скачать книгу бесплатно
Історiя Флоренцii. Державець
Нiкколо Макiавеллi
Бiблiотека свiтовоi лiтератури
Італiйський полiтик, фiлософ, iсторик, письменник, поет i комедiограф Нiкколо Мак’явеллi (1469–1527) особливоi слави зажив своiм знаменитим твором «Державець» (1513), в якому вiн зробив спробу сформулювати загальнi закони полiтичного життя, викласти суть «ремесла полiтика», а також визначити роль i мiсце державця в Європi та Італii ХVІ столiття. У нашi днi цi питання набули надзвичайноi гостроти та актуальностi.
Також до видання увiйшла «Історiя Флоренцii» (1520–1526) Н. Мак'явеллi, опублiкована вже пiсля його смертi (1532), в якiй вiдтворено iсторiю мiста вiд Давнього Риму до смертi Лоренцо Медiчi у 1492 роцi.
Нiкколо Мак’явеллi
Історiя Флоренцii. Державець
© А. К. Бичко, передмова, 2007
© Р. В. Варламов, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2001
* * *
Нiкколо Мак’явеллi та його епоха
Iталiйський полiтик, фiлософ, iсторик, письменник, поет та комедiограф Нiкколо Мак’явеллi особливоi слави зажив своiм знаменитим твором «Державець». Починаючи з 1532 p. цю працю перекладали й видавали багато разiв рiзними мовами – нiмецькою, французькою, англiйською, шведською, голландською, датською, iспанською, польською, чеською, болгарською, угорською, росiйською. Тепер читачi мають можливiсть познайомитися з блискучим перекладом славнозвiсного твору Мак’явеллi украiнською мовою.
Важко перелiчити всiх мислителiв та державних дiячiв, якi зачитувалися «Державцем», – вiд одного з перших теоретикiв ранньобуржуазного вчення про державу та право Юста Лiпсiя в XVI ст., iдеi якого знайшли вiдбиття в курсах, що iх читали спудеям Киево-Могилянськоi академii, аж до мислителiв та державних дiячiв сьогодення. У 1960 р. в Бостонi вийшла друком хрестоматiя пiд назвою «Мак’явеллi – цинiк, патрiот чи полiтолог?», в якiй було зiбрано всi висловлювання цього державного дiяча. Назва повною мiрою вiдтворюе всю суперечливiсть розумiння iдей мислителя. І все ж таки одне незаперечне – вiн генiй, який вперше змiг сформулювати iдею нацiональноi державностi та показати механiзм управлiння нею.
У нашi днi цi питання набули надзвичайноi гостроти та актуальностi. Особливо це стосуеться нашого державного буття. Щоб краще збагнути його, украiнцi звертаються як до досвiду полiтичного життя рiзних краiн, так i до вивчення теоретичних засад сучасноi полiтики.
Варто при цьому врахувати те, що всi цi засади спираються на концепцii, свого часу висловленi Мак’явеллi, без знання яких неможливе розумiння сутностi сучасного свiтового полiтичного процесу. Тому необхiдно звернутися до автентичного тексту праць Мак’явеллi й спробувати осягнути його з позицiй сьогодення.
Однак це неможливо зробити, не застосувавши методологii «ментального» пiдходу, коли будь-яке суспiльне явище розглядаеться в контекстi всiеi специфiки конкретноi iсторичноi епохи.
В iсторii людства нiколи не було легких часiв. І все ж таки е в нiй особливо трагiчнi та суперечливi перiоди. Саме в таку епоху й жив Мак’явеллi. І саме ця епоха вiдбилася в тiй складностi й певнiй суперечливостi положень, що були висловленi в його працях.
Так, передусiм слiд вiдзначити полiтичну нестабiльнiсть, що характеризувала державне життя Флорентiйськоi республiки, громадянином якоi був Мак’явеллi. Як вiдомо, на вiдмiну вiд Англii, Францii та Нiмеччини, Італiя, що опинилася мiж двома постiйно ворогуючими могутнiми силами – iмперiею та папством, не створила полiтичноi едностi. Виникае таке собi строкате поеднання держав – вiд незалежних економiчно Флоренцii та Венецii й до напiвфеодального Неаполя. Усi вони були значно тiснiше пов’язанi зi своiми сировинними базами та ринками збуту за межами Італii, нiж одна з одною. Усе це породжувало нескiнченнi збройнi сутички мiж Флоренцiею, однiею з типових торгово-промислових республiк Італii, та близькими й далекими сусiдами – зокрема, Римом, Романьею, Венецiею, Ломбардiею, Сицилiею.
Невелике мiсто охоплене активним полiтичним життям. «У Флоренцii полiтиками були всi… Не завжди у Флоренцii полiтичний досвiд набувався в спокiйних умовах, iнодi його доводилося засвоювати пiд дзвiн мечiв, пiд гуркiт будинкiв, що завалювалися, пiд жахливе калатання дзвонiв у диму пожеж, серед змов i революцiй, – свiдчить вiдомий дослiдник творчостi Мак’явеллi А. Дживилегов. – А в мирнi часи полiтика зливалася з веселощами, з карнавальними пiснями й наспiвами танцюристiв. Полiтика пронизувала все. Мак’явеллi нею упивався»[1 - Дживилегов А. Предисловие // Никколо Маккиавелли – М.; Л.: Academia, 1934. – Т. І. – С. 24.].
У такому бурхливому свiтi й минало життя Мак’явеллi. Вiн народився 3 травня 1469 р. в невеличкому маетку Монтеспертолi в аристократичнiй родинi з середнiми статками. Про аристократичне походження свiдчить герб iз зображенням блакитного хреста, в кожен з кiнцiв якого забито срiбний цвях. Саме цвях i був символом родини, адже цвях iталiйською мовою – chiavello, звiдси – machiavello – «дошкульний цвях». Це мало пiдкреслити силу роду, який умiе постояти за себе.
По якомусь часi родина Мак’явеллi переiжджае до Флоренцii, де батько працював законодавцем. Широка освiченiсть Нiкколо, постiйне читання творiв класикiв античностi – римських в оригiналi та грецьких у перекладi, ознайомлення за допомогою батька з основами юридичноi науки та практики – усе це сприяло тому, що вiн замолоду проявив себе як досвiдчений полiтик i здобув авторитет серед громадян Флоренцii. У вiцi двадцяти дев’яти рокiв його обирають на засiданнi Великоi ради (уряду республiки Флоренцiя) на посаду другого канцлера.
Це була дуже висока урядова посада. Починаючи з XI–XIII ст. у Францii, Нiмецьких землях та в Італii формуеться iнститут канцлерiв, якi зобов’язанi були забезпечувати всю внутрiшню та зовнiшню дiяльнiсть держави.
З огляду на свiй фах, канцлери мали володiти великим обсягом спецiальних знань – досконало знати мови, закони, архiвну справу, iноземнi звичаi, дипломатiю. А це в свою чергу сприяло iхнiй власнiй творчiй дiяльностi – нерiдко вони ставали авторами полiтичних та iсторичних праць, хронографiв тощо.
У Флорентiйськiй республiцi, на чолi якоi стояв виборний керiвник (зазвичай це був учений-гуманiтарiй, широко вiдомий своiми науковими працями), було двi канцелярii. Канцелярiю Синьйорii очолював перший канцлер – канцлер республiки, який займався в основному зовнiшньополiтичними справами. Друга ж канцелярiя керувала внутрiшнiми справами республiки, на чолi ii стояв найголовнiший канцлер – другий канцлер. З 18 червня 1498 р. саме цю посаду зайняв Мак’явеллi й протягом чотирнадцяти рокiв самовiддано працював для блага республiки. Упродовж цих рокiв Мак’явеллi написав безлiч листiв (так, у Флорентiйському державному архiвi iх налiчуеться понад чотири тисячi), урядових розпоряджень, вiйськових наказiв, державних проектiв. Вiн здiйснив тринадцять вiйськово-дипломатичних поiздок до рiзних держав, був органiзатором та учасником кiлькох вiйськових кампанiй, iнiцiатором народного ополчення. Коли Мак’явеллi виповнилося тридцять три роки, вiн одружився з Марiеттою Корсiнi й потiм усе життя пiклувався про свою родину (вiн мав п’ятеро дiтей – чотирьох синiв та одну доньку).
До нас дiйшла характеристика Мак’явеллi тих рокiв, дана його сучасником. Оскiльки пiсля смертi Мак’явеллi за наказом Ватикану були спаленi не тiльки його твори, але й усi його портрети, то це свiдчення надзвичайно цiнне: «Мак’явеллi був середнього зросту, худий, з надзвичайно жвавими очима, темним волоссям, маленьким носом, невеликою головою, широким чолом, з майже завжди стиснутими вустами. Весь його зовнiшнiй вигляд свiдчив про те, що це тонкий спостерiгач i мислитель. На його вустах завжди грала саркастична усмiшка, надаючи йому вигляду неупередженого, розважливого, дошкульного чоловiка. Мак’явеллi мав дуже розвинуту уяву, яка часто захоплювала його й заносила так далеко, що вiн iнодi здавався абсолютним мрiйником. Вiдразу пiсля обрання вiн узявся вiрно служити батькiвщинi з усiею пристрастю давнього флорентiйця, натхненного поганством та республiканським Римом. Якщо вiн i не був цiлковито задоволений тодiшньою формою правлiння, то все ж мав неабияке задоволення вiд того, що скiнчилася тиранiя Медiчi та владарювання ченця (йдеться про Джiроламо Савонаролу – релiгiйного, полiтичного реформатора, пiсля страти якого на мiсце другого канцлера Великою радою Флоренцii було обрано Мак’явеллi. – А. Б.). Безперечно, спiлкування з Марчелло Вiрджiлiо (першим канцлером Синьйорii, професором Флорентiйського унiверситету. – А. Б.) було надзвичайно корисним для його занять; цiлком можливо, що вiн, крiм того, вiдвiдував i деякi лекцii свого старшого колеги»[2 - Виллари П. // Никколо Маккиавелли. История Флоренции. – Л., 1973. – С. 353.].
Саме в цi часи сформувалися основнi засади науковоi творчостi Мак’явеллi. Вони зводилися до намагання оцiнювати конкретнi подii крiзь досвiд iнших народiв та держав.
Крiм зовнiшнiх конфлiктiв, Італiя часiв Мак’явеллi переживала внутрiшнi труднощi, пов’язанi з тим, що змiцнiли нацiональнi держави – Іспанiя, Португалiя, Францiя, Англiя, де королiвська влада, спираючись на пiдтримку мiського населення, створила всi умови для розвитку торгового, фiнансового та промислового капiталу, й цим самим сприяла витiсненню iталiйських купцiв iз земель, де вони вiками панували. Ослабленню iталiйських земель сприяла також i полiтика Ватикану, який не був зацiкавлений у iхнiй едностi, намагаючись створити умови для подальшого маневрування перед загрозою гуманiстично-ренесансних явищ.
Даремно Мак’явеллi закликав до еднання всiх iталiйських земель перед небезпекою iноземного загарбання. Заслiпленi власною гординею, породженою переконанням у своiй культурнiй вищостi, та iдеею прямоi спадкоемностi щодо Риму та Грецii, iталiйськi держави й далi ворогували мiж собою, чим сприяли розгрому Італii, зокрема й падiнню Флорентiйськоi республiки. Пiсля розгрому iспанськими вiйськами французiв при Равеннi в квiтнi 1512 р. й жахливоi рiзанини, яку вони вчинили, гонфалоньер (голова Флорентiйськоi республiки) тiкае з Флоренцii. Вiдновлюеться Синьйорiя Медiчi. Мак’явеллi спочатку висилають з мiста, а 1513 р. арештовують, кидають до в’язницi й пiддають тортурам (його пiдтягували на дибi й завдали шiсть ударiв батогом). Із в’язницi вiн вийшов завдяки амнiстii, у зв’язку з обранням на папський престол Джованнi Медiчi, який прийняв iм’я папи Льва X.
Цi переслiдування були пов’язанi з тим, що Мак’явеллi мав дружнi стосунки з групою змовникiв проти тиранii Медiчi. Змова була невдалою. Це була змова таких собi «книжникiв», далеких вiд умiння здiйснювати конкретну полiтику. Так, один iз змовникiв примудрився навiть загубити аркуш з iменами вiсiмнадцяти учасникiв, яких невдовзi й схопили. Органiзаторiв змови – Паоло Босколi та Агостiно Каппонi – було страчено.
Мак’явеллi разом iз сiм’ею переселяеться до свого невеличкого маетку в сiльськiй мiсцевостi – Сант-Андреа в Перкуссiна. Розташований бiля придорожнього готелю на шляху до Рима, цей маеток дiстав назву «Готельчик» («Альбергаччо»).
Позбавлений у вiцi сорока чотирьох рокiв прибуткiв та всiх посад, Мак’явеллi тяжко переживае це. Вiн живе життям, ритм якого описуе в листi вiд 10 грудня 1514 р. до свого друга Вiталi: «Я встаю зi сходом сонця i йду до гаю подивитися на роботу лiсорубiв, якi вирубують мiй лiс, звiдти прямую до струмка, а потiм до птахоловного току. Я йду з книжкою в кишенi – або з Данте чи Петраркою, або з Тiбулом чи Овiдiем. Я читаю про iхнi любовнi iнтриги та пригоди, згадую те, що сам пережив, i деякий час насолоджуюсь цими згадками. Потiм заходжу до корчми, що при великiй дорозi, розмовляю з подорожанами, розпитую про новини з батькiвщини, прислухаюся до iхнiх розмов та приглядаюся до рiзних уподобань i фантазiй людей. Тим часом настае обiдня пора, i я сiдаю зi своею сiм’ею за скромну трапезу… Пiсля обiду знову повертаюся до корчми, де зазвичай уже сидять корчмар, м’ясник, мельник та цегельник. З ними я проводжу решту дня, граючи в карти… Коли настае вечiр, повертаюся додому i йду до своеi робочоi кiмнати. На порозi скидаю селянський одяг, геть забруднений. Вбираюся в розкiшне свiтське вбрання й вирушаю до великих людей давнини. Привiтно ними зустрiнутий, я споживаю те, до чого придатний i для чого народжений (йдеться про спiлкування з книжками античних фiлософiв, поетiв, мислителiв. – А. Б.). І менi не соромно розмовляти з ними, питати про причини iхнiх вчинкiв, а вони охоче менi вiдповiдають. Через чотири години я не вiдчуваю втоми, забуваю всi страждання, не помiчаю злиднiв, мене не лякае смерть, i я весь поринаю в цей забутий свiт»[3 - Алексеев А. С. Маккиавелли как политический мыслитель. – М., 1980. – С. 110–111.].
Саме в цей перiод вiдбуваеться формування Мак’явеллi як мислителя. Цьому сприяв той трагiчний факт, що Флоренцiя втратила генiального практика в полiтицi, штовхнувши його на шлях теоретичноi дiяльностi.
Вiдомо, що сучасники давали високу оцiнку Мак’явеллi як полiтику. В цi роки вiн отримуе ряд пропозицiй – зайняти мiсце секретаря кардинала Просперо Колонна в Римi, стати на службу до французького монарха. Але Мак’явеллi, патрiот Флоренцii, не може прийняти цi пропозицii вiд ii ворогiв.
Важко видiлити певнi етапи творчостi Мак’явеллi, бо вiн водночас займався всiм, що й створило таке широке розмаiття його праць, – про це свiдчать самi назви творiв: «Державець» (1513), «Роздуми про першу декаду Тiта Лiвiя» (1513–1516), «Дiалоги, або Роздуми про нашу мову» (1514–1516), «Золотий осел» (1516–1517), «Бельфагор», «Мандрагора» (1518), трактат «Про вiйськове мистецтво» (1519–1520), «Роздуми про засоби упорядкування справ у Флоренцii пiсля смертi герцога Лоренцо» (1520), «Опис подiй у мiстi Луццi» (1520–1525), комедiя «Клiцiя», «Історiя Флоренцii» (1520–1526), переклад байок Плавта та iншi.
Кожен з творiв Мак’явеллi мае свою неповторну цiннiсть. Так, у комедii «Мандрагора» автор довiв до завершення стильовi особливостi, характернi для «Комедii про скриню» (1508) Лодовiко Арiосто та комедii «Каландро» (1513) кардинала Бабiенi. Саме тому Мак’явеллi вважаеться засновником сучасноi комедiографii.
Маловiдомими, але, на наш погляд, важливими з позицiй аналiзу становлення мислителя й теоретика, е лiтературнi твори Мак’явеллi. Крiм «Мандрагори», комедiя «Клiцiя» вiдкривае нам ще один бiк його творчостi – глибокий зв’язок з римською драматургiею. Разом з тим у сюжетi «Клiцii» вiдтворено одну зi сторiнок життя Мак’явеллi – його «любовний шал» до спiвачки та актриси Раффаканi Салютатi. Комедiйнiсть невесела – змальовуючи себе в образi старого залицяльника Нiкомаха (в iменi якого простежуеться абревiатура iменi Нiкколо Мак’явеллi), висмiюючи його (а фактично самого себе), автор змальовуе суперечливiсть «потоку життя».
В единому своему новелiстичному творi «Бельфагор» Мак’явеллi пiдкреслюе зло реального життя – чорт, познайомившись iз земними конфлiктами й трагедiями, проситься назад у пекло. Там спокiйнiше, нiж на землi.
У поетичних творах, чотирьох капiтоло (невеличких поемах, якi характеризуються сатирично-бурлескними мотивами) – «Про невдячнiсть», «Про долю», «Про пиху», «Про випадок», – можна простежити становлення основних iдей тих творiв, якi прославили його iм’я, – «Державець» та «Історiя Флоренцii».
І все ж уся лiтературна творчiсть Мак’явеллi нерозривно пов’язана i певною мiрою пiдпорядкована Мак’явеллi-полiтику: практику та теоретику.
Початки його теоретичних пошукiв припадають на 1513 p., коли вiн розпочав «Роздуми про десять книжок Тiта Лiвiя». Мак’явеллi поставив перед собою завдання: в дiалозi з мудрими спiвбесiдниками, починаючи вiд Платона й Арiстотеля, сформувати для себе своi власнi максими. Але коли з’являеться надiя повернутися до практичноi полiтичноi дiяльностi, вiн переривае роботу над «Роздумами» (було написано вiсiмнадцять роздiлiв, останнi завершено лише в 1522 p.).
Саме надiя на повернення до «живоi» полiтики змусила Мак’явеллi написати славнозвiсного «Державця», який мав прислужитися новим володарям Флоренцii, давши iм своерiдну програму управлiння державою.
І хоч за часiв Мак’явеллi ця тема була досить модна, однак саме в нього вона набула такого звучання, що стала, можна сказати, вiчною. Тому до «Державця» в XVI–XVII ст. зверталися по допомогу в дипломатичному та полiтичному мистецтвi; у XVIII ст. – в iсторiографiчному планi, а в XX ст. – як до класичноi працi з полiтологii.
Це стае зрозумiлим, коли розглянути основнi iдеi працi Мак’явеллi. Центральною серед них е проголошення могутностi та сили людини, ii розуму, знань та волi, що й робить ii творцем-Демiургом, здатним змiнювати свiт вiдповiдно до власних потреб та планiв.
Адже саме це розумiння людського буття проголосила епоха Мак’явеллi, епоха титанiв Вiдродження. Вiдбуваеться рiзкий перехiд вiд статичного середньовiчного свiтобачення до визнання вiчноi рухливостi й навiть внутрiшньоi невпорядкованостi, конфлiктностi свiту. Принцип авторитаризму зберiгаеться, але вiн втрачае, так би мовити, монархiчний («монологiчний») характер. На змiну йому приходить республiканський принцип, коли авторитетними стають не тiльки бiблiйнi iстини, але й античнi авторитети та схiдна мудрiсть (певний полiфонiзм). І едине, що абсолютне в цьому вiчно рухливому свiтi, – це унiверсальна людина, надiлена безмежними пристрастями, що й становить ii найбiльшу цiннiсть.
Саме сила пристрастей, ламаючи будь-яку мораль, стае мiрилом людського буття, його найвищого змiсту. І це зрозумiло. Людина-творець, орiентована на земнi, можна сказати, «тiлеснi» цiнностi, вiдкидала усталенi норми моралi, в епоху Вiдродження нерозривно пов’язанi ще й з мораллю клерикально-християнською, бо новi моральнi засади ще тiльки формувалися.
І можна смiливо зазначити, що бiля джерел цiеi новоi моралi одним iз перших стояв Нiкколо Мак’явеллi. Адже до «Державця» iснувало поняття вiрностi Богу, князю, королю, синьйоровi, а Мак’явеллi перший проголосив iдею stato – iдею Батькiвщини.
Власне, звiдси його зацiкавлення полiтичною проблематикою. Мак’явеллi проголосив iдею едностi Італii значно ранiше вiд того часу, коли окремi народи Європи, усвiдомивши свою нацiональну iдентичнiсть, стали на шлях нацiонально-визвольноi боротьби, вiдомоi як «Весна народiв» (1848 p.). Оцiнюючи значення заклику Мак’явеллi до нацiональноi едностi, видатний iталiйський поет кiнця XIX ст. Джозуе Кардуччi зазначае: «Я – Італiя велика i едина. І виховав мене Нiкколо Мак’явеллi!»
Як же з цим узгодити високу оцiнку единодержавноi монархiчноi влади, якою сповненi сторiнки «Державця»? Це стае зрозумiлим, коли згадати, що монархiчна влада протиставлялася сваволi нобiлiтету, земельнiй аристократii та папству i була фактично шляхом до республiканського ладу. За часiв Мак’явеллi питання полiтичного ладу опинилося в центрi уваги вiдомих мислителiв та дiячiв Флоренцii, якi пропонували рiзнi полiтичнi системи. Так, Гвiччардiнi обстоював iдею олiгархiчноi республiки, О. Джаноттi та Паруто – конфедерацiю республiк. Мак’явеллi ж проголосив iдею регiональноi абсолютистськоi держави, створеноi на основi Флорентiйськоi республiки.
Це та основна мета, яку обгрунтовуе Мак’явеллi. Але вiн не обмежуеться ii формулюванням. У «Державцi» вiн детально розробляе методи досягнення поставленоi мети. Тут уперше видiлено суто полiтичну дiяльнiсть в окрему сферу i розглянуто ii особливостi.
Ця дiяльнiсть, як вважае Мак’явеллi, спрямована на завоювання та утримання влади будь-якою цiною. А це можна здiйснити, розмежувавши сфери полiтики та моралi.
Якщо згадати, що державу протягом сторiч розглядали як втiлення волi Божоi та божественноi мудростi так само, як i моралi, то визнання людськоi природи державностi цiлком закономiрно мае певною мiрою протиставляти полiтику та мораль. Мораль залишаеться виразником волi Божоi, полiтика ж – проявом людськоi волi. Це й стало тим змiстовним внеском, який був продиктований ренесансним свiтобаченням: «Фортуна розпоряджаеться однiею половиною наших дiй, але дозволяе нам управляти другою половиною». Ця свобода «управлiння» проявляеться, за Мак’явеллi, в умiннi узгодити своi вчинки з фортуною. Оскiльки ж фортуна мiнлива, то мудрiсть державця полягае в тому, що вiн мае повсякчас шукати такого способу дii, який би вiдповiдав часу та обставинам або ж порядку речей. Це й визначае успiхи чи неуспiхи державця. Моральним стае все те, що дае можливiсть досягнути успiхiв будь-якою цiною.
Це певною мiрою пояснюе ту суперечливiсть моральних оцiнок, якi наводить Мак’явеллi у своiй працi i якi покликанi вiдiграти роль «прикладiв» для показу тих шляхiв, що iх повинен обирати державець залежно вiд ситуацii.
Обгрунтування республiканських iдей Мак’явеллi завершуе на сторiнках «Історii Флоренцii». Ця праця, замовлена йому флорентiйським унiверситетом, який тодi очолював Джулiо Медiчi, писалася протягом 1520–1526 рокiв, за умови виплати авторовi 100 флоринiв щорiчно, а вiдтак була вручена папi Климентовi VII. У тi часи мiста-держави замовляли вченим написання своiх iсторiй. Вiдомi хронiки Вiлланi, Стефанi, Каппонi, «Декади» Бйондо, «Історiя Флоренцii» Кавалькантi, «Флорентiйська iсторiя» Поджо Браччолiнi та iншi працi.
Мак’явеллi викладае iсторичнi факти не завжди послiдовно, у нього е велика кiлькiсть помилкових оцiнок. Але вiдомий дослiдник захiдноевропейськоi середньовiчноi iсторiографii О. Л. Ванштейн сказав так: «Мiсце, яке займае Мак’явеллi в iсторiографii, визначаеться не фактичним змiстом його праць, а оцiнками окремих явищ та загальною iсторичною концепцiею, сприйняттям минулого та засобами, за допомогою яких минуле стае на службу iнтересам сьогодення»[4 - Ванштейн О. Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.].
Зрозумiло, що iсторiографiчнi принципи Мак’явеллi аж нiяк не вписувалися в тi iсторiософськi концепцii, якi були провiдними у творчостi письменникiв та мислителiв Середньовiччя i присвячувалися питанням про спiввiдношення свiтськоi та духовноi влади, влади папи, iмператора тощо. У всiх подiбних дослiдженнях ставилося завдання – накреслити шлях до вiчностi, отож земнi проблеми були пiдпорядкованi цiй концепцii.
Це знову ж таки не збiгалося з полiтичними роздумами Мак’явеллi. Тим бiльше що вiн iз самого початку вiдокремлюе полiтику вiд релiгii, надаючи останнiй певного «iнструментального» змiсту – так, поняття «Бог», «пекло», «рай», за Мак’явеллi, мають викликати страх.
Разом з релiгiею вiн вiдокремлюе вiд полiтики право, яке в Середньовiччi спиралося на принципи християнськоi догматики.
Зрештою, Мак’явеллi був носiем релiгiйного iндиферентизму, характерного для мислителiв його часу. Дух вiльних дослiджень, негативне ставлення до середньовiчних iдеалiв, зокрема й до моральних норм, було характерною рисою iнтелектуального життя тогочасноi Італii.
Однак не можна погодитися з тим, що Мак’явеллi стояв на позицiях прийняття аморалiзму. Вiн скорiше зайняв позицiю стороннього спостерiгача, що виявилася у фактi «описового» ставлення до вчинкiв полiтичних дiячiв, про якi вiн розповiдав на сторiнках своiх праць.
Особлива цiннiсть «Історii Флоренцii» у тому, що автор започатковуе нове iсторiографiчне свiтобачення. Певна рiч, ми звикли до розумiння нерозривного зв’язку зовнiшнiх та внутрiшнiх полiтичних факторiв, але слiд пам’ятати, що Мак’явеллi перший сказав про це. Стоячи бiля витокiв буржуазноi науки, Мак’явеллi розробив програму величезноi iсторичноi ваги, органiчно пов’язав свою теорiю з практичними вимогами дiйсностi, з iдеями прогресу.
Загалом «Історiя Флоренцii» не лише охоплюе iсторичнi подii Італii, але й висвiтлюе полiтичну iсторiю мiжнародних вiдносин у Захiднiй Європi. Це чiтко виражено в самiй структурi працi.
Так, перша книга присвячена полiтичнiй iсторii Давнього Риму, хоч i охоплюе перiод до XV ст. У трьох наступних розглядаеться iсторiя Флоренцii аж до встановлення Синьйорii Медiчi в 1434 р. У другiй частинi, яка складаеться з 4 книг, дослiджуеться iсторiя правлiння Медiчi в XV ст.
Таким чином, можна вiдзначити, що «Історiя Флоренцii» – це блискучий пам’ятник полiтичноi думки пiзнього Вiдродження, iсторико-фiлософське дослiдження розвитку нацiонального республiканського ладу.
Це була остання праця Мак’явеллi.
Усунення Медiчi вiд влади та запровадження у Флоренцii республiканського режиму зродили в Мак’явеллi надiю на повернення до практичноi полiтичноi дiяльностi. 1526 р. вiн органiзував у Флоренцii Магiстрат оборони, головним адмiнiстратором та канцлером якого його й призначили, а син Бенедетто став його помiчником.
Але в 1527 p. Рим було взято й розгромлено iспанськими вiйськами, а у Флоренцii вiдбулися вибори до Великоi ради.
Роки страждань та зневiри виснажили Мак’явеллi. Важко було впiзнати того веселого молодого чоловiка, портрет якого ми наводили вище, у цьому мужчинi, що передчасно зiстарiвся: «Груди кiстлявi, постать трохи згорблена. Обличчя худе. Погано голенi, запалi щоки. Очi сидять глибоко, дивляться неуважно й неспокiйно, але в них багато затаеноi думи, i вони здатнi спалахувати поривами рiшучостi та завзяття. Багато дум i пiд високим зморщеним чолом iз залисинами. Рот великий, облямований численними зморшками, в яких ховаються великi та малi душевнi болi, туга, розчарування. Вуста хтивi; якщо на них заграе усмiшка, вона буде насмiшкувата, недовiрлива, зла, цинiчна i навряд чи добродушна. Нiс – довгий, гачкуватий, з тонким вислим кiнцем. Голова мислителя, людини справи, невеселого епiкурiйця, Мефiстофеля в мiнорi. На гравюрi немае фарб, i так стае шкода, що обличчя одного з найвидатнiших людей Італii та Європи не увiчнене пензлем великого майстра…»[5 - Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. І. – С. 20.].
Таким був Мак’явеллi, коли балотувався на посаду канцлера Флорентiйськоi республiки в 1527 р.
На жаль, за якихось п’ятнадцять рокiв у настроях та полiтичних уподобаннях флорентiйцiв вiдбулися разючi змiни; вiд того, коли вони високо оцiнили дiяльнiсть, патрiотизм Мак’явеллi та його вiдданiсть Флоренцii, i до того, коли, переживши тиранiю Медiчi й повернувшись до iдеi республiки, вони почали цiнувати не стiльки ii велич як центру культури, мистецтва та освiти, скiльки стабiльнiсть ситого життя. До нас дiйшли окремi висловлювання членiв Великоi ради на адресу Мак’явеллi. «Мак’явеллi провадить життя, невiдповiдне звичаям i нерелiгiйне, вiн iсть скоромне в день святоi п’ятницi, чи хтось його бачив на проповiдях?» – запитував один iз «батькiв мiста». Другий: «Вiн сидiв у шинку, гiрше того – в бiблiотецi, читав старi книжки. Не хочемо фiлософiв! Геть фiлософiв!» – «Геть вчених! Батькiвщина потребуе людей благонадiйних, а не вчених, – заявив представник одного iз знатних родiв Флоренцii Леон Альбiццi. – Мак’явеллi iсторик… вiн насмiшник i ставить себе понад усiма»[6 - Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.]. За Мак’явеллi проголосувало 12 чоловiк, проти – 555. Генiального полiтичного теоретика, талановитого практика i полум’яного патрiота не сприйняли сучасники, як це часто бувае з тими, хто значно випереджае свiй час.
Невдовзi по тому Мак’явеллi помер – чи то вiд пневмонii, чи то вiд апендициту.
Те, чого вiн марно прагнув за життя, – визнання теоретичноi та практичноi цiнностi його полiтичних програм, – приходить до нього пiсля смертi й протягом столiть викликае до себе постiйний iнтерес. Наслiдком цього е навiть поява поняття «мак’явеллiзм», у яке вкладають змiст, далекий вiд того, що насправдi обстоював мислитель.
Протягом 450 рокiв цей термiн набував рiзного змiстового навантаження. Єдине, що не змiнювалося, – негативне сприйняття самого поняття, яке в основному асоцiювалося з виразом «мета виправдовуе засоби».
Фактично ж творцями мак’явеллiзму вiд самого початку були клерикальнi кола – в матерiалах Тридентського собору в спецiальному меморiалi було сказано, що «Державець» написаний «рукою сатани» (1546), а 1559 р. всi твори Мак’явеллi було внесено до «Списку заборонених книжок». У 1592 р. папський дипломат у Схiднiй Європi езуiт Антонiо Поссевiно, що працював над довершенням релiгiйноi унii спочатку в Москвi, а пiзнiше в Украiнi (1581–1582), не заглиблюючись у самий твiр Мак’явеллi, написав супроти нього трактат; через п’ять рокiв пiсля цього iспанський чернець П’етро Рибаданейра в книзi «Про релiгiю й доброчинства християнських державцiв, проти Мак’явеллi» заперечуе несумiснiсть релiгii з полiтикою. Протягом усього XVII ст. клерикальнi кола вели активну боротьбу з полiтичними iдеями Мак’явеллi.
Саме цей наступ клерикалiв i породив поняття «мак’явеллiзм», а сам автор книг «Державець» та «Історiя Флоренцii» здобув репутацiю людини жорстокоi, аморальноi, без честi й совiстi. Наступ прихильникiв папства на iдеi, висловленi Мак’явеллi, зрозумiлий, якщо згадати, що полiтика Ватикану на той час була спрямована на боротьбу проти становлення единоi iталiйськоi нацiональноi держави. Це лише один бiк питання, а другий – протидiя появi свiтських знань та iх вiдокремленню вiд «теологiчноi науки», як називалося богослов’я в тi часи.
Перше мiсце серед свiтських знань Мак’явеллi вiдводить моралi, що ii вiн розглядав як певну сукупнiсть iнтересiв, виховуваних у спiвжиттi громадян у державi. Саме мораль покликана навчити останнiх вважати загальнодержавне благо за вище мiрило своiх вчинкiв.
Звiдси – детальна розробка питань управлiння державою, показ сутностi «ремесла» полiтика.
Мак’явеллi поставив нерозв’язну за його часiв проблему – поеднання норм високоi особистоi моралi й успiху в полiтицi. Пiзнiше це добре визначив Гегель: «…не може бути й мови про вибiр засобiв, гангренознi члени не можна лiкувати лавандовою водою. Стан, при якому отрута, вбивство з-за рогу стали звичайною зброею, неможливо усунути м’якими заходами протидii. Життя, що ледь жеврiе, вiдродиться завдяки насильницьким дiям»[7 - Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.].
І хоч методика управлiння державою, запропонована Мак’явеллi, неприйнятна, сама проблема – мiра спiввiдношення рацiонального та цiннiсного: полiтики, права й моралi – вiчна, вона й тепер е надзвичайно актуальною, набувши характеру загальнолюдського, глобального й разом з тим зорiентованого на неповторну цiннiсть кожноi людськоi особистостi.
В XIX–XX ст. спостерiгаеться новий злет зацiкавленостi полiтичними iдеями Мак’явеллi. Так, починаючи з Ф. Нiцше й завершуючи сучасними соцiологiчними концепцiями М. Вебера й Ж. Сореля, знову постала «проблема Мак’явеллi» – рiзниця мiж «уявленням про полiтичну дiяльнiсть» i практикою цiеi дiяльностi та ii результативнiстю.
А ось iдея про роль активноi, дiяльноi особистостi лягла в основу «теорii елiт», яка виникла на межi ХІХ – ХХ ст. серед iталiйських соцiальних фiлософiв (Г. Моска, В. Парето, Р. Мiхельс).
Пiсля Другоi свiтовоi вiйни знаменитий соцiолог Дж. Бйорнхем очолив у США «мак’явеллiстський напря- мок», пiдтриманий P. Мiхельсом, Г. Ласауелом та iншими. Прибiчники цього напрямку поставили перед собою завдання розглянути елiту як сукупнiсть певних «ремiсникiв»; механiзми, якими вона користуеться в управлiннi; методи та засоби, якi вона застосовуе для досягнення своiх цiлей.
Представники «неолiтичноi школи» (П. Бакрак, Т. Дай, X. Зейглер, Г. Домхоф та iн.), що сформувалася наприкiнцi 60-х – на початку 70-х pp. ХХ ст., послуговуються iдеями Мак’явеллi, ставлячи та розглядаючи питання, пов’язанi з виявленням особливостей боротьби мiж тiею елiтою, яка вже стоiть при владi, та тiею, яка прагне ii.
Ідеi лiдерства особистостi, здатноi виробити в собi якостi, потрiбнi для виконання вiдповiдних соцiальних ролей, розробляють, орiентуючись на iдеi, свого часу висловленi Мак’явеллi, соцiальнi фiлософи, що тяжiють до психологii, – Ж. Пiаже, Д. Рiсмен, Е. Фром.
Постiйно звертаються до творчостi Мак’явеллi й сучаснi соцiологи та полiтологи, ставлячи та розглядаючи проблеми корупцii, бюрократii, полiтичного прогнозування.
Для нас, певна рiч, особливий iнтерес становить резонанс iдей Мак’явеллi в Украiнi. Та оскiльки майже всi проблеми украiнськоi iсторii й культури тiльки тепер починають грунтовно дослiджуватися, питання про поширення iдей Мак’явеллi в Украiнi можна розглядати лише опосередковано. Так, вiдомо, що в першiй половинi XVII ст. Петро Могила привiз в Украiну твори Мак’явеллi. Неодноразово цитував Мак’явеллi Іоаникiй Галятовський.
Проте це питання цiлком закономiрне, зважаючи на те, що зв’язки Украiни з Італiею були започаткованi з давнiх часiв, а в XIV–XV ст. вони починають значно зростати, коли в Украiнi активно поширюються гуманiстичнi та реформацiйнi iдеi. Це було пов’язане з тим, що багато молодих людей з Украiни навчалися в iталiйських унiверситетах Падуi, Флоренцii, Рима, Болоньi, Феррари. Деякi з них залишилися в iнших краiнах i стали вченими зi свiтовим iм’ям (Юрiй Котермак з Дрогобича, Павло Русин з Кросна, Станiслав Орiховський, який працював поза межами Украiни близько 20 рокiв, та iн.). «З кафедр Кракова й Болоньi, Падуi й Вiдня, – вiдзначае росiйський вчений І. Є. Голенiщев-Кутузов, – вихiдцi з украiнських степiв коментували античних авторiв»[8 -
Голенищев-Кутузов И. Е. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – С. 6–7.]. Але бiльшiсть поверталася в Украiну, несучи знання свiтовоi культури.
Це пiдготувало той розвiй духовноi культури в Украiнi, який ми спостерiгаемо в XVI–XVII ст. Це був перiод становлення нацiональноi самосвiдомостi. Вiдбувався вiн завдяки формуванню свiтськоi й гуманiстичноi культури, нерозривно пов’язаноi з тими процесами, якi вiдбувалися у передових европейських державах.
Поширенню iдей гуманiстичноi культури сприяло й те, що, починаючи з XV ст., у вiдповiдь на посилення нацiонального та релiгiйного тиску з боку Польщi, на територii Украiни створюеться активний соцiальний рух, який сприяе формуванню нацiональноi самосвiдомостi. А вона з давнiх часiв спиралася на певнi ментальнi особливостi, в основi яких лежить культурний полiфонiзм – толерантнiсть i терпимiсть щодо iнших культур та народiв. Саме це вiдзначав М. Костомаров: «Пiвденноруси споконвiку звикли чути у себе чужу мову й не сахатися людей з iншими обличчями та iншими уподобаннями… Пiвденноруси, якi отримали свою вiру вiд грекiв, не засвоiли тоi неприязнi до захiдноi церкви, що виникла в Грецii. В пiвденноруських мiстах греки, вiрмени, жиди, нiмцi, поляки, угри знаходили вiльний притулок… Цей дух терпимостi, вiдсутнiсть нацiональноi зарозумiлостi, перейшов згодом у характер козацтва й залишився в народi досi»[9 - Костомаров Н. И. Две русские народности. – Киев; Харьков, 1991. – С. 47–48.].
За цих умов поширювалися iдеi ренесансних гуманiстiв насамперед через навчальнi заклади – спочатку це була Острозька академiя, що ii викладачi удосконалювали своi знання в унiверситетах Європи, передусiм в Італii – Кирило Лукарiс здобув освiту в Падуi та Венецii, Дiонiсiй Палеолог – у Римi. Пiзнiше до навчальних закладiв долучилася Киево-Могилянська академiя. Їi засновник Петро Могила iз самого початку взяв орiентацiю на тогочасну гуманiтарну освiту. Тому професори академii знайомили спудеiв не лише з теологiею та античнiстю, але й глибоко висвiтлювали писання iталiйських гуманiстiв епохи Вiдродження, зокрема Марсiлiо Падуанського, Франческо Петрарки, Джованнi Боккаччо, Галiлео Галiлея, Тассо.
Серед цих авторiв ми знаходимо й iм’я Нiкколо Мак’явеллi. Ідея сильноi особистостi була близька й зрозумiла Петровi Могилi, який своею дiяльнiстю реалiзував ii. Проте вiн не приймае iдеi Мак’явеллi про необхiднiсть сильноi свiтськоi влади державця – адже тодi треба було б визнати зверхнiсть польського короля, проти влади якого Петро Могила повсякчас виступав.
У системi поглядiв Теофана Прокоповича – «голови вченоi дружини» Петра І – iдея спiльноi влади державця стае основною.
Якщо врахувати те, що iнтелiгенцiя Украiни, до якоi належало й духовенство, загалом «розчинилася» в чужих полiтично-державних програмах, то вiдшукати iдеi «нацiональноi едностi», проголошенi Мак’явеллi, ми можемо лише в тих документах, якi стосувалися козацького руху, – це козацькi лiтописи Самовидця, Григорiя Граб’янки, Самiйла Величка.
І все ж те, що виокремлюе проблему розумiння «Державця» в Украiнi, – це поеднання полiтичних i моральних критерiiв. Адже для украiнцiв, завдяки iхньому менталiтету, було неприйнятним проголошення аморалiзму державця. Це добре усвiдомлювали видатнi дiячi на нивi полiтичноi нацiональноi боротьби – Б. Хмельницький, І. Мазепа та iн. Вони широко сприяли розвитку освiти й нацiональноi церкви. І кожен з них спирався не тiльки на високий рiвень знань свiтовоi культури та полiтики, але й на вiчнi моральнi цiнностi народу, про що маемо чимало свiдчень.
Повертаючись до Мак’явеллi, треба зазначити, що його творчiсть потребуе постiйноi уваги – слiд прислухатися до рекомендацiй, якi вiн пропонуе, викладаючи суть «ремесла полiтика» в своему «Державцi». Чого варта лише думка про необхiднiсть державця бути завжди здатним до нескiнченних змiн i полiтики, i ситуацiй, i дiй, бути, якщо потрiбно, i «левом», i «лисицею». А хiба можна вiдкинути таку думку Мак’явеллi: «Про розум державця передусiм судять з того, яких людей вiн до себе наближае; якщо цi люди вiдданi та здiбнi, то можна завжди бути впевненим у його мудростi».
І найголовнiше, що робить Мак’явеллi близьким для багатьох народiв, якi в нашi днi стали на шлях розбудови власноi державностi, – це той палкий заклик, з яким звернувся вiн свого часу до спiввiтчизникiв: «Італiя ж, втрачаючи останнi сили, чекае на того, хто вилiкуе ii рани… Як сповнена вона прагнення та готовностi стати пiд спiльне знамено, коли б тiльки знайшлося, кому його пронести!»
Ада Бичко
Історiя Флоренцii
Найсвятiшому i найблаженнiшому отцю, господаревi нашому Клименту VII
покiрний слуга Нiкколо Мак’явеллi
