислано далеко в Росiю[30 - Каппелер А. Мала iсторiя Украiни. Киiв, 2007. С. 144.].
Вперше серед фронтових сотень з’явилося молоде поповнення iз Коша – запасноi частини, створеноi у березнi 1915 р. Кiш, або, як його називали сiчовики, Кадра, займався набором поповнення на територii усiеi Галичини, часом навiть за лiнiею фронту. Поборовцi залучалися до юридичного всеобучу, культурно-освiтньоi працi спортивних змагань, органiзацii Шевченкiвських свят[31 - Гiрняк Н. Органiзацiя i духовний рiст Украiнських сiчових стрiльцiв. Фiладельфiя, 1955. С. 25–31; Кадра УСС // Дiло. 1916. 2 серп.]. 250 юнакiв протягом 4–6 тижнiв опановували зброю, навчалися влучно стрiляти, бойовим вправам. Мiж iншим, регулярнi австрiйськi частини таких пiдроздiлiв не мали. У липнi 1915 р. Кiш iз Закарпаття перебрався у Сколе, невдовзi в Пiсочну пiд Стрием. У Кошi дiяла бiблiотека, деякий час – Пресова кватира, стрiлецький хор i оркестр пiд керiвництвом талановитого композитора, автора численних стрiлецьких пiсень М. Гайворонського.
У тi днi в легiонi УСС побував як военний кореспондент вiдомий угорський письменник Ф. Мольнар. «Починаючи уже вiд московського осiннього пролому, цi вiдважнi й хоробрi галицькi добровольцi змагались в тяжких боях в походi через Карпати, брали участь в оборонних дiях зимою, а коли рвонулась вперед наша офензива, вони по кривавих днях пiд Болеховом i пiд Галичем пiшли також на схiд, – повiдомляв кореспондент у вiденському часописi „Нова вiльна преса“ 19 серпня 1915 р., – iх легко розпiзнати, попри iх жертвенну хоробрiсть, ще й по синьо-жовтiй кокардi, яку носять на своiх шапках». Ф. Мольнар був надзвичайно здивований зустрiччю з дiвчатами-стрiльцями i навiть пiдстаршинами, чого не було в австрiйських частинах. «Сьогоднi мав я довшу розмову з одною з цих украiнських дiвчат – панною С. Галечко. 24-лiтня п. Галечко е студенткою унiверситету; вона блондинка, незвичайно дiвоча, з делiкатно викроеними чертами лиця, дуже поважна i дуже гарна. Вона одiта в простий, дещо уже надшарпаний польовий стрiй, з крiсом на раменi, мае на ковнiрi вiдзнаки старшого десятника, на грудях медалю хоробрости… Їi приятелька О. Степанiв, яка вiд початку вiйни теж стояла в перших рядах, е в росiйському полонi. Олена також студентка Львiвського унiверситету. 19-лiтньою вона не тiльки кинулась у боротьбу за украiнську справу, але була теж активною в органiзуваннi добровольцiв. Вона була провiдником стеж i незвичайно хороброю дiвчиною, вiдзначеною за хоробрiсть медалею… Анна Дмитерко, львiвська студентка, Павлина Михайлишин, молода вдова, i 17-лiтня Ольга Пiдвисоцька, що просто з семiнарiйноi лавки пiшла в поле, – усi вони борються рам’я об рам’я з мужчинами. Про цi хоробрi дiвчата знае ворог i поважае iх. Росiйський часопис „Голос Народа“ рознiс вiстку про вiдзначення пань Галечко i Степанiв»[32 - За волю Украiни. С. 185–187.].
Влiтку того ж року керiвники Головноi Украiнськоi Ради i Союзу Визволення Украiни пiд тиском вiйськових звернулися безпосередньо до iмператора Франца Йосифа з пропозицiею збiльшити чисельнiсть Украiнських сiчових стрiльцiв до 12 тис., а Коша до 5 тис. та реорганiзувати легiон у бригаду. Цiсар врештi-решт дав згоду i пообiцяв розглянути це питання з командуванням армii. Але нова пропозицiя не вписувалася у полiтику влади, особливо впливових польських кiл, щодо украiнського нацiонального вiйська, а тому й не була реалiзована. Мiж iншим, у той же перiод полякам дозволили створити кiлька легiонiв, зокрема Першу бригаду Польських легiонiв (грудень 1914 – жовтень 1916 р.) пiд командуванням Ю. Пiлсудського, активiста довоенних львiвських «Стшельцiв»[33 - Encyklopedia wojskowa. Warszawa, 2007. T. 1. S. 512–513; Зарецька Т. Юзеф Пiлсудський i Украiна. Киiв, 2007. С. 38–44; Kryska-Karski T., Zurakowski S. Generalowie Polski niepodleglej. Warszawa, 1991. S. 19; Крип’якевич І. Слiдами польських легiонiв // Дiло. 1915. 21 жовт.].
Наприкiнцi серпня галицькi куренi знову втягнулися у запеклi боi в подiльських степах мiж Серетом i Стрипою. Кiлька разiв частини 55-i дивiзii робили спроби прорвати росiйську оборону на Стрипi. На цей час щойно реформований полк складався лише з двох куренiв пiд командуванням С. Горука i В. Дiдушка, кожен з яких мав чотири сотнi. Сотня складалася з чотирьох чот (мала 4 роi по 10–15 стрiльцiв). У кожнiй сотнi служили два телефонiсти, п’ять санiтарiв, кравець, швець, писар, помiчник писаря.
У тi лiтнi днi австрiйськi вiйська несли тяжкi втрати, але вперед не просувалися. Тiльки протягом одного бою 27 серпня 1915 р. сотня Д. Вiтовського втратила 27 стрiльцiв. На початку вересня росiяни перейшли у контрнаступ: козача кiннота розтрощила кiлька австрiйських полкiв i напоролася на завзятий опiр сiчовикiв. Зрештою i iм довелося вiдiйти за Стрипу, де вони утримали мости через рiчку бiля Семикiвцiв i Соколова на Тернопiльщинi. Запеклi боi на цьому вiдтинку фронту точилися два тижнi. Особливо тяжкi випробування випали на сотнi iз куреня отамана Г. Коссака, якi трималися на 7-кiлометровому фронтi вiд Семикiвець до Соколова. Був момент, коли ворог захопив обидва села i оточив курiнь щiльним кiльцем. Але сiчовики вiдчайдушно захищалися, доки не пiдiйшла допомога – курiнь С. Горука з частинами 130-i бригади. Росiян вiдкинуто за Стрипу, але Г. Коссак втратив 39 стрiльцiв i старшин вбитими, 100 пораненими. Серед загиблих був чотар І. Чмола, вiдомий у Львовi органiзатор довоенного сiчового стрiлецтва[34 - Украiнськi Сiчовi Стрiльцi. С. 42.].
Ще у липнi, коли на фронт прибув наслiдник престолу архiкнязь Карл, отаман Г. Коссак звернувся до нього з пропозицiею реорганiзувати легiон у полк зi штатною структурою австрiйськоi армii. Та лише у вереснi, пiсля наполегливих вимог провiдних дiячiв Головноi Украiнськоi Ради та командування УСС, було прийнято рiшення про реорганiзацiю. У той час сiчовики стояли в селi Вiвся (нинi Козiвського району на Тернопiльщинi). Три куренi – В. Дiдушка, С. Горука i Д. Вiтовського об’еднувалися у 1-й полк Украiнських сiчових стрiльцiв. Його командиром став полковник Г. Коссак. Чисельнiсть особового складу встановлена 1700 старшин i стрiльцiв, крiм того, 500 зараховано до Коша. Полк отримав штатне озброення: гармати, мiномети i кулемети, яких ранiше не мав.
На початку жовтня 1915 р. усусуси знову зайняли оборону на берегах Стрипи. І знову потрапили в пекло боiв, якi почалися 7 жовтня наступом росiян пiсля довгоi артилерiйськоi пiдготовки. «Гудiло i гримiло у воздусi вiд наших i ворожих гармат, – описував цi боi у листопадi до своеi нареченоi С. Гузар отаман С. Горук. – Представ собi, що п’ять секунд або й частiше трiскае iз лоскотом недалеко у воздусi шрапнель i викидае около 300 олов’яних кульок, величини гiлкового орiха. Кого така кулька поцiлить, той пропав. Або гранат, як запоре в землю i зi страшним гуком трiсне, то викине землю вгору вище львiвського ратуша. Кавалочки залiза розлiтаються на всi сторони i несуть смерть i рани. Серед такого пекла сидить чоловiк безрадний, бо кулi трiскають i тут i там, i не знати, що найблизча секунда принесе»[35 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни у Львовi. Ф. 385, оп. 1, спр. 2, арк. 30–31.].
Пiсля обстрiлу вперед пiшла росiйська пiхота, завдавши головного удару на Семикiвцi, де Стрипа була мiлкою, з сухими берегами. Але сотнi А. Мельника, В. Будзиновського вiдбили ворожi атаки. Та боi продовжувалися, протягом мiсяця росiяни майже безперервно штурмували позицii сiчовикiв на Стрипi. 14 жовтня вони прорвали фронт 129-i сусiдньоi бригади, зайняли Соколiв, причому захопили у полон весь 1-й запасний полк гонведiв (угорцiв. – Авт.). Перший курiнь С. Горука оточили з трьох бокiв, а з четвертого була Стрипа з багнистими берегами. Над куренем нависла смертельна загроза. «Останньоi хвилини вирятував курiнь iз клiщiв ворога його курiнний отаман Горук, – зазначали вiйськовi лiтописцi. – Вiн вивiв людей лiвим берегом Стрипи на Соснiвський причiлок, який був ще тодi в руках австрiйцiв»[36 - Крип’якевич І., Гнатевич Б. Історiя украiнського вiйська. Львiв, 1936. С. 326.].
Нова битва на Стрипi, яка розгорiлася 1–2 листопада 1915 р., перевершила всi попереднi боi. Вранцi росiянам вдалося прорвати оборону 55-i дивiзii i захопити Семикiвцi. Щоб закрити пролом, були кинутi куренi полку УСС. Сотнi отамана С. Горука вийшли пiд С. Ішкiв, стрiмкою контратакою вiдкинули противника на своiй дiлянцi. Особливо вiдзначився пiдроздiл пiд командуванням П. Франка. «Розстрiльна пiд проводом чотаря П. Франка, – писав С. Горук про сина Каменяра, – iшла живо вперед, незважаючи на шалений вогонь артилерii i скорострiлiв. Вони першi захопили рови»[37 - Думiн О. Історiя легiону УСС 1914–1918. Львiв, 1936. С. 149.].
Наскiльки то були запеклi боi, свiдчить донесення вiд 1 листопада курiнного отамана С. Горука, командиру полку: «Коло мене страшнi рiчи. Ранених сила. Убитих маса. Не можна навiть iх винести з ровiв, бо машиновi крiси формально всiх сконують. От перед 1/2 годиною я вислав два цельта амунiцii i одного хлопця, несучих вже нема при життю. Росiйська артилерiя б’е на шварш лiнiю i на всi боiвки „Іванами“. Коло нас направо е одна компанiя Нiмцiв, а налiво сидять в наших ровах… Москалi. Там була необсажена просторiнь, i они там виiхалися. Дальше налiво коло самого Ішкова е також Нiмцi. Сотням можна довезти iсти лише вечером. Як буде так дальше, то мало хто з тих двох сотень остане. Прошу щось зробити, щоби нас вечером вицафали, бо вогонь без перерви тривае вiд досвiта, а у нас половина рекрутiв непривичних до таких речей». Того ж таки дня ввечерi С. Горук надiслав друге донесення: «Прошу конечно постаратися, щоб отi двi сотнi на становищах на полудне вiд Ішкова злюзовано нинi вечером, бо готово нiчого з них не залишить ся. Сотня Носковського майже знищена. Хлопцi не спали цiлу нiч, цiлий день нiчого не iли, та позастилюють на пни. Прошу-бо не знаю де е чотар Сушко – о ласкаве заряджене, щоби довезено много амунiцiй. Може би якi нинi сотнi змiнили сеi двi сотнi. Вже маемо задушки»[38 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 353, оп. 1, спр. 28, арк. 16–17.]. 2 листопада 1915 р. зусиллями сiчовикiв становище було вiдновлено, прорив росiйських частин на Бережани вiдбито. У листi до брата у Дрогобич полковник Г. Коссак 3 листопада писав: «У нас третiй день страшний бiй. Боротьба йде на життя i смерть. Ще такого не було. Страти в нас великi: 40 убитих, 80 ранених, а понад 100 полоненими. Украiнськi Сiчовi стрiльцi здобули собi знов велику славу. Врятували ситуацiю. Та що з того?.. Трупи та й трупи, а що за те?»[39 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 353, оп. 1, спр. 7, арк. 56.]. Пiсля Макiвки це була друга велика битва полку УСС, у якiй вони вiдзначилися хоробрiстю i стiйкiстю.
Усю зиму до травня 1916 р. полк Г. Коссака перебував у тилу. Старшинам i стрiльцям були дозволенi чотириденнi вiдпустки додому. Поряд з регулярними заняттями по вiйськовiй пiдготовцi проводилася культурно-освiтня робота. Активну дiяльнiсть розгорнула Пресова кватира, у складi якоi плiдно працювали А. Баб’юк (М. Ірчан), А. Лотоцький, О. Назарук, Ю. Шкрумеляк, Л. Лепкий, О. Курилас, М. Угрин-Безгрiшний та iн. талановитi письменники, журналiсти, митцi. Восени 1915 р. вона перебралася на фронт, на хутiр Тудинку (Тернопiльщина), де розташувався штаб полку[40 - Див.: Іванець І. Дещо про Пресову Кватиру УСС // Новий час. 1934. 10 верес; його ж. Пресова Кватира УСС // Історичний календар-альманах Червоноi Калини на 1935 р. Львiв. 1934. С. 5–9; Пресова Кватира УСС // Календар «Батькiвщина» на 1939 р. Львiв, 1938. С. 31.].
Чи не найбiльшу послугу нащадкам вони зробили, зiбравши та залишивши чимало документiв i матерiалiв про життя i дiяльнiсть усусiв. «Стрiльцi вже тодi тямили, що творять першу сторiнку новiшоi украiнськоi iсторii i що треба зберiгати своi слiди, щоби потомки не стояли перед пустими сторiнками нашоi минувшини, – зауважив старшина Л. Граничка. – Писалися дневники, повстала в Командi Пресова кватира, яка збирала всякi документи, робилися численнi свiтлини (фотографii. – Авт.), якi й досi милують наше око славою минулого»[41 - Шляхи. Львiв, 1915. С. 199.].
Великий внесок у цю справу зробили письменники та iсторики. Весною 1915 р. на фронт приiхав О. Назарук, який невдовзi написав нариси «Слiдами УСС» i «Над Золотою Липою». У Львовi почав видаватися щомiсячник «Шляхи», де публiкувалися художнi твори, спогади, листи В. Бобинського, М. Ірчана, М. Заклинського, Ю. Шкрумеляка, Л. Лепкого та iнших. Тодi ж В. Бобинський i Л. Гец уклали збiрник «Стрiлецька антологiя», який мiстив 36 творiв та 144 фотографii i малюнки. Серед авторiв «Антологii» були Д. Вiтовський, О. Назарук, Р. Купчинський, І. Коссак, Л. Лепкий, О. Курилас, І. Іванець. Стрiлецькi художники О. Курилас i О. Сорохтей заснували сатиричнi журнали «Самопал» i «Самохотник». Зусиллями А. Лотоцького, В. Огоновського i Ю. Шкрумеляка у Пiсочнiй на Львiвщинi, де дислокувався Кiш УСС, налагоджено випуск журналу «Червона Калина». О. Назарук у Вiднi 1915 р. видав «Спiванки УСС» – збiрник творiв Р. Купчинського i молодого композитора М. Гайворонського, пiснi якого «Чуеш, брате мiй», «Їхав стрiлець на вiйноньку», «Човен хитаеться серед води», «Засумуй, трембiто» та iншi добре знанi на Прикарпаттi й Надзбруччi й понинi[42 - Назарук О. Спiваник стрiльцiв // Дiло. 1918. 4 жовт.; Ой у лузi червона калина. Украiнськi сiчовi стрiльцi у пiснях. Тернопiль, 1991. 112 с.; Ой у лузi червона калина (Пiснi УСС). Львiв, 1950. 180 с.; Олексин Б. Пiсня про Червону калину. Нью-Йорк, 1974. 96 с.; Стрiлецькi пiснi: пiсенник. Киiв, 1992. 80 с.].
М. Гайворонський народився 15 вересня 1892 р. в Залiщиках. Закiнчив мiсцеву вчительську семiнарiю, Музичний iнститут iменi М. Лисенка у Львовi. Одягнувши мазепинку, не полишив улюбленоi справи i незабаром став капельмейстером полкового оркестру. Згодом М. Садовський запросив його диригентом театру в Кам’янцi-Подiльському. Пiсля Першоi свiтовоi вiйни викладав у Музичному iнститутi, був диригентом львiвського «Бояна». Пiзнiше емiгрував до США. Помер i похований у Нью-Йорку[43 - Див.: Вiтвицький В. Михайло Гайворонський. Життя i творчiсть. Нью-Йорк, 1954. 207 с.].
Творчо працював безпосередньо на фронтi уродженець Щирця на Львiвщинi художник О. Курилас. Син мiсцевого дяка з малих лiт виявив хист до малювання. Закiнчив Львiвську художню школу, Кракiвську академiю мистецтв. За короткий час створив двi сотнi портретiв старшин i стрiльцiв, зокрема Г. Коссака, С. Горука, Д. Вiтовського, чимало батальних картин – «Макiвка», «Битва на Лисонi» та iншi. У Пресовiй кватирi Курилас був старшим за вiком i провiдним у групi художникiв, до якоi належали І. Іванець, О. Сорохтей, В. Оробець, Л. Лепкий[44 - Крижанiвський А. Осип Курилас. Львiв, 2008. 280 с.; Науменко К. Стрiлецький маляр Осип Курилас // Украiнський альманах Об’еднання украiнцiв у Польщi. Варшава, 2001. С. 288–289; В’юник А. Осип Курилас. Киiв, 1963. С. 3—16; УСС у боях та мiжчассi. Мистецька спадщина. Львiв; Киiв, 2007. 192 с.; Яцiв Р. Украiнське мистецтво ХХ столiття: iдеi, явища, персоналii. Львiв, 2006. С. 151–158.]. 1952 р. у львiвських музеях були варварськи знищенi двi тисячi «нацiоналiстичних» творiв, у тому числi всi картини стрiлецьких митцiв.
Наприкiнцi травня 1916 р. до стрiлецьких окопiв долинула звiстка про смерть славетного Каменяра, якого пов’язували iз галицьким стрiлецтвом найтiснiшi стосунки. Його син Петро служив у легiонi, а згодом – у Галицькiй армii. Восени 1915 р. І. Франко оселився в стрiлецькому «Приютi для хорих i виздоровцiв УСС», заснованому у Львовi 1914 р. Вiн знаходився у великому будинку по вулицi Петра Скарги (нинi Пирогова), 2а i опiкувався Львiвською станицею УСС, очолюваною отаманом М. Волошиним. Тодiшня управительниця приюту О. Косакевичева вiдвела хворому письменниковi затишну кiмнату на першому поверсi. Разом iз фронтовиками І. Франко лiкував серце i немiчнi ноги. У зимовi днi на каву до стрiлецькоi вiтальнi приюту часто заходили львiвськi газетярi О. Назарук, Г. Голубець, М. Когут, театрали Л. Новина-Розлуцький, О. Гiрняк, а також фронтовики в часи коротких вiдпусток. Пiд одним дахом з Франком жив i працював вiдомий художник О. Новакiвський, який теж користувався гостиннiстю усусусiв[45 - Литвин М., Науменко К. Украiнськi сiчовi стрiльцi. С. 23.; Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 159–160.].
На похорони Каменяра 31 травня прибула з фронту велика стрiлецька делегацiя на чолi з Г. Коссаком. Сiчовикам довiрили винести домовину i супроводжувати катафалк до Личакова. Сотник З. Носковський i чотар О. Навроцький поклали на могилу вiнок з написом: «Великому Каменяреви – Ми ломимо скалу». Тут же був i вiнок вiд Украiнського Сiчового Союзу з написом: «Спiваковi Самостiйноi Украiни». У прощальному виступi З. Носковський зазначав, що «його духовнi дiти – Украiнськi сiчовi стрiльцi, вихованi та викормленi його думками i iдеями, перейнятi до глибини душi його животворними словами», вони пiшли «в бiй сповнити дослiвно та найточнiше його заповiт, – пiшли з оружжем у руках ломити ворожу скелю, щоб промостити шлях народному щастю». З. Носковського доповнив голова Украiнськоi бойовоi управи К. Трильовський: «Іван Франко був не лиш пророком суспiльноi справедливостi й борцем за свобiдну думку! Вiн поклав рiвночасно величезнi заслуги для украiнськоi нацiональноi справи в строгiм значiнню цього слова! Поминувши сотнi його праць на полi украiнознавства, чи ж не вiн дав украiнському народовi другий славний нацiональний гiмн „Не пора, не пора“, гiмн, котрий став тепер справдi найбiльше популярною пiснею нашого загалу? І той гiмн був, певно, одною з головних причин того запалу, з яким на поклик Головноi Украiнськоi Ради та Бойовоi управи вже протягом першого мiсяця теперiшньоi свiтовоi вiйни – 30 000 охотникiв зголосилося пiд синьо-жовтий прапор Украiнських сiчових стрiльцiв»[46 - Цит. за: За вiльну Украiну. 1990. 21 груд.].
Весною 1916 р. в росiйськiй ставцi пiд проводом Верховного Головнокомандувача iмператора Миколи II вiдбулася велика нарада, на якiй затверджено план операцiй на лiто. Самодержець вимагав покiнчити з позицiйною вiйною i перейти до активних дiй. У планах наступальноi операцii Пiвденно-Захiдний фронт (7, 8, 9, 11-а армii – 714 тис. штикiв i шабель), яким з березня командував генерал О. Брусилов, отримав другорядне завдання. Та невдовзi цей 63-лiтнiй кавалерiйський генерал став нацiональним героем Росii. Адже в ходi прориву, який увiйшов в iсторiю воен пiд найменуванням Брусиловського, за пiвтора мiсяця австрiйська армiя втратила 400 тис. солдатiв i офiцерiв, понад 300 гармат[47 - Залесский К. Первая мировая война: биогр. энцикл. словарь. Москва, 2000. С. 78–85.].
Все почалося 4 червня 1916 р. Австрiйськi вiйська Пiвденноi армii, що зарилися глибоко в окопах уздовж захiдного берега Стрипи, вранцi не побачили сонця. Перед його сходом тисячi снарядiв накрили позицii 55-i дивiзii. І коли вперед пiшла росiйська пiхота, австрiйськi бригади не витримали, покотилися назад на Бережани. Вiдiйшов без бою i полк УСС, яким iз травня командував пiдполковник А. Варивода[48 - Начальний Комендант УСС // Дiло. 1916. 8 берез.]. Як вже не раз було ранiше, генерал Фляйшман прикрив сiчовиками найважливiший вiдтинок фронту – залiзницю i мурований шлях iз Пiдгаець на Бережани в районi пагорба Лисоня. Цiлих два мiсяцi – серпень i вересень – майже безперервно на цьому рубежi точилися запеклi боi. Найбiльшоi сили вони досягли у кiнцi вересня. Цiла росiйська дивiзiя 29 вересня йшла на приступ у напрямi сiл Посухiв, Потутори. Наступного дня противник наголову розгромив сусiднi турецькi та угорськi частини. Полк УСС опинився у щiльному кiльцi. «Тодi обiйшли Москалi нашi позицii i почалася страшна битва, – писав вiстун С. Гузар своiй сестрi Стефанii, дружинi отамана Горука, до Львова. – Вже по окружению нас iз бригади iшла депеша за депешою, аби триматися до послiднього чоловiка… Своею обороною урятували стрiльцi Бережани, а через це завдячуе нам управа вiйськова, що тепер аж в Карпатах… Але що нам з того, коли ми стратили свiй полк… Горук до послiдньоi хвилi приказував – боронити ся, а навiть приказав з ножами продерти ся через Москалiв, але се було неможливим. Рiжно люди сповiдають. Однi кажуть, що оба отамани Лисняк i Горук суть убитi, а другi кажуть, що в неволi. В кожнiм разi та цiла оборона – то заслуга Горука i вiдтепер вiн е украiнським героем, яких мало»[49 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 385, оп. 1, спр. 27, арк. 14–15.].
Так Лисоня стала свiдком завзяття i хоробростi сiчовикiв. Незнана досi гора пiд Бережанами стала знаним на украiнських землях мiсцем геройськоi слави i болючих втрат Украiнських сiчових стрiльцiв. Нинi на Лисонi, що пiдiймаеться на 399 м над рiвнем моря, височить Хрест скорботи i слави. Це була одна з найтрагiчнiших сторiнок бойового лiтопису полку УСС. 133 старшин i стрiльцiв (вiком вiд 16 до 36 рокiв) полягли на пагорбах Лисонi. Близько тисячi потрапили в полон. Серед них старшини С. Горук, З. Носковський, В. Коссак, О. Навроцький, І. Рогульський, Ф. Черник, О. Будзиновський, яких вивезли у Симбiрськ, а також А. Мельник, В. Кучабський, Р. Сушко, А. Домарадський та iншi, якi потрапили до таборiв вiйськовополонених Царицина. У строю залишилося лише 16 старшин i пiвтораста стрiльцiв[50 - Дзiковський В. Лисоня // За волю Украiни. 317–323; Рiпецький С. Украiнськi сiчовi стрiльцi полягли в боях пiд Потуторами i на Лисонi в серпнi i вереснi 1916 р. // За волю Украiни. С. 338–346; Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв: формування, iдея, боротьба. Тернопiль, 2005. С. 147–151; Лисоня. 1916–1996. – Документи, щоденники, спогади, листи, поезii, пiснi, знимки. Бережани, 1996. С. 3—113.].
У жовтнi 1916 р. залишки полку УСС виведено до Пiсочного i Розвадова на Львiвщинi, мiсця дислокацii недавно створеного Вишколу УСС – навчального центру для новобранцiв i видужуючих фронтовикiв. Ним командував досвiдчений старшина, 47-лiтнiй майор М. Тарнавський. Уродженець села Барилiва на Радехiвщинi пiсля закiнчення Бродiвськоi гiмназii всупереч волi батька-священика замiсть духовноi кар’ери обрав вiйськову. Украiнець та ще й вiльнодумець не вписувався в офiцерський корпус австрiйського вiйська, тож просувався по службi повiльно. В перших боях свiтовоi вiйни пiд Радзивiловом, Бродами, Львовом проявив себе розсудливим мужнiм командиром, був важко поранений i пiсля одужання у сiчнi 1916 р. прибув до Вишколу УСС[51 - Див.: Генерал Мирон Тарнавський (1869–1938): зб. ст. i матерiалiв. Броди: Просвiта, 2011. 320 с.].
Таких частин в австрiйськiй армii не було. Часто новобранцiв, особливо з числа нацiональних меншостей «клаптиковоi» iмперii, без елементарноi пiдготовки кидали у боi. Боездатнiсть солдатiв була надзвичайно низькою, що часто проявлялось у ходi вiйни. За допомогою вишколу сiчовикам удавалося уникнути цiеi хиби. Пiд керiвництвом М. Тарнавського старшини навчального пiдроздiлу домагалися високоi iндивiдуальноi пiдготовки стрiльцiв та вишколу десяткiв i чет. При вишколi у Роздолi на Львiвщинi дiяли двомiсячнi курси пiдстаршин, а в Трускавцi готувалися старшини. Вишколом, що налiчував вiд 300 до 3000 стрiльцiв, командували авторитетнi старшини Г. Коссак, М. Тарнавський, Ф. Кiкаль, К. Слюсарчук. До нього приiздив наслiдник престолу Карл, а також митрополит Андрей Шептицький, який 28 жовтня 1917 р. освятив прапор полку УСС. Вiн був створений стрiлецьким художником І. Іванцем – iз синього шовку та золотими лiтерами «УСС» на малиновому полi, а з другого боку – герби Галичини та Киева[52 - УСС у боях та мiжчассi. Мистецька спадщина. С. 3, 85; Галактiон Ч. Два прапори // Свобода. 1953. 2 трав.].
Призначений командиром полку УСС М. Тарнавський вiдроджував галицьку частину на базi вишколу i коша. 13 жовтня 1916 р. у своему першому наказi вiн зазначав: «В тяжких боях, якi нашi Украiнськi Сiчовi стрiльцi звели в днях 14-го серпня, 2, 3, 4 i 16 вересня, а вкiнцi внаслiдок великих страт з дня 30-го вересня, – став наш Легiон нездiбною одиницею до бою iз-за малого боевого стану. Тому на зарядження корпусноi команди стягнено рештки Легiону, крiм сотнi пiонерiв, на вiдпочинок i зорганiзовання нових стрiлецьких сил. І нинi вже стоiть знов Легiон з 6-ма сотнями, яких пересiчний стан е так великий, що по вiдпочинку i вiдповiднiм пiдготованню може станути в короткiм часi знов проти ворога як бойова одиниця. З нинiшнiм днем зорганiзовано 6 польових сотень i обозний вiддiл. Командантом 1-оi сотнi – п. сотник д-р О. Левицький, 2-оi сотнi – п. чотар Г. Трух, 3-оi сотнi – п. чотар Іван Іванець, 4-оi сотнi – хор. О. Телiщак, 5-оi сотнi – п. сот. Н. Стронський, 6-оi сотнi – хор. Н. Никорак»[53 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 419–420.].
Тодi ж у складi полку УСС створено Гуцульську сотню чисельнiстю 180 стрiльцiв. Але наприкiнцi жовтня прийшов наказ вилучити ii та направити до Великого Бичкова на Закарпаттi у пiдпорядкування австрiйськiй частинi. Гуцульськi стрiльцi i там показали свiй характер – вiдмовилися прийняти австрiйських офiцерiв, крiм одного чотаря А. Ерле (пiзнiше воював у складi УГА), вимагали повернути до свого полку. Сотня врештi-решт повернулась у червнi 1917 р.[54 - Гуцули у Визвольнiй боротьбi: спогади сiчового стрiльця Михайла Гробового. Киiв; Вiнниця, 2009. 472 с.; Зiнь О. Гуцульська сотня УСС // Календар «Канадського фармера» на 1964 р. Вiннiпег, 1964. С. 40–46.] до полку пiд Конюхи на Бережанщинi, а невдовзi взяла участь у походi на Херсонщину.
Восени 1916 р. розпочалася культурно-освiтня мiсiя галицьких стрiльцiв на Волинi. Їх направили туди для органiзацii комiсарiатiв по набору рекрутiв до армii, бо мiсцеве населення ставилося до австрiйцiв вороже. У груднi сотник Д. Вiтовський заснував комiсарiат УСС у Ковелi, чотар М. Саевич – у Володимирi-Волинському, а чотар М. Гаврилко – у Луцьку. Однак головним своiм завданням усусуси вважали розвиток украiнського шкiльництва, яке було вкрай занедбаним. За короткий строк у краi сiчовики заснували 85 шкiл та прийняли до навчання бiльше тисячi дiтей. Зокрема, у школi iменi Т. Шевченка у Володимирi-Волинському, крiм 117 украiнцiв, навчалися евреi (91 особа), чехи (11), нiмцi (2), всього 221 учень. 16 старшин i стрiльцiв, серед них Д. Вiтовський, І. Вербовий, Б. Заклинський, Р. Гриневич, К. Коник, О. Вахнянин, М. Угрин-Безгрiшний працювали вчителями. За допомогою громадських дiячiв Львова К. Студинського, Л. Мишуги, І. Крип’якевича сiчовики придбали для шкiл 3000 пiдручникiв i 1000 художнiх i церковно-релiгiйних книг, необхiднi навчальнi прилади[55 - Крип’якевич І. Украiнськi школи на Волинi // Календар товариства «Просвiта» на 1917 рiк. Львiв, 1917. С. 116–121; Украiнськi школи на Волинi // Вiсник Союза визволення Украiни. 1916. 9 лип.; Украiнське шкiльництво на Волинi // Вiсник Союза визволення Украiни. 1917. 12 берез.; 26 серп.; Украiнськi школи на Волинi // Дiло. 1916. 11, 12 лип.; Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 293–308.]. Для мiсцевоi дiтвори у Володимирi-Волинському видано «Украiнський Буквар»[56 - Украiнський Буквар. Володимир-Волинський: Вид. Комiсар УСС у Володимирi-Вол., 1917. 60 с.].
На фронт, у знайомi мiсця пiд Бережани, полк УСС повернувся 17 лютого 1917 р. Ним командував тепер австрiйський офiцер майор Ф. Кiкаль, доволi бездарна особа. Чотири сотнi полку В. Дiдушка, О. Семенюка, П. Орзи i О. Букшованого зайняли рубiж оборони бiля села Куропатники. До речi, сотник О. Букшований щойно повернувся з росiйського полону. Будучи засланим у Сибiр, вiн через Туркестан втiк до Персii, очолив у горах загiн курдiв, а потiм перебрався до Туреччини. Разом iз турецькими частинами вiдважний галицький старшина повернувся на Батькiвщину[57 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 7—19.].
Невдовзi у стрiлецькi окопи дiйшла звiстка про Лютневу революцiю в Росii, про падiння монарха Миколи II, створення Украiнськоi Центральноi Ради. На фронтi наступило затишшя: вiйна набридла всiм – i австрiйцям, i росiянам, а тим бiльше галичанам. Їхнiй моральний дух був серйозно пiдiрваний ганебним рiшенням цiсаря вiд 4 листопада 1916 р., за яким Галичина фактично вiддавалася полякам. «Серед украiнськоi суспiльностi цей злочинний прямо акт, – писав пiзнiше стрiлецький iсторик А. Крезуб (псевдонiм сотника О. Думiна. – Авт.), – викликав зрозумiле обурення i скрiпив переконання, що вiд Австрii нема чого надiятись украiнському народовi»[58 - Лiтопис Червоноi Калини. Львiв, 1930. С. 5.]. Дедалi частiше старшини i стрiльцi полку УСС вели розмови про те, що марними виявилися надii здобути волю Украiни пiд австрiйськими прапорами. У березнi, пiд час вибуху Украiнськоi революцii, 77 старшин склали звернення до Загальноi Украiнськоi Ради та Украiнськоi парламентськоi репрезентацii, в якому вимагали енергiйно вiдстоювати iнтереси украiнського народу. «Не смiе наш Нарiд бути пiд цю пору як судно, на якому суперники виривають собi взаемно керму з рук. Домагаемося покiнчення недостойних Великого Народу компетенцiйних спорiв. Домагаемось вiд наших провiдникiв негайно порозумiння i поставлення в чолi Нацii органу з неоспоримим правом проводу i заступництва»[59 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 421–422.]. Звернення пiдписали Г. Коссак, Н. Гiрняк, Р. Дудинський, І. Коссак, І. Цьокан, М. Стронський, Р. Купчинський, Л. Лепкий, В. Старосольський та iншi.
Проявом революцiйних настроiв сiчовикiв стало братання мiж ними i солдатами-надднiпрянцями росiйських частин у районi сiл Куропатники – Бишки – Конюхи на Тернопiльщинi. А почалося з того, що вечорами з росiйських окопiв стали лунати украiнськi пiснi. Незабаром в окопах i землянках усусусiв з’явилися киiвськi, петроградськi часописи. Почалися зустрiчi стрiльцiв i солдатiв на нейтральнiй смузi, де на дротянiй загорожi було встановлено поштову скриньку i галичани надсилали листи рiдним за лiнiю фронту.
«Становище Украiнських Сiчових стрiльцiв, звернених крiсами проти вiдродженоi Украiни, було справдi нестерпне, – згадував колишнiй командир Коша Н. Гiрняк. – Пiсля палких дебат над проблемою ролi Легiону в новiй ситуацii команда коша скликала нараду всiх формацiй Легiону. Вона вiдбулася в травнi 1917 р. в постою Коша. Проводив Д. Вiтовський»[60 - Там само. С. 265.]. Отож 26 травня у Пiсочнiй на Львiвщинi галицькi старшини вирiшували, що робити далi. Бiльшiсть iз них, в першу чергу Г. Коссак, І. Сiяк, О. Букшований, висловили пропозицiю розпустити полк УСС, тим бiльше, що вiн складався iз добровольцiв i у цьому був незалежним вiд австрiйського вiйськового командування. Всiм пропонувалося повернутись на батькiвщину i готувати сили для визволення Галичини. Частина учасникiв наради на чолi з Д. Вiтовським, Н. Гiрняком i представником К. Левицького та Є. Петрушевича (керiвники Украiнськоi парламентськоi репрезентацii) В. Старосольським, який прибув iз Вiдня, закликали зберегти сiчову формацiю i звернутися до полiтичного проводу Галичини з листом, в якому викласти пропозицii стрiлецтва. На тому й зiйшлися.
Серед документiв легiону УСС тих часiв чимало свiдчень про широку культурно-освiтню дiяльнiсть коша пiд командуванням отамана Н. Гiрняка. Протягом усiеi вiйни мiж кошем i дiячами культури i мистецтва Галичини пiдтримувалися тiснi дружнi стосунки. У травнi 1916 р., наприклад, управителька львiвського театру «Украiнська бесiда» i видатна акторка К. Рубчакова звернулася до отамана Н. Гiрняка з проханням звiльнити вiд служби до 15 липня того року для участi у спектаклях пiдхорунжого О. Гiрняка (брата командира коша, пiзнiше вiдомого актора театру «Березiль» у Харковi, репресованого у 30-х роках, який згодом емiгрував до США), десятника Л. Лiсевича та Е. Банаха. Крiм того, просила вiдпустити до Львова хористами театру пiдхорунжого Баландюка i десятника Луцького. 30 сiчня 1917 р. пише до Н. Гiрняка письменник В. Стефаник: «Я хотiв би глянути на Ваш Кiш i тому прошу Вас, як господаря, шоб Ви пустили мене до Украiнських сiчових стрiльцiв». У березнi того ж року В. Барвiнський просив командування коша дозволити взяти участь у виступi хору товариства «Львiвський Боян» кiльком стрiльцям на вибiр отамана Гiрняка. У березнi К. Рубчакова просить вiдпустити iз коша до ii театру знаного стрiлецького актора Новiну-Розлуцького. В. Гнатюк наполягав вiдпустити до етнографiчноi комiсii Наукового товариства iм. Шевченка пiдхорунжого І. Романкiва[61 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 353, оп. 1, спр. 7, арк. 79–87.].
У цей час пiд тиском Антанти, а також з метою збити наростання антивоенних настроiв у Росii та на фронтi, вiйськовий мiнiстр О. Керенський за згодою Тимчасового уряду готував новий наступ на Пiвденно-Захiдному фронтi. Вiн особисто прибув до Галичини, де зупинив на декiлька днiв свiй бронепоiзд у прифронтовому мiстечку Козова. 15 червня 1917 р. О. Керенський приiхав до Тернополя. Перед десятитисячним строем вiйськ виголосив патетичну промову, агiтуючи за вiйну до переможного кiнця. Однак вона не справила на фронтовикiв очiкуваного враження, навпаки, офiцери вручили мiнiстру антивоенну резолюцiю, яка була прийнята на мiтингу корпусу. Переконавшись, що на заклики фронтовики не реагують, Тимчасовий уряд вiдновив вiйськово-польовi суди, запровадив на фронтi смертну кару. Пiсля цього 18 червня було вiддано наказ про наступ. Деякi частини i пiдроздiли, зокрема Гренадерський полк, роти Фiнляндського, Павловського полкiв, вiдмовилися брати в ньому участь. За це вони були негайно роззброенi, а «заколотники» кинутi за грати в’язницi Кам’янця-Подiльського. Кровопролиття на фронтi продовжувалося, а братання закiнчилося[62 - Литвин., Науменко К. Історiя галицького стрiлецтва. С. 45–46.]. У тi лiтнi днi у складi росiйськоi армii у бою пiд Зборовом вiдзначився чехословацький легiон (3300 воякiв) пiд командуванням полк. Троянова, який був сформований 1914 р. з украiнських чехiв (70 тис. осiб) Киiвщини та Волинi[63 - Ceskoslovenskе Legie za 1 svetovе vаlky a Ceskoslovenskа obec Legionаrska. Praga, 2004. S. 2–9.]. Про той бiй нинi нагадуе пам’ятний знак, до якого часто приiжджають офiцiйнi делегацii та туристи з Чехii i Словаччини.
Незважаючи на значнi бойовi заслуги Украiнських сiчових cтрiльцiв, австрiйське командування все-таки не позбавилося почуття недовiр’я до них. Начальник штабу 25-го корпусу граф Р. Ламезан-Сален пiсля огляду полку об’ективно вiдiзвався про вишкiл стрiльцiв: «Добрi вояки, хоча боюся, що вiд них можна всього сподiватися». Наслiдком такого ставлення i було призначення командиром усуcусiв австрiйця Ф. Кiкаля та нове обмеження кiлькiсного складу. Полк вiдведено у другий ешелон оборони в околицi села Конюхи на Бережанщинi.
Боi на вiдтинку сiчовикiв вiдновилися 29 червня потужним артилерiйським обстрiлом. 520 росiйських артбатарей шматували оборону австрiйських вiйськ на фронтi вiд Бишок до Зборова протягом 48 годин. Дощового дня 1 липня росiйськi частини без великих зусиль прорвали оборону австрiйцiв та вийшли в район оборони полку УСС. Ф. Кiкаль i штаб полку проявили у скрутний момент безпораднiсть: органiзувати кругову оборону не вдалося, та й бойовий дух у сiчовикiв був уже не таким, як ранiше. В результатi командир полку з великою групою старшин i стрiльцiв потрапили у полон. У строю залишилося всього 9 старшин i 444 стрiльцiв[64 - Лазарович М. Легiон Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 179–180.].
На початку липня 1917 р. шiсть вiдновлених сотень полку УСС пiд командуванням М. Тарнавського знову брали участь у боях. Пiсля дводенного штурму вони оволодiли Козовою i в час загального наступу австрiйських вiйськ прямували до Купчинцiв, Бурканова, Дзвиняча i зупинилися в Бурдикiвцях над Збручем. Коли ж 11 липня австро-нiмецькi вiйська захопили Тернопiль, росiйське командування звинуватило у поразцi Перший гвардiйський корпус, який нiбито пiд впливом бiльшовикiв самочинно покинув мiсто. Горезвiсний генерал Корнiлов кинув на гвардiйцiв козакiв Донського полку з бронемашинами. На околицях Тернополя розiгралась кривава трагедiя – кiлька годин козаки рубали шаблями вiдступаючих солдат. Лише восени 1917 р. бойовi дii на галицькому фронтi повнiстю припинилися. Полк УСС перебував у цей час у надзбручанському с. Гуштинi. 11 грудня за iнiцiативою Д. Вiтовського знову була скликана нарада старшин, на якiй обговорювалася ситуацiя на фронтi i в краiнi та плани на майбутне. На нарадi фронтовикiв висловлювалися рiзнi думки. Д. Палiiв (пiзнiше старшина Галицькоi армii, провiдний дiяч Украiнськоi вiйськовоi органiзацii польського сейму вiд УНДО, один iз творцiв дивiзii СС «Галичина» 1943 р., загинув у липнi 1944 р. пiд Бродами) виступив за негайний i повний розрив з Австро-Угорщиною, що означало розпуск УСС. І. Цьокан закликав не брати участi нi в яких бойових дiях, з розпуском зачекати. Д. Вiтовський висловив виважену думку про збереження полку УСС та змiцнення його для майбутньоi боротьби за вiдродження Украiнськоi держави. Його пропозицii були схваленi нарадою фронтовикiв. До них приедналися старшини коша на чолi з Н. Гiрняком i вишколу, де збори провiв отаман Г. Коссак. Цi подii у полку УСС та настроi серед його старшин викликали в австрiйського командування явне незадоволення. Це призвело до того, що було усунуто з посади командира усусусiв М. Тарнавського i призначено на його мiсце сотника О. Микитку. 40-рiчний старшина народився у с. Заланiв на Рогатинщинi, з 1902 р. служив на офiцерських посадах в австрiйськiй армii. Пiзнiше, в ходi украiнсько-польськоi вiйни, став командиром корпусу, генералом, нарештi, командувачем УГА. Розстрiляний на Луб’янцi у серпнi 1920 року[65 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 193–207.].
Галицьке стрiлецтво таку замiну зустрiло обурено. «Тому мабуть, що отаман Тарнавський пiд цю пору стояв бiльше на украiнськiм, чим австрiйським становиську, рiшено замiняти його нiкому незвiсним капiтаном Микиткою. Накинення нового, нижчого рангою команданта, а вiдкомандування единого чоловiка, що мае повне довiр’я всiх стрiльцiв, викликало мiж стрiлецтвом зовсiм оправданий фермент»[66 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 427.], – писали у листi до Центральноi управи 25 грудня 1917 р. Д. Вiтовський i М. Стронський.
У лютому 1918 р. полк УСС перейшов Збруч i здiйснив похiд на Правобережну Украiну у складi групи австрiйських вiйськ пiд командуванням архiкнязя Вiльгельма Габсбурга. У наказi, оголошеному перед вступом на землi Надднiпрянщини, зокрема, говорилося: «Нiяких насильств i борб не зводити, а суперечки полагоджувати поки що своiм громадським судом. Кара смерти заборонена… Поведене з людьми мае бути чемне. Говорити тiльки по украiнськи до населення»[67 - Лiтопис Червоноi Калини. Львiв, 1934. С. 7.]. Тодi ж до стрiлецтва звернулася Центральна управа УСС. Вона ставила завдання на Великiй Украiнi проявити «карнiсть, гарний лад i порядок, знаменитий послух i охоче сповнювання своiх вiйськових обов’язкiв». Крiм того, пропонувалося «ширити скрiзь серед украiнського населення нацiональну свiдомiсть, знання iсторii, лiтератури, краю i людей, пiснi i музики, пошанування i культу всього рiдного, своiх нацiональних пам’яток, своеi минувшини… Полишити по собi серед украiнського народу iз днiв свiтовоi вiйни пам’ятку не тiльки гарного, добре вишколеного i карного, але i в найвищим степенi культурного вiйська»[68 - За волю Украiни: iст. зб. УСС. С. 436–437.].
Напередоднi вступу австрiйських вiйськ на Украiну перейшов на бiк Антанти у повному складi польський легiон Ю. Галлера. Розгнiване австрiйське командування негайно роззброiло iншi польськi вiйськовi частини, а заодно мало намiр лiквiдувати легiон УСС. На його захист виступили не лише украiнськi посли вiденського парламенту, а й представники армii. Тодi цiсар Карл пiшов на компромiс: поставив командиром усусусiв сина австрiйського ерцгерцога Стефана – Вiльгельма Габсбурга. Цього офiцера з 13-го пiхотного полку, де служили виключно украiнцi iз Золочiвщини, сiчовики знали, i його приiзд у березнi 1918 р. не викликав особливих заперечень. Народився вiн 19 лютого 1896 р. на берегах Адрiатики. Отримав пристойну освiту, досконало володiв декiлькома европейськими мовами. Украiнську 18-лiтнiй принц опанував уже серед стрiлецтва в австрiйському вiйську, вiдтак полюбив твори М. Грушевського, Т. Шевченка, В. Стефаника, І. Франка. Пiд iх впливом навiть почав вiршувати – оспiвувати красу Украiни, що стала його другою духовною Вiтчизною, i украiнцiв, своiх братiв по серцю i думах:
Минають днi розкошного кохання,
Минають днi журби,
Минають днi великого страждання,
Важкоi боротьби…
(«Минають днi…»)
О хмари, що в сторони рiднi йдете,
Гуцулiв вiд мене вiтайте —
