Мертвий бал

– Ви це чули? – стривожено запитав я.

– Що саме, містере Лайт?

– Крик… Невже ви не чули? Тільки що коридором прокотився нестерпний моторошний крик. Він ледь не збив мене з ніг.

Вільям Андервуд і Олівія перезирнулися.

– Ні, ми нічого не чули, містере Лайт.

– Дивно.

Крик повторився, але на цей раз був гучнішим. І враз у нестерпному завиванні я розчув моторошний голос, який не був схожий на людський, а скоріше походив на голос із пекла.

«Врятуй мене… Врятуй Річарде»

Примарний голос відлунював по всьому будинку.

– Знову! – крикнув я, і всі різко зупинилися. – Невже ви не чуєте?

Очевидно вони знову нічого не чули, а голос продовжував промовляти:

«Врятуй… І я звільню всіх гостей»

– Річарде? – промовила Олівія, але її голос був десь далеко. Мою свідомість заповнив голос… Голос проклятого маєтку.

«Врятуй! Убий людей, що хочуть знищити мене, і тоді я звільню вас»

– Ні! – крикнув я, і голос почав слабшати.

«Вони уб’ють мене… Ці мерзенні люди уб’ють мене, і станеться це сьогодні»

– Забирайся з моєї голови! Ти поневолив десятки душ. Тримав їх в обмані, і неволі! Ти – паршивий тиран, і заслуговуєш на смерть!

Голос враз стихнув, і я звалився з ніг.

– Боже Річарде, – промовила Олівія, затуливши рот долонею.

Граф Андервуд допоміг мені піднятись.

– Що сталося? – запитав він.

– Це все маєток! – відповів я, в той час, як моя голова розривалась від нестерпного болю. – Він промовляв до мене. Благав, щоб я врятував його, щоб убив людей, які хочуть його знищити. Ще він сказав, що кінець прийде сьогодні.

Ми приєдналися до людей у залі. Поводилися наче нічого не сталося і бал тільки розпочався. Але занепокоєння, що проступало на наших обличчях неможливо було приховати. Здавалося, що люди починають щось підозрювати, а можливо це була лиш параноя. В будь якому разі, це вже не мало значення, адже сьогодні бал дійде кінця і всім присутнім відкриється правда. А що буде далі? Єдине в чому я був упевнений – це те, що монстр помре, а ми… Скоріш за все ми звільнимось.

Я взяв з таці два келиха вина.

– Ось, кохана, – сказав я, вручивши їй один. – За волю і за вічність, яку ми проведемо разом.

Бал продовжувався, всі як завжди веселилися та насолоджувалися миттю, що триває уже сто сімдесят років. Видіння до мене більше не приходили, і це забезпечило мені спокій, але, тим не менш, трохи тривожило. Здавалось, маєток замовк, полишивши усі надії на порятунок і прийнявши свій неминучий кінець.

– Видінь більше не було? – вкотре запитав мене збентежений граф.

Хвилини спливали, перетворюючись в години. Нічого не відбувалось, видінь не було, і з кожною годиною напруга у мене, Олівії та графа все посилювалась, нагнітаючи все більший страх перед невідомим.

Усвідомлення того, що за кілька годин чи навіть хвилин ми станемо вільними зводило з розуму. Що на нас чекає після смерті маєтку? Який на нас чекає світ? Куди відправляються душі після смерті? Можливо ми переродимось? Чи поринемо у вічне забуття? Найцікавіше те, що ми уже сто сімдесят років як мертві, але й досі не знаємо, що відбувається після смерті.

Коли ми вже стомились від очікувань та майже втратили надію, раптово сталося те, чого ми так очікували.

13

У момент, коли роздались звуки роялю, і оркестр заграв «Океан» Шопена усі розмови та сміх розірвав раптовий грохот, що прокотився залом маєтку.

– Починається, – мовив граф, який стояв біля мене та Олівії. – Монстр помирає.

Земля під нами затряслась, і залом прокотились збентежені викрики гостей. Вільям Андервуд одразу ж постав перед присутніми, промовивши такі слова:

– Дорогі гості! – почав він. – Я хочу подякувати всім, хто прийшов на бал, але нажаль усе хороше, як і погане, закінчується. От і настав кінець балу, який тривав сто сімдесят років…

Між гостями прокотилися збентежені розмови, але Вільям Андервуд продовжував:

– Авжеж вас бентежить дана ситуація і мої дивні слова. Але все, про що я прошу вас, це повірити мені.

Землетрус роздався знову, але на цей раз був сильнішим, і на стінах появились тріщини.

– Прошу, дорогі гості… – незважаючи на їхнє збентеження продовжував граф, – Не хвилюйтесь усе буде добре. Скоро ви всі станете вільними!

Збентежені розмови між гостями злились в одне ціле, через що складно було розібрати про що вони говорять. Серед шуму інколи можна було розчути лиш слова «Він божевільний!» «Що він верзе?» «Потрібно негайно забиратись звідси!» і тому подібне.

Раптом стіни маєтку затряслись і тріщини стали ще більшими. У цю мить переді мною постало видіння, і голос маєтку знову промовляв до мене.

Я побачив, як навколо маєтку зібралися величезні металеві машини. Механізми, що навіювали страх, і несли розруху. Ці величезні механічні монстри були посланцями смерті для маєтку і посланцями волі для нас.

«Зупини їх. Зупини негайно! Вони знищать мене і ви помрете також!»

Нестерпний крик монстра родався у моїй голові.

«Зупини!»

Але я не звертав на нього уваги. Я більше не довіряв жодному слову цього монстра. Ми не могли померти, адже уже були мертві. Відчувши мої бездіяльні наміри маєток звільнив мене від видіння і замовк.

Коли я виринув із видіння, то побачив перед собою налякане обличчя Олівії та похмурий погляд графа. Але що найгірше, я побачив пекло… Справжнісіньке пекло.

Стіни маєтку палали вогнем, і починали завалюватись. В залі панував хаос. Люди кричали, молились, штовхали один одного… Хтось злякано бігав від стіни до стіни, намагаючись знайти укриття. Інші намагалися вибити двері, але усе безрезультатно. Душами володів страх. Вони боролися за життя, яке давно втратили, боялися померти, хоч давно були мертві.

– Знаєте, містере Лайт, – сказав граф, який сумно споглядав цю жахливу картину, – тільки зараз я зрозумів наскільки люблю свій маєток. Це ж мій дім. Я в ньому провів усе дитинство, я в ньому побрався, виховав сина, я провів в ньому скільки часу, скільки я тут влаштовував балів… – граф замріяно підвів очі. – Цей маєток неначе ще одна дитина, яку я доглядав, ремонтував і розважав.

– Мені шкода, містере Андервуд, – сказав я.

– Не варто, містере Лайт. Хоч у мене із цим місцем зв’язане усе моє життя, маєток цей проклятий, він поневолив мене і десятки душ. Цей маєток – творіння диявола, і знищити його – це єдиний спосіб звільнитись від пітьми.

Я продовжував споглядати, як маєток, помираючи вирішив наостанок розважитись. Хоч усе, що перед нами постало було напрочуд реалістичним, але, тим не менш, це була лиш ілюзія, яку маєток влаштував для гостей. Це була остання ілюзія монстра – ілюзія пекла.

Раптом підлога розкололась, перетворившись на глибоку прірву, де жеврів пекельний вогонь. Прірва пожирала все, що падало на підлогу. Стіл, їжа, напої, інструменти оркестру, стіни, люстра, картини… навіть деякі присутні провалились у прірву, яка засмоктувала все, тамуючи свій голод.

Пропхнувшись через натовп людей, які бігали в різні сторони, до нас підійшла незнайома мені жінка середніх літ. Як і всі вона мала збентежений та зляканий погляд, її раніше шикарна зачіска скуйовдилась, а неперевершене синє плаття перетворилось в дрантя.

– Містере… – задихаючись мовила вона. – Містере Андервуд, що тут збіса відбувається?

– Не хвилюйтесь, мадам, – відповів граф, – скоро все скінчиться, і ви станете вільною.

– Про що ви говорите? Ми всі тут помремо!

– Повірте, мадам, ми уже мертві.

– Ви божевільний! – лиш встигнула сказати вона, як з криком провалилась у прірву.

Ми були тут, але водночас були неначе осторонь. Ми знали правду, тому ілюзія не мала над нами влади. Ми спостерігали за цим, неначе дивилися виставу, яку влаштував маєток допоки злякані душі намагалися врятуватися від загибелі, якої насправді не існувало.

Я поглянув на годинник, який показував восьму тридцять вечора. З кожною хвилиною пекло ставало все жахливішим і прірва розширювалась все більше цілком пожираючи маєток, більшість стін якого перетворилися в попіл. Крики гостей переривав зовнішній гуркіт. Механічні істоти знищували кам’яного монстра. С кожною хвилиною монстр все більше потопав у власному вогні. Його життя згасало, і вистава, яку ми спостерігали доходила кінця.

Шум, крики, страх… Раптом усе це зникло. Заволоділа пітьма, і все провалилось у глуху тишу. Монстр помер.

Я відчув легкість буття, і ніжний доторк коханої Олівії.

– Нарешті, ми вільні, Річарде, – сказала вона, і цей ніжний рідний голос став для мене променем світла у пітьмі кінця.

Померши ще сто сімдесят років тому, ми нарешті стали вільні, поринувши у безмежні простори вічності.

Епілог

Не все таке, яким здається.

Реальність не завжди така, якою ми її бачимо. Допоки ми дивимось і думаємо що все бачимо і розуміємо, за вуаллю брехні може скриватися зовсім інший світ. Правда, яку ми не можемо розгледіти, адже знаходимося під впливом ілюзії.

Ви думаєте, що все знаєте? Вважаєте себе свідомою людиною? А що як це не так? Що якщо хтось керує вами, неначе маріонеткою? А чи не вважаєте ви себе свідомими тільки тому, що хтось хоче щоб ви так думали?

Ким би ви не були, де б не жили і який зараз не був би рік, озирніться. Подивіться на світ, подивіться на життя, і подумайте, чи не ілюзія усе, що ви чуєте та бачите? Можливо ви насправді не такі, якими себе вважаєте? Можливо світ інший? Можливо хтось кожен день навіює на вас ілюзію, кормить брехнею в яку ви завзято вірите? Подумайте над цим.

Можливо ваше життя – лиш ілюзія, а ви давно вже мертві.