скачать книгу бесплатно
Протягом кiлькох днiв учасники з’iзду працювали в дев’яти секцiях. Важливе значення мали внесенi секцiями пропозицii про заснування господарського та iсторичного товариств, охорону пам’яток iсторii та культури, видання популярного пiдручника iсторii Украiни. Пропонувалося перевидати «Историю Малороссии» М. Маркевича, написану пiд впливом знаменитоi «Історii Русiв». Секцiя шкiл накреслила широку програму украiнського шкiльництва. Бiльшiсть членiв секцii мови та лiтератури висловилися за лiтературну мову, близьку до народноi, «гражданський» шрифт i фонетичний правопис, залишивши, однак, прихильникам церковнослов’янськоi мови, якi були в меншостi, свободу використання в наукових працях церковнослов’янськоi мови, етимологiчного правопису. Згодом це негативно позначилося на книговидавничiй справi. З великим iнтересом зустрiли учасники з’iзду доповiдь видатного вченого, колишнього члена «Руськоi Трiйцi» Якова Головацького, який подав широкi вiдомостi про етнiчну i мовну еднiсть всього украiнського народу. На засiданнi 25 жовтня засновано Товариство народноi освiти як керiвний орган «Руськоi матицi» – культурно-освiтньоi органiзацii, завданням якоi було видання для народу дешевих книжок. Закiнчився з’iзд пiд вигуки «Хай живе украiнська демократiя!»
Перший з’iзд дiячiв культури став важливою подiею в культурному життi всiеi Схiдноi Галичини. Це була перша органiзована публiчна манiфестацiя украiнськоi iнтелiгенцii краю, яка, розбудивши нацiональний дух, засвiдчила бiльш-менш адекватне розумiння нею назрiлих завдань нацiонально-культурного розвитку украiнцiв у добу «Весни народiв» i готовнiсть взяти участь в iх реалiзацii. Дещо iз визначених з’iздом завдань iй вдалося здiйснити, чимало завдань реалiзували наступнi поколiння iнтелiгенцii, а деякi не втратили актуальностi й у наш час.
В умовах революцii великого розмаху набула боротьба за народну освiту. Вимога запровадити в народних школах, гiмназiях та iнших навчальних закладах Схiдноi Галичини викладання украiнською мовою мiстилась у петицii вiд 19 квiтня 1848 р. Згодом широка громадськiсть через Головну Руську Раду та мiсцевi ради почала домагатися органiзацii украiнських шкiл по всiх селах i мiстечках, розширення навчальних планiв за рахунок включення до них основ сiльського господарства, ботанiки, ремесла, iсторii украiнського народу та сусiднiх краiн, вiдкриття доступу селянським дiтям до гiмназiй, введення навчання рiдною мовою в середнiх i вищих школах, заснування закладiв для пiдготовки вчителiв, вилучення шкiл Схiдноi Галичини з-пiд нагляду римо-католицького духовенства i т. iн. Вiдповiдаючи на цi вимоги, уряд 9 травня 1848 р. погодився на запровадження викладання украiнською мовою в народних школах: 31 серпня 1848 р. оголосив про введення факультативного викладання украiнськоi мови, а 4 грудня 1848 р. i 8 сiчня 1849 р. – як обов’язкового предмету в гiмназiях. У такий спосiб, внаслiдок наполегливих вимог народу, украiнська мова щораз бiльше не тiльки завойовувала народнi школи, а й проникала в гiмназii Схiдноi Галичини. 13 вересня 1848 р. видано iмператорський патент про вiдкриття кафедри украiнськоi мови у Львiвському унiверситетi. Професором вiдкритоi на початку 1849 р. кафедри став Я. Головацький.
Поширеною була вимога запровадження украiнськоi мови в дiловодство установ, вiйськовий вишкiл та написання цiею мовою назв населених пунктiв, площ i вулиць. На одному з засiдань Головноi Руськоi Ради обговорювалося питання про увiчення пам’ятi видатних дiячiв украiнського народу, зокрема про спорудження пам’ятника Богдановi Хмельницькому у Львовi.
Активiзувалося лiтературне життя. Загальне полiтичне i культурне збудження сприяло пiднесенню лiтературноi творчостi послiдовникiв «Руськоi Трiйцi» Миколи Устияновича й Антона Могильницького, у творах яких звучали патрiотичнi мотиви, любов до рiдного краю, його iсторii, заклики до самовiдданоi працi для добра народу. Виданням першоi поетичноi збiрки розпочав лiтературну дiяльнiсть львiвський поет І. Гушалевич, в поезiях якого, написаних в дусi народних пiсень, звучали любов до рiдноi землi, iдея едностi украiнського народу.
Вiдбулися певнi зрушення у видавничiй дiяльностi. Посилення iнтересу до новоi украiнськоi лiтератури за Збручем викликало спроби перевидання ii кращих зразкiв у Галичинi. 1849 р. І. Борисикевич видав у Львовi повiсть «Маруся» Г. Квiтки-Основ’яненка, Я. Головацький переклав украiнською мовою повiсть Миколи Гоголя «Тарас Бульба», яка вийшла друком у Львовi в 1850 р.
Значну роль у пожвавленнi лiтературного життя вiдiгравали заснованi у Львовi пiд час революцii першi украiнськi газети «Зоря Галицька» (редактор Антiн Павенцький), «Галичо-руський вiстник» (редактор Микола Устиянович), «Новини» та «Пчола» (редактор Іван Гушалевич). У них друкувалися кращi твори вiдомих письменникiв М. Устияновича, А. Могильницького, І. Гушалевича, Р. Моха, Луки Данкевича та iн. В «Зорi Галицькiй» вперше було надруковано патрiотичний вiрш М. Шашкевича «Болеслав Кривоустий пiд Галичем, 1139», у «Пчолi» – уривки з 5-i частини «Енеiди» та «Пiсню на новий 1805 год… Алексiю Борисовичу Куракiну» Івана Котляревського, в «Новинах» – вiршi Миколи Костомарова.
Галицькi часописи нерiдко подавали iнформацiю про громадсько-культурне життя в Украiнi, зокрема про Кирило-Мефодiiвське братство та його учасника Тараса Шевченка. Газета «Postep» («Поступ») в одному зi своiх травневих номерiв 1848 р. у статтi Карла Падуха «Польська i украiнська нацiональнiсть на Украiнi…» повiдомляла про викриття на Украiнi царською жандармерiею таемного товариства, один з членiв якого Т. Шевченко, «чоловiк з народу, родом з польськоi Украiни, звiльнений з крiпацтва», розпочав свою дiяльнiсть у Киевi, звiдки «розбiглися його пiснi, повнi гарячих вiдзивiв у живописнiй народнiй мовi до украiнцiв. Русь вiльна, незалежна була кличем Шевченка».
Газета «Дневник руський» у жовтнi 1848 р. в статтi «Слово о Русi i ii становищi полiтичеськiм» писала, що Т. Шевченко «сегодня уважаний есть яко мученик справи руськой вольностi… Патрiотичеськi письма Шевченка звiснi суть в всей Малой Росii й Украiнi i много причиняються до взбудженiя Духа». І. Вагилевич на сторiнках цiеi газети називав Т. Шевченка знакомитим поетом, у вiршах якого «повно ревного чуття», зазначивши при тому, що в рукопису залишаеться його поема «Кавказ», яка не мае собi рiвних в лiтературi. В тiй самiй газетi польський поет Генрик Яблонський надрукував вiрша «Мученикам вольностi з року 1847», в якому оспiвував кирило-мефодiiвцiв як борцiв i мученикiв «за свободу, за вольнiсть братiй». Звiстки про участь Т. Шевченка в антиурядовiй органiзацii, його боротьбу засобами поетичного слова за свободу народу сприяли популярностi поета в очах галицькоi iнтелiгенцii.
Розгорнувся аматорський театральний рух. Першi кроки львiвського украiнського театру були пов’язанi з широким використанням драматургii Надднiпрянськоi Украiни. 26 жовтня 1848 р. група аматорiв у Львовi поставила перероблену І. Озаркевичем «Наталку Полтавку» І. Котляревського пiд назвою «Дiвка на вiдданню, або На милування нема силування». 21 листопада 1848 р. глядачi побачили другу виставу п’еси, а 24 лютого 1849 р. було поставлено п’есу «Москаль-чарiвник» І. Котляревського. Украiнськi вистави мали великий успiх, будили серед народу патрiотичнi почуття, любов до рiдноi культури. Досягнення аматорського театру 1848–1849 рр. заклали основу для подальшого розвитку театрального руху, органiзацii у Львовi 1864 р. першого в Галичинi професiйного украiнського театру.
Визначними подiями були також народний фестин у Львовi 3 травня 1849 р. – у першу рiчницю скасування панщини – та заснування 1849 р. з iнiцiативи Головноi Руськоi Ради Народного дому у Львовi, який став на якийсь час осередком культурного i наукового життя украiнського населення Галичини.
Польсько-украiнська конфронтацiя. Полiтизацiя украiнського нацiонального руху в Галичинi, створення ним власних нацiонально-полiтичних i культурно-освiтнiх структур, висунення i поступова реалiзацiя програми нацiонального самоствердження украiнцiв на територii iх компактного проживання – схiднiй частинi Галичини – в рамках конституцiйноi Австрiйськоi монархii стало великою несподiванкою для польських громадських кiл, якi й далi уявляли себе единими повноправними господарями краю. Ставлячи своею кiнцевою метою вiдбудову Польськоi держави в кордонах 1772 р. з включенням до неi частини украiнських земель, вони не визнавали за населенням цих земель, у тому й Схiдноi Галичини, права на нацiональну незалежнiсть i украiнський рух сприйняли вкрай негативно. Вони далi дотримувалися застарiлих стереотипiв, вважаючи украiнцiв частиною польського народу, яка вiдрiзнялась вiд полякiв тiльки релiгiйним обрядом, iхню мову – дiалектом польськоi мови, а культуру i лiтературу – складовою частиною культури й лiтератури польськоi.
Розрив цього уявного зв’язку був визнаний польською стороною за зраду польських нацiональних iнтересiв. Польська громадськiсть виступала проти украiнського руху, об’еднавшись в антиукраiнський демократично-лiберально-шляхетський блок. Польськi полiтики намагалися насамперед перешкодити заснуванню Головноi Руськоi Ради i, прибувши на ii установче засiдання у митрополичiй палатi при соборi Св. Юра, старалися переконати присутнiх у недоцiльностi ii створення й пропонували приеднатись до Центральноi Ради Народовоi та спiльно працювати для справи вiдродження Речi Посполитоi, зустрiвши, однак, категоричну вiдмову вiд такоi спiлки та висловлення бажання русинiв самостiйно вiдстоювати своi нацiональнi права. Не мала успiху й спецiальна делегацiя Центральноi Ради Народовоi до голови Головноi Руськоi Ради епископа Григорiя Яхимовича з подiбними пропозицiями.
Зазнавши невдачi, Центральна Рада Народова iнспiрувала створення на противагу Головнiй руськiй Радi на початку травня 1848 р. з представникiв сполонiзованоi украiнськоi шляхти та iнтелiгенцii пiдконтрольноi iй органiзацii «Руський Собор» з метою спрямування украiнського руху в пропольське русло. Його друкованим органом стала газета «Дневник руський». Не одержавши, однак, пiдтримки украiнського населення, ця органiзацiя на початку жовтня 1848 р. самолiквiдувалась i приедналась до Центральноi Ради Народовоi як фiлiя.
Центральна Рада Народова разом з «Руським Собором» вислала на Слов’янський з’iзд до Праги спiльну делегацiю для нейтралiзацii манiфестування на форумi автономiстських аспiрацiй делегацii Головноi Руськоi Ради. На сторiнках перiодичного органу Центральноi Ради Народовоi «Gazeta Narodowa» нав’язливо вмiщувалися вiдозви, статтi та iншi матерiали, в яких пiд звуки закликiв до братерства, едностi та згоди з русинами заперечувалися iх права на реалiзацiю своiх емансипацiйних змагань, а репрезентантку украiнського руху Головну Руську Раду цьковано як знаряддя придушення свободи.
Масовi зiбрання украiнцiв по галицьких мiстах i мiстечках пiд час заснування та пiд час засiдань мiсцевих руських рад-фiлiалiв Головноi Руськоi Ради трактовано як спроби духовенства пiдбурювати селян проти дiдичiв та до захоплення iхньоi земельноi власностi й розпалювати мiжнацiональний розбрат.
Дiяльнiсть Головноi Руськоi Ради та священикiв-репрезентантiв ii фiлiй Центральна Рада Народова оскаржувала перед митрополитом М. Левицьким. Один з лiдерiв Центральноi Ради Народовоi О. Батовський вiд новопризначеного вiце-президента губернського управлiння А. Голуховського вимагав застосувати проти греко-католицького духовенства, пiдозрюваного в пiдбурюваннi украiнських селян проти полякiв, енергiйних заходiв й спонукати його проповiдувати еднiсть i згоду краян. Вiдгомiн цiеi вимоги засвiдчила вказiвка А. Голуховського митрополичiй консисторii вiд 10 серпня 1848 р. через газету «Зоря Галицька», яка начебто «занадто захоплюеться нацiональнiстю», «протиставляючи ii польськiй», стримувати селян вiд насильницьких посягань на панську власнiсть, вiд трактування усiх нерусинiв у Схiднiй Галичинi як загарбникiв, сiяння недовiр’я до полякiв та вiдвертати селянство вiд зацiкавлення полiтикою, а натомiсть облагороджувати його моральнi почуття. Перед новопризначеним губернатором Галичини Вацлавом Залеським делегацiя Центральноi Ради Народовоi однiею з найбiльших проблем краю визнала дiяльнiсть руського духовенства, назвавши ii пiдбурливою, i домагалася не пiдтримувати русинiв.
Природно, що за таких умов польсько-украiнськi взаемини поступово ускладнювалися, набуваючи характеру полiтичного протистояння. Навколо украiнського питання виникла гостра полемiка. З польського боку в нiй взяли участь редакцii часописiв «Gazeta Narodowa», «Dzennik Narodowy», публiцисти А. Домбчанський, К. Ценглевич, з украiнського – Т. Леонтович, А. Петрушевич, Т. Полянський, Є. Прокопчиць, анонiмний автор трактату «Умови згоди мiж Польщею i Руссю» та iн. Якщо першi здебiльшого вiдстоювали лiнiю Центральноi Ради Народовоi та «Руського Собору» i iх перiодичних органiв, то другi – переважно симпатикiв Головноi Руськоi Ради. У ходi полемiки украiнське питання переросло межi внутрiшньо-крайовоi проблеми i набуло европейського звучання.
Намагання представникiв польських громадських кiл заперечувати iснування украiнцiв в Галичинi, а украiнський нацiональний рух 1848–1849 рр. зобразити перед европейською громадськiстю як iнспiрований австрiйською владою (на противагу польському руховi) контрреволюцiйний виступ вузького кола представникiв вищого греко-католицького духовенства, позбавленого пiдтримки широких народних мас, спонукало украiнськi кола звертатись до цiеi громадськостi з роз’ясненням реального стану справ.
Головна Руська Рада, надсилаючи на Слов’янський з’iзд до Праги свою делегацiю, прагнула продемонструвати перед свiтом самостiйнiсть украiнського народу, знайти союзникiв серед iнших слов’ян та з iх допомогою домогтися забезпечення своiх конституцiйних прав. В дискусiях у польсько-украiнськiй секцii, створенiй з представникiв Головноi Руськоi Ради, Центральноi Ради Народовоi та «Руського Собору», І. Борисикевич, обгрунтовуючи свою позицiю, заявляв, що «так же, як поляки прагнуть закласти в Галичинi фундамент для цiлоi Польщi, так i галицькi украiнцi хочуть створити основу насамперед для украiнцiв, якi живуть в Австрii, i вимагати визнання всiеi украiнськоi нацiональностi». Укладена пiд час з’iзду польсько-украiнська угода, що передбачала зрiвняння в правах украiнцiв i полякiв, означала моральну перемогу украiнськоi делегацii, фактичне визнання польською стороною справедливостi ii вимог. Реальним результатом з’iзду, на якому галицькi украiнцi вперше зустрiлися з представниками iнших слов’янських народiв на нивi полiтичноi дiяльностi, стало також чесько-украiнське зближення та роз’яснення сутi украiнського питання перед громадськiстю слов’янських земель.
Голова Головноi Руськоi Ради Григорiй Яхимович багато зробив для з’ясування позицii украiнськоi сторони в конституцiйнiй комiсii австрiйського парламенту пiд час ii роботи над проектом перебудови Габсбурзькоi монархii на засадах федералiзму, де вiн захищав нацiональний принцип побудови федерацii i домагався подiлу Галичини на двi самостiйнi провiнцii – украiнську i польську. Його пiдтримала частина чеських депутатiв, членiв конституцiйноi комiсii. Для роз’яснення сутi украiнського питання серед нiмецького населення i европейськоi громадськостi Головна Руська Рада розповсюджувала вiдповiднi вiдозви: «До спiвгромадян – „Mitb?rger!“, „Ruthenen an Europa“, „Deutsche Br?der“» та iншi, – якi зусиллями Григорiя Шашкевича, радника мiнiстерства освiти у Вiднi, друкувались у столицi й поширювалися серед депутатiв рейхстагу, а також надсилались до Галичини.
У вiдозвi «До спiвгромадян!» (весна 1848 р.) пiдкреслено: «Ми живемо у вiдповiдальну епоху. Кожна нацiя поступае вперед. Чи ж при цьому мала б залишитися у забуттi лише крайньо упослiджена руська нацiя в Галичинi? Нi! Щаслива година вибила вже i для галицьких русинiв. Натхненнi новим життям, вони також прагнуть руху вперед, пiдняття iз занепаду, i чинити перешкоди цьому може тiльки ворог поступу. Але iхнi тенденцii не обмежуються виключно тiльки до iх власноi нацiональностi. Вони визнають рiвноправнiсть iнших нацiональностей, хочуть зберегти спокiй, порядок i силу законiв та прагнуть сучасних реформ у дорозi права».
Водночас доброзичливий був тон вiдозви «Русини до своiх нiмецьких спiвгромадян»: «Руська нацiя не прагне порушувати прав iнших. Тому не турбуйтесь, русини не заподiють вам нiякоi кривди. Нацiя пожертвуе всiм, щоб захистити i змiцнити свою нацiональнiсть. Але в той же час вона оголошуе недоторканнiсть кожноi нацiональностi. Тому ви, нiмецькi брати, якi живете поруч з нами, не маете чого боятися за свою нацiональнiсть. Невибаглива руська нацiя вважае своiм покликанням плекати високу iдею народного життя, яку придушувала дотеперiшня безжалiсна полiтика правителiв. Остання декларувала рiвнiсть людей, але не могла пiднятися до рiвностi нацiй. Рiвнiсть релiгiй вона врештi-решт збагнула, але рiвностi нацiональностей не змогла зрозумiти. Руська нацiя ось визнае себе прихильницею новоi народноi полiтики, яка поряд з рiвнiстю громадян i релiгiй вiдстоюе також рiвнiсть нацiй i нацiональностей. Тому ви, нiмецькi спiвгромадяни, будьте спокiйнi за свою релiгiю, мову i нацiональнiсть. Русини не бажають вважатися великими за рахунок пригноблення громадян iншого племенi. Вони не хочуть перетворювати однi нацiональностi на поживу для iнших. Вони не хочуть пiднiмати свою мову до рiвня винятково привiлейованоi у спiльнiй державi. Навпаки, iхнiм девiзом е свобода, рiвнiсть i братерство всiх нацiй, усiх нацiональностей, усiх мов. Тому, нiмецькi спiвгромадяни, подайте нам руку для здiйснення цiеi гуманноi iдеi. Наша мета – право. Правом ми будемо керуватися у своiх заходах, правом для нас i для усiх наших спiвгромадян.»
У такому самому дусi були складенi численнi статтi на цю тему, якi з iнiцiативи Головноi Руськоi Ради надсилалися до европейськоi преси. Офiцiйнi заяви украiнськоi сторони про толерантне ставлення до нацiональних меншин та здiйснювана в iх дусi полiтика знайшли розумiння i сприятливий вiдгук серед певноi частини нiмецьких поселенцiв Галичини, стимулюючи iх до пiдтримки украiнського руху (участь нiмецьких мешканцiв Львова у пiдписаннi петицii з вимогою подiлу Галичини, iхнi висловлювання за створення украiнськоi нацiональноi гвардii у Львовi, служба на офiцерських посадах у новоствореному батальйонi гiрських стрiльцiв i т. iн.). Представники еврейськоi громади Львова прихильно сприйняли формування украiнського батальйону гiрських стрiльцiв, взявши участь у забезпеченнi його вiйськовим одностроем. Завдяки публiкацiям у пресi мала змогу вислухати другу (украiнську) сторону i громадськiсть усiеi Австрii та Європи i таким чином дiстати об’ективнiшу iнформацiю про суть украiнського питання, а тому вона бiльше зацiкавилася украiнцями – про них бiльше почала писати европейська перiодична преса.
Вiзiя Вiдня. Загроза втрати нацiональноi iдентичностi в разi перемоги польськоi сторони i потреба мати реальну опору в прагненнях до нацiонального самоствердження стимулювали лояльнiсть украiнського руху щодо Австрiйськоi конституцiйноi монархii, яка, у свою ж чергу, була зацiкавлена в пiдтримцi украiнцiв перед небезпекою втратити цей край i тому також iшла iм на певнi поступки. Проте урядовi кола, йдучи на вимушенi поступки украiнцям з мовно-культурних питань, все ж не брали на себе зобов’язань з важливих полiтичних питань, зокрема щодо подiлу Галичини чи формування украiнськоi нацiональноi гвардii. Формування украiнськоi нацiональноi гвардii у Львовi, як i в iнших мiстах та селах Схiдноi Галичини, було заборонено. Не знайшов пiдтримки i проект подiлу Галичини на двi провiнцii, який виник в урядових колах ще у 1846 р. пiсля приеднання до Галичини так званоi Кракiвськоi республiки i жваво обговорювався у верхах. Автором цього проекту був Рудольф Стадiон, надвiрний комiсар для Галичини, який 5 жовтня 1846 р. подав вiдповiднi пропозицii цiсаревi Фердинанду. Пiдтриманий Надвiрною канцелярiею, вiн одержав 27 лютого 1847 р. його принципове схвалення. Пiсля узгодження у вищих iнстанцiях мав бути визначений термiн його реалiзацii. Тим часом надiйшов 1848 рiк, який ще бiльше актуалiзував проблему. Генерал-губернатор Франц Стадiон реанiмував цей проект, сподiваючись використати його як засiб знешкодження польських самостiйницьких аспiрацiй та вiдвернення загрози втрати Галичини Габсбургами. На початку травня 1848 р. вiн звернувся через довiрену особу iз запитом до уряду про його готовнiсть до якнайшвидшого проведення намiченого подiлу краю на двi губернii: схiдну (руську) i захiдну, населену переважно поляками i нiмцями, у випадку схвалення цiеi iдеi цiсарем. Згодом вiн ще декiлька разiв у своiх рапортах повертався до цiеi теми. Його пропозицii зацiкавлено обговорювалися на засiданнях ради мiнiстрiв 11, 17, 30 травня, 8 червня, внаслiдок чого 11 червня уряд Ф. Пiллерсдорфа прийняв ухвалу про подiл краю з 1 серпня 1848 р. на двi провiнцii, хоч проти iдеi подiлу виступив надвiрний радник, а згодом перший поляк-губернатор Галичини Вацлав Залеський. 17 червня 1848 р. ухвалу уряду апробував цiсар Фердинанд. Інформацiя про зацiкавлений розгляд в урядових колах питання подiлу краю i перспективу його позитивного вирiшення мусила просочуватись зi столицi i досягти Львова. Цим, очевидно, можна пояснити жваву петицiйну кампанiю, яку розгорнула Головна Руська Рада у другiй половинi 1848 i на початку 1849 рр. Та пiсля вiдставки уряду Ф. Пiллерсдорфа i сформування уряду А. Добльгофа на початку липня 1848 р. питання подiлу Галичини у владних структурах було зняте з порядку денного. Очевидно, до цього спричинилися протести Центральноi Ради Народовоi, «Руського Собору», Товариства дiдичiв, надiсланi до Вiдня, та закулiснi маневри польських депутатiв парламенту, а також окремих шляхтичiв. Зокрема вiдомо, що висланий до Вiдня А. Голуховським шляхтич К. Стадницький пiд час зустрiчi наприкiнцi липня 1848 р. з А. Добльгофом обговорював проблему подiлу Галичини, планованого попереднiм урядом, й повiдомляв одного з членiв Центральноi Ради Народовоi про те, що прем’ер-мiнiстр справу подiлу здав до архiву (ad acta). У листi до Галицького губернаторства вiд 27 липня 1848 р. прем’ер-мiнiстр А. Добльгоф повiдомляв про те, що справа подiлу Галичини вiдкладаеться i дав таемну вказiвку робити все для того, щоб знешкодити агiтацiю за подiл краю на окремi провiнцii за етнiчною ознакою, мотивуючи це бажання припинити баламучення селян i сiяння розбрату мiж народностями, який веде до згубних наслiдкiв. Спiвзвучнiсть його мотивiв з аргументами польських опонентiв Головноi Руськоi Ради дае пiдстави дошукуватись в них iхнього джерела. Пiдтвердженням цього може бути заява впливового польського депутата вiденського парламенту i навiть деякий час його голови Францiшка Смольки в листi вiд 8 серпня 1848 р. про те, що «ми планованому подiловi Галичини, пiдписаному цiсарем 19 червня 1848 р. „brevi manu скрутили шию“». На початку вересня 1848 р. це пiдтвердив новопризначений губернатор В. Залеський, заявивши делегацii Центральноi Ради Народовоi у Краковi про те, що про подiл Галичини на двi губернii «не може бути й мови». Незабаром мотивацiю А. Добльгофа повторив новий прем’ер-мiнiстр Ф. Стадiон, який у листi вiд 26 квiтня 1849 р. рекомендував намiсниковi Агеноровi Голуховському схилити фактичного голову Головноi Руськоi Ради М. Куземського до припинення дискусii щодо подiлу Галичини. І справдi вiдтодi Головна Руська Рада цiеi справи бiльше вiдкрито не зачiпала.
До змiни пропозицii уряду щодо подiлу краю чимало спричинився вiце-президент губернаторства, а вiд сiчня 1849 р. намiсник Галичини А. Голуховський, який у листах до столицi вiд 12 червня та 13 i 27 липня 1848 р. наполягав на збереженнi неподiльностi краю пiд орудою генерал-губернатора, а погоджувався лише на створення двох губернських сенатiв: одного у Львовi, другого у Краковi. Якщо ця вимога про подiл була б задоволена, переконував вiн вищi iнстанцii у Вiднi, i «русини внаслiдок свого нацiонального розвитку при теперiшнiх iерархiчних вiдносинах змiцнилися б, в такому разi якщо не теперiшне, то, безумовно, майбутне поколiння звернулося б до спорiднених народiв, якi живуть пiд скипетром росiйським, з метою створення единого мiцного державного органiзму. Тодi руська частина Галичини при прогресi освiти i матерiальноi культури стала б вогнищем пiдступiв i заходiв, що мають на метi як злам iерархiчноi сили духiвництва, так i згадане вище об’еднання народiв. Коротше кажучи, могла б початись така ж боротьба за Русь, яка протягом багатьох рокiв з перервами, але з залiзною послiдовнiстю ведеться за вiдродження вiльноi i незалежноi Польщi». В остаточному пiдсумку, адмiнiстративний статус Галичини було збережено незмiнним.
І все ж, украiнський нацiональний рух перiоду «Весни народiв» – це важлива сторiнка в iсторii Галичини. Іван Франко, оцiнюючи його, слушно зазначав, що «розмах до правдивого, широкого i всестороннього нацiонального життя в тiм часi був дуже добрий, що пiзнiшим поколiнням майже на кожнiм кроцi приходиться нав’язувати до того, що вже було розпочато або бодай задумано в 1848 роцi».
Повстання 1–2 листопада. Кульмiнацiйним пунктом львiвськоi «Весни народiв» стало збройне повстання 1–2 листопада 1848 р., яке назрiвало протягом тривалого часу. Починаючи з лiта 1848 р. проурядовi сили в Галичинi, як i в усiй Австрii, змiцнюючи своi позицii, почали переходити в контрнаступ. У вiдповiдь на це присутнi у Львовi представники польського Демократичного товариства, вiдмовившись вiд спiвробiтництва з лiбералами з Центральноi Ради Народовоi, яка намагалася стримувати порив народних мас, розгорнули активну пропаганду серед мiськоi бiдноти, пiднiмаючи ii на боротьбу проти монархiчного режиму. Великi надii покладали демократи на нацiональну гвардiю, що на той час поповнилася за рахунок демократичних елементiв iз числа робiтникiв, ремiсникiв i студентськоi молодi.
Наприкiнцi жовтня атмосфера в мiстi стала надзвичайно напружена. Не минало дня без сутичок мiж урядовими вiйськами i нацiональною гвардiею. 1 листопада застосування вiйськом зброi проти натовпу стало сигналом до повстання. Пролунали заклики: «До зброi! На барикади!» Робiтники i ремiсники, якi зiбралися на Ринку, почали будувати барикади на вулицях Руськiй, Сербськiй, Галицькiй, Театральнiй, Домiнiканськiй, Кракiвськiй, Вiрменськiй, Собеського. Весь центр мiста опинився в руках повстанцiв, якi розбивали склади зi зброею та господарськими товарами, роздавали населенню рушницi, коси, шаблi, сокири, списи, залiзнi прути.
До повсталих приеднався Академiчний легiон, який вiдмовився пiдкорятися начальниковi нацiональноi гвардii. Приедналась до мiських низiв i частина нацiональноi гвардii. Вранцi 2 листопада мiж повстанцями i урядовим вiйськом вiдбулися збройнi сутички. На барикадах спiвали антиурядовi пiснi. На барикадi по вул. Вiрменськiй з’явився червоний прапор. Помiркованi та правi елементи Центральноi Ради Народовоi, керiвництво нацiональноi гвардii намагалися стримати порив повсталих, та iм це не вдалося.
О 10-й годинi ранку 2 листопада за наказом генерала Гаммерштайна почався варварський артилерiйський обстрiл мiста, який тривав двi з половиною години. Пiд час обстрiлу, за офiцiйними даними, було вбито 55 i поранено 75 осiб, переважно представникiв трудового населення i студентськоi молодi.
Обстрiл спричинив у мiстi численнi пожежi. Згорiли будинок унiверситету, унiверситетська бiблiотека, Старий театр, Технiчна академiя, ратуша. Втiм повстанцi не здавалися. Вони двiчi зривали з ратушi вивiшений керiвниками нацiональноi гвардii бiлий прапор – знак капiтуляцii, замiнюючи його червоним, i не покидали барикад. Але сили були нерiвнi. О 12 годинi повстанцi капiтулювали. З листопада в мiстi було проголошено надзвичайний стан. Чимало учасникiв повстання пiддано вiйськовому суду, нацiональна гвардiя розпущена, заборонено будь-якi збори, закрито всi перiодичнi видання, крiм урядових. Розпорядженням мiнiстерства внутрiшнiх справ вiд 6 грудня 1848 р. у Галичинi було скасовано всi демократичнi та робiтничi товариства i клуби, вiд 4 грудня 1848 р. введено суворi обмеження на видачу паспортiв робiтникам для в’iзду в межi Австрiйськоi iмперii. Бургомiстром мiста уряд призначив губернського радника Карла Гепфлiнгена. Мiський видiл, обраний у вереснi 1848 р. як вважалося, нелегально, був розпущений. Замiсть нього призначено 40 «мужiв довiр’я». Магiстрат iз згорiлоi ратушi перенесено спочатку до Англiйського готелю, а пiзнiше до двох кам’яниць в Ринку та Домiнiканського монастиря. Мiську службу охорони вiдтепер мало виконувати новостворене мiське староство (капiтанат). 10 сiчня 1849 р. надзвичайний стан було поширено на всю Галичину. На знак подяки за «вiдновлення порядку» львiвська мiська верхiвка пiднесла Гаммерштайну спецiальний адрес. Адрес лояльностi львiвськоi верхiвки було передано також для вручення урядовi. Придушення збройного повстання у Львовi вiщувало наближення кiнця «Весни народiв». Утiм, воно вже не могло зупинити становлення громадянського суспiльства у краю.
Феодосiй Стеблiй
© Ф. Стеблiй, 2016
Галицька автономiя (1861–1914): iнституцiйно-органiзацiйний розвиток та формування сфери повноважень
«Свобода й автономiя мусять нерозривно в’язатися з собою, а властиво автономiя мусить опиратися вповнi на основах горожаньськоi свободи».
(Франко І. Свобода i автономiя. Зб. тв.: у 50 т. – К.: Наукова думка, 1986. – Т. 45. – С. 444.)
Потреба реформування органiв влади в Украiнi породжуе значний науковий iнтерес до вивчення iсторико-правових традицiй формування взаемовiдносин мiж державою та суспiльством, якi регiонально виникали на украiнських землях у ранньомодерний та модерний час. Особливу увагу привертае процес становлення системи органiв влади у Галичинi, який вiдбувався у контекстi пошуку управлiнських рiшень для подолання мiжнацiональних конфлiктiв у Австро-Угорщинi шляхом ii децентралiзацii. Галицький досвiд автономного повiтово-громадського самоврядування створив певнi соцiокультурнi передумови для повернення втрачених управлiнських традицiй та вiдновлення захiдноевропейських процедурних практик у сучаснiй Украiнi.
Серед вiтчизняних дослiдникiв вивченням функцiонування системи органiв влади в Галичинi займаються, насамперед, львiвськi науковцi. Аналiзуючи правовi засади дiяльностi окремих суб’ектiв влади, правники свою увагу зосереджують на особливостях формування апарату управлiння Галичиною, на структурi та дiяльностi галицького намiсництва[1 - Апарат управлiння Галичиною у складi Австро-Угорщини / [В. С. Кульчицький, І. Й. Бойко, О. І. Мiкула, І. Ю. Настасяк] / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв: Трiада плюс, 2002.– 88 с.; Кульчицький В., Присташ Л. Галицьке намiсництво: структура i дiяльнiсть / Володимир Кульчицький, Лiдiя Присташ // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2003. – Вип. 38. – С. 90–95.; Моряк-Протопопова Х. Утворення, структура i дiяльнiсть Галицького намiсництва (1849–1918 рр.) / Христина Моряк-Протопопова // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя юридична / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2006. – Вип. 43. – С. 67–72.]. Історики ж здебiльшого концентруються на факторах вироблення крайовоi полiтики, яка здiйснювалася Галицьким сеймом[2 - Аркуша О. Галицький сейм: виборчi кампанii 1889 i 1895 рр. / Олена Аркуша / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 1996. – 174 с.; Аркуша О. Украiнськi землi у складi Австрiйськоi (Австро-Угорськоi) iмперii (1772–1918). В кн.: Полiтична система для Украiни: iсторичний досвiд i виклики сучасностi / [О. Г. Аркуша, С. О. Бiла, В. Ф. Верстюк та iн.] – К.: Нiка-Центр, 2008. – 988 с.; Чорновол І. Украiнська фракцiя Галицького крайового сейму: 1861–1901 рр. (Нарис з iсторii украiнського парламентаризму) / Ігор Чорновол / НАН Украiни, Ін-т украiнознавства iм. І. Крип’якевича. – Львiв: [б. в.], 2002. – 288 с.], намiсниками[3 - Мудрий М. Галицькi намiсники в системi украiнсько-польських взаемин (1849–1914) / Мар’ян Мудрий // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1998. – Вип. 33. – С. 91—101.] та Крайовою шкiльною радою[4 - Кошелева Н. Дiяльнiсть галицькоi крайовоi шкiльноi ради стосовно украiнськоi народноi освiти в 1873–1914 роках / Наталiя Кошелева // Вiсник Львiвського унiверситету. Серiя iсторична / Львiвський державний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 1999. – Вип. 34. – С. 269–276.], а також вивчають вплив дiяльностi цих суб’ектiв на динамiку та структуру мiжнацiональних вiдносин. Проте процес формування системи органiв влади в Галичинi вимагае наукового переосмислення з врахуванням положень сучасноi полiтичноi теорii, теорii державного управлiння та конституцiйно-правовоi теорii. Тому у цьому нарисi насамперед буде показано особливостi процесу автономiзацii Галичини, окреслено сферу повноважень галицькоi автономii, виокремлено етапи формування системи органiв влади.
Военнi поразки Австрiйськоi iмперii у вiйнах з Сардинським королiвством, Францiею та втрата Габсбургами частини пiвнiчноiталiйських територiй[5 - Йдеться про частину Ломбардii.] у 1859 р. загострили потребу модернiзацii взаемовiдносин мiж династiею та суспiльством, що започаткувало трансформацiю устрою вiд абсолютизму до лiберального конституцiоналiзму з одночасним системним вдосконаленням державного механiзму. Упродовж 1861–1914 рр. розвиток полiтичних органiв влади[6 - Полiтичнi органи влади, або крайовi полiтичнi органи влади (нiм. – Рolitische Beh?rde oder politische Landesbeh?rde) – спiльна назва для означення представницьких органiв (Vertretungsorgane) та органiв управлiння (Verwaltungsorgane), яка застосовувалася у зв’язку з вiдсутнiстю розмежування законодавчоi та виконавчоi гiлок влади в Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi).] в Галичинi еволюцiонував у кiлька етапiв, якi синхронiзувалися з основними вiхами формування полiтичноi системи Австрiйськоi iмперii (з 1867 р. Австро-Угорщини), як на центральному, так i та крайовому (локальному) рiвнi.
Перший етап (1861–1865) пов’язують з початком т. зв. «конституцiйноi ери», пiдвалини якоi заклали Жовтневий диплом вiд 20 жовтня 1860 р. та Лютневий патент вiд 28 лютого 1861 р. Лютнева конституцiя вiд 28 лютого 1861 р. створила передумови для вiдновлення представницьких органiв влади – крайових сеймiв (ландтагiв) та сформованоi iхнiми делегацiями Державноi ради. Частину австрiйського конституцiйного законодавства складали крайовi статути та крайовi виборчi ординацii (порядки) для окремих провiнцiй iмперii, у тому числi для Галичини. Йдеться про ерцгерцогства Нижню Австрiю, Верхню Австрiю, герцогство Зальцбург, князiвське графство Тiроль, край Форальберг, герцогства Штирiю, Каринтiю, Крайну, а також Примор’я (мiсто Трiест та прилеглу територiю, князiвське графство Гьорц i Градiска, маркграфство Істрiю), королiвства Далмацiю, Богемiю, маркграфство Моравiю, герцогство Верхню та Нижню Сiлезiю, королiвство Галичини та Володимирii разом з Великим кракiвським князiвством, герцогство Буковину, якi усi разом входили до австрiйськоi частини iмперii – Цислейтанii. Крайовий статут визначав склад, iнститути, органи та процедури iх формування, органiзацiю дiяльностi та сферу повноважень провiнцiйного ландтагу, якi, на загал, вiдповiдали загальноiмперським принципам, проте мали своi особливостi. Такi ж характеристики були притаманнi крайовим виборчим ординацiям. Зокрема, § 1, § 2 Крайового статуту для Галичини визначали, що провiнцiя вирiшуватиме краевi справи через крайове представництво – становий Сейм та Крайовий видiл (комiтет), якi очолював призначений iмператором крайовий маршалок. Згiдно § 3 Галицький сейм складався з 150 послiв, з них: 9 вiрилiстiв[7 - До вiрилiстiв за посадою зараховувалися архиепископи римо-католицького, греко-католицького та вiрменсько-католицького обрядiв зi Львова, епископи римо-католицького та греко-католицького обрядiв з Перемишля, епископи римо-католицького обряду з Тарнува та греко-католицького обряду з Станiславова, ректори унiверситетiв у Краковi та Львовi. До цього перелiку у законодавчому порядку в 1866 р. був включений римо-католицький епископ Кракова, або у випадку вакансii – адмiнiстратор епархii.] та 141 обраних послiв: вiд І курii великоi земельноi власностi – 44; вiд ІІ курii мiст та торгово-промислових палат – 23; вiд ІІІ курii сiльських громад – 74[8 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich (R. G. Bl.). – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 280–285.].
Крайовий видiл був означений як орган управлiння Галицьким сеймом та його виконавчий орган, що контролював обiг коштiв крайових фондiв (бюджету), Крайового iндемнiзацiйного фонду[9 - У 1853 р. у Галичинi було утворено Індемнiзацiйний фонд (Grundentlastungsfond) для здiйснення компенсацiйного вiдшкодування (iндемнiзацii) помiщикам за скасування феодальних повинностей за державний рахунок iз залученням коштiв крайового бюджету. У 1853 р. для забезпечення iндемнiзацii уряд запровадив додаток до прямого податку у розмiрi 8,75 %, який у 1854 р. сягав 11,5 %, у 1855 р. – 11,75 %, у 1856 р. – 14 %, у 1857 р. – 33 %. З метою покриття iндемнiзацiйного боргу у 1851 р. державою було видано облiгацii пiд заставу грунтiв пiдданих та краю, а першi виплати по них було здiйснено у 1858 р. Згодом держава ввела практику позик крайовому бюджету для покриття потреб iндемнiзацii, якi Галичина повинна була до 1908 р. повернути у державний бюджет.] та регулював використання крайового майна. Сейм мав право самостiйно запроваджувати додаток до державних податкiв у розмiрi не бiльше 10 % для наповнення крайового бюджету. Проте через господарську вiдсталiсть найбiльшоi за територiею схiдноi провiнцii iмперii, потребу швидкого розвитку ii iнфраструктурних галузей та утримання високозатратного апарату доходи не покривали видаткiв, що створювало перманентну кризу крайових фондiв. Щороку цей дефiцит компенсувався позиками з державного бюджету. В окремих випадках за рiшенням iмператора Державна рада надавала краю фiнансову допомогою для подолання наслiдкiв стихii чи неврожаю, розподiлом якоi займалося намiсництво, а також ухвалювала пiдвищення вищезазначеного проценту додатку до державних податкiв.
Компетенцiя Галицького сейму визначалась § 18 та мiстила дещо «розмите» формулювання, охоплюючи: «І. Всi розпорядження щодо: крайовоi культури; громадського будiвництва, яке ведеться за кошти крайового бюджету; благодiйних установ, якi дотуються з крайового бюджету; формування крайового бюджету та звiту щодо крайових податкiв та видаткiв; ІІ. Деталiзованi розпорядження[10 - Пiдзаконних нормативно-правових актiв.] на основi дiючих законiв щодо справ громад, церковних справ та шкiльництва, утримання вiйська; ІІІ. Іншi розпорядження, якi торкаються добробуту або потреб краю, що регламентуватимуться особливими розпорядженнями стосовно дiяльностi сейму»[11 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 282.].
Компетенцiя Сейму повнiстю дублювалася повноваженнями галицького намiсництва, якi 19 сiчня 1853 р. зазнали змiн на основi об’еднаноi реформи крайового адмiнiстративно-територiальною устрою та судоустрою. Зокрема, намiсництво визначалося найвищою структурною ланкою крайового управлiння, його компетенцiя поширювалася на усi справи полiтичного та полiцейського управлiння, справи вiросповiдань та освiти, торгiвлю та промисли, справи крайовоi культури та будiвництва, якi не пiдпадали пiд контроль крайових фiнансових органiв або iнших крайових iнституцiй. Першим галицьким намiсником був призначений представник польськоi шляхти Агенор Голуховский (старший) (1849–1859).
Згiдно крайового виборчого порядку для Галичини вiд 26 лютого 1861 р. намiсник визначався ключовою посадовою фiгурою, яка вiдповiдала за органiзацiю та проведення виборiв у краi. Призначення намiсником дати виборiв вiдбувалося пiсля оприлюднення iмператорського патенту про розпуск крайових представницьких органiв влади та оголошення нових виборiв, що було однiею з ознак дуалiзму органiзацii полiтичноi влади в Австрiйськiй iмперii. За розпорядженням намiсника у крайових газетах публiкувався розклад виборiв для всiх курiй, а у сiльських виборчих дiльницях – розвiшувались плакати вiдповiдного змiсту. Намiсник формував список виборцiв курii великоi земельноi власностi, який також оприлюднювався у пресi. Списки виборцiв у мiстах формувалися мiськими головами, а у повiтах – повiтовими головами. Повiтовий голова передавав вiйту список осiб сiльськоi громади, якi за рiвнем сплати податкiв могли обиратися до числа виборцiв, призначав виборчого комiсара, конкретизував мiсце та час проведення виборiв. Кiлькiсть виборцiв визначалася з розрахунку: 1 виборець – на 500 мешканцiв. У сiльських громадах вiдбувалося двоступеневе «усне»[12 - Наймасовiшi виборчi зловживання у Галичинi були пов’язанi з «усним» голосуванням на виборах до Галицького сейму, до повiтових та громадських рад. Члени виборчоi комiсii могли вписували у виборчi протоколи прiзвища та iмена кандидатiв несвiдомо з описками чи свiдомо з помилками, що створювало пiдстави для того, щоб внаслiдок процедури верифiкацii за рiшенням вiдповiдного представницького органу «небажаного» посла можна було позбавити його мандату.] голосування у два етапи: 1) правибори – коли правиборцi обирали виборцiв; 2) вибори – коли виборцi безпосередньо обирали послiв (депутатiв)[13 - Die Verfassung der ?sterreichischen Monarchie, nebst zwei Beilagen vom 28. Februar 1861. Beilage II, o): Landes-Ordnung und Landtags-Wahlordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Herzogthume Krakau // R. G. Bl. – Jahrgang 1861. – St?ck IX. – Nr. 20. – S. 286–294.].
Намiсництво у Львовi та комiсiя намiсництва у Краковi ще номiнально залишались адмiнiстративно-територiально розмежованими, iм пiдпорядковувались окружнi та повiтовi органи виконавчоi влади. Уся провiнцiя дiлилась на 17 округiв (дистриктiв), якi охоплювали 176 повiтових управлiнь[14 - На Захiдну Галичину припадало 4 дистрикти, якi охоплювали 48 полiтичних повiтiв, а на Схiдну – 13, якi охоплювали 128 повiтiв.]. У цей час повiтовi управлiння територiально ще спiвпадали з межами судових повiтiв, якi належали до вiдокремлених Львiвського та Кракiвського судових округiв[15 - Verordnung der Minister des Innern, der Justiz und der Finanzen vom 19. J?nner 1853, womit die Allerh?chsten Entschlie?ungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Bezirks?mter, Kreisbeh?rden und Statthaltereien, ?ber die Einrichtung der Gerichtsstellen und das Schema der systemisirten Gehalte und Di?ten-Classen, sowie ?ber die Ausf?hrung der Organisirung f?r die Kronl?nder Oesterreich ob und unter der Enns, B?hmen, M?hren, Schlesien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, Bukowina, Salzburg, Tirol mit Vorarlberg, Steiermark, K?rnthen, Krain, G?rz, Gradiska und Istrien mit Triest, Dalmatien, Kroatien und Slawonien, Siebenb?rgen, die serbische Wojwodschaft mit dem Banate kundgemacht werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1853. – IV St?ck. – Nr. 10. – (Allerh?chste Bestimmungen ?ber die Einrichtung und Amtswirksamkeit der Statthaltereien). – S. 91—100.]. 23 вересня 1865 р. подiл на дистрикти був лiквiдований, що започаткувало централiзацiю крайового управлiння та скорочення адмiнiстративного апарату в Галичинi.
Управлiнська система Австрiйськоi iмперii характеризувалася вiдсутнiстю розподiлу гiлок влади на законодавчу, виконавчу та судову, що породжувало нестабiльнiсть полiтичноi системи на центральному та крайовому рiвнях. Систему з середини помiтно дестабiлiзовували перманентнi мiжнацiональнi конфлiкти, якi водночас виступали рушiем реформування державного механiзму шляхом пошуку полiтичного балансу мiж центром та провiнцiями. Дублювання повноважень та нечiткий розподiл функцiй мiж законодавчим та виконавчими органами влади закладали суперечностi у дiяльнiсть iх суб’ектiв та породжували мiж ними компетенцiйнi конфлiкти. У цiй ситуацii центральним арбiтром на локальному рiвнi виступав iмперський уряд, якому безпосередньо пiдпорядковувалося галицьке намiсництво з усiею структурою повiтового управлiння. Через вiдсутнiсть чiтко виписаних у законодавствi процедур та повноважень управлiння Галичиною здiйснювалося державним мiнiстерством у «ручному режимi», що у пiдсумку провокувало опозицiйне налаштування польськоi аристократii.
Водночас уряд делегував до Галицького сейму свого уповноваженого – урядового комiсара, який на постiйнiй основi представляв тут полiтичну позицiю офiцiйного Вiдня, обгрунтовував законодавчi iнiцiативи уряду, оцiнював ухвали представницького органу на вiдповiднiсть до загальнодержавного законодавства, доповiдав мiнiстрам про полiтичнi настроi депутатського корпусу. Намагаючись впливати на дiяльнiсть Галицького сейму, урядовий комiсар дiяв злагоджено з намiсником чи генерал-губернатором, що забезпечувало дiевiсть створеного на локальному рiвнi механiзму «стримування та противаг». Перед набуттям статусу крайового закону всi ухвали Сейму повиннi були пройти експертну оцiнку у вiдповiдних мiнiстерствах та здобути санкцiю iмператора. Завдяки функцiонуванню такого механiзму офiцiйний Вiдень з полiтичних чи управлiнських мотивiв мiг заблокувати будь-який ухвалений Галицьким сеймом законопроект, що перманентно дратувало польську полiтичну елiту.
27 листопада 1865 р. до регламенту Галицького сейму був включений додаток з приводу його робочих мов. Крайовий маршалок вiв засiдання польською, на звернення украiнською мовою вiн мав вiдповiдати украiнською[16 - Упродовж трьох каденцiй Галицького сейму (1861–1873) крайовим маршалком був граф Леон Людвiк Сапега, який жодного разу не вiдповiв на звернення украiнських послiв iхньою мовою.]. Протоколи засiдань повиннi були друкуватися польською та украiнською мовами; для внескiв, iнтерпеляцiй та при iх обговореннi використовуватися польська та украiнська мови; всi ухвали Сейму виголошувалися польською мовою; пiд час третього читання Сейм голосував за польськомовний та украiномовний тексти ухвал, у разi висунення меншiстю застереження польський текст корегувався. Якщо до початку третього читання був вiдсутнiй украiномовний переклад ухвали, то це не можна було трактувати як перешкоду для голосування з приводу польськомовного тексту, проте наступного засiдання маршалок був зобов’язаний виголосити украiномовний текст[17 - Dodatek dо prow. regulaminu z dnia 27. listopada 1865 // Prowizoryczny regulamin dla Sejmu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkiem Ksiestwem Krakowskiem: przyjety prowizorycznie dnia 27. listopada 1865. – Lwоw: z drukarni W. Lozinskiego, 1877. – S. 27.]. При цьому польськомовнi ухвали вважалися автентичними, оскiльки лише вони представлялися до найвищоi санкцii, а нiмецькомовний текст вважався лише iх звичайним перекладом. Ця норма регламенту вперше закрiпила правила вживання украiнськоi мови у Галицькому сеймi, якi не вiдповiдали принципу рiвноправностi, а також вони часто порушувалися. На практицi стенограми засiдань Галицького сейму публiкувались у повному обсязi лише польською мовою, а виступи украiнських послiв – украiнською з латинськими лiтерами без врахування фонетичного правопису.
У 1861–1865 рр. Австрiйська iмперiя «згори» почала перетворюватися на федералiстичну державу, у якiй найлегiтимнiшими представницькими органами влади були становi ландтаги. Вони формували склад нижньоi палати Державноi ради – Палати панiв, яка у законотворчому вiдношеннi привалювала, що сприймалося нацiональними елiтами як порушення права справедливостi. Конституцiйний закон про iмперське представництво вiд 26 лютого 1861 р. розмежовував компетенцiю мiж Державною радою та усiма ландтагами унiфiковано. Дотримання представницькими органами влади вiдповiдних сфер компетенцiй контролював iмперський уряд шляхом самостiйного розроблення та подання на розгляд депутатiв власних законодавчих iнiцiатив, а також експертноi оцiнки вже ухвалених законопроектiв, що було передумовою представлення iх до санкцii iмператора. За умов розпуску чи бездiяльностi представницьких органiв влади уряд мав право тимчасово та обмежено виконувати законодавчi функцii. У полiтичнiй системi мiнiстерства залишалися найвпливовiшим гравцями, оскiльки iм ще й пiдпорядковувались крайовi управлiнськi вертикалi, якi реалiзовували виконавчу владу на мiсцях. У цiй ситуацii нацiональнi елiти, як наприклад, угорцi, поляки, чехи, iталiйцi, румуни, з метою збереження своеi «нацiонально-iсторичноi iндивiдуальностi» у федеративнiй державi з засиллям нiмецького управлiнського елементу прагнули розширити повноваження ландтагiв, обмежити втручання iмперського уряду у процес формування крайовоi полiтики, пiдпорядкувати намiсництва ландтагам. Полiтику уряду вони критикували за надмiрну централiзацiю влади та вимагали, навпаки, децентралiзацii у формi деволюцii, тобто передачi повноважень з центру на крайовий рiвень для самостiйного вирiшення питань внутрiшнього самоуправлiння. Отже, на першому етапi (1861–1865) Галицьку автономiю, за визначенням, можна охарактеризувати, як територiальну автономiю полiтичного (державного, законодавчого) типу, яка охоплювала рiзнорiднi територii – Галичину та Кракiв або ж Галичину, Кракiв та Захiдну Галичину. До 1866 р. у австрiйському законодавствi термiн «Галичина» (нiм. – Galizien) вживався для означення територii Королiвства Галичини та Володимирii (Схiдноi Галичини), а Кракiв – для Великого Кракiвського герцогства (Захiдноi Галичини). Або в окремих випадках деталiзовано: Захiдна Галичина – для польських територiй, приеднаних на рубежi XVIII – ХІХ ст., т. зв. Новоi Галичини (дистрикти Вадовiце, Тарнув, Сонч), а Кракiв – для Кракiвського князiвства, приеднаного 1846 р., тобто частини iсторичноi Малопольщi. Пiсля територiально-адмiнiстративних змiн 1866 р. термiн «Галичина» уже вживався для означення усiеi австрiйськоi провiнцii – Королiвства Галичини та Володимирii разом з Великим кракiвським князiвством, князiвствами Затор та Аушвiтц. До розпаду iмперii в полiтико-правовому обiгу перебували термiни «Захiдна Галичина» для означення Великого кракiвського князiвства, князiвств Затор та Аушвiтц, а також «Схiдна Галичина» – для iсторичноi Галичини, – територii колишнього Галицько-Волинського князiвства чи воеводств Руського та Белзького у складi Речi посполитоi.
Другий етап (1866–1873) розвитку органiв управлiння був пов’язаний з початком територiальноi децентралiзацii системи державного управлiння в Австрiйськiй iмперii. Цей процес був продиктований потребою виходу iз затяжноi полiтичноi кризи шляхом вiдновлення дiяльностi крайових представницьких органiв влади[18 - У 1863–1864 рр. з метою протидii розгортанню чеського протестного руху були розпущенi ландтаги у Богемii та Моравii, а в Транслейтанii – Угорський, Хорвато-Славонський, Семигородський ландтаги iз запровадженням стану облоги, а також – через антидержавнi виступи iталiйцiв ландтаги в Тiролi, Трiестi, Далмацii. У 1864 р. у Галичинi була припинена дiяльнiсть Сейму та оголошено стан облоги через пiдтримку поляками Сiчневого повстання 1863 р. у Конгресовiй Польщi.], якi майже два роки не функцiонували через бойкот, спричинений незалежницькими прагненнями т. зв. «iсторичних нацiй». Патент вiд 20 вересня 1865 р. анонсував змiну положень Лютневоi конституцii 1861 р., оскiльки здiйснювана до цього централiзацiя виявилась «непрактичною», бо вона вiдбувалась без врахування iснуючих нацiональних потреб, «обгрунтованих iсторичними традицiями»[19 - Kaiserisches Patent vom 20. September 1865, womit die Wirksamkeit des durch das Kaiserliche Patent vom 26. Februar 1861 kundgemachten Grundsatzes ?ber die Reichsvertretung sistiert wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1865. – St?ck XXV. – Nr. 89. – S. 303–304.]. План офiцiйного Вiдня полягав у остаточному «виокремленнi» Транслейтанii, який мав реалiзовуватись у поеднаннi з подальшою автономiзацiею Галичини в межах Цислейтанii. Така трансформацiя у системi iмперського управлiння здiйснювалася на основi австро-угорськоi дуалiстичноi угоди та у формi певних «полiтичних концесiй», якi надавались галицьким полякам.
Поразка Австрiйськоi iмперii у Нiмецькiй вiйнi та втрата Габсбургами Ломбардо-Венецiйського королiвства у 1866 р. значно активiзували нацiональнi рухи. За напруженоi суспiльно-полiтичноi ситуацii у липнi 1866 р. розпочалось у Вiднi активне обговорення вимоги галицьких полякiв щодо лiквiдацii посади вiйськового генерал-губернатора та вiдновлення намiсництва на чолi з поляком. Зокрема, полiтика генерал-губернаторства у Львовi асоцiювалася у полякiв з «австрiйською тиранiею», яка була наслiдком запровадженого у лютому 1864 р. – квiтнi 1865 р. стану облоги Галичини. Санацiйнi заходи державних та крайових органiв влади проявлялися в обмеженнi конституцiйних свобод громадян та масових арештах учасникiв акцiй протесту.
Намагаючись вiдновити полiтичну спiвпрацю державного апарату з польською елiтою, Франц Йосиф І 20 вересня 1866 р. удруге призначив намiсником А. Голуховского, що започаткувало процес полонiзацii крайового полiтичного управлiння. 10 червня 1866 р. найвищоi санкцii удостоiвся крайовий закон про оприлюднення крайових законiв, рiшень крайового сейму та розпоряджень Крайового видiлу, за яким усi нормативно-правовi акти у Галичинi повиннi були публiкуватись лише «польською, як автентичною мовою, далi – руською, а за потребою – у нiмецькомовному перекладi»[20 - Gesetz vom 10. Juni 1866 ?ber die Kundmachung der Landesgesetze, der Landtagsbeschl?sse und den Verordnungen des Landesausschu?es // Landesgesetz und Verordnungsblatt f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau (L. G. Bl.). – Jahrgang 1866. – St?ck VIII. – Nr. 13. – S. 52.]. Такi кроки офiцiйного Вiдня спонукали галицьких полякiв остаточно вiдмовитися вiд абститентноi етнополiтичноi поведiнки та перейти до реалiзацii прагматично-утилiтарноi полiтики авторства А. Голуховского. Крах полiтики А. Голуховского наступив у зв’язку з ухваленням Сеймом Галицькоi резолюцii вiд 24 вересня 1868 р., у якiй вiдобразилася польська полiтична iдея щодо реалiзацii галицького субдуалiзму. Внаслiдок цього А. Голуховский був змушений пiти у вiдставку. У 1868–1871 рр. функцii намiсника виконував вiцепрезидент намiсництва Людвiг Поссiнгер фон Хоборский. У 1871 р. А. Голуховский утрете був призначений на цю посаду; пiсля нього ii обiймали лише представники польськоi шляхти (за винятком польського iсторика та громадсько-полiтичного дiяча Мiхала Бобжиньского (1908–1913)).
Оголошена децентралiзацiя мала здiйснюватись «згори» у формi подальшоi автономiзацii провiнцiй. Водночас, сiльськi та мiськi громади, якi з ранньомодерного часу на мiсцевому рiвнi вже iснували як самоорганiзованi одиницi з певними привiлеями, у 1866 р. одержали автономiю громадського самоврядування. Тому в Галичинi, як в iнших провiнцiях, реалiзувався мунiципальний дуалiзм, коли австрiйська державнiсть сформувала органи влади на крайовому та повiтовому рiвнях «згори», а органи мiсцевого самоврядування (громади) були самоутворенi «знизу», як продукт суспiльноi самоорганiзацii населення. З метою збереження становостi управлiння галицькi крайовi закони про органiзацiю громад та статут громад, громадський виборчий порядок вiд 12 серпня 1866 р., а також про повiтове представництво та повiтовий виборчий порядок вiд 12 серпня 1866 р. забезпечили домiнування польських землевласникiв у громадських та повiтових радах, а також гарантували прийняття ними рiшень в iнтересах польськоi шляхти[21 - Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Einrichtung der Gemeinde und ?ber die Gemeindeordnung // Landesgesetz und Verordnungsblatt f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau. – Jahrgang 1866. St?ck XI. – Nr. 19. – S. 59—102.; Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Bezirksvertretung und ?ber die Bezirkswahlordnung // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck XI. – Nr. 21. – S. 108–130.]. Такий пiдхiд набував особливого управлiнського сенсу для полякiв-землевласникiв у Схiднiй Галичинi, де сiльськi громади сформувало украiнське автохтонне населення (звiсно, окрiм нiмецьких колонiй).
За законом про органiзацiю включених до складу сiльських громад помiщицьких територiй вiд 12 серпня 1866 р. дiдич одержав право виконувати функцii старости громади, або делегувати цi повноваження своiй довiренiй особi. Також вiн вiдповiдав за здiйснення полiцейського нагляду в громадi, що ставило останню пiд його повний контроль[22 - Gesetz vom 12. August 1866 ?ber die Einrichtung der Gutsgebiete bei der Gemeindeordnung // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck XI. – Nr. 20. – S. 103–107.]. 20 вересня 1866 р. вступила в силу низка змiн до крайового виборчого порядку вiд 26 лютого 1861 р. щодо розширення виборчих та представницьких прав землевласникiв, спiввласникiв помiщицьких землеволодiнь, а також закон про проведення повторних виборiв. У пiдсумку органи мiсцевого самоврядування у Галичинi так i не здобули задекларованоi офiцiйним Вiднем функцiональноi автономii.
На основi рiшення iмператора про розмежування полiтичноi та судовоi влади вiд 14 грудня 1866 р. повнота управлiнських функцiй у краi з 28 лютого 1867 р. передавалася галицькому намiсництву у Львовi, що було частково продиктовано потребою зменшення видаткiв на утримання апарату. Комiсiя намiсництва у Краковi та 176 повiтових управлiнь пiдпали пiд реорганiзацiю, внаслiдок чого було створено 74 повiтових управлiнь з новими територiальними межами. Ця адмiнiстративно-територiальна реформа остаточно знищила управлiнське розмежування мiж Захiдною та Схiдною Галичиною, хоча аж до розпаду iмперii воно ще збереглося у системi крайового судоустрою. Компетенцiйнi преференцii надавалися старостi Кракiвського повiту, якому присвоювався ранг надвiрного радника, та головам повiтiв у Львовi, Тарновi, Перемишлi, Станиславовi та Бродах, якi пiдвищувалися до рангу радникiв намiсництва[23 - Verordnung des Staatsministeriums vom 23. J?nner 1867 ?ber die Reform der politischen Verwaltung in den K?nigreichen Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogthume Krakau und den Herzogth?mern Auschwitz und Zator // R. G. Bl. – Jahrgang 1867. – IХ St?ck. – Nr. 17. – S. 35–36.].
За пiвроку до здiйснення вищезгаданоi реформи мiсту Кракову було надано особливий автономний статус. 1 квiтня 1866 р. iмператор санкцiонував «Тимчасовий статут для громади королiвського мiста Кракiв», у якому закрiплювалися символи мiста, право своiни[24 - Право своiни (нiм. – Heimatsrecht) визначало правовий статус певноi особи з огляду на ii приналежнiсть до певноi громади за фактом народження або проживання, тобто правове вiдношення до ii «малоi» батькiвщини. Правове вiдношення особи до «великоi» батькiвщини – Австрiйськоi iмперii – регулювалось правом громадянства (нiм. – B?rgersrecht).] для мiщан, польська мова дiловодства; визначалися повноваження громадськоi ради, яка нараховувала 60 осiб, порядок ii виборiв за цензово-курiальним модусом. Головою громади був президент мiста, який очолював громадську раду та ii виконавчий орган – магiстрат, а також мiську полiцiю. Його посада була виборною, проте передбачала затвердження iмператором. Президент мiста та громадська рада пiдпорядковувалися безпосередньо Крайовому видiлу та Сейму, проте контроль за iх дiяльнiстю здiйснювали уряд та намiсництво. Мiсто одержало право формувати власний бюджет та самостiйно ухвалювати додаток до прямих податкiв у розмiрi до 10 % або непрямих податкiв – до 25 %. Окремо регулювалися вiдносини мiж мiськими органами влади та християнською, iзраiлiтською[25 - В Австрiйськiй iмперii (Австро-Угорщинi) термiн «iзраiлiти» офiцiйно використовувався для означення еврейського населення.] спiльнотами[26 - Provisorisches Gemeinde-Statut f?r k?nigliche Stadt Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1866. – St?ck III. – Nr. 7. – S. 10–42.]. 14 березня 1867 р. були також внесенi змiни до громадського виборчого порядку у Бродах, за якими не менше половини мiсць у мiськiй радi мало належати християнам[27 - Gesetz vom 14. M?rz 1867, womit f?r die Stadt Brody die §§. 13 und 28 der Gemeinde-Wahlordnung vom 12. August 1866 abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck IІ. – Nr. 8. – S. 12.], хоча 2/3 населення мiста складали iзраiлiти.
Досягнувши полiтичного консенсусу з угорцями, Франц Йосиф І 2 сiчня 1867 р. видав патент про початок конституцiйних перетворень у руслi австро-угорського дуалiзму. Фактично за цим документом вiдбулося повне перезавантаження полiтичноi системи: оголошувалися розпуск усiх ландтагiв пiд приводом завершення 6-рiчного термiну iх каденцii та призначалися черговi вибори, а також обгрунтовувалась потреба безумовного скликання Державноi ради для обговорення та прийняття змiн до конституцii[28 - Kaiserisches Patent vom 2. J?nner 1867, giltig f?r B?hmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Krakau, ?sterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, K?rnten, Krain, Bukowina, M?hren, Schleisien, Tirol, Voralberg, Istrien, G?rz und Gradiska und Triest mit seinem Gebiete // R. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck I. – Nr. 1. – S. 1–3.].
У цiй ситуацii офiцiйний Вiдень був змушений йти на поступки галицьким полякам, щоб пiд час конституцiйних перетворень здобути iхню пiдтримку та забезпечити безумовну участь Галицькоi делегацii у Державнiй радi. Перед черговими виборами у виборчий модус до Галицького сейму закладалися положення, якi з одного боку упривiлейовували галицьку шляхту та мiщанство, а, з iншого, – суттево обмежували виборчi права селян. 16 сiчня 1867 р. найвищу санкцiю здобули змiни § 11, § 13 крайового виборчого порядку вiд 26 лютого 1861 р., згiдно яких у ІІ курii мiських громад запроваджувались прямi одноступеневi вибори. Активне та пасивне виборче право визнавалось для заможних мiщан, якi входили до 2/3 списку найбiльших платникiв податкiв з врахуванням положень § 17 крайовоi ординацii. Водночас виборче право додатково надавалось певнiй категорii виборцiв, якi допускалися до виборiв у громадськi ради мiст згiдно виборчого порядку для громадських рад вiд 12 серпня 1866 р. Це положення суттево збiльшило кiлькiсть виборцiв у мiськiй курii та забезпечило тут шляхтi додатковий голос.
У ІІІ курii сiльських громад зберiгалося двоступеневе голосування. Активне виборче право тут належало тим правиборцям, якi входили до 2/3 списку найбiльших платникiв податкiв, а пасивне – для всiх чоловiкiв, якi досягли 30 рiчного вiку, та сплачували будь-якi податки. До кола правиборцiв зараховувалися також особи, якi володiли виборчим правом згiдно виборчого порядку для громадських рад вiд 12 серпня 1866 р. Це означало, що у ІІІ курii, як i у ІІ курii, шляхта також одержала право додаткового голосу[29 - Gesetz vom 16. J?nner 1867, womit die §§. 11 und 13 der Landtagswahlordnung abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck II. – Nr. 4. – S. 7–8.]. Запровадження прямих виборiв у ІІ курii було покликане збiльшити спiввiдношення 1 мандату до кiлькостi голосуючих мiщан, щоб хоч якось зрiвноважити розподiл виборцiв мiж курiями. Водночас сiльськi громади залишались найневiдповiднiше представленими за вищезгаданим критерiем, що порушувало принцип рiвностi iх представництва та репрезентативнiсть голосування.
Започатковуючи надання галицьким полякам т. зв. «освiтнiх концесiй», Франц Йосиф І 25 лютого 1867 р. погодився на часткову полонiзацiю правничого факультету Львiвського унiверситету[30 - Центральний державний iсторичний архiв Украiни у м. Львовi (далi – ЦДІА Украiни у м. Львовi). – Ф. 146 (Галицьке намiсництво, м. Львiв). – Оп. 4. – Спр. 2037. – Арк. 27–28.]. Пiсля його коронацii 8 червня 1867 р. короною Св. Стефана у Будапештi найвищу санкцiю 22 червня 1867 р. здобув скандальний крайовий закон про мову викладання у народних та середнiх школах Галичини. Замiсть нiмецькоi мови у середнiх школах повсюдно запроваджувалась польська. Украiнська мова викладання зберiгалася лише у «2,5» школах – у 4-х нижчих класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi[31 - Водночас у 4-х вищих класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi запроваджувалась польська мова викладання.], у Другiй украiнськiй гiмназii у Львовi та нижчiй Реальнiй гiмназii у Бродах[32 - Gesetz vom 22. Juni 1867, betreffend die Unterrichtssprache in den Volks- und Mittelschulen im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck V. – Nr. 13. – S. 21–23.]. З 22 червня 1867 р. польська запроваджувалась також у еврейськi середнi школи[33 - Verordnung des galizischen Landesschulrates vom 22. Juni 1867 Zl. 1224, womit das Gesetz ?ber die Unterrichtssprache in den israelitischen Schulen durchgef?hrt wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck V. – Nr. 12. – S. 17–18.]. Оскiльки рiшення про вiдкриття нових державних шкiл або iх утраквiзацii ухвалював Галицький сейм, де панувало засилля польськоi бiльшостi, то украiнцi були змушенi самостiйно органiзувати просвiтницьку дiяльнiсть серед населення за посередництвом вiдповiдних товариств.
Довершуючи наданi полякам «освiтнi концесii», Франц Йосиф І 25 червня 1867 р. санкцiонував закон про Крайову шкiльну раду, яка з початком своеi дiяльностi 24 сiчня 1868 р. перетворилася на потужний iнструмент полонiзацiйноi полiтики у Галичинi[34 - Kundmachung der k. k. Statthalterei vom 6. Juli 1867 Z. 5306 Pr., betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau; Organisations-Regulativ, betreffend die Einsetzung eines Landesschulrates im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1867. – St?ck IV. – Nr. 12. – S. 18–19.]. Крайова шкiльна рада була виведена iз структури галицького намiсництва та надiлена безпрецедентно надширокими повноваженнями у порiвняннi з подiбними iнституцiями iнших провiнцiй Цислейтанii. Водночас вона була колегiальним органом та формувалася з керiвництва намiсництва, представникiв Крайового видiлу, вищого духовенства римо-католицького, греко-католицького та вiрменсько-католицького обрядiв, педагогiчного середовища, делегатiв вiд магiстратiв Кракова та Львова, iменованих iмператором осiб. Монополiзуючи управлiння народним та середнiм шкiльництвом у Галичинi, вона безпосередньо пiдпорядковувалася мiнiстерству вiросповiдань та освiти.
5 листопада 1868 р. Крайова шкiльна рада запровадила польську мову у свое внутрiшне дiловодство, а також у дiловодство всiх пiдпорядкованих iй структур – служб, органiв, закладiв[35 - Kundmachung des galizischen Schulrates vom 5. November 1868 Z. 8883 L. S. R., Betreff des Gebrauchs der polnischen Sprache in Angelegenheiten des Schulwesens // L. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck XI. – Nr. 24. – S. 39.]. З метою розбудови ii управлiнськоi iнфраструктури 2 травня 1873 р. створювались шкiльнi повiтовi та територiальнi ради, вiдповiдно – шкiльнi повiти та шкiльнi громади, а також територiальнi шкiльнi фонди для утримання публiчних шкiл. До цих фондiв надходило 12 % податкiв, сплачених громадами, та 4 % – помiщицькими землеволодiннями. Шкiльнi громади одержали право засновувати народнi школи за наявностi не менше, нiж 40 потенцiйних учнiв[36 - Gesetz vom 2. Mai 1873 ?ber die Errichtung und Erhaltung der ?ffentlichen Volksschulen und ?ber die Verpflichtung zum Schulbesuche // L. G. Bl. – Jahrgang 1973. – St?ck XXVIII. – Nr. 250. – S. 181–192.].
На вимогу громадськостi змiни до Лютневоi конституцii 1861 р. обговорювались у Державнiй радi та закрiплювались у 6-ти конституцiйних законах вiд 21 грудня 1867 р., що вперше яскраво засвiдчило публiчнiсть полiтичного процесу. Йдеться про конституцiйнi закони: про державне представництво, про спiльнi справи усiх провiнцiй Австро-Угорщини та спосiб iх трактування, про загальнi права громадян держави, про судову владу, про запровадження державного суду, про здiйснення урядовоi та виконавчоi влади. Конституцiйнi змiни створили необхiднiсть подальшого вдосконалення державного механiзму, у тому числi й на локальному рiвнi. Вiдповiдно до конституцiйних законiв про судову владу, про запровадження державного суду вiд 21 грудня 1867 р. створювалась незалежна судова гiлка влади, яка охоплювала судочинство та судоустрiй. Конституцiйний закон про здiйснення урядовоi та виконавчоi влади вiд 21 грудня 1867 р. передбачав створення стрункоi виконавчоi вертикалi та запроваджував особисту полiтичну вiдповiдальнiсть iмператора, чиновникiв та службовцiв перед суспiльством.
Змiни до конституцiйного закону про державне представництво вiд 26 лютого 1861 р. остаточно роздiлили повноваження крайових ландтагiв та Державноi ради, визнавши за останньою такi справи: ратифiкацiю мiждержавних та торгових договорiв, регулювання вiйськовоi повинностi, ухвалення державного бюджету, а також податкiв, зборiв та реструктуризацii державного боргу, реалiзацiю полiтики у грошовiй, монетарнiй сферах та в обiгу цiнних паперiв, охорона здоров’я та тваринництва, визнання для осiб прав громадянства та своiни, запровадження паспортизацii населення та окремоi полiцii у справах iноземцiв, регулювання мiжконфесiйних стосункiв, права на створення товариств, проведення зборiв, свободи преси та захисту власностi духовних осiб, освiтнiх справ стосовно народних, середнiх шкiл та вищих навчальних закладiв, законодавства у серi адмiнiстративноi та кримiнальноi юстицii, цивiльних прав, органiзацii органiв судовоi та адмiнiстративноi влади, виконання конституцiйних законiв, законодавства щодо взаемовiдносин мiж окремими провiнцiями, спiльного законодавства з краями Угорськоi корони. Таким чином, повноваження крайових ландтагiв значно урiзувалися, а компетенцiйнi преференцii надавалися Державнiй радi, як представницькому органу усiх провiнцiй Цислейтанii[37 - Gesetz vom 21 Dezember 1867, wodurch der § 13 des Grundgesetzes ?ber die Reichsvertretung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich. – Jahrgang 1867. – St?ck LXI. – Nr. 141. S. 389–394.].
Конституцiйний закон про загальнi права громадян держави вiд 21 грудня 1867 р. гарантував рiвнiсть усiх перед законом, особисту свободу, захист приватноi власностi та недоторканностi житла, право громадян звертатися з петицiями, таемницю листування, свободу вiросповiдань та совiстi, право на освiту та професiю, свободу науки та ii вчення. Ст. 19 забезпечувала нацiональнi права: «Усi народи держави е рiвноправними, i кожен народ мае невiд’емне право на збереження та розвиток своеi нацiональностi та мови. Держава визнае рiвноправнiсть усiх крайових мов у шкiльництвi, управлiннi та громадянському життi. У провiнцiях, де проживають багато народiв, державнi освiтнi заклади органiзовуються так, щоб забезпечити кожному з цих народiв необхiднi засоби для навчання рiдною мовою без застосування примусу для вивчення другоi крайовоi мови для кожного з цих народiв»[38 - Staatsgrundgesetz ?ber die allgemeinen Rechte der Staatsb?rger f?r die im Reichsrathe vertretenen K?nigreiche und L?nder // Reichsgesetzblatt f?r das Kaisertum ?sterreich. – Jahrgang 1867. – St?ck LXI. – Nr. 142. S. 394–396.]. Змiст цiеi статтi суперечив крайовому закону про мову викладання у народних та середнiх школах Галичини вiд 22 червня 1867 р., що у подальшому створило пiдстави для його перманентного оскарження украiнцями. Крiм цього, органiзацiя народного та середнього шкiльництва згiдно конституцiйного закону про державне представництво належала до компетенцii Державноi ради.
На локальному рiвнi нове реформування органiв полiтичноi влади iнiцiював кабiнет Карла фон Ауершперга, який пiдготував закон про органiзацiю органiв державного управлiння у провiнцiях Цислейтанii вiд 19 травня 1868 р. та розпорядження мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 10 липня 1868 р., що разом 15 жовтня 1868 р. одержали санкцiю iмператора. Закон чiтко визначав компетенцiйнi повноваження крайового шефа, як очiльника полiтичноi влади в краi. Вiн оголошувався намiсником iмператора, представником австрiйського уряду перед крайовим сеймом та органами мiсцевого самоврядування. На крайовому рiвнi до його компетенцii входили усi справи, якi перебували у вiданнi мiнiстерств внутрiшнiх справ, вiросповiдань та освiти, крайовоi оборони та громадськоi безпеки, рiльництва. Водночас його вiдношення до справ мiнiстерств фiнансiв та торгiвлi регулювалося окремими приписами.
Намiснику пiдпорядковувалися усi полiтичнi органи влади в краi – повiтовi староства[39 - Назва органу полiтичноi влади у повiтi «повiтове управлiння» (Bezirksamt) була замiнена на «повiтове староство» (Bezirkshauptmannschaft, яке вже очолював не повiтовий голова (Bezirksvorsteher), як це було ранiше, а – староста повiту (Bezirkshauptmann).], усi громади (навiть тi, що перебували на окремих статутах). Вiн вiдповiдав за функцiонування усiеi системи полiтичноi влади в краi. Усi чиновники реалiзовували владу в краi вiд iменi намiсника, а намiсник – вiд iменi iмператора. Намiсникiв, крайових президентiв, радникiв намiсництва та урядових радникiв призначав iмператор. Іменування повiтових старост вiдбувалося у мiнiстерствi внутрiшнiх справ за поданням намiсника. Рiшення з приводу решти посад у намiсництвi та староствах крайовий шеф приймав особисто.
Водночас чiткiше виписувалась компетенцiя органiв виконавчоi вертикалi в краi. Намiсництво та повiтовi староства на ввiренiй iм територii забезпечували дiяльнiсть санiтарних установ, будiвельних та контролюючих служб на основi окремих приписiв; органiзовували функцiонування освiтнiх закладiв, вiдповiдали за нагляд за лiсовим господарством, представляли державнi iнтереси у переговорах щодо iндемнiзацii та викупу права користування сервiтутами[40 - Викуп селянами права користування сервiтутами у Галичинi вiдбувалася вiдокремлено вiд iндемнiзацii. У 1848–1890 рр. iснували викупнi квоти для користування селянами лiсом та пасовищами.][41 - Gesetz vom 19. Mai 1868 ?ber die Einrichtung der politischen Verwaltungsbeh?rden in B?hmen, Dalmatien, Galizien und Lodomerien mit Auschwitz, Zator und Krakau, Oesterreich unter und ob der Enns, Salzburg, Steiermark, K?rnthen, Krain, Bukowina, M?hren, Ober- und Nieder-Schlesien, Tirol und Vorarlberg, Istrien, G?rz und Gradiska und der Stadt Triest mit ihrem Gebiete // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck XVII. – Nr. 44. – S. 76–79.].
За розпорядженням мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 10 червня 1868 р. полiтичними органами першоi iнстанцii в краi визначалися повiтовi староства на чолi з повiтовим старостою, який одержав владу найвищого характеру на ввiренiй йому територii[42 - Verordnung des Ministers des Innern vom 10. Juli 1868, die Durchf?hrung des Gesetzes vom 19. Mai 1868 (Reichs-Gesetz-Blatt Nr. 44) ?ber die Einrichtung der politischen Verwaltungsbeh?rden in Galizien, Salzburg und Krain betreffend // Reichgesetzblatt f?r das Kaiserthum ?sterreich. – Jahrgang 1868. – St?ck XLI. – Nr. 102. – S. 306.]. Розпорядженням цього ж мiнiстра вiд 30 серпня 1868 р. конкретизувались повноваження повiтового староства: якщо у староство поступала скарга, то у межах своеi компетенцii воно повинно було ii самостiйно адмiнiструвати. У даному випадку прийняте рiшення вважалося остаточним i не могло переглядатись вищою iнстанцiею, тобто намiсництвом. Якщо скарга виходила за межi компетенцii староства, то у 8 денний термiн вiдповiдне звернення передавалося у намiсництво для полагодження[43 - Verordnung des Ministers des Innern vom 30. August 1868, betreffend die Behandlung der Recurse in Angelegenheiten der politischen Verwaltung // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck LI. – Nr. 124. – S. 376.]. Оскарження громадянами рiшень повiтового староства могло вiдбуватися лише у судовому порядку, що усувало можливiсть «круговоi поруки» у крайовiй виконавчiй вертикалi. Усi цi нововведення закрiпили компетенцiйнi преференцii намiсництва та повiтових староств, забезпечивши iм управлiнське привалювання над представницькими органами влади в краi. Водночас до кiнця iснування iмперii в основi органiзацii органiв полiтичноi влади зберiгалася закладена ранiше дуалiстичнiсть управлiння, яка виявлялася у системному дублюваннi повноважень мiж суб’ектами законодавчоi та виконавчоi гiлок влади на всiх рiвнях.
Таблиця 1
Система органiв полiтичноi влади в Галичинi та iх пiдпорядкування
(1867–1914)
Восени 1868 р. процес автономiзацii Галичини був тимчасово призупинений через кризу полiтики галицьких полякiв[44 - Призупинення автономiзацii Галичини було пов’язане з переходом галицьких полякiв в опозицiю до держави. Пiд час розгляду в Державнiй радi Грудневих конституцiйних законiв у 1867 р. Галицька делегацiя (окрiм о. Івана Гушалевича, який проголосував «за») самоусунулася вiд голосування, що викликало упередженiсть до ii членiв та осуд загальноавстрiйськоi громадськостi. Проурядове угруповання конституцiоналiстiв у Державнiй радi сприйняло такий непатрiотичний вчинок галицьких полякiв як полiтичну зраду та саботаж. Крiм цього 24 вересня 1868 р. Сейм ухвалив Галицьку резолюцiю з вимогою реалiзувати у Галичинi субдуалiзм за зразком хорвато-славонськоi автономii у Транслейтанii. Внаслiдок цього Франц Йосиф І негайно скасував свiй вiзит до Галичини, вiдправив кабiнет К. фон Ауершперга та намiсника А. Голуховского у вiдставку.] у Вiднi та загрозу масових протестних акцiй у краi. У Галичинi впроваджувались новi управлiнськi змiни, якi знову дещо децентралiзовували полiтичну владу та розпорошували компетенцiю намiсництва. Вiдповiдно до розпорядження мiнiстра внутрiшнiх справ вiд 19 жовтня 1868 р. з метою оптимiзацii управлiння наглядова функцiя галицького намiсництва делегувалась 7-ми «головним» староствам, якi контролювали решту пiдлеглих iм повiтових староств, яких, як i ранiше, разом нараховувалося 74 (Див. табл. 2).
«Головнi» повiтовi староства виконували контролюючу та наглядову функцii стосовно ведення пiдлеглими iм староствами дiловодства, органiзацii дiяльностi та пiдбору персоналу; розглядали дисциплiнарнi справи щодо службовцiв, регулювали управлiнськi видатки органу та встановлення розмiру платнi для чиновникiв, здiйснювали пiдготовку фiнансового звiту для намiсника та подання кошторису; перевiряли дiяльнiсть кожного чиновника (не менше, нiж раз на рiк), про що укладався вiдповiдний звiт для намiсника; реферували мiркування з приводу способiв дотримання громадськоi безпеки, повiдомляли намiсництву про всi випадки порушення громадського спокою та запобiгали iм усiма доступними засобами; визначали чисельнiсть вiйськового контингенту у повiтах. При цьому зберiгалися особливi владнi повноваження для Кракiвського староства, якi у 1868 р. вiдображалися також в iнших законах[45 - Verordnung des Ministers des Innern vom 19. Oktober 1868, die Besorgung von Statthaltereigesch?ften im Namen des Statthalters durch mehrere Bezirkshauptm?nner in Galizien betreffend // R. G. Bl. – Jahrgang 1868. – St?ck LХ. – Nr. 144. – S. 423–424.].
Процес подальшоi автономiзацii Галичини передбачав законодавче закрiплення полiтичного домiнування полякiв у краi. Так, 4 червня 1869 р. найвищу санкцiю здобуло спiльне розпорядження мiнiстрiв внутрiшнiх справ, вiросповiдань та освiти, юстицii, фiнансiв, торгiвлi, рiльництва, крайовоi оборони та громадськоi безпеки стосовно мови дiловодства крайових органiв влади, служб та судiв Галичини. У своiй внутрiшнiй дiяльностi усi вони, окрiм вiйськових органiв, повиннi були користуватися польською мовою. Для комунiкацii з державними органами поза краем, з централями та вiйськовими органами зберiгалася нiмецька. Мовою комунiкацii органiв прокуратури з крайовими органами та судами було визначено польську. З 1 жовтня 1869 р. це розпорядження вступило в дiю для пiдпорядкованих мiнiстерствам внутрiшнiх справ, крайовоi оборони та громадськоi безпеки органiв та служб, для Крайовоi шкiльноi ради, судiв, прокуратури, а впродовж 3-х рокiв – поступово для усiх крайових органiв та установ, пiдпорядкованих мiнiстерствам фiнансiв, торгiвлi, рiльництва та податковоi служби. При цьому громадянам, як i ранiше, гарантувалося право вiльно комунiкувати з усiма крайовими органами, послуговуючись трьома крайовими мовами – польською, украiнською та нiмецькою[46 - Verordnung der Minister des Innern, f?r Cultus und Unterricht, der Justiz, der Finanzen, des Handels und Ackerbau, dann f?r Landesverteidigung und ?ffentliche Sicherheit vom 5. Juni 1869 Z. 2354, betreffend die Amtsprache der k. k. Beh?rden, ?mter und Gerichte im K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, im inneren Dienste, im Verkehre mit anderen Beh?rden // L. G. Bl. – Jahrgang 1869. – St?ck IX. – Nr. 24. – S. 69–71.]. На практицi згадане розпорядження означало завершення процесу полонiзацii усiх крайових органiв влади в Галичинi; воно передбачало остаточне усунення з посад старого нiмецького чиновництва та передачу влади новiй польськiй бюрократii.
Таблиця 2
Управлiнський статус повiтових староств у Галичинi[47 - На основi вивчення територiальноi приналежностi судових повiтiв Кракiвського та Львiвського судових округiв можна встановити територiальне вiдношення утворених у 1866 р. повiтових староств (полiтичних повiтiв) до Захiдноi чи Схiдноi Галичини, що вiдображено у табл. 2.]
(1868)
З метою закрiплення автономного статусу крайовоi столицi 14 жовтня 1870 р. iмператор санкцiонував «Статут королiвського головного мiста Львова» та «Виборчий порядок для громади королiвського головного мiста Львова»[48 - Statut f?r k?nigliche Hauptstadt Lemberg; Wahlordnung f?r die Gemeinde der k?niglichen Hauptstadt Lemberg // L. G. Bl. – Jahrgang 1870. – St?ck XXII. – Nr. 79. – S. 113–159.], якi iдентично вiдтворювали наданi у 1866 р. м. Кракову автономнi привiлеi. Проте мешканцям м. Львова винятково гарантувалося право мiського громадянства. Чисельнiсть громадськоi ради становила 100 осiб; вона одержала право самостiйно запроваджувати власний додаток до прямих податкiв у розмiрi 20 % та до непрямих податкiв – 40 %. Для украiнськоi спiльноти Львова додатково закрiплювалось право комунiкувати з мiськими органами рiдною мовою.
Навеснi 1870 р. у зв’язку з потребою подолання глибокоi полiтичноi кризи, яка одночасно спричинила розпуск Державноi ради, ландтагiв та вiдставку уряду нiмецьких централiстiв на чолi з Леопольдом Гаснером фон Арта, Франц Йосиф І погодився включити до складу Ради корони мiнiстра для Галичини. 11 квiтня 1870 р. у коалiцiйному кабiнетi нiмецьких лiбералiв та федералiстiв на чолi з Альфредом Потоцким-Пилавою[49 - З метою виходу з кризи iмператор уперше призначив австрiйським мiнiстром-президентом представника польськоi шляхти, що символiзувало вiдновлення полiтичного консенсусу мiж державою та польською елiтою.] запроваджувалась ця посада, хоча упродовж року вона ще залишалась вакантною. В урядi Карла Зiгмунда фон Гогенварта пост «мiнiстра без портфеля» чи «мiнiстра без ресорту»[50 - Мiнiстр для Галичини був без мiнiстерства. В урядi вiн мав представляти iнтереси всього краю, проте, зазвичай, вони ототожнювалися ним з iнтересами польськоi шляхти.] 11 квiтня 1871 р. зайняв колишнiй президент Польського кола у Державнiй радi Казимир Грохольский. Посада мiнiстра для Галичини проiснувала аж до розпаду iмперii та обiймалася виключно представниками польськоi шляхти.
Водночас на фонi зовнiшньополiтичних невдач у 1870–1871 рр.[51 - Внаслiдок перемоги Пруссii у франко-прусськiй вiйнi (1870–1871) та створення Нiмецькоi iмперii пiд ii егiдою, Австро-Угорщина втратила свiй полiтичний вплив у нiмецьких землях, переважно у тих, де панiвною релiгiею був католицизм. Водночас на европейськiй аренi значно похитнулися зовнiшньополiтичнi позицii iмперii Габсбургiв, як союзника Францii. Усi цi обставини сприяли розвитку балканського напряму ii зовнiшньоi полiтики.] реформи державного управлiння в Австро-Угорщинi знову повернулися у русло автономiзацii Галичини, що на крайовому рiвнi вiдновило централiзацiю управлiння та посилило управлiнських функцiй галицького намiсника. За розпорядженням мiнiстерства внутрiшнiх справ вiд 9 вересня 1871 р. був лiквiдований окружний статус 7 «головних» староств. Усi повiтовi староства в краi передавались у безпосередне пiдпорядкування намiсника. Проте особливi повноваження для Кракiвського староства надалi зберiгалися[52 - Verordnung des Ministers des Innern vom 9. September 1871, womit die, einigen Bezirkshauptm?nnern in Galizien ?bertragene Besorgung von Statthaltereigesch?ften im Namen des Statthalters wieder eingestellt wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1871. – St?ck ХL. – Nr. 109. – S. 292.].
Упродовж 1866–1873 рр. завершився процес формування системи полiтичних органiв влади в Галичинi, в ходi якого полякам вдалось закрiпили домiнантне становище в краi шляхом полонiзацii усiх органiв полiтичноi влади та створення польськоi бюрократii. Це призвело до того, що у межах новоствореноi локальноi полiтичноi системи украiнцi перетворилися на дискримiновану нацiональну спiльноту, яка, внаслiдок вiдсутностi вiдповiдних полiтико-правових механiзмiв та реалiзацii безпрецедетних виборчих технологiй, не могла ефективно вiдстоювати свое право на адекватне нацiональне представництво у Галицькому сеймi, повiтових та громадських радах, а також реалiзовувати своi культурнi права у сферi вибору чи збереження мови громадського управлiння та органiзацii нацiонального шкiльництва. На вiдмiну вiд полiтичних та культурних прав, забезпечення соцiально-економiчних прав не гарантувалося державою, бо у полiтико-правовiй системi взагалi був вiдсутнiй вiдповiдний iнститут.
Таким чином, на другому етапi (1866–1873) Галицька автономiя трансформувалася у нацiонально-територiальну автономiю полiтичного типу, яка створювалася для титульноi нацiональностi краю – полякiв. Це засвiдчило, що украiнцям не вдалося переконати офiцiйний Вiдень в iснуваннi iхньоi окремоi «нацiонально-iсторичноi iндивiдуальностi» у Схiднiй Галичинi, оскiльки в етнокультурному пластi панувала багатоварiантнiсть iдентичностей: т. зв. «русини польськоi нацii» (gente Rutheni, natione Poloni), галицько-руська iдентичнiсть (австрорусинство), русофiльство та украiнофiльство. Водночас галицькi поляки вмiло спекулювали на цьому грунтi, представляючи украiнцiв, як спiльноту, що не мае власноi випрацьованоi лiтературноi мови та понятiйно-термiнологiчного апарату, а також окремоi нацiональностi. Етнiчна окремiшнiсть украiнськоi спiльноти, на думку польського полiтикуму, була штучно вигаданою та базувалася лише на схiдному обрядi, який поряд з юлiанським календарем, «язичiем» та кирилицею, створював небезпечну передумову для ii етнокультурноi спорiдненостi з Московщиною. «Нерозвинутiсть» украiнськоi мови стала приводом до обмеження ii вжитку у навчальному процесi середнiх шкiл та Львiвського унiверситету.
Третiй етап (1873–1905) розвитку полiтичних органiв влади у Галичинi пов’язують iз запровадженням прямих парламентських виборiв та демократизацiею виборчого права. За новим виборчим порядком до Державноi ради вiд 2 квiтня 1873 р. також реалiзовувався уже згаданий цензово-курiальний модус голосування, проте знижувався вiковий ценз до 24 рокiв, запроваджувалось «письмове» голосування бюлетенями[53 - Уперше голосування бюлетенями у краi запроваджувалось на виборах до громадських рад м. Кракова та м. Львова.]. При цьому мандатна квота для Галичини збiльшилася: у 1861 р. Галицький сейм висилав до Палати послiв Державноi ради 38 (11,1 %) делегатiв з 343; у 1868 р. – 38 (18,7 %) з 203; у 1873 р. прямими виборами було обрано 63 (17,8 %) з 353 послiв. На І курiю великоi земельноi власностi припадало 20 мандатiв, на ІІ курiю мiст – 13, на ІІІ курiю торгово-промислових палат (вiд Кракова, Львова, Бродiв) – 3, на IV курiю сiльських громад – 27. Водночас зберiгалися тi ж принципи органiзацii виборiв, що i до Галицького сейму, проте на парламентських виборах намiсник одержав право сам призначати усiх виборчих комiсарiв, якi на мiсцях формували виборчi комiсii, наглядали за дотриманням виборчого законодавства та слiдкували за громадським порядком[54 - Gesetz vom 2. April 1873, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrathes // R. G. Bl. – Jahrgang 1873. – St?ck ХV. – Nr. 41. – S. 165–192.].
Запровадження прямих парламентських виборiв безпосередньо залучило нацiональнi спiльноти до формування Державноi ради, активiзувало процес кристалiзацii iх полiтичних програм та пришвидшувало структуризацiю полiтичних сил, що у пiдсумку значно полiтизувало суспiльство. Незважаючи на поступове розширення кола виборцiв, галицькi украiнцi у Державнiй радi залишалися невiдповiдно представленими до чисельностi iх спiльноти.
Таблиця 3
Чисельнiсть украiнських парламентських мандатiв вiд Галичини[55 - Freund F. Das ?sterreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1907 / F. Freund. – Wien – Leipzig, 1907. – S. 321.; Freund F. Das ?sterreichische Abgeordnetenhaus. Ein biographisch-statistisches Handbuch. 1911 / F. Freund. – Wien, 1911. – S. 349; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer um ihr Selbstbestimmungsrecht im alten ?sterreich [Manuscript] / Bohdan Staruch. – Innsbruck: Diss., 1948. – S. 65–66, 79.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff bei den Ruthenen der Habsburgermonarchie / Harald Binder // ?sterreichische Osthefte: Ukraine. – Wien, 2001. – S. 240.]
(1861–1901)[56 - Галицька делегацiя у Державнiй радi нараховувала лише 37 послiв.]
Поступово також вiдбувалася демократизацiя виборчого права та його процедурне оформлення. Парламентський виборчий закон вiд 4 жовтня 1882 р. закрiпив зниження майнового цензу в І курii з 100 до 80 гульденiв та у ІІ курii встановив його рiвень у 5 гульденiв, за рахунок чого у мiстах вiдбулося значне розширення кола виборцiв. Водночас у ІІ курii запроваджувались прямi вибори[57 - Gesetz vom 4. Oktober 1882, womit einige Bestimmungen der Reichsrathswahlordnung (Gesetz vom 2. April 1873, R. G. Bl. Nr. 41) abge?ndert werden // R. G. Bl. – Jahrgang 1882. – St?ck LIV. – Nr. 142. – S. 549–553.]. У 1877 р., 1878 р., 1880 р., 1881 р., 1883 р., 1884 р., 1886 р., 1890 р., 1893 р. вносилися змiни до структури виборчих округiв у Галичинi.
Згiдно з новими змiнами до парламентського виборчого законодавства вiд 14 червня 1896 р. у сiльських громадах запроваджувалась додаткова V курiя загального голосування з прямими виборами. У ІV курii сiльських громад активне та пасивне виборче право надавалось усiм платникам податкiв, проте зберiгалося двоступеневе голосування. Розподiл мандатiв мiж курiями в Галичинi виглядав так: І курiя великоi земельноi власностi – 20, ІІ курiя торгово-промислових палат – 3, ІІІ курiя мiст – 13, ІV курiя – 27, V курiя – 15. Водночас було запроваджено правила для укладення виборчих спискiв, виписано процедуру формування складу виборчих комiсiй, конкретизовано вимоги щодо оформлення виборчоi документацii, уточнено процедуру голосування[58 - Gesetz vom 14. Juni 1896, wodurch die Reichsrathswahlordnung abge?ndert, beziehungsweise erg?nzt wird // R. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck LXIV. – Nr. 169. – S. 530–536.]. 5 грудня 1896 р. для виборцiв у ІІІ та ІV курiях запроваджувався майновий ценз у розмiрi 4 гульденiв[59 - Gesetzvom 5. Dezember 1896, betreffend die Ab?nderung des §. 9 der Reichsrathswahlordnung vom 2. April 1873, beziehungsweise vom 4. October 1882 // R. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck LXХХVІІ. – Nr. 226. – S. 747.]. У 1897 р. знову вносилися змiни до структури виборчих округiв Галичини.
У якостi компенсацii Галицькому сейму за втрату права делегувати своiх представникiв до складу Державноi ради 10 травня 1873 р. були внесенi змiни до крайового статуту, якi закрiпили правовi передумови дiяльностi сеймових комiтетiв. Вони створювалися для виконання певного завдання чи пiдготовки необхiдного законопроекту. Дiяльнiсть комiтетiв припинялася внаслiдок виконання ними поставленого завдання або закiнчення 6-рiчноi каденцii крайового представницького органу[60 - Gesetz vom 10. Mai 1873, f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit der Absatz lit. b des § 35 des Landesstatutes abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1873. – St?ck XXVII. – Nr. 248. – S. 178–179.].
Завдяки законодавчо закрiпленим (т. зв. «бiлим») виборчим технологiям украiнцi у Галицькому сеймi також залишалися невiдповiдно представленими до чисельностi iх спiльноти.
Таблиця 4
Чисельнiсть украiнських сеймових мандатiв
(1861–1913)[61 - Wenedikter R. Die Karpatenl?nder. In: Nationalit?tenrecht des alten ?sterreichs / (Hg.) K. Hugelmann. – Wien – Leipzig, 1984. – S. 713; Staruch B. Der Kampf der galizischen Ukrainer… – S. 91.; Binder H. Parteiwesen und Parteibegriff… – S. 239.][62 - Кiлькiсть украiнських мандатiв подано з врахуванням 3-х вiрилiстiв вiд вищого греко-католицького духовенства.]
На вiдмiну вiд парламентського виборчого законодавства, крайовий виборчий порядок для Галичини практично не зазнавав суттевих демократизацiйних змiн, бо встановлений у 1861 р. рiвень майнового цензу зберiгався. З 30 сiчня 1890 р. до виборiв у курях мiських та сiльських громад поза майновим цензом допускалися особи за визначеною професiйною квалiфiкацiею: дипломованi технiки та кандидати на нотарiуси[63 - Gesetz vom 30. J?nner 1900, betreffend eine Zusatzbestimmung zu der Landtags-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt dem Gro?herzogthume Krakau // L. G. Bl. – Jahrgang 1890. – St?ck IV. – Nr. 22. – S. 96–98.].
Перiодично збiльшувалася кiлькiсть мандатiв у мiськiй курii, що свiдчило про зростання питомоi ваги мiст з огляду на активнiсть урбанiзацiйних процесiв та темпи розвитку пiдприемництва. Так, 23 травня 1896 р. склад Галицького сейму було розширено до 154 осiб, з них: 10 вiрилiстiв та 144 обраних послiв: І курiя великоi земельноi власностi – 44; ІІ курiя мiст та торгово-промислових палат – 26; ІІІ курiя сiльських громад – 74[64 - Gesetz vom 23. Mai 1896 f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck I. – Nr. 32. – S. 152–153.]. Додатковi 3 мандати припадали на два найбiльшi мiста краю. У пiдсумку Львiв здобув 6, Кракiв – 4, а решта мiст зберегли по 1 мандату[65 - Gesetz vom 23. Mai 1896 f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, womit § 3 der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1896. – St?ck I. – Nr. 33. – S. 153–154.].
За змiнами до Крайового статуту для Галичини вiд 18 березня 1900 р. вiдбулося зниження вiкового цензу до 24 рокiв та збiльшення складу Галицького сейму до 161 посла: 12 вiрилiстiв[66 - Новi вiрильнi мандати посiли ще президент Академii мистецтв у Краковi та ректор Львiвськоi полiтехнiчноi школи.] та 149 обраних послiв: І курiя великоi земельноi власностi – 44; ІІ курiя мiст – 28; ІІІ курiя торгово-промислових палат – 3; ІV курiя сiльських громад – 74[67 - Gesetz vom 23. April 1900, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, mit welchem der § 3 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1900. – St?ck I. – Nr. 41. – S. 241–242.; Gesetz vom 18. M?rz 1900, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien sammt Gro?herzogthume Krakau, mit welchem die §§. 2, 3, 45, 47 und 49 der Landes-Wahlordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1900. – St?ck I. – Nr. 42. – S. 243–245.]. Додатково утворювалося 5 мiських виборчих округiв, з них: у Захiднiй Галичинi – 4 (Подгуже – Велiчка, Бохня – Вадовiце, Горлiце – Ясло, Сянiк – Кросно), а у Схiднiй – усього 1 (Бережани – Золочiв).
30 серпня 1899 р. було внесено доповнення до § 6 крайового статуту для Галичини, за яким державнi чиновники та службовцi одержали право сумiщати державну службу з виконанням депутатських повноважень без додаткового дозволу[68 - Gesetz vom 30. August 1899, wirksam f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, mit welchem der § 6 des Landesordnung vom 26. Februar 1861 abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1899. – St?ck I. – Nr. 109. – S. 286–287.].
