Історія Флоренції. Державець

скачать книгу бесплатно

Оскiльки, найблаженнiший i найсвятiший отче, ще до свого обрання Ваша святiсть доручили менi викласти дiяння флорентiйського народу, я з усiею наполегливiстю та вмiнням, котрими надiлили мене природа й життевий досвiд, постарався вдовольнити Ваше бажання. У писаннях своiх дiйшов я до часу, коли зi смертю Лоренцо Медiчi Пишного обличчя Італii змiнилось, i, оскiльки подальшi подii за величнiстю своею та знаменнiстю потребують i викладення в дусi високому, вирiшив, що правильно буде все мною до цього часу написане об’еднати в книгу i пiднести Вашому найсвятiшому блаженству, щоб могли Ви почати користуватися плодами моеi працi, плодами, отриманими вiд Вами посiяного зерна. Читаючи цю книгу, Ви, Ваше найсвятiше блаженство, насамперед побачите, наскiльки великим лихом i владою багатьох можновладцiв супроводжувалися пiсля занепаду Римськоi iмперii на Заходi змiни в долях iталiйських держав; побачите, як римський первосвященник, венецiанцi, королiвство Неаполiтанське i герцогство Мiланське першими досягли державностi й могутностi в нашiй краiнi; побачите, як вiтчизна ваша, саме завдяки роздiленню своему позбувшись iмператорськоi влади, залишалась роздiленою до тiеi пори, коли нарештi дiстала управлiння Вашого дому. Ваше найсвятiше блаженство особливо наказали менi викладати великi дiяння ваших предкiв таким чином, щоб видно було, наскiльки я далекий вiд хоч якихось лестощiв. Бо якщо Вам любо чути з вуст людських щиру похвалу, то хвала брехлива, яка шукае блага, нiколи не може бути Вам до серця. Та це i викликае моi побоювання, нiби я, говорячи про добросердiсть Джованнi, мудрiсть Козiмо, гуманнiсть П’еро, пишнiсть i передбачливiсть Лоренцо, не заслужив вiд Вашоi святостi докору щодо недотримання ваших вказiвок. Однак тут я маю можливiсть виправдатися як перед Вами, так i перед усiма, кому оповiдь моя не сподобалась би, як така, що не вiдповiдае дiйсностi. Бо, виявивши, що спогади тих, хто в рiзний час писав про ваших предкiв, сповненi всiляких похвал, я мусив би або показати iх такими, якими побачив, або замовчати iхнi заслуги, як чинять заздрiсники. Якщо ж за iхнiми високими iдеалами ховалося честолюбство, вороже, на думку деяких людей, загальному благу, то я, не угледiвши його, не мусив i згадувати про нього. Бо впродовж усiеi моеi оповiдi нiколи не мав я намiру анi прикрити шляхетну справу благолiпною личиною, анi кинути тiнь на похвальне дiяння пiд приводом того, нiби його мета негiдна. Про те, наскiльки далекий я вiд лестощiв, свiдчать усi роздiли моеi оповiдi, особливо ж публiчнi промови або приватнi судження як у прямiй, так i в опосередкованiй формi, де у висловах i в усiй манерi оповiдача у найпевнiший спосiб виявляеться його натура. Чого я уникаю – то це лайливих слiв, бо гiднiсть та iстиннiсть оповiдi вiд них нiчого не виграють. Кожен, хто без упередження поставиться до моiх писань, може переконатися в моiй безсторонностi, насамперед зауваживши, як небагато я говорю про батька Вашоi святостi. Причина тому – його коротке життя, через що вiн не мiг стати вiдомим, а я був позбавлений можливостi уславити його. Однак пiшли вiд нього справи великi й славетнi, бо став вiн батьком Вашоi святостi. Заслуга ця переважуе дiяння його предкiв i принесе йому бiльше столiть слави, нiж злощасна доля вiдняла в нього рокiв життя. Я в усякому разi, найсвятiший i найблаженнiший отче, старався в цiй своiй оповiдi, не прикрашаючи iстини, догодити всiм, але, можливо, не догодив нiкому. Якщо це так, то не дивуюся, бо вважаю, що, викладаючи подii свого часу, неможливо не зачепити доволi багатьох. Проте я бадьоро вирушаю в похiд, сподiваючись, що, завжди пiдтримуваний i обласканий благодiяннями Вашого блаженства, знайду також допомогу та захист у могутньому воiнствi вашого найсвятiшого розумiння. І тому, озброiвшись мужнiстю та впевненiстю, що не зраджували менi досi в моiх писаннях, я продовжуватиму справу, якщо тiльки не втрачу життя або покровительство Вашоi святостi.

Передмова

Маючи намiр викласти дiяння флорентiйського народу в його межах i поза ними, я перше хотiв почати оповiдь iз 1434 року за християнським лiточисленням, – з часу, коли дiм Медiчi, завдяки заслугам Козiмо i його батька Джованнi, досяг у Флоренцii бiльшого впливу, нiж будь-який iнший. Бо я вважав тодi, що месер Леонардо Аретiно i месер Поджо, двое видатних iсторикiв, докладно описали все, що сталося до того часу. Та потiм я уважно вчитався в iхнi твори, бажаючи вивчити iхнiй спосiб i порядок викладу подiй та наслiдувати його, щоб заслужити схвалення читачiв. І от виявилося, що перебiг воен Флоренцii з чужоземними державцями й народами вони справдi виклали докладно, як належить, але стосовно цивiльних розбратiв, внутрiшнiх незгод i наслiдкiв одного й другого вони багато чого зовсiм замовчали, а решти лише поверхово торкнулися, тож iз цiеi частини iхнiх творiв читачi не дiстануть нi користi, нi задоволення. Гадаю, так вони вчинили або тому, що подii цi видались iм малозначущими й такими, що не заслуговують на збереження в пам’ятi поколiнь, або тому, що побоювались образити нащадкiв тих, кого iм довелося б засудити. Такi причини – хай не гнiваються на мене цi iсторики, – здаються менi зовсiм не гiдними великих людей. Бо коли в iсторii щось може сподобатись або виявитися повчальним, так це докладне викладення подiй, а коли якийсь урок корисний для громадян, що правлять республiкою, так це пiзнання обставин, якi породжують внутрiшнi розбрати й ворожнечу, щоб громадяни цi, навченi недобрим досвiдом iнших, умiли зберiгати еднiсть. І якщо приклади того, що вiдбуваеться в будь-якiй державi, можуть нас хвилювати, то приклади нашоi власноi республiки зачiпають нас iще бiльше i е ще бiльш повчальними. І коли в якiйсь республiцi панували неабиякi розбрати, то найвизначнiшими були флорентiйськi. Бо бiльшiсть iнших держав обмежувалися зазвичай однiею якоюсь незгодою, котра залежно вiд обставин або сприяла розвитку держави, або призводила до ii загибелi; натомiсть Флоренцiя, не обмежуючись однiею, породила безлiч незгод. Загальновiдомо, що в Римi пiсля вигнання королiв виникли розбрати мiж нобiлями та плебсом i не затихали вони до загибелi Римськоi держави. Так було i в Афiнах, i в усiх iнших державах, що процвiтали в тi часи. Та у Флоренцii розбрати виникали спочатку серед нобiлiв, потiм мiж нобiлями i пополанами i, нарештi, мiж пополанами й плебсом. До того ж дуже часто траплялося, що навiть серед переможцiв виникав розкол. Розбрати ж цi призводили до таких убивств, вигнання, загибелi цiлих сiмейств, яких не знало жодне вiдоме в iсторii мiсто. На мiй погляд, нiщо не свiдчить про велич нашого мiста так явно, як розбрати, що роздирали його, – адже iх було цiлком достатньо, щоб привести до загибелi навiть найвеличнiшу й наймогутнiшу державу. А проте наша Флоренцiя вiд них немов тiльки зростала i зростала. Така видатна була звитяга ii громадян, з такою силою духу старалися вони звеличити себе i свою вiтчизну, що навiть тi, хто виживав пiсля всiх лих, цiею своею звитягою бiльше сприяли славi батькiвщини, нiж сварки й розбрати могли iй нашкодити. І немае сумнiву, що, якби Флоренцiя пiсля звiльнення вiд iмператорськоi влади мала щастя дiстати такий спосiб управлiння, за якого вона зберiгала б еднiсть, – я навiть не знаю, яка держава, сучасна чи стародавня, могла б вважатися вищою за неi: стiльки б вона досягла у вiйськовiй справi та мирнiй працi. Адже вiдомо, що не встигла вона вигнати своiх гiбелiнiв у такiй кiлькостi, що вони заповнили всю Тоскану та Ломбардiю, як пiд час вiйни з Ареццо i за рiк до Кампальдiно гвельфи за цiлковитоi згоди з тими, хто не зазнав вигнання, могли навербувати у Флоренцii тисячу двiстi важкоозброених воякiв i дванадцять тисяч пiхотинцiв. А згодом, у вiйнi проти Фiлiппо Вiсконтi, герцога Мiланського, коли флорентiйцям протягом п’яти рокiв довелося дiяти не зброею (якоi вони тодi не мали), а витрачати кошти, вони витратили три з половиною мiльйона флоринiв; по закiнченнi ж вiйни, невдоволенi умовами миру та бажаючи показати мiць свого мiста, вони ще обложили Лукку. От тому я й не розумiю, чому цi внутрiшнi розбрати не гiднi бути висвiтленими докладно. Якщо ж згаданих славетних письменникiв стримувало побоювання зашкодити пам’ятi тих, про кого iм довелося б говорити, то вони в цьому помилялись i тiльки показали, як мало знають вони людське честолюбство, незмiнне прагнення людей до того, щоб iмена iхнiх предкiв та iхнi власнi не зникали з пам’ятi нащадкiв. Не бажали вони й згадати, що багато з тих, кому не випало уславитись якимось гiдним дiянням, намагалися стати вiдомими через нечеснi справи. Не зважили вони також, що дiяння, котрi самi по собi певною мiрою величнi, – як, скажiмо, всi справи державнi й полiтичнi, – хоч би як iх вели, до яких би наслiдкiв приводили, завжди, мабуть, дають тим, хто iх виконуе, бiльше честi, нiж хули. Помiркувавши про це все, я змiнив думку i вирiшив почати свою iсторiю вiд виникнення нашого мiста. Але, не маючи намiру вдиратися в чужу землю, я докладно описуватиму лише внутрiшнi справи нашого мiста до 1434 року, про зовнiшнi ж подii згадуватиму, коли це буде необхiдно для розумiння внутрiшнiх. В описi ж подальших рокiв докладно висвiтлюватиму i те, й iнше. А для того щоб у цiй iсторii були зрозумiлiшими всi епохи, якi вона зачiпае, я, перш нiж говорити про Флоренцiю, розповiм про те, як Італiя потрапила пiд владу тих, хто нею тодi правив. Усi цi початковi вiдомостi як про Італiю взагалi, так i про Флоренцiю, складуть першi чотири книги. У першiй буде коротко викладено всi подii, що вiдбувалися в Італii пiсля занепаду Римськоi iмперii i до 1434 року. Друга охопить час вiд виникнення Флоренцii до вiйни з папою пiсля вигнання герцога Афiнського. Третя завершиться 1414 роком – смертю короля Неаполiтанського Владислава. У четвертiй ми дiйдемо до 1434 року i, починаючи з цього часу, будемо докладно описувати все, що вiдбувалось у Флоренцii та поза ii межами до сьогодення.

Книга перша

І

Народи, що живуть пiвнiчнiше вiд Рейну та Дунаю, на землях плодючих i зi здоровим клiматом, часто розмножуються так швидко, що надлишковому населенню доводиться покидати рiднi мiсця i шукати собi новi прихистки. Коли якийсь такий край хоче позбутися надмiрноi кiлькостi людей, усi його мешканцi подiляються на три групи так, щоб кожна складалася з однаковоi кiлькостi шляхетних i нешляхетних, заможних i бiдних. Потiм частина, на яку випаде жереб, вирушае шукати щасливоi долi в iнших мiсцях, а двi iншi, позбувшись надлишкового населення, i далi користуються спадком своiх предкiв. Саме цi люди й зруйнували Римську iмперiю, у чому допомогли самi ж iмператори, котрi покинули Рим, свою давню столицю, i перебрались до Константинополя, послабивши захiдну частину iмперii: тепер вони придiляли iй менше уваги i, вiдповiдно, вiддали ii на розграбування як своiм пiдлеглим, так i ворогам. І воiстину: для того щоб зруйнувати таку величну iмперiю, що стояла на кровi стiлькох звитяжних людей, потрiбна була чимала ницiсть правителiв, чимале вiроломство пiдлеглих, чималi сила й завзяття зовнiшнiх загарбникiв; отже, згубив ii не один якийсь народ, а об’еднанi сили кiлькох народiв. Першими вийшли з цих пiвнiчних краiн проти iмперii пiсля кiмврiв, переможених Марiем, римським громадянином, вестготи – iм’я це i iхньою мовою, i нашою означае «готи захiднi». Пiсля низки сутичок уздовж кордонiв iмперii вони з дозволу iмператора на тривалий час оселилися на Дунаi й, хоч iз рiзних причин i в рiзний час, здiйснювали набiги на римськi провiнцii, iх усе ж таки постiйно стримувала мiць iмператорськоi влади. Останнiм, хто здобув над ними славетну перемогу, був Теодосiй: вiн настiльки пiдпорядкував iх собi, що вони не захотiли обирати собi короля, але, цiлком задоволенi здiйсненими ним пожалуваннями, жили пiд його владою i билися пiд його знаменами. Коли ж Теодосiй помер, його сини Аркадiй i Гонорiй успадкували батькову державу, не успадкувавши, однак, його звитяги i щасливоi долi, а зi змiною правителя змiнилися й часи. Теодосiй поставив на чолi кожноi з трьох частин iмперii трьох управителiв – на Сходi Руфiна, на Заходi Стилiхона, а в Африцi Гiльдона. Пiсля смертi правителя всi трое замислили не просто управляти своiми володiннями, а домогтися в них цiлковитоi самостiйностi. Гiльдон i Руфiн загинули, ледь почавши втiлювати свiй задум, а Стилiхон зумiв приховати своi намiри: з одного боку, вiн намагався здобути довiру нових iмператорiв, а з другого – внести такий розлад в управлiння краем, щоб потiм було легше заволодiти ним. Для того щоб налаштувати вестготiв проти iмператорiв, вiн порадив припинити давати iм встановлену платню. А оскiльки цих ворогiв, здавалося йому, не досить для того, щоб викликати в iмперii розлад, вiн заходився пiдбурювати бургундiв, франкiв, вандалiв i аланiв (також пiвнiчнi народи, що вирушили завойовувати новi землi) до нападу на римськi провiнцii. Втративши данину, що iм належала, i прагнучи сильнiше помститися за кривду, вестготи обрали своiм королем Аларiха, напали на iмперiю i пiсля цiлоi низки подiй вдерлися в Італiю, де захопили й розграбували Рим. Переможний Аларiх помер, а його спадкоемець Атаульф узяв собi за дружину Плацидiю, сестру iмператорiв, i, маючи таку рiдню, погодився допомогти Галлii та Іспанii, якi з вищенаведеноi причини зазнали нападу з боку вандалiв, бургундiв, аланiв i франкiв. Урештi-решт вандали, що захопили ту частину Іспанii, яка звалася Бетикою, не в змозi вiдбити нападу вестготiв, були покликанi правителем Африки Бонiфацiем захопити цю провiнцiю, охоче погодились, а Бонiфацiй був задоволений цiею пiдтримкою, бо, повставши проти iмператора, вiн побоювався розплати за свою зраду. Так пiд проводом свого короля Гензерiха вандали оселилися в Африцi. На той час iмператором став син Теодосiя Аркадiй. Вiн так мало опiкувався справами Заходу, що всi цi зарейнськi народи вирiшили затвердитися на захоплених землях.

ІІ

Отже, вандали стали господарювати в Африцi, алани й вестготи в Іспанii, а франки i бургунди не тiльки захопили Галлiю, а й дали свое iм’я захопленим краям, якi стали називатися Францiею i Бургундiею. Усi цi успiхи пiдштовхнули й iншi народи втрутитися в подiл iмперii. Гуни, теж кочова народнiсть, захопили Паннонiю, провiнцiю по той бiк Дунаю, яка, прибравши тепер iм’я цих гунiв, дiстала назву Хунгарii. До цих лих додалося ще одне: iмператор, якого тiснили зусiбiч, намагався зменшити кiлькiсть своiх ворогiв i заходився укладати угоди то з франками, то з вандалами, а це лише посилювало владу i вплив варварiв та послаблювало iмперiю.

Острiв Британiя, що нинi зветься Англiею, теж не уник лиха. Наляканi варварами, що захопили Францiю, не бачачи захисту з боку iмператора, брити покликали на допомогу англiв, одне з германських племен. Англи, пiд проводом свого короля Вортiгерна, охоче вiдгукнулись i спершу захищали бритiв, а потiм вигнали iх iз острова, затвердилися там, i почав вiн називатися Англiею. Та первiснi мешканцi цiеi краiни, втративши батькiвщину, змушенi були розбишакувати i, хоч i не змогли захистити власного краю, вирiшили заволодiти чужим. Зi своiми сiм’ями перепливли вони море, захопили прилеглi до нього землi та назвали iх Бретанню.

ІІІ

Гуни, що захопили, як ми вже казали, Паннонiю, з’едналися з iншими народами – гепiдами, герулами, турингами й остготами (так називаються iхньою мовою готи схiднi) i вирушили на пошуки нових земель. Захопити Францiю iм не вдалось, оскiльки ii обороняли iншi варвари, тому вони вдерлися до Італii пiд проводом свого короля Аттiли, який незадовго перед тим убив свого брата Бледу, щоб не дiлити з ним владу. Це зробило його всемогутнiм, а Андарiх, король гепiдiв, i Веламир, король остготiв, почали сплачувати йому данину. Вдершись до Італii, Аттiла взяв у облогу Аквiлею. Хоча нiщо йому не перешкоджало, облога тривала два роки, i протягом цього часу вiн спустошив усю прилеглу мiсцевiсть i розпорошив усiх ii мешканцiв. Звiдси, як ми ще будемо говорити, почалася Венецiя. Захопивши i зруйнувавши Аквiлею та багато iнших мiст, вiн рушив на Рим, але вiд розгрому його утримався пiсля умовлянь папи, якого вiн став так шанувати, що навiть пiшов iз Італii в Австрiю, де й помер. Пiсля його смертi Веламир, король остготiв, i ватажки iнших народiв повстали проти його синiв, Генрiха й Урiха, i одного вбили, а другого змусили забратися разом iз його гунами за Дунай, на батькiвщину. Остготи й гепiди осiли в Паннонii, а герули й туринги – на протилежному березi Дунаю. Коли Аттiла пiшов iз Італii, захiдний iмператор Валентинiан вирiшив вiдновити краiну, а, щоб легше було охороняти ii вiд варварiв, перенiс столицю з Рима в Равенну. Через лиха, що спiткали Захiдну iмперiю, iмператор, який перебував у Константинополi, часто передавав владу на Заходi iншим особам, вважаючи ii справою дорогою та небезпечною. Часто, також без його волi, римляни, покинутi напризволяще, самi обирали собi iмператора, а то й який-небудь узурпатор захоплював владу в iмперii. Так, примiром, пiсля смертi Валентинiана престол певний час посiдав Максим, римлянин, який змусив Євдокiю, дружину покiйного iмператора, взяти тепер iз ним шлюб. Та походила з iмператорського роду, i шлюб iз простим громадянином вважала для себе ганьбою. Палко прагнучи помсти, вона таемно покликала до Італii Гензерiха, короля вандалiв i правителя Африки, розтлумачивши йому, як легко i вигiдно буде заволодiти Римом. Вандал, жадаючи здобичi, з’явився, побачив, що Рим залишено напризволяще, розграбував його i залишався там два тижнi. Потiм вiн загарбав i спустошив iншi iталiйськi землi, пiсля чого вiйсько його з величезною здобиччю вирушило назад до Африки. Коли Максим помер, римляни, повернувшись до свого мiста, оголосили iмператором римського громадянина Авiта. Потiм сталося ще дуже багато рiзних подiй, змiнилося багато iмператорiв i нарештi константинопольський престол дiстався Зенону, а римський – Оресту i сину його Августуловi, що захопили владу хитрiстю. Поки вони збиралися силою втримувати ii, герули й туринги, що осiли, як я сказав, пiсля смертi Аттiли на березi Дунаю, об’едналися пiд орудою свого полководця Одоакра i вдерлися до Італii. Покинутi ними мiсця вiдразу ж захопили лангобарди, також пiвнiчний народ, пiд проводом iхнього короля Кодога, i, про що буде сказано свого часу, стали останнiм лихом Італii. Одоакр, вдершись до Італii, перемiг i вбив Ореста неподалiк Павii, а Августул утiк. Пiсля перемоги Одоакр узяв титул не iмператора, а короля римського, щоб у Римi змiнилася не тiльки влада, а й сама назва ii. Вiн був першим iз вождiв народiв, що кочували тодi римським свiтом, який вирiшив утвердитися в Італii. Всi iншi, чи то зi страху, що iм не утриматися в Римi, оскiльки схiдний iмператор легко мiг допомогти Одоакру, чи то з якоiсь iншоi потаемноi причини, завжди лише грабували його, а оселялися в якiй-небудь iншiй краiнi.

IV

У тi часи Римська iмперiя пiдкорялась кiльком державцям: Зенон, що царював у Константинополi, правив усiею Схiдною iмперiею; остготи володiли Мезiею i Паннонiею; вестготи, свеви й алани – Гасконню та Іспанiею; вандали – Африкою; франки й бургунди – Францiею; герули i туринги – Італiею. Королем остготiв став на той час Теодорiх, небiж Веламира. Пов’язаний дружбою iз Зеноном, iмператором Сходу, вiн написав йому, що його остготи, якi переважають звитягою всi iншi народи, мають значно менше i вважають це несправедливим; що вiн уже не в змозi утримувати iх у межах Паннонii, i, отже, бачачи, що доведеться дозволити iм узяти зброю та шукати нових земель, вирiшив повiдомити про це iмператора, щоб той запобiг iхнiм намiрам, поступившись якимись землями, де життя для них було б i бiльш достойним, i легшим.

І от Зенон, зокрема зi страху перед остготами, почасти бажаючи вигнати Одоакра з Італii, надав Теодорiху право пiти проти Одоакра i заволодiти Італiею. Той негайно виступив iз Паннонii, залишивши там дружнiх до нього гепiдiв, удерся в Італiю, вбив Одоакра i його сина, взяв за його прикладом титул короля Італii та мiсцем свого перебування обрав Равенну, з причин, якi змусили ще Валентинiана вчинити так само. І у вiйськових, i в мирних справах Теодорiх показав себе людиною найвидатнiшою: у битвах вiн постiйно перемагав, у мирний час осипав благодiяннями своi мiста й народи. Вiн розселив остготiв на завойованих землях, залишивши iм iхнiх вождiв, аби тi керували ними в походах i мирному життi. Вiн розбудував Равенну, вiдновив зруйноване в Римi й повернув римлянам усi iхнi привiлеi за винятком вiйськових. Усiх варварських королiв, що подiлили мiж собою володiння Римськоi iмперii, вiн тримав у iхнiх кордонах – самою тiльки силою свого авторитету, не застосовуючи зброi. Мiж пiвнiчним берегом Адрiатики й Альпами вiн збудував землянi вали й замки, щоб легше було протистояти вторгненням в Італiю нових варварських орд. І якби численнi заслуги не були на кiнець життя затьмаренi жорстокiстю щодо тих, кого вiн пiдозрював у заколотах проти своеi влади, наприклад, убивством Сiммаха i Боецiя, людей святого життя, пам’ять його була б гiдна найвищого пошанування. Його хоробрiсть i великодушнiсть не тiльки Рим та Італiю, а й iншi краi захiдноi iмперii позбавили безперервних ударiв, що iх завдавали постiйними набiгами варвари, пiдняли iх, повернули iм досить стерпне iснування.

V

І справдi, якщо Італiю та iншi провiнцii, що стали жертвами варварiв, якi розбушувались, спiткали жорстокi лиха, то сталося це переважно за час вiд Аркадiя i Гонорiя до Теодорiха. Якщо помiркувати про те, скiльки збиткiв завдае будь-якiй республiцi або королiвству змiна правителя або основ управлiння, навiть коли вони спричиненi не зовнiшнiми потрясiннями, а хоча б лише внутрiшнiми чварами, якщо мати на увазi, що такi нехай i незначнi змiни можуть знищити навiть наймогутнiшу республiку або королiвство, – легко можна уявити собi, яких страждань довелося зазнати Італii та iншим римським провiнцiям, де змiнювалися не тiльки державцi й уряди, а й закони, звичаi, власне спосiб життя, релiгiя, мова, одяг, iмена. Адже навiть не всiх цих лих, а кожного зокрема досить, аби вжахнути уяву найсильнiшоi духом людини. Що ж вiдбуваеться, коли випадае iх бачити й зазнавати! Усе це призводило i до руйнування, i до виникнення й зростання багатьох мiст. Зруйновано було Аквiлею, Луни, К’юзi, Пополонiю, Ф’езоле та багато iнших. Заново виникли Венецiя, Сiена, Феррара, Аквiла та iншi поселення i замки, якi я задля стислостi викладу не перераховуватиму. Із невеликих перетворилися на великi Флоренцiя, Генуя, Пiза, Мiлан, Неаполь i Болонья. До цього слiд додати зруйнування та вiдновлення Рима й iнших мiст, якi то занепадали, то вiдроджувалися. Із усiх цих руйнувань, iз пришестя нових народiв виникають новi мови, як видно з тих, котрими заговорили у Францii, Іспанii, Італii: злиття рiдних мов варварських племен з мовами Давнього Риму породило новi манери висловлюватись. Окрiм того, змiнилися найменування не лише краiв, а й озер, рiчок, морiв i людей. Бо Францiя, Італiя, Іспанiя мають тепер багато нових iмен, що дуже вiдрiзняються вiд колишнiх: так, наприклад, По, Гарда, острови Архiпелагу, щоб не згадувати багатьох iнших, мають тепер iншi назви, що являють собою дуже сильнi викривлення старих. Людей тепер називають не Цезар чи Помпей, а П’етро, Джованнi й Матео. Та з усiх цих змiн найважливiшою була змiна релiгii, бо дивам новоi вiри протистояла звичка до староi й вiд iхнього зiткнення виникали серед людей колотнеча та згубний розбрат. Якби релiгiя християнська являла собою еднiсть, то й негараздiв було б менше; та ворожнеча мiж церквами грецькою, римською, равеннською, а також мiж сектами еретикiв i католиками багато чим засмучували свiт. Свiдчення тому – Африка, що постраждала значно бiльше вiд прихильностi вандалiв до арiанськоi ересi, нiж вiд iхньоi вродженоi жадiбностi й лютостi. Люди, живучи серед стiлькох лих, у поглядi своему видавали смертну тугу своiх душ, бо, окрiм усiх страждань, яких iм доводилося зазнавати, дуже й дуже багато з них не мали змоги звернутися по допомогу Божу, надiею на яку живуть усi нещаснi: адже бiльшiсть iх не знали добре, до якого бога звертатись, i тому без нiякого захисту й надii гинули в убозтвi.

VI

Ось чому Теодорiх справедливо заслуговуе на похвалу – адже вiн перший поклав край безлiчi напастей. За тридцять вiсiм рокiв свого панування в Італii вiн так звеличив ii, що зникли навiть слiди воен i розбрату.

Та пiсля смертi Теодорiха влада перейшла до Аталарiха, сина його дочки Амаласунти, i невдовзi не вдоволена ще зла доля знову занурила краiну в тi самi лиха. Бо Аталарiх помер незабаром пiсля свого дiда, престол перейшов до його матерi, а з нею зрадницьки вчинив Теодат, якого вона наблизила до себе, щоб мати в його особi помiчника з управлiння державою. Вiн вбив ii, заволодiв королiвським троном, та остготи зненавидiли його за цей злочин. Тодi iмператор Юстинiан мав сподiвання на вигнання iх iз Італii. Очолити цю справу вiн доручив Велiзарiю, який щойно вигнав вандалiв iз Африки й повернув цю провiнцiю iмперii. Велiзарiй завоював Сицилiю та, перебравшись звiдти в Італiю, захопив Неаполь i Рим. Тодi готи вбили свого короля Теодата, вважаючи його вiдповiдальним за лихо, i обрали на його мiсце Вiтiгеса, якого пiсля кiлькох незначних сутичок Велiзарiй узяв у облогу в Равеннi й захопив у полон. Та не встиг Велiзарiй завершити розгром, як Юстинiан вiдкликав його, а замiсть нього призначив Іоанна й Вiталiя, якi аж нiяк не мали його звитяги та благородства. Готи збадьорились i обрали королем Гiльдобальда, правителя Верони, однак його невдовзi було вбито, i королiвська влада дiсталася Тотiлi, який розбив вiйсько iмператора, захопив Тоскану i Неаполь, тож iмператорським полководцям лишилася тiльки остання з держав, вiдвойованих Велiзарiем. Тодi iмператор, вважаючи за необхiдне повернути Велiзарiя до Італii, з’явився туди з вiйськом, проте погано озброеним; отже, цей полководець не лише не здобув новоi слави, а й втратив ту, яку мав. Справдi, поки Велiзарiй зi своiм вiйськом перебував iще в Остii, Тотiла в нього на очах захопив Рим i, розумiючи, що йому не вдасться нi втримати мiсто, нi безпечно вiдступити, значною мiрою зруйнував його, вигнав усiх мешканцiв, захопив iз собою сенаторiв i, не думаючи про супротивника, повiв свое вiйсько в Калабрiю, назустрiч тим загонам, якi прибували з Грецii на допомогу Велiзарiю. Останнiй, бачачи, що Рим покинуто напризволяще, замислив справу вельми гiдну: вiн захопив руiни Рима, вiдновив якнайшвидше його мури i знову покликав пiд iхнiй захист колишнiх мешканцiв. Однак у шляхетнiй цiй справi йому не пощастило. Юстинiана в той час тiснили парфяни, вiн знову вiдкликав Велiзарiя, який, пiдкоряючись наказу свого повелителя, залишив Італiю на милiсть Тотiли, котрий знову захопив Рим. Цього разу Тотiла, однак, не обiйшовся з ним так жорстоко, як ранiше: навпаки, дослухавшись до вмовлянь святого Бенедикта, якого дуже тодi поважали за його святiсть, вiн навiть вирiшив вiдбудувати вiчне мiсто.

Тим часом Юстинiан уклав з парфянами мир i вже замислив був послати нове вiйсько на звiльнення Італii, як йому перешкодили слов’яни, новi племена, що прийшли з пiвночi, переправились через Дунай i напали на Ілiрiю й Фракiю, тож Тотiлi вдалося захопити майже всю Італiю. Нарештi Юстинiан здолав слов’ян i послав до Італii вiйсько пiд командуванням евнуха Нарсеса, полководця вельми обдарованого, який, висадившись в Італii, розгромив i вбив Тотiлу. Залишки готiв, що розпорошилися пiсля поразки, замкнулись у Павii та оголосили королем Тею. Переможець Нарсес захопив Рим i врештi-решт, у битвi пiд Ночерою, розгромив Тею i вбив його. Пiсля цiеi перемоги в Італii вже не чули про готiв, якi панували тут сiмдесят рокiв, вiд Теодорiха до Теi.

VII

Та не встигла Італiя позбутися влади готiв, як Юстинiан помер, а його син i спадкоемець Юстин, намовлений дружиною своею Софiею, вiдкликав Нарсеса i замiсть нього послав до Італii Лонгина. Той за прикладом своiх попередникiв мiсцем свого перебування обрав Равенну, а крiм того, встановив в Італii новий лад: не призначаючи, як це робили готи, провiнцiйних правителiв, вiн кожному мiсту, кожнiй бiльш-менш значущiй мiсцевостi дав окремих начальникiв, названих герцогами. За такого устрою Рим не мав нiяких привiлеiв. Досi лишалися хоча б назви консулiв i сенату, тепер iх було скасовано, i Римом правив герцог, якого щороку призначали з Равенни, тож Рим став просто Римським герцогством. Равеннський намiсник iмператора, що правив усiею Італiею, дiстав назву екзарха. Такий подiл прискорив i остаточну загибель Італii, i ii захоплення лангобардами.

VIІІ

Нарсес був надзвичайно обурений тим, що iмператор позбавив його влади над провiнцiею, здобутою його звитягою i кров’ю. До того ж i Софiя не вдовольнилася самим тiльки приниженням – позбавленням влади, – а додала до цього глузливi слова: вона, мовляв, змусить його прясти, як iнших евнухiв. І от розлютований Нарсес пiдмовив Альбоiна, короля лангобардiв, що правив тодi в Паннонii, захопити Італiю. Як було вже сказано, лангобарди захопили землi вздовж Дунаю, залишенi герулами й турингами, коли iх повiв на Італiю iхнiй король Одоакр. Там вони i перебували, поки королем у них не став Альбоiн, чоловiк лютий i надзвичайно смiливий. Пiд його проводом вони перейшли Дунай, напали на Гунимунда, короля гепiдiв, що володiв Паннонiею, i розгромили його. Серед захоплених ними полонених була дочка короля Розамунда. Альбоiн узяв ii за дружину i став володарем Паннонii. І такий вiн був лютий, що звелiв зробити з Гунимундового черепа чашу, i пив iз неi на знак пам’ятi про свою перемогу. Покликаний до Італii Нарсесом, iз яким його пов’язувала дружба вiд часiв готськоi вiйни, вiн вiддав Паннонiю гунам, що повернулись, як ми вже казали, пiсля смертi Аттiли до себе на батькiвщину. Потiм вiн прибув до Італii, переконався, що вона роздроблена, й одним ударом заволодiв Павiею, Мiланом, Вероною, усiею Тосканою, а також бiльшою частиною Фламiнii, що зветься нинi Романьею. Такi численнi й швидкi успiхи, здавалося, передують захопленню всiеi Італii. З радощiв вiн улаштував у Веронi бенкет i, не без впливу винних випарiв, наказав наповнити вином Гунимундiв череп i пiднести його Розамундi, що сидiла напроти нього. При цьому вiн промовив навмисне голосно, так, щоб королева чула, що нехай на радощах вона вип’е разом зi своiм батьком. Слова цi були iй немов гострий нiж у серце, i Розамунда замислила помсту. Вона знала, що благородний лангобард на ймення Алмахiльд, юнак до лютi хоробрий, закоханий в одну з ii служниць, i змовилась iз цiею жiнкою зробити так, щоб вiн провiв нiч iз нею, королевою, замiсть своеi коханки. Та вказала йому, куди вiн мае прийти на побачення, i вiн лiг у темному покоi з Розамундою, вважаючи, що обiймае ii служницю. Пiсля того як усе сталося, Розамунда зiзналася йому й дала йому вибiр: або вiн уб’е Альбоiна й заволодiе назавжди i престолом, i нею, або буде страчений Альбоiном як осквернитель королiвського ложа. Алмахiльд погодився вбити Альбоiна, та, здiйснивши це вбивство, вони побачили, що влади iм не захопити, до того ж почали побоюватися, щоб з ними не розправилися лангобарди, якi Альбоiна любили. Тому, захопивши iз собою всi королiвськi скарби, вони втекли в Равенну до Лонгина, де й були з почестями прийнятi ним. Поки вiдбувались усi цi подii, iмператор Юстин помер, i спадкоемцем його став Тiберiй, який так зав’яз у вiйнi з парфянами, що не в змозi був надати хоч яку допомогу Італii. Лонгин вирiшив, що настала для нього нагода стати за допомогою Розамунди та ii золота королем лангобардiв i всiеi Італii. Вiн розповiв про свiй задум Розамундi й умовив ii вбити Алмахiльда, а його, Лонгина, взяти за чоловiка. Вона погодилась i, коли Алмахiльд пiсля лазнi захотiв пити, пiднесла йому заздалегiдь приготований кубок iз отруеним вином. Вiдпивши до половини кубка, вiн раптом вiдчув, як йому розривае нутрощi, зрозумiв, у чому рiч, i примусив Розамунду допити решту отрути. Так, незабаром, обое вони сконали, i Лонгин утратив надiю стати королем.

ІХ

Тим часом лангобарди зiбрались у Павii, яка стала столицею iхнього королiвства, i оголосили королем Клефа. Вiн заново вiдбудував Імолу, зруйновану Нарсесом, захопив Рiмiнi й майже весь край аж до Рима, але в цьому переможному походi помер. Клеф поводився не тiльки з чужинцями, а й зi своiми лангобардами так жорстоко, що вони тепер вiдчували вiдразу до королiвськоi влади й вирiшили не ставити над собою королiв, а обрати тридцятьох герцогiв i доручити iм управлiння краiною. Таке рiшення стало причиною того, що лангобарди так нiколи й не захопили всiеi Італii: iхня влада сягала не далi Беневента, а Рим, Равенна, Кремона, Мантуя, Падуя, Монселiче, Парма, Болонья, Фаенца, Форлi, Чезена почасти змогли тривалий час оборонятися вiд них, почасти так нiколи i не були ними захопленi. Вiдсутнiсть королiвськоi влади послабила готовнiсть лангобардiв до вiйни, коли ж вони знову почали обирати королiв, то, раз скуштувавши волi, були вже не такi слухнянi й бiльш схильнi до внутрiшнього розбрату. Через це спершу зменшились iхнi успiхи, а потiм вони взагалi втратили Італiю. Завдяки тому, що лангобарди опинилися в такому становищi, римляни й Лонгин змогли укласти з ними угоду, згiдно з якою военнi дii припинялись i за кожною зi сторiн зберiгалося те, що вона мала. На той час полiтична влада римських пап значно посилилася. Перших спадкоемцiв святого Петра за святiсть життя i чудеса так шанували люди i так поширилося християнство завдяки iхньому прикладу, що й правителi змушенi були приймати його, щоб припинити смуту, яка панувала в свiтi. Через те, що iмператор, прийнявши християнську вiру, перенiс престол свiй до Константинополя, iмперiя римська ще дужче занепала, але зате римська церква значно посилилася. Проте до вторгнення лангобардiв уся Італiя пiдкорялася iмператорам або королям, i папи не мали тодi iншоi влади, нiж та, яку давала iм загальна пошана до iхнього життя та вчення. В усьому iншому вони пiдкорялись iмператорам i королям, якi часом страчували iх, а часом доручали управлiння державою. Та найбiльше сприяв посиленню iхнього впливу на iталiйськi справи король готiв Теодорiх, коли перенiс свою столицю до Равенни. Рим залишився без короля, а римляни заради безпеки своеi змушенi були дедалi частiше шукати захисту в папи. Все ж таки влада ця тодi ще не надто посилилася: Римська церква домоглася тiльки одного – за нею, а не за равеннською залишилася перша роль. Але прихiд лангобардiв i роздроблення Італii зробили папу смiливiшим: вiн опинився нiби главою Рима, константинопольський iмператор i лангобарди виявляли до нього повагу, отже, за його посередництва римляни могли вести перемовини i з лангобардами, i з Лонгином не як пiдданi, а як рiвнi. Так папи лишалися друзями то вiзантiйцiв, то лангобардiв, i iхне значення вiд цього лише зростало. Саме в цей час, за правлiння iмператора Іраклiя, почався занепад схiдноi iмперii. Слов’янськi народи, про якi ми вже згадували, знову напали на Ілiрiю та, захопивши ii, дали iй i свое iм’я – Словенiя. Іншi ж частини цiеi iмперii зазнали нападу спочатку персiв, потiм арабiв, що вийшли з Аравii пiд проводом Мухамеда, i, нарештi, туркiв. Імперiя втратила Сирiю, Африку, Єгипет, i, бачачи ii безсилля, папа вже не мiг звертатися до неi по допомогу. Однак мiць лангобардiв дедалi зростала, папi треба було шукати нових союзникiв, i вiн попросив пiдтримки у франкiв та iхнiх королiв. Отож, усi вiйни, якi в той час варвари вели в Італii, були значною мiрою спричиненi римськими первосвященниками, i всi варвари, нападiв яких вона зазнавала, були майже завжди ними й покликанi. Так само поводяться вони й зараз, i саме через це Італiя залишаеться роздробленою й безсилою. Ось чому, розповiдаючи про подii, що вiдбувалися вiдтодi й дотепер, ми вже говоритимемо не про занепад iмперii, остаточно переможеноi, а про посилення влади римських первосвященникiв та iнших державцiв, якi правили Італiею до вторгнення Карла VIII. Ми побачимо, як папи, спочатку застосовуючи лише силу церковних вiдлучень, потiм вiдлучень i зброi водночас, разом iз iндульгенцiями, стали грiзними й благоговiйно шанованими, а потiм через негiдне використання i того й iншого знаряддя силу першого звели нанiвець, а щодо другого опинилися на милостi тих, до кого зверталися по допомогу.

Х

Однак час повернутися до нашоi оповiдi. Коли на папський престол вступив Григорiй III, а на лангобардський – король Айстульф, останнiй, порушивши укладенi угоди, захопив Равенну й почав вiйну проти папи. З наведених уже причин Григорiй, не покладаючись на константинопольського iмператора через його слабкiсть i не довiряючи слову лангобардiв, яке вони так часто порушували, заходився шукати допомоги у Франкському королiвствi в Пiпiна II, який iз герцога Австразii й Брабанту вирiс на франкського короля завдяки не стiльки своiм достоiнствам, скiльки заслугам свого батька Карла Мартелла i свого дiда Пiпiна. Це батько його Карл Мартелл, правитель королiвства, розбив арабiв у пам’ятнiй битвi неподалiк Тура на березi рiчки Луари, поклавши там не менше двохсот тисяч ворогiв. Так син Мартелла Пiпiн i став завдяки батьковим заслугам правителем цього королiвства. Папа Григорiй, як ми вже казали, послав до нього по допомогу проти лангобардiв. Пiпiн обiцяв допомогти, але повiдомив папi, що спершу хотiв би особисто побачитися з ним i вiддати йому належну шану. Григорiй вирушив у королiвство франкiв, проiхав володiннями своiх ворогiв лангобардiв, i при цьому нiхто не чинив йому перешкод iз пошани до вiри. У королiвствi франкiв король, як тiльки можливо, вшанував Григорiя i послав до Італii свое вiйсько, яке взяло в облогу лангобардiв у Павii. Айстульф був змушений просити миру, i франки погодилися на перемовини з ним на прохання папи, який не домагався смертi свого ворога, – вiн хотiв, аби той жив, однак охрестившись. За укладеною iз франками угодою Айстульф мусив повернути папi всi вiдiбранi в нього землi, але, щойно франкське вiйсько повернулося на батькiвщину, вiн порушив угоду. Папа знову попросив допомоги в Пiпiна, який удруге послав до Італii вiйсько, розбив лангобардiв, захопив Равенну i всупереч бажанню вiзантiйського iмператора вiддав ii папi разом iз усiма володiннями, що пiдкорялись екзархату, додавши до цього ще Урбiно i Марку. При передачi цих земель Айстульф помер, i лангобард Дезидерiй, який був правителем Тоскани, почав вiйну, щоб захопити владу, та почав просити пiдтримки у папи, обiцяючи йому свою дружбу. Папа задовольнив його прохання i змусив державцiв поступитися. Попервах Дезидерiй був вiрним своему слову i передавав папi землi, якими поступалися за домовленiстю з Пiпiном. У Равенну бiльше не з’являлися константинопольськi екзархи, нею правив римський першосвященик.

ղ

Невдовзi помер Пiпiн, i королем став син його Карл, той самий, який за велич дiянь своiх здобув наймення Великий.

Папський престол посiв Теодор I, який розсварився з Дезидерiем, унаслiдок чого той узяв в облогу Рим. Тодi папа звернувся по допомогу до Карла, який перейшов через Альпи, обложив, своею чергою, Дезидерiя в Павii, взяв його iз синами в полон i вiдiслав iх бранцями у франкське королiвство. Потiм вiн вирушив до Рима провiдати папу i там оголосив, що римського первосвященника, як намiсника Божого на землi, не можна судити судом людським; натомiсть папа й римський народ оголосили Карла iмператором. Отже, Рим знову отримав iмператора на Заходi, але тепер уже не папа потребував, як ранiше, допомоги iмператора, а iмператор потребував пiдтримки папи для обрання. В мiру того як iмператорська влада втрачала своi прерогативи, вони переходили до Церкви, i завдяки цьому щодня посилювалась ii влада над свiтськими державцями. Лангобарди перебували в Італii вже двiстi тридцять два роки i вiд корiнного населення вiдрiзнялися тiльки назвою. За понтифiкату Лева III Карл вирiшив навести в Італii лад i дав згоду на те, щоб вони оселилися в краю, де були вiд самого початку, i щоб край цей називався Ломбардiею. Для того щоб вони шанували римське наймення, вiн звелiв, аби межова з ними частина равеннського екзархату називалася Романьею. До того ж сина свого Пiпiна вiн оголосив королем Італii, щоб пiдвладнi йому були всi провiнцii до Беневента; решта ж належали вiзантiйському iмператору, з яким Карл уклав угоду. На папський престол сiв Пасхалiй I, i от парафiяльнi священники римських церков, аби наблизитися до папи й брати участь у його обраннi, вирiшили пiднести свою владу гучним титулом i почали називатися кардиналами. Вони привласнили такi права, що тепер уже вельми рiдко первосвященника обирали не з iхнього середовища, особливо вiдтодi як iм удалося вiдсторонити римський народ вiд виборiв глави церкви. Так, пiсля смертi Пасхалiя вони обрали папою Євгенiя II з парафii Санта Сабiна. В Італii, коли вона перейшла пiд владу франкiв, частково змiнилися форма i порядок правлiння, i тому, що папська влада перевершила свiтську, i внаслiдок того, що франки встановили в нiй титули графiв i маркграфiв, як до того равеннський екзарх Лонгин запровадив титул герцога. Коли потiм папою став римлянин Оспорко, вiн вважав за необхiдне змiнити таке неблагозвучне iм’я i змiнив його на Сергiя; вiдтодi й повiвся звичай, за яким папи пiсля обрання змiнюють iм’я.

ХІІ

Тим часом iмператор Карл помер, залишивши престол сину своему Людовiку. Пiсля смертi останнього серед синiв його виникли такi чвари, що на час онукiв франкський дiм втратив iмперiю, яка перейшла до германських правителiв: першим германським iмператором став Арнольф. Через розбрат Каролiнги втратили не тiльки iмперiю, а й Італiйське королiвство; лангобарди знову посилились i почали утискувати папу i римлян. Не знаючи вже, до якого правителя звертатися по допомогу, папа змушений був оголосити королем Італii Беренгарiя, герцога Фрiульського.

Подii цi додали смiливостi гунам, якi осiли в Паннонii, напасти на Італiю; знову розбитi Беренгарiем, вони повернулися до Паннонii, чи, точнiше, до Угорщини, як вони тепер називали цю провiнцiю. У Вiзантii iмператором на той час став Роман, який вiдняв владу в Константина, котрому спершу служив як начальник його вiйська. Скориставшись зi змiни влади, Апулiя i Калабрiя, що входили, як ми згадували, до складу схiдноi iмперii, повстали проти Романа, i, роздратований цим, вiн дозволив сарацинам проникнути в цi землi, котрi й були ними захопленi, пiсля чого сарацини спробували одним ударом захопити Рим. Однак римляни, бачачи, що Беренгарiй опiкуеться обороною вiд гунiв, военачальником своiм обрали Альберiха, герцога Тосканського, i завдяки його рiшучостi врятували Рим вiд арабiв, якi, знявши облогу, поставили на горi Гаргано мiцну фортецю, звiдки панували над Апулiею й Калабрiею та здiйснювали набiги на iншi землi Італii. Отже, Італiя опинилась у найжахливiшому станi: з боку Альп iй загрожували гуни, з боку Неаполя – сарацини, i гiрке це становище не полiпшувалось упродовж панування трьох Беренгарiiв, якi сiдали на трон один за одним. Папа ж i вся Церква зазнавали всiляких потрясiнь, не знаючи, до кого звернутися по допомогу, тому що державцi захiднi ворогували мiж собою, а схiднi були зовсiм безсилi. Сарацини спустошили мiсто Геную i все узбережжя, але цi ж лиха пiднесли Пiзу, куди стiкалися люди, яких вигнали з рiдних мiсцин. Подii цi вiдбувалися близько 931 року за християнським лiточисленням. Та коли iмператорський престол посiв герцог саксонський Отон, син Генрiха i Матильди, державець, який уславився своiм розумом, папа Агапiй звернувся до нього iз закликом прибути до Італii та визволити ii вiд тиранii Беренгарiiв.

ХІІІ

У тi часи Італiю подiлено було так: Ломбардiя належала Беренгарiю III i синовi його Альберту; Тосканою i Романьею керував намiсник захiдного iмператора; Апулiя i Калабрiя пiдкорялися частково вiзантiйському iмператору, частково сарацинам; у Римi знать щороку обирала двох консулiв, якi й правили там за давнiм звичаем, i був ще префект як суддя народу i, окрiм того, рада iз дванадцяти членiв, котрi також щороку визначали правителiв у мiста, залежнi вiд Рима. Папи i в Римi, i в усiй Італii мали бiльший чи менший вплив вiдповiдно до того, наскiльки самi користувалися прихильнiстю iмператорiв або тих, хто в певний час був у цiй краiнi сильнiшим за всiх. Імператор Отон прибув до Італii, вiдняв королiвство у Беренгарiiв, якi мали владу п’ятдесят п’ять рокiв, повернув римському первосвященнику його колишнi повноваження. У державця цього були син i онук, що мали, як i вiн, iм’я Отон i правили пiсля нього один за одним. За правлiння Отона III римляни вигнали з мiста папу Григорiя V, iмператор одразу ж допомiг йому i повернув до Рима; папа, бажаючи покарати римлян, позбавив iх права участi у вiнчаннi iмператора й передав право його обрання шести германським властителям: трьом духовним – епископам Майнцському, Трiрському i Кельнському – i трьом свiтським – герцогам Бранденбурзькому, Пфальцському i Саксонському. Усе це сталося 1002 року. По смертi Отона III германськi властителi обрали iмператором Генрiха II, герцога Баварського, який правив дванадцять рокiв i був урештi-решт коронований папою Стефаном VIII. Генрiх i дружина його Симеонда уславилися святiстю свого життя, чому доказ – безлiч храмiв Божих, що дiстали вiд них багатi дари або були навiть ними зведенi, як, наприклад, церква Сан-Мiньято неподалiк вiд Флоренцii. Генрiх II помер 1024 року, трон посiв Конрад Швабський, а пiсля нього – Генрiх III. Останнiй прибув до Рима, де в церковних справах панував безлад, бо обранi були одразу трое пап, котрi суперничали мiж собою. Вiн позбавив усiх трьох влади i пiдтримав обрання на iхне мiсце Климента ІI, який i вiнчав його iмператорською короною.

ղV

Італiею правили тодi почасти магiстрати, обранi населенням мiст, почасти державцi, почасти вповноваженi iмператора, головний iз котрих, що верховодив над усiма iншими, iменувався канцлером. Із правителiв наймогутнiшим був Готфрiд, одружений iз графинею Матильдою, донькою Беатриси, сестри Генрiха II. Подружжя це мало у власностi Лукку, Парму, Реджо, Мантую i все те, що нинi зветься Патримонiем святого Петра. Первосвященникам римським натомiсть доводилося вести безперервну боротьбу з честолюбними претензiями римського народу, бо народ, спершу використавши папську владу для того, щоб позбутися панування iмператорiв, установити власне панування в мiстi й розпорядитися ним згiдно iз власним бажанням, потiм став найбiльшим ворогом первосвященника, який зазнавав вiд народу римського бiльше кривд, нiж вiд будь-якого християнського правителя. Саме тодi, коли загроза папського вiдлучення вiд церкви жахала весь християнський Захiд, народ римський уперто не пiдкорявся папi, й обидва цi суперники тiльки й робили, що намагалися вирвати одне в одного владу та шану. Тим часом на папському престолi опинився Миколай II i, як Григорiй V, позбавив римлян права брати участь у вiнчаннi iмператора, так Миколай II позбавив iх можливостi брати участь в обираннi папи, вирiшивши, що вiднинi це буде справою кардиналiв. Цим вiн не задовольнивсь, але, змовившись iз державцями, якi правили тепер Калабрiею й Апулiею через обставини, про якi розповiмо далi, примусив усiх посадовцiв, посланих римлянами всюди, куди поширювалася влада мiста Рима, присягнути папському престолу, а декого з них навiть скинув iз посади.

ХV

Пiсля смертi Миколая II в Церквi стався розкол, оскiльки ломбардське духовенство не бажало пiдкоритись Олександру II, обраному в Римi, i зробило Кадала Пармського антипапою. Натомiсть Генрiх IV, якому ненависним було посилення папськоi влади, намагався переконати папу Олександра вiдмовитися вiд тiари, а кардиналiв – зiбратися в Германii для обрання нового первосвященника. Так цей державець i став першим, кому довелося вiдчути на собi весь тягар духовноi кари, бо папа скликав у Римi собор i на ньому позбавив Генрiха iмператорського та королiвського берла. Деякi народи Італii стали на бiк папи, iншi на бiк Генрiха – звiдси й походить подiл на гвельфiв i гiбелiнiв, нiби Італii судилося, позбувшись варварських вторгнень, залишатися в полонi внутрiшнiх чвар. Генрiх, вiдлучений вiд церкви, був змушений на вимогу своiх пiдданих прибути до Італii, щоб босим i на колiнах молити папу про прощення, що й сталося 1080 року. Однак невдовзi мiж папою й Генрiхом знову виникла ворожнеча. Генрiх був знову вiдлучений вiд церкви й послав на Рим iз вiйськом свого сина, теж Генрiха, який за допомогою римлян, що ненавидiли папу, взяв його в облогу в римськiй цитаделi. Та Роберт Гвiскар вирушив з Апулii на допомогу папi, й Генрiх, не чекаючи його, вiдступив у Германiю. Самi тiльки римляни й далi опиралися, тож Роберт розгромив мiсто, знову перетворивши Рим на руiни, з яких його ранiше пiдняли кiлька пап. Оскiльки вiд цього Роберта пiшло королiвство Неаполiтанське, я вважаю не зайвим розповiсти про його походження й дiяння.

XVI

Як уже було сказано, мiж спадкоемцями Карла Великого виник розбрат, який дав змогу новим пiвнiчним народам, що звуться норманами, напасти на Францiю i захопити в нiй цiлу провiнцiю, вiдтодi й названу на iхне наймення Нормандiею. Частина норманiв прибула до Італii в тi часи, коли в нiй сваволили Беренгарii, сарацини й гуни, i захопила деякi землi в Романьi, вiдважно вистоявши серед усiх цих воен. В одного з норманських державцiв, Танкреда, народилось кiлька синiв, iз яких особливо уславилися Вiльгельм на прiзвисько Залiзна Рука i Роберт Гвiскар. Коли влада перейшла до Вiльгельма, в Італii стало вже спокiйнiше, однак сарацини ще перебували на Сицилii й щодня здiйснювали набiги на iталiйське узбережжя. Тодi Вiльгельм змовився з правителями Капуi й Салерно, а також з Мелорхом, намiсником вiзантiйського iмператора в Апулii й Калабрii, напасти на Сицилiю та пiсля перемоги подiлити здобич i землi мiж собою на чотири рiвнi частини. Ця справа була успiшною, але Мелорх таемно викликав iз Вiзантii вiйсько i захопив увесь острiв вiд iменi iмператора, подiливши тiльки здобич. Вiльгельм цим був вельми незадоволений, але, вiдклавши помсту до бiльш сприятливих часiв, покинув Сицилiю разом iз правителями Салерно й Капуi. Ледве вони розсталися з ним, повернувшись до своiх володiнь, як вiн, замiсть повернутись у Романью, швидко вирушив зi своiм вiйськом в Апулiю, зненацька захопив Мельфи i, попри протидiю iмператорського вiйська, незабаром пiдкорив собi майже всю Апулiю та Калабрiю, де на час папи Миколая II правив його брат Роберт Гвiскар. Не в змозi домовитися зi своiми небожами про подiл спадщини, Роберт звернувся до посередництва папи, на що папа охоче погодився, бо розраховував знайти в Робертi опору як проти германських iмператорiв, так i проти непокори римського народу. Розрахунки цi, як ми вже бачили, виправдалися, коли на прохання Григорiя VII Роберт вiдiгнав Генрiха вiд Рима та приборкав римський народ. Роберту спадкували його сини, Рожер i Вiльгельм, якi приеднали до володiнь своiх iще Неаполь i всi землi мiж Неаполем i Римом, а потiм i Сицилiю, володарем якоi оголосив себе Рожер. Коли Вiльгельм подався до Константинополя свататися до дочки iмператора, Рожер напав на брата й захопив усi його володiння. Вiн спершу погордливо оголосив себе королем Італii, та потiм, удовольнившись титулом короля Апулii й Сицилii, став першим, хто дав iм’я i лад цьому королiвству, яке до сьогоднi iснуе у тих самих кордонах, хоча кров i раса володарiв його змiнювалися не раз, бо коли згасла норманська династiя, влада перейшла до нiмецькоi, потiм до французькоi, пiсля французькоi – до арагонськоi, а тепер Сицилiя належить фламандцям.

XVII

Урбана II, який посiв папський престол, римляни зненавидiли. Почуваючись у небезпецi серед колотнечi, що роздирала Італiю, вiн замислив вельми смiливу справу. Вiн вирушив у супроводi свого клiру до Францii, зiбрав у Овернi силу-силенну народу та взявся проповiдувати проти невiрних. Вiн так надихнув усiх, що вони ухвалили вирушити до Азii в похiд на арабiв, який разом iз усiма наступними такими самими походами дiстав назву хрестового, бо всiх, хто в нього вирушив, позначали червоним хрестом на одязi й на зброi. Вождями були Готфрiд, Євстахiй i Болдвiн Бульйонськi, графи Булонi, а також Петро Пустельник, якого надзвичайно поважали за мудрiсть i святiсть; багато народiв i королiв сприяли цiй справi своiми грошима, а значна кiлькiсть приватних осiб iшли в похiд за власний рахунок без будь-якоi винагороди. Така була тодi сила релiгiйностi в душах людей, яких надихав приклад iхнiх ватажкiв. Попервах справа ця була славною й успiшною: уся Азiя, Сирiя i частина Єгипту опинилися пiд владою християн. Тодi й виник орден ерусалимських рицарiв, що iснуе й понинi i мае у власностi острiв Родос, едину твердиню проти мусульман. Було засновано також орден храмовникiв, який за короткий час занепав через розбещенiсть своiх членiв. Так у рiзний час сталася безлiч рiзних подiй, якi уславили i багато народiв, i окремих осiб. У хрестових походах брали участь королi Францii, Англii, а з народiв венецiйцi, пiзанцi й генуезцi зажили в них чималоi слави. Отже, ця боротьба тривала зi змiнним успiхом до часiв мусульманського правителя Саладина. Його звитяга, а також розбрат серед християн позбавили iх урештi-решт слави, яку вони здобули спочатку, i за дев’яносто рокiв iх вигнали з усiх тих мiсць, котрi так вдало i з такою честю вiдвоювали.

XVIII

По смертi Урбана папою став Пасхалiй II, а iмператорський престол здобув Генрiх IV, який прибув до Рима, удаючи друга папи, але потiм ув’язнив папу разом iз усiм його клiром i погодився повернути волю лише за умови, що вiн розпоряджатиметься германською Церквою на свiй розсуд. У цей час померла графиня Матильда, яка всi своi статки залишила у спадок Церквi. Пiсля смертi Пасхалiя II i Генрiха IV було багато пап та iмператорiв, поки папський престол не перейшов до Олександра III, а iмператорський – до Фрiдрiха Швабського, прозваного Барбаросою. І ранiше у пап були досить складнi стосунки i з римським народом, i з iмператором, – при Барбаросi стало ще складнiше. Фрiдрiх був вельми майстерний полководець, але сповнений такоi гординi, що навiть помислити не хотiв про поступки папi. Однак пiсля обрання свого вiн прибув до Рима для коронування, а потiм мирно повернувся в Германiю. Та недовго перебував вiн у такому настроi, бо невдовзi повернувся до Італii, щоб придушити бунт у деяких землях Ломбардii. У цей час сталося так, що кардинал Сан Клементе, за походженням римлянин, посварився з Олександром i був деякими з кардиналiв обраний папою. Олександр поскаржився на антипапу iмператоровi Фрiдрiху, табiр якого був розташований поблизу Креми, i iмператор вiдповiв: нехай i той i той прибудуть до нього, а вiн уже розсудить – кому бути папою. Така вiдповiдь Олександру не сподобалася, вiн бачив, що iмператор схиляеться на бiк антипапи, тому вiдлучив Барбаросу вiд церкви i втiк до Фiлiппа, короля Францii. Тим часом Фрiдрiх, воюючи в Ломбардii, захопив i розграбував Мiлан, унаслiдок чого Верона, Падуя i Вiченца об’едналися проти спiльного ворога. У цей час помер антипапа, i Фрiдрiх поставив на його мiсце Гвiдо Кремонського. Римляни, пiдбадьоренi вiдсутнiстю папи й труднощами, яких Фрiдрiх зазнавав у Ломбардii, потроху почали хазяйнувати у себе в Римi й пiдкорювати тi землi, якi звичайно вiд них залежали. Жителi Тускула не захотiли пiдкоритись, i римський народ усiма силами вирушив на них. Однак iм допомiг Фрiдрiх, i разом iз ним тускуланцi вчинили такий розгром римському вiйську, що вiдтодi Рим перестав бути багатим густонаселеним мiстом. Тим часом папа Олександр повернувся до Рима, вважаючи, що може почуватись у безпецi через ненависть римлян до Фрiдрiха i безлiчi ворогiв iмператора в Ломбардii. Фрiдрiх, попри все, почав облогу Рима, хоч Олександр, не чекаючи його, втiк до Вiльгельма, короля Апулii, який лишився единим спадкоемцем цього королiвства пiсля смертi Рожера. Фрiдрiх мусив через чуму зняти облогу та повернутися до Германii. Тодi ломбардцi, якi об’едналися проти нього, щоб мати змогу загрожувати Павii й Тортонi, де перебувало iмператорське вiйсько, звели фортецю, котра могла стати головною позицiею в цiй вiйнi, i назвали ii Алессандрiею на честь папи i на ганьбу Фрiдрiху. Помер також антипапа Гвiдо, а на його мiсце обрали Іоанна з Фермо, який перебував у Монтеф’ясконе пiд захистом iмператорського вiйська.

XIX

Поки вiдбувалися всi цi подii, папа Олександр вирушив до Тускула. Його покликали жителi цього мiста, сподiваючись, що вiн захистить iх вiд римлян. Туди до нього прибули посланцi короля англiйського Генрiха, якi мали доручення оголосити, що король аж нiяк не винен у вбивствi блаженного Томи, епископа Кентерберiйського (у чому його гучно звинувачували чутки), i з цiеi причини папа послав до Англii двох кардиналiв розiбратися в цiй справi. Хоч вони не змогли встановити, що король був явно причетний до цього вбивства, обуренi ницiстю цього злочину i тим, що король недостатньо вшанував убитого, вони наклали на нього епiтимiю: король мусив зiбрати всiх баронiв королiвства i публiчно присягнути перед ними, що непричетний; окрiм того, послати негайно двiстi озброених людей до Єрусалима та забезпечувати iх там протягом року, а також дати обiтницю, що не пiзнiше нiж за три роки вiн сам вирушить туди на чолi найсильнiшого вiйська, яке тiльки зможе зiбрати; i, нарештi, ще – скасувати все те, що могло бути зроблено за його правлiння для обмеження вольностей духовенства, i дозволити будь-якому зi своiх пiдданих, хоч хто б вiн був, скаржитися на нього в Рим. На все це Генрiх погодився: так наймогутнiший правитель пiдкорився вимозi, визнати котру в наш час вважала б ганьбою будь-яка приватна особа. А проте, хоч папi пiдкорялися таким чином правителi найвiддаленiших краiн, вiн не мiг змусити слухатися римлян настiльки, що вони не погоджувалися на його перебування в Римi, хоч вiн i обiцяв не втручатися нi в що, окрiм церковних справ. Так перед багатьма речами тремтиш на вiддалi значно бiльше, нiж поблизу! Тим часом Фрiдрiх повернувся до Італii. Поки вiн готувався до новоi вiйни з папою, всi його прелати й барони оголосили, що вiдречуться вiд нього, якщо вiн не замириться з Церквою. Тож вiн був змушений стати на колiна перед папою у Венецii, де вони й уклали мирну угоду. Згiдно з цiею угодою, папа позбавляв iмператора будь-якоi влади над Римом, а своiм союзником оголосив Вiльгельма, короля Сицилii й Aпyлii. Натомiсть Фрiдрiх нiяк не мiг обiйтися без вiйни, тому вирушив до Азii, щоб у боротьбi з Магометом вдовольнити свое честолюбство, котре нiяк не мiг вiн удовольнити у боротьбi з намiсником Христовим. Та коли опинився на берегах рiчки, його так зачарувала прозорiсть ii вод, що вiн замислив у нiй скупатись, i ця легковажнiсть коштувала йому життя. Так рiчковi води принесли магометанам бiльше користi, нiж папськi вiдлучення християнам: тi лише розпалювали шаленство Фрiдрiха; цi ж iз ним покiнчили.

XX

Коли Фрiдрiх загинув, папi лишалося тiльки здолати наполегливу незговiрливiсть римлян. Пiсля вельми тривалих суперечок щодо обрання консулiв сторони погодилися, що обирати консулiв буде за звичаем народ, але консули зможуть обiймати посаду лише пiсля того, як присягнуться пiдкорюватися церквi. Ця угода змусила антипапу Іоанна тiкати в Монте Альбано, де вiн невдовзi й сконав.

На той час помер також Вiльгельм, король Апулii, i папа вирiшив заволодiти цим королiвством, тим бiльше що единим спадкоемцем Вiльгельма залишився його побiчний син Танкред. Однак барони не бажали визнати папу i почали вимагати, щоб Танкред став королем. На папському престолi був тодi Целестин III. Щоб вирвати королiвство з Танкредових рук, вiн зробив так, що iмператором став Генрiх, син Фрiдрiха, i при цьому обiцяв йому королiвство Неаполiтанське, з метою щоб церквi повернули володiння, якi iй належали. Щоб полегшити справу, вiн витягнув iз монастиря вже немолоду дочку Вiльгельма Констанцiю й одружив ii з Генрiхом. Так засноване норманами королiвство Неаполiтанське перейшло вiд них до германцiв. Імператор Генрiх, давши спершу лад справам у Германii, прибув до Італii зi своею дружиною Констанцiею та чотирирiчним сином Фрiдрiхом i досить легко захопив престол, бо Танкреда вже не було серед живих, а пiсля нього залишалося тiльки немовля на iм’я Рожер. За певний час Генрiх помер на Сицилii, i Неаполiтанське королiвство успадкував Фрiдрiх, а iмператором завдяки сприянню папи Інокентiя III було обрано Отона, герцога Саксонського. Однак не встиг Отон вiнчатися iмператорською короною, як на загальний подив його було оголошено ворогом папи. Вiн привiв свое вiйсько в Романью i вирiшив напасти на Неаполiтанське королiвство. За це папа вiдлучив його вiд церкви, тож усi вiд нього вiдсахнулись, i iмператором обрали Фрiдрiха, короля Неаполiтанського. Фрiдрiх прибув до Рима прийняти корону, однак папа вiдмовився коронувати його, побоюючись його могутностi й сподiваючись вигнати його з Італii, як ранiше Отона. Обурений Фрiдрiх рушив до Германii та, успiшно воюючи проти Отона, перемiг його. Поки це все вiдбувалось, Інокентiй помер. Вiн уславився багатьма видатними справами i, окрiм усього iншого, заснував у Римi шпиталь Святого Духа. Спадкоемцем його став Гонорiй III, за якого було засновано орден Святого Домiнiка, а також 1218 року орден Святого Франциска. Цей папа коронував Фрiдрiха, якому нащадок короля Єрусалимського Балдуiна Іоанн, котрий досi перебував у Азii iз залишками християн, дав за дружину одну зi своiх дочок. Серед посагу був i титул короля Єрусалимського. От чому всi королi неаполiтанськi iменуються вiдтодi також ерусалимськими.

XXI

В Італii становище було таке: римляни перестали призначати консулiв, а замiсть них вiдповiднi повноваження передавали то одному, то кiльком сенаторам; iснувала, як i ранiше, Лiга, котру утворили проти Фрiдрiха Барбароси ломбардськi мiста – Мiлан, Брешiя, Мантуя, Вiченца, Падуя i Тревiзо.

За iмператора були Кремона, Бергамо, Парма, Реджо, Модена i Тренто. Іншi мiста i замки Ломбардii, Романьi та Тревiзькоi марки схилялися то на той, то на iнший бiк, залежно вiд обставин. У часи Отона III прибув до Італii такий собi Еццелiно, i тут у нього народився син, вiд якого походив iнший Еццелiно. Цей останнiй, вельми багатий i могутнiй, зблизився з Фрiдрiхом II, котрий, як уже сказано було, став ворогом папи. За допомогою i за сприяння Еццелiно Фрiдрiх прибув до Італii, захопив Верону i Мантую, зруйнував Вiченцу, узяв Падую i розгромив вiйсько союзних мiст, а потiм вирушив до Тоскани. Еццелiно тим часом пiдкорив усю Тревiзьку марку. Однак вiн не змiг узяти Феррари, котру обороняли Ацоне д’Есте i папське вiйсько в Ломбардii. Щойно зняли облогу з Феррари, папа оголосив ii ленним володiнням i вiддав Ацоне д’Есте, вiд якого походять державцi, що й донинi нею правлять. Фрiдрiх, прагнучи якнайшвидше заволодiти Тосканою, зупинився в Пiзi й так намагався з’ясувати, хто за нього, хто проти, що почався великий розбрат, згубний для Італii, бо всюди розвелися гвельфи й гiбелiни: гвельфами називали себе прибiчники церкви, гiбелiнами – прибiчники iмператора. Назви цi вперше прозвучали в Пiстоi. Полишивши Пiзу, Фрiдрiх заходився нападати зусiбiч на володiння Церкви й спустошувати iх. Папа, не бачачи iншого виходу, оголосив проти нього хрестовий похiд, як його попередники оголошували проти невiрних. Фрiдрiх, щоб вiд нього не вiдцуралися вiдразу всi прибiчники, як це сталося з Фрiдрiхом Барбаросою та iншими його предками, взяв на службу велику кiлькiсть сарацинiв. Аби мiцнiше прив’язати iх до себе i до того ж мати в Італii пiдтримку, яка не боятиметься папських вiдлучень, вiн вiддав iм мiсто Ночеру, вважаючи, що вони краще й вiрнiше служитимуть йому, маючи тут прихисток.

XXII

Папський престол посiв Інокентiй IV. Страх його перед Фрiдрiхом був такий, що вiн вирушив до Генуi, а потiм до Францii, i в Лiонi влаштував собор, на якому вирiшив бути присутнiм i Фрiдрiх. Завадило йому повстання в Пармi. Занепавши духом вiд неуспiшностi своiх дiй, вiн вирушив до Тоскани, а звiдти на Сицилiю, де й помер. У Швабii в нього лишився син Конрад, а в Апулii незаконний нащадок на iм’я Манфред, якого вiн зробив герцогом Беневентським. Конрад прибув до Неаполя прийняти владу, але там помер, а пiсля нього лишився спадкоемцем малюк Конрадiн, який перебував у Германii. Манфред спершу заволодiв королiвством як опiкун Конрадiна, а потiм, пустивши чутки про його смерть, оголосив себе королем проти волi папи й неаполiтанцiв, яких змусив визнати себе силою.

Поки в королiвствi все це вiдбувалось, у Ломбардii тривав розбрат мiж гвельфами i гiбелiнами. За першими стояв папський легат, за другими – Еццелiно, який заволодiв уже майже всiею Ломбардiею по той бiк По. Поки тривали военнi дii, проти нього повстала Падуя, i вiн знищив дванадцять тисяч падуанцiв, але й сам помер iще до закiнчення вiйни у вiцi вiсiмдесяти рокiв, а пiсля його смертi всi мiста, якими вiн володiв, здобули волю.

Манфред, король Неаполiтанський, вiдчував, за прикладом своiх предкiв, велику ворожiсть до Церкви, i тодiшнiй папа, Урбан IV, постiйно жив у жорстокому страху. Дiйшло до того, що папа оголосив проти нього хрестовий похiд i вирушив до Перуджi чекати вiйська. Бачачи, що загонiв пiдходить мало, що вони слабкi та прибувають iз великим запiзненням, вiн вирiшив, що для перемоги над Манфредом потрiбна дiевiша допомога. Вiн звернув увагу на Францiю, передав королiвство Сицилii та Неаполя Карловi Анжуйському, братовi короля Францii Людовiка, i викликав його до Італii прийняти владу в королiвствi. Та ще до прибуття Карла в Рим папа помер, а його мiсце посiв Климент IV, за якого Карл i прибув до Остii з флотом iз тридцяти галер, звелiвши iншим своiм загонам вирушити до Італii пiшки. Поки вiн перебував у Римi, римляни, щоб ушанувати його, дали йому звання сенатора, а папа надав йому iнвеституру на королiвський престол, узявши з нього зобов’язання щороку виплачувати Церквi п’ятдесят тисяч дукатiв, i, окрiм того, видав наказ, згiдно з яким анi Карл, анi будь-який iнший король Неаполя не можуть одночасно бути обраними iмператором. Карл виступив проти Манфреда, розгромив його й убив пiд Беневентом, заволодiвши Сицилiею i королiвським троном. Але Конрадiн, якому батько заповiв це володiння, зiбрав у Германii чимале вiйсько i прибув до Італii битися з Карлом, що й сталося пiд Тальякоццо. Однак вiн зазнав поразки, а потiм, невпiзнаний, утiк, але його захопили й убили.

XXIII

В Італii панував мир, поки папський престол не посiв Адрiан V. Карл i далi перебував у Римi й керував ним як сенатор. Не бажаючи терпiти його владу, папа оселився у Вiтербо i почав кликати iмператора Рудольфа до Італii проти Карла. Так папи то через любов до релiгii, то через власне честолюбство безперервно кликали до Італii чужоземцiв i починали новi вiйни. Не встигали вони пiднести якогось правителя, вiдразу ж розкаювались у цьому та шукали способiв знищити його, бо не могли знести, щоб у цiй провiнцii, для владарювання над якою iм самим бракувало сил, владарював хтось iнший. Правителiв це все теж доволi сильно страхало, бо, ухилялись папи вiд военних дiй чи воювали, вони завжди ставали переможцями, якщо не вдавалось обiйти iх за допомогою якоiсь хитростi, як було з Бонiфацiем VIII i деякими папами, котрих iмператори, удаючи добрих друзiв, змогли заманити в полон. Рудольф до Італii, однак, не прибув, бо йому завадила вiйна, яку вiн вiв проти короля чеського. Адрiан помер, а його мiсце посiв Миколай III iз роду Орсiнi, чоловiк вельми смiливий i честолюбний. Миколай одразу ж вирiшив за будь-яку цiну послабити владу Карла. Вiн спонукав iмператора Рудольфа скаржитися на те, що Карл тримав у Тосканi свого намiсника для допомоги гвельфам, яких вiн пiсля смертi Манфреда вiдновив там у правах. Карл поступився iмператору, вiдкликав своiх намiсникiв, i папа послав до Тоскани одного зi своiх небожiв, кардинала, щоб той панував там вiд iменi iмператора. Натомiсть iмператор на вiддяку за цей знак поваги повернув церквi Романью, яку вiдняв у неi колись один iз його попередникiв, i папа поставив Бертольдо Орсiнi герцогом Романьi. Вважаючи себе досить сильним для боротьби з Карлом, Миколай III позбавив його сенаторського звання i видав наказ, згiдно з яким жоден королiвський нащадок не мiг вiднинi бути римським сенатором. Було в нього також на думцi вiдiбрати у Карла Сицилiю, i з такою метою вiн таемно змовився з королем Педро Арагонським, та справа ця мала успiх лише за його наступника. Хотiлося йому, окрiм того, звести на королiвськi престоли ще двох своiх родичiв – одного на ломбардський, другого на тосканський, щоб вони захищали Церкву вiд германцiв, якi забажали б напасти на Італiю, i проти французiв, якi панували в Неаполiтанському королiвствi. Однак вiн помер, не втiливши цих задумiв. Це був перший папа, який вiдкрито виявляв честолюбнi прагнення i намагався пiд приводом величi Церкви осипати своiх родичiв багатством i почестями. Упродовж усього часу, про який ми розповiдали, не доводилося говорити про небожiв i взагалi родичiв пап, зате тепер iсторiя буде сповнена ними настiльки, що нам доведеться навiть говорити про папських синiв. І якщо до наших часiв папи намагалися робити iх впливовими державцями, то тепер iм лишаеться тiльки передавати папський престол своiм нащадкам у спадок. Та, правду кажучи, заснованi ними держави до останнього часу мали досить швидкоплинне iснування. Папи переважно жили недовго, внаслiдок чого iхнi насадження не могли пустити корiння; якщо це i вдавалося, то паростки пускали слабке корiння i, позбавленi пiдтримки, при першому ж сильному вiтрi гинули.

Наступником Миколая III став Мартiн IV. Француз за походженням, вiн був на боцi Карла, i той на знак вдячностi послав свое вiйсько на упокорення Романьi, яка повстала проти папи. Пiд час облоги Форлi астролог Гвiдо Бонатто порадив люду напасти на них у вказаному ним мiсцi, тож усi французи потрапили в полон або були вбитi. У той самий час здiйснився заколот, влаштований Миколаем III i королем Педро Арагонським, i сицилiйцi знищили всiх французiв, якi перебували на островi; ним одразу ж заволодiв Педро, який оголосив, що Сицилiя належить йому через дружину його Констанцiю, дочку Манфреда. Готуючись до вiйни за вiдновлення на островi своеi влади, Карл помер, а спадкоемець його Карл II перебував у цей час у полонi в Сицилii. Волю вiн дiстав, пообiцявши повернутися в полон, якщо протягом трьох рокiв не доможеться вiд папи згоди на передання королiвства Сицилiйського арагонському роду.

XXV

Імператор Рудольф, замiсть прибути в Італiю i примножити в нiй славу iмперii, вiдправив туди свого посла з дорученням укласти угоду з мiстами, якi забажали б викупити в iмператора волю. Багато iталiйських мiст скористалися цим i, здобувши волю, iстотно змiнили свiй спосiб життя. Імператорський престол посiв Адольф Насауський, а папський – П’етро дель Мурроне пiд iменем Целестина, чернець-вiдлюдник вельми святого життя, який за пiвроку зрiкся папськоi влади, i тодi папою обрали Бонiфацiя VIII. Небо, яке знало, що прийде день, коли Італiя позбудеться французiв i германцiв та буде надбанням тiльки iталiйцiв, не забажало, однак, щоб папи, навiть коли iм уже не заважатимуть чужоземцi, котрi живуть за Альпами, змiцнили свою владу i користувалися нею. Тому воно допустило, щоб у Римi пiднеслися два могутнi роди – Колонна й Орсiнi, якi завдяки своему впливу та родинним зв’язкам могли постiйно послаблювати папську владу. Бонiфацiй, який розумiв усе це, вирiшив покiнчити з родом Колонна i для цього не тiльки вiдлучив iх вiд Церкви, а й оголосив проти них хрестовий похiд. Хоча це й трохи зашкодило iм, iще бiльш згубним виявилося для Церкви, оскiльки зброя вiдлучення, така дiева, коли ii застосовували для захисту вiри, затупилася, коли честолюбство повернуло ii проти християн. Так i вийшло, що надмiрне прагнення пап наситити свою жадiбнiсть поступово вибивало зброю з iхнiх рук. До того ж папа позбавив двох кардиналiв iз роду Колонна кардинальського звання. Ш’ярра, глава роду Колонна, таемно втiк iз Рима, був захоплений у морi каталонськими пiратами i зiсланий на галеру. Але в Марселi його впiзнали й вiдправили до французького короля Фiлiппа, якого Бонiфацiй вiдлучив вiд Церкви й позбавив королiвського сану. Змiркувавши, що вiдкрита вiйна проти намiсника Христового призводить завжди або до поразки, або до великоi небезпеки, Фiлiпп вирiшив схитрувати. Удавши, що хоче помиритися з Бонiфацiем, вiн таемно послав Ш’ярру до Італii, а той, дiставшись Ананьi, де перебував папа, зiбрав уночi своiх прибiчникiв i захопив його в полон. І хоча жителi Ананьi невдовзi звiльнили папу, ця образа виявилася для глави Церкви таким тяжким ударом, що вiн утратив розум i помер.

XXVI

1300 року Бонiфацiй ухвалив рiшення про святкування ювiлею, звелiвши, щоб i надалi його вiдзначали кожнi сто рокiв. У той час розбрати мiж гвельфами i гiбелiнами розгорiлись iз новою силою. Оскiльки iмператори покинули Італiю напризволяще, багато iталiйських мiст здобули волю, але багато з них натомiсть стали здобиччю тиранiв. Папа Бенедикт повернув прелатам iз роду Колонна кардинальську шапку i знову прийняв Фiлiппа, короля Францii, в лоно церкви. Пiсля його смертi папою став Климент V, француз, який 1305 року перенiс папську резиденцiю до Францii. Тим часом помер Карл II, король Неаполiтанський, i престол успадкував син його Роберт, а iмператорську корону дiстав Генрiх Люксембурзький, який прибув до Рима коронуватися, хоча папи там не було. Прибуття його спричинило в Ломбардii велике сум’яття, оскiльки вiн повернув до Італii всiх вигнанцiв, незалежно вiд того, гвельфи вони були чи гiбелiни. Однак обидвi партii й далi так ворогували мiж собою, що провiнцiю цю роздирала безперервна вiйна, яку iмператор не мав сили припинити, хоч як старався. Вiн поiхав iз Ломбардii й вирушив генуезькою дорогою до Пiзи, де намагався вирвати Тоскану з рук короля Роберта. Це йому не вдалось, i вiн вирушив до Рима, де залишався всього кiлька днiв, бо Орсiнi, котрих пiдтримував Роберт, вигнали його звiдти, i вiн повернувся до Пiзи. Щоб успiшнiше воювати з Тосканою та вiдняти ii в Роберта, вiн спонукав напасти на неi Федерiго, короля сицилiйського, але в той час, коли вже розраховував захопити Тоскану й вiдняти в Роберта владу, вiн помер, а спадкоемцем його на iмператорському престолi став Людовiк Баварський. На той час папський престол перейшов до Іоанна XXII, пiд час його понтифiкату iмператор не припиняв переслiдувати гвельфiв i Церкву, захисниками яких були переважно король Роберт i флорентiйцi. Так почалися тi вiйни, якi Вiсконтi вели в Ломбардii проти гвельфiв, а Каструччо з Лукки в Тосканi проти флорентiйцiв. Але оскiльки рiд Вiсконтi започаткував герцогство Мiланське, одну з п’яти держав, на якi вiдтодi розкололась Італiя, менi здаеться, що слiд детально розповiсти про його походження.

XXVII

Коли в Ломбардii утворилася Лiга мiст для захисту вiд Фрiдрiха Барбароси, про що ми вже згадували, Мiлан, який вiдродився зi своiх руiн i вирiшив помститися за образи, приеднався до Лiги, котра опиралася Барбаросi й на певний час пожвавила у Ломбардii дiяльнiсть церковноi партii. Поки тривали цi вiйни, у Мiланi особливо вбилась у силу родина Делла Торре, i слава його дедалi зростала, натомiсть iмператори в цiй провiнцii мали зовсiм незначну владу. Та коли Фрiдрiх II прибув до Італii, а гiбелiнська партiя завдяки старанням Еццелiно посилилася, в усiх мiстах почали виявляти себе прибiчники гiбелiнiв. У Мiланi на iхньому боцi опинилися Вiсконтi, яким i вдалося вигнати з мiста Делла Торре. Проте вигнанцями вони були недовго: мiж iмператором i папою було укладено угоду, i завдяки цьому вони повернулись на батькiвщину. Коли ж папа з усiм своiм двором поiхав до Францii, а Генрiх Люксембурзький прибув до Італii, щоб коронуватись у Римi, у Мiланi його прийняли Маттео Вiсконтi i Гвiдо Делла Торре, котрi були тодi главами цих родiв. Тут Маттео i замислив використати присутнiсть у Мiланi iмператора, щоб вигнати Гвiдо. Вiн вважав, що легко цього доб’еться, адже Гвiдо належав до ворожоi iмператору партii. Гарним приводом йому здалися ворожi почуття народу до германцiв через iхнi насильства: вiн потроху змiцнював мужнiсть спiвгромадян i пiдмовляв iх узятися до зброi та скинути з себе нарештi ярмо цих варварiв. Коли, на його думку, все вже було досить добре пiдготовано, вiн доручив одному з вiрних людей зчинити бунт, i от раптом – мiланський люд пiдняв зброю проти всього, що мало германське iм’я. Ледве почалася чвара, Маттео iз синами й озброеними прибiчниками поспiшив до Генрiха й оголосив йому, що бунт здiйняли Делла Торре, котрi, не вдовольняючись тим, що жили у Мiланi як приватнi громадяни, вирiшили скористатися можливiстю зашкодити йому, щоб вислужитися перед iталiйськими гвельфами i захопити владу в мiстi, але що вiн може не тривожитися: щойно йтиметься про його захист – iх, Вiсконтi, i iхнiх прибiчникiв буде цiлком досить для його безпеки. Генрiх легко повiрив усьому, що казав Маттео, об’еднав своi сили iз силами Вiсконтi, i разом вони напали на прибiчникiв Делла Торре, якi в рiзних кiнцях мiста намагалися придушити бунт, убили всiх, кого могли, а iнших вигнали з мiста, конфiскувавши iхне майно. Так Маттео став володарем Мiлана. Його спадкоемцями стали Галеаццо й Аццо, а iхнiми – Лукiно i Джованнi. Останнiй став у Мiланi архiепископом, Лукiно ж помер ранiше за нього, i спадкоемцями були Бернабо й Галеаццо. Невдовзi помер i Галеаццо, залишивши единого сина Джана Галеаццо, прозваного графом Вiрту, який пiсля смертi архiепископа зрадницьки вбив свого дядька Бернабо й залишився у Мiланi единим володарем. Вiн перший i прибрав титул герцога. Сини його були Фiлiппо i Джованнi Марiя Анджело, невдовзi вбитий мiланським людом. Вiн залишив державу Фiлiппо, який не мав, однак, нащадкiв чоловiчоi статi, внаслiдок чого управлiння державою вiд роду Вiсконтi перейшло до роду Сфорца, а як i чому це сталося, ми ще розповiмо.

XXVIII

Повернiмося, однак, до того, вiд чого я вiдволiкся. Імператор Людовiк, аби пiдняти значення своеi партii та заразом i коронуватися, прибув до Італii. У Мiланi вiн пiд приводом прагнення повернути мiланцям волю, але насправдi бажаючи взяти з них грошi, посадив усiх Вiсконтi до в’язницi, та невдовзi звiльнив iх через наполягання Каструччо Луккського. Потiм вiн подався до Рима i, щоб посилити в Італii розбрат, поставив антипапою П’етро делла Корбару, розраховуючи за допомогою його впливу та вiйська Вiсконтi iстотно послабити ворожу йому партiю в Тосканi й у Ломбардii. Одначе Каструччо помер, i для iмператора це було початком поразки, бо Пiза i Лукка повстали та пiзанцi випровадили антипапу до Францii до папи в полон, тож iмператор, не в змозi добитися чогось в Італii, повернувся до Германii. Не встиг вiн забратися геть, як Іоанн, король Чехii, прибув до Італii на поклик гiбелiнiв Брешi й захопив це мiсто, а також Бергамо. Оскiльки нашестя це вiдбулося зi згоди папи, хоч вiн i удавав, що обурений, легат Болоньi пiдтримував його, вважаючи, що це гарний спосiб завадити поверненню iмператора до Італii. Через це становище в Італii зовсiм змiнилося. Флорентiйцi й король Роберт, бачачи, що легат пiдтримуе дii гiбелiнiв, стали ворогами всiх, кого вважали друзями легат i чеський король. Тепер, уже не зважаючи на гвельфськi або гiбелiнськi симпатii, багато державцiв, серед яких були Вiсконтi, делла Скала, мантуанський Фiлiппо Гонзага, володарi Каррари й Есте, об’едналися мiж собою. Папа iх усiх вiдлучив вiд Церкви. Король Іоанн, злякавшись цiеi спiлки, повернувся до себе додому, щоб зiбрати сильнiше вiйсько, i, хоч вiн знову прибув до Італii з численнiшою армiею, йому довелося зiткнутись iз досить значними труднощами. Збентежений таким сильним опором, вiн повернувся додому на величезне невдоволення легата, залишивши своi гарнiзони тiльки в Реджо i в Моденi та доручивши Парму Марсiлiо i П’еро деi Россi, якi були тодi тут вельми могутнi. Коли вiн вiдбув, Болонья приедналася до цього союзу, i всi його члени подiлили мiж собою чотири мiста, якi ще були на боцi Церкви: Парма дiсталася делла Скалi, Реджо – Гонзазi, Модена – роду д’Есте, Лукка – флорентiйцям. Та захоплення цих мiст викликало чимало збройних сутичок, якi припинилися переважно завдяки посередництву Венецii. Може здатися дивним, що, розповiдаючи про таку велику кiлькiсть подiй, що вiдбувалися в Італii, ми досi не згадували про венецiйцiв – адже iхня республiка за значенням своiм i могутнiстю заслуговуе на те, щоб бути уславленою бiльше за iншi iталiйськi держави. Щоб покiнчити з цiею дивиною, пояснивши ii причини, доведеться менi повернутися далеко назад, аби кожному стали вiдомi й виникнення Венецii, i обставини, що перешкоджали iй протягом тривалого часу втручатись у справи Італii.

XXIX

Коли Аттiла, король гунiв, узяв в облогу Аквiлею, жителi ii довго чинили йому опiр, та врештi покинули мiсто й, хто як мiг, з усiм майном, яке змогли забрати, осiли на скелястих пустельних островах пiвнiчного узбережжя Адрiатики. Падуанцi, зi свого боку, бачачи, що до них наближаеться пожежа вiйни, злякалися, що Аттiла, захопивши Аквiлею, нападе й на них. Тому вони зiбрали все свое найцiннiше майно i вiдiслали його в одне мiсце поблизу того самого узбережжя, пiд назвою Рiво-Альто, куди переправили також жiнок, дiтей i старих, залишивши в Падуi тiльки молодь – обороняти мiсто. У тих самих мiсцях осiли й жителi Монселiче та iнших прилеглих пагорбiв, також нажаханi полчищем гунiв. Коли ж Аквiлею було захоплено й Аттiла спустошив Падую, Монселiче, Вiченцу i Верону, падуанцi й найзаможнiшi переселенцi з iнших мiст лишились жити в лагунах поблизу Рiво-Альто, де до них приедналося населення прилеглоi провiнцii, здавна називаноi Венецiею, – цi люди зазнали тих самих лих. Так, через обставини, покинули вони мiсця щасливi й родючi i стали жити в мiсцевостi безплiднiй, дикiй i позбавленiй будь-яких життевих зручностей. Проте поеднання в одному мiсцi такоi кiлькостi людей зробило його незабаром не тiльки цiлком придатним, а й приемним для життя. Вони завели у себе законнiсть, порядок i були в безпецi серед лих i руiни, яких зазнала Італiя, завдяки чому могутнiсть iхня невдовзi зросла i стала широко вiдома. До цих перших переселенцiв приеднались i багато мiстян Ломбардii, якi тiкали переважно вiд жорстокостi Клефа, короля лангобардiв, i це ще бiльше сприяло зростанню нового мiста. Тож за часiв Пiпiна, короля франкiв, коли вiн на прохання папи прибув вигнати з Італii лангобардiв, пiд час укладання угоди мiж ним i вiзантiйським iмператором встановлено було, що герцоги Беневентськi й венецiйцi не будуть пiдданими нi в того, нi в того, а матимуть цiлковиту незалежнiсть. Горе, що змусило всiх цих людей жити серед води, змусило iх подумати i про те, як, не маючи плодючоi землi, створити собi добробут на морi. Їхнi кораблi почали плавати по всьому свiту, а мiсто наповнювалося найрiзноманiтнiшими товарами, яких потребували жителi iнших краiн, якi й стали вiдвiдувати i збагачувати Венецiю. Багато рокiв венецiйцi й не думали про iншi завоювання, окрiм тих, що могли б полегшити iхню торговельну дiяльнiсть: iз цiею метою здобули вони кiлька гаваней у Грецii та в Сирii, а за послуги, наданi французам iз перевезення iхнього вiйська в Азiю, дiстали у володiння острiв Кандiю. Поки вони так жили, iмення iхне було грiзним на морях i шанованим по всiй Італii, тож iх часто обирали третейськими суддями в рiзних суперечках. От чому й сталося, що коли мiж союзниками виникли суперечностi з питання про подiл завойованих земель, вони звернулися до Венецii, i вона присудила Бергамо та Брешу роду Вiсконтi. Однак за певний час венецiйцi самi захопили Падую, Вiченцу i Тревiзо, а потiм Верону, Бергамо i Брешу, а також багато мiст у королiвствi та в Романьi i, жадаючи ще бiльшоi могутностi, почали загрожувати не тiльки iталiйським правителям, а й чужоземним. Нарештi всi об’едналися проти них, i в один день утратили вони володiння, якi здобули впродовж стiлькох рокiв, витративши величезнi ресурси. І хоча за останнiй час вони повернули собi дещо зi втраченого, колишнiх могутностi й слави iм завоювати не вдалося, i живуть вони, як i решта iталiйських провiнцiй, тiльки милiстю iнших.

XXX

Коли папою став Бенедикт XII, вiн побачив, що втратив майже всi своi володiння в Італii. Побоюючись, щоб iх не захопив iмператор Людовiк, вiн вирiшив подружитись iз усiма, хто захопив володiння, котрi ранiше належали iмперii, щоб вони допомогли йому захистити Італiю вiд зазiхань iмператора. От вiн i видав наказ, згiдно з яким усiх тиранiв, що захопили в Ломбардii мiста, було оголошено законними державцями, та дуже скоро пiсля того помер, i папський престол перейшов до Климента VI. Імператор, бачачи, з якою щедрiстю папа розпоряджаеться майном iмперii, не захотiв поступитися йому в щедростi й одразу ж оголосив усiх узурпаторiв церковних земель iхнiми законними власниками, що владарюють у своiх мiстах за згодою i дозволом iмператора. Саме з цiеi причини Галеотто Малатеста i його брати стали правителями Рiмiни, Пезаро i Фано, Антонiо да Монтефельтро – Марки й Урбiно, Джентiле да Варано – Камерiно, Гвiдо да Полента – Равенни, Сiнiбальдо Орделаффi – Форлi й Чезени, Джованнi Манфредi – Фаенци, Лодовiко Алiдозi – Імоли, i ще багато iнших – безлiчi iнших мiст, тож у володiннях Церкви майже не залишилося землi без правителя. Внаслiдок цього Церква була послабленою аж до понтифiкату Олександра VI, який уже в наш час, пiсля розгрому нащадкiв узурпаторiв, вiдновив ii владу. Коли iмператор видавав свiй дарчий наказ, вiн перебував у Тренто, i скидалося на те, що вiн мае намiр увiйти до Італii. Це викликало в Ломбардii низку збройних сутичок, пiд час яких Вiсконтi захопили Парму. Тодi ж помер Роберт, король Неаполiтанський, залишивши спадкоемицями тiльки двох онучок, дочок свого сина Карла, який помер значно ранiше. Перед смертю вiн указав, що престол посяде старша онука, Джованна, для того щоб вона взяла шлюб iз його небожем, угорським королем Андреем. Із цим своiм чоловiком Джованна прожила недовго, бо невдовзi вбила його й одружилась iз iншим своiм родичем, князем Тарантським Людовiком. Одначе король Угорщини Людовiк, брат Андрея, прагнучи помститися за його смерть, поспiшив iз вiйськом до Італii й вигнав iз королiвства Джованну та ii чоловiка.

XXXI

Тодi ж у Римi сталася подiя надзвичайно визначна. Такий собi Нiкколо, син Лоренцо, канцлер Капiтолiю, вигнав iз Рима сенаторiв i, прибравши титул трибуна, очолив Римську республiку. Вiн, використовуючи давнi звичаi, встановив таку повагу до законiв i громадянськоi доблестi, що послiв до нього вiдправляли не тiльки сусiднi мiста – вся Італiя, i давнi римськi провiнцii, бачачи, що Рим вiдновлюеться, попiдводили голови i, через страх або через надiю, вшанували його. Однак Нiкколо, попри свою добру славу, сам вiдмовився вiд цих справ; знемагаючи пiд тягарем, що звалився на нього, вiн, хоч його нiхто не виганяв, таемно втiк iз Рима до короля чеського Карла, якого наказом папи, в обхiд Людовiка Баварського, було оголошено iмператором. Карл, щоб засвiдчити свою вдячнiсть папi, вiдправив до нього Нiкколо як полоненого. Невдовзi пiсля того такий собi Франческо Барончеллi, за прикладом Нiкколо, захопив владу трибуна i вигнав iз Рима сенаторiв. Прагнучи якнайшвидше покiнчити з цим бунтiвником i не знаходячи iншого способу, папа випустив Нiкколо iз в’язницi, повернув його до Рима i дав звання трибуна! Нiкколо знову мав владу – i стратив Франческо. Та, накликавши на себе ворожiсть роду Колонни, вiн сам був незабаром убитий, i владу повернули сенаторам.

XXXII

Тим часом король угорський, зiгнавши з неаполiтанського престолу Джованну, повернувся у своi землi. Але папа, якому було краще мати за сусiда не цього короля, а Джованну, вжив низку заходiв, i врештi-решт iй повернули неаполiтанський престол, за умови щоб Людовiк, чоловiк ii, не приймав королiвського титулу, а вдовольнявся своiм становищем князя Тарантського. Настав рiк 1350-й, i папi спало на думку, що ювiлей, який за рiшенням Бонiфацiя VIII мали вiдзначати кожнi сто рокiв, можна було б святкувати кожнi п’ятдесят, i вiн видав вiдповiдний наказ. Вдячнi за таке благодiяння, римляни погодилися на те, щоб вiн прислав до Рима чотирьох кардиналiв iз метою впорядкувати в мiстi управлiння i призначити потрiбних папi сенаторiв. Окрiм того, папа дав Людовiку, князевi Тарантському, титул короля Неаполiтанського, а як подяку за це королева Джованна подарувала Церквi мiсто Авiньйон, що належало iй за правом спадку. На той час помер Лукiно Вiсконтi, i единим державцем Мiлана став архiепископ Джованнi, який часто воював iз Тосканою та своiми сусiдами i вельми збiльшив свою мiць. Спадкоемцями пiсля його смертi лишилися двое небожiв, Бернабо i Галеаццо, але Галеаццо невдовзi помер, залишивши пiсля себе сина Джана Галеаццо, який i подiлив владу в державi зi своiм дядьком Бернабо. Імператором у тi часи був король чеський Карл, а папою – Інокентiй VI, котрий послав до Італii кардинала Егiдiя, iспанця, який дiяв так умiло, що йому вдалося повернути повагу до папськоi влади не тiльки в Романьi та в мiстi Римi, а й у всiй Італii. Вiн знову заволодiв Болоньею, яку захопив було архiепископ Мiланський, змусив римлян узяти за сенатора одного iноземця, котрого папа мусив щороку призначати в Рим, уклав почесну угоду з родом Вiсконтi, розгромив i захопив у полон англiйця Джона Гоквуда, який на чолi чотиритисячного англiйського загону воював у Тосканi на боцi гiбелiнiв. Святий престол перейшов до Урбана V, i той завдяки таким успiхам вирiшив вiдвiдати Італiю i Рим, куди прибув також iмператор Карл. Папа пробув у Італii кiлька мiсяцiв, потiм повернувся в Авiньйон, а Карл повернувся у свое королiвство. Пiсля смертi Урбана папою став Григорiй XI, але оскiльки помер i кардинал Егiдiй, в Італii вiдновилася колишня колотнеча, яку постiйно починали мiста, що об’еднувалися проти роду Вiсконтi. Папа прислав до Італii нового легата на чолi шести тисяч бретонцiв, потiм i сам вiн прибув до Італii вже зi своiм двором та остаточно осiв у Римi. Це сталося 1376 року. Папський престол був у Францii сiмдесят один рiк. Невдовзi пiсля того Григорiй XI помер, i на його мiсце обрали Урбана VI. Однак десятеро кардиналiв, якi вважали це обрання незаконним, зiбрались у Фондi й проголосили папою Климента VII. Водночас генуезцi, якi впродовж рокiв пiдкорялися роду Вiсконтi, повстали; i мiж ними й венецiйцями через острiв Тенедос почалися кривавi вiйни, у котрих на тому чи на тому боцi взяла участь уся Італiя. Тодi ж було вперше застосовано артилерiю – нову, винайдену германцями зброю. Хоча спочатку успiх був на боцi генуезцiв, котрi кiлька мiсяцiв тримали Венецiю в облозi, наприкiнцi вiйни перемогли венецiйцi, i за посередництва папи 1381 року було укладено мир.

XXXIII

У Церквi, як ми вже казали, стався розкол. Королева Джованна схилялася на бiк папи-розкольника, внаслiдок чого Урбан закликав Карла, герцога Дураццо, нащадка неаполiтанських королiв, оголосити про своi права на Неаполь; Карл захопив там владу, а королева була змушена тiкати до Францii. Обурений французький король послав до Італii Людовiка Анжуйського, щоб той повернув королевi владу в Неаполi, вигнав Урбана з Рима i посадив там антипапу. Однак iще на початку цiеi справи Людовiк помер, вiйсько його розпалось i повернулося до Францii. Папа тодi прибув до Неаполя й ув’язнив дев’ятьох кардиналiв, якi були на боцi Францii й антипапи. Потiм вiн озлобився на короля, який вiдмовився призначити одного з його небожiв правителем Капуi, але удав, що не надае цiй вiдмовi великого значення, i попросив короля вiддати йому для проживання мiсто Ночеру. Там вiн спорудив фортецю i почав готуватися до вiйни з метою вiдняти в короля його королiвство, але король узяв його в облогу в Ночерi, i папi довелося тiкати в Геную, де вiн i стратив ув’язнених ним кардиналiв. Звiдти вiн повернувся до Рима, де призначив двадцять нових кардиналiв, аби збiльшити розкiш свого двору. Тодi ж король Неаполiтанський Карл вирушив до Угорщини, де його обрали правителем; невдовзi вiн там помер, залишивши в Неаполi свою дружину з двома дiтьми, Владиславом i Джованною. Водночас Джан Галеаццо Вiсконтi вбив свого дядька Бернабо, став у Мiланi единим правителем, i мало йому було всiеi Ломбардii – вiн хотiв приеднати до неi Тоскану, однак помер саме тодi, коли вже готовий був заволодiти нею i коронуватись iталiйським королем. Урбана VI змiнив Бонiфацiй IX. Антипапа Климент теж помер в Авiньйонi, i папою обрали Бенедикта XIII.

XXXIV

У тi часи в Італii було безлiч вiйськових найманих загонiв – англiйських, нiмецьких, бретонських, що з них деяких приводили туди чужоземнi державцi, котрi прибували в Італiю, деяких посилали папи, коли перебували в Авiньйонi. До послуг цих вiйськових загонiв удавалися потiм усi iталiйськi властителi, що воювали мiж собою, поки Лодовiко да Кунео, житель Романьi, не набрав сильний загiн iталiйських найманцiв, який дiстав iм’я святого Георгiя. Мужнiсть i дисциплiна цього загону затьмарили славу чужоземних вiйськ i повернули ii iталiйським воiнам. Вiдтодi iталiйськi державцi, воюючи мiж собою, стали використовувати тiльки iталiйських найманцiв. Оскiльки мiж папою i римлянами виник розбрат, папа поiхав до Ассiзi й залишався там до ювiлею 1400 року. Римлянам, натомiсть, було вигiдно, щоб ювiлейного року папа перебував у Римi, тому вони знову погодилися прийняти сенатора-iноземця, якого призначав папа, i допустили, щоб папа змiцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цих умовах до Рима, вiн, щоб збагатити церковну скарбницю, звелiв, аби рiчний прибуток iз кожного вакантного бенефiцiю надходив до папськоi скарбницi. Хоча пiсля смертi Джана Галеаццо, герцога Мiланського, лишилися двое синiв – Джованнi Марiя Анджело i Фiлiппо, держава ця розпалась. У колотнечi, що почалася, Джованнi Марiа Анджело загинув, а Фiлiппо певний час був ув’язнений у павiйськiй фортецi, де йому вдалося зберегти життя завдяки вiрностi й спритностi коменданта. Серед тих, хто заволодiв мiстами, що належали iхньому батьковi, був Гульельмо делла Скала. Йому довелося знову тiкати пiд захист Франческо да Каррари, державця Падуi, який допомiг йому знов утвердитись у Веронi, однак не надовго, бо за наказом цього Франческо його отруiли, i той сам заволодiв мiстом. Але тодi жителi Вiнченци, якi мирно жили до того часу пiд владою роду Вiсконтi, почали побоюватися посилення Падуi та перекинулися до венецiйцiв, котрi оголосили Франческо вiйну i спершу вiдiбрали в нього Верону, а потiм i Падую.

XXXV

На той час помер папа Бонiфацiй i обрано було Інокентiя VII. Народ звернувся до нього з проханням повернути фортецi, а також вiдновити народнi вольностi, на що папа вiдповiв вiдмовою. Народ покликав на допомогу короля неаполiтанського Владислава. Проте невдовзi вони помирились, i папа, який зi страху перед народом утiк до Вiтербо, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовiко графом Марки. Потiм вiн помер, i папою обрали Григорiя XII, з умовою, що вiн вiдмовиться вiд папського престолу, якщо й антипапа вiдмовиться вiд своiх зазiхань. Щоб удовольнити бажання кардиналiв i спробувати припинити розкол у церквi, антипапа Бенедикт прибув до Портовенере, а Григорiй до Лукки, де почалися перемовини. Вони, однак, нi до чого не привели, тож кардинали одного i другого претендента вiд них вiдвернулись, i Бенедикт вирушив до Іспанii, а Григорiй до Рiмiнi. Що ж до кардиналiв, то вони за пiдтримки Бальтазара Косси, кардинала i легата Болоньi, зiбрали в Пiзi церковний собор, на якому обрали папою Олександра V. Новий папа вiдразу ж вiдлучив вiд церкви короля Владислава, а його королiвство передав Людовiку Анжуйському, пiсля чого вони обое разом iз флорентiйцями, генуезцями, венецiйцями та болонським легатом Бальтазаром Коссою напали на Владислава i вiдiбрали в нього Рим. Але в розпал цiеi вiйни Олександр помер, а на його мiсце обрали Бальтазара Коссу, який прибрав iмення Іоанн.

XXIII

Бальтазар Косса негайно покинув Болонью, де його обрали, i вирушив до Рима, з’еднавшись там iз Людовiком Анжуйським, який прибув iз вiйськом iз Провансу. Вони стали до бою з Владиславом i розгромили його, однак iз вини кондотьерiв не змогли завершити перемогу, тож король невдовзi знову зiбрався на силi та ще раз захопив Рим, змусивши папу тiкати до Болоньi, а Людовiка до Провансу. Папа взявся обдумувати, як йому послабити Владислава, i з цiею метою постарався зробити так, щоб iмператором обрали Сигiзмунда, короля угорського. Вiн переконав його прибути до Італii, зустрiтись iз ним у Мантуi, i там вони вирiшили скликати вселенський собор для припинення розколу в Церквi, яка, об’еднавшись, успiшно могла б протистояти своiм ворогам.

XXXVI

Було тодi трое пап: Григорiй, Бенедикт i Іоанн; iхне суперництво послаблювало Церкву i позбавляло ii поваги. Всупереч бажанню папи Іоанна, мiсцем собору обрали Констанцу в Германii. Хоча зi смертю короля Владислава не стало причини, з якоi папi спало на думку зiбрати цей собор, вiн уже не мiг вiдмовитися вiд обiцянки прибути на нього. Його привезли в Констанцу, там вiн за кiлька мiсяцiв iз запiзненням усвiдомив свою помилку i спробував утекти, але його ув’язнили i змусили вiдректися вiд влади. Один iз антипап, Григорiй, прислав повiдомлення про вiдмову вiд папства, а iншого, Бенедикта, який не захотiв вiдректися, було засуджено як еретика; покинутий своiми кардиналами, вiн урештi-решт теж був змушений вiдректися. Собор обрав папою Оддоне з роду Колонни, який прибрав iм’я Мартiна V, i так Церква об’едналася, пiсля того як протягом сорока рокiв нею правили вiдразу кiлька пап.

XXXVII

Як ми вже казали, Фiлiппо Вiсконтi був тодi ув’язнений у павiйськiй фортецi. Але на той час помер Фачiно Кане, який, скориставшись ломбардськими розбратами, захопив Верчеллi, Алессандрiю, Новару й Тортону i набрав чимале багатство. Не маючи нащадкiв, вiн залишив своi володiння у спадок дружинi своiй Беатрiче i заповiдав друзям домогтися, щоб вона одружилась iз Фiлiппо. Ставши вельми могутнiм завдяки цьому шлюбу, Фiлiппо знову заволодiв Мiланом i всiм ломбардським герцогством, а потiм, щоб показати вдячнiсть за такi великi благодiяння так, як це роблять майже всi правителi, вiн звинуватив дружину свою Беатрiче у зрадi та вбив ii. Коли ж могутнiсть його остаточно утвердилася, вiн, щоб утiлити задуми батька свого Джана Галеаццо, почав мiркувати про напад на Тоскану.

XXXVIII

Король Владислав, помираючи, залишив сестрi своiй Джованнi, окрiм держави, ще й велике вiйсько, яким командували наймайстернiшi в Італii кондотьери, а першим серед них був Сфорца да Котiньйола, котрий вiдзначався особливою смiливiстю. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тому, що бiля неi постiйно перебувае такий собi Пандольфелло, якого вона виховала, взяла собi за чоловiка Якопо делла Марку, француза королiвськоi кровi, з умовою, що вiн вдовольниться титулом князя Тарантського, а королiвський титул i королiвську владу залишить iй. Та ледве вiн прибув до Неаполя, солдати оголосили його королем, унаслiдок чого мiж ним i дружиною виникла велика чвара, в якiй перемагали то вiн, то вона. Однак урештi-решт влада в державi дiсталася королевi, яка невдовзi почала ворогувати з папою. Тодi Сфорца вирiшив довести ii до того, щоб вона цiлком залежала вiд нього, i з цiею метою зовсiм несподiвано оголосив про свою вiдмову залишатися в неi на службi. Так вона несподiвано залишилася без вiйська – i могла тiльки звернутися по допомогу до Альфонса, короля Арагону й Сицилii, котрого вона всиновила, та взяти на службу Браччо да Монтоне, полководця, уславленого не менше, нiж Сфорца, i до того ж ворога папи, у якого той вiдняв Перуджу та деякi iншi землi, що належали Церквi. Невдовзi вона помирилась iз папою, та Альфонс Арагонський, побоюючись, аби вона не обiйшлась iз ним, як колись iз чоловiком, почав потихеньку прибирати до рук фортецi. Взаемнi пiдозри в них дедалi посилювались, i дiйшло до збройних сутичок. За допомогою Сфорца, який повернувся до неi на службу, королева здолала Альфонса, вигнала його з Неаполя, анулювала всиновлення i замiсть нього всиновила Людовiка Анжуйського. А через це виникли новi вiйни мiж Браччо, який став на бiк Альфонса, i Сфорца, який пiдтримував королеву. Пiд час цiеi вiйни Сфорца при переходi через рiчку Пескару потонув, тож королева знову залишилася без вiйська i була б позбавлена престолу, якби iй не допомiг Фiлiппо Вiсконтi, герцог Мiланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Однак Браччо, якого не бентежило те, що Альфонс залишив його, i далi воював iз королевою. Вiн узяв в облогу Аквiлу; але тут папа, який не вважав пiднесення Браччо вигiдним для церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорца, той несподiвано напав на Браччо поблизу Аквiли, перемiг його i вбив. З боку Браччо залишився тiльки син його Оддоне; папа вiдняв у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Невдовзi його вбили в Романьi, де вiн воював на службi у флорентiйцiв, тож iз усiх товаришiв Браччо залишився тiльки один, i цей чоловiк зажив значноi ратноi слави. Це був Нiкколо Пiччiнiно.

XXXIX

Оскiльки я вже довiв свою оповiдь до часу, який вказав вiд початку, i оскiльки найiстотнiше з того, про що менi лишилося розповiсти, належить до воен флорентiйцiв i венецiйцiв iз Фiлiппо, герцогом Мiланським, про що буде розказано, коли ми говоритимемо саме про Флоренцiю, я свою оповiдь перериваю i тiльки нагадаю про становище в Італii, про ii правителiв i про вiйни, якi в нiй тривали на той час, до якого ми дiйшли.

Якщо говорити про найзначнiшi держави, то королевi Джованнi II належали королiвство Неаполiтанське, Марка, частина папських земель i Романья. Але частина мiст у цих землях пiдкорялася Церквi, частина пiдкорялася законним правителям або ж була пiдвладна тиранам, якi захопили там владу: так, у Феррарi, Моденi й Реджо панували д’Есте, у Фаенцi – рiд Манфредi, в Імолi – Алiдозi, у Форлi – Орделаффi, у Рiмiнi й Пезаро – Малатеста, а в Камерiно – рiд Варано. Частина Ломбардii визнавала владу герцога Фiлiппо, частина пiдкорялася венецiйцям, бо всi дрiбнiшi володiння в цiй провiнцii було знищено, за винятком герцогства Мантуанського, де панував рiд Гонзаги. Бiльша частина Тоскани належала флорентiйцям, незалежними лишалися тiльки Лукка i Сiена, причому Луккою володiли Гвiнiджi, а Сiена була вiльною. Генуезцi то мали волю, то потрапляли пiд владу або французьких королiв, або роду Вiсконтi, животiли безславно i вважались одними з найбiльш незначних громадянств. Жоден iз цих головних правителiв не мав власного вiйська. Герцог Фiлiппо замкнувся в своему палацi й не навертався нiкому на очi, всi його вiйни вели довiренi военачальники. Венецiйцi, ледве iхнi честолюбнi погляди звернулися до суходолу, самi вiдмовилися вiд зброi, яка принесла iм таку славу на морi, i, за прикладом iнших iталiйцiв, довiрили керувати своiм вiйськом чужоземцям. Папа, якому духовний сан воювати не дозволяв, i королева Джованна Неаполiтанська, як особа жiночоi статi, з необхiдностi вдавалися до того, що iншi державцi чинили через недогляд. Тiй самiй необхiдностi пiдкорялися флорентiйцi: дворянство iхне в безперервних громадянських чварах було перебите, держава перебувала в руках людей, якi звикли торгувати, якi вiйськову справу й успiх у нiй довiряли iншим. Отож iталiйськi збройнi сили були в руках або дрiбних володарiв, або воiнiв, якi не були державцями: першi набирали вiйсько не для зростання своеi слави, а лише для того, щоб стати багатшими або бути в бiльшiй безпецi; другi, змалку вихованi для вiйськовоi справи, нiчого бiльше не вмiли i тiльки на неi й могли розраховувати, якщо хотiли досягти багатства та могутностi. Серед них у той час найбiльшу славу мали Карманьйола, Франческо Сфорца, Нiкколо Пiччiнiно – учень Браччо, Аньйоло делла Пергола, Лоренцо i Мiкелетто Аттендолi, Тарталья, Якопаччо, Чекколiно з Перуджi, Нiкколо да Толентiно, Гвiдо Торелло, Антонiо даль Понте ад Ера i ще багато до них подiбних. Треба додати також дрiбних володарiв, про яких уже згадували, i ще римських баронiв Орсiнi й Колонна, а також синьйорiв i дворян королiвства Неаполiтанського в Ломбардii, – усi вони зробили з вiйськовоi справи ремесло i нiби домовилися мiж собою поводитись так, щоб очолювати вiйсько ворожих сторiн, а за можливостi обидвi цi сторони приводити до загибелi. Урештi-решт вони до того принизили вiйськову справу, що навiть найпересiчнiший военачальник, у якому виявилася б хоч тiнь стародавньоi доблестi, змiг би вкрити iх ганьбою на великий подив усiеi Італii, яка так нерозсудливо шанувала iх. У подальшiй оповiдi моiй повно буде цих нiкчемних правителiв та iхнiх найганебнiших воен, але, перш нiж розповiсти цi подробицi, потрiбно менi, як я обiцяв, повернутись i розказати про походження Флоренцii, щоб кожен зрозумiв, яке було становище цiеi держави у тi часи i як серед лих, що спiткали Італiю впродовж тисячi рокiв, досягла вона нинiшнього свого стану.

Книга друга

І

Серед великих i дивовижних справ, притаманних республiкам i монархiям давнини та нинi забутим, е гiдний вiдзначення звичай засновувати всюди новi держави й мiста. Бо нiщо не може бути бiльш гiдним мудрого правителя чи благополучноi республiки, а також кориснiшого для будь-якоi провiнцii, нiж заснування нових мiст, що дають людям змогу успiшно захищатись i в безпецi обробляти своi поля. Стародавнiм людям робити це було нескладно, бо вони зазвичай посилали в землi завойованi або порожнi нових жителiв у поселення, що називалися колонiями. Завдяки цьому не тiльки виникали новi мiста, а й переможцевi легше було володiти завойованою краiною, пустельнi мiсцини заселялись, i населення держави значно правильнiше розподiлялося по ii землях. Приводило це також до того, що, коли добробут дiставався легше, люди швидше розмножувалися, були значно енергiйнiшими у нападi на ворога i значно стiйкiшими в оборонi. Оскiльки такий устрiй через погане управлiння монархiями та республiками припинив iснування, багато держав занепали: адже тiльки вiн забезпечував мiцнiсть держав i зростання iхнього населення. Мiцностi досягають завдяки тому, що заснована правителем у завойованих землях колонiя е своерiдною фортецею, пильним вартовим, що тримае людей у покорi. Без такого ладу жодна краiна не може бути заселена цiлком, iз правильним розподiлом жителiв. Бо не всi землi в нiй однаково родючi й однаково сприятливi для життя, що й призводить в одному мiсцi до надмiрного скупчення людей, у другому – до iхньоi нестачi, i якщо немае можливостi переселяти частину населення звiдти, де його забагато, туди, де його бракуе, уся краiна занепадае: мiсця, де малолюддя, перетворюються на пустелю, мiсця, де перенаселення, зубожiють. Оскiльки сама природа не може усунути цi несприятливi обставини, тут необхiдна людська дiяльнiсть: нездоровi краi стають бiльш сприятливими для життя, коли в них одразу оселяеться велика кiлькiсть людей, котрi, обробляючи землю, роблять ii бiльш родючою, а розводячи вогонь, очищують повiтря. Доказом може бути Венецiя, розташована у мiсцевостi болотистiй та нездоровiй: переселення туди вiдразу значноi кiлькостi людей оздоровило ii. У Пiзi через шкiдливi випари у повiтрi не було достатньоi кiлькостi жителiв, поки Генуя та ii узбережжя не стали зазнавати набiгiв сарацинiв. І от через цi набiги у Пiзу переселилася така кiлькiсть вигнанцiв зi своеi батькiвщини, що вона стала велелюдною i могутньою. Вiдтодi, як щез звичай засновувати колонii, складнiше стало утримувати завойованi землi, малолюднi мiсцевостi не заселяються, а перенаселенi не можуть позбутися надлишку жителiв. Так i сталося, що в усьому свiтi, а особливо в Італii, багато мiсцин порiвняно з давниною знелюднiли. І все це було i до сьогоднi е наслiдком того, що правителi не прагнуть справжньоi слави, а республiки – ладу, що заслуговував би на схвалення. У давнину ж заснування колонiй часто приводило до появи нових мiст i постiйного зростання тих, що виникли ранiше. До них належить Флоренцiя, яка походить вiд Ф’езоле i зростання якiй забезпечив приплив колонiстiв.

II

Очевидно, як це й довели Данте i Джованнi Вiлланi, що мiстяни Ф’езоле, розташованого на вершинi гори, бажали, щоб ринки його були бiльш велелюднi та бiльш доступнi для всiх, хто хотiв би доправити на них своi товари, i для цього постановили, що вони розташовуватимуться не на горi, а на рiвнинi, мiж пiднiжжям гори й рiчкою Арно. Я вважаю, що ринки цi спричинили зведення поряд iз ними перших будiвель: купцi потребували примiщень для товарiв, i з часом цi примiщення стали постiйними будiвлями. Згодом, коли римляни перемогли карфагенян i убезпечили Італiю вiд чужоземних нашесть, кiлькiсть цих будiвель iстотно зросла. Адже люди живуть у складних умовах тiльки несамохiть, i якщо страх перед вiйною змушуе iх вiддавати перевагу мiсцям, укрiпленим самою природою i важкодоступних, то, позбувшись небезпеки, вони iще охочiше оселяються в мiсцях значно менш суворих i бiльш доступних, – бо це зручнiше. Безпека, яку завоювала для Італii слава Римськоi республiки, сприяла такому зростанню (ми вже про це говорили) зведення житлових будiвель, що вони утворили мiстечко, яке спершу мало назву Вiлла-Арнiна. Потiм у Римi почалися громадянськi вiйни, спочатку мiж Марiем i Суллою, пiзнiше мiж Цезарем i Помпеем, а потiм мiж убивцями Цезаря i тими, хто хотiв помститися за його смерть. Спершу Сулла, а пiсля нього тi трое римських громадян, котрi, помстившись за вбивство Цезаря, подiлили мiж собою владу, вiдправили у Ф’езоле колонiстiв, якi майже всi оселилися на рiвнинi, поблизу мiста, що вже будувалося. Зростання населення настiльки примножило кiлькiсть будiвель i городян i такий громадський устрiй установився в ньому, що вiн уже мав право вважатись одним iз мiст Італii. Що ж до походження iменi Флоренцiя, то тут думки рiзняться. Однi вважають, що воно походить вiд Флорина, одного з ватажкiв колонiстiв, iншi стверджують, що спершу говорили не «Флоренцiя», а «Флуенцiя», оскiльки мiстечко було розташоване поряд iз руслом Арно, i наводять свiдчення Плiнiя, який пише: «Флуентiйцi живуть бiля русла Арно». Твердження це, однак, може й не бути правильним, бо в текстi Плiнiя йдеться про те, де жили флорентiйцi, а не як вони називалися. Цiлком iмовiрно, що власне слово «флуентiйцi» – помилка, бо Фрондiн i Корнелiй Тацит, якi писали майже тодi ж, коли i Плiнiй, називають мiсто i його жителiв Флоренцiею i флорентiйцями, бо вже в часи Тiберiя ними правили у той самий спосiб, що й iншими мiстами Італii. Тацит передае, що до iмператора вiд флорентiйцiв було вiдправлено посланцiв просити про те, щоб води К’яни не спускали в iхнiй край. Здаеться безглуздим, щоб те саме мiсто мало водночас двi назви. Тому я вважаю, що воно завжди називалося Флоренцiею, хоч звiдки походить ця назва, а також що воно, хоч якi причини його заснування, виникло у часи Римськоi iмперii та вже за перших iмператорiв згадувалось у працях iсторикiв. Коли варвари спустошували iмперiю, Флоренцiя зазнала руйнацii вiд рук остготського короля Тотiли i за двiстi п’ятдесят рокiв знову вiдбудована Карлом Великим. Вiдтодi до 1215 року вона жила, подiляючи в усьому долю тих, хто правив тодi Італiею. Нею спершу володiли нащадки Карла, потiм Беренгарiй i насамкiнець германськi iмператори, як ми це показали в нашому загальному нарисi. У тi часи флорентiйцi не мали можливостi нi пiднестися, нi вчинити щось гiдне пам’ятi нащадкiв через могутнiсть тих, кому пiдкорювалися. Проте 1010 року, в день святого Ромула, який особливо шанували ф’езоланцi, флорентiйцi захопили Ф’езоле i зруйнували це мiсто, зробивши це або зi згоди iмператора, або в такий час, коли мiж смертю одного iмператора i коронуванням iншого народи почуваються трохи вiльнiшими. Але взагалi мiрою того, як в Італii змiцнювалася влада пап i послаблювалася влада германських iмператорiв, усi мiста цiеi краiни досить легко припиняли пiдкорятися правителевi. 1080 року, за часiв Генрiха III, коли всю Італiю було подiлено, – однi були на боцi папи, а iншi на боцi iмператора, – флорентiйцi зберiгали еднiсть до 1215 року i пiдкорялися переможцевi, не шукаючи нiчого, крiм безпеки. Але як у тiлi людському, – що в бiльш похилому вiцi заволодiвае ним хвороба, то вона небезпечнiша i смертельнiша, – так i у Флоренцii жителi ii пiзнiше за iнших подiлилися на двi ворожi партii, та зате й бiльше постраждали вiд цього подiлу. Причина перших незгод досить широко вiдома, бо про неi багато розповiдали Данте й iншi письменники. Однак i менi слiд коротко розказати про неi.

III