скачать книгу бесплатно
За крайовим виборчим порядком вiд 26 лютого 1861 р. виборчi округи у сiльських громадах Галичини формувались у межах полiтичних повiтiв, а списки виборцiв – судових повiтiв. У 70—80-х рр. ХІХ ст. кiлька разiв поспiль межi повiтових староств змiнювались, внаслiдок чого повнiстю зникло навiть умовне розмежування мiж Захiдною та Схiдною Галичиною. Так, у 1878 р., 1881 р., 1884 р. з повiту у повiт передавалися певнi сiльськi громади для того, щоб вiдповiдно збалансувати спiввiдношення складу населення за кiлькiсним та нацiональним критерiями, що у майбутньому дозволило польським чиновникам реалiзувати т. зв. «сiрi» виборчi технологii на мiсцях. У 1885 р. востанне було змiнено межi полiтичних повiтiв Галичини, проте iхня кiлькiсть, як i кiлькiсть мандатiв у курii сiльських громад, залишалася сталою – 74. 17 грудня 1884 р. на територii цих повiтiв у курii сiльських громад створювався один особливий виборчий округ, що дозволяло намiсництву кроiти виборчi дiльницi на свiй розсуд. 15 червня 1898 р. мiсцем проведення виборiв визначались повiтовi мiстечка, де розташовувалися повiтовi староства. Повiтовий староста повинен був подбати, щоб кожному виборцю своечасно надсилалась легiтимацiйна картка для участi в голосуваннi, у якiй мали зазначатись час i мiсце проведення виборiв[69 - Gesetz vom 15. Juni 1898, betreffend die Ab?nderung einiger Bestimmungen der Landtagswahlordnung vom 26. Februar 1861 R. G. Bl., Nr. 20, Beilage II. a., beziehungsweise des Gesetzes vom 17. December 1884 L. G. Bl. Nr. 1 ex 1885 // L. G. Bl. – Jahrgang 1898. – St?ck I. – Nr. 53. – S. 212–213.]. Таке нововведення було покликане забезпечити волевиявлення виборцiв, якi делегувались з сiльських громад.
На рубежi ХІХ – ХХ ст. загальна кiлькiсть повiтових староств зросла з 74 до 79 адмiнiстративних одиниць. У зв’язку з реорганiзацiею у 1876 р. повiтове староство з Бiрчi було переведено до Добромиля. З метою пiдвищення ефективностi управлiння створювалися новi повiтовi староства у Подгуже та Стрижувi (1896), Печенiжинi (1898), Пшеворську (1899), Зборовi (1904).
Водночас у краi поглиблювався процес полонiзацii шкiльництва, вiдбувалась реорганiзацiя iснуючих украiнських середнiх шкiл та зменшення iх кiлькостi. Згiдно внесених змiн до закону про мову викладання у народних та середнiх школах Галичини вiд 22 червня 1867 р. з 31 травня 1874 р. у старших класах вищоi Академiчноi гiмназii у Львовi запроваджувалась украiнська мова викладання шляхом щорiчноi украiнiзацii кожного наступного класу[70 - Gesetz vom 31. Mai 1874, womit der 2. Absatz des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1874. – St?ck XXIX. – Nr. 45. – S. 171–172.]. Проте змiни до цього ж закону вiд 8 вересня 1880 р. закрiпили положення про те, що у Другiй гiмназii у Львовi та у нижчiй Реальнiй гiмназii у Бродах запроваджувалася нiмецька мова викладання[71 - Gesetz vom 8. September 1880, womit der Absatz d des Artikels V. des Gesetzes vom 22. Juni 1867 (Nr. 13, L. G. Bl.), betreffend die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen, in dem K?nigreiche Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1880. – St?ck XIV. – Nr. 34. – S. 156.].
Водночас вiдбувалася полонiзацiя адмiнiстративного апарату та дiловодства Львiвського унiверситету. Згiдно з рiшенням iмператора вiд 27 квiтня 1879 р. у дiловодство Львiвського унiверситету запроваджувалась польська мова з тими ж функцiями, якi згiдно урядового розпорядження вiд 5 червня 1869 р. вона виконувала в iнших управлiнських органах та службах Галичини. Усi iспити на «свiтових» факультетах[72 - Йдеться про свiтськi факультети Львiвського унiверситету – фiлософський, юридичний та медичний (хiрургiчний вiддiл).] повиннi були складатися польською мовою, за винятком екзамену з нiмецького права, який обов’язково складався нiмецькою. При цьому студенти мали право вiльно обирати нiмецьку чи украiнську мову, якщо екзаменатор володiв цiею ж мовою[73 - Kundmachung des k. k. Statthalterei-Pr?sidiums vom 14. Mai 1879 Z. 3884, betreffend Einf?hrung der polnischen Sprache als Amtsprache in den akademischen Beh?rden der Lemberger Universit?t // L. G. Bl. – Jahrgang 1879. – St?ck XII. – Nr. 74. – S. 155.].
Четвертий етап (1905–1914) розвитку органiв управлiння у Галичинi пов’язують з реалiзацiею т. зв. «модерноi» нацiональноi полiтики в Австро-Угорщинi, яка була покликана пом’якшити нацiональнi конфлiкти шляхом змiни засад функцiонування полiтичноi системи на крайовому рiвнi. Така полiтика передбачала «автономiзацiю народiв» у формi запровадження окремих елементiв нацiонально-культурноi (-персональноi) автономii у провiнцiях та базувалася на принципi етнiчностi. Аналiз практики «нацiонального зрiвняння» у Моравii (1905), Буковинi (1910) та Галичинi (1914) засвiдчив, що принцип етнiчностi передовсiм реалiзовувався у сферi забезпечення нацiональних мовних прав шляхом визначення громадами своеi мови дiловодства, розмежування шкiльних рад за нацiональною ознакою та забезпечення навчання рiдною мовою у народних та середнiх школах, а також – у реформi крайовоi виборчоi системи[74 - Див.: Уська У. «Галицьке зрiвняння» 1914 р. як польсько-украiнський полiтичний компромiс / Уляна Уська // Украiна – Польща: iсторична спадщина i суспiльна свiдомiсть / Нацiональна академiя наук Украiни, Інститут украiнознавства iменi Івана Крип’якевича. – Львiв, 2015. – Вип. 8. – C. 57–68.; Уська У. Реалiзацiя засад нацiонально-культурноi автономii у «законах про нацiональне зрiвняння» у Моравii 1905 р. / Уляна Уська // Науковi зошити iсторичного факультету. Збiрник праць / Львiвський нацiональний унiверситет iменi Івана Франка. – Львiв, 2015. – Вип. 16. – С. 51–66.]. У Галичинi для украiнцiв було впроваджено кiлька елементiв нацiонально-культурноi автономii корпоративного типу, хоча провiнцiя надалi продовжувала зберiгати виключно польський характер. До них можна вiднести створення iнститутiв нацiональних курiй у Галицькому сеймi, нацiональних кадастрiв виборцiв та нацiонально-фiксованих виборчих округiв.
Уперше принцип етнiчностi у Галичинi 15 лютого 1905 р. запроваджувався при формуваннi складу Крайовоi шкiльноi ради, яка визнавалась найвищим керiвним та наглядовим органом у справах: пiдпорядкованих шкiльним повiтовим радам шкiл та виховних закладiв; учительських семiнарiй та пiдпорядкованих iм практикантських шкiл; середнiх шкiл, приватних та спецiальних навчальних закладiв; торгових та промислових шкiл. У структурi цього органу налiчувалося 3 секцii – секцiя середнiх шкiл, секцiя народних шкiл та учительських семiнарiй, секцiя торгових та промислових шкiл. Зокрема, у складi Крайовоi шкiльноi ради украiнцi здобули фiксовану нацiональну квоту: на ii 19 членiв припадало 4 украiнцi (1 делегат вiд Крайового видiлу, 1 представник вiд греко-католицького духовенства, 2 – вiд фахового учительського середовища). Усi члени Крайовоi шкiльноi ради обов’язково повиннi були володiти пасивним виборчим правом. Проте украiнцi жодним чином не могли вплинути на прийняття ii рiшень, бо кворум становив 10 осiб, а при ухваленнi певних рiшень голосував рiзний склад ii членiв[75 - Gesetz vom 15. Februar 1905, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1905. – St?ck I. – Nr. 39. – S. 112–116.].
Зважаючи на нищiвну критику украiнським населенням освiтньоi полiтики Крайовоi шкiльноi ради, питаннями щодо мови викладання у провiдних середнiх школах Галичини з 15 лютого 1905 р. безпосередньо займався мiнiстр вiросповiдань та освiти. За поданням Крайовоi шкiльноi ради вiн визначав середнi школи з польською мовою викладання, де уроки украiнськоi були обов’язковими, та, навпаки, середнi школи з украiнською мовою викладання, де уроки польськоi були обов’язковими. У всiх iнших середнiх школах викладання другоi крайовоi мови запроваджувалося на вимогу батькiв учнiв[76 - Gesetz vom 15. Februar 1905, womit einige Bestimmungen des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, ?ber die Unterrichtssprache an Volks- und Mittelschulen des K?nigreiches Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1905. – St?ck XX. – Nr. 108. – S. 131–132.], але вже без необхiдного дозволу Крайовоi шкiльноi ради.
Проте такi заходи центральноi влади не призупинили полонiзацiю середнього шкiльництва в краi. З 15 лютого 1907 р. у нижчiй Реальнiй гiмназii у Бродах на 8 рокiв запроваджувалася польська мова викладання, а нiмецька надалi зберiгалася у Другiй гiмназii у Львовi[77 - Gesetz vom 15. Februar 1907, womit der Art. V al. d) des Gesetzes vom 22. Juni 1867, L. G. Bl. Nr. 13, in der Fassung des Gesetzes vom 8. September 1880, L. G. Bl. Nr. 34, abge?ndert wird // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck I. – Nr. 65. – S. 136–137.]. Зважаючи на тиск украiнськоi громадськостi, до 1914 р. було вiдкрито лише 4 украiнськi середнi школи, i то – на периферii: це гiмназii у Перемишлi (1895), в Коломиi (1900), у Тернополi (1901), у Станiславовi (1905). Надалi процес полонiзацii маскувався шляхом створення утраквiстичних середнiх шкiл, що передбачало вiдкриття украiнських паралельних класiв у вже iснуючих польських гiмназiях – у Бережанах (1905) та Стрию (1906). На противагу утраквiзацii украiнцi заснували приватнi гiмназii у Львовi (1906), Копичинцях (1908), Яворовi (1908), Рогатинi (1909), Городенцi (1909), а також приватнi гiмназiйнi курси – у Збаражi та Буську. Усi державнi учительськi семiнарii, де украiнцi мали можливiсть навчатися рiдною мовою, були виключно утраквiстичними закладами. У 1910 р. iх нараховувалося 9 з 26 (з них – 15 суто польських)[78 - ?sterreichisches statistisches Handbuch f?r die im Reichsrate vertretenen K?nigreiche und L?nder / Hg. von der k. k. Statistischen Zentralkommission. – Wien, 1912.– Jahrgang 30. – S. 362.].
Водночас закон про Крайову шкiльну раду вiд 9 травня 1907 р. значно розширив ii компетенцiю. Цей орган одержав право виконувати управлiнськi функцii не лише педагогiчно-дидактичного, а й економiчно-адмiнiстративного характеру, а також призначати дисциплiнарнi стягнення для директорiв та вчителiв на основi погодження з мiнiстерством[79 - Gesetz vom 9. Mai 1907, betreffend den Landesschulrat // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck VIII. – Nr. 48. – S. 87–89.].
Найпомiтнiше принцип етнiчностi виявлявся у реалiзацii мовних прав на рiвнi територiальних громад. Закон про мову автономних органiв влади[80 - Йдеться про органи крайового та мiсцевого самоврядування.] вiд 9 квiтня 1907 р. запроваджував регулювання мовного обiгу у сферi управлiння[81 - Gesetz vom 9. April 1907 ?ber die Amtsprachen der autonomen Beh?rden // L. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck IV. – Nr. 21. – S. 39–42.]. Мовою дiловодства Крайового видiлу зберiгалася польська. Публiкацiя його рiшень, як i ранiше, вiдбувалася трьома крайовими мовами. Крайовий видiл продовжував комунiкувати польською з полiтичними органами влади в краi, проте на звернення громадян та повiтових рад був зобов’язаний вiдповiдати iхньою мовою. Мова дiловодства мiст Львова та Кракова також незмiнно залишилася польською. Державнi органи та групи громадян з iнших провiнцiй продовжували комунiкувати з крайовими органами та автономними органами влади у Галичинi на основi закону вiд 5 сiчня 1869 р., тобто на попереднiх засадах – нiмецькою.
Мовою дiловодства повiтового представництва (повiтових рад та повiтових комiтетiв) та громадського представництва (громадських рад та громадських управ) визнавалась дiюча мова, яка була ранiше ними затверджена. Рада могла ухвалювати рiшення про змiну мови громади чи повiту за наявностi абсолютноi бiльшостi голосiв (50 %+1) та кворуму не менше ? вiд ii складу. На ii засiданнях усi члени могли вiльно користуватися рiдною мовою з перелiку крайових мов. Ради зобов’язувались вiдповiдати на скерованi до них звернення вiд населенням тiею ж мовою, якою воно було укладене. Проте для власноi комунiкацii з радами рiзних рiвнiв та групами громадян автономнi органи влади використовували свою мову дiловодства. Вони були уповноваженi самостiйно визначати мову пiдлеглих iм структур, тобто повiтовi ради – для повiтових комiтетiв, громадськi ради – для громадських управ.
Автономнi органи влади зобов’язувалися повiдомляти населенню про свою ухвалу щодо змiни мови дiловодства: громадська рада – у громадах, повiтова рада – у повiтi. Про це вони ставили до вiдома також повiтове староство та Крайовий видiл. Якщо процедура порушувалась, то повiтове староство мало право лiквiдувати рiшення громадськоi ради, а Крайовий видiл вiдповiдно – рiшення повiтовоi ради. Водночас цi положення не могли порушувати компетенцiю крайовоi адмiнiстрацii щодо здiйснення нею нагляду за дiяльнiстю громад, який повинен був реалiзовуватися польською мовою. Пiд виглядом виконання контролюючих функцiй створювались пiдстави для закрiплення правовоi практики, коли намiсництво та повiтовi староства вiдповiдали на клопотання громад не iхньою рiдною мовою, а польською. Досить часто траплялося так, що звернення вiд громадян, яке було укладене украiнською мовою, взагалi iгнорувалося.
Управляючий землеволодiнням також одержав право обирати одну з крайових мов та нею комунiкувати з усiма органами влади. Якщо з окремоi частини землеволодiння сплачувалась бiльше, нiж половина прямих податкiв, то частина маетку також могла обирати мову. У цьому випадку управляючий землеволодiнням був зобов’язаний комунiкути з нею ii мовою. Отже, органи мiсцевого самоврядування одержали паво звертатися до усiх полiтичних органiв влади рiдною мовою. Збереження польськоi мови у комунiкацii намiсництва та його повiтових структур з громадами усувало потребу створення штату перекладачiв, як це, наприклад, було у Моравii.
Модернiзацiя господарського життя Галичини диктувала запровадження нових пiдходiв до управлiння iнфраструктурними галузями та створила потребу чiткого окреслення поняття «крайова культура». Згiдно змiн до Крайового статуту вiд 23 квiтня 1909 р. цей термiн у § 18 п. а) трактувався так: «До питань крайовоi культури належать усi справи, якi пов’язанi з сiльсько- та лiсогосподарським виробництвом, а також обробiтком та користуванням вiдведених для цього крайових територiй, а саме: лiсництво, мисливство, рибальство, тваринництво, захист полiв, заходи з боротьби зi шкiдниками, користування, розподiл та охорона водойм, мелiорацiя, виправлення русел рiк, регулювання чи припинення використання пасовиськ та лiсiв; далi – усi справи аграрного стану, а саме: положення про вiльний розподiл грунтiв та угiдь, або про iх обмеження, про пiдакцизнi товари, особливi приписи щодо подiлу нерухомоi спадщини селян i положення про аграрнi операцii, а також участь у впорядкуваннi сiльськогосподарського кредитування, в органiзацii сiльсько- та лiсогосподарських фахiвцiв; на кiнець – регулювання сiльсько- та лiсогосподарськоi працi робiтникiв та наймитiв»[82 - Gesetz vom 23. April 1909, mit welchem die Bestimmungen des § 18, der mit dem kaiserischen Patente vom 26. Februar 1861 R. G. Bl. Nr. 20, verlautbarten Landesordnung f?r das K?nigreich Galizien und Lodomerien mit dem Gro?herzogsthume Krakau erg?nzt werden // L. G. Bl. – Jahrgang 1909. – St?ck I. – Nr. 42. – S. 96.].
Новi соцiально-економiчнi умови спричинили розширення сфери органiзацiйних компетенцiй галицького намiсництва. 1 жовтня 1908 р. запроваджувалася його нова структура, яка складалася з 26 департаментiв, що пiдпорядковувалися 4 вiддiлам чи секцiям. Президiальний департамент мав вiдокремлений статус та здiйснював нагляд за дiяльнiстю адмiнiстративних та полiцейських органiв, вищих навчальних закладiв, вищого духовенства, за виборами органiв мiсцевого самоврядування, забезпечував дiяльнiсть Галицького сейму, видавав дозволи на заснування товариств, органiзацiй, церковних установ, проведення зборiв, здiйснював цензуру преси, забезпечував тираж урядових газет, займався справами театрiв, органiзацiею допомоги населенню для подолання стихii, збиранням пожертв, проведенням лотерей, органiзацiею дiяльностi поштовоi та телеграфноi служб. У намiсництвi 10 сiчня 1911 р. було утворено окремий апробацiйний технiчний вiддiл з будiвництва, який налiчував 6 департаментiв. Внаслiдок поступового розростання апарат намiсництва вже на 2 червня 1916 р. складався з 6 секцiй, якi охоплювали 33 департаменти, окрiм президiального бюро[83 - ЦДІА Украiни у м. Львовi. – Ф. 146. – Оп. 7. – Спр. 4795. – Арк. 433–434.].
У краi поступово зростала кiлькiсть повiтових староств – з 79 до 82 адмiнiстративних одиниць. Новi повiтовi староства були утворенi в Освенцiмi (1910), Сколе (1910) та Радеховi (1911).
Запровадження принципу етнiчностi у функцiонування полiтичноi системи вiдбувалося паралельно з демократизацiею виборчого права. Новий виборчий закон до Державноi ради вiд 26 сiчня 1907 р. запроваджував загальне пряме голосування[84 - Виборчого права були позбавленi офiцери, якi перебували на вiйськовiй службi, вiйськове духовенство, жандарми, у тому числi й пенсiонованi.], що сприймалося украiнцями однозначно, як прогресивне явище. Порiвнюючи результати парламентських виборiв 1907 р. на основi загального голосування та сеймових виборiв 1908 р. на основi цензово-курiального модусу, Михайло Лозинський та Володимир Охримович дiйшли висновку, що завдяки технологii двоступеневого голосування украiнцi у 1908 р. втратили близько 4 % голосiв виборцiв на користь польських кандидатiв та 7 % – на користь русофiльських[85 - Лозинський М., Охримович В. З виборчоi статистики Галичини / Михайло Лозинський, Володимир Охримович // Студii з поля суспiльних наук i статистики / Статистична комiсiя НТШ. – Львiв, 1910. – Т. 2. – С. 94.].
У новому виборчому законi були чiтко виписанi усi процедурнi питання та передбачалась обов’язковiсть окремого примiщення для виборчоi дiльницi[86 - Досi у сiльських громадах правибори вiдбувалися у шинку, канцелярii вiйта чи у панському дворi, а вибори – у примiщеннi повiтового староства, що певним чином делегiтимiзувало весь виборчий процес та сприяло масовому явищу «хрунiвства» (продажу голосiв виборцiв за горiлку та ковбасу). Нововведення демонстрували громадськостi часткове виведення виборiв поза вплив адмiнiстративних чинникiв.]. Додатково запроваджувались iнститут спостерiгачiв вiд полiтичних партiй, одночаснi вибори посла та його заступника, а також виключно у Галичинi – двомандатнi виборчi округи для сiльських громад. Процедура допускала лише особисте голосування виборця, а не за посередництвом його представника, як це було ранiше[87 - Gesetz vom 26. J?nner 1907, betreffend die Wahl der Mitglieder des Abgeordnetenhauses des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck IX. – Nr. 17. – S. 59—107.].
У Галичинi розподiл мандатiв виглядав так: мiських одномандатних округiв – 34 (Захiдна Галичина – 13, Схiдна – 21), у сiльських громадах усi 36 округи – двомандатнi (Захiдна Галичина – 17, Схiдна – 19)[88 - Олесницький Є. Новий виборчий закон (популярний виклад основних постанов) / Євген Олесницький // Дiло. —Ч. 13. – 17 (30).01.1907.]. Виборчi округи було подiлено так, що у Схiднiй Галичинi не було жодного округу, де б украiнцi склали бiльше 77 % населення, а 2 % евреiв планувалось залучити до коалiцii з польськими партiями, щоб забезпечити iм 25 % голосiв виборцiв для здобуття другого мандату в двомандатних виборчих округах[89 - Binder H. Polen, Ruthenen, Juden. Politik und Politiker in Galizien 1897–1918. [Manuscript] / Harald Binder. – Wien: Diss., 1997. – S. 53.].
Враховуючи данi перепису населення за 1900 р. можна легко встановити, що у мiських округах украiнцi не мали шансу здобути жодного мандату. Проте у сiльських громадах завдяки заздалегiдь визначенiй квотi (І-й мандат вимагав 50 %+1 голосiв, а ІІ-й – 25 %+1) гарантований шанс був для здобуття І-го мандату в 21 округах (№ 48–51, № 53–70) та ІІ-го – у 7 округах (№ 54, 55, 56, 57, 59, 62), що разом становило можливих 28 (26,41 %) украiнських мандатiв[90 - Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. – Band 84, Heft 2. – S. І. 82—103.]. Це дае пiдстави стверджувати, що принцип етнiчностi первинно також закладався у виборчий модус до Державноi ради шляхом попереднього узгодження центральноi влади з польським та украiнським полiтикумами з приводу встановлення мiж ними мандатних квот[91 - Див.: Уська У. Парламентська виборча реформа 1907 р. у Цислейтанii: проблема нацiонального представництва / Уляна Уська // Краезнавчий збiрник / Дрогобицький державний педагогiчний унiверситет iменi Івана Франка. – Дрогобич, 2003. – Вип. VII. – С. 361–370.]. Через вiдсутнiсть фiксованоi прив’язки нацiонального мандату до певного виборчого округу цей розподiл виявився недiевим. Проте загальне голосування дало можливiсть галицьким украiнцям сформувати четверту за кiлькiстю послiв фракцiю у Державнiй радi.
На парламентських виборах 1907 р. та 1911 р. у двомандатних округах створився прецедент, коли украiнська меншiсть втрачала свiй мандат завдяки такiй виборчiй технологii: у І-му турi не вдавалося визначити вiдразу 2-х переможцiв (абсолютну бiльшiсть мiг здобути лише 1 кандидат), тодi у ІІ му турi (на вужчих виборах) участь брали 2 iншi кандидати, якi одержали найбiльшу кiлькiсть голосiв. Тодi польськi виборцi, що становили до 75 % усiх виборцiв на дiльницi, одностайно голосували за свого кандидата, внаслiдок чого ІІ-й мандат також потрапляв у iхнi руки. Так, у 1907 р. украiнцi втратили 1, а у 1911 р. уже 2 з можливих 28 мандатiв[92 - На парламентських виборах 1907 р. було втрачено украiнський мандат у виборчому окрузi № 54 (Бiлгород – Лютовиська – Старий Самбiр – Турка – Бориня – Пiдбужжя – Дрогобич – Ланка), а у 1911 р. – в округах № 54, № 57 (Печенiжин – Коломия – Гвiздець – Отинiя – Заблотiв – Косiв – Калуш – Жаб’е).],?[93 - Die Ergebnisse der Reichsratswahlen im Jahre 1907 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1908. – Band 84, Heft 2. – S. ХІІ.; Die Ergebnisse der Reichsratswahlen in den im Reichsrate vertretenen K?nigreichen und L?ndern im Jahre 1911 // ?sterreichische Statistik. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1912. – Band 7, Heft 1. – S. 133, 135.].
Розширення виборчих прав вiдбувалося паралельно iз запровадженням у Галичинi обов’язковостi голосування для громадян, яким надавались такi права. З 19 лютого 1907 р. за ухиляння вiд голосування передбачався штраф у розмiрi 1—50 крон, а в окремих випадках – тимчасове позбавлення виборчого права[94 - Kundmachung des Ministers des Innern vom 19. Februar 1907, betreffend die Vornahme allgemeiner Wahlen f?r das Abgeordnetenhaus des Reichsrates // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck XVIII. – Nr. 32. – S. 271–272.]. Закон про захист свободи виборiв та зборiв вiд 26 лютого 1907 р. запроваджував на парламентських, сеймових, повiтових та громадських виборах кримiнальне покарання за поширення неправдивоi виборчоi iнформацii, перешкоджання виборчому процесу, розголошення таемницi голосування, зумисне позбавлення виборцiв права голосу, протидiю iх волевиявленню, перешкоджання виборчому представництву, спотворення результатiв голосування[95 - Gesetz vom 26. J?nner 1907, betreffend strafrechtliche Bestimmungen zum Schutze der Wahl- und Versammlungsfreiheit // R. G. Bl. – Jahrgang 1907. – St?ck X. – Nr. 18. – S. 109–112.].
Найпомiтнiше принцип етнiчностi виявився у змiнах до крайового статуту та виборчого порядку 1914 р., якi увiйшли в iсторiю як «нацiональне зрiвняння» у Галичинi. Трансформацiя полiтичноi системи на локальному рiвнi передбачала одночасне збереження цензово-курiального модусу та запровадження нацiонального принципу у процес формування Галицького сейму, усiх його органiв та структур, закрiплення фiксованого статусу для нацiональних виборчих округiв, укладеннi окремих спискiв для виборцiв польськоi та украiнськоi нацiональностей – т. зв. нацiональних кадастрiв. Попри вищезазначенi змiни ця система продовжувала вiдтворювати модерну подобу станового представництва, яке лежало в основi створеного Габсбургами державного механiзму у ранньомодерний час.
У текстi санкцiонованих крайових законiв вiд 12 липня 1914 р. закрiплювався полiтико-правовий статус Схiдноi Галичини, як польсько-украiнськоi територii. Зрештою, лише тут запроваджувалися нацiонально фiксованi виборчi округи, у той час, як у захiднiй частинi краю – округи утворювалися, як i ранiше, за безнацiональною ознакою. У багатомандатних округах вибори вiдбувалися на пропорцiйнiй, а в одномандатних – на мажоритарнiй основi.
Таблиця 5
Виборча схема до Галицького сейму, яка запроваджувалися у Галичинi у 1914 р.[96 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914, zmieniajaca §§ 3, 4, 6, 10, 11, 12, 13, 17, 31, 35, 38 i 48, uzupelniajaca postanowienia §§ 18 i 26 statutu krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem i wprowadzajaca nowa ordynacya wyborcza // Dziennik ustaw i rozporzadzen krajowych dla Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem. – Rok 1914. – Czesc X. – Nr. 65. – S. 177–219.],?[97 - Один мандат був зарезервований для ректора украiнського унiверситету, вiдкриття якого передбачалося угодою, досягнутою у 1914 р. мiж полiтичними фракцiями Галицького сейму.],?[98 - Без врахування рiвня сплати податкiв автоматично голосували за особистою квалiфiкацiею: духовенство, державнi службовцi усiх рiвнiв (у тому числi вiйськовi), офiцери, що на даний час перебували поза виконанням службових обов’язкiв, особи з науковим ступенем, адвокати, нотарiуси, дипломованi фахiвцi у хiрургii, фармацii, ветеринарii, технiки, нотарiальнi кандидати, викладачi та учителi, особи, що мали звання почесного громадянина.]
Двоступеневе голосування збереглося лише у V курii промислових об’еднань мiст Львова та Кракова, а у IIІ загальнiй мiськiй курii та VІ курii сiльських громад запроваджувалось загальне голосування, що свiдчить про демократизацiю виборчого права. Проте високоцензовi виборцi одержали можливiсть додаткового голосу у кiлькох курiях, хоча виборець, як i ранiше, мав право легiтимно голосувати лише один раз. Так, 2/3 виборцiв II цензовоi мiськоi курii, якi сплачували найвищi податки, голосували ще й у ІІІ загальнiй мiськiй курii. Деякi з них могли також входити до IV курii торгово-промислових палат, або до V курii промислових об’еднань мiст Львова та Кракова. Таким чином, ця виборча технологiя дозволяла заможним виборцям вiддавали вiд 2 до 5 голосiв. Виборцi VІ курii сiльських громад, якi належали до списку 2/3 найбiльших платникiв податкiв, також вiддавали по 2 голоси. У такий спосiб вiдмiна двоступеневих виборiв та запровадження загального голосування у ІІІ та VІ курiях компенсувалися новими, ще ефективнiшими виборчими технологiями, якi були покликанi забезпечити полякам гарантовану бiльшiсть у крайовому сеймi, незважаючи на те, що у Схiднiй Галичинi вони становили нацiональну меншiсть[99 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.].
Згiдно змiн до крайового статуту у складi Галицького сейму утворювалися новi структурнi одиницi та чiткiше розписувалися окремi процедури. У Сеймi формувалися двi нацiональнi курii, якi вiдповiдно складалися з 166 польських та 62 украiнських депутатiв. Склад усiх сеймових комiсiй, делегатiв до крайових iнституцiй та Рахунковоi палати, що запроваджувалася для контролю за крайовими фiнансами, формувався на основi вище зазначеного мандатного спiввiдношення, тобто квота для украiнцiв становила не бiльше, нiж 27,19 % мiсць.
Керiвництво сейму – крайового маршалка та 2-х його заступникiв польськоi та украiнськоi нацiональностей —, призначав iмператор зi складу Сейму. Виконавчий орган крайовоi репрезентацii – Крайовий видiл формувався на основi рiвних нацiональних квот та складався з крайового маршалка та 8-х членiв – по 4 вiд польськоi та украiнськоi курii. Маршалок, як голова Крайового видiлу, повинен був сам визначати зi складу Сейму 2-х своiх заступникiв – поляка та украiнця, а 3-х членiв обирали посли вiд усiх курiй за нацiональною ознакою (по одному вiд І, вiд ІІ, ІІІ, ІV, V та вiд VІ). За такою ж схемою обиралися заступники членiв Крайового видiлу[100 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.].
Згiдно змiн до крайового статуту рiшення щодо перегляду меж мiж помiщицькими землеволодiннями та сiльськими громадами вимагало 2/3 голосiв за присутностi не менше, як 186 депутатiв (тобто 124 голосiв)[101 - Змiни до крайового статуту регламентували новий паритетний принцип спiвiснування об’еднаних з сiльськими громадами помiщицьких землеволодiнь. Зокрема, дiдич не мав права користуватися громадськими угiддями; був зобов’язаний долучатися до адмiнiстративних видаткiв громади; мiг, за бажанням, виконувати полiцейськi функцii на територii свого помiстя; мав вiрильний мандат у радi громади, якщо сплачував неменше, нiж 100 крон прямих податкiв.]. Внесення будь-яких змiн до положень крайового статуту, виборчого порядку та табелярного додатку вимагало 2/3 голосiв за присутностi не менше ? вiд складу Сейму (тобто 114 голосiв)[102 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.]. Це означало, що ухвалення основних крайових законiв передбачало готовнiсть украiнських депутатiв солiдарно голосувати з поляками та обов’язкову iх присутнiсть на засiданнi (мiнiмум – вiд 6 до 21 осiб). За умов перманентноi обструкцii украiнськоi опозицii ухвалення таких рiшень узагалi ставало неможливим. Таким чином, у дiяльнiсть Галицького сейму закладалися первиннi пiдвалини для функцiонування моделi полiтичноi спiвпрацi на основi координацii мiж бiльшiстю (польською курiею) та опозицiею (украiнською курiею).
Збiльшення чисельностi украiнського представництва у Сеймi незначно розширило набiр полiтичних iнструментiв, якими вона могла скористатися. Як i ранiше, це були депутатськi запити (iнтерпеляцii), подача яких згiдно регламенту вимагала пiдписiв не менше 15 послiв[103 - Див.: Regulamin dla Sejmu Krajowego Krоlestwa Galicyi i Lodomeryi wraz z Wielkim Ksiestwem Krakowskiem, przyjety dnia 10 pazdziernika 1907. – Lwоw: Nakl. Wydzialu Krajowego, 1908. – S. 9.]. Доступнiшими стали новi iнструменти такi, як депутатський внесок (право внесення законопроекту, або поправки до нього) та участь у роботi сеймових комiсiй, яка по сутi залишалась номiнальною. Зокрема, для внеску потрiбно було здобути абсолютну бiльшiсть голосiв за умови присутностi на засiданнi бiльшостi вiд складу Сейму (115—58 голосiв), а це надалi могло блокувати законодавчi iнiцiативи украiнськоi курii. Зважаючи на iнодi непримиреннi позицii радикалiв та iерархiв УГКЦ, нова модель полiтичноi спiвпрацi вимагала вiд украiнськоi меншостi вироблення власноi консенсусноi позицii та передбачала злагоджену роботу всiх ii членiв.
У схему прийняття рiшень Крайовим видiлом не закладався жоден з обмежувальних механiзмiв. Процедура передбачала присутнiсть на його засiданнi голови та щонайменше 4-х членiв з 8-ми, а ухвала вимагала абсолютноi бiльшостi голосiв вiд кiлькостi присутнiх (3 голоси). Маршалок сейму мав право голосувати у тому випадку, якщо голоси роздiлялися порiвну. За цих умов Крайовий видiл без узгодження з украiнцями ухвалював будь-яке рiшення, на якому наполягала польська бiльшiсть.
Крайовий статут у новiй редакцii також передбачав змiни в органiзацii повiтового представництва, яке формувалося поза принципом етнiчностi, а – на засадах «репрезентацii iнтересiв» рiзних груп населення. У повiтах, де нараховувалось понад три таких групи, закрiплювалося спiввiдношення мiж членами повiтовоi ради так: найбiльша група одержувала половину мiсць мiнус 1, а для решти – мiсця розподiлялися порiвно. У повiтах, де iснувало два угруповання за iнтересами, мiсця у радi також розподiлялися порiвно[104 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.]. Виборчi списки формувалися за нацiональним кадастром, а визначення кола виборцiв вiдбувалося за виборчим порядком до громадських рад вiд 12 серпня 1866 р. на основi майнового цензу. Враховуючи те, що у полiетнiчному повiтi могло нараховуватися 3 i бiльше груп за iнтересами, а нацiональних кадастрiв було лише два – польський та украiнський, то можна зробити висновок про те, що цi норми закладали технологiю, яка забезпечувала б полякам (у поеднаннi, наприклад, з евреями чи нiмцями) полiтичну перевагу у повiтовому представництвi на тих територiях, де вони становили меншiсть, тобто у Схiднiй Галичинi. Таким чином, мiжнацiональне протистояння переводилось з загально крайового рiвня до полiетнiчних повiтiв; воно розпорошувалося на локально-множиннiй основi, особливо на територii польсько-украiнського пограниччя.
Нацiональнi кадастри виборцiв формувалися головами громад на основi перепису населення 1910 р. за побутовою мовою. Закон передбачав оскарження неправильностi особових даних у списку виборцiв (прiзвища, номера виборчого округу, приналежностi до певноi курii та до нацiонального кадастру) у 8 денний термiн пiсля оприлюднення намiсником дати виборiв. Пiд час подачi рекламацii виборець повинен був сплатити у старости громади 50 % затрачених на внесення змiн коштiв, iнакше звернення залишалося без розгляду. За виготовлення копii частини виборчого списку, яка обов’язково додавалась до рекламацii, оплата сягала 100 %. Оплатнi та значно обмеженi в часi процедури перешкоджали реалiзацii права виборцiв на оскарження.
На пiдставi вже узгоджених спискiв повiтова влада заздалегiдь видавала кожному виборцю легiтимацiйну картку та бюлетень для письмового голосування, у якому зазначалося його прiзвище, назва округу, кiлькiсть кандидатiв, за яких вiн голосуватиме, а також вказувалася можливiсть вибору заступника посла, право вiддавати 1 чи 2 голоси. Заступник посла обирався у одномандатних та у тих двомандатних виборчих округах, де виборець мав право голосувати лише за одного кандидата. Заступник приступав до виконання депутатських повноважень лише пiсля втрати послом свого мандату[105 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 169–177.]. Така технологiя дозволяла уникати довиборiв, щоб зайвий раз не провокувати суспiльно-полiтичну напругу в краi.
Виборча комiсiя утворювалася призначеним намiсником виборчим комiсаром та складалася 5–7 осiб, якi визначалися ним з кола виборцiв. Виборчий комiсар та обраний голова комiсii вiдповiдали за проведення виборiв на дiльницi. Полiтичнi партii одержали право доповнювати своiми спостерiгачами склад комiсii до 10 членiв. У двомандатних округах у випадку здобуття обома кандидатами рiвностi голосiв у ІІ-му турi голосування традицiйно застосовувався жереб, як рудимент австрiйського виборчого права[106 - Ustawa z dnia 8. lipca 1914…. – S. 177–207.].
Вiдсутнiсть фiксованих нацiональних мандатiв у двомандатних виборчих округах, якi розташовувались на польсько-украiнському пограниччi, не знiмала загрози ескалацii мiжнацiонального конфлiкту у цiй густо населенiй зонi. Соцiально-полiтичний конфлiкт також мiг загострюватись на всiй територii Галичини через запровадження для високоцензових виборцiв кiлькох голосiв у курii мiст загального голосування та курii сiльських громад. Крiм цього, крайовий управлiнський апарат одержав можливiсть реалiзовувати адмiнiстративний ресурс ще й пiд час формування спискiв виборцiв за нацiональним кадастром, бо статистичнi данi перепису населення 1910 р. носили суперечливий характер.
Таблиця 6
Спiввiдношення населення Галичини за вiросповiданням та побутовою мовою (на основi перепису 1910 р.)[107 - Die Bev?lkerung nach der Geb?rtigkeit, Religion und Umgangssprache in Verbindung mit dem Geschlechte, nach dem Bildungsgrade und Familienstande; die k?rperlichen Gebrechen; die soziale Gliederung der Haushaltungen // Die Ergebnisse der Volksz?hlung vom 31. Dezember 1910 in den im Reichsrate vertretenen K?nigreichen und L?ndern. – Wien: K. u. k. Hof- und Staatsdruckerei, 1914. – Band 1, Heft 2. – S. 54–55.]
Аналiз даних австрiйськоi статистики за 1910 р. засвiдчуе, що 1,24 % громадян на побутовому рiвнi не послуговувалися польською чи украiнською мовами, а це близько 0,41 % виборцiв, яких чиновникам потрiбно було самостiйно iдентифiкувати при формуваннi нацiональних кадастрiв. Порiвнюючи кiлькiсть греко-католикiв та осiб, що користувалися украiнською мовою, як побутовою, втрати украiнського населення становили 8,14 %, а це близько 2,71 % (72,5 тис.) виборцiв. До польськомовного населення було також зараховано 9,72 % iудеiв, а це близько 3,24 % виборцiв. Таким чином, кiлькiсть польськомовних осiб за рахунок украiнцiв та евреiв зросла на 17,86 %. Якщо ще й врахувати нiмцiв та iнших осiб, то разом iх кiлькiсть становитиме 19,10 % галичан. Тому можна стверджувати, що до польського виборчого кадастру загалом потрапило б 6,36 % (170 тис.) виборцiв-неполякiв. Зважаючи на це, кiлькiсть скарг на якiсть спискiв у Галичинi могла бути значною, що у пiдсумку загострило б протистояння мiж групами виборцiв та полiтичними органами влади. Нарiкання на якiсть спискiв могла поставити пiд сумнiв легiтимнiсть проведених виборiв.
Таким чином, сеймова виборча реформа в Галичинi 1914 р. представляла собою одну iз найскладнiших та найзаплутанiших мажоритарно-пропорцiйних виборчих систем не лише у Цислейтанii, а й у Європi, яка при збереженнi курiй та модернiзацii iх на основi принципу етнiчностi забезпечувала польськiй меншостi у Схiднiй Галичинi 78 мандатiв (а це 47,3 % польських, або 34,4 % усiх сеймових мандатiв – бiльше третини). Украiнцi, як автохтонне населення Схiдноi Галичини, одержали тут лише 59 мандатiв (а це 95,2 % украiнських, або 26 % усiх сеймових мандатiв – менше третини). У такий спосiб крайовий виборчий порядок остаточно закрiпив полiтико-правовий статус Схiдноi Галичини, як польсько-украiнськоi територii, де бiльшiсть сеймових мандатiв належала полякам. Одночасно вiн унеможливлював ескалацiю польсько-украiнського полiтичного протистояння у нацiонально фiксованих виборчих округах Схiдноi Галичини пiд час виборчих кампанiй, що у майбутньому могло б сприяти налагодженню мiжнацiонального дiалогу на рiвнi окремих моноетнiчних громад.
«Галицьке зрiвняння» 1914 р. доцiльно трактувати як полiтичну модель провiнцiйноi спiвпрацi мiж поляками та украiнцями, що вбудовувалася у систему австро-угорського дуалiстичного федералiзму, або ж як своерiдний мiжнацiональний «modus vivendi», який був покликаний урiвноважити полiтичну систему на крайовому рiвнi. Проте, зважаючи на активiзацiю нацiоналiстичного руху украiнцiв, «зрiвняння» 1914 р. консервувало крайову полiтичну систему, оскiльки у законодавчий спосiб зупиняло об’ективний процес зростання представництва украiнцiв у Галицькому сеймi (див. табл. 4). У пiдсумку це, хоч i усувало перманентну загрозу ескалацii мiжнацiонального конфлiкту на полiтичному грунтi, але й водночас забезпечувало панування полякiв у Схiднiй Галичинi.
Поза сумнiвом, «Галицьке зрiвняння» 1914 р. засвiдчило вiдсутнiсть в офiцiйного Вiдня намiру реалiзовувати головну нацiональну вимогу украiнцiв щодо подiлу територii Галичини за нацiональною ознакою та створення окремих польськоi та украiнськоi нацiонально-територiальних автономiй. Система полiтичних органiв влади в Галичинi насамперед забезпечувала життедiяльнiсть нацiонально-територiальноi автономii для полякiв. Їi особливостi полягали у реалiзацii крайовими полiтичними органами влади преференцiй стосовно запровадження польськоi мови управлiння, створення польського бюрократичного апарату та полонiзацii шкiльництва, а також у здiйсненнi розширених адмiнiстративних функцiй. «Галицьке зрiвняння» вбудовувало у структуру нацiонально-територiальноi автономii кiлька елементiв екстериторiальноi автономii для украiнцiв. Початок Першоi свiтовоi вiйни завадив реалiзацii сеймовоi виборчоi реформи 1914 р., внаслiдок чого нацiонально-культурна автономiя для украiнцiв у Галичинi так i не вiдбулася.
Система органiв полiтичного управлiння в Галичинi (1866–1914) у межах iх конституцiйно i законодавчо визначеного статусу забезпечувала розробку та здiйснення державноi полiтики в краi з врахуванням iнтересiв панiвноi польськоi нацiональностi. Крайовi та мiсцевi полiтичнi органи влади зазнали суттевого полонiзацiйного впливу, який виявлявся в запровадженнi польськоi мови у дiяльнiсть усiх суб’ектiв влади, а також крайових iнституцiй, у тому числi вищих та середнiх навчальних закладiв. Проте автономнi суб’екти мiсцевого самоврядування одержали додатковi гарантii з приводу вибору ними мови дiловодства та забезпечення комунiкацii нею з крайовими полiтичними органами влади. Зi свого боку, крайовi органи у спiлкуваннi з громадами та окремими громадянами практикували використання польськоi мови. Попри свою обмеженiсть, автономiя органiв мiсцевого самоврядування закладала пiдвалини для розвитку певних елементiв громадянського суспiльства у нацiональних спiльнотах на локальному рiвнi.
Дуалiстичнiсть повноважень суб’ектiв виконавчоi та законодавчоi влади перетворилася на перешкоду для ефективноi органiзацii крайового управлiння i дiевого функцiонування системи полiтичних органiв через нечiтку виписанiсть норм законодавства та перманентнi компетенцiйнi конфлiкти мiж ними. Користуючись цим дисонансом, австрiйський уряд провадив власну нацiональну полiтику в краi, перiодично предметно зрiвноважуючи iнтереси польськоi та украiнськоi спiльнот. Водночас така практика суб’ектiв вищоi виконавчоi влади була покликана забезпечувати австрiйський державний суверенiтет у Галичинi, зберiгаючи у такий спосiб територiальну цiлiснiсть iмперii Габсбургiв.
