скачать книгу бесплатно
Украiнський Народе! Переживаемо велику рокову хвилю. Будуемо будучнiсть нашоi землi. Лиш еднiстю, карностю i напруженем усих сил народу можемо сю будову довести до щасливого кiнця. Нiхто, хто е Украiнцем, не смiе вiдтятися вiд великого дiла, вiд жертви для щасливоi будуччини Украiнських поколiнь!
В iм’я сеi будуччини кличемо: Одностайно, однодушно i з усiею рiшучiстю вперед! Слава Украiнськiй Державi! Слава Украiнському Вiйську! Слава Украiнському Народовi!»[163 - Украiнське слово. 1918. 11 листоп.]
Для реалiзацii цих поки що декларованих надбань i рубежiв 9 листопада сформовано уряд – Державний секретарiат (згодом – Рада державних секретарiв ЗУНР) на чолi з адвокатом Костем Левицьким (1859–1941), вихiдцем iз сiм’i священика прикарпатського мiстечка Тисменицi, депутатом австрiйського парламенту i галицького сейму. Це був загартований полiтичний дiяч[164 - Восени 1939 р. заарештований органами НКВС; наприкiнцi 1941 р. помер у Львовi, похований на Янiвському цвинтарi.]. Саме вiн запропонував список свого першого кабiнету мiнiстрiв, який Нацiональна Рада затвердила без змiн. За давньою парламентською традицiею заприсягання секретарiв провiв старiйшина ради Юлiан Романчук. Урочисте зiбрання Нацiональноi Ради вiдбулося наступного дня в палатi Намiсництва. Ранiше зiбрання Ради проходили в будинку Ставропiгii. Таким чином, вiдповiдальнi портфелi отримали Кость Левицький (голова Державного секретарiату i секретар фiнансiв), Дмитро Вiтовський (вiйськовi справи), Сидiр Голубович (судiвництво), Ярослав Литвинович (торгiвля i промисловiсть), Олександр Барвiнський (вiросповiдання i тимчасово освiта), Іван Мирон (шляхи), Олександр П’ясецький (пошта i телеграф), Іван Макух (публiчнi роботи), Степан Баран (земельнi справи), Іван Куровець (охорона здоров’я), Антiн Чарпецький (суспiльна опiка i праця). Начальником харчового уряду став Степан Федак[165 - ЦДІА Украiни у Львовi. Ф. 309, оп. 1, спр. 125, арк. 13–17.]. Як бачимо, галичани перейняли досвiд Генерального Секретарiату Центральноi Ради, а також подiбних кабiнетiв краiн Заходу, зокрема Англii.
9 листопада Нацiональна Рада також затвердила нову назву держави: Захiдно-Украiнська Народна Республiка.
Над чим працювали i чого домоглися будiвничi молодоi держави? У першу чергу гаряче дискутували над проектами тимчасового Основного закону ЗУНР (ухвалений 13 листопада 1918 р.), вiйськовоi органiзацii (Галицька армiя), фiнансовоi дiяльностi, державноi адмiнiстрацii, вiдбудови залiзничних шляхiв тощо. Крiм того, щодня обговорювали оперативну iнформацiю про хiд боiв у Львовi i повiтах, змiст i тактику переговорiв iз польською стороною[166 - Левицький К. Перший Державний Секретарiат у Львовi // Украiнський скиталець. 1923. № 11. 11 черв.].
Але через два тижнi в досить енергiйному урядовому механiзмi сталися збоi i навiть простоi. Пiсля окупацii Львова до Тернополя виiхала лише частина секретарiв. Отож довелося знову доукомплектовуватись. А фактично – творити новий кабiнет. Ситуацiю ускладнила ще внутрiшня урядова криза, яка змусила знервованого i виснаженого К. Левицького на початку грудня заявити про димiсiю, яку Нацiональна Рада одразу ж прийняла i доручила пiдiбрати новий кабiнет мiнiстрiв правнику Сидору Голубовичу (1873–1938). До речi, причини нагальноi змiни прем’ера в мемуарнiй лiтературi, як правило, оминаються. Немае публiчних роз’яснень i в тогочаснiй пресi. Можливо, це зв’язано iз мiжфракцiйними амбiцiями всерединi Украiнськоi нацiонально-демократичноi партii (К. Левицький i Є. Петрушевич входили до рiзних ii угруповань)[167 - Стахiв М. Захiдна Украiна. Т. ІV. С. 67.].
1—2 сiчня 1919 р. всi державнi iнституцii перебрались до новоi тимчасовоi столицi – Станиславова. Саме там Сидiр Голубович i сформував другий урядовий кабiнет. Фiнанси, торгiвлю i промисловiсть взявся вести сам голова, внутрiшнi справи передано Івану Макуху, дипломатiю – Лонгину Цегельському (з 10 березня – Михайлу Лозинському), вiйськовi справи – Дмитру Вiтовському (13 лютого його замiнив 42-рiчннй полковник Вiктор Курманович. Народився у селi Вiльшаниця Золочiвського повiту, страчений органами НКВС 1945 р. у Киевi), судiвництво – Осипу Бурачинському. Про конкретну дiяльнiсть цього уряду йтиметься згодом.
Вища законодавча влада, як уже зазначалось, була зосереджена в руках членiв Украiнськоi Нацiональноi Ради. Однак у першi ж тижнi ii повнокровноi державотворчоi дiяльностi виявився брак представникiв повiтових мiст i сiл. Тому вирiшено видiлити по одному мандату повiтам, ще чотири – Львову i по два – Чернiвцям i Станиславову. Довибори планувалося провести 22–26 листопада, але цьому в багатьох мiстах зашкодила рiзка змiна сил на фронтi, зокрема, падiння Львова, вiдтак – вимушена зупинка першоi сесii Ради у столицi. Друга сесiя вiдбулася аж на початку 1919 р. у Станиславовi. Отодi й з’ясувалося, що найсильнiше партiйне угруповання створили нацiонал-демократи на чолi з Антоном Горбачевським (1856–1944). Друге мiсце вибороли радикали Лева Бачинського (1871–1930). трете – соцiал-демократи Семена Вiтика (1876–1937)[168 - Про участь УСДП у громадсько-полiтичному життi ЗУНР детальнiше див.: Koko Е. Ukraincy socjaldemokraci galicyjscy w okresie miedzywojennym (1918–1939) // Zeszyty Naukowe Uniwersytetu Jagiellonskiego. Prace historyczne. 1993. S. 129–135.]. Найслабiшими виявилися позицii хлопсько-радикальноi партii на чолi з Кирилом Трильовським (1864–1941). Взагалi ж до парламентськоi когорти потрапили найзиачнiшi люди краю – письменники Василь Стефаник, Антiн Крушельницький, Омелян Попович, Петро Карманський, Осип Назарук, науковцi Кирило Студинський, Мирон Кордуба, Станiслав Днiстрянський, Олександр Барвiнський, митрополит Андрей Шептицький, священики Андрiй Бандера, Степан Онишкевич, правники Сидiр Голубович, Роман Перфецький, практично всi украiнськi полiтики i вiдомi дiячi культури[169 - Чубатий М. Вказ. праця. С. 105–107.].
За соцiальним складом бiльшiсть депутатiв становили селяни-середняки, iнтелiгенцiя i клерикали були в меншостi. Щодо iдеологii, то переважна бiльшiсть, навiть соцiал-демократи, стояли на лiберально-нацiональних позицiях. Практично весь склад Ради був украiнським, оскiльки поляки бойкотували вибори, а евреi i нiмцi волiли триматись осторонь, щоб не бути втягнутими в украiнсько-польський конфлiкт. Парламент був досить представницьким – через нього пройшло понад 200 осiб. Для оперативноi роботи його члени 4 сiчня 1919 р. обрали видiл Украiнськоi Нацiональноi Ради. Це була, кажучи сучасною мовою, президентська рада-десятка, яка займалася кадровими пертурбацiями уряду, визначала i приймала вiдставку мiнiстрiв; апробовувала закони, ухваленi Нацiональною Радою. Рiшення приймалися бiльшiстю присутнiх (але не менше 6 членiв). Видiл обирався на час каденцii Ради – аж до сформування нового видiлу[170 - Конституцiйнi акти Украiни. 1917–1920: Невiдомi конституцii Украiни. С. 97.]. До його першого складу було обрано: Євгена Петрушевича (президент), Лева Бачинського, Семена Вiтика, Антона Горбачевського, Гриця Дувiряка, Михайла Новакiвського, Теофiля Окуневського, Омеляна Поповича, Антона Шмигельського i отця Степана Юрика.
Безпосередньо Радою керували ii президент Євген Петрушевич, заступники Лев Бачинський, Омелян Попович, Семен Вiтик i Андрiй Шмигельський, секретарi i начальники сеймовоi канцелярii Степан Витвицький, Осип Устиянович, Степан Силецький. Їм допомагали голови сеймових комiсiй – закордонноi, вiйськовоi, фiнансовоi, земельноi реформи та iн. На основi закону членам Ради надано право посольськоi недоторканностi, безкоштовного залiзничного проiзду, iх увiльнили вiд вiйськовоi служби. На час службових засiдань видавалися добовi – 50 гривень.
Формувалися i мiсцевi органи влади[171 - Див. також: Тищик Б. Й., Вiвчаренко О. А. Вказана праця. С. 24–61.]. Державнi повiтовi комiсари обиралися головно з мужiв довiр’я Украiнськоi Нацiональноi Ради. Вони керували фактично всiма цивiльними органiзацiями i справами повiту, окрiм вiйська, суду, залiзниць, пошти i телеграфу. Цi функцii виконували спецiальнi повiтовi i окружнi коменданти. Спершу комiсарiв обирали громади на повiтових Нацiональних радах, згодом це право передано державному секретарiатовi внутрiшнiх справ. Дорадчим органом комiсарiв були повiтовi Украiнськi Нацiональнi Ради[172 - Павлишин О. Органiзацiя цивiльноi влади ЗУНР в повiтах Галичини (Листопад – грудень 1918 року) // Украiна модерна. Львiв, 1999. Ч. 2–3. С. 132–193.]. Правда, були повiти, де народне самоврядування пiшло далi – Ради мали вирiшальний i контролюючий голос; а були й такi, зокрема у прифронтовiй смузi, якi взагалi не збирались. Все це спонукало державний секретарiат внутрiшнiх справ узагальнити дii мiсцевоi адмiнiстрацii i розробити закон про повiтовi трудовi ради. Згiдно iз законопроектом нова адмiнiстрацiя повiтiв мала обиратися загальним голосуванням, а комiсари ставали пiдконтрольними Радi. Однак на завадi цим починанням став травневий наступ полякiв.
До речi, в органах мiсцевоi адмiнiстрацii, зокрема, у Станиславовi, Стрию, Залiщиках, Яворовi, Бережанах, Угневi, селах Пiдзамочок i Дулiби Бучацького повiту були й поляки. Намагалися спiвпрацювати з украiнцями й нiмецькi та чеськi колонiсти[173 - AAN. Polska i Ukraina. Sygn. 55. К. 9, 13, 18, 20, 24, 67.]. Нейтральну позицiю зайняла еврейська iнтелiгенцiя.
Громадський порядок забезпечувала державна жандармерiя. Ось що розповiдае про ii створення i роль сотник Іван Козак: «Пiд час перевороту дня 1 листопада 1918 розоружено всi станицi жандармерii. Видячи однак необхiднiсть сторожi безпеки, утворено в кожнiй мiсцевостi т. зв. мiлiцiю, зложену з добровольцiв. На Покуттю названо ii „державною мiлiцiею“. В мiсцевостях, де перед переворотом були придiленi жандарми-Украiнцi, перебрали вони органiзацiю мiлiцii i провiд над нею. Однак iх у Схiднiй Галичинi було ще замало, щоби на кожну станицю придiлити бодай одного заводового жандарма. Тому мiлiцiя здебiльшого рекрутувалась з людей, якi не мали до сеi преважноi служби нiякоi квалiфiкацii, а до мiлiцii вступали тiльки тому, щоб вiдтягнутися вiд служби в боевих частинах. Тому мiлiцiя не лише не сповняла свого завдання як слiд, але навпаки сама чинила несвiдомо або й свiдомо надужиття. Се спонукало повiтовi центри негайно взятися за органiзацiю правильноi сторожоi безпеки. В кiлькох повiтах завдания се перебрали добровiльно старшини-чужинцi (головно Нiмцi), бувшi австрiйськi вiддiловi команданти. Се були однак виiмковi випадки, так, що до прибуття старшин-Украiнцiв припала органiзацiйна праця передусiм старшим старшинам жандармерii украiнськоi народностi, якi служили у Схiднiй Галичинi безпосередньо перед переворотом, або вспiли були вже в перших днях пiсля нього вернути домiв з чужини. Але була се праця вельми тяжка…»[174 - Конституцiйнi акти Украiни. 1917–1920: невiдомi конституцii Украiни. Киiв, 1992. С. 97.]
У листопадi сформовано корпус украiнськоi державноi жандармерii ЗУНР з осiдком у Львовi. Першим ii командантом призначено майора Лева Індишевського. У лютому 1919 р. його змiнив досвiдчений пiдполковник Олександр Красицький. Команда (згодом – корпус) жандармерii спершу пiдпорядковувалась державному секретарiатовi вiйськових справ[175 - Ортинський В. Л. Силовi структури Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки. Львiв, 2004. С. 198.]. Навеснi 1919 р. вона нараховувала 6 булавних старшин, 25 сотенних старшин i хорунжих, 1000 заводових жандармiв, 4000 пробних жандармiв (австрiйського i украiнського вишколу) та 3000 мiлiцiонерiв. Цiкаво, що поряд з украiнцями у жандармерii служили поляки i нiмцi[176 - Див. також: Тищик Б. Й., Вiвчаренко О. А. Вказана праця. С. 24–61.]. Всього територiя республiки була подiлена на 23 вiддiли жандармерii: Львiв, Перемишль, Ярослав, Сянок, Самбiр, Рава-Руська, Городок Ягайлонський, Дрогобич, Тернопiль, Теребовля, Чорткiв, Бучач, Броди, Золочiв, Бережани, Стрий, Долина, Станиславiв, Городенка, Коломия, Заставна, Чернiвцi.
Зазначимо, що в багатьох мiстах (Львiв, Гусятин, Щирець, Чорткiв, Станиславiв, Тернопiль) дiяли вiддiли жидiвськоi мiлiцii[177 - AAN. Polska i Ukraina. Sygn. 55. К. 9, 13, 18, 20, 24, 67.].
Швидке i конструктивне творення нових органiв самоврядування засвiдчило щире бажання украiнцiв, i не тiльки iнтелiгенцii, розбудовувати новi демократичнi органи законодавчоi i виконавчоi влади задля побудови суверенноi демократичноi республiки. Як слушно зазначив iсторик Орест Субтельний, в основу власноi адмiнiстрацii ЗУНР були «покладенi австрiйськi моделi – галичани не вдавалися до радикальних експериментiв, поширених на сходi, й укомплектовували ii украiнцями, а часто-густо й поляками-професiоналами. Незважаючи на необхiднiсть вести жорстоку вiйну, захiдно-украiнська держава досягла успiху щодо пiдтримання стабiльностi й порядку на своiй територii. Справдi, таке на диво швидке й ефективне створення адмiнiстративного апарату було досягненням, яке змогли повторити тiльки деякi схiдноевропейськi держави, не кажучи вже про схiдноукраiнськi уряди. Великою мiрою це стало результатом прихильностi галичан до соцiальноi органiзованостi, до якоi вони прагнули упродовж десятирiч»[178 - Субтельний О. Украiна. Історiя // Освiта. 1990. 8 берез.].
Реформування господарки i фiнансовоi сфери
Молодiй республiцi дiстався нелегкий спадок. Економiка краю, будучи до Першоi свiтовоi вiйни вiдсталою, колонiально залежною вiд iноземного капiталу, у роки свiтовоi бойнi ще бiльше ослабла. Бiльшiсть лiсопилок, млинiв, нафтопереробних заводiв, гуралень i броварень зупинили виробництво, було пiдiрване сiльське господарство, зруйновано залiзничний транспорт, набагато зменшився обсяг торгiвлi, чимало банкiв i фiнансово-кредитних органiзацiй зайняли вичiкувальну позицiю.
На територii краю проходили крупнi вiйськово-стратегiчнi операцii, в ходi яких росiйська та австро-угорська армii втратили вбитими, пораненими i полоненими близько 3 млн осiб[179 - Пiдраховано за: История первой мировой войны. 1914–1918: в 2-х т. М., 1975. Т. І. С. 329–352; Т. 2. С. 186–204.]. У результатi затяжних боiв тут зруйновано десятки мiст i мiстечок, зокрема, Галич, Гусятин, Бучач, майже повнiстю спалено 650 сiл, знищено 200 тис. житлових будинкiв, 233 тис. господарських будiвель. У Бродiвському повiтi, наприклад, iз 13 644 хат уцiлiло 6231 (45,7 %), без даху залишились 3 тис. старцiв, жiнок i дiтей. Гнiтюче враження справляв i сусiднiй Тернопiльський повiт. У селi Буцневi вiйськовий смерч дотла спалив 239 житлових хат (iз 421-i), у Денисовi – 128 (iз 405), Купчинцях – 450 (iз 644), Островi – 163 (iз 363), Конопнiвцi – 64 (iз 76), Кип’ячцi – 94 (iз 108), Людвiкiвках – 157 (iз 186). Вiдтак 10 тис. осiб розмiстилися в землянках i куренях[180 - ЦД1А Украiни у Львовi. Ф. 146, оп. 8, спр. 3030, арк. 5; Вперед. 1920. 15 лют.; Украiнське слово. 1918. 19, 26 лют.].
Львiвська соцiал-демократична газета «Вперед» у замiтцi «400 родин в землянках» повiдомляла: «400 родин з надходячою зимою в землянках – i то не у центральнiй Африцi, а у нас, Схiднiй Галичинi, у селi Куропатниках Бережанського повiту… Ще у 8 дооколишнiх селах немае нi однiеi хати»[181 - Вперед. 1919. 27 жовт.]. Подiбне можна було побачити й у прикарпатських повiтах. Всього, за даними рiзних експертних комiсiй, вiйськовi збитки, завданi господарству краю, сягнули 1–3 млрд крон.
Особливо не вистачало працездатного населення. Десь близько 300–400 тис. чоловiк мобiлiзовано в армiю. Частина мiщан, зокрема, 40 тис. львiв’ян, уже в перший мiсяць свiтовоi вiйни виiхали у глиб iмперii. Близько 200 тис. вiдступило за Збруч. Як наслiдок, майже вдвое зменшилася кiлькiсть мiського населення. Вiдносно незначне скорочення жителiв Львова з 212,0 тис. чоловiк у 1914 р. до 195,5 тис. у 1918 р. пояснюеться значним притоком безробiтнього сiльського населення. Майже удвiчi зменшилася й народжуванiсть[182 - Polska w czasie wielkiej wojny (1914–1918): Historia spoleczna. T. 2, Warszawa, 1932. S. 182; Lwоw w cyfrach 1920. Lwоw, 1920. S. 47–50; Statystyka Polski. Seria C, zeszyt 41. Warszawa, 1936. S. 42.]. Тисячi були засланi у концтабори, немало матерiальних цiнностей вивезли росiйськi окупанти.
Вiйна ще бiльше погiршила матерiальне становище населення – украiнцiв, полякiв, нiмцiв, вiрмен. Лише у Львовi протягом 1914–1917 рокiв продукти подорожчали утричi, дрова – бiльше нiж учетверо. Тривалiсть робочого дня збiльшилась до 14–16 годин.
Не кращим було становище селян. У сiчнi 1918 р. примусова праця селян у фiльварках – три днi на тиждень – була узаконена австрiйським урядом. Лише в Галичинi поголiв’я коней зменшилось iз 900 тис. до 210 тис. Половина землi не розорювалась, удвiчi впала урожайнiсть зернових i технiчних культур. Якщо в 1913 р. на душу населення в краi вироблялося 400 кг зерна i 620 кг картоплi, то в 1918 р. – вiдповiдно 150 i 300 кг.
Справжнiм лихом стали епiдемiчнi захворювання. Якщо у роки свiтовоi вiйни вiд тифу загинуло 50 тис. цивiльного населення, то в 1919 р. – майже 100 тис. Всього ж епiдемiя охопила у 1919 р. понад 400 тис. людей[183 - Вперед. 1919. 30 жовт.; 1920. 4 квiт., 25 трав.].
Особливо турбувала продуктова проблема: народ i, що найстрашнiше, армiя – недоiдали. Їi розв’язати взявся державний харчовий уряд, який був створений чи не першим iз всiх мiнiстерських структур – ще 29 жовтня, коли австрiйська державна машина практично зупинилась, а Польська лiквiдацiйна комiсiя започаткувала продуктовий саботаж Схiдноi Галичини. Ось тодi украiнцi вийшли з Крайового господарського уряду i всупереч полякам створили пiд проводом 58-рiчного уродженця Перемишля, чiльного дiяча товариств «Народна торговля», «Днiстер», Крайового ревiзiйного союзу, «Руська щадниця» Степана Федака свiй Украiнський харчовий уряд (вул. Руська, 20). Насамперед вiн закликав селян не пiдпорядковуватися наказам старостiв. Представники харчового уряду чи не першими у повiтах перейняли виконавчу владу. 9 листопада С. Федак очолив держсекретарiат харчових справ[184 - Захiдно-Украiнська Народна Республiка. 1918–1923: уряди, постатi. Львiв, 2009. С. 289–295.]
