скачать книгу бесплатно
Проект «Украiна». Австрiйська Галичина
Микола Романович Литвин
Проект «Украiна»
Ця книга – дiалог iсторикiв, географiв, лiтературознавцiв, письменникiв i публiцистiв про час i простiр пiдавстрiйськоi Галичини вiд кiнця ХVIII ст. до Першоi свiтовоi вiйни, розпаду Дунайськоi монархii. Насамперед показано iсторичну спадщину «довгого» ХІХ ст. У цей час у складi Австро-Угорськоi монархii Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним iз свiтових центpiв видобутку «чорного золота». В кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. до неi була пpикута увага багатьох полiтикiв i мiжнаpoдних компанiй: на певний час кpай став об’ектом конкуренцii мiж пpедставниками великого капiталу. У столицi Галичини з’явилася перша на украiнських землях газета, запущено дирижабль, залiзничний потяг i трамвай, на базi дрогобицькоi нафти винайдено гасову лампу. Там з’явилися першi украiнськi партii, науковi товариства, студентськi об’еднання, кооперативнi структури, парамiлiтарнi i скаутськi органiзацii, бальнеологiчнi курорти, футбольнi та хокейнi команди. Карпатський край кiнця ХІХ – початку ХХ ст. став П’емонтом не лише для украiнцiв, але й полякiв, якi здобули неоцiнений управлiнський досвiд у Галицькому сеймi i Вiденському парламентi; батькiвщиною для галицьких евреiв, якi теж бажали полiтичних свобод, нацiонально-державного усамостiйнення. Така подорож в австрiйську/пiдавстрiйську Галичину дозволить краще зрозумiти трагедiю i велич iсторii не лише цього краю з кiнця XVIII ст. до Першоi свiтовоi вiйни, але й всiеi Украiни. Украiни, яка завжди прагнула еднання, миру, господарського i культурно-освiтнього поступу.
Проект «Украiна»
Австрiйська Галичина
© М. Р. Литвин, автор-упорядник, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
Передне слово упорядника
Дорогий читачу! У центрi Львова, на аттику iмпозантноi будiвлi Галицького сейму (нинi Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка) можна побачити алегоричну скульптурну групу «Галичина, Вiсла i Днiстер». Ще чотири постатi над головним фризом уособлюють Любов i Справедливiсть, Правду i Вiру, а пiд ними вмiщенi алегорii Освiти та Пpацi…
Цi скульптури, та й цiла будiвля, засвiдчують, як несподiвано пеpеплелося вiчне й змiнне у долi Укpaiни та цiлоi Схiдноi та Центральноi Євpoпи. Майже столiття тому зникла колись могутня Австpo-Угоpщина, владу якоi символiзувала масивна сеймова споруда. Зовсiм по-iншому нинi прочитуеться поеднання Вiсли i Днiстpa, та й сама iдея Галичини постае у зовсiм iншому контекстi, анiж столiття тому. Двi свiтовi вiйни разюче пеpекpoiли мапу Центpально-Схiдноi Євpопи, тpансфоpмували iстоpичну пам’ять не одного поколiння ii жителiв. Змiнили вони i Галичину. Пpoте вiчнi цiнностi – любов до рiдного кpаю, вipа в силу суспiльноi справедливостi, освiти та працi для добpа наpoду – залишилися сталими, пов’язуючи минулi й сучаснi поколiння.
Тому не можна забувати, що власне тут, у Галицькому сеймi, двi сотнi галицьких украiнцiв здобули неоцiненний досвiд конституцiйних практик, який згодом iм знадобився для законотворчоi дiяльностi Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки, проголошеноi в ходi розпаду Австро-Угорськоi монархii восени 1918 року. Водночас в iхнiх умах i душах мiцнiла й фоpмувалася iдея единоi собоpноi Укpаiни.
У цiй книзi нарисiв, яку написали вченi Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни, йдеться про Галичину доби Габсбургiв (1772–1918). Маемо надiю, що вона дозволить краще реконструювати модернiзацiйнi процеси у Центрально-Схiднiй Європi до Першоi свiтовоi вiйни, зрозумiти особливостi визвольного руху украiнцiв, iхнi прагнення до нацiонально-державного буття i соборностi Украiни. У цей час захiднi украiнцi створили не лише низку громадських культурно-освiтнiх, наукових i кооперативних структур, але й продовжили дiалог iз дiячами европейськоi культури, надднiпрянськими побратимами.
Галичина була простором читання багатьох народiв: поляки поширювали культ Адама Мiцкевича, Юлiуша Словацького, читали Генрика Сенкевича, Зiгмунда Красiньського; австрiйськi нiмцi захоплювалися поезiею Йоганна Вольфганга фон Гете, Генрiха Гейне, драмами Фрiдрiха Шiллера. Сюди доносилися вiдголоски художнього слова Шолом-Алейхема. Нацiональнi почуття украiнцiв формували твори Маркiяна Шашкевича, Миколи Устияновича, Івана Франка, Василя Стефаника, Марка Черемшини.
Кордон на Збручi не спиняв слова Івана Котляревського, Петра Гулака-Артемовського, Євгена Гребiнки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесi Украiнки, Михайла Коцюбинського. Проте найбiльше вплинув на свiдомiсть галичан генiй Тараса Шевченка. У Галичинi поширювалися i видавалися його твори, споруджувалися пам’ятники Кобзаревi i виготовлялися проекти його монументiв для Киева.
У Перемишлi, Львовi та Коломиi популяризувалися слова та музика нацiонального гiмну «Ще не вмерла Украiна», автором якого стали галицький священик Михайло Вербицький i надднiпрянець з-пiд Киева Павло Чубинський. У Галичинi була добре знаною книга харкiвського адвоката Миколи Мiхновського «Самостiйна Украiна», яку видано у Львовi 1900 р. Дух Мiхновського у Львовi також пiдсилив полiтемiгрант з Мелiтополя Дмитро Донцов, який замешкав у Львовi ще перед Першою свiтовою вiйною.
У сеpeднi вiки через Галичину, зокрема пiсля занепаду княжого Киева, у добу Галицько-Волинського королiвства, проходив знаменитий Варязький шлях вiд Балтики до Чорного моря, Вiзантii. Згодом величнi торги у давньому Львовi, Галичi, Кутах та iнших мiстах i мiстечках краю, що дiстали магдебурзьке право, були добре знанi европейським та азiйським купцям i ремiсникам. Згодом, у модеpну добу iх традицii перейняла Загальна крайова торгово-промислова виставка у Львовi (вiдкрита 1894 р.), ii електричнi фунiкулери, свiтловi фонтани, модерний дерев’яний стадiон, вишуканi зi скла i металу павiльйони викликали вибух емоцiй у вiдвiдувачiв iз рiзних краiн. Невдовзi (1907) у мiстi збудовано iз залiзобетону один з перших у Європi унiвермагiв (його план намагалися перейняти радянськi архiтектори повоенного Киева). Для хокеiстiв у Львовi збудовано критий зимовий палац. У Карпатах споруджено модернi залiзничнi мости та тунелi. На рубежi столiть у Галичинi прокладено телеграфний i телефонний зв’язок, у мiстах встановлено газове i електричне освiтлення вулиць.
Зpeштою, Галичина стала нафтовим Клондайком та Ельдоpадо – одним з потужних центpiв видобутку «чорного золота». Тому в кiнцi ХІХ – на початку ХХ ст. до неi була пpикута увага багатьох мiжнаpoдних компанiй: на певний час кpай став об’ектом конкуренцii мiж пpедставниками великого капiталу. Здавалося, що вiн матиме великi економiчнi перспективи, життя тут буде процвiтати, а грошi тектимуть сюди рiкою.
Не випадково австрiйська влада та мiська адмiнiстрацiя Львова навiть розробили план будiвництва морського порту у Львовi, який через судноплавнi канали з Днiстром i Бугом мав з’еднати мiсто з двома морями. У столицi Галичини з’явилася перша на украiнських землях газета, запущено дирижабль i залiзничний потяг, на базi дрогобицькоi нафти винайдено гасову лампу. Наприкiнцi ХІХ – початку ХХ ст. тут з’явилися першi украiнськi партii, науковi товариства, студентське об’еднання, кооперативнi структури, парамiлiтарнi i скаутськi органiзацii, бальнеологiчнi курорти.
Росiйський царат, як правило, блокував аналогiчнi плани надднiпрянських украiнцiв, тому грошi знаних спiввiтчизникiв – киiвського пiдприемця i садiвника В. Симиренка, полтавськоi помiщицi Є. Милорадович нерiдко вкладалися в украiнськi iнiцiативи Галичини, зокрема розбудову Наукового товариства iменi Шевченка у Львовi.
Карпатський край кiнця ХІХ – початку ХХ ст. став П’емонтом не лише для украiнцiв, але й полякiв; батькiвщиною для галицьких евреiв, якi теж бажали полiтичних свобод, нацiонально-державного усамостiйнення. Як стверджуе один iз найавторитетнiших сучасних дослiдникiв iсторii Центральноi та Схiдноi Європи Ларi Вулф, початково просвiтницька iдея Галичини засвоюеться, переробляеться та змiнюеться рiзними нацiональними дискурсами, що власне активно формуються у ХІХ столiттi. І хоч австрiйська провiнцiя Галичина припинила адмiнiстративно-полiтичне iснування у 1918 р., а пiсля Другоi свiтовоi вiйни – iз знищенням евреiв, подiлом ii територii мiж Польщею i УРСР та вiдповiдним примусовим розселенням полякiв i украiнцiв – взагалi втратила свiй успадкований iз попередньоi епохи етнографiчний та геополiтичний характер, на початку ХХІ столiття «дух Галичини був невловимим, примарним, мiфологiчним, суперечливим, але усе ще дуже живим».
Зауважимо i те, що ця книга писалася не стiльки для галичан, скiльки для всiх украiнцiв – наших спiввiтчизникiв на Сходi, Пiвднi та Центрi Украiни, бiльшiсть з яких, як стверджують соцiологи, нiколи не переiжджали Збруч, а тому не бачили княжого Львова i Галича, монастирiв Жовкви, Крехова, Унева, Лаврова, Бучача, старовинних замкiв Збаража, Золочева, Олеська, Жовкви, грайливих водопадiв Яремчi i Шешор. Отож, автори сподiваються, що подорож в австрiйську/пiдавстрiйську Галичину дозволить краще зрозумiти трагедiю i велич iсторii не лише цього краю, але й всiеi Украiни. Украiни, яка завжди прагнула еднання, миру, господарського i культурно-освiтнього поступу.
І, насамкiнець, представимо авторiв книги. Їi вiдкривае оригiнальний нарис ученого-семiотика, iсторика i фiлолога Романа Голика. Патрiарх iсторичного цеху краiни Феодосiй Стеблiй, дослiдник творчостi Маркiяна Шашкевича та «Весни народiв» 1848 р., пройшов вишкiл в Інститутi суспiльних наук у самого академiка АН УРСР Івана Крип’якевича, кращого учня Михайла Грушевського. Уродженець Козацького краю Богдан Тихолоз е автором низки оригiнальних лiтературознавчих нарисiв про Тараса Шевченка, Івана Франка та iнших свiточiв украiнськоi культури. Наталiя Колб висвiтлюе маловiдомi сторiнки Греко-католицькоi церкви, насамперед дiяльнiсть ii парафiяльного духовенства, збирае i популяризуе украiнську пiсенну творчiсть. Історик «довгого» ХІХ ст. Остап Середа мав честь неодноразово проходити стажування в американському Гарвардi, викладати авторськi курси в унiверситетах Украiни, Угорщини, Австрii, Австралii, Польщi. Доктор фiлологiчних наук Тимофiй Гаврилiв е не лише лiтературознавцем, перекладачем-германiстом, культурологом, але й талановитим письменником, автором популярних повiстей, фiлософськоi поезii. Ірина Орлевич тривалий час дослiджуе дискусiйнi аспекти дiяльностi галицьких русофiлiв i москвофiлiв, органiзовуе релiгiезнавчi конференцii. Географ за освiтою, а нинi професор iсторii Володимир Клапчук серед перших науковцiв реконструював лiтопис галицького нафтовидобутку i лiсопереробки, становлення туризму на Прикарпаттi. Професор Ігор Райкiвський вiдтворюе взаемини надднiпрянських i галицьких iнтелектуалiв до Першоi свiтовоi вiйни, а також успiшно викладае iсторiю у Прикарпатському нацiональному унiверситетi iм. В. Стефаника. Молодий випускник аспiрантури Інституту украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни Євген Поляков, вiриться, невдовзi стане знаним науковцем у галузi юдаiки. Що ж до упорядника цiеi працi, то вiн нинi очолюе Інститут украiнознавства iм. І. Крип’якевича НАН Украiни i е дослiдником украiнсько-польських вiдносин новiтньоi доби, автором кiлькох книг про Украiнськi визвольнi змагання першоi половини ХХ ст.
Австрiйська Галичина
Галичина: вiд австрiйського до радянського мiфiв
Уявлення про Галичину змiннi настiльки, наскiльки мiнливою була й сама доля цього регiону. Тут спробуемо у загальних рисах вiдтворити лексикон стереотипiв, з яких склалися украiнський, польський та (згодом) росiйський образи Галичини австрiйського перiоду, а також подальшу долю цього образу в ментальностi жителiв краю. Йдеться, зрозумiло, про набори банальностей, якi нiчого, крiм банальностей, не мiстять, але без них, мабуть, мiф Галичини втратив би свою оригiнальнiсть.
Образ галицького мiста. У цьому рядi стереотипiв i концептiв ключовим е образ Львова як «галицькоi столицi». У ньому злилися принаймнi два рiзнi стереотипи мiста: польський та украiнський. Мiф «польського» Львова, що викристалiзувався до Другоi свiтовоi вiйни, мае кiлька форм.
Одну з них можна назвати «мiлiтарною». Вона опираеться на образ «завжди вiрного» мiста-воiна – фортецi, що захищае «цивiлiзований Захiд» вiд «Дикого Сходу». Їi складовою став стереотип «оборонцiв Львова», елементом якого, у свою чергу, була мiфологiя «львiвських дiтей». У цьому планi Львiв асоцiювався з ареною украiнсько-польського протистояння наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни i цвинтарем «орлят». Це уявлення про мiсто дiстало свiй вираз як на рiвнi поетики та риторики художнiх текстiв (М. Гемар, К. Макушинський), так i в мовi живопису (В. Коссак) та монументальноi архiтектури (Р. Індрух). Ще один рiзновид польського мiфу Львова поеднуе в собi два компоненти. Це ностальгiя за «добрими австрiйськими часами» та гумористичний образ «дуже приемного та веселого мiста», де майже усi один одного знають та шанують (С. Василевський). У його центрi знаходиться уявлення про iдеальний Львiв, ознаками якого е, з одного боку, ресторани (готель «Жорж», «Кракiвський», «Атлас», «Козьол», «Імперiал»), льокалi («Телiчкова», «Сковрона»), а з iншого – академiчнi заклади (Полiтехнiка, Унiверситет, Академiя Ветеринарноi медицини, Вища Економiчна школа), де працюють видатнi фахiвцi та вчиться дуже здiбна i безтурботна молодь. До того ж, Львiв – осiдок трьох архiепископiв, що робить його незвичайним у масштабах Європи. Поширюваний в «польський» перiод час мiф австрiйського Львова мiстив також ностальгiю за «давнiм порядком». Його втiленням був ерудований, педантичний i виконавський iнтелiгент (урядовець, юрист, вчитель) i ширше – представник суспiльноi елiти «австрiйського зразка». Звiдси – й сюжетнi лiнii, що намагаються «спорiднити» польський Львiв з габсбурзьким Вiднем. Одним з показових е образ львiвського костелу Св. Єлизавети: i через пряме апелювання до трагiчних моментiв у життi iмператорськоi родини (а також мiфологii «доброго цiсаря Франца Йосифа»), i через складнi асоцiацii, що пов’язують львiвський храм з вiденською «Штефанскiрхе» (Є. Янiцький). Мiф «щасливого Львова» опирався на уявлення про iнтелiгента, який легко сприймае життя, займаеться спортом тощо, а також на образи «пересiчних» мешканцiв мiста, якi супроводять його iснування (вiд «бельферiв» та «шимонiв» до перекупок i жебракiв) (С. Лясковницький, К. Шлеен). Пiзнiше стереотип львiв’янина-iнтелiгента зливався з образами низовоi культури до- та мiжвоенного Львова. Їi репрезентантом став «львiвський батяр» – «гультяй, яких мало», нерiдко «герой з-пiд темноi зiрки» з кримiнальним минулим. Усi цi елементи з’явилися у радiодискурсi «Веселоi львiвськоi Хвилi», а пiзнiше були перекодованi на мову кiнематографii (пара Щепко / Тонько). У «полоноцентричнiй» картинi свiту мiсто-кавалер «Вiртутi Мiлiтарi» виступав певною противагою (i водночас доповненням) Кракову. Звичайно, «польський Львiв» з його знаковими мiсцями (Катедрою Казимира Великого, Домiнiканським собором, Унiверситетом Яна Казимира, Кармелiтами, Ратушею i спiзненим годинником Бернардинського костелу) був досить вiдносним вiдповiдником Кракова з його символами (Вавелем, Барбаканом, Сукеннiцами, гейналом з Марiяцького костелу), що мали нацiональний, а не лише регiональний характер. (Це добре розумiли автори туристичних путiвникiв, як, наприклад, М. Орлович. У своему «Путiвнику по Галичинi» (1919) вiн вiддав виразну перевагу «старовинному» Кракову над «новiтнiм» Львовом.
Мiф украiнського Львова також, фактично, актуалiзований украiнсько-польським протистоянням наприкiнцi Першоi свiтовоi вiйни. Початково це – образ одвiчно украiнського княжого мiста, здобутого i утраченого в час «Листопадового Зриву». Поразка у боях за мiсто породила також iншу тенденцiю. Cеред украiнських культурних та полiтичних дiячiв виникае антиутопiя: хоч генетично Львiв i е украiнським, проте реальне мiсто мае таки польський характер. Тому образ «листопадового Львова» змiнився картиною украiнського мiста, що iснуе i бореться за свое iснування у межах мiста польського (С. Гординський). Цей Львiв також мав своi знаковi адреси: собор Св. Юра, церкви (Преображенська, Волоська, Св. Миколая, Св. Онуфрiя, Св. П’ятниць), Богословська академiя, Народний i Академiчний дiм, будинки «Днiстра», «Народноi Торговлi», не дуже чисельних ресторанiв («Вовк»), кондитерських фiрм («Фортуна Нова»), робiтничих центрiв (фабрика iм. І. Левинського); редакцii украiномовних газет i журналiв, приватних адвокатiв, лiкарiв тощо. Сюди ж додавалися мiсця вимрiяних, але так i не реалiзованих проектiв (Украiнський таемний унiверситет). Водночас украiнський Львiв – особливо в очах старших людей – мав риси, спiльнi зi Львовом польським. Це – та ж ностальгiя за «смiшним», може навiть технiчно вiдсталим, але «щасливим» i упорядкованим «австрiйським» Львовом, де рiзнi народи мирно спiвiснують, насолоджуючись рiвними правами (C. Шухевич, С. Шах, О. Надрага). Однак в уявi мiжвоенного поколiння украiнський Львiв, на вiдмiну вiд польського, пов’язувався не з Краковом, Варшавою чи тим же Вiднем, а з Харковом та Киевом. При цьому, не зважаючи на полiтичне забарвлення, для галицьких украiнцiв «синьо-жовтий» Львiв усе-таки уступав «червоним» столицям тогочасноi УРСР. Так, в «Географii Украiни та сумежних краiв» В. Кубiйовича iдеал украiнського мiста втiлюють саме промисловi центри Великоi Украiни. Натомiсть Львiв, де була видана книга, аналiзуеться на ii сторiнках досить побiжно.
Модель великого галицького мiста була частково перенесена i на мiфологiю менших мiст та мiстечок Галичини. Це стосуеться, скажiмо, Жовкви. Їi польську вiзiю репрезентували символiчнi будiвлi фарного i Домiнiканського костелiв, замку, ратушi тощо. Украiнську – будинки «Просвiти», дерев’яна церква Св. Трiйцi та комплекс василiанського монастиря з видавництвом i церквою, розписи якоi пiдкреслювали нацiональне бачення iсторii Галичини. Крiм польськоi та украiнськоi, у Жовквi досить потужно акцентувалася еврейська складова мiськоi культури, центром якоi була давня синагога. Ще один приклад – Самбiр. У польськiй мiфологii вiн асоцiювався iз полюванням королеви Бони, володiнням Шпитка з Мельштина i зустрiччю Марини Мнiшек з Дмитрiем Cамозванцем. В украiнськiй до уваги брався етнографiчний та релiгiйний чинник. Самбiр з його чудотворною iконою був вiдпустовим мiсцем. Крiм того, у першiй третинi ХХ ст. мiсцевi iнтелектуали проголосили його «центром Бойкiвщини». Вiдповiдно, костел та польськi органiзацii були тут певним контрастом до церкви Успiння Богородицi, а також украiнських органiзацiй на зразок товариства «Бойкiвщина» та його музею, «Просвiти» чи навiть «Ризницi». Треба пiдкреслити, що образ украiнського Самбора був дещо роздвоеним. Мiсто асоцiювалося не лише з украiнським нацiональним рухом, але й з москвофiльським Товариством iменi М. Качковського, яке тут народилося у ХІХ ст. З iншого боку, приклад Самбора увиразнював образ галицьких мiстечок як своерiдних «мiкростолиць», звiдки украiнська культура поширювалася на довколишнi села. Однак мiж образами великого й малого мiста iснувала суттева рiзниця. Порiвняно з тогочасними европейськими центрами, Львiв початку ХХ ст. вважався провiнцiею, однак його зображали мiстом, що живе досить динамiчним життям i йде у ногу з часом. Образ менших мiст, що були «провiнцiями провiнцii», вiдповiдав iншим стандартам: досить схоже планування, одноповерховi (максимум двоповерховi) будiвлi, повiльний ритм життя, певна замкненiсть щодо «чужих» i «майже родинна» атмосфера спiлкування, напiвсiльськi форми товариського життя тощо. З iншого боку, цi мiста i мiстечка нерiдко в уявi iхнiх жителiв надiлялися своерiдними, неповторними рисами. Такий iдеалiзований образ, бачимо, зокрема, у Б. Лепкого на хрестоматiйному прикладi пiдавстрiйських Бережан: «Бережани – мiсто моiх молодих лiт, найкраще мiсто у свiтi! (…) Чи ви й для других такi гарнi – не знаю. Знаю тiльки, що декiлька лiт прожив у ваших мурах, не забувае вас нiколи i в думках вiдвiдуе так радо, як я радо нинi вiдвiдати вас хочу (…). Посерединi мiста майдан, Ринком званий, а посерединi ринку ратуш – великий чотирикутник з вежею, щось буцiм королiвський замок у Варшавi. (…). Бережани – мiсто моiх молодих лiт, найкраще мiсто у свiтi». Навiть для А. Любченка, який дивиться на Галичину досить критично, свiт галицьких мiстечок початково здаеться своерiдною оазою: «Рiвнi чистi вулицi, чепурнi будинки… i скрiзь на всьому вiдбиток теплоi тихоi провiнцii», – записуе вiн своi враження пiсля вiдвiдин Стрия. Ідеалiзованим до невпiзнання виглядае на цьому фонi Дрогобич, поданий крiзь призму графiки i прози Б. Шульца. Тут, у «Цинамонових крамницях» i «Санаторii пiд клепсидрою» реальне мiсто постае у своерiдному текстовому дзеркалi, яке гiперболiзуе однi його риси, зменшуе iншi, i, врештi-решт, перетворюе його у набiр метафор та напiвсонних символiв.
Образ галицького села. Стереотипи мiста у складi «галицького мiфу» протиставленi образам галицького села. Тут iснуе кiлька моделей: 1. Породжена романтизмом картина iдилiчного мiсця, вписаного у природний життевий цикл, мiсця, що компенсуе iнтелiгентовi недолiки мiського життя (поч. – середина ХІХ ст.). 2. Їi «антонiм» – образ нужденного, злиденного села, мешканцi якого живуть у курних хатах i пiдкоряються немилосердному «диктатовi землi». 3. «Етнографiчний» образ села як мiсця, де, попри важкi життевi умови, зберiгаються давнi звичаi та нацiональнi традицii (кiнець ХІХ – перша третина ХХ ст.). У цiй iпостасi сiльська культура протистоiть цивiлiзацii полонiзованого мiста. Класичним прикладом контрастного поеднання рiзних стереотипiв галицького села можуть слугувати «Карби» М. Черемшини. Тут воно надiлене водночас i утопiчними знаками зовнiшнього процвiтання, етнографiчною привабливiстю («зелене, як отава», нагадуе «дубову колисочку у вiночку, що розкидае чiчки» тощо), i натуралiстичними ознаками внутрiшньоi руйнацii та завмирання («сухi надмогильнi квiтки на цвинтарних струпiшiлих хрестах», «деревище у мокрiй ямi межи нiмими могилами»). Цю тенденцiю ще бiльше посилили твори І. Франка та особливо В. Стефаника, в якого емоцiйна атмосфера карпатського села набрала обрисiв «пекла на землi». «Вiдкриття» народноi культури у ХІХ ст. викликало й наукове зацiкавлення сiльським побутом. Тодi ж галицькi селяни почали iдентифiкуватися як представники субетносiв (карпатськi бойки, гуцули, лемки – з украiнського боку, татранськi гуралi – з iншого). Так утворився, наприклад, стереотипний образ гуцула, який грае на трембiтi, сповiщаючи про смерть своiх односельцiв, влаштовуе iгри при покiйниковi, спiвае «умерску» коляду, i любить декорувати одяг виробами зi шкiри, носить топiрець-«бартку», пасе вiвцi на «плаях» i «полонинах» тощо. Водночас почали з’являтися i негативнi образи «дикоi та небезпечноi у вiдношеннях Гуцулii», «вiдсталоi Бойкiвщини».
Для iнтелектуалiв ХІХ – ХХ ст. село здавалося мiсцем, наближеним не лише до природи, але й до iсторii, минулого Галичини. Тим прикрiшим було для них вiдчуття, що селяни «не усвiдомлюють» вагу цього факту: «Аж ось Крилос. Село тепер. Стоять хатки з боку, як звичайно всюди. І люде цi самi. Лиш не знати, чи знають вони, чиi вони дiти? Може вони славного боярського роду? Не знати, що iм здаеться? Чи не лячно iм мешкати так близько княжих теремiв? Чи не розказували iм коли дiдусi й бабунi хоч казку про Осмомисла чи Данила?» – запитуе один з вiдвiдувачiв археологiчних розкопок пiд керiвництвом Я. Пастернака у 1937 роцi. Звiдси ж – прагнення вiдродити серед галичан нацiональнi традицii ранньоновiтньоi Украiни, у тому числi й «козацьку старовину»: А. Чайковський пише «Сагайдачного», а О. Назарук популяризуе мiф про Роксолану, а таборовики Католицькоi Акцii украiнськоi молодi (КАУМ) намагаються вiдтворити на рiцi Лiмницi битву козацьких чайок. Водночас дослiдники галицького селянства прагнули змiнити стереотипний погляд на село. Галицький селянин не безграмотний, просто вiн мае власне коло зацiкавлень i турбот – стверджуе у 1931 роцi І. Филипчак: «У нас привився погляд, що Бойкiвщина це найтемнiший куток нашоi землi…що там просвiта зовсiм не доходить, що Бойко до книжки не цiкавий. Це лишень почасти правда, але не зовсiм… Бойко до книжки цiкавий, але треба до нього вмiти з освiтою пiдiйти». Наукове та аматорсько-краезнавче зацiкавлення галицьким селом дало поштовх художнiй стилiзацii як в украiнськiй, так i в польськiй культурi. Не випадково пiсля Першоi свiтовоi вiйни почали з’являтися польськi туристичнi комплекси, прикрашенi гуцульською орнаментикою. Для зацiкавленого екзотикою мандрiвника свiт гiрського села був водночас антисвiтом, де ще живе кровна помста; пущею, заповненою персонажами «галицько-руськоi демонологii» В. Гнатюка – чугайстрами, мавками, «нетлiнними» тощо. На Украiнi цей образ став особливо популярним пiсля «Тiней забутих предкiв» М. Коцюбинського. У польськiй лiтературi схожий стереотип усталився пiд впливом текстiв Станiслава Вiнценза («На високiй полонинi»). Магiчна реальнiсть карпатського села трактувалася тут через призму прихованоi словесно-поетичноi гри так само, як фантасмагорiя шульцового Дрогобича – у дзеркалi мiстечковоi реальностi. Читач Станiслава Вiнценза мiг дивитися на неi i як на живе втiлення украiнських народних мiфiв та легенд, i як на iлюстрацiю до притч про хасидських цадикiв, також пов’язаних iз народною культурою Карпат.
Ідеологiчнi мiфи i знаковi постатi. Образи галицького мiста, мiстечка й села вписувалися у ширшу парадигму украiнськоi i польськоi iдеологiчних доктрин. Перша свiтова вiйна i польсько-украiнськi боi за Галичину витворили два опонуючi мiж собою ряди стереотипiв. Зокрема, з украiнського боку розповсюджувався поетичний образ сiчового стрiльця – нацiонально свiдомого галичанина, який б’еться на Макiвцi 1915 р. разом з Оленою Степанiвною; йде «у кривавий тан визволяти Украiну з московських кайдан»; бореться за Львiв у лавах УГА i ледве виживае у «чотирикутнику смертi». З польського боку йому протистояв мiф оборонцiв Львова – «орлят» (гiмназистiв, студентiв) та жiнок-легiонiсток, мирних жителiв, якi «плебiсцитом кровi» засвiдчують восени 1918 р. належнiсть Схiдноi Галичини до Речi Посполитоi.
«Роздвоений» образ свiту позначився й на осмисленнi знакових постатей Галичини ХІХ – ХХ ст. З украiнського боку сюди входили греко-католицькi архiепископи (вiд Ангеловича i Яхимовича до А. Шептицького) та епископи (Й. Коциловський, Г. Хомишин, Г. Лакота, І. Лятишевський, Н. Будка), дiячi Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки («Президент Кость Левицький», «генерал Тарнавський»). До цього списку зараховували також представникiв галицьких украiнцiв в австрiйських та польських органах влади, письменникiв (вiд дiячiв «Руськоi трiйцi» до поетiв «Молодоi музи» – i далi до Б.-І. Антонича), вiдомих архiтекторiв та iнженерiв (В. Нагiрний, І. Левинський), адвокатiв (В. Старосольський, С. Шухевич), лiкарiв (М. Панчишин). Особливу роль в iерархii схiдногалицьких персоналiй посiдала постать І. Франка, культ якого став доповненням культовi Т. Шевченка. Пiсля Першоi свiтовоi вiйни вже функцiонувало кiлька рiзновидiв цього образу. Франко ототожнювався то з Мойсеем, то з Каменярем, а на локальному рiвнi слугував зразком «Великого Бойка». З польського боку цьому канонiчному рядовi вiдповiдали постатi австрiйських галицьких намiсникiв (вiд А. Голуховського до В. Коритовського), мiнiстрiв до Справ Галичини (вiд К. Грохольського до М. Бобринського), полiтичних дiячiв першоi третини ХХ ст. (вiд «начального вождя» Ю. Пiлсудського до «президента Мосцiцького» та «маршалка Риздя-Смiгли»), органiзаторiв оборони Львова та президентiв мiста, львiвських римо-католицьких архiепископiв (серед яких видiлявся Ю. Бiльчевський), письменникiв (вiд А. Фредра i С. Гощинського до Л. Стаффа, К. Макушинського та Я. Парандовського – з одного боку та Б. Шульца – з iншого), художникiв, архiтекторiв, скульпторiв. Трактування тих самих постатей з обох бокiв було далеким вiд однозначностi. Прикладом може слугувати особа А. Шептицького. Украiнцi ототожнювали його iз «Князем i Батьком Церкви». Натомiсть у польськiй суспiльнiй думцi розповсюджувався рiзко негативний стереотип «унiатського» митрополита – пiдбурювача «братовбивчих» починань у Схiднiй Галичинi.
Мовнi клiше. Образ австрiйськоi Галичини асоцiювався також iз певними соцiолiнгвальними стереотипами. Одним з них було протиставлення украiнськоi / руськоi i польськоi мов. На рiзних етапах воно то акцентувалося, то, навпаки, нейтралiзувалося. В останньому випадку йшлося про вживання польськоi мови у руських (украiнських) галицьких сiм’ях (насамперед у тих, де були мiшанi шлюби). Натомiсть у багатьох чисто польських сiм’ях Галичини знання украiнськоi мови було обмежене ii розумiнням, але не активним використанням. На кiнець ХІХ – поч. ХХ ст. у мiстах Галичини склалося, з одного боку, протиставлення двох «iнтелiгентських» койне – польського та украiнського (т. зв. захiдноукраiнський варiант украiнськоi лiтературноi мови), а з iншого – змiшування елементiв украiнськоi, польськоi, нiмецькоi мов та iдишу на польськiй граматичнiй основi, у виглядi говору мiських низiв або т. зв. «балаку». Зрештою, ряд стереотипiв, що пов’язували образ украiнця з уживанням украiнськоi мови, також не був цiлiсним. Досить згадати перiод «азбучних вiйн» та стереотип «язичiя» як штучноi, не пов’язаноi з життям мовноi мiшанини, протиставлений образовi «народноi мови» як рушiя суспiльного прогресу.
Не треба забувати також i ролi росiйськоi мови на рубежi столiть. У москвофiльському середовищi вона виступала двобiчним символом: з одного боку, означала спротив полонiзацii, з iншого – символiзувала «еднiсть Русi вiд Тиси до Амуру». Разом з тим, в австрiйський перiод поступово змiнювався статус нiмецькоi мови, яка з домiнуючоi форми комунiкацii у сферi державного управлiння була поступово усунена польською. Тож образ галицького нiмецькомовного службовця витiснився образом службовця польськомовного, який з обов’язку володiе нiмецькою, а пiзнiше (теоретично) й мовами «нацiональних меншостей» регiону. Мiж германо- та слов’яномовним середовищем тут функцiнував iдиш, у якому нiмецька граматична та лексична основа була пронизана запозиченнями iз польськоi та украiнськоi мов. Тому засобом нацiональноi iдентифiкацii мовцiв-евреiв Галичини слугувала не стiльки фонетична чи граматична, як графiчна (гебрайська) форма iдишу, протиставлена латинцi польськоi i нiмецькоi мови та кирилицi украiнськоi.
Соцiальнi ролi й стереотипи повсякденностi. Загальний iдеал Галичини складався також iз стереотипiв повсякденного життя, насамперед соцiальних. Так, у свiдомостi украiнськоi галицькоi iнтелiгенцii особливо вирiзнялися клiшованi ролi священика, юриста («меценаcа»), вчителя («професора»), представника точних та природничих, «технiчних» дисциплiн («iнжинiра»), меншою мiрою лiкаря («доктора»), тобто представникiв «досяжних» для них професiй. Вiдповiдно до «чоловiчих» суспiльних функцiй уявлялися «жiночi» ролi «iмостi», «панi меценасовоi», «панi директоровоi», що викликало рiзкi протести фемiнiсток. Кожен iз соцiальних стереотипiв реалiзувався у багатьох рiзновидах. Так, типовий образ священика мав кiлька аспектiв. Його життя бачилося крiзь призму освiченостi, порядностi, консервативностi, патрiотизму, патрiархального укладу сiмейного життя, професiйноi спадкоемностi тощо. Вiдповiдним до цього iдеалу було бачення ролi i мiсця його жiнки-попадi / «iмостi» – виховательки дiтей у релiгiйному та нацiональному дусi, а також доброi господинi. З ii образом пов’язувався iдеальний образ галицькоi кухнi – своерiдного симбiозу австрiйськоi та украiнськоi народноi кулiнарних традицiй. Елементи цих традицiй передавалися у виглядi рецептiв-«переписiв», якi асоцiювалися також iз збереженням сiмейноi iсторичноi пам’ятi: «Кiлько лiт мали тi пожовклi переписи, писанi ледве чiтким чорнилом по-нашому (очевидно з йорчиками), по-нiмецьки i по-польськи!.. той перепис ще вiд… прабабки, а цей вiд бабки, цей вiд тети Брозi, той вiд тети Генi, що то вже в чотирнадцятiм роцi життя вийшла замiж i на Буковинi ii називали „дi кляйне попадя“. Всi тi архiтвори кулiнарного мистецтва зачиналися вiд слiв „Возьми, wez, nimm“. Я з такою пошаною брав iх до рук, нiби вони були найстаршими пам’ятниками письменства». Загалом минуле у сiм’ях галицьких священикiв та свiтськоi iнтелiгенцii поставало то у виглядi сiмейних фотоальбомiв, то – «родослiвного дерева», укладання якого вважали родинного («фамiлiйного») престижу.
Вiдповiдно до цих зразкiв формувався й певний образ суспiльства. Його пiдставою довгий час слугували два стiйкi стереотипи. Одним з них було вiдчуття дистанцii мiж рiзними суспiльними колами (протиставлення господар / обслуга), а також поколiннями (старшi i молодшi). Другим – навпаки, почуття приналежностi до певного товариства, професiйного чи родинного «круга». Така картина чiтко подiленоi соцiальноi дiйсностi не раз породжувала спротив. Скажiмо, представники украiнського фемiнiстичного руху першоi третини ХХ ст. у Галичинi вважали подiл на «круги» перешкодою для розвитку колективного життя, а усталенi iдеали патрiархальноi родини – обмеженнями, що заважають саморозвитковi жiнки. У вихiдцiв iз Схiдноi Украiни дистанцiювання мiж представниками рiзних суспiльних середовищ викликало враження «клановостi», замкненостi, нещиростi, вузькостi iнтересiв тощо (звiдси – наукове «причинкарство» галичан у Ю. Шевельова). Поруч iз образом ввiчливого, вихованого та ерудованого галичанина в iхнiх очах поставав також стереотип пiдступного i жорстокого жителя Галичини, надiленого провiнцiйним свiтоглядом i суперечливим характером: «спочатку велика клопiтливiсть, щире бажання допомогти надднiпрянцевi, потiм, дуже швидко – збайдужiння, потiм – (…) бажання штовхнути цього надднiпрянця, загнати на слизьке або кинути безпорадно-самотнiм чи (…) якось на ньому заробити, зужити», – зауважуе у своему «Щоденнику» А. Любченко. Так чи iнакше, подальша iсторiя Галичини спричинила i руйнацiю освячених традицiею уявлень та форм життя, i прагнення iх вiдродити на новому грунтi. Тому спробуемо коротко простежити долю «галицького мiфу», порiвнюючи структури двох рiзних ментальних парадигм – радянськоi i посткомунiстичноi.
І впродовж 1939–1941 рокiв, i пiсля Другоi свiтовоi вiйни радянська влада намагалися провести тотальну замiну австрiйських i польських колективних стереотипiв, щоб створити новий образ «iншоi», соцiалiстичноi Галичини. Ця стратегiя реалiзувалася двома шляхами. Перший передбачав створення негативного iмiджу Галичини капiталiстичноi. Окремi елементи цього образу певним чином вiдображали реальнiсть, i тому зустрiли позитивний вiдгук серед галичан-украiнцiв. Такою була, наприклад, критика нацiональноi полiтики ІІ Речi Посполитоi i офiцiйна украiнiзацiя галицьких мiст. Радянський iдеологiчний дискурс швидко розповсюдив образ «радiсного Львова», який пiсля десятилiть чи навiть столiть полонiзацii знову говорить украiнською i радiе появi Радянськоi армii-«визволительки». Досить швидко радянська пропаганда створила великий лексикон стандартних клiше й гiперболiзованих формул, якi, за задумом авторiв, мали постiйно асоцiюватися з певними подiями, мiсцями та постатями минулого. У австрiйськiй та польськiй Галичинi стали бачити арену вiчноi боротьби «робiтничого класу» з «панами-експлуататорами», яких у радянськiй риторицi порiвнювали з «п’явками, що п’ють кров трудового народу». У системi соцiалiстичноi «новомови» почали активно експлуатуватися вибранi сюжети й образи з творiв Стефаника, Франка, Черемшини, Мартовича. Через це галицькi мiста i села у ХІХ – ХХ ст. традицiйно виступали «жертвами антинародноi полiтики европейських iмперiалiстичних кiл», об’ектом «нацiонального гнiту, нелюдського економiчного визиску та нестерпних умов життя».
Окремi стереотипи австрiйськоi доби пiддавалися цiлеспрямованому руйнуванню. Так сталося, зокрема, iз образом «доброго галицького священика» пiсля Львiвського собору 1946 року. У пресi та художнiй лiтературi почав поширюватися стереотип облесливого, ввiчливого i пiдступного «унiата» зi свастикою на сутанi, який iде «з хрестом i ножем» «дорогою ганьби i зради». Вiн стае представником «езуiтського Юра», прихованим помiчником панськоi Польщi, гiтлерiвськоi Нiмеччини, «капеланом жовтого лева» i «бандерiвського» руху, що заважае жити мирним та довiрливим галичанам тощо. До того ж, актуалiзувалося створене ще представниками КПЗУ уявлення про «попа-капiталiста», в руках якого ще з ХІХ ст. опиняються украiнськi банки та кооперативи по усiй Галичинi. На противагу негативному образовi старого галицького суспiльства, створюеться образ «новоi», «щасливоi» галицькоi землi – iндустрiалiзованоi та колективiзованоi. Вiдповiдно змiнюеться й пантеон знакових iсторичних постатей. Бiльшiсть з давнiх персоналiй отримуе негативнi конотацii, тому на iх мiсцi з’являються iмена Ленiна (Сталiна), представникiв радянськоi партноменклатури (секретарiв обкомiв i райкомiв партii), депутатiв Верховноi Ради (М. Кiх), героiв партизанського руху (С. Ковпака, С. Руднева, М. Кузнецова), «бiйцiв iдеологiчного фронту». В окремих випадках iшлося про заповнення опустiлих нiш. Так, замiсть владик ворожоi iй Греко-католицькоi церкви радянська iдеологiя пропонуе галичанам визнавати атеiстичних «новомученикiв» на зразок Я. Галана або С. Тудора, якi, за офiцiйною версiею, «кладуть життя у боротьбi з силами пiтьми». Поруч з тим, уславлюеться постать «маленькоi радянськоi людини». В обласних центрах та районах створюються пантеони передовикiв виробництва, Героiв Соцiалiстичноi Працi, колективiв – Кавалерiв перехiдного Червоного Прапора, у сiльськiй мiсцевостi – колгоспiв-мiльйонерiв тощо. Вiдповiдно змiнюються й мовнi клiше. Офiцiйно Галичина асоцiюеться з украiнською мовою, однак цивiлiзацiйним кодом ii мiського населення (особливо у повоеннi роки) стае також i росiйська мова. Внаслiдок пропаганди бiлiнгвiзму, що, за задумом iдеологiв КПРС, мала вести до майбутнього злиття мов i нацiй, виникае радянський варiант мiського говору – суржик, який поступово проникае у систему дiалектного мовлення сiл. Вiдповiдно трансформуються i стереотипи повсякденностi. Початково iхнiм наскрiзним гаслом стае лiквiдацiя давнiх соцiальних уявлень i форм товариського життя у мiстi та на селi. Останнi оголошуються вiдсталими, забобонними, мiстечковими, негуманними тощо. Крiм того, простежуеться тенденцiя до спрощення i унiфiкацii норм поведiнки, а в рамках боротьби iз залишками релiгiйного свiтогляду створюються новi, свiтськi, звичаi та обряди. Це не означае, що на неофiцiйному рiвнi давня мiфологiя Галичини була повнiстю знищена. Вона iснувала, хоч i в дуже видозмiненому, мозаiчному виглядi. Так, на рiвнi приватних розмов й далi iснував образ старого галицького iнтелiгента (звiдси – культ композитора С. Людкевича у мистецькому i не лише мистецькому середовищi повоенного часу). Людей i надалi цiкавила культура довоенноi Галичини (звiдси – певний ажiотаж, який викликала публiкацiя поезiй Б.-І. Антонича у 60-х рр. ХХ ст.). У родинах священикiв, навiть тих, якi перейшли у православ’я, ще деякий час утримувалися давнi стандарти поведiнки, властивi цьому середовищу давнiше. Продовжували iснувати й елементи украiнського спiльногалицького койне, хоча, переважно, у мовi старшого поколiння. Не зовсiм зникло, зрештою, й давне протиставлення iнтелiгента й обслуги: у окремих сiм’ях функцii давньоi служницi певний перiод ще виконувала «хатня робiтниця» чи «домогосподарка». Зрештою, iснували спроби реанiмувати мiф давньоi Галичини, прикладом чого стала творчiсть дисидентiв (зокрема І. Калинця). Амбiвалентним було ставлення радянськоi влади й до народноi культури галицьких селян, яка все ще залишалася традицiйною. З одного боку, ii намагалися корегувати, знищуючи «давнi забобони», а з iншого – пробували вивчати. Поява таких монографiй, як «Бойкiвщина» чи «Гуцульщина» у серединi 80-х рр. була також своерiдною спробою «законсервувати» уявлення про етнографiчну Галичину з ii бойками, лемками та гуцулами. (Зрештою, культура останнiх стала частиною радянськоi масовоi культури й активно використовувалася для пропаганди нового способу життя.) Отож, пам’ять про Австрiю та згодом Польщу на галицьких землях не щезла, а лише стала одним iз рiзновидiв iндивiдуального та колективного пiдсвiдомого.
Однак при цьому вона зазнала дуже серйозних змiн: це виявилося уже в пострадянський перiод. Так, уже з часу перебудови, тобто з кiнця 80-х рокiв, у ментальностi галичан почалася реiнкарнацiя давнiх, довоенних стереотипiв. Вихiдним пунктом цього процесу стали, як вiдомо, символiчнi образи легiону УСС часiв Великоi вiйни, Галицькоi армii, ЗУНР та сумiжнi з ними символи. Не випадково однiею iз знакових пiсень цього перiоду стае стрiлецька «Ой, у лузi червона калина». Так вiдновлюеться збiрний образ «Стрiлецькоi голгофи», а разом з ним зростае суспiльна значущiсть атрибутики украiнських збройних формувань 1914–1920 рр. Поруч з тим, концепт Галичини починае переосмислюватися на тлi «оновленоi iсторii» княжих часiв (звiдси – популярнiсть образiв галицько-волинських князiв), Запорозькоi Сiчi та iсторii Украiнськоi церкви (вiдродження УГКЦ та УАПЦ). Подii довкола останньоi якраз i продемонстрували неспiвпадiння давнього i нового мiфiв Галичини. Тут виникали парадокси iнтерпретацii як локального, так i загальногалицького рiвня. Наприклад, мiф Роксолани, розповсюджуваний перед Другою свiтовою вiйною представником украiнського католицького руху О. Назаруком, несподiвано почав використовуватися супротивниками греко-католицизму як знак «споконвiчноi православностi» Галичини. Далi ознаки еклектичностi нового галицького мiфу стали ще чiткiшими. Так, поруч з украiнським, наприкiнцi 90-х почав зароджуватися досить своерiдний мiф «росiйськоi Галичини» та «росiйського галичанина», розповсюджуваний Росiйським товариством iм. Пушкiна у Львовi. З точки зору цiеi мiфологiчноi схеми, «справжня» Галичина не мае нацiонального забарвлення, вона багатокультурна, i росiяни, що народилися й виросли у нiй, розумiють ii «австрiйський, сецесiйний дух» краще, анiж украiнцi. У цьому планi новий росiйський мiф Галичини наближений до старого польського. Не випадково i тут i там акцентуеться захiдний, а не схiдний характер галицькоi культури. На цьому тлi реактивуеться повоенний образ польськоi Галичини. Вiн також не цiлiсний. Пiд цiею маскою iснуе як мiф виразно «антиукраiнського» краю, який чекае на своiх давнiх власникiв (К. Шлеен), так i утопiя iдеального мiсця, де усi – незалежно вiд нацiональностi та соцiального статусу – живуть у мирi та «з усмiхом на обличчi» (Ю. Вiттлiн). Зрештою, не можна забувати й третього варiанту, запропонованого у 70-х роках А. Кусьневичем. Пiдавстрiйська Галичина стае у нього майже екзистенцiоналiстським свiтом. Тут, з одного боку, спiвiснують хоч i чужi один одному, але все ж спорiдненi духовно австрiйцi i поляки, а з iншого живе незрозумiле для них мiсцеве населення, яке розмовляе екзотичною, «цвинтарною» мовою i репрезентуе архаiчну, забуту усiма культуру («Урок мертвоi мови»). До середини дев’яностих рокiв ХХ ст. ситуацiя дещо змiнюеться: поруч з усiма мiфами з’являеться антиутопiя Галичини, розповсюджувана, зокрем, а середовищем львiвського часопису «Пост-Поступ». Позитивному стереотиповi краю, який вiдроджуе нацiональнi традицii i вiру батькiв, протиставляеться образ загумiнковоi провiнцii у межах маргiнальноi Украiни – осередку «галичанства» як втiлення «валенродизму» i конформiзму. (До цього додався й антимiф галицького селянина як неактивного i невмiлого господаря у тлумаченнi П. Яцика.) Фоном для цього стало проникнення структуралiстичних та постмодернiстичних iнтерпретацiй у сферу наукового дискурсу. Так, зокрема, почав руйнуватися мiф довоенного «Мойсея» i радянського «Вiчного революцiонера» як символiчних двiйникiв І. Франка. Зрештою, Галичина як категорiя мислення стала предметом художньоi постмодерноi гри. Прикладом цього можуть слугувати хоч би «Дванадцять обручiв» Ю. Андруховича, де культура Галичини перетворюеться на фантасмагорiю абсурду, а традицiйнi стереотипи «порядного австрiйця» i «патрiотичного галичанина» стають вiдверто двозначними. (Так, на купi старого непотребу один iз персонажiв роману бачить пам’ятник «Братання Руднева i генерала Чупринки», викинуту нацiональну атрибутику.) Водночас постмодерна гра (як, наприклад, на сторiнках «Поступу», журналу «Ї» чи «Львiвськоi газети») свiдомо чи неусвiдомлено переростае у дискурс нового мiфу. Це – образ частини об’еднаноi Європи, яка (за iронiею долi) опинилася у азiатськiй краiнi. Тут, на вiдмiну вiд решти украiнських територiй, живуть вихованi i стильно одягненi «пани», родовiд яких тягнеться вiд захiдноевропейських лицарiв i австрiйських аристократiв. Вони волiють користуватися «прогресивною» латинкою, а не «заскорузлою» кирилицею, що асоцiюеться з «православiем», «малоросiйством», «хохлами» та «кацапами», i прагнуть бiльше читати Марселя Пруста, Джеймса Джойса, Умберто Еко, а не Панаса Мирного чи Нечуя-Левицького. Так формуеться нова казка Галичини, не дуже схожа на «казку життя» Б. Лепкого.
Сьогоднiшнiй образ (чи концепт) Галичини можна порiвняти з пiрамiдою, прихованою пiд товщею пiску або майже повнiстю окутаною тропiчними рослинами. На поверхнi знаходиться лише вершина, що здаеться порiвняно невеликою i вiдносно простою. Внизу ж, у невидимiй на перший погляд частинi, лежить досить масштабна основа, складена iз великоi кiлькостi блокiв, припасованих один до одного в рiзний час рiзними поколiннями майстрiв. До певноi мiри, у науковiй та повсякденнiй уявi образ Галичини служить величним меморiалом, пантеоном, у якому похованi спогади про «стару добру Австрiю» i трохи гiршу «Польщу», мiсцем для iхнього пошанування i складання символiчних жертв «втраченому минулому». Галицький мiф, побудований iз стереотипiв та iдеалiв минулого, схожий швидше на хатинку iз гральних карт, яку дуже легко зруйнувати. А проте вiн iснуе й надалi. І в цьому унiкальнiсть цього мiфу, i регiону, який його створив.
Роман Голик
© Р. Голик, 2016
Королiвство Галичини i Володимирii: статус i система управлiння
Унаслiдок першого подiлу Речi Посполитоi 1772 р. Галичина вiдiйшла до Австрiйськоi монархii. Така ж доля спiткала 1787 р. Буковину, яка 1849 р. видiлена в окремий округ. З 1795 р. до коронного краю також входила Холмщина.
На початку липня 1772 р. у пiдльвiвському селi Скнилiвок отаборився австрiйський окупацiйний корпус, який перебував там два мiсяцi. Натомiсть росiйський гарнiзон, який залишався у Львовi з 1764 р., покинув мiсто. 19 вересня австрiйське вiйсько пiд командуванням генерала А. Гадiка через Кракiвську браму ввiйшло до середмiстя. На мурах ратушi вивiшено манiфест iмператрицi Марii-Терезii вiд 11 вересня про перехiд Галичини пiд владу Австрii та призначення повноважним комiсаром й губернатором для управлiння коронним краем графа Антона Пергена.
4 жовтня 1772 р. вулицi мiста заполонило вiйсько, брук посипано зеленню, навколо ратушi вишикувано мiськi цехи з хоругвами, а в святково прибранiй латинськiй катедрi пiд спiв Te Deum, залпи гармат i ручноi зброi, звуки вiйськових оркестрiв, патетику вiтальних промов духовенства й вигуки «Хай живуть Марiя-Терезiя, цiсарева, i Йосиф II, наш пан!» вiдбулася iнавгурацiя А. Пергена на посаду губернатора. Львiвський староста Ян Кiцький i пiдкоморiй Зельонка вiд участi в церемонii ухилилися, викликавши цим невдоволення представникiв новоi влади, але заслужили подяку короля Станiслава Августа.
Завдяки значним органiзаторським i дипломатичним здiбностям Пергену легко вдалося органiзувати складання вiрнопiдданськоi присяги всiма верствами галицького суспiльства. Акт присяги було пiдписано у Львовi 29 грудня 1773 р. пiд час влаштованого пишного фестину. Тодi ж шляхетськi депутати вручили йому в дар 6 тис. дукатiв разом з лояльним адресом. Одним iз перших розпоряджень губернатора стало визначення адмiнiстративного подiлу краю: Львiв став центром (столицею) новоутвореноi на теренi колишнього Галицького князiвства (пiзнiших Руського, Белзького й частини Подiльського воеводств Речi Посполитоi) i приеднаноi частини польських земель австрiйськоi провiнцii – Королiвства Галичини i Володимирii, а крiм того центром львiвського дистрикту, згодом округу. Завдяки цьому мiсто почало втрачати вiйськово-торговельне функцiональне призначення й перетворюватися на носiя австрiйськоi централiстсько-бюрократичноi урядовоi системи.
Губернаторство спочатку дiяло в конфiскованiй 1773 р. будiвлi Єзуiтського монастиря i далi в 1775–1821 рр. у колишньому палацi Любомирських на Ринку, 10, згодом у новозбудованому палацi на Губернаторських валах (тепер вул. Винниченка). Створено iншi крайовi органи влади: фiнансову колегiю, державну бухгалтерiю, кримiнальний, апеляцiйний i шляхетський суди, будiвельну дирекцiю та дирекцiю державних маеткiв. Колишнi владнi посади – воеводи, каштеляна, старости скасовано. У мiстi дислоковано чисельну вiйськову залогу (у 1827 р. – 4,4 тис., 1848 р. – 11,8 тис. воякiв) й головне вiйськове командування. Львiв заповнила значна кiлькiсть чиновникiв (у 1787 р. – 580, 1800 р. – 790, 1830 р. – 1430), за походженням переважно нiмцiв, онiмечених чехiв, угорцiв, словакiв.
1775 р. оголошено про створення крайового Станового сейму як дорадчого органу, який збирався на засiдання перiодично з 1782 до 1845 р. в Єзуiтському костелi (нинi гарнiзонний храм Св. Петра i Павла). За призначенням цiсаря до його складу входили вищi сановники, представники церковноi iерархii, магнати i шляхта, ректор Львiвського унiверситету, бургомiстр Львова i один представник львiвського патрицiату.
Патентом цiсаря Йосифа II вiд 31 серпня 1786 р. у Львовi скасовано магдебурзьке право. 1 листопада 1787 р. розпочав дiяльнiсть новоорганiзований львiвський магiстрат, який складався з трьох сенатiв – цивiльного, кримiнального i полiтичного. Два перших сенати пiд керiвництвом мiського синдика здiйснювали судовi функцii, а третiй завiдував мiським господарством.
Згiдно з цiсарським рескриптом вiд 18 жовтня 1786 р. магiстрат очолювали президент i вiце-президент. Крiм них, у його складi було 12 радникiв у цивiльно-карних i 4 у полiтичних справах, 4 секретарi i 4 протоколiсти та 24 iншi службовцi, разом 50. Допомiжнi служби виконували 20 осiб (судовi слуги, сторожi, доглядачi в’язниць) i один кат. Бургомiстра i радникiв обирав Мiський видiл – виборний орган, що складався з десяткiв (спочатку 24, пiзнiше 60) членiв, обраних мiською верхiвкою, й опосередковано контролював дiяльнiсть магiстрату. Проте у 1805 р. уряд з метою обмеження мiського самоврядування позбавив Мiський видiл права обирати радникiв магiстрату, i iх почала призначати влада. Членiв цивiльного i кримiнального сенатiв призначав апеляцiйний суд, а сенату полiтичного – губернаторство. Таким чином, магiстрат остаточно перетворився нав державний орган – мiське самоврядування зникло. 1820 р. у зв’язку зi створенням кримiнального суду кримiнальний сенат лiквiдовано.
Згiдно з розпорядженням цiсаря вiд 1 грудня 1785 р. усе дiловодство в магiстратах мiст переведено на нiмецьку мову. Пост бургомiстра Львова займали винятково нiмцi (наприклад, Франц-Антон Лоренц; Йоган Гоме, 1825–1842; Емiль Герард (Жерар) фон Фестенбург, 1842–1848), серед радникiв i допомiжних служб було чимало полякiв. До апарату магiстрату помiж iншими iнколи потрапляли й мiщани-украiнцi, а декiлька з них удостоiлися навiть посад радникiв, як от: Ігнатiй Волос, Іван Зарицький, Петро Кадеркожка, Степан Керичинський, Іван Сiтницький, Іван Стояловський, Модест Хомiнський. Сесii магiстрату вiдбувалися двiчi на тиждень (у вiвторок i п’ятницю) в дообiднiй час, де радники обговорювали проблеми, а писарчуки за окремим столиком протоколювали виступи.
Традицiйне коло функцiй магiстратiв мiст краю розширилося за рахунок деяких нововведень. Законодавчими актами 1782 i 1786 рр. визначено систему заходiв для гарантування протипожежноi безпеки. У випадку пожежi в мiстах сторож на ратушнiй вежi мав повiдомляти про це дзвоном. Коли мiста не мали протипожежноi охорони, iх гасили пожежнi цехи. Коней для пiдвезення рятiвникiв до мiсця пожежi у самому мiстi надавала пошта, на передмiстi – передмiщани або сусiди-мiщани. До послуг рятiвникiв у Львовi було чотири помпи, драбини, гаки i т. п. Окремим розпорядженням 1788 р. передбачено перелiк дозволiв i заборон для забезпечення громадського порядку в мiстi: затримання i покарання добовим арештом волоцюг, якi спали на вулицях, штрафи або побиття за стрiльбу i курiння на вулицях, заборона пасти на мiських валах худобу, у святковi днi торгувати пiсля 9-i години ранку городиною, регламентування годин працi в цi днi перукарiв, кав’ярень, шинкiв i господ, закриття iнших крамниць i ремiсничих майстерень, окреслення годин i черговостi танцiв пiд час публiчних забав тощо. Вiд 1782 р. практикувалася реестрацiя в полiцii прибулих до мiста стороннiх осiб.
На полiпшення санiтарного стану спрямовувалися владнi приписи про поховання i кладовища в населених пунктах краю. Розпорядження вiд 9 вересня 1784 р. зобов’язувало винести цвинтарi з середмiстя за межi Львова. Невдовзi, у 1786 р. започатковано вiдомий Личакiвський цвинтар та Жовкiвський (закритий 1856 р.), Городоцький (закритий 1875 р.) i Стрийський (закритий 1893 р.) цвинтарi. У травнi 1786 р. заборонено поховання померлих, поки не виповнилося двi доби з моменту смертi. У тому ж роцi запроваджено медичний огляд покiйникiв.
У жовтнi 1788 р. на львiвських рогатках запроваджено збiр мита.
Бiльша частина вище згаданих управлiнських нововведень у мiстах i мiстечках краю пов’язана з iнiцiативами представника освiченого абсолютизму на австрiйському цiсарському тронi Йосифа II. Влiтку 1773 р. вiн, на той час спiвправитель Марii-Терезii, вiдвiдав Львiв з шестиденним вiзитом, пiсля якого висловив низку пропозицiй щодо вдосконалення управлiння краем. Вдруге Йосиф II побував у Львовi у травнi 1780, втрете – у 1783 р. уже як одноособовий правитель. Тодi з цiсарем сталася несподiвана пригода: у самому центрi мiста, на Ринку, його карета, запряжена трьома парами коней, застрягла в болотi. Цей випадок наче символiзував коло проблем, вирiшення яких потребував новопридбаний край.
Пiсля смертi Йосифа II Галичина тривалий час перебувала у епiцентрi франко-австрiйського протистояння з чималою ймовiрнiстю його втрати для Австрii. Загроза стала реальною пiд час франко-австрiйськоi вiйни 1809 р. Тодi частини союзного з Наполеоном польського вiйська пiд командуванням князя Юзефа Понятовського, вiдiрвавшись вiд австрiйського експедицiйного корпусу ерцгерцога Фердинанда, який 22 квiтня 1809 р. зайняв Варшаву, через Городок (колона генерала О. Рожнецького) i Жовкву (колона генерала Г. Каменського) наблизилися до Львова i 27–28 травня зайняли мiсто, проголосивши вiдновлення польськоi державностi. Вiйсько розмiстилося на площi Св. Юра. З усiх урядових будинкiв зняли австрiйський герб (двоголового орла). 2 червня Ю. Понятовський оголосив про створення замiсть Галицького губернаторства Тимчасового центрального вiйськового уряду обох провiнцiй Галичини пiд протекторатом Наполеона І на чолi зi Станiславом Замойським.
Головою Станового сейму призначено графа Теодора Потоцького, губернатором Ігнатiя Потоцького. Комендантом Львова став полковник Блешинський, бургомiстром замiсть усунутого Ф.-А. Лоренца мiська верхiвка обрала ювелiра Вацлава Кобервайна. Проте польське правлiння у мiстi тривало всього 24 днi: з наближенням загону австрiйського генерала Егермана польське вiйсько 19 червня вiдступило зi Львова до Жовкви, а 21 червня у мiстi проголошено вiдновлення влади Австрii. Втiм, австрiйська влада виявилася номiнальною, бо вже 28 червня до мiста ввiйшов союзний з Наполеоном 6-тисячний корпус росiйського генерала П. Меллера-Закомельського, який став фактичним господарем мiста на п’ять з половиною мiсяцiв. Повноваження ж австрiйськоi влади були настiльки обмеженi, що губернатор К. Вурмзер, який повернувся до Львова, пiд тиском обставин залишив мiсто – його функцii перебрав призначений Олександром І комендант мiста князь Д. Лобанов-Ростовський. Росiяни розраховували на приеднання Галичини до Росii. Але цього не сталося: за умовами франко-австрiйського мирного договору, пiдписаного 14 жовтня 1809 р. у Вiднi, Львiв i бiльшу частину Галичини повернуто пiд владу Австрii.
Пiсля Вiденського конгресу 1815 р. i створення Священного союзу абсолютистських держав-переможниць (Австрii, Пруссii, Росii), спрямованого проти визвольних рухiв, в Австрiйськiй державi майже на 30 рокiв запанувала гнiтюча атмосфера полiцейсько-бюрократичного режиму, репрезентованого урядом князя К. Меттернiха. Проводячи традицiйну централiзаторську внутрiшню полiтику, вiденський уряд здiйснював курс на нiвелювання нацiональних особливостей та поступову асимiляцiю пiдвладних Австрii народiв, а в Галичинi доповнював його певним протегуванням польськоi шляхти за рахунок обмеження iнтересiв украiнцiв.
У Галичинi реалiзовували цей курс насамперед губернатори Ф. Гауер (1815–1822), Л. Тааффе (1823–1826), А. Лобковiц (1826–1832), генерал-губернатор, ерцгерцог Фердинанд д’Есте (1832–1846), надзвичайний надвiрний комiсар Р. Стадiон (1846–1847) й губернатор Ф. Стадiон (1848), бургомiстри Ф.-А. Лоренц, Й. Гоме (1825–1842), Е. Герард фон Фестенбург (1842–1848) та пiдвладнi iм бюрократичнi структури. У 30-х – першiй половинi 40-х рр. на перший план в чиновницько-управлiнському апаратi висунулися президент губернаторства Ф. Крiг (1831–1847) та директор львiвськоi полiцii Леопольд фон Захер-Мазох (1832–1848), яких тогочасна громадська думка надiлила негативними ознаками запопадливих речникiв анахронiчного меттернiхiвського режиму. Про життя та дiяльнiсть останнього полiцейського i письменника у центрi Львова нинi нагадуе однойменне стильне кафе i жартiвлива вулична скульптура, вiдкриття якоi певний час блокувала мiська влада.
Пiсля перетворення 1867 р. Австрiйськоi монархii на Австро-Угорську ii урядовi кола надали Галичинi статус автономноi провiнцii, щоправда, на умовах, якi забезпечували перевагу в адмiнiстрацii польських дiдичiв (помiщикiв). Вiдповiдно до запровадженоi там виборчоi системи, iхнiм представникам належала бiльшiсть у повiтових адмiнiстрацiях та Галицькому крайовому сеймi (150 осiб), який функцiонував з 1861 по 1914 р. Його органiзацiйним попередником був Галицький становий сейм, що скликався у Львовi в 1782–1790 i 1817–1845 рр. Губернатори очолювали Галицький становий сейм, що формувався не на основi виборiв, а призначення цiсарем. Вiн запам’ятався сучасникам не лише патетичними натяками цiсаревi, патетичнiстю свого виконавчого органу – станового вiддiлу, але й помпезними балами за участю князiв, баронiв, графiв, представникiв шляхти i епископату.
Галицьким сеймом керували маршал i вiце-маршал, яких iмператор призначав з числа послiв. Як правило, вiце-маршалом ставав украiнець, зазвичай епископ або митрополит, тому сейм урядував двома мовами – польською i украiнською. Сесiя розпочиналася з урочистих богослужiнь у костелi й церквi, якi вiдкривав маршал. Посли мали право на iнтерпеляцiю (депутатський запит), петицii та протести. Загалом школу Галицького сейму пройшли двi сотнi украiнських депутатiв.
Найбiльший за площею в Австрiйськiй iмперii коронний край проiснував майже сто п’ятдесят рокiв, аж до розпаду Дунайськоi монархii у Першiй свiтовiй вiйнi. Для когось вiн був украiнським П’емонтом, а для когось – периферiею центру, чи центром периферii.
Феодосiй Стеблiй
© Ф. Стеблiй, 2016
1848 рiк. «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського народу»
У 1848–1849 рр. у бiльшостi европейських краiн вiдбулися суспiльно-полiтичнi потрясiння, якi стали складовою частиною останньоi великоi революцii класичного типу загальноевропейського масштабу, котра завершила розпочатий у попереднi столiття процес переходу вiд середньовiччя до модерноi доби в Європi. Завдяки революцii майже повсюдно було покiнчено з панщиною та рiзними формами середньовiчноi залежностi селян, що зумовило вперше в iсторii широку участь народних мас в полiтичному життi та демократизацiю суспiльно-полiтичного процесу. В европейських краiнах розпочато формування громадянських суспiльств.
Невiд’емною складовою частиною революцii стали визвольнi рухи поневолених народiв Схiдноi i Центральноi Європи. Звiдси пiшла назва революцii як «Весни народiв». В ходi революцii у цьому регiонi в деяких випадках знайшла свiй вияв тенденцiя до боротьби за нацiональнi конституцiйнi держави, побудованi на лiберальних засадах. Це було характерне для нiмцiв та iталiйцiв, якi, крiм того, змагали до нацiонального об’еднання своiх земель. За вiдродження власноi державностi боролися угорцi та поляки, частково чехи. Словаки, серби, хорвати, словенцi, украiнцi, румуни домагалися щонайменше нацiональноi автономii як першого кроку до нацiонально-державницького самоствердження. У пiдавстрiйськiй Галичинi центром бурхливих подiй став Львiв. Падiння абсолютизму i проголошення Австрii конституцiйною монархiею установчою грамотою вiд 25 квiтня 1848 р., декларування демократичних свобод (свободи особи, совiстi i вiровизнання, друку, зборiв, органiзацiй i т. iн.), гарантування усiм народам монархii непорушностi iх нацiональностi та мови, обговорення в загальноiмперському парламентi (рейхстазi) проекту перетворення Австрiйськоi монархii у федерацiю вiльних i рiвноправних нацiй породили серед населення Галичини великi надii, стимулюючи значне пожвавлення нацiональних рухiв й набуття ними полiтичного характеру.
Польський нацiональний рух. Звiстка про революцiйний вибух у Вiднi дала поштовх до масових виступiв у Львовi, де 18–19 i 21 березня 1848 р. вiдбулися демонстрацii, учасники яких вперше появилися на вулицях у нацiональних костюмах та з нацiональними символами – бiлими кокардами. Пiд iх впливом непопулярний у мiстi бургомiстр Е. Г. фон Фестенбург подав у вiдставку i був замiнений А. Голуховським, а губернатор Ф. Стадiон дав згоду на звiльнення полiтв’язнiв i на формування нацiональноi гвардii. Представники польських лiберальних кiл i шляхти, намагаючись спрямувати порив населення у мирне русло, виробили петицiю до австрiйського iмператора.
13 квiтня 1848 р. у Львовi створено польську лiберальну органiзацiю – Центральну Раду Народову (ЦРН). Спершу в ii складi налiчувалося близько 25, а згодом до 145 осiб – представникiв рiзних суспiльних верств, за винятком селян, серед них чимало вiдомих дiячiв, як Олександр Батовський, Август Бельовський, Тадей Василевський, Кирило Вiнковський, Петер Гросс, Мечислав Даровський, Ян Димiнський, Володимир Дiдушицький, Юзеф Дзежковський, Ян Добжанський, о. Онуфрiй Криницький, Корнель Кшечунович, Томаш Кульчицький, Абрагам Мiзес, Кароль Падух, Францiшек Смолька, Олександр Фредро, Кароль Шайноха та iн. На засiдання Ради, якi вiдбувалися в примiщеннi монастиря домiнiканцiв, а згодом у будинку Оссолiнеума, у помешканнях членiв Ради Д. Гембажевського на вул. Вiрменськiй i мiщанина Вiтковського на вул. Валовiй, нарештi, в концертному залi Старого театру, нерiдко вiдвiдували сотнi осiб, серед них i селяни.
В основi програми Ради були вимоги, викладенi в петицii вiд 18 березня. Вони зводилися до здiйснення лiберальних реформ та перетворення Галичини в польську автономну провiнцiю Австрiйськоi монархii. Щоправда, у дещо змiненому варiантi петицii, врученоi спецiальною делегацiею iмператоровi Фердинанду 6 квiтня 1848 р., ii автори iнтерпретували заяву цiсаря про бажання визнати i шанувати польську народнiсть як готовнiсть до скасування трактатiв про подiл Речi Посполитоi та вiдродження ii як единого цiлого – кiнцевоi мети авторiв петицii, а з уст лiдерiв польського руху не раз лунало гасло «Хай живе Польща в ii давнiх кордонах!». Намагаючись залучити на свiй бiк народнi маси, Центральна Рада Народова в умовах усе бiльшого невдоволення панщинною системою звернулась iз закликом до шляхти негайно звiльнити селян вiд панщини. Проте шляхта, не бажаючи втрачати своiх привiлеiв, переважно не реагувала на цей заклик. За таких умов австрiйський уряд, зважаючи на соцiально-економiчну невигiднiсть примусовоi працi крiпакiв i намагаючись не допустити переростання хвилювання селянства у повстання та нейтралiзувати можливий вплив на нього польського лiберального табору, розпорядився скасувати панщину. 22 квiтня 1848 р. було оголошено циркуляр губернаторства про скасування з 15 травня панщини в Галичинi, на кiлька мiсяцiв ранiше, нiж у всiй монархii. Проте хоч цей захiд i запобiг селянському повстанню, вiн, будучи половинчастим, не внiс у ряди селянства заспокоення, на яке сподiвались реформатори. Незабаром Галичина стала ареною нових соцiальних конфлiктiв на селi.
В умовах складного сплетiння етносоцiальних суперечностей розгорнулася гостра суспiльно-полiтична боротьба. Таборовi монархiстiв, який представляли австрiйська бюрократiя та вiйськовi, пiдтримуванi найзаможнiшою частиною шляхти, протистояв широкий фронт антиурядових сил: лiберальна шляхта, iнтелiгенцiя та простий народ. Проте у ходi подiй мiж ними поступово наростали суперечностi. Лiберальнi кола, будучи прихильниками реформ i легальних методiв, всiма силами намагалися пiдпорядковувати собi активнiсть мас i спрямовувати ii в мирне русло. У той же час народнi низи, зацiкавленi в радикальнiй ломцi абсолютизму i в послiдовному здiйсненнi демократичних перетворень, готувалися до радикальних дiй. Такi настроi намагалися врахувати польськi демократи, сили яких значно змiцнiли за рахунок прибулих з емiграцii представникiв Демократичного товариства на чолi з В. Гельтманом, якi стояли за радикальнi дii.
У першi мiсяцi революцii на польськi громадськi кола найбiльший морально-полiтичний вплив мала Центральна Рада Народова, яка налагодила спiвпрацю з новоствореними з наданням конституцiйних свобод товариствами: приватних службовцiв, громадян усiх ремесел, пiдмайстрiв та iн., якi делегували до ii складу своiх представникiв. Рада утворила фiлii на мiсцях, якi, перебуваючи пiд впливом шляхти, надавали iй матерiальну допомогу. Друкованим органом Ради стала «Gazeta Narodowa», яка виходила вiд 19 квiтня 1848 р. (спочатку пiд назвою «Rada Narodowa») за редакцiею Я. Добжанського i стала найпопулярнiшим польським часописом.
Центральна Рада Народова намагалася виражати iнтереси рiзних, переважно середнiх, верств польського населення й згуртовувати iх до працi на нацiональнiй нивi в iм’я вiдродження власноi державностi. У численних вiдозвах вона проповiдувала гасла нацiонального i класового солiдаризму. На засiданнях обговорювала проблеми винагороди за скасування панщини, створення наукового товариства. У петицiях домагалася запровадження польськомовних написiв на установах та назв мiських площ i вулиць. Органiзувала численнi нацiонально-релiгiйнi манiфестацii: траурнi богослужiння за полеглих вiденських (21 березня, 29 травня) i кракiвських (26 травня) повстанцiв, за страчених повстанцiв 1846 р. Т. Вiсьневського i Ю. Капусцiнського (31 липня), похорон учасника Кракiвського повстання О. Моргенбессера (24 травня), урочисте прийняття прибулих з Францii польських полiтичних емiгрантiв (29 квiтня, 10 травня), вiтання прибулого iз-за кордону генерала Ю. Двернiцького (5–7 вересня) з приуроченим до цiеi подii переглядом нацiональноi гвардii на площi Св. Юра i виконання оркестром гiмну «Jeszcze Polska nie zginela», богослужiння i врочистостi з нагоди 165-i рiчницi перемоги Яна Собеського над турками пiд Вiднем (16 вересня).
21 жовтня 1848 р. влаштовано доброчинний концерт на користь фонду допомоги полiтичним емiгрантам в мiському театрi Скарбека, прикрашеному зображенням польського орла. 24 жовтня 1848 р. Рада звернулася з вiдозвою до населення повсталого Вiдня, заохочуючи його до продовження боротьби з монархiчною владою за свободу i демократiю. Крiм патрiотичних манiфестацiй у Львовi поширювалися так званi «котячi музики» – галасливi зборища з вибиванням вiкон пiд будинками небажаних у мiстi представникiв бюрократii та iнших одiозних осiб.
Центральна Рада Народова пiдтримувала контакти з прибулим до Львова керiвником Централiзацii Демократичного товариства В. Гельтманом, славнозвiсним генералом Ю. Бемом та пiдполковником колишнього польського вiйська А. Пйотровським, проте iхнiх повстанських планiв не пiдтримала, вважаючи iх авантюрними. Так само не пiдтримала Рада i колишнього польського офiцера, члена Демократичного товариства i Об’еднання польськоi емiграцii, начебто угорського емiсара Л. Ванського та групи львiвських угрофiлiв у iхнiх спробах навербувати у Львовi легiон добровольцiв на пiдтримку повсталоi Угорщини, а для з’ясування реальноi ситуацii надiслала до Пешту спецiальнi делегацii.
20 травня Раду вiдвiдав агент Французькоi республiки Ш. Дiдье, для якого та для нiмецького парламенту в Франкфуртi вона виготовила спецiальний меморандум щодо польськоi справи. До Франкфурту Рада вислала спостерiгачiв з повноваженнями вiдстоювати польськi нацiональнi iнтереси та вживати заходiв для вирiшення польського питання – здобуття нацiонально-територiальноi автономii як кроку до вiдродження цiлоi i незалежноi Польщi.
Представник Ради виiздив також у травнi 1848 р. до Вроцлава для участi у з’iздi польських полiтикiв з рiзних регiонiв Польщi з метою згуртування патрiотичних сил на засадах легальностi та узгодження вимог нацiональних реформ й поеднання зусиль для досягнення кiнцевоi мети – незалежностi Польщi, який однак, закiнчився безрезультатно.
Центральна Рада Народова опiкувалася нацiональною гвардiею, яку до серпня 1848 р. очолював генерал Ю. Залуський, а згодом малопопулярний полковник Р. Вибрановський. Демократи вважали нацiональну гвардiю зародком польського вiйська (ii однострiй становив традицiйний темносинiй одяг з амарантом та рогатiвка з орликом), а консерватори – сторожею безпеки перед селянами та мiщанами. Надавалася допомога також молодi, яка прибувала з Королiвства Польського, бажаючи взяти участь у формуваннi польського вiйська.
У складi нацiональноi гвардii дiяв Академiчний легiон, який перебував пiд впливом радикально налаштованих емiгрантiв. Вiн iнiцiював полiтичнi зiбрання, якi активiзували патрiотичнi настроi полякiв. Друкованим органом нацiональноi гвардii став часопис «Dziennik Narodowy».
Влiтку 1848 р. ЦРН взяла активну участь у виборах до вiденського парламенту, забезпечивши обрання депутатами вiд Львова дiдича Л. Борковського, адвоката М. Дилевського, доктора прав Ф. Земялковського, в Любачiвському окрузi – доктора прав Ф. Смольки, в Яворiвському – доктора прав К. Вiнковського. Представники ЦРН у парламентi належали до «лiвицi». Ф. Смольку у жовтнi 1848 р. обрано президентом рейхстагу. ЦРН також делегувала до Вiдня львiвського радикала Ю. Госляра для агiтацiйноi дiяльностi на ii користь серед селянських депутатiв. Там вiн став учасником антиурядового повстання як офiцер польського легiону i ад’ютант генерала Бема.
На початку серпня 1848 р. край охопила епiдемiя холери, однак заходи мiсцевоi влади щодо захисту населення виявилися малоефективними. До кiнця вересня 1848 р. на холеру лише у Львовi захворiло 843 особи, з яких 371 померла.
У вереснi 1848 р. Центральна Рада Народова вiдiграла вирiшальну роль в органiзацii виборiв мiськоi управи Львова – Мiського видiлу, повноваження якого припинилися ще в травнi 1848 р. Пiд ii впливом президентом Мiського видiлу обрано ii представника адвоката М. Гноiнського, одним iз заступникiв – члена Ради князя Л. Сапегу й чимало представникiв Ради увiйшло до 60-особового складу управи. Розкритикувавши надто забюрократизований статут, рада своею ухвалою зобов’язала новообрану управу опрацювати проект нового мiського статуту, який забезпечив би реальну участь широкого кола мiщан у самоврядуваннi.
Опозицiю Центральнiй Радi Народовiй творило засноване у червнi 1848 р. консервативне Товариство дiдичiв (Stowarzyszenie Ziemianskie), яке вважало ii самозваним органом. Його часопис «Polska» своiми рiзкими випадами проти демократичних засад спровокував перший у Львовi полiтичний страйк – вiдмову вiд складання газети в друкарнi Пiллера у вереснi 1848 р. Рада, вважаючи дiяльнiсть Товариства дiдичiв шкiдливою для нацiональноi справи i вигiдною урядовi, висловила йому публiчний осуд у пресi.
Восени 1848 р. активiзувалася права опозицiя i в самiй ЦРН. Натомiсть зрiс вплив прибулих до мiста з емiграцii дiячiв Централiзацii Демократичного товариства та iх прихильникiв серед мiських низiв i молодi, якi сповiдували радикальнi засади. Усе це на тлi поступового змiцнення позицiй провладного табору ускладнило суспiльно-полiтичну ситуацiю в регiонi, робило ii вибухонебезпечною.
Центральна Рада Народова, не втручаючись у першi мiсяцi iснування у дiяльнiсть виконавчоi влади, демонстративно пiдкреслювала свою незалежнiсть вiд неi. Вона iнiцiювала зрив останнього засiдання Станового сейму, скликаного губернатором Ф. Стадiоном на 26 квiтня, i схилила частину його депутатiв увiйти до ii складу. Вона також опротестувала створення губернатором пiд своiм протекторатом на противагу iй дорадчого органу – «Байрату».
Губернатор Ф. Стадiон, терплячи присутнiсть Центральноi Ради Народовоi, всiляко ii iгнорував, дозволяв «радитись, але не пiдмiняти владу», а 26 квiтня 1848 р. навiть наказав опечатати ii зал засiдань та конфiскувати папери, що додало iй тiльки бiльшоi ваги в очах громадськостi. З вiд’iздом Ф. Стадiона зi Львова на початку червня 1848 р. i призначенням на пост вiце-президента губернського управлiння А. Голуховського представники Центральноi Ради Народовоi, контактуючи з ним, висловлювали сподiвання, що вiн як перший краянин-поляк на чолi полiтичноi влади в провiнцii повинен добре прислужитися краевi, рахуючись iз загальною громадською думкою. Ще бiльшi надii пов’язувала Центральна Рада Народова з прибуттям наприкiнцi жовтня 1848 р. до Львова новопризначеного губернатора Галичини В. Залеського. Їi делегацiя на чолi з головою О. Батовським, вiтаючи його з довгоочiкуваним прибуттям, висловила впевненiсть, що в тогочасних складних умовах вiн зумiе оперативно вирiшити проблеми рiдного краю. Найпекучiшою ж проблемою для тогочасного польського полiтикуму стала поява на суспiльно-полiтичнiй аренi украiнського нацiонального руху.
Украiнський нацiональний рух. Один iз тогочасних дiячiв В. Подолинський засвiдчив наявнiсть серед галицьких украiнцiв доби «Весни народiв» рiзних полiтичних орiентацiй: проавстрiйськоi, пропольськоi, проросiйськоi та «прослов’янськоi». З-помiж них найвпливовiшою виявилась органiзацiя проавстрiйська, яка започаткувала украiнський рух врученням губернаторовi Ф. Стадiону вiд iменi групи представникiв греко-католицького духовенства i мiщанства Львова петицii на iм’я iмператора Фердинанда вiд 19 квiтня 1848 р. з побажаннями: запровадження в школах i громадсько-полiтичному життi Схiдноi Галичини украiнськоi мови, забезпечення украiнцям доступу на всi посади та зрiвняння в правах духiвництва рiзних конфесiй. А вже 2 травня 1848 р. у Львовi засновано першу украiнську легальну полiтичну органiзацiю – Головну Руську (украiнську) Раду, яка взяла на себе роль представника iнтересiв украiнського населення Галичини перед центральним урядом i виконувала ii протягом 1848–1851 рр. Серед 66 ii засновникiв – 20 дрiбних чиновникiв, 9 представникiв свiтськоi iнтелiгенцii, 18 духовних осiб, 13 студентiв, 5 мiщан, один пiдприемець. Пiзнiше рада складалася з 30 постiйних членiв. Їi очолив епископ Греко-католицькоi церкви Григорiй Яхимович, його заступниками стали крилошанин Михайло Куземський та юрист Іван Борисикевич, а секретарями ради – проповiдник при соборi Св. Юра Михайло Малиновський та службовець Кредитного товариства Теодор Леонтович. 1849 року, у зв’язку з переiздом епископа Г. Яхимовича до Перемишля, фактичним керiвником Головноi Руськоi Ради став М. Куземський.
Акт заснування Головноi Руськоi Ради вiдбувся при демонстративному вшануваннi пам’ятi священика i поета Маркiяна Шашкевича, що мало засвiдчити солiдарнiсть ii творцiв з визвольними змаганнями колишньоi «Руськоi Трiйцi».
Друкованим органом Головноi Руськоi Ради стала «Зоря Галицька» – перша газета украiнською мовою, що почала виходити з 15 травня 1848 р. У вiдозвi до украiнського народу, опублiкованiй у першому ж номерi, Рада заявила: «Ми, русини галицькi, належимо до великого руського (тобто, украiнського. – Авт.) народу, котрий одним говорить язиком i 15 мiльйонiв виносить, з котрого пiвтретя мiльйона землю Галицьку замешкуе». То була перша в Галичинi офiцiйна заява про те, що надднiпрянськi i галицькi украiнцi – одна нацiя. Вiдозва закликала украiнське населення до використання завойованих революцiею демократичних свобод, утворення рад на мiсцях, мирних взаемин з польським населенням i наголошувала на вiдданостi конституцiйнiй монархii.
Рада зобов’язувалася дбати про покращення життя народу конституцiйним шляхом, захист його нацiональноi культури, зрiвняння греко-католицького обряду, Церкви i духовенства з Римо-католицькою церквою, обрядом i духовенством. Заснування й патрiотичну дiяльнiсть Головноi Руськоi Ради благословив митрополит Михайло Левицький.
Конкретизована в процесi виконання програма Головноi Руськоi Ради включала такi основнi вимоги: скасування середньовiчних повинностей селян за викуп, лiквiдацiя привiлеiв великих землевласникiв (права полювання, примусового найму i т. iн.), гарантування селянськоi земельноi власностi й захист селян вiд утискiв дiдичiв, пiднесення сiльського господарства; свобода промисловоi дiяльностi i торгiвлi, утворення промислових спiлок, кредитних установ; скасування рiзницi станiв i встановлення рiвноправностi всiх громадян перед судом i законом; захист власностi i честi, пiдвищення рiвня народноi освiти, полiпшення охорони здоров’я i т. iн.; забезпечення вiльного нацiонального розвитку украiнцiв Схiдноi Галичини. Ця програма мовби розвивала пакет засад, окреслених Я. Головацьким у статтi «Становище русинiв у Галичинi» (1846).
З iнiцiативи Головноi Руськоi Ради, з врахуванням iсторичноi традицii, за нацiональну символiку галицьких украiнцiв було прийнято синьо-жовтий прапор та герб галицько-волинських князiв iз зображенням золотого лева на блакитному тлi. Згодом, у 1918 р., цю символiку перейняв уряд Захiдно-Украiнськоi Народноi Республiки.
Головна Руська Рада координувала дiяльнiсть 50 мiсцевих руських рад у мiстах, мiстечках i деяких селах Схiдноi Галичини, якi стали справжнiми осередками украiнського громадсько-полiтичного i культурного життя. Особливою активнiстю вiдзначалися руськi ради Надсяння – Перемиська, Сяноцька (окружнi), Бiрецька, Лiська, Мушинська, Затварницька, Любачiвська, Ярославська (деканальнi).
Нагальна вимога Головноi Руськоi Ради, яку вона висунула в петицiях до оператора, парламенту i уряду, пiдкрiплюючи ii посиланнями на давнi традицii власноi державноi самостiйностi та могутностi (Галицького князiвства i королiвства), зводилася до подiлу Галичини за етнiчним принципом на двi самостiйнi адмiнiстративно-полiтичнi одиницi: захiдну (польську) i схiдну (украiнську) з центром у Львовi – «столицi Руського краю» – i надання схiднiй частинi статусу коронного краю, тобто нацiонально-територiальноi полiтичноi автономii з власною конституцiею, сеймом, полiтичною адмiнiстрацiею, та ii об’еднання з украiнським Закарпаттям як гарантii вiльного нацiонального розвитку украiнцiв Австрiйськоi монархii. Нацiонально-територiальна автономiя, широка полiтична самоуправа, отже, могла стати своерiдним замiнником втраченоi в минулому власноi державностi на зразок тiеi, яку одержали поляки в Галичинi у 60-х рр. XIX ст. Тому вимога подiлу Галичини одержала широку пiдтримку серед украiнцiв – на ii пiдтримку Головна Руська Рада та ii фiлiали на мiсцях до кiнця сiчня 1849 р. зiбрали понад 200 тис. пiдписiв. Реалiзацiя автономii бачилася галицьким полiтикам етапом на шляху федералiзацii Австрiйськоi монархii.
Головна Руська Рада виступила з iнiцiативою щодо включення украiнських представникiв до складу мiськоi управи Львова (грудень 1848 р.), домагалася написiв назв вулиць i площ мiста украiнською мовою, впровадження ii в дiловодство установ.
Головна Руська Рада та ii фiлiали заiнiцiювали рух за створення украiнських вiйськових та военiзованих формувань – нацiональноi гвардii в мiстах, селянськоi самооборони на Прикарпаттi, батальйону так званих гiрських стрiльцiв, якi розглядались як зародок збройноi репрезентацii украiнцiв Австрiйськоi монархii, здатноi стати на захист iх нацiональних прав. Формування украiнськоi нацiональноi гвардii в мiстi домагалися представники украiнських мешканцiв Львова в заявi на iм’я головного вiйськового командування в Галичинi вiд 6 серпня 1848 р. Головна Руська Рада з вiдповiдною заявою зверталась 7 серпня 1848 р. до Крайовоi президii, а, одержавши вiдмову, – до вiденського уряду й iмператора. При цьому пропонувалося запровадити в гвардii вишкiл украiнською мовою, а у вiдзнаках поеднати державну i нацiональну символiку – австрiйського орла i украiнського лева, синiй, жовтий i чорний кольори.
Полiтична активнiсть пожвавила культурно-освiтнiй рух. Особливо гострою була потреба в книжках, бо ж перед революцiею iх майже не видавали. Водночас життя диктувало необхiднiсть об’еднати науковi, лiтературнi i освiтнi сили та визначити поле iх дiяльностi. Це мав зробити «Собор руських учених». Інiцiатором собору був письменник Микола Устиянович, який весною 1848 р. двiчi звертався з цього приводу до керiвництва Головноi Руськоi Ради.
На з’iзд у Львовi 19–25 жовтня 1848 р. з’iхалися 118 учасникiв, серед них чимало письменникiв, дiячiв освiти, журналiстiв, дрiбних службовцiв, юристiв, студентiв, а також духiвництва. Були це здебiльшого друзi, однодумцi й послiдовники «Руськоi Трiйцi», якi й задали тон з’iздовi. На пленарних засiданнях, що вiдбувались у примiщеннi духовноi семiнарii, виступили Іван Борисикевич, письменники Микола Устиянович, Рудольф Мох, Йосиф Левицький, Йосиф Лозинський, Іван Гушалевич та iн., промови яких, за словами очевидця Василя Ільницького, «дихали свободою i патрiотизмом». Душею з’iзду був поет, «соловей карпатський» М. Устиянович. У своiй промовi вiн закликав учасникiв до самовiдданоi працi для добра гнобленого вiками украiнського народу, пропонував набиратися сили у «громкого Шевченка», високо оцiнив заслуги перед украiнською культурою М. Шашкевича та його друзiв, пiдкреслив роль революцiйного Вiдня, який виборов демократичнi свободи для народiв Австрiйськоi монархii. Інший поет, А. Могильницький, який не змiг прибути на з’iзд, надiслав його учасникам вiтального листа, в якому зобов’язувався вiддати всi своi сили освiтi народу. Гучними оплесками зустрiв з’iзд виступ польського поета-демократа Генрика Яблонського, який вiщував велике майбутне украiнському народовi в колi слов’янських народiв.
