скачать книгу бесплатно
Перемого! Для нас ти свята!
Тiльки хто ж через рiк? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
Та ми вiрим, що пам’ять нетлiнна
І про подвиг згадаемо знов,
Подвиг тих, хто не став на колiна,
Хто за нас проливав свою кров.
Приспiв:
Хай луна мiдний дзвiн в пiднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тiльки хто ж через рiк? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
Це вони задихались в болотах,
Замерзали в глибокiм снiгу,
Гамували зашерхлим ротом
Свою з кiнського слiду жагу.
Приспiв:
Хай луна мiдний дзвiн в пiднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тiльки хто ж через рiк? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
І крiзь вихор шаленоi бурi,
Батькiвщину закривши грудьми,
Вони йшли i на смерть, й на тортури,
Щоби ми залишались людьми.
Приспiв:
Хай луна мiдний дзвiн в пiднебесся…
Перемого! Для нас ти свята!
Тiльки хто ж через рiк? Через десять?
Знов настирливо серце пита.
Вiйна – завжди вiйна
Транзистор муркае на вушко,
В кiмнатi спокiй i тепло…
Хтось знов когось бере на мушку…
Добро i Зло, Добро i Зло…
Подii мов iз каруселi
Хватае память наугад
Й проводить дивнi паралелi:
Чечня, Афган i … Сталiнград.
На Волзi голову склав тато,
Кабул з синiв зробив калiк,
Вернувся зять живим до хати,
Та душу в Грозному обпiк…
І знову плаче мати сива,
Бо все ж вiйна – завжди вiйна,
Священна ти, чи справедлива —
Несеш ти смерть ii синам…
Транзистор муркае на вушко
В кiмнатi спокiй i тепло…
Хтось знов когось бере на мушку…
Добро i Зло, Добро i Зло.
А може це ти?
Згадалась балада, як сина Альошу
Побачила мати з екрану кiно:
Летить вiн в атаку крiзь рокiв порошу,
Хоч смертю хоробрих загинув давно…
Хай думка наiвна та пам’ять не стерта —
Я в хронiку давню вогненних рокiв,
В солдатськi обличчя вдивляюся вперто,
Проходячи вкотре шляхами батькiв.
Я кидаюсь з ними на кулi за Бугом,
Пiд бомбами корчусь у хвилях Днiпра…
Поразки i вiдступ… Поразки – як цугом.
І вiра крiзь вiдчай… Москва…Сталiнград…
В боях i утратах дорога й зворотна
Повз згарище-хату туди на Берлiн.
І ненька-Вкраiна, святкова й скорботна,
Вiтання прощальнi нам шле навздогiн…
Хоч думка наiвна, нiчого, не гордий —
Включаю дев’ятого знов з дев’яти…
Стара кiнохронiка Держфiльмофонду…
Он знову хтось схожий… А може це ти?!
Гiркий урок Чорнобиля
Квiтнева нiч… Мiстечко спить… Все тихо.
Садiв духм'яних запах – до небес!
Та в спокiй цей ввiрвалось чорне лихо:
Бутон вогненний знявся над ЧАЕС!
Гармонiю бетону i природи,
Усю красу спалив нещадний смерч!
Та проти пiднялись сини народу,
Своiм життям вони спинили смерть…
Ще й не жили ви, юнi лейтенанти,
Володя Правик, Вiктор Кiбенюк!
Та встали першi ви пiд гул набату,
Щоб людство зберегти вiд смертi, мук.
Нерiвна битва в ядерному пеклi:
Нейтрони, гама-частки – загаси!
Отруйний дим, киплячий бiтум, спека,
Кругом вогонь… i де ж межа iх сил?
Ось тут i видно чим i як хто диха,
Не був героем зроду?.. Станеш тут!
В безсмертя пiднесе шалений вихор,
Чи в забуття проложиш свiй маршрут…
Могутнiй хтось, та з зором, ой, коротким
Ту грiзну силу вклав до млявих рук
І став Чорнобиль нам гiрким уроком
І полiгоном рiзних там наук.
І йод, i цезiй, стронцiй i плутонiй,
І iх сполук проклятi номери
Смертельним брудом держать у полонi
Усе живе, мов кажучи: «Умри!»
Прости нам, Земле, як прощае мати,
За зло полям твоiм, лiсам, водi.
Ми не царi природи, щоб все брати
Та нi! Ми дiти… й учнi молодi.
Пiсня чорнобильцiв-лiквiдаторiв
Стомились чорнобильськi дзвони
І рани зализуе час…
Байдужiсть чинушi бетонна
Давно не новинка для нас.
Ми й досi «дорогою смертi»
У снах летимо крiзь весну,
Щоб знов у смертельному герцi
В реакторi вбить Сатану.
Ми люди простi, не героi,
Нам випала доля така:
Героями стати в двобоi,
Якого нiхто не чекав.
Не всi ми прибути у змозi
І в день цей стояти в строю —
Багато знайшли по дорозi
Останню зупинку свою.
Їм вiчного сну в супокоi…
А нам – i за себе й за них —
До працi щоденноi знову
Попереду юних синiв…
Стомились чорнобильськi дзвони
І рани зализуе час…
Байдужiсть чинушi бетонна
Давно на новинка для нас.
Кумова пригода
Так, Микола – випивоха,
Кажуть, це з природи,
Хоч i брешуть люди трохи
Про його пригоди…
Якось раз вночi, бiдняжка,
Встав, мов божевiльний.
Вихiд лиш (бо ж де та пляшка) —
Пасiка артiльна…
Мед лiкуе всi хвороби,
Чи внутрi, чи зовнi,
Хоч п’яницi i нероби —
Трудновилiковнi.
Що докажеш тут Миколi?
Доганяй за гаем!..
Вже на пасiцi у полi
Вулик вибирае.
От вхопив, який поближче,
Придавив до пупа
І до плота, там де нижче,
З вуликом потупав.
Та зненацька наш Микола
Вигнув дивно шию:
Де ж взялись такi тут бджоли —
Не гудуть, а виють?..
