скачать книгу бесплатно
Я вiд Янiки
Янiка Мерило
Шедеври нон-фiкшн
Ця книга – про те, як IT-технологii почали ставити на службу людинi i суспiльству. Про те, як стала можливою поява електронного квитка, електронних засобiв оплати та голосування, про те, як крок за кроком в нашiй краiнi народжуеться електронний уряд.
Це книга про те, як свiт поступово перетворюеться на сучасний, динамiчний i, в першу чергу, зручний для життя. І це розповiдь про шлях i зусилля авторки, Янiки Мерило, яка хоче створити суспiльство, в якому людинi було б комфортно, спокiйно i безпечно жити.
У форматi PDF A4 збережений видавничий макет.
Янiка Мерило
Я вiд Янiки
© Янiка Мерило, 2020
© В. С. Мурич, переклад, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© А. К. Панченко, фото для обкладинки, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Янiка знае, як зробити Украiну европейською державою. Вона розповiдае про свiй шлях до мети, не приховуючи поразок i радiючи перемогам, i я радий, що частину цього шляху, пов’язану з роботою, ми пройшли разом, а друзями цей шлях продовжуемо. «Я вiд Янiки» – книга, сповнена оптимiзму й надii, навiть коли складно.
Володимир Омелян, мiнiстр iнфраструктури (2016–2019)
Янiка дивним чином вмiе об’еднувати людей i досягати результатiв. Їi емпатiя, доброта, креативнiсть i неймовiрна допитливiсть роблять ii iдеальним партнером, про якого тiльки може мрiяти архiтектор.
Мануела Гатто, директорка Zaha Hadid Architects
Ви тримаете в руках не просто книгу, а захоплюючу iсторiю життя успiшноi бiзнесвумен i ледi-лiдера, яка, пройшовши непростий шлях, стала тригером змiн i трансформацiй у рiзних сферах життедiяльностi декiлькох мiст i навiть краiн. Янiка Мерило повертае нас своею книгою до подiй недавнього минулого, змушуе задуматися над важливими моментами iсторii й надихае на подальший цифровий розвиток i рух вперед.
Юрiй Гусев, голова Херсонськоi обласноi державноi адмiнiстрацii, заступник мiнiстра оборони Украiни (2015–2016)
Вiдмiнна книга про початок шляху. Рекомендую!
Давид Арахамiя, Голова депутатськоi фракцii «Слуга Народу»
Янiка – це справжнiй друг Покрова. Вона допомогла реалiзувати проекти, про якi ми навiть не знали, не могли уявити, що вони у нас будуть. На всiх етапах реалiзацii Янiка була поруч, i це залишаеться незмiнним – разом йти до кiнця, до позитивного результату, до перемоги. При цьому все, що вона робить, – не для реклами, не для картинки – це щиро i вiд душi. Те, що сьогоднi велика рiдкiсть.
Олександр Шаповал, мер Покрова
Янiка – iдеальне доповнення будь-якоi органiзацii, що вiдкривае новi дверi. Дуже мало таких людей, якi за одну нiч створять презентацiю для важливих зустрiчей разом iз ринковим аналiзом i ii впевнено презентують. Нескiнченнi перельоти, вiдрядження з ночiвлею, це вимагае особливоi витривалостi. На додаток до всього, вона ростить дитину i пише вiршi.
Урмас Сиирумаа, засновник фонду US Invest i президент Олiмпiйського Комiтету Естонii
Дитинство в атмосферi трьох мов, життя на двi краiни, теологiя, IT, космос, електронний уряд, iнвестицii, журналiстика, державнi реформи, допомога ветеранам АТО i глибока вiра в те, що правильне бачення передуе правильнiй реальностi. Неймовiрна iсторiя жiнки, розказана нею, на самому початку цiеi iсторii.
Рекомендуеться всiм, хто й досi вiрить у те, що стать зумовлюе професiю, а великi державнi змiни – заняття виключно для чоловiкiв.
Ольга Руднева, директорка Фонду Олени Пiнчук
Є рiзнi iсторii. Однi наповненi фактами, цифрами i подiями. Іншi – емоцiями, персонажами i яскравими моментами. Книга Янiки – це мiкс першого i другого. Але в будь-якому випадку, це вкрай цiкаве читання, яке захоплюе з перших сторiнок.
Борислав Береза, народний депутат Украiни VIII скликання
Коли Янiка приедналася до Arvopaperi, вона була двадцятирiчною програмiсткою. Спочатку вона зачарувала красою i вмiнням комунiкувати, а з часом – професiоналiзмом i працездатнiстю. Завдяки допомозi Янiки народилися найкращi у сферi iнвестицiй медiа, онлайн-сайт i форум, на якому були присутнi всi зацiкавленi в iнвестуваннi. А Янiка стала таемничою зiркою фiнського свiту iнвестування.
Ельяс Репо, керiвник i головний редактор Arvopaperi
Янiка – це нереальна енергетика. Вона здатна зарядити iдеями навiть заморочених адмiнiв. Ми наживо познайомилися на зустрiчi разом iз Євгеном Уткiним i одразу пiшли в тематику IT i змiн в краiнi. Говорячи про скасування довiдок, захисту IT-бiзнесу i створення цифрових сервiсiв, мимоволi перша асоцiацiя – Янiка. І це, справдi, велика щоденна праця, яка змiнюе Украiну на краще.
Олексiй Гриценко, пiдприемець, один iз засновникiв Автомайдану
– Слухай, давай я пiдiйду до того депутата ось у цьому? – i молодий депутат тiеi ж фракцii гордо зняв пiджак.
А пiд ним – футболка з великим написом «Я вiд Янiки».
Я засмiялася:
– Не треба. Тiльки я «вiд Янiки».
Роздiл 1
Створення мого маленького свiту
«Дiвчино, а ви тут часто?»
Хоча навряд чи вiн так запитав. У нього вiдмiнне почуття гумору i досить креативне мислення. Вища фiлософська освiта i вища художня, все-таки.
А вона тут, справдi, бувала часто. Моя мама влiтку пiдробляла гiдом, i саме Казанський собор був тим мiсцем, куди вона постiйно возила туристiв, щоб показати всю красу Пiтера. Так вони i познайомилися: у той день тато отримав диплом у пiтерському унiверситетi i йшов додому з пакетом продуктiв повз лавочку, на якiй сидiла незнайомка.
Далi моя доля була вирiшена. Пiсля доленосноi лавочки пройшло кiлька рокiв вокзальних перонiв в Пiтерi i Тарту, сотнi листiв i десятки дзвiнкiв «вiчного 07».
Сiмдесят друга! Чекаю, затамувавши подих!
Не може бути, повторiть, я впевнений – вдома!
А, ось уже вiдповiли… Ну, здрастуй, – це я!
В. Висоцький
Хто змiг би протистояти моiй юнiй мамi? І тато вирiшив переiхати в Тарту – маленьке зелене унiверситетське мiстечко в Естонii. Точнiше, переiхати, залишивши собi в Пiтерi крихiтну майстерню вiд Спiлки художникiв «на горищi», бiля самого Литейного.
Почувши «майстерня», дехто, мабуть, уявляе високi бiлi стiни i стелi, багато повiтря й величезнi картини на стiнах. Усе було з точнiстю до навпаки. Крихiтна майстерня, хоча i в прекрасному мiсцi, у самiсiнькому центрi Пiтера, але не на першому, а на останньому поверсi, куди не доходив лiфт навiть у тi моменти, коли працював. Великi залiзнi дверi царських часiв пам’ятали, напевно, всю iсторiю останнiх столiть вiд останнього царя до першого художника-авангардиста, i лiфт самостiйно вирiшував, як часто i куди йому iхати. «Кого я тiльки не пережив, i вас переживу». А мiг взагалi нiкуди не доiжджати, як це сталося з татом в одну новорiчну нiч, яку вiн там i провiв, поки наступного дня на роботу не вийшли черговi i зi свят не повернулися сусiди, якi прийшли на допомогу. Зазвичай трiск лiфта було чути навiть у майстернi, i з того часу я боюсь лiфтiв.
Але коли день був хороший i лiфт доiжджав на пiв поверху нижче сходового майданчика, треба було вiдкрити двое старих дверей, щоб, пригинаючись, увiйти до майстернi. Сама майстерня, напевно, була площею метрiв двадцять – з маленькою кухнею i ще меншим туалетом. Милися на кухнi, i воду пiдiгрiвали на плитцi в каструлях. Боже, як я любила цю майстерню, дворики старого Пiтера, бiлi ночi, розведення мостiв i знайомi станцii метро! Я не була там iз 2014 року.
Узимку, на канiкули, а iнодi й на довгi вихiднi, ми iздили до Пiтера, влiтку – завжди до Кам’янця-Подiльського i в Чабани бiля Киева. Туди мене привозили пiсля закiнчення навчального року та залишали з тiткою в Чабанах або в бабусi-дiдуся в Кам’янець-Подiльському на цiле лiто.
Батько народився в Ізяславi, бiля Кам’янця, пiд час вiйни. Але незабаром молода сiм’я переiхала в сам Кам’янець, тут дiдусь пропрацював головним бухгалтером на рiзних заводах усе життя. Цим вiн змiнив сiмейну традицiю, яка почалася ще з 1200 року родинною лiнiею священикiв.
Кам’янець для мене рiдне мiсто, де в однiй iз хрущовок на третьому поверсi й у дворах навколо них я провела багато рокiв свого дитинства. Якщо батьки сперечалися з приводу того, де саме я навчилася розмовляти росiйською: слухаючи iхнi розмови вдома, у дворах Таллiнна i Чабанiв чи постiйно бiгаючи в Пiтерi на Кузнечний ринок (це теорiя мами), то з украiнською завжди було все очевидно – я навчилася вiд батька.
З мовами вiд мого народження у нас все було i складно, i просто. Просто, тому що тато вирiшив одразу почати розмовляти зi мною винятково украiнською i не можу згадати жодного випадку, коли ми б спiлкувалися росiйською. Інакше було б якось дивовижно й незвично. З мамою тато розмовляв росiйською, хоча мама, слухаючи нас, трохи навчилася й украiнськоi. Сорок рокiв потому, працюючи гостьовим лектором в унiверситетi Івана Франка у Львовi, мама дуже шкодувала, що тодi не навчилася вiльно розмовляти украiнською. А з мамою ми спiлкувалися естонською.
Ось так i вийшло, що я виросла в сiм’i, де було постiйно три мови й сумiш рiзних культур i свiтосприйняття.
Із журналiв я читала «Барвiнок», вечорами ми слухали програму «Время», святкували з салютами Новий рiк, я обов’язково читала Лесю Украiнку та iсторiю Украiни, ходила до естонськоi школи i не вiдчувала жодних протирiч.
І що ж зрештою вийшло? Я виросла в оточеннi трьох мов, i потiм освоювати новi, фiнську й англiйську, було, напевно, простiше, хоча працювати над ними довелося постiйно, як i досi я працюю над удосконаленням украiнськоi мови та термiнологii. Одна справа розмовляти вдома з татом, iнша – прямi телеефiри. Сама потiм переслуховую iх та роблю висновки, а iнодi це робить педагог з украiнськоi, видiляючи помилки. Для мене володiти чистою й красивою мовою – це елементарна повага до мови, до себе i до моеi краiни.
Постiйнi подорожi тодi стали нормою, i я почала вiдчувати, що немае нiчого страшного, коли ти опиняешся в новiй краiнi i знову «на валiзах» – це звичайне життя. Однак, не так просто було, коли я з мамою в одинадцять рокiв переiхала до Фiнляндii. Це був переiзд до новоi краiни, i довелося одночасно вчитися у двох школах – i в Естонii, i у Фiнляндii.
Пiзнiше я жила в рiзних краiнах i мiстах, i тодi вже досить просто освоювалася. Щоправда, з часом було вже важче розлучатися з мiсцями й мiстами. До 20 рокiв я, в основному, прожила в Естонii, потiм – п’ять рокiв у Фiнляндii, ще п’ять – в рiзних краiнах, у тому числi в Штатах пiд час IT-буму, а з 2007-го постiйно живу десь мiж Украiною й Естонiею.
І немае жодноi «кризи iдентичностi». Я естонка й украiнка, i не бачу в цьому протирiч, так само як i не бачу причин аналiзувати «а хто я бiльше?». Абсурдне питання. Не вимiрювала. А в дитинствi, коли мене запитували: «А ти хто?», натякаючи на те, що я «естонка-украiнка», я безневинно вiдповiдала – «Я Янiка». Мiй тато украiнець, мама естонка, i я не бачу необхiдностi визначатися на процентному спiввiдношеннi чи щось ускладнювати.
Роздiл 2
Розлучення батькiв, бабуся й дiдусь i кiмнати, сповненi свiтлом
Коли менi було одинадцять, батьки вирiшили розлучитися. Нехай це залишиться iхнiм особистим життям, але справа була в рiзних характерах i темпераментах. Батько, або «тато», дуже любив маму, i, хоча мама потiм вийшла замiж, а тато одружився, а потiм ще раз розлучився, вона залишилася його любов’ю на все життя. І тепло, i сумно.
Не знаю, що стало останньою краплею, але мама взяла мене й поiхала на рiк до Фiнляндii, а тато приiхав в порожню квартиру. Вона дуже боялася, що вiн вiдвезе мене в Украiну, а вiн, напевно, i не думав, що може нас втратити. Просто вони були такi. Складно було.
Чи залишаються пiсля цього шрами, не менi судити, але я досi чомусь боюся, що коли хтось пiде, вiн уже не повернеться. Навiть коли кохана людина вночi встае попити води, я одразу прокидаюся. Не знаю, можливо, це пов’язано з пам’яттю про тата, що залишився сам самотою в порожнiй квартирi.
Потiм мама познайомилася з вiтчимом, i вiн став одним iз найрiднiших членiв нашоi сiм’i. Вони разом уже майже двадцять рокiв. Батько поiхав назад до Пiтера, вважаючи, що йому як художнику там простiше, нiж у маленькому Тарту. Моя мама зараз вже вийшла на пенсiю – вона все життя пропрацювала в Тартуському унiверситетi доцентом, вивчаючи вимираючi фiнно-угорськi мови, точнiше вотську.
Мiй перший крок був в Тарту, перше кохання – в Чабанах, перший зуб випав десь пiд Усть-Лугою в подорожах з мамою до вотiв, а «Касабланку» я полюбила у Фiнляндii.
Коли ми з мамою переiхали до Фiнляндii, менi було одинадцять рокiв. Я, по сутi, майже не говорила фiнською, знала тiльки тi слова, яких мама мене навчила пiд час прогулянок за мiстом або якi чула по телебаченню.
Ми переiхали в Турку – зелене студентське мiстечко, схоже на Тарту, – i мене вiдправили до школи бiля будинку. До того часу я не розмовляла фiнською, але тут довелося почати: адже уроки проводилися саме цiею мовою. До того ж, незабаром треба було здавати iспити й у Фiнляндii, i в Естонii. Зрештою, у тому ж роцi я закiнчила школу в двох краiнах й освоiла базу фiнськоi мови, зокрема переглядаючи (i прослуховуючи) фiльми англiйською, читаючи i переписуючи субтитри фiнською. Із першого класу я навчалася у спецiалiзованiй мовнiй школi, англiйська у мене була значно кращою, i це стало виходом – вчити другу iноземну через краще знайому першу iноземну. Я, напевно, кiлька сотень разiв переглянула «У джазi тiльки дiвчата» i «Касабланку». І досi люблю цi фiльми, навiть пам’ятаю багато дiалогiв i цитат; ну i «Zorro», а ще, треба зiзнатися, мультик «Чiп i Дейл». Дiвчинка з дитинством у Радянському Союзi пiсля «iжачкiв у туманi» потрапила до Фiнляндii…
Цей рiк у Фiнляндii я пам’ятаю майже як учорашнiй день. Великi порожнi кiмнати i трiск пiдлоги, вiд якого я кожного разу здригалася. Сiк, який розбавляли водою, щоб економити, i купони, якi вирiзали з газет: там писали, де сьогоднi продукти дешевшi. Не кажучи вже про те, як смачно я навчилася готувати смажений i панiрований оселедець. До речi, звичка дивитися в магазинi «що сьогоднi дешевше» i, виходячи з цього, готувати, залишилась i донинi – хоча, можливо, вже й не особливо потрiбна. Але мама, яка залишила все татовi, пiсля повернення з Фiнляндii на заробленi грошi купила гарну квартиру в новобудовi поблизу лiсу. Вiд школи це був, напевно, найбiльш вiддалений будинок мiста, i я вставала о 6:30, щоб сiсти на автобус о 7:05 i з пересадкою встигнути на уроки о 7:45. Вставала i снiдала я сама, i не прокинутися з першим дзвiнком будильника означало гарантовано спiзнитися на уроки. Менi зараз здаеться, що я рiдко запiзнювалася, i це точно навчило почуттю вiдповiдальностi. Проте за будинком був прекрасний лiс, де вiтчим мене навчив кататися на лижах, а потiм допомiг опанувати й гiрськолижний спорт на тих небагатьох гiрках, а точнiше пагорбах, якi можна знайти в Естонii.
Пiсля смертi матерi вiтчима квартиру у лiсi замiнили на бiлий будинок початку минулого столiття з високими стелями й верандою. Колись тут був кiнотеатр, але в радянськi часи побудували стiни й роздiлили будинок на кiлька квартир. Коли моi купили будинок, вони прибрали зайвi стiни, i вiн знову став свiтлим, сповненим повiтря i простору. Будинок, де завжди з задоволенням зустрiчають друзiв.
Дiдусь помер, коли я приiхала до Естонii здавати iспити. У нього був швидко прогресуючий рак кровi, i вiн не хотiв, щоб я приходила до лiкарнi i бачила його слабким i безпорадним.
«Його бiльше нема», – просто сказала бабуся й зачинила дверi до кiмнати, де я гралася з подружками. Як зараз пам’ятаю, як стало тихо – тодi немов зникли звуки i навiть повiтря.
Так я його й запам’ятала: темноволосим, радiсним i працьовитим – вiн присвятив свое життя сiльському господарству. Пам’ятаю, як вiн стояв у свiтлiй кухнi на першому поверсi «хрущовки» посеред паркiв, де я постiйно перелазила через балкон, щоб стрибати по гаражах або лазити по деревах.
«Наша лисичка прийшла», – смiявся дiдусь, укладаючи в гриль нову курку, коли з коридору лунав мiй голос. Як багато було свiтла й любовi. І як тихо стало в той день, коли вiн пiшов…
Бабуся померла, коли я вже вчилася в унiверситетi i жила своiм життям. Вона хворiла, напевно, на хворобу Альцгеймера або на щось схоже – коли поступово зникае пам’ять, не вдаеться впiзнавати близьких чи картинки з минулого. Ти бачиш, як людина вiддаляеться, не розумiючи, що вiдбуваеться. Спочатку ii покинула довгострокова пам’ять, а згодом i дiдусь зник, потiм поступово i ми стали тими незнайомими людьми, якi до неi приходили. Їй, напевно, було складно…
Ми не розумiли, що бабуся не виходить в мiсто не тому, що не хоче, а тому, що боiться. Боiться своеi розгубленостi, того, що вже не завжди розумiе, куди йти, i все бiльше вiддаляеться вiд звичайного i звичного життя. Навiть на сьогоднiшнiй день не iснуе лiкiв, якi б вилiкували цю хворобу, е тiльки тi, що сповiльнюють вiдхiд. Я й досi докоряю собi, що ми не зрозумiли цього ранiше. Хоча що могла помiтити двадцятирiчна дiвчинка, яка живе в iншому мiстi, якщо навiть моя мама не помiчала…
Я досi увi снi бачу бабусю. Вона нiчого не говорить, але вона завжди в кiмнатi мого дитинства, де багато свiтла, i я розумiю, що вона хоче сказати: «Вiдпусти, не край серце». І в ii словах так само багато свiтла, як було в моему дитинствi – i я прокидаюся в сльозах.
Роздiл 3
Дев’яностi. Молодий стартапер i найприбутковiший бiзнес
Напевно, вперше моя пiдприемницька жилка проявилася приблизно через рiк пiсля розлучення батькiв – у будь-якому разi, так менi пригадуеться. Значить, менi було, плюс-мiнус, дванадцять рокiв. Якось вийшло, що мiй тато зайнявся приватним бiзнесом, що тiльки-но почав вiдроджуватися в молодiй Естонii, яка тiльки-но вiдновила свою незалежнiсть. Точнiше, на бiзнес, думаю, його наштовхнула моя суперактивна мама, якiй i тодi нiхто не мiг сказати: «Нi».
Вона перекладала в Тартуському театрi «Ванемуйне» роботу iноземних хореографiв i якось налагодила дружбу з продавцями програм i квиткiв. Ви ж пам’ятаете, що в тi роки вони разом iз гардеробниками були головними. І саме вони пустили маму до театру продавати налiпки. Гномики, Снiгуроньки, Червонi капелюшки, усе, як годиться. Точнiше, мама сама не продавала, а приносила татовi налiпки, якi вiн малював i друкував у пiдвальнiй майстернi. Разом iз програмами у дiвчат рокiв 70 можна було купити i прекрасних гномикiв або Снiгуроньку. Я й досi пам’ятаю запах цих наклейок. Йшли першi роки незалежностi з валютними магазинами, жуйками «Турбо» i наклейками з гномами.
Звучить, можливо, i не переконливо, але цi гномики дозволили менi купити цiлi полицi нових книг, i батьки, напевно, теж щось придбали. Але якось поступово перiод гномикiв пройшов i настав перiод «Шансу» – настiльноi гри, яку тато намалював, друкував у Пiтерi i продавав у Росii та Естонii. Настала епоха молодоi республiки з безготiвковими коштами й першими Nintendo. Пам’ятаю, як в ЦУМi за проданi татовi iгри давали талони, на суму яких я могла вибрати чимало усiлякого дивного товару.
І саме гра Nintendo, куплена за «Шанси», зiграла важливу роль у моему найприбутковiшому бiзнесi. Коли тато черговий раз поiхав до Пiтера, вiн залишив у коридорi ключi вiд пiдвалу, що виявилося фатальною помилкою. Юна завзята душа потрапила до пiдвалу i виявила сотнi iгор у великих стосиках. І народилася чудова iдея монетизацii.
Товар е – потрiбен канал збуту. Школа. Добре, якщо е канал збуту, потрiбен маркетинг. Шкiльне радiо. Хто мае доступ до шкiльного радiо? Правильно – керiвник бiблiотеки. І як його мотивувати? Взяти в долю. Ще потрiбна логiстика. Завдяки Nintendo це теж можна вирiшити.
Ось так i вийшло, що у своi дванадцять я створила перший i досi найприбутковiший стартап. Домовилася з хлопчиками, що вони будуть носити iгри до школи, а за послугу доставки зможуть пограти на моему Nintendo. Керiвник бiблiотеки буде оголошувати на шкiльному радiо, що в бiблiотецi продаються iгри, i за це отримуватиме половину прибутку. Бiзнес iшов прекрасно, i хлопчикам набридло стiльки грати в Nintendo. Розумiння важливостi маркетингу i вмiння дiлитися прибутком в дванадцять рокiв мене досi дивуе. Зрозумiло, що весь оборот був прибутком, адже прямих витрат не було. Скiльки я встигла заробити – не знаю, але батьки говорили, що я ще рiк не просила у них кишенькових грошей. Неправильне фiнансове рiшення, погоджуюся. Частину заробленого я точно витратила на книги, на що зазвичай i витрачала всi кишеньковi грошi.
Як я на таке наважилася? Ігор у тата було безлiч, на грi було i мое iм’я, i вiн завжди дозволяв брати, скiльки захочу.
Тато дiзнався двадцять рокiв потому – я випадково проговорилася. Вiн довго i гордо смiявся, а потiм запитав, чи я торгувала в унiверситетах. Нi, це була вже не я – у мене i так попит перевищував пропозицiю.
Роздiл 4
Дiвчина в IT, порушення «харчових ланцюжкiв» i перша робота
Не пам’ятаю, коли або чому я стала цiкавитися комп’ютерами, але пам’ятаю, що мама для своеi дисертацii купила комп’ютер вже в 90-му роцi. Менi було рокiв десять, i ми з мамою користувалися ним за графiком. Інодi вона i вночi вставала, щоб продовжити свiй час. До речi, це була едина рiч, яку мама забрала з собою пiд час розлучення.
Комп’ютери тодi були, скорiше, рiдкiстю, iнтернет ще не був доступний звичайним користувачам. Ішов перший рiк дев’яностих. Насправдi це був настiльки безiнтернетний час, що сучасним дiтям, напевно, вiн здався б епохою, яка настала одразу пiсля того, як вимерли динозаври, i безпосередньо перед середньовiччям, коли телевiзор дивилися ще при свiчках. Чесно кажучи, я пам’ятаю i дискети, i тетрiс, DOS i потiм dial-up. Синiй екран та iгри, де видно пiкселi. Напевно, це вже мало хто пам’ятае.
Термiнали з iнтернетом були доступнi тiльки в комп’ютерному класi фiзфаку, а сам клас чомусь був доступним для всiх. Це стало моiм улюбленим мiсцем, сюди можна було прийти пiсля школи i залишатися до закриття. Звiдти всi моi друзi й соратники. Клуби я не любила, нiколи туди не ходила, навiть вино навчилася пити запiзно, у своi двадцять, не кажучи вже про iнше. До речi, iнше, мiцнiше, так i не навчилася пити, не люблю. Вiдмiнницею я точно не була, але зрештою на випускнiй грамотi було бiльше п’ятiрок, нiж четвiрок. Чи мае це зараз значення? Навряд чи. Менi вже тодi було складно вчити предмети, якi я не розумiла, навiщо треба вчити. Любила iсторiю й лiтературу, хоча шкiльна програма того часу робила все, щоб убити любов до книг.
Хто у своi шкiльнi роки хоче читати або зрозумiе «Ілiаду» або «Одiссею», або навiть «Старий i море» Хемiнгуея? Зараз я, до речi, Хемiнгуея дуже люблю. Майже все, крiм «Старого i моря». І моя любов не пройшла, тому що багато читаючи, я розумiла – е ще стiльки реально цiкавого. Хоча iншим у шкiльний час здавалося, що простiше здатися… Єдине, що я пам’ятаю зi шкiльноi лiтератури, – це монолог Гамлета англiйською. Повнiстю. Така у нас була сувора вчителька англiйськоi лiтератури. А оскiльки школа була спецiалiзованою, з поглибленим вивченням мов, то деякi предмети також викладали англiйською.
У наш час постiйно обговорюеться вплив батькiв на вибiр професii, але у мене точно в генофондi не було запрограмовано, що я стану IT-шницею. За часiв мого далекого дитинства про професiю «айтiшник» навiть не чули, от i не було ii в жодному генофондi. Так, звичайно, були iнженери й адмiнiстратори систем, але не було в нинiшньому розумiннi програмiста в той далекий 1979 рiк, коли я народилася. А мама забрала комп’ютер iз собою пiд час розлучення, швидше, для зручностi, нiж iз глибокоi любовi до iнженерii.
Мiй батько – художник, вiн точно не заперечував. У той час для нього комп’ютер був зайвою рiччю на столi, яка забирала мiсце у фарб й ескiзiв. Коли через 20 рокiв вiн купив ноутбук i став користуватися електронною поштою, а ще через п’ять рокiв пiсля винаходу WhatsApp i месенджерiв став користуватися й ними, я вiдчула, що тепер офiцiйно настав справжнiй прорив технологiй. Я тата дуже люблю, але це правда.
Із впливом вiтчима складнiше визначитися. Вiн закiнчив факультет астрофiзики, але з початку вiльного ринку працював в однiй iз найбiльших IT-компанiй Естонii, яка займалася збиранням комп’ютерiв пiд своiм брендом, Astrodata. Софт не писали, тiльки комплектацiя комп’ютерiв. Вiтчим часто мене брав iз собою на виiзнi заходи компанii, i це були вихiднi з реально крутими людьми. Саме людьми, не просто фахiвцями.
Мiй перший пiдробiток влiтку був саме в його компанii – тодi я у своi сiмнадцять рокiв приiхала в Таллiнн пiдтримати хвору маму вiтчима. Хтось зi спiвробiтникiв Astrodata теж захворiв, я його тимчасово замiняла й зумiла переконати керiвника, що створювати домашнi iнтернет-сторiнки для компанiй – це майбутне. Зараз це, напевно, звучить смiшно, але насправдi в 1996 роцi мало в кого були взагалi домашнi сторiнки, i я намагалася переконувати великi туристичнi компанii й роздрiбних постачальникiв, що «за цим справдi майбутне».
«Навiщо? Адже в нас «Жовтi сторiнки» в товстих довiдниках. Ось ми в томi 3 на 655 сторiнцi», – було типовою вiдповiддю. Крутий маркетинг.
