Мертвий бал

– Містере, Річард! – крикнув граф Андервуд, запримітивши мене.

«Чорт, тільки не це!» – подумав я, і авжеж підійшов до графа, який спілкувався з якимось молодим юнаком, що носив маску дивної істоти.

– Так?

– Познайомся, – мовив граф Андервуд, – це Генрі, син містера Тілні. Він вперше на балі.

– Дуже приємно, – сказав я і ми пожали руки.

– Я багато чув про вас, – сказав Генрі. – Як мені відомо, ви науковець. Я читав одну з ваших робіт.

– Приємно чути, – відповів я, хоч думками був далеко.

– Це була «Свідомість у часи культури», – продовжував Генрі. – Мушу визнати, ви дуже влучно описали культуру і поведінку людей нашого століття.

– Дякую.

– Я також читав цю роботу, – втрутився граф. – Між іншим дуже цікава. У містера Лайта є ще багато цікавих робіт. Чи не так, містере Лайт?

– Авжеж, – коротко відповів я.

– Ви могли б розповісти про деякі з них? – поцікавився Генрі.

Потрібно дістатись до Олівії, і вшиватись звідси допоки годинник не пробив північ. Але як відірватись від цієї розмови? Я ж не можу просто знехтувати графом і цим молодиком, який так цікавиться моїми книгами. Що ж робити?

– Містере Лайт… – перепитав Генрі.

Я поглянув на нього, і певно мій погляд був занепокоєним, адже Генрі добавив:

– Усе добре?

– Так… Так, містере Тілні.

– Ви могли б розповісти про деякі свої роботи? Якщо вас це звичайно не обтяжить.

Я глипнув на годинник, і побачив, що до півночі залишилось менше десяти хвилин. І тут я зрозумів, що до біса ввічливість, оскільки через десять хвилин усі присутні не пам’ятатимуть взагалі нічого.

– Пробачте, містере Тілні, – поспіхом сказав я. – Я неодмінно вам усе розповім, але пізніше. Зараз мушу негайно йти до дружини.

Тілні щось відповів, але я не почув, адже вся моя увага була направлена на Олівію.

– Олівія! – сказав я, коли підійшов.

– Ох… Річарде. Ти налякав мене, – спокійно відповіла вона. – Познайомся, це моя давня подруга…

– Нам потрібно негайно йти! – перебив її я.

– Але що трапилось?

Я відвів її в сторону, щоб ніхто нас не чув.

– Олівія, видіння повторилось.

– Так? – у голосі Олівії почулось занепокоєння.

– Я зрозумів в чому справа. Це тебе здивує, але…

Я знову глипнув на годинник, який показував без хвилини північ.

– Чорт! – приглушено крикнув я.

– Що трапилось? – сказала Олівія.

– Нажаль пояснювати немає часу. До півночі залишилась хвилина… Нам потрібно забиратись звідси. Негайно!

Тримаючись міцно за руки ми побігли до парадного виходу. Годинник відбивав останні секунди…

– Будь ласка, швидше, – знервовано мовив я, і в той же час відчув на собі здивовані погляди присутніх, але мені було байдуже.

Ми майже добігли до дверей. Залишався лиш метр і я уже доторкнувся ручки, як…

6

Ми спізнились. Бісова стрілка на годиннику дійшла півночі, і все повторилось спочатку. Але хоч тепер у мене було вдосталь часу, щоб пояснити все Олівії.

– Нам потрібно негайно покинути бал, – сказав я.

– Що? – на обличчі Олівії проступило здивування. – Але чому? Ми ж тільки но прийшли.

– А що як я скажу, що ми прийшли ще сто сімдесят років тому…

– Що за нісенітниці ти верзеш, Річарде?

– Я знаю, це звучить як божевілля, але кохана… ти повинна мені повірити. Тільки якщо ти повіриш мені, у нас буде шанс на порятунок.

– Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, що бал насправді триває уже сто сімдесят років.

– Але це неможливо…

– Я теж так думав.

– Тоді виходить, що… – Олівія зробила паузу, намагаючись осмислити мої слова.

– Так, Олівіє, ми давно мертві. А весь бал… Це все ілюзія, і не більше.

– Звідки ти все це взяв?

Я розповів їй про ведіння, що раптово почали приходити до мене. Розповів, що бачив у тих видіннях, розповів, що насправді цей маєток розвалюється і його збираються знести. Спершу Олівія не дуже вірила, але я продовжував. Я відкрив їй очі на те, що ми – привиди, а бал – лиш ілюзія. Я розповів їй, що люди майбутнього – точніше теперішнього, адже це ми скоріш застрягли в минулому допоки час продовжував іти – часто чують наш бал, хоч насправді його давно вже немає. Маєток перетворився на закинутий будинок з привидами, і ці привиди – ми, хоч самі того не підозрюємо.

– Але чому? – запитала Олівія.

– Тому що час у цьому місці зупинився допоки у всьому світі продовжував йти. Я не знаю як пояснити цю аномалію, але коли час доходить півночі, вечір повторюється, і присутні все забувають. Бал для них тільки починається, хоч насправді триває уже більше століття.

– Вічні веселощі, – замріяно сказала Олівія.

– Щось таке… – відповів я. – Але цим веселощам скоро може настати кінець. Як я уже говорив, маєток збираються знести. Ти розумієш? Його збираються знищити! Мене хвилює, що у такому випадку буде з нами? Чи вплине це на нас? Адже стіни маєтку – це неначе оболонка де час не плине, а що як цю оболонку зруйнувати? Що тоді? Саме тому ми повинні негайно забиратись…

– Але ж ти не знаєш, що станеться із нами за стінами маєтку?

– Так само, як і не знаю, що станеться в його стінах. Маєток помре, і скоріш за все помремо і ми.

– Але ж ми уже мертві?

– Так… Олівіє. Ти права. Але…

– Що? Кажи!

– Я тут подумав, що краще вічність блукати по Землі, ніж зникнути разом із маєтком чи вічно знаходитись на балу, знаючи всю правду. Для вас бал постійно починається, але для мене він триває, і така одноманітність доведе мене до божевілля.

Олівія уважно слухала. Її обличчя стало блідим, неначе у вампіра, і я одразу ж відчув, як мені її шкода. Я намагався врятувати свою кохану від неминучого кінця, або ж нестерпної вічності, але чи варто було? Адже для неї все було реальним. Більш того, я не знав, що станеться після знищення маєтку. Можливо бал буде тривати, і триватиме вічно.

Єдине у чому я був впевнений це те, що без коханої моє життя буде нестерпним. Саме тому йти з маєтку без Олівії немало сенсу.

– Я розумію, що складно все це прийняти і усвідомити, але прошу, повір мені. Давай просто покинемо цей бал.

Я глипнув на годинник, і згадав, що саме зараз оркестр має грати «Вальс дощу» Шопена.

– Це вже третій вечір після того як я почав бачити видіння і все пам’ятати, – продовжив я. – Ми вже намагалися втекти, але нам не вистачило часу. Вечір повторився і ти знову все забулась. Дозволь, як доказ своїх слів сказати… Через хвилину оркестр заграє «Вальс дощу» Шопена і всі закружаться в танці, якщо станцюємо ми.

Ми закружились у вальсі, і в туж мить майже всі присутні прослідували нашому прикладу. Хоч цей танець повторювався уже третій раз, але як і два попередніх, він був унікальним і подарував приємне відчуття радості.

Після танцю, Олівія, як і минулого разу знесилено впала на крісло, сказавши слова, які я так бажав почути:

– Я вірю тобі, коханий. До півночі ми покинемо це місце.

7

Не озираючись ми швидко направились до виходу. На щастя ніхто нас так і не зупинив, і питання типу «Чому ми так швидко покидаємо бал?» не стали нам заважати. Усі були надто зайняті вишуканими стравами, смачним питвом та цікавими розмовами, і до нас нікому не було діла. Тому без жодних складнощів і перепон ми швидко дістались парадних дверей.

Дійшовши до парадних дверей ми на мить зупинилися.

– Ти впевнена, що хочеш цього? – запитав я. – Ми ж не знаємо, що на нас чекає за стінами маєтку. Можливо там уже день, а не вечір, який ми бачимо у вікнах, можливо там взагалі інший світ… Невідомий, небезпечний. Ти готова ризикнути і зробити крок в невідоме?

– Так, Річарде, – впевнено відповіла Олівія.

– Щоб не сталося за стінами, пам’ятай, що я завжди тебе кохав і кохатиму вічно.

Міцно обійнявшись, ми поцілувались, поцілувались так, неначе це був останній поцілунок… Пристрасно та щиро.

– Настав час зробити крок у новий світ, – сказав я, і натиснувши на ручку легенько штовхнув двері, але…

Двері не піддались!

Я штовхнув сильніше, і вже тоді зрозумів, що усе марно.

– Чорт! Чому вони зачинені?

– Можливо, щоб ніхто сторонній не зайшов? – припустила Олівія.

– Але в такому випадку біля виходу повинен сидіти охоронець. Що як комусь стане зле, і йому потрібно буде негайно вийти? Але де цей бісовий охоронець?

– Коханий, не нервуйся. Давай просто пошукаємо інший вихід.

Не минуло й п’яти хвилин як ми знайшли двері, що вели на заднє подвір’я. Але й вони були зачинені!

– Ці також зачинені, – уже спокійніше мовив я. – Нам залишається лиш одне: попросити ключі в містера Андервуда.

– Але що ми йому скажемо?

Я на мить замислився.

– Скажемо, що мені стало зле, і я захотів вдихнути свіжого повітря.

Я поглянув на годинник, що вже стало для мене звичкою. До півночі залишалось три години сорок хвилин.

Ми повернулись у зал, і у десятках присутніх почали шукати графа. Довго шукати не прийшлось, граф сам знайшов нас.

– Містер і місіс Лайт, – весело мовив граф. – Як вам свято?

– Чудове, містере Андервуд, – відповів я.

– У вас занепокоєні обличчя, – уже більш стривожено сказав граф. – Усе добре?

– По правді мені трохи зле… Хотілось би вдихнути свіжого повітря.

– У такому разі, містере і міс Лайт, ходім на другий поверх. З балкону відкривається неперевершений вид.

Піднявшись широкими сходами ми вийшли на просторий балкон з я кого й справді відкривався чудовий вид. Переді мною постав ліс, а за ним виднілися дахи будинків. Свіже повітря заповнило легені, а легенький вітерець ніжно пестив обличчя.

Фактично ми вийшли на двір, хоч досі знаходились в маєтку, але реальність не змінилась. Якщо брати до уваги моє останнє видіння, то зараз повинен бути день, або ж що найбільше – захід сонця. Але на дворі була темна ніч. Отже допоки ми знаходимось у маєтку реальність не міняється.

– Правда, чудовий відкривається вид, містере і міс Лайт?

– Неперевершений, – сказала Олівія.

– А вам як? – звернувся до мене граф.

– Так… Чудовий.

– Ви якийсь занепокоєний, містере Лайт, – продовжував граф. – Ви впевнені, що все добре?

Як сказати містеру Андервуду, що ми хочемо покинути бал? Тоді він може прийняти це, як образу чи зневагу. Єдиний вихід був сказати все як є. І взагалі яка різниця, чи почне граф дивитись на мене як на божевільного чи повірить? Якщо не діяти негайно, не зміниться ніщо, і вечір повториться спочатку.

– Насправді, містере Андервуд, – почав я, – ви маєте рацію.

– Невже вам не подобається бал?

– Ні, бал чудовий. Мене тривожить інше.

– І що ж?

– Те, що бал триває уже більше століття, але про це ніхто не знає! – зненацька випалив я.

Після цих слів запанувала глуха тиша. І сильна напруга виникла між трьома нами. Вираз обличчя містера Андервуда не видавав здивування чи сміху. Скоріш граф був занепокоєний і задумливий, аніж здивований.

– Мій чоловік… – поспішила виправдовувати мене Олівія, але граф її перебив.

– Отже і ви тепер усе знаєте, – мовив він, і його слова пролунали неначе неочікуваний грім: злякали, але водночас здивували.

8

Ми пройшли у досить велику кімнату по обидві стіни якої розмітились стелажі з великою колекцією різних книг, зокрема я помітив свої роботи. У кінці кімнати на фоні велико вікна стояв широкий дубовий стіл та крісло. Усюди валялися якісь книги та папери, особливо їх було багато на столі. Повітря було затхлим. Увесь цей безлад освітлювала невелика люстра, що звисала із високої стелі.

Ми зайшли у кабінет графа Вільяма Андервуда.

– Що ви мали на увазі, коли сказали, що й ми усе знаємо? – одразу запитав я, коли ми зайшли до кабінету.

Граф зачинив двері, і шум музики та розмов враз зник.

– Вам почали являтись ведіння, містере Лайт? – одразу ж запитав граф.

– Так, але…

– І видіння були про маєток?

– Так.

– Як давно ви їх бачите?

– Уже третю ніч.

Містер Андервуд зняв маску і почав щось шукати серед книг на стелажі. Ми також познімали маски, які тепер викликали скоріш роздратування, аніж веселили.

– Можливо ви поясните звідки знаєте про мої видіння? – роздратовано запитав я.

– Рік тому подібні видіння почали являтися мені, – промовив граф, продовжуючи пошуки. – У видіннях мені являвся маєток, але він був майже розваленим.

– Те саме бачив я.

– Я дійшов висновку, що бачу майбутнє, але… – граф запнувся.

– Згодом ви зрозуміли, що бачите реальність, – добавив я.

– Так, містере Лайт. Саме так.

Виявляється я був не перший, до кого почали навідуватись видіння. Власник маєтку – був першим, і саме йому першому прийшлось пережити усвідомлення того, що він і всі присутні – привиди, а його бал – ілюзія.

– Вам і досі являються ці видіння? – запитав я.

– Ні, – із сумом відповів граф. – Десь місяць тому припинились.

Граф нарешті знайшов те, що шукав. У руці він тримав негрубу книжечку із шкіряною палітуркою.

– Але увесь рік я записував видіння, аналізував їх, – сказав граф, показуючи щоденник. – Інколи видіння приходили до мене кілька разів на день – зазвичай у перші дні, але згодом вони почали являтися все рідше й рідше, і ось уже місяць я нічого не бачив.

– Що саме ви записували? – запитала Олівія, яка досі тихо стояла, не в змозі усвідомити усе, що відбувається.

– Візьміть, – промовив граф, вручаючи мені щоденник. – Я намагався зрозуміти, чому видіння приходять до мене. Записуючи й аналізуючи їх я дійшов багатьох висновків.

– Яких саме? – запитав я, гортаючи щоденник.

Граф сперся на стіл.

– Наприклад, я зрозумів, що на території маєтку час зупинився допоки в реальному світі продовжував йти. Тобто час мав вплив і на маєток, але чомусь для нас – зупинився. Я не знаю, як пояснити цю аномалію, але усе що ми бачимо – ілюзія, а бал ще півтора століття назад закінчився… Чи повинен був закінчитись. Ще я зрозумів, що маєток живий.

– Живий?

– Так! Він неначе жива істота, яка намагалась про щось попередити свого хазяїна. Але оскільки я не зрозумів видінь, маєток знайшов вас. Він надіється, що ви врятуєте його.

– В останньому видінні я бачив двох людей, які планували знести маєток.

– Можливо саме про це він хоче вас попередити. Маєток не хоче помирати! І ви його остання надія.

Я поклав щоденник на стіл і підійшов до вікна. До півночі залишалось дві години п’ятдесят шість хвилин.

9

На теплий сонячний день лягли сутінки. Небо набуло багряного відтінку, а сонце ховалось за обрій. Дев’ятирічна Кеті каталася із татом на велосипедах. Вони саме проїжджали біля старого закинутого маєтку, як щось змусило Кеті різко зупинитись.

Вона побачила на другому поверсі у вікні чоловіка, що сумно дивився вдаль.

– Кеті, що там? – запитав тато, зупинившись поряд.

– Тату, там у вікні чоловік, – відповіла Кеті.

Тато поглянув, але нікого не побачив. Лиш холодна дрож прокотилась по його тілу. Він знав, що у цьому маєтку за легендою водяться привиди, і хоч сам у це не вірив, але страх відчув.

– Доню, там нікого немає, – відповів він.

– Невже ти його не бачиш? Тепер він дивиться на мене.

У тата перехопило подих. Він знову поглянув, але так нічого й не помітив.

– Давай краще поїдемо далі, доню. Певно то теперішній власник маєтку Джон оглядає його, – відповів тато, хоч сам не вірив у свої слова.

Але Кеті продовжувала дивитись на чоловіка.

10

Я дивився у темінь ночі, як нове видіння явилось мені. Були сутінки, день доходив кінця. Гарненька дівчинка уважно дивилась на мене, а я дивився на неї. Дівчинка бачила мене, і я був у цьому впевнений. Отже я ще існую, хоч і не в людському тілі, але у людській подобі. Ще там був чоловік, скоріш за все її тато, але він мав занепокоєний вигляд, неначе це місце навіювало на нього страх. І тут я зрозумів, що чоловік мене не бачить, бачить тільки дівчинка, яка розповідає йому про мене. А він дивиться… Все вдивляється, але мене не помічає. І саме це викликає у нього страх.

Неприємне відчуття бути привидом, який лякає.

І тут дівчинка та чоловік поїхали далі, а я виринув із видіння.

– Річарде… Річарде, – повторювала Олівія.

Я обернувся, і поглянув на неї. Вона мала занепокоєний і знервований вигляд.

– Що сталося? Я уже майже хвилину тебе кличу, а ти ніби не чуєш.

– Я знову бачив видіння.

Вільям Андервуд схопився.

– Що там було? – одразу запитав він.

– Нічого особливого. Дівчинка і її тато. І дівчинка бачила мене.

– Ви впевнені, містере Лайт?

– Абсолютно. Але її тато мене не бачив. Бачила тільки дівчинка.

– Якщо нас хтось бачить значить ми ще існуємо, навіть якщо давно втратили свої тіла, – мовила Олівія, неначе прочитала мої думки.

– Але чому мене не бачив тато?

– Певно тільки діти, які вірять в чудеса, можуть побачити нас, – сказав містер Андервуд. – А її тато… Скоріш за все він не вірить у привидів.

– Тому й не бачить нас, – добавив я. – А отже для нього ми не існуємо.

Вільям Андервуд поглянув на годинник, і сказав:

– До півночі залишилось менше двох годин, і тоді усе повториться знову. Ви щось вигадали, містере Лайт?

– Нажаль ні.

– Ви потрібні маєтку, містере Лайт. Ця бідолашна істота не хоче помирати…

– Містере Андервуд, ви замислювались над тим, що станеться з нами, якщо маєток знесуть?

– Навіть не уявляю, – сумно відповів Андервуд. – Ви єдині, до кого промовляє маєток. Тепер уся надія на вас, містере Лайт. Мій кабінет у вашому розпорядженні, а мені пора навідати гостей в залі.

Він вийшов, залишивши мене та Олівію на самоті серед тисячі бумаг, книг та нестерпно затхлого повітря. Я відчинив вікно, і приємний вітерець зайшов до кабінету.

11

«Маєток – жива істота!» «Ти повинен врятувати його!» «Уся надія на тебе!»

Подібні думки крутились виром у моїй голові. Я почувався унікальним, почувався обраним, але разом із відчуттям унікальності прийшло й відчуття відповідальності.

Як би це дивно не звучало, але маєток був не просто мертвою будівлею. Маєток був живим. Його стіни дихали, у нього була свідомість, він промовляв до мене… Його час доходив кінця, але як і всі свідомі істоти, він не хотів помирати. Маєток передчував свою смерть, надіявся, що Вільям Андервуд його врятує, а тепер плекав ці надії щодо мене. Маєток обрав мене, але чому саме мене? Невже це через те, що я науковець? Певно саме через це, адже я не раз досліджував свідомість, час і простір. Певно тільки я міг зрозуміти цю істоту, і саме тому став обраним.

Я відчував неабиякий жаль до маєтку, відчував що зобов’язаний зробити усе, щоб його врятувати. Але я звичайний привид, якого бачать лиш діти та який не може контактувати із реальним світом. Що я міг зробити?

І тут мені прийшло усвідомлення. Ясна думка прийшла у мою свідомість, неначе прозріння. І ця думка не була пов’язана із спасінням маєтку. Думка була пов’язана із спасінням душ, яких маєток сто сімдесят років тримав у неволі.

Подивившись на ситуацію з іншої сторони я зрозумів, що маєток – не просто свідома істота, маєток – це монстр, який тримає бідолашні душі в брехні, навіюючи ілюзію балу та постійно стираючи їм пам'ять. Маєток хоче жити вічно, хоче відчувати себе потрібним, і саме тому не дає душам знайти покою на небесах. Він жорстоко тримає їх у в’язниці, а душі навіть нічого не підозрюють. Маєток – це звичайний тиран, який думає тільки про себе, а душі… Душі для нього звичайні раби, маріонетки, свідомістю яких він керує.

Ніщо не вічне. Усе має початок і кінець. Життя маєтку доходить кінця, і я не збираюся навіть спробувати його врятувати. Врятувавши маєток від загибелі, я поневолю десятки душ, в тому числі себе та кохану Олівію. А гірше за неволю немає нічого, навіть якщо про неї ніхто не здогадується.

Залишалося одне питання «Як врятувати всі душі?». Ніхто, окрім мене, Олівії та Вільяма Андервуда не знає що бал – це лиш клітка, в якій нас тримає жорстокий монстр. Мені точно не повірять, а переконувати людей покинути маєток немає часу.

Час летів невблаганно. До півночі залишалось п’ятдесят хвилин. І хто знає, що буде після півночі. Можливо маєток окрім Олівії наложить забуття ще й на графа. А що як маєток дізнався про мої наміри? Що як він наложить забуття ще й на мене? І тут постало питання, звідки маєток знав, що я науковець? Звідки він знав, що я можливо допоможу йому? Відповідь прийшла майже одразу…

Маєток знає про нас все!

Він знає усе про кожного гостя. Знає минуле та майбутнє кожного. Знає усі досягнення та невдачі. Усі потаємні страхи, думки та самі божевільні фантазії. Маєток знає про що ми думаємо!

Часу залишалось мало. І якщо я не заберусь з Олівією із цього маєтку негайно, не врятується ніхто!

Я стисло пояснив все Олівії і ми одразу ж побігли шукати Вільяма Андервуда, щоб той дав нам ключі від маєтку.

Знайшли ми його швидко, і одразу ж перейшли до суті.

– Ми покидаємо цей маєток, містере Андервуд, – твердо сказав я. – Негайно!

– Але ж маєток надіється на вашу допомогу…

– Маєток – це монстр, містере Андервуд, – продовжив я. – Він тримає ці душі в неволі! Навіює на них ілюзію! Тримає в обмані!

– Містере Андервуд, – втрутилась в розмову Олівія. – Просто дайте нам ключі.

– Я нічим не допоможу маєтку, і не бажаю йому допомагати. Ми забираємося звідси негайно!

Вільям Андервуд поглянув на нас із понурим виразом обличчя.

– Нажаль, ніхто не може покинути маєток, – сказав він. – Думаєте, я не дійшов того висновку, якого дійшли ви? Я намагався врятувати душі, хоч знав що ілюзія сильніша за мої слова. Згодом я вирішив сам покинути маєток, але він мене не відпускав. Маєток не відпустить нікого! І нажаль я не можу вдіяти нічого.

– Невже немає виходу? – безнадійно промовила Олівія.

– Врятувати маєток, – коротко відповів граф. – Це єдиний вихід.

– Я не можу нічого вдіяти…

– Маєток обрав вас, містере Лайт, отже ви можете щось вигадати.

– Навіть якщо так, я не буду рятувати того, хто поневолив десятки душ, і перетворив нас на… На привидів, які вселяють страх. Я надіюсь ви розумієте, містере Андервуд, що якщо я врятую маєток, то поневолю ці душі навічно.

– Одного дня, містере Лайт, маєток промовляв до мене. Маєток пообіцяв, що якщо я врятую його, він відпустить душі.

– І ви повірили йому?! – викрикнув я. – Містере Андервуд, я надіюсь, що ви жартуєте. Невже ви повірили монстру, який скільки часу тримав вас в ілюзії, допоки йому не знадобилась ваша допомога? Маєток просто використовує нас! Ми для нього маріонетки!

– А який у мене був вибір? – спокійно відповів граф.

– Якщо маєток не знесуть, він наложить на нас забуття допоки ми йому не знадобимся знову. Ви розумієте, містере Андервуд?

– Розумію… Але який тоді вихід?

– Дати монстру померти! Коли стіни в’язниці рухнуть, ми станемо вільні.

– А можливо помремо разом з маєтком, – припустив граф.

– Це неможливо.

– Чому ж?

– Бо ми вже мертві.

12

Годинник відбивав останні хвилини. Я стояв на балконі і міцно стискав ніжну руку Олівії. Поряд стояв Вільям Андервуд. Попиваючи віскі та милуючись зоряним небом ми чекали невідомого кінця.

– Певно вам набридло цілий рік бачити лише ніч? – запитав я у графа.

– Ніч прекрасна, містере Лайт, але боюсь ви праві. Ця одноманітність дратує. Подекуди мені найбільше хотілось побачити голубе небо та відчути проміння сонця. Але… Навкруги були лиш зорі та місяць.

Віскі чудово зігрівало у холодний вечір. Більш того воно дарувало прекрасне відчуття легкого сп’яніння, яке супроводжувалось відчуттям піднесення та щастя.

От і настала північ. Стрілка годинника магічно покрутилась в інший бік та зупинилась на сімох годинах вечора, а місяць не менш магічно почав ховатися за дерева звідки зазвичай сходив.

У залі почулась та сама музика, що грала напочатку, а приглушений шум розмов не припинявся. Час повернувся назад, а ніхто навіть не помітив. Для всіх гостей вечір тільки починався, але для мене він продовжувався.

– Містере Лайт, ви пам’ятаєте? – запитав граф.

– Так, – здивовано відповів я, адже був впевнений, що маєток зітре мені пам'ять.

– А ви, міс Лайт?

– Так… – Олівія на секунду замислилась. – Так, містере Андервуд, я пам’ятаю. Я все пам’ятаю!

– Справді? – я здивовано поглянув на Олівію. – Кохана, невже? Але…

– Ну що ж вітаю, – промовив граф до Олівії. – Маєток, можна сказати, прийняв вас. Звільнив від ілюзії.

– Але чому? – здивувалась Олівія.

– Нажаль, міс Олівія, я не знаю.

Зробивши паузу Вільям Андервуд добавив:

– Ну що ж, спустимось і подивимось, як там гості?

Коли ми йшли до сходів, коридором прокотився який невідомий звук. Щось подібне до крику… Дуже моторошного крику. Цей звук визвав у мене тремтіння. Але здавалось, що окрім мене його більше ніхто не почув.