скачать книгу бесплатно
О птицi, що в гори на пiвдень пливете,
З вiтанням од iх повертайте…
Я сильно надiюсь, що прийде хвилина,
Весь свiт запалае огнями —
О воля народiв, щаслива година
Братерство воскресне мiж нами.
(«Надiя. Посвята гуцулам»)
Пiсля поразки Визвольних змагань Василь Вишиваний (так його називали украiнцi) поселився у Вiднi та на довгi роки пов’язав долю з бойовими побратимами. Зокрема, на початку 20-х вiддав своi заощадження на допомогу скитальцям УГА у таборах Чехословаччини. Влiтку 1947 р. був арештований органами НКВС i таемно вивезений iз Австрii до сталiнських таборiв[69 - Пресiч О. Украiнський поет Вiльгельм фон Габсбург // Украiна. 1991. № 5. С. 8–9; Терещенко Ю., Остапко П. Украiнський патрiот з династii Габсбургiв. Киiв, 1999. 166 с.; Гiрняк Н. Василь Вишиваний // Новий шлях. 1956. 6, 10, 13, 17, 20, 24, 27 лют.; Юнацький Є. Полк Василь Вишиваний // Календар-альманах на 1955 рiк. Буенос-Айрес, 1955. С. 29–52.].
Коли тодi, у 1918 р. (згадував Вiльгельм Габсбург), вiн приiхав до Жмеринки представитися командиру корпусу генералу Гофману i запитав про усусусiв, генерал вигукнув: «УСС – це банда!» Але, на щастя, новий командир не сприйняв усерйоз таку характеристику. Завдяки своему коректному i неупередженому ставленню до стрiлецтва вiн скоро порозумiвся зi стрiльцями i старшинами. Бойових сутичок iз радянськими частинами на Украiнi полк УСС майже не мав, не втратив жодноi людини[70 - Заклинський М. Сiчовi стрiльцi на Херсонщинi // Календар Червоноi Калини на 1933 р. Львiв, 1933. С. 54–67.]. Зустрiч пiд Херсоном закiнчилася тим, що червонi здали його без бою. У мiстi галичани радо вiдвiдали мiсцеву «Просвiту». Потiм сотнi усусусiв на пароплавi пiшли вверх по Днiпру. Також без бою зайняли Нiкополь. На пiдходi до Олександрiвська (нинi Запорiжжя) одержали повiдомлення про те, що його обороняють червонi частини. Наказано зайняти мiсто з боем. Спроба виконати наказ не мала успiху: зустрiвши опiр, галичани не стали встрявати у збройну сутичку, а дали змогу «вiдзначитися» нiмецьким частинам, якi наступали з пiвночi[71 - Франко П. Бiй в Олександрiвську. Боi 3-оi сотнi УСС // Лiтопис Червоноi Калини. 1939. Ч. 7. С. 17–18; Заклинський М. Украiнське сiчове стрiлецтво над Днiпром i Чорним морем // За волю Украiни. С. 195–197.].
Пiвтора мiсяця сотнi легiону розмiщувалися у приднiпровських мiстах Олександрiвську, Нiкополi, Катеринославi (нинi Днiпропетровськ). Зокрема, про життя i побут сiчовикiв на степовiй Украiнi розповiла у спогадi «Рiднi гостi» С. Тобiлевич: «Украiнське сiчове стрiлецтво, роздивившись навколо, взялося негайно до працi. Незабаром серед селянства розiйшлися чутки однi вiд одних чуднiшi: вони вчать… вони лiкують… вони посилають своiх людей на роботу в помiч удовам i недужим… За все платять… поводяться по-людськи… Позаводили крамницi, дають людям свiтло, роздають книжки… Щось небувале робиться, вiдколи свiт свiтом!..»[72 - Цит. за: Гiрняк М. Органiзацiя i духовний рiст Украiнських сiчових стрiльцiв. С. 40–41.]. У цi днi його старшини i стрiльцi вперше зустрiли своiх товаришiв по карпатських i подiльських боях, якi потрапили тодi у полон, а потiм влилися до полку сiчових стрiльцiв Є. Коновальця[73 - Литвин М., Науменко К. Вiйськова елiта Галичини. С. 106–127; Ковальчук М. На чолi Сiчових стрiльцiв. Вiйськово-полiтична дiяльнiсть Євгена Коновальця в 1917–1921 рр. Киiв, 2010. С. 50–62.]. Пiсля його розформування нiмцями частина сiчовикiв приедналася до Запорозького полку отамана П. Болбачана.
Наприкiнцi квiтня того ж року в результатi перевороту Центральна Рада була розпущена, а влада на Украiнi перейшла в руки царського генерала-монархiста П. Скоропадського. Нова влада стала повертати старi порядки. У селян вiдбирали подiлену помiщицьку землю. Майже всю Украiну охопили антигетьманськi повстання. Скоропадський намагався придушити iх за допомогою нiмецько-австрiйських вiйськ. Галицькi старшини i стрiльцi вороже зустрiли спроби командування нав’язати iм жандармськi функцii. Накази командування i мiсцевих властей не виконувалися. Коли сотню Ю. Головiнського вислали у мiстечко Добровеличкiвцi з наказом усмирити населення, сотник категорично вiдмовився застосувати силу, за що був вiдданий з групою iнших старшин пiд суд. Якось було наказано полку розгромити повстанський загiн Шинкаря. О. Микитка, який виконував тимчасово обов’язки командира усусусiв, заявив, що його люди не будуть нiколи стрiляти в селян-украiнцiв, що справедливо домагаються землi i волi.
Командування УСС постiйно вiдчувало вороже ставлення до себе з боку австрiйського вiйськового командування, де, мiж iншим, чимало було полякiв або спiвчуваючих iм. Коли на Херсонщинi до фронтових пiдроздiлiв приеднався вишкiл пiд командуванням Г. Коссака i з нього було утворено третiй курiнь у складi чотирьох сотень загальним числом тисячу стрiльцiв, тут же зверху прийшов наказ курiнь розформувати. На початку жовтня 1918 р. украiнськi посли у Вiднi на чолi з Є. Петрушевичем (невдовзi – президент Нацiональноi ради ЗУНР) та К. Левицьким (прем’ер ЗУНР) звернулися до австрiйського уряду з проханням перевести полк УСС до Львова. Але австрiйське командування, яке ще ранiше задумало вивести його з Великоi Украiни, вiдправило сiчовикiв подалi вiд свого краю – на Буковину. Там, в районi Чернiвцiв, вони перебували до збройного повстання 1 листопада 1918 р. у Львовi, де проголошено Захiдно-Украiнську Народну Республiку[74 - Литвин М., Науменко К. Історiя ЗУНР. Львiв, 1995. С. 30–38, 54, 55.]. У тi листопадовi днi на базi полку УСС розпочато формування регулярних збройних сил молодоi держави – Галицькоi армii. Зауважимо й те, що, крiм украiнцiв i полякiв, своi нацiональнi вiйськовi формування мали також хорвати i чехи, чимало з яких поховано в Галичинi.
Як бачимо, Велика вiйна та революцii 1917–1921 рр. завдали смертельного удару багатонацiональним iмперiям Романових i Габсбургiв, на уламках яких поневоленi европейськi народи – чехи, поляки, литовцi, латишi, естонцi, а також украiнцi почали творити власнi нацiональнi держави. Щоправда, военно-полiтичнi потуги украiнцiв були послабленi розпорошенiстю нацiональних сил по обидва боки Збруча, представники яких нерiдко взаемо поборювали одне одного у складi супротивних вiйськ. Про це, зокрема, нагадують десятки вiйськових цвинтарiв обох армiй на Волинi, Галичинi та Буковинi. Що ж до офiцiйного Вiдня, то вiн уважав формування нацiональних пiдроздiлiв армii додатковим засобом нейтралiзацii етносепаратизмiв, плекання у громадян полiтичноi лояльностi, застосовуючи принцип солiдарноi вiдповiдальностi. Австрiйська влада стимулювала етнiчнi меншини до захисту монархii Габсбургiв, «творення наднацiональноi полiетнiчноi полiтичноi нацii»[75 - Монолатiй І. Разом, але майже окремо. Взаемодiя етнополiтичних акторiв на захiдноукраiнських землях у 1867–1914 рр. Івано-Франкiвськ, 2010. С. 618–619.].
Вiд федералiзму проросiйського вимiру до незалежностi
1917 рiк росiйський царат i командування понiвеченоi армii зустрiли у станi справжньоi агонii. Прифронтовi бiлоруськi болота, подiльськi поля, прикарпатськi лiси були всiянi пiвтора мiльйонами трупiв росiйських вояк, ще чотири мiльйони поранених стiкали кров’ю у госпiтальних бараках, два мiльйони перебували в полонi. Чималий дискомфорт росiйськiй владi створювали десятки тисяч бiженцiв – украiнцiв, полякiв, евреiв iз Галичини та Холмщини, якi, крiм Киева (12 тис. осiб), зупинялися в Одесi, Ростовi-на-Дону, в Калузькiй, Катеринославськiй, Смоленськiй, Чернiгiвськiй i Харкiвськiй губернiях; у 1917 р. вони почали повертатися до рiдних домiвок[76 - Бахтурина А. Политика Российской империи в Восточной Галиции в годы Первой мировой войны. Москва, 2000. С. 187–201.]. Рiзко зросла антиросiйська пропаганда серед 80 тис. украiнських полонених у таборах Нiмеччини й Австрii; на ii фiнансування через Союз визволення Украiни нiмецька влада видiлила у 1915–1917 рр. 743 тис. марок[77 - Федюшин О. Украинская революция. Москва, 2007. С. 60–61.]. Справжне сум’яття верхiв викликало вбивство у груднi 1916 р. Григорiя Распутiна – фаворита царицi Олександри i чи не найголовнiшого фiнансового розпорядника сiмейства Романових.
У самому ж Петербурзi в тi морознi днi поневiрялися двiстi тисяч солдатiв запасних частин, яких мали вiдправити на фронт. Жили вони одним життям (з його бiдами й надiями) iз столичним населенням i тому легко пiдпадали пiд вплив рiзних полiтичних партiй. Трапилось так, що з 23 лютого снiговi заметiлi паралiзували роботу пекарень i в магазинах забракло хлiба. Застрайкували робiтники, iх пiдтримали солдати, на вулицях почалася стрiлянина. 27 лютого до повстанцiв приеднався Волинський полк, бiльшiсть у якому становили украiнцi. Того ж дня Державна Дума фактично саморозпустилась. 1 березня 49-рiчний iмператор Микола ІІ пiд тиском думських дiячiв у штабному вагонi у Псковi зрiкся влади за себе i хворого на кiр i гемофiлiю сина. Вiдмовився вiд престолу i брат Михайло. Вiдтак розвалився Пiвденно-Захiдний, Захiдний i Румунський фронти, солдати-дезертири по дорозi додому громили на Подiллi гуральнi та броварнi, маетки польських помiщикiв. Призупинилося надходження з росiйськоi столицi грошей, а тому закрилося багато мiсцевих банкiв i установ.
У краiнi встановилося двовладдя. 3 березня було сформовано Тимчасовий уряд на чолi з князем Львовим. Його опорними пунктами на мiсцях ставали громадськi комiтети, до складу яких входили недавнi члени мiських дум, фабриканти, лiберальна професура. Створювались i паралельнi органи влади – Ради робiтничих i солдатських депутатiв, селянськi Ради. До керiвництва бiльшiстю Рад прийшли соцiалiстичнi партii – соцiал-демократи (меншовики), есери та iншi, якi ставили своею кiнцевою метою побудову соцiалiстичного суспiльства. Вони вiдстоювали ту точку зору, що пiсля перемоги буржуазно-демократичноi революцii краiна мае торувати шлях «чисто» капiталiстичного розвитку i прийти до соцiалiстичних iдеалiв через досягнення високого рiвня продуктивних сил. Серед них лише бiльшовики на чолi з В. Ленiним, вiдкинувши цей, до речi, марксiвський постулат, доводили необхiднiсть негайного, революцiйно-пролетарського шляху до соцiалiзму. Росiйську революцiю вождь бiльшовикiв бачив початком свiтовоi соцiалiстичноi революцii.
Крах монархii Романових активiзував нацiональнi сили Украiни. Вiдбулося становлення нових украiнських полiтичних партiй i угруповань – соцiал-демократiв, соцiал-революцiонерiв, Украiнськоi селянськоi спiлки. Вийшли з пiдпiлля бiльшовицькi органiзацii, вiдродилася «Просвiта».
Консолiдувати нацiональнi сили взялась Украiнська Центральна Рада – широко представницький громадський орган, сформований 3 (за новим стилем 17-го) березня у Киевi з представникiв украiнських соцiалiстичних партiй, наукових, освiтнiх, кооперативних, студентських та iнших органiзацiй. Їi головою обрано 51-рiчного професора iсторii Михайла Грушевського – лiдера Товариства украiнських поступовцiв, багаторiчного голову Наукового товариства Т. Шевченка у Львовi, автора численних праць з iсторii та культури Украiни[78 - Грушевський М. Моi спомини // Киiв. 1988. № 8. С. 130–131; Киевская мысль. 1917. 4 марта.].
Центральна Рада, як влучно зазначив Винниченко, «це був вислов усiеi нацii. Це було не тiльки координоване, сполучене спiвробiтництво всiх украiнських партiй i впливових органiзацiй, а виразний, необхiдний прояв iснування украiнськоi нацii… Це був центр, до якого радiусами стiкались усi хилитання попуток мимо нацiональноi енергii… Сюди збiгались усi жалi, усi кривди, всi надii, сподiвання, плани, розрахунки, мiркування»[79 - Винниченко В. Вiдродження нацii. Киiв; Вiдень, 1920. 4. 1. С. 80.]. У першi ж днi Центральна Рада взяла курс на демократизацiю громадського життя, нацiональне визволення спiввiтчизникiв, розв’язання соцiальних i етнiчних конфлiктiв. Прагнучи якнайшвидше перебудувати суспiльство, Центральна Рада домагалася нацiонально-територiальноi автономii Украiни в складi Росiйськоi демократичноi федеративноi республiки[80 - Див.: Украiнська Центральна Рада (4 березня—9 грудня 1917 р.): док. i мат. Киiв. 1991. С. 4, 128–129; Верстюк В. М. С. Грушевський у перший перiод дiяльностi Центральноi Ради // Укр. iст. журн. 1996. № 5. С. 38.].
Цiкаво, що вже у першi днi свого головування М. Грушевський звернувся до мiнiстра судiвництва Тимчасового уряду Росii О. Керенського якнайшвидше визволити iз «заслань i тюрем» галичан-украiнцiв[81 - Дiло. 1917. 26 квiт.]. Широкоi автономii Украiни та негайного звiльнення митрополита Шептицького i вiйськовополонених галичан вимагали делегати Губернського кооперативного з’iзду, що вiдбувся 27–28 березня у Киевi. 30 березня голова Тимчасового уряду Росii князь Львов прийняв украiнську депутацiю у складi А. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славiнського та iн., загалом представникiв Товариства украiнських поступовцiв i петроградськоi ради, яка одразу ж виклала домагання: усунення церковноi православноi адмiнiстрацii в Галичинi, повернення прав греко-католицькiй церквi, вiдновлення у Галичинi та Буковинi довоенного укладу громадського i полiтичного життя, повернення iз заслання галичан i буковинцiв[82 - Дiло. 1917. 26 квiт.]. Зауважимо, що у тi веснянi днi на Тернопiльщинi продовжувалась кривава масакра, i тисячi «неблагонадiйних» мирних жителiв, немало полонених стрiльцiв i старшин легiону УСС гнали у приволзькi та сибiрськi табори, трудовi команди росiйських мiст.
1 квiтня 1917 р. вiдбувся стотисячний похiд киян на пiдтримку скликання Украiнського нацiонального конгресу. Над головами демонстрантiв трiпотiли жовто-блакитнi знамена, давнi герби Галичини (лев) i Надднiпрянщини (архангел Михаiл), лозунги «Нехай живе самостiйна Украiна!», «Вiльна Украiна у вiльнiй Росii!», «Нехай живе соцiалiзм!» та iн. У шеренгах iшли й звiльненi з таборiв сiчовики, дiти з притулку для галичан. Група вихiдцiв iз Старого Самбора (Львiвщина) розгорнула транспарант «Нехай живе федеративна республiка i украiнський сойм!»[83 - Дiло. 1917. 5 трав.]. Такi ж вимоги висувалися на украiнських манiфестацiях у Петроградi й Москвi, органiзованих Украiнськими нацiональними радами.
Для пiдтвердження своiх повноважень 7–8 квiтня Центральна Рада скликала Украiнський нацiональний конгрес, на який прибули пiвтори тисячi делегатiв i гостей вiд губернiй Украiни, а також Криму, Холмщини, Кубанi, Москви i Петрограда. Конгрес ще раз пiдтвердив вимогу надання нацiонально-територiальноi автономii Украiнi, виступив за негайне звiльнення з таборiв галичан, а також визнав новообрану Центральну Раду украiнським парламентом. Їi головою бiльшiстю голосiв знову було обрано Михайла Грушевського, заступниками Сергiя Єфремова i Володимира Винниченка. Ідеi цього широко представницького зiбрання пiдтримали вiйськовi вiча у Тернополi та Коломиi, Чорноморська украiнська громада у Севастополi, всеукраiнський селянський, педагогiчний i вiйськовий з’iзди[84 - Наше життя. 1917. 24 берез.; Нова Рада. 1917. 7, 8, 9, 11 квiт.; Вiльне слово. 1917. 5 трав.; Громадська думка. 1917. 31 трав.; Дiло. 1917. 17 трав.]. Виступаючи на І Всеукраiнському вiйськовому з’iздi у травнi 1917 р. Микола Мiхновський (донедавна харкiвський адвокат i суддя-поручник Киiвського окружного вiйськового суду) закiнчив промову державно-соборницьким закликом: «З цiеi вiйни (Першоi свiтовоi. – Авт.) ми мусимо вийти як вiльний суцiльний народ, i вся прабатькiвська земля наша повинна належати украiнському народовi, щоб вiн був сам пан на своiй землi, щоб справдилась мрiя нашого генiального поета Франка, сина галицькоi землi:
Встане славна Мати-Украiна,
Щаслива i вiльна —
Вiд Кубанi аж до Сяна-рiчки
Одна нероздiльна»[85 - Турченко Ф. Перша свiтова вiйна i геополiтичний дискурс Украiни // Студii з iсторii Украiнськоi революцii 1917–1921 рокiв. Киiв, 2011. С. 10–20.].
Розмах нацiонального руху набрав такоi сили, що 23 червня 1917 р. Центральна Рада видала Перший Унiверсал, у якому заявила, що здiйснюватиме автономiю Украiни усупереч волi Тимчасового уряду[86 - Винниченко В. Вiдродження нацii. Ч. I. С. 219–222.]. У цi ж лiтнi днi в Киевi засновано Галицько-Буковинський комiтет допомоги жертвам вiйни, що опiкувався земляками вiйськовополоненими i бiженцями, якi поверталися зi схiдноевропейськоi Росii, Захiдного Сибiру i Туркестану. Саме iз них, «зрадникiв» Австрii, через кiлька мiсяцiв у казармах на вулицi Пироговськiй, 9 було сформовано курiнь сiчових стрiльцiв, який очолив колишнiй старшина австрiйськоi армii 27-рiчний Євген Коновалець[87 - Кучабський В., Безручко М., Коновалець Є. Золотi Ворота. Історiя Сiчових Стрiльцiв. 1917–1919. Львiв; Рочестер, 2004. С. 19–24.]. До речi, Михайло Грушевський iз неприхованою симпатiею ставився до своiх землякiв-сiчовикiв, i не випадково курiнь здiйснював охорону його киiвськоi резиденцii та поiзда.
Одразу ж пiсля бiльшовицького перевороту в Петроградi Генеральний Секретарiат виступив iз вiдозвою «До всiх громадян Украiни», в якiй сповiстив про «кривавi подii» у росiйськiй столицi i заявив, що буде рiшуче протистояти будь-яким спробам пiдтримки петроградського збройного повстання на мiсцях. Раднарком, очолюваний В. Ленiним, визнавався лише як уряд центральних районiв Росii.
III Унiверсал вiд 7 (20) листопада 1917 р. пiдбив пiдсумки початкового етапу формування украiнськоi державностi i проголосив утворення Украiнськоi Народноi Республiки. Встановлювалися кордони республiки, скасовувалась приватна власнiсть на землю i смертна кара, проголошувалися 8-годинний робочий день, контроль над виробництвом, свобода совiстi, слова, друку, зборiв, профспiлок, мови. Центральна Рада звернулась до народiв недавньоi Росiйськоi iмперii творити соцiалiстичнi республiки[88 - Винниченко В. К. Вiдродження нацii. Киiв; Вiдень, 1920. Ч. II. С. 74–80.].
Проголошення двома сотнями бiльшовицьких депутатiв 25 грудня 1917 р. у Харковi Украiнськоi республiки рад робiтничих, солдатських i селянських депутатiв (офiцiйна назва, але росiйськомовна – теж Украiнська Народна Республiка), на жаль, ще бiльше наелектризувало населення, розкололо нацiонально-полiтичний табiр. Зрусифiкованi пролетарськi мiста, сiльськi злидарi здебiльшого пiдтримали бiльшовикiв. Та й бiльшовицький Петроград теж зробив ставку на харкiвський раднарком. Це й не дивно. Лише Донбас давав 70 вiдсоткiв вугiлля, що видобувалося у Росiйськiй iмперii. Крiм того, з Украiни на заводи Росii у 1915–1916 рр. надходило 96,7 вiдсотка прокату, 68 – сортового металу, 81 – олова, 90 – срiбла, близько 75 – чавуну. А ще чимало збiжжя, спирту i цукру. Все це i дало привiд головi ВЦВК Якову Свердлову на початку 1919 р. категорично заявити: «Вы знаете, что спасение всей революции – не только российской, но и международной – находится в руках Украины?». У тому ж дусi безсоромно повчав агiтаторiв-комунiстiв нарком Л. Троцький: «Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, сала, Черного моря Россия существовать не может, она задохнется, а с ней и советская власть и мы с вами…»[89 - Див.: Романчук О. Ультиматум: хронiка одного конфлiкту мiж Раднаркомом РСФСР i Центральною Радою. К., 1990. С. 9, 56–57.].
Як бачимо, наприкiнцi 1917 – початку 1918 рр. полiтична напруга на Украiнi дiйшла до кризи, яку Москва прагнула розв’язати силою зброi. Уже 4 (17) грудня голова Раднаркому В. Ленiн i народний комiсар закордонних справ Радянськоi Росii Л. Троцький повiдомили Центральну Раду про визнання УНР i водночас в ультимативнiй формi вiдверто пригрозили:
«1) Обязуется ли Рада отказаться от уступок дезорганизации общего фронта?
2) Обязуется ли Рада не пропускать впредь без согласия верховного главнокомандующего никаких войсковых частей, направляющихся на Дон, на Урал или в другие места?
3) Обязуется ли Рада оказывать содействие революционным войскам в деле их борьбы с контрреволюционным кадетско-калединским восстанием?
4) Обязуется ли Рада прекратить все попытки разоружения советских полков и рабочей красной гвардии на Украине и возвратить немедленно оружие тем, у кого оно было отнято?
В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросы в течение срока – сорока восьми часов, Совет Народных Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине»[90 - Декреты Советской Власти. Т. 1. М., 1957. С. 178–180.].
Цей ультиматум ставив Украiнську Народну Республiку в повну залежнiсть вiд Раднаркому, а головне – позбавляв можливостi дiяти самостiйно. Всеукраiнський з’iзд Рад вiдповiв 6 (19) грудня слушною вiдмовою виконати умови цього пiдступного ультиматуму[91 - Нова громада. 1917. 8 груд.]. Домагання Петрограда пiдтримав бiльшовицький Харкiв. Вiдтак IV Унiверсал 22 сiчня 1918 р. проголосив самостiйнiсть УНР[92 - Опублiкований у львiвському «Дiлi» 3 лютого 1918 р.].
Водночас самостiйнiсть дала можливiсть молодим украiнським дипломатам пiдписати у Брестi мирну угоду з Нiмеччиною та ii союзниками. Щоправда, Австро-Угорщина, де при владi знаходилося чимало полякiв, так i не ратифiкувала цей договiр, що фактично мiг надати новий статус Схiднiй Галичинi, Пiвнiчнiй Буковинi та Холмщинi, украiнське населення яких прагнуло до нацiонального визволення i еднання з Великою Украiною. «Сепаратний» договiр робив Украiну фактично сателiтом Нiмеччини i вiдрiзав Росiю вiд великого продуктового ринку, а також активiзував нацiональнi рухи на iнших прикордонних територiях iмперii – Бiлорусi, Криму, Кавказi[93 - Федюшин О. Украинская революция. С. 75–99.].
Тодi росiйський Раднарком вирiшив силою зброi навести «революцiйний порядок» i на Надднiпрянщинi. Проти УНР iз пiвночi було перекинуто вiйськове угруповання на чолi з В. Антоновим-Овсiенком, О. Єгоровим, Р. Берзiним, Г. Кудинським i М. Муравйовим (18,8 тис. багнетiв, 25 гармат, 5 броньовикiв, 2 панцернi потяги, 2 лiтаки)[94 - Тинченко Я. Украiнськi збройнi сили. Березень 1917 р. – листопад 1918 р.: органiзацiя, чисельнiсть, бойовi дii). Киiв, 2009. С. 66–80.]. У його складi дiяло i кiлька украiнських частин на чолi з Ю. Коцюбинським i Ю. Лапчинським. 22 грудня червоноармiйцi зайняли Харкiв, а невдовзi Полтаву i Чернiгiв. Однак боi продовжувались, особливо в районi Бахмача – Конотопа – Гребiнки. Вночi 28 сiчня з Киева було надiслано на фронт вiддiли, якi мали зупинити ворога на пiдступах до столицi. Переважно це були юнаки І Украiнськоi вiйськовоi школи i студенти гiмназii, якi утворили Помiчний курiнь студентiв сiчових стрiльцiв – всього майже 420 чоловiк пiд командуванням студента Украiнського народного унiверситету, сотника Омельченка, якi мали на озброеннi лише 8—10 кулеметiв i гармату на залiзничнiй платформi. Тим часом фронт вiдкотився до вузловоi станцii Крути, де 29 сiчня вiдбулась кровопролитна битва. Однак сили виявились нерiвними: супроти украiнськоi молодi виступили полтавська колона 1-i армii П. Єгорова (1300 багнетiв), 2-га армiя Р. Берзiна (3500 багнетiв), окремi пiдроздiли 3-i армii Г. Кубинського (800 багнетiв). У той день студентська сотня i вiйськова школа втратили вбитими i пораненими не менше 123 бiйцiв, серед загиблих виявився галичанин Г. Пiпський[95 - Там само. С. 86.].
Юний Павло Тичина вiдгукнувся на похорон украiнських бiйцiв поетичним некрологом, надрукованим 21 лютого у киiвськiй газетi «Нова Рада»:
На Аскольдовiй могилi
Поховали iх —
Тридцять мучнiв украiнцiв,
Славних молодих…
На Аскольдовiй могилi
Украiнський цвiт! —
По кривавiй по дорозi
Нам iти у свiт.
На кого посмiла знятись
Зрадника рука?
Квiтне сонце, грае вiтер
І Днiпро-рiка…
На кого завзявся Каiн?
Боже, покарай! —
Понад все вони любили
Свiй коханий край.
27 сiчня на пiдтримку наступаючим бiльшовицьким вiйськам виступили робiтники киiвського «Арсеналу». Лише уранцi 4 лютого полкам вiльного козацтва i Гордiiвському, а також сiчовим стрiльцям Є. Коновальця вдалося приборкати виступ бiльшовицькоi опозицii.
Та на цьому трагедiя не закiнчилася. 8–9 лютого червоноармiйцi, обстрiлявши з гармат центральнi квартали мiста, увiрвалися до Киева. «Визволителi» з невиправданою жорстокiстю почали наводити «революцiйний порядок», виконуючи наказ М. Муравйова вiд 4 лютого: «…Нещадно нищити всiх офiцерiв, юнкерiв, гайдамакiв, монархiстiв i всiх ворогiв революцii». У мiстi почалися масовi арешти i розстрiли, часто – без слiдства i доказiв вини. Загинуло до 6 тис. осiб, а серед них i сiмдесятирiчний митрополит Киiвський i Галицький Володимир. Очевидець тих жахливих подiй Федiр Дудко згодом занотуе: «…Вулицi були вкритi трупами. І тiльки трохи пiзнiше „ворогiв комунiзму“ вже вiдвозили до Марiiнського парку, ставили до довжелезних, наповнених людськими трупами ям, i розстрiлювали. Тих кiлька тисяч трупiв бiльшовики ледь присипали землею – i ще довго по втечi катiв трупний сморiд млосно висiв над цiлим Печерськом. Марiiнський парк – один з найгарнiших у Киевi – став величезною братською могилою невинних жертв нечуваноi в iсторii людства бiльшовицькоi катiвнi»[96 - Дудко Ф. З большевицького Киева до Киева украiнського. Спогад про муравйовськi часи // Календар Червоноi Калини. 1938. С. 54–65.]. Через десятилiття, уже 2013–2014 р. у цьому парку бiля Верховноi Ради Украiни знову лунали проросiйськi гасла i вiдбувалися протистояння мiж прихильниками i супротивниками Євромайдану.
На початку 1918 р. проросiйськi сили прагнули оволодiти не лише украiнською столицею, але й «новою Америкою», «росiйською Калiфорнiею» (слова О. Блока), як iнодi називали Донбас. Зокрема, 50 iз 74 делегатiв IV обласного з’iзду Рад Донецько-Криворiзького басейну (вiдкрився 27 сiчня 1918 р. у Харковi) проголосили створення Донецько-Криворiзькоi республiки (неофiцiйнi назви – Донкривбас, Кривдонбас, Донбасреспублiка), раднарком якоi на чолi з Ф. Артемом-Сергеевим (професiйним бiльшовиком без жодного фахового диплому) вважав себе мiсцевим органом влади Росii[97 - Див.: Корнилов В. Донецко-Криворожская республика. Расстрелянная мечта. Харьков, 2011. 603 с.]. Прапором республiки став синьо-червоно-чорний триколор. За сприяння проросiйських сил були спроби створити Одеську, Кримську, а 1920 р. – Галицьку республiку.
Попереду украiнську землю i тридцятимiльйонний народ чекали новi випробування. У березнi нiмецько-австрiйськi вiйська розпочали новий похiд на Украiну. Вiдтак на захiд пiшли ешелони з хлiбом, м’ясом, цукром. Це викликало обурення народу i деяку прохолоду у ставленнi до Центральноi Ради, з мовчазноi згоди якоi почалася фактично нова окупацiя. Населення розчарувалося у ii демократичних формах правлiння, якi у тiй ситуацii були передчасними. Немалий загал украiнства прагнув сильноi виконавчоi влади. Виразником цих прагнень стала Украiнська Народна Громада на чолi з генералом Павлом Скоропадським – командиром 1-го Украiнського корпусу i отаманом Вiльного Козацтва Украiни. Його пiдтримали лiдери Партii украiнських хлiборобiв-демократiв брати В. i С. Шемети, М. Мiхновський i В. Липинський. Прийнятною формою правлiння у цей критичний час, на iх погляд, було гетьманство.
29 квiтня 1918 р. у Киевi зiбрався з’iзд Союзу земельних власникiв, на який до Кiнного цирку (Гiппо-Паласу) – найбiльшому примiщеннi столицi – прибули 8 тис. делегатiв з 9 губернiй Украiни. Того ж дня його учасники проголосили гетьманом Украiни генерала Павла Скоропадського i утворення Украiнськоi держави. Центральна Рада та ii iнституцii були розпущенi[98 - Конституцiйнi акти Украiни. 1917–1920: невiдомi Конституцii Украiни. Киiв, 1992. С. 82–88.]. Украiнських лiворадикалiв змiнила лiберально-консервативна владна елiта. 30 квiтня оприлюднила гетьманську «Грамоту до всього украiнського народу», яка мiстила багато галицизмiв («рiжниця», «позаяк», «сойм»). На думку сучасного киiвського iсторика Г. Папакiна, ii з росiйськоi мови переклав невiдомий галичанин[99 - Папакiн Г. 29 квiтня 1918 року: «Переворот у цирку» чи закономiрний етап революцii // День. 2013. 26–27 квiт.].
Гетьман вiдразу запропонував командирам корпусу сiчових стрiльцiв Є. Коновальцю i А. Мельнику визнати нову владу i перейти до неi на службу на вельми вигiдних умовах. Але рiшення про цей союз Стрiлецька рада вiдхилила[100 - Скоропадський П. Спомини. С. 110.]. Сiчовики були роззброенi i розбрелися по всiй Надднiпрянщинi.
Голод, хлiбнi ревiзii, терор чорносотенцiв спричинили численнi селянськi виступи. Зокрема, грiзну силу становив 10-тисячний загiн 29-рiчного анархiста Нестора Махна (пiсля революцii проживав у Польщi в м. Торунь i у Францii, помер 1934 р.). Успiшно вiв партизанську боротьбу проти iнтервентiв 22-рiчний прапорщик росiйськоi армii Юрiй Тютюнник. Активiзували дiяльнiсть украiнськi самостiйники, бiльшовики. У вiдповiдь гетьман пiшов на деякi поступки украiнськiй суспiльностi i вiдкрив украiнськi банки, зареестрував Украiнську православну автокефальну церкву, заснував Украiнський театр драми, Нацiональну галерею мистецтв, Украiнський iсторичний музей, Украiнську академiю наук.
Водночас в Украiнськiй державi легально або напiвлегально дiяли проросiйськi сили – члени росiйськоi партii конституцiйних демократiв, представники iмперськоi родини Романових, шовiнiстичнi органiзацii «Союз возрождения России», «Русь», «Русский союз». З метою захисту росiйських шкiл засновано «Общину русской школы на Украине»[101 - Пирiг Р. Гетьманат Павла Скоропадського: мiж Нiмеччиною i Росiею. Киiв, 2008. С. 157–164.].
Гетьман також постiйно координував своi дii з Нiмеччиною. На початку вересня П. Скоропадський навiть зустрiвся у Берлiнi з Вiльгельмом ІІ, з яким обговорював договiр (пiдписаний 10 вересня) про передачу нiмцям 35 % нового врожаю[102 - Шаповал М. Велика революцiя i украiнська визвольна програма. Прага, 1928. С. 111–112.].
Але як тiльки 14 листопада 1918 р. Скоропадський проголосив грамоту про лiквiдацiю самостiйностi Украiнськоi держави i проголошення ii федерацii з Росiею, проти гетьмана вибухнуло повстання, ядром якого став щойно створений Осадний Корпус Сiчових стрiльцiв. 14 грудня в апартаментах турецького дипломата готелю «Палас» гетьман зрiкся влади i за сприяння нiмецьких вiйськових виiхав до Нiмеччини, де навiки спочив наприкiнцi Другоi свiтовоi вiйни.
Як бачимо, гетьманська модель державностi так i не вивела Украiну iз нацiонально-полiтичноi кризи, а тому була змiнена новими полiтичними опонентами, прихильниками вiдродження УНР[103 - Верстюк В. Горобець В., Толочко О. Провал проекту малоросiйськоi Украiни // Украiна i Росiя в iсторичнiй ретроспективi. Киiв, 2004. Том 1. С. 448–464.]. 19 грудня вiдбувся урочистий в’iзд до Киева Директорii на чолi з В. Винниченком.
Передреволюцiйний Львiв: гарячий привiт i глибока повага Центральнiй Радi
Украiнська революцiя захопила i Карпатський край. Нацiональний рух особливо активiзувався пiсля утворення Центральноi Ради у Киевi, проголошення Украiнськоi Народноi Республiки, розгортання збройноi експансii бiльшовицькоi Росii на Сходi Украiни.
1 сiчня 1918 р. бiля книгарнi НТШ у Львовi зупинився чорний автомобiль, iз якого на промерзлу брукiвку вийшли чотири незнайомцi. Невдовзi у iхнiх руках був стос свiжонадрукованих книг i украiнських часописiв. Перехожi, звичайно ж, не здогадувались, що це були украiнськi вiдпоручники мирноi делегацii у Брестi, у тому числi колишнiй «революцiйний губернатор Схiдноi Галичини» Дмитро Дорошенко (1882–1951). Опiсля, перед вiдбуттям до Бреста, вони наспiх переговорили iз групою украiнських послiв, висловивши надiю, що «незадовго матиме Львiв спромогу зноситись свобiднiше з Киевом»[104 - Украiнське слово. 1918. 2, 4 сiч.].
Через кiлька днiв у львiвському часописi «Украiнське слово» з’явився привiтальний вiрш-звернення Олександра Колесси до Великоi Украiни:
Ти сходеш вже огниста наша зоре!
Ти недосяжна i велика мрiе,
Ти здiйснена всiх поколiнь надiе,
Що iх ратай в могилах переоре…
Гей! В Киевi ревуть i дзвони i гармати!
Мов полки прадiдiв воскресли з-пiд могил
І молодих, нових набрали сил,
Щоби ще раз за Тебе умирати!
На щоглах кораблiв стяги жовто-блакитнi
І моря Чорного шумлять Тобi поклiн.
Заграли радiсно Кубань i синiй Дон,
Пороги гомонять Тобi пiснi привiтнi.
Тобi й Бескидовi вклоняються вершини,
Хвалу Тобi гудуть i Прута водопади,
І тужно шепотять над Тисою левади,
І Волинi хрустальних вод долини.
Ти чуеш клич трембiти з Чорногори?
Ти чуеш зойк конання з-за Карпат?
Ти знаеш Галича журбу велику й горе?
Чи знаеш, як за братом тужить рiдний брат?
Прийми ж поклiн i вiд землi Данила!
Скрiпи склепiння Твойого хорому,
Простри над людом волi тихi крила
І йди назустрiч сонцю золотому![105 - Колесса О. Украiнi // Украiнське слово. 1918. 6 сiч.]
А вже у нiч з 8 на 9 лютого дипломати суверенноi УНР домоглись пiдписання у Брестi iз воюючими сторонами довгожданого миру. Про це стало одразу ж вiдомо не тiльки у Киевi, але й у Львовi, Тернополi, Чернiвцях.
На другий день, 10 лютого, львiв’яни стали свiдками величноi украiнськоi манiфестацii на честь заключення мирного договору з Украiною. У цей недiльний полудень на площi Ринок зiбрались тисячi украiнцiв: залiзничники з оркестром, шкiльна молодь, стрiльцi, члени «Сокола» з городоцького передмiстя… З балкону «Просвiти» iх привiтав посол Кость Левицький (1859–1941), зазначивши, «що саме наша молода держава перша простягнула руку до згоди, перша здержала криваву вiйну». Вiдтак громовицею пронеслись здравицi на честь Центральноi Ради i Ради народних мiнiстрiв, залунало «Вже воскресла Украiна…» i похiд рушив вулицею Коперника, повз пошту, до Музичного iнституту iм. Лисенка (нинi площа Шашкевича, музучилище). Знову вiдбувся мiтинг. Із балкону виступив досвiдчений посол Лонгин Цегельський:
– Се не случай, що наша держава заключуе нинi мир, бо через цiлу iсторiю украiнського народу тягнеться нитка згiдливостi, культури та терпимостi. Навiть тi сусiди, що нам тут не хочуть признати нiяких прав, тi дiстають в Украiнськiй Республiцi широку автономiю…
– Слава!.. – виступ посла заглушувало радiсне багатоголосся львiв’ян.
Пiсля вiдспiвання «Вже воскресла Украiна», «Ми гайдамаки», «Не пора» мiтинг закiнчивсь[106 - Украiнське слово. 1918. 12 лют.]. Але полiтичнi дебати продовжились поруч, у парку. У руках багатьох було свiже число «Украiнського слова», у якому посол закликав «стрясти iз себе апатiю зневiри» i «пiдняти нацiональний дух». Наприкiнцi тексту – велика бiла пляма: значну частину статтi конфiскувала цiсарська цензура[107 - Украiнське слово. 1918. 10 лют.].
Через день, 12 лютого, у залi «Украiнськоi бесiди» вiдбулось зiбрання украiнськоi громадськостi, яке обговорило «становище украiнцiв м. Львова до миру з Украiною», а також схвалило «заключення миру мiж Украiною й осередними державами» i повернення «многостраждальноi холмськоi землi i Пiдляшшя» до «матiрного краю – Украiни». Закiнчились урочистостi прийняттям телеграми, яку запропонував Михайло Лозинський:
«Збори Украiнцiв мiста Львова засилають свiй гарячий привiт i глибоку подяку Украiнськiй Центральнiй Радi, Украiнськiй Радi Народних Мiнiстрiв та Украiнськiй Мировiй Делегацii за заключене мира, що ставить Украiну в ряд держав культурного свiта»[108 - Украiнське слово. 1918. 14 лют.].
Активнiсть украiнцiв усерйоз занепокоiла польськi шовiнiстичнi кола, галицькi газети заполонили «протести» польськоi академiчноi молодi, фiлософiв, полiтикiв. Зокрема, 13 лютого у середовищi польських професорiв, доцентiв Львiвського унiверситету народилась цинiчна резолюцiя: «Берестейский договiр противиться непередавненим правам полякiв i iх найсвятiйшим почуванням. Кривавий бiль i жаль переймае польськi серця до глибини. Берестейський договiр нарушуе схiднi границi польського конгресового королiвства… Берестейський договiр представляеться насильством… Се повий розбiр Польщi»[109 - Украiнське слово. 1918. 16, 27 лют. Детальнiше див.: Piotr S. Wan-dycz. Sowiet-Polish Relations, 1917–1921. Cambridge, 1969.]. Пiшли у хiд i кулаки. Зокрема, 14 лютого поляки на вулицi пiдступно побили дружину вiдомого адвоката i чотаря УСС Стефанiю Новаковську. Цей факт украiнський часопис пiдсумував так: «Полилася перша кров на доказ, що поляки хочуть з нами вiд тепер жити в згодi. Поляки дали незбитий доказ, як вони розумiють вiдношення до нас та чого вiд нас хочуть»[110 - Украiнське слово. 1918. 19 лют.]. У вiдповiдь украiнськi професори i доценти Унiверситету 21 лютого ухвалили розважливу заяву, у якiй грунтовно доводилась праукраiнськiсть Пiдляшшя i Холмщини[111 - Украiнське слово. 1918. 27 лют.]. Ідеi договору схвалив i митрополит Андрей Шептицький[112 - Дiло. 1918. 3 берез.].
На пiдтримку дiй уряду УНР 3 березня повсюди вiдбулись «свята миру i державностi». Особливо величаво вони пройшли у Львовi (60 тис. осiб), Дрогобичi (50 тис.) Бiбрцi (20 тис.), Хировi (15 тис.), Сяноку (14 тис.), Старому Самборi (10 тис.), Белзi (8 тис.), Сколе (8 тис.), Стрию (20 тис.), Миколаевi (10 тис.), Яворовi (20 тис.), Журавно (15 тис.), Ходоровi (20 тис.), Щирцi (10 тис.), Мостиськах (12 тис.), Жовтанцях (7 тис.), Устрiках Долiшнiх (10 тис.), Любачовi (12 тис.), Равi-Руськiй (15 тис.), Жовквi (10 тис.), Тернополi (10 тис.), Бережанах (12 тис.), Чортковi (30 тис.), Пiдгайцях (12 тис.), Коломиi (32 тис.), Солотвино (8 тис.), Калушi (30 тис.), Городенцi (10 тис.), Товмачi (10 тис.), Кутах (15 тис.), Богородчанах (10 тис.). У мiстах i селах було вiдправлено святковi богослуження, пройшли стрiлецько-сокiльськi походи, прийнято i надiслано привiтальнi телеграми Украiнськiй Центральнiй Радi, особисто М. Грушевському[113 - Украiнське слово. 1918. 8,10, 12–21, 23 берез.; Дiло. 1918. 5, 7–9, 13 берез.].
У цей день педагог з Перемишля, поетеса Уляна Кравченко написала «Молитву»:
Держи, хорони нас, Великий, Єдиний,
З низу слiз i кровi, благаем Тебе!
Ти всякоi днини своеi Вкраiни
Є захист. Святися нам Ім’я Твое.
На дiло ми смiло будемо ставати
На труди у груди нам силу подай,
А труд наш початий дасть успiх багатий
Як Ти з нами будеш в борбi за наш край!
Спiльнiсть устремлiнь всiх украiнцiв до державного самовираження i еднання засвiдчив також iмпровiзований мiтинг, що вiдбувся 6 березня на львiвському вокзалi. Цього надвечiр’я у мiстi зупинився ешелон вiйськовополонених надднiпрянцiв, який з iнiцiативи Союзу визволення Украiни направлявся iз Фрайбурга до Володимира-Волинського. Козацтво привiтав посол Л. Цегельський, побажавши куреню «успiхiв i щастя у вiрнiй службi Украiнськiй Центральнiй Радi». У вiдповiдь виступили: курiнний Ганджа, сотник Сергiевський, рядовики Балицький i Славинський. На превеликий сором галичан, зустрiч була затьмарена злiсним iнцидентом; польськi залiзничники пiдступно поздирали з вагонiв синьо-жовтi прапорцi i великий малиновий прапор iз гербом Украiни i синьо-жовтими стяжками з написами «Вже воскресла Украiни i слава i воля»1.
Водночас галицькi часописи iз сумом писали про злодiяння муравйовцiв у столицi. Зокрема, 9 березня «Украiнське слово» у репортажi «Масовi розстрiли у Киевi» iнформувало: «Жертвою большевицьких самосудiв впало 5000 украiнцiв цивiльних i офiцерiв, 300 офiцерiв росiйських i iнших народностей. Большевики не дарували життя нiкому, вiд кого бодай трохи заносило „буржуазiею“…» Такi повiдомлення гасили пробiльшовицькi настроi бiдноти, носiями яких ставали тисячi галичан-вiйськовополонених iз Росii.
25 березня у Львовi, в залi Музичного iнституту iменi Лисенка, вiдбувся з’iзд украiнських нотаблiв – спiльне зiбрання 500 представникiв украiнських партiй. Серед гостей був представник УНР генерал Коленко. Делегати насамперед привiтали проголошення незалежноi Украiнськоi Народноi Республiки, а також ухвалили резолюцiю iз такими вимогами: «з украiнських земель Галичини та Буковини утворити окремий державний органiзм; надання нацiональним меншостям на цiй територii повного забезпечення iх нацiональноi автономii та полiтичноi рiвноправностi; припинення насильницькоi колонiзацii Холмщиии; злука всiх нацiональних сил»[114 - Украiнське слово. 1918. 27 берез.]. Як бачимо, з’iзд взяв курс на вiдновлення у краi украiнськоi державностi, створення засад демократичного суспiльства.
Реалiзуючи цi плани, Украiнська парламентська репрезентацiя домагалась вiд уряду вiдмови вiд будь-якого утиску «правнодержавного становища Схiдноi Галичини», зменшення у краi контингенту австрiйських вiйськ, замiни вiйськовоi адмiнiстрацii цивiльною, видiлення коштiв для закупки на Великiй Украiнi хлiба, якнайшвидше повернення до рiдних домiвок бiженцiв i переселенцiв, припинення польського терору на Холмщинi i Пiдляшшi. Для консолiдацii i змiцнення нацiонального господарського життя у квiтнi засновано Украiнський банк. Пiсля довготривалоi вимушеноi перерви у травнi проведено з’iзди «Рiдноi школи», Союзу украiнок, якi висловились за активiзацiю громадськоi дiяльностi украiнського учительства i жiноцтва. Почали вiдроджуватись товариства «Сiльський господар» i «Пласт». Масово приймались протестацiйнi листи i декларацii украiнського населення до цiсаря.
У вереснi украiнська вiчева хвиля заполонила Львiв, Стрий, Дрогобич, Перемишляни, Рудки, Броди, Сокаль, Белз, Жидачiв, Золочiв, Яворiв, Мостиську, Щирець, Жовкву, Миколаiв, Тернопiль, Теребовлю, Залiщики, Ярослав, Копичинцi, Збараж, Товмач, Долину, Болехiв, Снятип, Печенiжин, Коломию та iншi населенi пункти. Учасники вiч та мiтингiв вимагали об’еднання всiх украiнських земель в украiнський коронний край з окремим сеймом, намiсником i украiнською адмiнiстрацiею, а також якнайшвидшоi ратифiкацii Австро-Угорщиною Берестейського мирного договору. Цi вимоги пiдтримало також украiнське населення Вiдня. Ще радикальнiшу резолюцiю ухвалило двотисячне повiтове вiче 7 жовтня у Сколе, висловивши «привiт Украiнськiй державi з бажанням злуки всiх украiнських земель»[115 - Украiнське слово. 1918. 21, 22, 24, 26–28 верес., 4, 5, 10, 15, 20 жовт.; ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 146, оп. 4, спр. 5193, арк. 140.].
Галичани пильно слiдкували за подiями на Великiй Украiнi, з ознайомлювальними мiсiями туди неодноразово виiжджали галицькi парламентарi[116 - Цегельський Л. Вражiння з Украiни // Украiнське слово. 1918. 7, 10, 14, 21 лип.]. Особливо плiдними були iх зустрiчi iз надднiпрянськими дипломатами в Австро-Угорщинi.
Перший украiнський посол Андрiй Яковлiв прибув до Вiдня ще 26 квiтня 1917 р. Народився вiн 1872 р. у славному Чигиринi. Пiсля закiнчення унiверситету займався адвокатською практикою i журналiстикою, був завзятим дослiдником козаччини, членом партii соцiалiстiв-федералiстiв, членом Украiнськоi Центральноi Ради. Готель «Бристоль», де вiн замешкав у столицi, i став мiсцем зустрiчей iз галичанами. До речi, там йому асистував Григорiй Косинка (1899–1934) – талановитий поет i прозаiк, добрий танцюрист славнозвiсного «кеквоку»[117 - Вiсник полiтики, лiтератури i життя. 1918. 5 трав. № 201; Календар Червоноi Калини 1939. Львiв, 1938. С. 41–42.].
Через кiлька мiсяцiв А. Яковлева змiнив (до червня 1919 р.) В’ячеслав Липинський – вiдомий iсторик i полiтик. Народився вiн 5 квiтня 1882 р. у селi Затурцях Володимирського повiту на Волинi у сiм’i польського шляхтича-дiдича. Його рiд походив iз Мазовii i переселився на Украiну у XVIII ст. Навчався у гiмназiях Житомира, Луцька, Киева. Пiсля вiйськовоi служби при кiннотi та унiверситетських студiй у Краковi (iсторiя, астрономiя) та в Женевi (соцiологiя) вiн осiв в успадкованому маетку на Уманщинi. 1917 року став одним iз органiзаторiв Украiнськоi демократично-хлiборобськоi партii, основними iдеями якоi були вiдстоювання державноi суверенностi Украiни та збереження приватноi власностi на землю. Став iдеологом украiнського монархiзму, виступав фактично за украiнське королiвство з конституцiйно-демократичною формою правлiння. Останнiй перiод життя Липинського пройшов у кiлькох австрiйських санаторiях та в гiрськiй мiсцевостi Баден бiля Грацу, де вiн за допомогою братiв купив невеликий будинок i де пiсля затяжного грипу i серцевого приступу 19 червня 1931 р. помер. Пiд час своеi хвороби Липинський боявся, що його можуть у станi каталепсii поховати живцем. Тому, згiдно з волею покiйного, йому зроблено посмертний прокол серця. Похований у рiдному селi, де створено меморiальний музей[118 - Лисяк-Рудницький І. Мiж iсторiею й полiтикою. С. 139–162.].
4 жовтня сеймовий посол Семен Вiтик (1876–1934) внiс до палати послiв Державноi ради таку заяву: «Украiнський народ, який в Австрii числить бiльш 4 мiльйонiв, а на Украiнi бiльш 40 мiльйонiв населення, е положеним мiж слав’янськими державами i межуе також з румунськими, турецькими i угорськими племенами. Украiнський народ мусив через сотнi лiт досвiдчувати на собi гнiт i поневолення з боку слов’янських правительств i бути ограбленим з своеi самостiйностi на цiлi столiття так само з боку польського, як i росiйського правительства.
Тому домагаемося права самоозначення також для украiнського народу. На основi права самоозначення жадаемо далi, щоби австрiйсько-угорська i нiмецька скрита окупацiя украiнських областей, як наслiдок Берестейського мирного договору була знесена… Украiнський нарiд жадае як одинокоi умови свойого нацiонального життя мiж свобiдними державами Європи, сполучення всiх украiнських областей Австро-Угорщини, Холмщини, Пiдляшшя i Волинi з областями Украiни в Одну самостiйну республiканську державу, яка е i остане независимою вiд всiх слов’янських i других сусiднiх держав…»[119 - Дiло. 1918. 12 жовт.]
Такого вiльнодумства з уст украiнця цiсарський парламент, насамперед його польське коло, мабуть, ще не чув. Але, очевидно, очiкував. В унiсон цим словам прозвучав i голос революцiйноi Надднiпрянщини – «Заява Украiнського Нацiонального Союзу про внутрiшне i мiжнародне становище Украiни» за пiдписом В. Винниченка i П. Дiдушка: «…Украiнський Нацiональний Союз вважае цiлком природним i необхiдним злучене в один державний украiнський органiзм всiх заселених украiнцями земель, якi до цього часу через iсторичнi та мiжнароднi обставини не ввiйшли в склад Украiнськоi держави, як-то: Схiдноi Галичини, Буковини, Угорськоi Украiни, Холмщини, Пiдляшшя, частини Бесарабii з украiнським населенням, частини етнографiчно-украiнськоi Донщинiи, Чорноморii, Кубанi…»[120 - Украiнське слово. 1918. 18 жовт.]
За нацiональну державу боролися й буковинцi. 13 жовтня у Чернiвцях зiбралися представники украiнських партiй i посли, якi вже категорично зажадали: «Разом з прочими украiнцями Австро-Угорщини хочемо самi рiшати про свою долю… Вiд Карпат по Чорне море межують нашi границi…» Зiбрання вели Омелян Попович та Іван Рибачок. Резолюцiю довiрено зачитати учителю Осипу Безпалку. Через кiлька днiв велика делегацiя буковинцiв (М. Василько, М. Спинух, І. Семака, С. Смаль-Стоцький, О. Бурачинський, Т. Драчинський, М. Кандиба, Р. Цегельський, О. Безпалько та iн.) вирушила до Львова[121 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923: iлюстрована iсторiя. Львiв; Івано-Франкiвськ, 2008. С. 142–145.].
У час, коли вiдбувся розпад iмперii, Габсбурги через архикнязя Вiльгельма (В. Вишиваного) 17 жовтня звернулися до К. Левицького iз закликом, щоби «украiнська конституанта заявилася за притуплення до Австрii». Наступного дня К. Левицький одержав вiд нього нову телеграму, в якiй просив «президента сьогоднiшнiх нарад Укради у Львовi проголосити самостiйне королiвство у вiрностi династii i скипетровi цiсаря Карла». Звернення завершувалося пафосно: «Хай живе князiвство Галич»[122 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923. Історiя. Івано-Франкiвськ, 2001. С. 88.]. Як бачимо, Габсбурги прагнули переформатувати Малоросiю лише у «союз вiльних народiв».
