скачать книгу бесплатно
Серед впливових родин Флоренцii наймогутнiшими були двi – Буондельмонтi й Убертi, а безпосередньо вслiд за ними йшли Амiдеi i Донатi. Дама з роду Донатi, заможна вдова, мала дочку надзвичайноi вроди. Збиралася вона вiддати ii за месера Буондельмонте, юного кавалера i главу цього роду. Чи то через неуважнiсть, чи то переконана, що завжди встигне це зробити, вона нiкому про свiй намiр не повiдомила, проте стало вiдомо, що з месером Буондельмонте бере шлюб одна дiвиця з роду Амiдеi. Дама була неймовiрно розчарована, однак вона все ж сподiвалася, що краса ii дочки може зруйнувати той шлюб, поки його ще не укладено. Якось вона побачила, що месер Буондельмонте сам, без супроводу йде в напрямку ii будинку, й одразу ж спустилася на вулицю, ведучи за собою дочку. Коли юнак проходив повз них, вона рушила до нього назустрiч, кажучи: «Я дуже рада, що ви одружуетеся, хоча призначала для вас за дружину мою дочку». І тут вона, вiдчинивши дверi, показала йому дiвчину. Кавалер, побачивши, яка вона прекрасна, i зметикувавши, що знатнiстю роду та багатством посагу вона нiтрохи не поступаеться тiй, з якою вiн зiбрався брати шлюб, запалав таким бажанням володiти нею, що, не думаючи вже про свою обiцянку, про тяжку образу, якою стало б ii порушення, i про лиха, якi були б наслiдком, вiдповiв: «Якщо ви призначали менi свою дочку, я виявив би невдячнiсть, вiдмовившись вiд неi, поки я ще вiльний». І, не гаючи анi хвилини, вiн одружився. Справа ця, ледве вона стала вiдома, надзвичайно обурила родину Амiдеi, а також Убертi, якi були iм родичi. Вони зiбралися разом з iншими своiми родичами i вирiшили, що ганьбою було б стерпiти таку образу i що единою гiдною помстою за неi може бути смерть месера Буондельмонте. Дехто, щоправда, звертав увагу на лиха, до яких мала призвести така помста, але Моска Ламбертi заявив, що хто довго обмiрковуе справу, нiколи нiчого не здiйснить, а закiнчив свою промову вiдомим висловом: «Що зроблено, то зроблено». Скоiти це вбивство вони доручили Мосцi, Стьяттi Убертi, Ламбертуччо Амiдеi й Одерiго Фiфантi. Зранку на Великдень цi четверо сховались у будинку Амiдеi мiж Старим мостом i Сан Стефаном. Коли месер Буондельмонте переiжджав через рiчку на своему бiлому конi, вважаючи, що забути образу так само легко, як порушити обiцянку, вони напали на нього бiля спуску з мосту пiд статуею Марса i вбили. Через це вбивство стався розкол у всьому мiстi, однi стали на бiк Буондельмонтi, iншi – Убертi. І оскiльки обидва цi роди мали палаци, фортецi та озброених людей, вони воювали протягом багатьох рокiв, але жодна сторона не могла добитися вигнання iншоi. Миром iхня вворожнеча теж не завершилася, хiба що затихала часом у перемир’ях. Так вони залежно вiд обставин то трохи заспокоювалися, то знову спалахували люттю.
IV
Колотнеча ця тривала у Флоренцii аж до часiв короля неаполiтанського Фрiдрiха II, який вирiшив збiльшити сили своi для боротьби з Папською державою i, щоб змiцнити свою владу в Тосканi, пiдтримав Убертi з iхнiми прибiчниками, i тi за його допомогою вигнали Буондельмонтi з Флоренцii. І от наше мiсто подiлилося на гвельфiв i гiбелiнiв, як це вже давно сталося в усiй Італii. Не здаеться менi зайвим нагадати, якi роди опинилися в однiй партii, а якi в iншiй. Отже, на боцi гвельфiв були Буондельмонтi, Нерлi, Россi, Фрескобальдi, Моццi, Бардi, Пульчi, Герардiнi, Форабоскi, Баньезi, Гвiдалоттi, Саккеттi, Маньерi, Лукардезi, К’ерамонтезi, Компьйоббезi, Кавалькантi, Джандонатi, Джанфiльяццi, Скалi, Гвальтероттi, Імпортунi, Бостiкi, Торнаквiнчi, Векк’еттi, Тозiнгi, Аррiгуччi, Альi, Сiцi, Адiмарi, Вiсдомiнi, Донатi, Паццi, Делла Белла, Ардiнгi, Тедальдi, Черкi. На бiк гiбелiнiв стали Убертi, Маннельi, Убрiакi, Фiфантi, Амiдеi, Інфагатi, Малеспiнi, Сколарi, Гвiдi, Галлi, Капп’ярдi, Ламбертi, Сольданьерi, Тоскi, Ам’ерi, Брунеллескi, Капонсаккi, Елiзеi, Абатi, Тедальдiнi, Джьокi, Галiгаi. Окрiм того, до тiеi та iншоi сторони цих родин нобiлiв приедналися роди пополанiв, тож майже все мiсто було заражене iхнiми чварами. Вигнанцi з Флоренцii, гвельфи сховались у краю Верхнього Валь д’Арно, де була бiльша частина iхнiх фортець, i там вони оборонялися вiд своiх ворогiв, як тiльки могли. Та коли помер Фрiдрiх, тi з добре забезпечених флорентiйських мiстян, яким народ найбiльше довiряв, вирiшили, що краще припинити ворожнечу серед громадян, нiж губити батькiвщину, продовжуючи розкол. Дiяли вони настiльки успiшно, що гвельфи, забувши своi образи, повернулись, а гiбелiни прийняли iх без пiдозр. Коли це примирення здiйснилося, вони вирiшили, що настав час для того, щоб заснувати такий спосiб правлiння, за якого можна було б жити вiльно i пiдготуватись до захисту, поки новий iмператор не зiбрав сили.
V
Вони подiлили мiсто на шiсть частин i обрали дванадцятьох мiстян – по два вiд кожноi сестьери, – якi мали правити мiстом: називалися вони старiйшинами i мусили щороку змiнюватися. Щоб уникнути будь-якого приводу для ворожнечi внаслiдок судових рiшень, призначали, не з громадян мiста, двое суддiв, один iз яких називався капiтан, а другий подеста; iм були пiдсуднi всi цивiльнi й кримiнальнi справи, що виникали мiж громадянами. А оскiльки жоден лад не може iснувати без охорони, було набрано двадцять озброених загонiв у мiстi й сiмдесят шiсть у сiльських округах. До цих загонiв було приписано всю молодь, i кожному молодому флорентiйцевi було наказано з’являтися зi зброею до свого загону, коли громадян закликатимуть до зброi наказом капiтана або старiйшин. Знамена в загонах були не однаковi, а вiдповiдали озброенню: зокрема, в арбалетчикiв були своi значки, у щитоносцiв – своi. Щороку на Трiйцю новим воiнам надзвичайно урочисто видавали знамена та призначали нових командирiв загонiв. Щоб iще краще оснастити свое вiйсько та водночас дати можливiсть усiм, кого потiснить ворог, швидко знайти мiсце зборiв i з новими силами рушити в бiй, флорентiйцi вирiшили, що вiйсько завжди мае супроводжувати колiсниця, запряжена волами в червоних попонах, а на нiй мае бути червоно-бiлий прапор. Коли вiйсько вирушало в похiд, цю колiсницю доправляли на Новий ринок i урочисто вручали главам народу. А щоб усi справи флорентiйцiв здавалися ще бiльш блискучими, вони мали дзвiн, названий Мартiнелла, у який били протягом мiсяця перед початком военних дiй iз наочною метою дати ворогу можливiсть пiдготуватися до захисту. Скiльки розважливостi було в серцях цих людей i скiльки великодушностi, що раптовий напад на ворога, який сьогоднi вважають дiянням шляхетним i мудрим, тодi розглядали як дiяння негiдне i пiдступне. Дзвiн цей теж незмiнно був при вiйську як засiб для подання сигналiв вартовим i всiм iншим воiнам.
VI
Саме на цьому громадському й вiйськовому ладi грунтувалася воля флорентiйцiв. Не можна й уявити собi, якоi сили й мiцi досягла Флоренцiя за дуже короткий час. Вона не тiльки стала на чолi всiеi Тоскани, ii вважали одним iз перших мiст-держав Італii, i хтозна, якоi ще величi вона могла досягти, якби не виникали в нiй так часто новi й новi чвари. Протягом десяти рокiв iснувала Флоренцiя за такого устрою, i за цей час змусила укласти з нею союз Пiстою, Ареццо i Пiзу. Повертаючись iз-пiд Сiени, флорентiйцi захопили Вольтерру та зруйнували, окрiм того, кiлька укрiплених мiстечок, переселивши iхнiх жителiв у Флоренцiю. Усе це було здiйснено за порадою гвельфiв, могутнiших, нiж гiбелiни, яких народ ненавидiв за зверхню поведiнку в той час, коли вони правили у Флоренцii пiд егiдою Фрiдрiха II: партiю Церкви флорентiйцi взагалi бiльше любили, нiж партiю iмператора, бо за допомогою папства сподiвалися зберегти волю, пiд владою ж iмператора побоювались ii втратити. Однак гiбелiни не могли спокiйно змиритись iз тим, що влада вислизнула з iхнiх рук, i чекали тiльки нагоди знову захопити ii. Їм здалося, що ця нагода настала, коли Манфред, син Фрiдрiха, захопив неаполiтанський престол, що було вiдчутним ударом по могутностi папства. Вони таемно змовились iз ним з метою знову захопити владу, однак iм не вдалося дiяти настiльки таемно, щоб це не стало вiдомо старiйшинам. Рада звинуватила родину Убертi, але тi замiсть пiдкоритися взяли до рук зброю i замкнулись у своiх будинках, немов у фортецях. Обурений народ озброiвся i за допомогою гвельфiв змусив усiх гiбелiнiв покинути Флоренцiю та шукати прихистку в Сiенi. Звiдти вони благали про допомогу Манфреда, короля Неаполiтанського, i завдяки спритностi месера Фарiнати дельi Убертi вiйська цього короля завдали флорентiйцям такоi жорстокоi поразки на берегах рiчки Арбii, що тi, хто залишився живим, шукали прихистку не у Флоренцii, яку вважали для себе втраченою, а в Луццi.
VII
Манфред послав на допомогу гiбелiнам на чолi своiх вiйськ графа Джордано, досить вiдомого у тi часи военачальника. Пiсля перемоги граф iз гiбелiнами увiйшов до Флоренцii, пiдкорив ii владi iмператора, зняв усiх посадовцiв iз iхнiх постiв i знищив усi постанови, що в них хоч якось виявлялась ii воля. Здiйснено це все було дуже грубо i викликало загальну ненависть мiстян, ворожiсть яких до гiбелiнiв так посилилася, що це призвело згодом до iхньоi загибелi. Справи королiвства змусили графа Джордано повернутися до Неаполя, i королiвським намiсником у Флоренцii вiн залишив графа Гвiдо Новелло, володаря Казентiно. Той скликав у Емполi раду гiбелiнiв, на якiй усi висловили думку, що для збереження в Тосканi влади гiбелiнськоi партii необхiдно зруйнувати Флоренцiю, бо весь народ ii на боцi гвельфiв i самоi Флоренцii буде досить, аби партiя Церкви знову зiбралася на силi. Проти такого жорстокого вироку, винесеного такому благородному мiсту, не протестував жоден громадянин, жоден друг його, окрiм месера Фарiнати дельi Убертi, який, нi перед чим не зупиняючись, став вiдкрито захищати Флоренцiю, говорячи, що доклав багато зусиль i зазнав багатьох небезпек тiльки для того, щоб жити на батькiвщинi, що тепер аж нiяк не схильний вiдкинути те, чого так прагнув i що дароване було йому долею, а, навпроти, радше стане для тих, у кого iншi намiри, таким самим ворогом, яким вiн був для гвельфiв; якщо ж хтось iз присутнiх боiться своеi батькiвщини, нехай спробуе згубити ii, – вiн зi свого боку вирушить на ii захист зi всiею мужнiстю, яка надихала його, коли вiн виганяв гвельфiв. Месер Фарiната мав велику душу, був чудовим воiном, ватажком гiбелiнiв, i Манфред його дуже поважав. Промова його поклала край цим спробам, i гiбелiни почали обмiрковувати iншi способи утримання влади.
VIII
Гвельфи ж, якi сховалися спершу в Луццi й яких вигнали звiдти ii жителi, котрi злякалися погроз графа, перебралися до Болоньi. Звiдти iх покликали жителi Парми на допомогу проти своiх гiбелiнiв, яких гвельфи здолали своею хоробрiстю, за що iм було передано всi володiння переможених. Повернувши собi в такий спосiб багатство та шану i дiзнавшись, що папа Климент покликав Карла Анжуйського вiдняти в Манфреда корону, вони послали до глави Церкви послiв, пропонуючи свою допомогу. Папа не тiльки прийняв iх як друзiв, а й дарував iм свiй прапор, пiд яким вiдтодi гвельфи завжди бились i яким навiть сьогоднi користуеться Флоренцiя. Карл вiдняв потiм у Манфреда королiвську владу, Манфред помер. Флорентiйськi гвельфи змiцнили своi сили, а гiбелiни ослабли. Тож тi гiбелiни, якi разом iз Гвiдо Новелло правили у Флоренцii, вирiшили, що iм корисно було б хоч якимось благодiянням пiдкупити народ, котрий вони до того всiляко гнобили. Однак засiб цей, який був би корисним, коли б вони застосували його до того, як змушенi були це зробити, тепер не тiльки не полiпшив iхнього становища, а й прискорив загибель. Усе ж вони вирiшили залучити народ на свiй бiк, повернувши йому частину тих прав i тiеi влади, якi в нього вiдняли. З народу обрали вони тридцять шiсть мiстян, доручивши iм i двом покликаним iз Болоньi дворянам заснувати новий спосiб правлiння. Ця рада на першому ж своему засiданнi ухвалила подiлити все мiсто на цехи й на чолi кожного цеху поставити посадовця, який i розбиравсь би в усiх справах своiх пiдлеглих. Окрiм того, кожен цех отримував прапор, пiд який мали з’являтися зi зброею члени цеху, якщо мiсто потребуватиме цього. Спочатку таких цехiв було дванадцять: сiм старших i п’ять молодших. Але потiм кiлькiсть молодших зросла до чотирнадцяти, тож усього iх стало, як i зараз, двадцять один. Тридцять шiсть реформаторiв виробили ще й низку iнших постанов для загального добра.
IX
Для утримування свого вiйська граф Гвiдо призначив громадянам податок, але це зiткнулось iз таким опором, що вiн не наважився застосувати силу. Вважаючи, що влада вiд нього вислизае, вiн викликав до себе очiльникiв гiбелiнiв, i вони вирiшили силою вiдняти в народу те, що так необачно самi йому дарували. Вони озброiлись i, коли iм здалося, що настала нагода i рада тридцяти шести була на мiсцi, самi викликали заворушення, тож тридцять шiсть делегатiв злякались i сховались у своiх будинках. Але вiдразу ж з’явилися загони цехiв, причому переважно озброенi. Дiзнавшись, що граф Гвiдо зi своiми прибiчниками перебувае в Сан Джованнi, вони отаборилися поблизу Санта Трiнiта i доручили командування месеру Джованнi Сольданьерi. Граф, своею чергою, розвiдавши, куди рушив озброений народ, вийшов йому назустрiч. Народ, натомiсть, не тiльки не ухилився вiд бою, а пiшов на ворога. Там, де тепер лоджiя Торнаквiнчi, сталася зустрiч; сили графа зазнали поразки, i багато з його прибiчникiв загинули; вiн же став побоюватись, як би вночi супротивник, скориставшись iз того, що його люди збентеженi невдачею, не напав на них i не вбив його. І думка ця так сильно заволодiла ним, що, не намагаючись обдумати жодного засобу порятунку, вiн вирiшив не боротись, а тiкати i всупереч порадi очiльникiв гiбелiнськоi партii вiдступив з усiм своiм вiйськом до Прато. Не встиг вiн опинитись у безпецi, як страх його розвiявся, вiн зрозумiв свою помилку i вирiшив виправити ii рано-вранцi, уже на свiтанку вирушив знову на Флоренцiю, щоб iз боем увiйти до мiста, яке вiн малодушно залишив. Однак це йому не вдалося: народу було б нелегко вигнати його з мiста силою, та було не дуже складно не пустити його назад. Гiрко збентежений, пiшов вiн у Казентiно, а гiбелiни сховались у своiх замках. Народ перемiг, i, на радiсть усiх, хто переймався благом держави, вирiшено було об’еднати мiсто i покликати назад усiх громадян, що лишилися за його межами, – як гвельфiв, так i гiбелiнiв. Так повернулись у Флоренцiю гвельфи пiсля шестирiчного вигнання, а гiбелiнам ще раз простили iхню провину перед батькiвщиною i дозволили iм повернутися туди. Проте i гвельфи, i народ ненавидiли iх, як i ранiше: гвельфи не могли iм пробачити свое вигнання, а народ добре пам’ятав iхню тиранiю, коли гiбелiни правили у Флоренцii. Тож вони й далi вiдчували взаемну ворожiсть.
Поки у Флоренцii так жили, поширилися чутки, що Конрадiн, небiж Манфреда, iде з вiйськом до Італii, щоб вiдвоювати Неаполiтанське королiвство. Гiбелiни знову сповнилися надii повернутися до влади, а гвельфи, помiркувавши про те, як iм убезпечитися вiд ворогiв, звернулися до Карла з проханням надати iм допомогу при проходженнi Конрадiна Тосканою. Коли з’явились вiйська Карла, гвельфи настiльки посмiлiшали, що гiбелiни вжахнулись i ще за два днi до вступу анжуйцiв у мiсто втекли з нього, хоча iх звiдти нiхто не виганяв.
X
Пiсля втечi гiбелiнiв флорентiйцi встановили новий лад управлiння. Було обрано дванадцятьох начальникiв, владу iм давали на два мiсяцi, i називали iх уже не анцiанами, а Добрими мужами, потiм рада довiрених iз вiсiмдесяти громадян пiд назвою Креденца i, нарештi, сто вiсiмдесят пополанiв, по тридцятеро вiд сестьери, якi разом iз Креденцою та Дванадцятьма Добрими мужами становили Загальну раду. Засновано було також iще одну раду зi ста двадцяти мiстян, пополанiв i нобiлiв, що ухвалювала остаточнi рiшення в усiх справах, якi розглядали iншi ради, i призначала всiх посадовцiв у республiцi. Пiсля того як було встановлено цей лад, партiю гвельфiв iще посилили, що дало б iм можливiсть краще захищатися вiд гiбелiнiв. Майно останнiх подiлили на три частини: першу взяли в скарбницю комуни, другу вiддали магiстратурi гвельфськоi партii, членiв якоi називали капiтанами, третю роздали всiм iншим гвельфам як вiдшкодування за збитки. Папа, зi свого боку, для того щоб Тоскана залишалася гвельфською, призначив короля Карла iмперським вiкарiем Тоскани. Завдяки новому способу правлiння Флоренцiя блискуче пiдтримувала свою славу, бо у внутрiшнiх справах держави панувала законнiсть, а зовнi дiяло ii вiйсько. Невдовзi, однак, папа помер, i пiсля суперечок, якi тривали протягом двох рокiв, обрали Григорiя X, вiн довго жив у Сирii та перебував там, навiть коли посiв папський престол. Унаслiдок цього вiн погано розбирався в боротьбi iталiйських партiй i дивився на них не так, як його попередники. Зупинившись у Флоренцii на шляху до Францii, вiн вирiшив, що добрий пастир мусить добитись едностi серед громадян мiста, i почав дiяти в цьому напрямку, тож флорентiйцi погодилися прийняти синдикiв гiбелiнiв i почати з ними перемовини щодо умов повернення гiбелiнiв. Однак, хоча сторони дiйшли згоди, гiбелiни вiдчували тепер такий страх, що повернутися не захотiли. Папа вирiшив, що винне в цьому мiсто, i, розгнiвавшись, наклав на Флоренцiю вiдлучення, яке тяжiло над нею, поки Григорiй X був живий; пiсля ж його смертi новий папа Інокентiй V знову дав мiсту пастирське благословення. Потiм почався понтифiкат Миколая III, який походив iз роду Орсiнi. Оскiльки папи все ще побоювались усiх, хто пiдносився в Італii, навiть якщо пiднесенням своiм вiн завдячував тiй самiй церквi, i одразу ж намагалися його якось принизити, наслiдком такоi полiтики були в Італii безперервнi чвари та перевороти: могутнього правителя боялись i протиставляли йому iншого, поки що слабкого, але тiльки-но вiн набирався сили, його починали боятись i намагалися послабити. Через це королiвську владу вiдняли в Манфреда i передали Карлу, який теж почав викликати страх i прагнення згубити його. Отже, Миколай III успiшно повiв iнтригу, за допомогою iмператора позбавив Карла намiсництва в Тосканi й пiд iменем iмперського вiкарiя послав туди месера Латiно як свого легата.
XI
Становище Флоренцii в тi часи було досить сумним, тому що гвельфський нобiлiтет знахабнiв i зовсiм не боявся посадовцiв республiки. Щодня коiлися вбивства чи iншi насильства, а тих, хто це творив, неможливо було покарати, оскiльки вони були улюбленцями того чи того нобiля. Ватажки пополанiв вирiшили, що для приборкання цього нахабства непогано буде повернути вигнанцiв, легат цим скористався для того, щоб умиротворити мiсто, i гiбелiнiв повернули. Кiлькiсть правителiв, яких було спершу дванадцять, збiльшили до чотирнадцяти – по семеро вiд кожноi партii: вони мали правити протягом одного року i призначатися папою. Флоренцiею правили так два роки, потiм папський престол посiв Мартiн IV, француз, який повернув королю Карлу всю владу, яку вiдняв у нього Миколай. У Тосканi вiдразу ж вiдновилася боротьба партiй: флорентiйцi озброiлися проти iмперського правителя, а для того щоб не допустити до влади гiбелiнiв i приборкати знать, установили новий лад. Був 1282 рiк, коли цехи, маючи своiх очiльникiв i озброенi загони, набули великого значення в мiстi. Значенням цим вони скористалися для того, щоб змiнити спосiб правлiння. Замiсть чотирнадцяти правителiв мало бути лише трое: вони називалися прiорами i правили два мiсяцi, обираючись – не важливо – з пополанiв чи з нобiлiв, тiльки б опiкувалися торгiвлею чи ремеслами. Пiсля перших двох мiсяцiв кiлькiсть правителiв зросла до шести, щоб вiд кожноi сестьери iх було по одному, i так тривало до 1342 року, коли мiсто було подiлено на картьери, а кiлькiсть прiорiв зросла до восьми, хоча за цей перiод обставини часом змушували збiльшувати ii до дванадцяти. Ця магiстратура, як показав час, призвела до цiлковитоi поразки нобелiв, бо спершу обставини давали змогу народу вилучати iх iз Ради, а потiм i зовсiм проганяти. Нобiлi вiд самого початку примирились iз цим, бо були роз’еднанi; вони так намагалися вирвати одне в одного владу, що зовсiм втратили ii. Радi цих посадовцiв надали особливий палац, де вона постiйно збиралася; ранiше всi засiдання й наради посадовцiв вiдбувались у церквах. Окрiм того, iм установили почесну охорону i дали ще iнший обслуговий персонал, аби належно вшанувати. І хоча спершу вони називалися тiльки прiорами, тепер для надання iхнiй посадi нового блиску вони почали йменуватися синьйорами. На певний час Флоренцiя здобула внутрiшне умиротворення та скористалася ним для вiйни проти Ареццо, який вигнав своiх гвельфiв, i перемогла при Кампальдiно. Оскiльки мiсто залюднювалось i багатiло, довелося розширити кiльце мiських мурiв до нинiшньоi iхньоi межi. Перший мiський мур замикав лише простiр вiд Старого мосту до Сан Лоренцо.
XII
Зовнiшнi вiйськовi сутички та внутрiшнiй мир, можна сказати, знищили у Флоренцii обидвi партii – гiбелiнiв i гвельфiв. Лишалася незамиренною тiльки одна ворожнеча, що природно iснуе в будь-якi державi, – ворожнеча мiж знаттю i народом, бо народ хоче жити за законами, а знать прагне йому наказувати, i тому згода мiж ними неможлива. Поки гiбелiнiв усi боялися, ця ворожiсть не проривалася назовнi, та тiльки-но вони були переможенi, вона вiдразу ж себе показала. Не минало дня, щоб когось iз пополанiв не було скривджено, вiдповiсти ж на цю кривду закони й посадовцi були безсилi, бо будь-який нобiль за допомогою родичiв i друзiв мав змогу протистояти прiорам i капiтанам. Тодi найсильнiшi члени цехiв, прагнучи покiнчити з таким зловживанням, вирiшили, що кожна обрана синьйорiя мае призначати особливого гонфалоньера правосуддя, людину з пополанiв, якiй було б надано тисячу озброених людей iз приписаних до двадцяти загонiв цехiв i яка за iхньою допомогою та пiд своiм прапором чинила правосуддя щоразу, коли б iй це доручили прiори чи капiтан. Першим було обрано в гонфалоньери Убальдо Руффолi: вiн розгорнув свiй прапор i зруйнував дiм Галлеттi за те, що один iз членiв цiеi родини вбив у Францii флорентiйського пополана. Цехам нескладно було встановити такий лад через те, що нобiлi постiйно ворогували одне з одним i зрозумiли, яких заходiв ужито проти них, лише тодi, коли побачили всю суворiсть iхнього застосування. Спершу вони дуже злякались, але невдовзi повернулися до колишнього нахабства, бо серед членiв синьйорii завжди мали когось зi своiх i легко могли завадити гонфалоньеру виконувати його справу. До того ж обвинувач мав привести свiдкiв учиненоi йому кривди, а нiкого, хто погодився б свiдчити проти нобiлiв, не знаходилось. Тож незабаром Флоренцiя повернулася до тих самих неподобств, i пополани, як i ранiше, потерпали вiд грандiв, бо правосуддя дiяло повiльно, а його вироки не виконувались.
XIII
Пополани не знаходили виходу з цього становища, поки Джано делла Белла, чоловiк iз найшляхетнiшого роду, але натхненний любов’ю до волi рiдного мiста, не вдихнув у серця глав цехiв мужньоi рiшучостi створити новий лад. За його порадою вони вирiшили, що гонфалоньер мусить засiдати разом iз прiорами i мати чотири тисячi пiдлеглих. Окрiм того, нобiлiв позбавили права бути членами синьйорii, зробили родичiв злочинця його спiввiдповiдачами i встановили, що для вироку у справi достатньо, щоб злочин був загальновiдомим. Закони цi, що називалися Постановами справедливостi, дали народу велику перевагу, але викликали жорстоку ненависть до Джано делла Белла: знатнi роди не могли простити йому знищення iхньоi зверхностi, а багатi пополани були сповненi заздрощiв, бо iм здавалося, що вплив його надмiрний. Це все виявилося за першоi нагоди. Склалося так, що пополана вбили пiд час сутички, в якiй брали участь багато нобiлiв i серед них месер Корсо Донатi. З них вiн був найзухвалiший, i тому саме його звинуватили в убивствi. Його затримав капiтан народу, але так вийшло – чи то месер Корсо не був винен, чи то капiтан побоювався винести йому вирок, – що його виправдали. Це рiшення народу так не сподобалося, що вiн озброiвся та прибув до будинку Джано делла Белла просити, щоб вiн домiгся виконання ним самим запроваджених законiв. Джано хотiв, щоб месера Корсо було покарано як належить, тому вiн не закликав народ роззброiтись, як мусив би, на думку багатьох, учинити, але порадив iти до синьйорii, скаржитися на те, що сталось, i вмовляти ii ухвалити справедливе рiшення. Однак народ iще бiльше роздратувався i, вважаючи, що капiтан завдав йому образи, а Джано делла Белла вiдсторонився вiд справи, пiшов не до синьйорii, а до капiтанового палацу, захопив його i зруйнував. Цей акт насильства обурив усiх громадян; тi ж, хто хотiв загибелi Джано, в усьому звинуватили його. Оскiльки серед членiв новоi синьйорii був один його недруг, вiн був звинувачений перед лицем капiтана у пiдбурюваннi народу до бунту. Поки тривало слiдство у його справi, народ знову озброiвся i, пiдiйшовши до будинку Джано, запропонував йому свiй захист вiд синьйорiв i вiд його ворогiв. Джано зовсiм не хотiв нi скористатися цим виявом народноi любовi, нi вiддавати свое життя в руки посадовцiв, бо побоювавсь як непостiйностi перших, так i зловмисностi других. І от, щоб не дати ворогам своiм можливостi нашкодити йому, а друзям завдати збиткiв державi, вiн вирiшив пiти у вигнання i таким чином поступитися заздрощам недругiв, позбавити спiвгромадян страху, який вони до нього вiдчували, i покинути мiсто, яке, тяжко працюючи i з небезпекою для життя, звiльнив вiд ярма можновладцiв. Отже, вигнання його було добровiльним.
XIV
Пiсля того як вiн пiшов, нобiлi знову дiстали надiю завоювати колишне становище. Вирiшивши, що джерело iхнiх лих у розз’еднаннi, вони цього разу змовились i послали двох делегатiв до Синьйорii, яку вважали до себе прихильною, просити про хоча б часткове пом’якшення спрямованих проти них законiв. Щойно про це стало вiдомо, пополани вiдчули тривогу, бо Синьйорiя i справдi могла вдовольнити бажання нобiлiв: розходження мiж бажаннями нобiлiв i побоюваннями пополанiв призвели до збройних сутичок. Нобiлi пiд командуванням месера Форезе Адiмарi, месера Ваннi деi Моццi i месера Джерi Спiнi закрiпились у трьох мiсцях – у Сан Джованнi, поблизу Нового ринку й на п’яцца деi Моццi. Пополани, яких було значно бiльше, зiйшлися пiд своiми прапорами бiля Палацу синьйорiв, що був тодi неподалiк вiд Сан Проколо. Ставлячись до синьйорiв з пiдозрою, вони послали до них шiстьох своiх представникiв, аби з ними засiдати. Поки обидвi сторони готувалися до двобою, дехто з пополанiв i з нобiлiв разом iз деякими духовними особами, що мали добру славу, вирiшили добитися примирення. Нобiлям вони нагадали, що коли iх позбавили колишньоi шани та видали закони проти них, то причиною цього були iхнi зверхнiсть i надзвичайно погане управлiння; що озброюватися тепер, аби силомiць повернути собi те, що в них вiдняли через чвари й негiдну поведiнку, означало б для них згубити батькiвщину i ще погiршити власне становище; що пополани i численнiстю, i багатством, i навiть силою своеi ненавистi перевищують iх; i що, нарештi, iхня горезвiсна нобiльська гiднiсть, що нiбито пiдносить iх над усiма iншими людьми, за них битися не буде, i коли дiйде до бою, залишиться тiльки словом, геть недостатнiм для того, щоб iх захистити. Але народ вони закликали зрозумiти, що надзвичайно необережно висувати найгострiшi вимоги, а ворогiв доводити до вiдчаю, бо хто не сподiваеться на благо, той не злякаеться зла; що цей нобiлiтет – той самий, який пiд час воен iз ворогами Флоренцii уславив свое мiсто, i що тому недобре i несправедливо переслiдувати його так запекло; що нобiлi легко змирились iз тим, що втратили в республiцi всi головнi посади, та, звiсно, не могли знести того, що за нинiшнiми законами кожен може вигнати iх iз батькiвщини. Значно краще було б утихомирити iх i таким чином змусити скласти зброю, нiж покластися на випадок i стати до бою, сподiваючись на численну перевагу, бо не раз було так, що великому вiйську завдавало поразки невелике. Думки в народi розiйшлися: багато хто вважав, що треба битися, бо рано чи пiзно доведеться це зробити, i краще вже зараз, нiж тодi, коли ворог стане сильнiшим. Якби, пом’якшивши закони, можна було утихомирити нобiлiв, був би смисл це зробити, але гординя iхня така, що вони не вгамуються, поки не будуть змушенi до цього силою. Та iншi, мудрiшi й холоднокровнiшi, вважали, що коли пом’якшити закони не так уже й важливо, то не доводити до збройноi сутички значно важливiше. Їхня думка перемогла, i вирiшили, що вiднинi для обвинувачення нобiля потрiбнi покази свiдкiв.
XV
Сторони замирились, однак лишилися при взаемних пiдозрах i далi укрiплювали мури та збирали зброю. Пополанство ввело новi правила, зменшивши кiлькiсть членiв Синьйорii, звiдки прибрали прибiчникiв нобiлiв. На чолi ii лишилися глави пополанiв iз родин Манчiнi, Магалоттi, Альтовiтi, Перуццi i Черретанi. Змiцнивши державу, подбали про те, як оточити синьйорiв бiльшою пишнотою й краще убезпечити iх: з цiею метою було закладено 1298 року фундамент нинiшнього Палацу синьйорii, а перед ним розбили площу, зруйнувавши будинки, що належали родинi Убертi. Водночас почали споруджувати новi тюрми. Їх було побудовано всього за кiлька рокiв. Нiколи мiсто наше не було в кращому i щасливiшому станi, нiж за тих часiв, бо нiколи не досягав вiн такого велелюддя, багатства i слави. Громадян, здатних носити зброю, у мiстi було не менш нiж тридцять тисяч, а у пiдвладних йому мiстах – не менше сiмдесяти тисяч. Уся Тоскана пiдкорялася Флоренцii – усi там були ii пiдданими або ii союзниками. Хоча мiж нобiлями i пополанами завжди були пiдозрiливiсть i ворожiсть, вони не мали поганих наслiдкiв, i всi жили в мирi та злагодi. І якби мир цей не було порушено новими внутрiшнiми чварами, то його не порушили б i напади зовнi, бо Флоренцiя досягла того, що iй уже не доводилося побоюватись анi iмператора, анi громадян-вигнанцiв, i iй вистачало сили протистояти всiм iншим iталiйським провiнцiям. Та удару, якого вона могла не боятися вiд зовнiшнiх ворогiв, завдали iй вороги внутрiшнi.
XVI
У Флоренцii було двi наймогутнiшi родини – Черкi та Донатi, що вирiзнялися знатнiстю, багатством i численнiстю людей, якi вiд них залежали. У Флоренцii i в контадо вони були сусiдами, що призводило до певних сутичок мiж ними, однак не настiльки важливих, аби дiйшло до застосування зброi; можливо, взаемна ворожiсть ця i не мала б сумних наслiдкiв, якби ii не посилили новi обставини. Серед найвiдомiших родин Пiстоi виокремлювалися Канчельерi. Сталося так, що Лоре, син месера Гульельмо, i Джерi, син месера Бертаккi, обое члени цiеi родини, посварилися пiд час гри i Лоре завдав Джерi легкого поранення. Ця подiя засмутила месера Гульельмо, який, сподiваючись залагодити справу, лише погiршив становище, коли звелiв синовi пiти до батька пораненого та попросити в нього пробачення. Лоре пiдкорився батьковi, однак цей гуманний вчинок анiтрохи не пом’якшив жорстокого серця месера Бертаккi, який наказав своiм слугам схопити Лоре i для ще бiльшоi ганьби на годiвницi для худоби вiдрубати йому руку. При цьому вiн промовив: «Повертайся до свого батька i перекажи йому, що рани лiкують залiзом, а не словами!» Ця жорстокiсть так обурила месера Гульельмо, що вiн звелiв усiм своiм взяти до рук зброю, щоб помститись, а месер Бертаккi, своею чергою, озброiвся для самозахисту. От i почався розбрат не тiльки в цiй родинi, а й у всiй Пiстоi. Оскiльки предком усiх Канчельерi був месер Канчельере, який мав двох дружин, одна з яких звалася Б’янка, та з партiй, на якi подiлився цей рiд, що походив вiд Б’янки, почала називатися бiлою, а друга, уже просто на противагу iй, – чорною. Мiж сторонами вiдбувалися збройнi сутички, було чимало побитих на смерть людей i зруйнованих будинкiв. Примиритися вони нiяк не могли, хоча й знемагали у цiй боротьбi, i, нарештi, захотiлось iм або припинити розбрат, або посилити його, втягнувши в цю справу й iнших. Тому вони прибули до Флоренцii, де чорним, пов’язаним iз родом Донатi, надав пiдтримку месер Корсо, глава цього роду. Тодi бiлi, щоб мати сильного союзника проти Донатi, звернулися до месера Верi деi Черкi, який нiчим не поступався месеровi Корсо.
XVII
Новий привiд для розбрату, що виник у Пiстоi, розпалив стару ворожнечу мiж родинами Черкi та Донатi, i вона так ясно вiдчувалася, що прiори та iншi доброчеснi громадяни почали побоюватися, щоб не дiйшло в будь-який момент до збройноi сутички та через це не виник розбрат у всьому мiстi. Вони звернулися до глави Церкви, благаючи його застосувати владою своею для припинення цiеi ворожнечi спосiб, якого вони знайти не могли. Папа наказав месеру Верi з’явитися до нього i звелiв йому помиритись iз родиною Донатi. Тут месер Верi зобразив подив, сказав, що нiяких ворожих стосункiв iз ними в нього немае i що примирення е там, де е вiйна, а вiйни немае, i тому вiн не розумiе, чому треба миритись. Так месер Верi й повернувся з Рима без будь-яких зобов’язань, а ворожiсть i далi зростала, тож тепер досить було найменшоi краплi, щоб переповнити чашу. Був травень, а в цей час усi свята у Флоренцii супроводжуються загальними веселощами. Кiлька молодикiв iз родини Донатi, проiжджаючи разом iз друзями верхи поблизу Санта Трiнiта, зупинились подивитися на жiнок, якi танцювали. Тут пiд’iхали i кiлька людей iз родини Черкi, теж у супроводi чималоi кiлькостi нобiлiв. Не знаючи, що попереду молодь Донатi й теж захотiвши подивитися на танцi, вони на своiх конях почали прориватись у першi ряди i при цьому безцеремонно потiснили вершникiв iз родини Донатi. Тi, вважаючи себе приниженими, видобули мечi. Молодь Черкi вiдповiла тим самим, i супротивники роз’iхалися тiльки пiсля того, як завдали й дiстали багато ран. Ця сутичка спричинила чимало лиха, бо все мiсто, як гранди, так i пополани, подiлилися на двi партii, якi прибрали назву бiлих i чорних. Партiю бiлих очолили Черкi, й на iхнiй бiк стали родини Адiмарi, Абатi, частина родин Тозiнгi, Бардi, Россi, Фрескобальдi, Нерлi та Маннеллi, усi цiлком Моццi, Скалi, Герардiнi, Кавалькантi, Малеспiнi, Бостiкi, Джандонатi, Векк’еттi й Аррiгуччi. До них приеднались i багато пополанських родiв разом iз усiма гiбелiнами, що перебували у Флоренцii. Тож через велику кiлькiсть своiх прибiчникiв бiлi, можна сказати, головували у державi. Проте на чолi чорних опинилися Донатi, а з ними всi тi з названих вище родин, хто не став пiдтримувати бiлих, а також усi з родiв Паццi, Вiсдомiнi, Маньерi, Баньезi, Торнаквiнчi, Спiнi, Буондельмонтi, Джанфiльяццi, Брунеллескi. Притому зараза ця поширилася не тiльки в мiстi, а й спричинила розбрат у контадо. Унаслiдок цього капiтани гвельфськоi партii та всi прибiчники гвельфiв i прихильники республiки почали дуже сильно побоюватися, щоб цей новий розбрат не згубив усю державу i не вiдновив партiю гiбелiнiв, i знову вiдправили до папи Бонiфацiя послiв iз проханням ужити якихось заходiв, якщо вiн не хоче, щоб мiсто, яке завжди було мiцним щитом Церкви, загинуло або ж опинилося пiд владою гiбелiнiв. Тодi папа послав до Флоренцii легатом кардинала – португальця Маттео д’Акваспарта. Вiд самого початку йому перешкоджала партiя бiлих, яка, розраховуючи на свою численнiсть, не дуже його боялась. Обурений, вiн поiхав iз Флоренцii, наклавши на неi iнтердикт, тож залишив вiн мiсто в iще бiльшому розбратi, нiж до свого приiзду.
XVIII
Отже, напруга дедалi зростала, i от сталося так, що значна кiлькiсть членiв роду Черкi та роду Донатi зустрiлися на одному похоронi. Мiж ними почалася сварка, незабаром бiйка, однак поки що все обмежилося безладом. Коли всi розiйшлися по домiвках, Черкi вирiшили напасти на Донатi й рушили на них великим натовпом, та завдяки вiдвазi месера Корсо були вiдбитi й майже всi пораненi. Усе мiсто озброiлося, Синьйорiя та закони були безсилi перед шаленством знатi, а найрозумнiшi та найдоброчеснiшi громадяни жили в постiйному страху. У Донатi та iхнiх прибiчникiв було бiльше причин для всiляких побоювань, бо вони були слабшi, i от, аби залагодити iхню справу, месер Корсо порадився з iншими очiльниками чорних i з капiтанами гвельфськоi партii, i вони вирiшили, вважаючи, що це приборкае бiлих, просити папу прислати до Флоренцii якого-небудь принца королiвськоi кровi, щоб вiн привiв до ладу державу. Супротивна партiя доповiла прiорам про цi збори й ухвалене на них рiшення, зобразивши його як заколот проти народноi волi. Оскiльки обидвi партii були озброенi, Синьйорiя, що осмiлiла завдяки мудрим порадам Данте, одного з тодiшнiх ii членiв, вирiшила озброiти народ Флоренцii, до якого приедналося багато жителiв контадо. Отже, глави супротивних партiй змушенi були скласти зброю, пiсля чого месера Корсо Донатi й багатьох iз чорних було вигнано. Щоб засвiдчити свою неупередженiсть, Синьйорiя вигнала також декого з бiлих, якi, проте, невдовзi повернулися до мiста пiд тим чи iншим поважним приводом.
XIX
Месер Корсо i його прибiчники, впевненi в тому, що папа на iхньому боцi, вирушили до Рима i переконали його в тому, про що йому вже писали. При папському дворi перебував тодi Карл Валуа, брат короля Францii, проiздом на Сицилiю, куди його покликав неаполiтанський король. І папа, на прохання флорентiйських вигнанцiв, вирiшив, що буде цiлком доречним послати Карла до Флоренцii в очiкуваннi, поки не настане пора року, сприятлива для морськоi подорожi. Карл прибув туди, i, хоча бiлi, якi правили мiстом, ставилися до нього з пiдозрою, як до ватажка гвельфiв i посланця папи, вони все ж не тiльки не насмiлилися перешкоджати його приiзду, але навiть, прагнучи добитись його прихильностi, дали йому право розпоряджатись у мiстi, як йому заманеться. Маючи таку владу, Карл одразу ж озброiв усiх своiх друзiв i прибiчникiв, а це викликало в народi пiдозру – чи не зазiхае вiн на волю Флоренцii, – i от усi сховались у своiх будинках, готовi вийти звiдти зi зброею, ледве Карл щось учинить. Черкi й глави партii бiлих, що певний час очолювали республiку, своею зверхнiстю викликали до себе загальну ворожiсть. З цiеi причини месер Корсо та iншi вигнанцi з партii чорних смiливо намiрились повернутися до Флоренцii, бо були до того ж впевненi, що Карл i капiтани гвельфськоi партii на iхньому боцi. Попри те, що все населення мiста побоювалося Карла i тому було озброене, месер Корсо та iншi вигнанцi в супроводi значноi кiлькостi своiх друзiв безперешкодно ввiйшли в мiсто. І хоча багато людей спонукали месера Верi Черкi вийти зi зброею iм назустрiч, вiн вiдмовився, заявивши, що виклик кинуто флорентiйському народу, який i мусить приборкати зухвальцiв. Однак сталося зовсiм iнше: замiсть покарати чорних народ охоче прийняв iх, i самому месеру Верi довелося заради порятунку тiкати. Бо месер Корсо, ввiрвавшись у мiсто через ворота Пiнтi, закрiпивсь у Сан П’етро Маджоре неподалiк вiд свого будинку, а потiм, коли до нього почали прибувати його друзi й багато пополанiв, що прагнули змiн, насамперед звiльнив усiх, хто сидiв у тюрмi за державнi й кримiнальнi злочини. Вiн примусив синьйорiв повернутись у своi будинки вже як приватних осiб, влаштував вибори новоi Синьйорii, тiльки з пополанiв i прибiчникiв чорних, якi протягом п’яти днiв громили будинки найвiдомiших членiв партii бiлих. Черкi та iншi очiльники цiеi партii, бачачи, що принц Карл i бiльша частина народу проти них, утекли з мiста й закрiпились у своiх замках. Спочатку вони не хотiли дослухатися до порад папи, та тепер були змушенi звернутися до нього по допомогу, доводячи, що Карл замiсть помирити флорентiйцiв мiж собою принiс у мiсто лише новi чвари. Тодi папа знову послав до Флоренцii легатом своiм месера Маттео д’Акваспарта, який добився примирення мiж домами Черкi й Донатi, закрiпивши його новими шлюбами. Та оскiльки легат на додачу захотiв, щоб бiлих допустили до влади, а чорнi на це не погодилися, вiн поiхав iз Флоренцii надзвичайно незадоволений i розгнiваний, наклавши на мiсто за непокору iнтердикт.
XX
Отже, у Флоренцii мусили уживатися тепер обидвi партii, i обидвi були незадоволенi: чорнi – тим, що вороги iхнi повернулись i могли знову знищити iх i вiдняти у них владу, бiлi – тим, що все ж так i не мають анi влади, анi шани. До цих неминучих приводiв для роздратування i пiдозр додались iще новi образи. Месер Нiкколо Черкi вирушив iз багатьма друзями в своi замiськi маетки, i поблизу Понте ад Аффрiко на нього напав Сiмоне, син месера Корсо Донатi. Бiй був надзвичайно жорстокий i закiнчився для обох сторiн плачевно, бо месера Нiкколо було в нiй убито, а Сiмоне тiеi ж ночi помер вiд ран. Ця подiя знову спричинила сум’яття в усьому мiстi, але, хоча чорнi були в нiй бiльш виннi, правителi взяли iх пiд захист. Не встигли ще ухвалити рiшення у цiй справi, як викрили заколот, влаштований бiлими i месером П’еро Ферранте, одним iз баронiв принца Карла, з метою знову захопити владу. Викрили його, бо знайшли листи вiд Черкi до барона, хоча, щоправда, багато хто вважав, що листи пiдробленi Донатi, якi розраховували за iхньою допомогою змити пляму, котра лежала на них пiсля смертi месера Нiкколо. Однак усiх Черкi та iхнiх прибiчникiв iз партii бiлих, а серед них i поета Данте, було засуджено до вигнання, майно iхне було конфiсковано, а будинки зруйновано. Вони розпорошились урiзнобiч разом iз багатьма гiбелiнами, що приедналися до них, шукаючи собi нових справ i новоi долi. Карл, натомiсть, виконавши те, навiщо його послали у Флоренцiю, повернувся до папи, щоб потiм взятися втiлювати своi плани на Сицилii. Але там вiн виявився не мудрiшим i не кращим, нiж у Флоренцii, тож, втративши бiльшiсть своiх людей, iз ганьбою повернувся до Францii.
XXI
Пiсля того як Карл вiдбув iз Флоренцii, життя в нiй було мирним. Не знаходив спокою тiльки месер Корсо, бо здавалося йому, що вiн не мае в республiцi належноi шани: при владi перебували пополани, i, на його думку, республiкою правили особи набагато менш значнi, анiж вiн. Через такi почуття вiн вирiшив приховати за добрими намiрами своi недостойнi душевнi прагнення. Вiн зводив наклепи на громадян, що розпоряджалися державною скарбницею, звинувачуючи iх у розтратi громадських грошей на особистi потреби й вимагаючи iх викрити i покарати. Цi звинувачення пiдтримувалися тими, хто подiляв його бажання, а також значною кiлькiстю тих, хто не знав, але вiрив, що месер Корсо надихаеться виключно любов’ю до батькiвщини. Однак обмовленi месером Корсо громадяни, спираючись на довiру та любов до них народу, всiляко захищалися. Розбрат цей поглибився настiльки, що, коли законнi засоби нападу i захисту виявилися недостатнiми, дiйшло до збройних сутичок. На одному боцi були месер Корсо з епископом Флорентiйським месером Лоттьерi, багатьма грандами та деякими пополанами, на iншому – члени Синьйорii та бiльша частина народу, тож майже в усьому мiстi спалахували безперервнi сутички. Бачачи масштаб небезпеки, синьйори послали по допомогу в Лукку, i от усi жителi Лукки поспiшили до Флоренцii. Завдяки iхньому втручанню настав спокiй, безлад припинився, народ зберiг своi закони i волю, та не став переслiдувати винних у розбратi. До папи дiйшли вiдомостi про колотнечу у Флоренцii, i, щоб покiнчити з ними, вiн послав туди своiм легатом месера Нiкколао да Прато. Широко вiдомий завдяки своему становищу, вченостi й порядностi, вiн одразу ж викликав до себе таку довiру, що легко добився у Флоренцii права встановити на свiй розсуд спосiб правлiння. Походячи з гiбелiнського роду, вiн прагнув повернути до мiста вигнанцiв. Однак насамперед вiн намагався завоювати симпатii народу, а для цього вiдновив колишне, подiлене на загони народне ополчення, що значно посилило пополанiв i послабило грандiв. Коли легату здалося, що народ уже задоволений, вiн вирiшив ужити заходiв для повернення вигнанцiв. Брався вiн до цiеi справи i так, i так, але нiчого не виходило, i врештi-решт люди при владi почали ставитися до нього з такою пiдозрою, що вiн, розгнiваний, був змушений покинути Флоренцiю та повернутися до папського двору. Флоренцiя ж лишилась, як i ранiше, у чварах, до того ж iще й пiд iнтердиктом. Роздирали мiсто не тiльки цi чвари, а ще й ворожнеча мiж пополанами i грандами, гiбелiнами i гвельфами, бiлими i чорними. Усе мiсто було озброене, i всюди спалахували сутички, бо вiд’iзд легата не сподобався всiм, хто хотiв повернення вигнанцiв. Першими почали розбрат Медiчi i Джуньi, якi були заодно з легатом i вимагали повернення заколотникiв. Тож сутички точилися майже в усiх кварталах мiста.
До всiх лих додалась iще й пожежа. Спершу загорiлось у Орто Сан Мiкеле, у будинку Абатi, потiм вогонь перекинувся на будинки Капонсаккi, якi згорiли дощенту разом iз будинками Маччi, Ам’ерi, Тоски, Чiпрiанi, Ламбертi, Кавалькантi й усiм Новим ринком. Потiм вогонь шугонув до брами Санта Марiя, яка теж тодi вщент згорiла, i, повернувши до Старого мосту, знищив будинки Герардiнi, Пульчi, Амiдеi i Лукардезi та ще стiльки iнших, що згорiлих будiвель нарахували понад тисячу сiмсот. Найпоширенiшою думкою щодо цих пожеж була та, що вони виникли випадково пiд час однiеi iз сутичок. Та дехто стверджував, що мiсто пiдпалив Нерi Абатi, прiор Сан П’етро Скераджо, людина розбещена й охоча до злочинiв: бачачи, що народ тiльки й робить, що б’еться, вiн, мовляв, вирiшив учинити таку мерзеннiсть, iз якою люди, заклопотанi зовсiм iншим, нiяк не можуть упоратись. А щоб це йому легше вдалося, вiн пiдпалив будинок своiх родичiв, де його злочину нiхто не подумав би завадити. Так у липнi 1304 року Флоренцiя i стала жертвою вогню. Серед усього цього безладу лише месер Корсо Донатi не брав до рук зброi, вважаючи, що так йому значно простiше буде стати посередником мiж обома сторонами, коли, втомившись, нарештi, вiд своiх боiв, вони захочуть помиритися. Вони й справдi припинили збройнi сутички, але бiльше вiд пересиченостi заподiяним злом, нiж вiд прагнення до миру та злагоди. Закiнчилось усе тим, що заколотникiв не повернули, i партiя, що пiдтримувала iх, вийшла з боротьби послабленою.
XXII
Папський легат, повернувшись до Рима i дiзнавшись про новi сутички у Флоренцii, взявся переконувати папу, що, коли вiн хоче об’еднати Флоренцiю, йому необхiдно викликати до себе дванадцять найвiдомiших ii громадян, бо, щойно забракне поживи для всього цього зла, його нескладно буде i зовсiм знищити. Папа дослухався до цiеi поради, i викликанi ним громадяни, серед яких був i месер Корсо Донатi, виконали його наказ. Ледве вони виiхали з Флоренцii, як легат повiдомив вигнанцям, що головних ватажкiв у мiстi немае i настав саме час повертатися. Тодi вигнанцi, об’еднавшись, рушили до Флоренцii, прорвалися через iще недобудованi мури до мiста i досягли площi Сан Джованнi. Гiдне зауваги, що тi, хто щойно боровся за повернення вигнанцiв, коли вони, беззбройнi, благали пустити iх на батькiвщину, тепер повернули свою зброю проти них, побачивши, що вигнанцi озброiлись i силою хочуть проникнути до мiста. Бо для цих громадян спiльна справа виявилася важливiшою за особистi схильностi, й вони, об’еднавшись iз усiм народом, змусили заколотникiв пiти геть. Заколотникам, натомiсть, не вдалося досягнути своеi мети, тому що частину своiх людей вони залишили в Ластрi i не захотiли чекати месера Толозетто Убертi, який мав пiдiйти до них iз Пiстойi з трьомастами вершниками. Бо вони вважали, що перемогу iм забезпечить не стiльки сила, скiльки стрiмкiсть напору. У таких справах узагалi нерiдко трапляеться, що вiд зволiкання втрачаеш сприятливий момент, а вiд надзвичайноi швидкостi не встигаеш зiбратися на силi. Пiсля втечi заколотникiв Флоренцiя знову повернулася до колишнiх чвар. Щоб вiдняти владу в родини Кавалькантi, народ силомiць вiдiбрав у них стародавне володiння iхнього роду, замок Стiнке, що стояв у Валь-дi-Греве. Оскiльки всi захопленi в цьому замку захисники його стали першими в’язнями зведеноi нещодавно тюрми, цiй новiй будiвлi дали назву замка, яка збереглася до сьогоднi. Потiм люди, якi були при владi в республiцi, вiдновили народнi загони i видали цим загонам, що ранiше збиралися пiд прапорами цехiв, новi прапори. Начальники цих загонiв почали називатися гонфалоньерами компанiй i колегами синьйорiв: вони мали допомагати Синьйорii в разi будь-якого розбрату зброею, а в мирний час – порадою. Двом правителям надали ще екзекутора, який разом iз гонфалоньерами мусив стримувати нахабство грандiв. Тим часом помер папа, i месер Корсо разом iз iншими громадянами повернувся до Рима, але життя було б i далi мирним, якби невгамовний дух месера Корсо не спричинив у мiстi новi чвари. Прагнучи популярностi, вiн завжди висловлював думки, протилежнi тим, яких дотримувалися правителi, i, щоб мати дедалi бiльшу довiру народу, завжди був на тому боцi, куди тягнуло народ. Тому вiн виявлявся головним, коли виникали розбiжностi або починались якi-небудь виступи, i до нього звертались усi, хто хотiв добитися чогось незвичайного. Через це його ненавидiли багато найшанованiших громадян, i ненависть ця посилилась до того, що в партii чорних почався розкол, бо месера Корсо пiдтримували сила i вплив приватних осiб, а супротивники його спиралися на державу. Та власне особистiсть його була оточена таким ореолом могутностi, що всi його боялись. І от, щоб позбавити його симпатiй народу, було застосовано найбiльш вiдповiдний для цього засiб: поширили чутки, що вiн замислив установити тиранiю, а переконати в цьому кого завгодно було нескладно, настiльки його спосiб життя вiдрiзнявся вiд притаманного приватнiй особi. Думка ця ще змiцнилася, коли вiн узяв за дружину одну з дочок Угуччоне делла Фаджола, ватажка гiбелiнiв i бiлих, людини вельми впливовоi в Тосканi.
XXIII
Цей шлюб, тiльки-но про нього стало вiдомо, додав мужностi супротивникам месера Корсо, якi й пiдняли проти нього зброю. З тiеi самоi причини народ не тiльки не захотiв захищати його, а й переважно приеднався до його ворогiв. Супротивникiв його очолювали месер Россо делла Тоза, месер Паццiно деi Паццi, месер Джерi Спiнi та месер Берто Брунеллескi. Вони зi своiми прибiчниками та бiльшiстю народу зiбрались, озброенi, бiля Палацу синьйорii, з постановою якоi месеру П’еро Бранка, капiтану народу, було надано документ, який звинувачував месера Корсо в тому, що вiн за допомогою Угуччоне збираеться встановити тиранiю. Потiм його закликали постати перед судом i заочно засудили як заколотника. Мiж обвинуваченням i вироком минуло не бiльше нiж двi години. Пiсля того як вирок було винесено, члени Синьйорii в супроводi народних загонiв, якi йшли пiд своiми прапорами, вирушили заарештовувати месера Корсо. Той зовсiм не злякався нi того, що друзi покинули його напризволяще, нi вироку, нi влади синьйорiв, нi численностi ворогiв, укрiпив свою оселю, сподiваючись протриматись у нiй, доки на допомогу йому прийде Угуччоне, за яким вiн послав. Довкола його будинку i на прилеглих вулицях зведено було барикади, якi його озброенi прибiчники захищали так люто, що народ, попри свою величезну численну перевагу, не в змозi був захопити. Бiй усе-таки був вельми кривавий, з обох сторiн було багато вбитих i поранених. Тодi народ, бачачи, що на вiдкритiй мiсцевостi йому нiчого не досягти, захопив сусiднi з оселею Корсо будинки, пробив мури i вдерся до месера Корсо таким шляхом, про який вiн i не подумав. Месер Корсо, бачачи, що вiн оточений зусiбiч, i не розраховуючи вже на допомогу Угуччоне, вирiшив, якщо перемога неможлива, хоча б спробувати врятуватись. Очоливши разом iз Герардо Бордонi загiн найсмiливiших i найвiдданiших своiх друзiв, вiн раптом напав на ворогiв, iз боем прорвався крiзь iхнi ряди та вибрався з мiста через браму Кроче. Їх, однак, завзято переслiдували, i на березi Аффрiко Герардо загинув пiд ударами Боккаччо Кавiччулi. Месера ж Корсо наздогнали i захопили вершники-каталонцi, якi перебували на службi у Синьйорii. Та коли його везли назад у Флоренцiю, вiн, не бажаючи бачити своiх ворогiв-переможцiв i зазнати приниження, зiскочив iз коня, впав на землю i був заколотий одним iз тих, хто його вiз; тiло його пiдняли ченцi Сан Сальвi й поховали без будь-якоi шани. Так закiнчив своi днi месер Корсо, якому батькiвщина його i партiя чорних завдячують i багато чим добрим, i багато чим поганим, i якби душу його менше тривожили пристрастi, то й пам’ять про нього була б бiльш славною.
Та вiн заслуговуе на те, щоб його ймення було серед найвидатнiших громадян нашого мiста. Щоправда, неспокiйний характер його змусив i батькiвщину, i партiю, до якоi вiн належав, забути про його заслуги, i цей неспокiйний характер принiс йому смерть, а батькiвщинi й партii – чимало лиха. Угуччоне, який спiшив на допомогу зятю, дiзнався в Ремолi про те, що проти месера Корсо вийшов увесь народ. Зрозумiвши, що допомогти вiн йому тепер нiяк не зможе i тiльки зашкодить самому собi, не принiсши користi зятю, вiн повернувся назад.
XXIV
Смерть месера Корсо, що настала 1309 року, поклала край розбрату, й у Флоренцii панував мир до того дня, коли стало вiдомо, що iмператор Генрiх увiйшов до Італii зi всiма флорентiйськими заколотниками, яким вiн обiцяв повернення на батькiвщину. Тут люди при владi вирiшили, що краще було б мати менше ворогiв, а для цього треба б скоротити iхню кiлькiсть. Тому вирiшили повернути всiх заколотникiв, за винятком тих, кому за законом персонально було заборонено повернення. Тож у вигнаннi лишилися бiльшiсть гiбелiнiв i дехто з партii бiлих, а серед них Данте Алiг’ерi, сини месера Верi Черкi та Джано делла Белла. Окрiм того, Синьйорiя вiдправила до короля Роберта Неаполiтанського послiв iз проханням про допомогу. Зробити його своiм союзником iм не вдалося, тодi вони передали йому на п’ять рокiв владу над мiстом, для того щоб вiн захистив iх як своiх пiдданих. Увiйшовши до Італii, iмператор обрав шлях на Пiзу i через Маремму дiйшов до Рима, де 1312 року й коронувався. Вирiшивши потiм пiдкорити флорентiйцiв, вiн рушив на Флоренцiю через Перуджу й Ареццо i розташувався зi своiм вiйськом поряд iз монастирем Сан Сальвi, за милю вiд мiста. Там вiн безуспiшно простояв п’ятдесят днiв, утратив надiю скинути правлiння, що було в мiстi, i вирушив до Пiзи, де домовився з Фрiдрiхом, королем Сицилii, про спiльне завоювання королiвства Неаполiтанського. Вiн рушив зi своiм вiйськом у похiд, але, коли вже передчував перемогу (а король Роберт боявся розгрому), у Буонконвенто його наздогнала смерть.
XXV
Трохи згодом Угуччоне делла Фаджола спершу заволодiв Пiзою, а потiм Луккою, куди його впустила гiбелiнська партiя, i за допомогою цих мiст завдавав сусiдам надзвичайно великих збиткiв. Бажаючи убезпечити себе, флорентiйцi попросили короля Роберта прислати до них його брата П’еро очолити iхнi вiйська. Угуччоне тим часом безперервно нарощував свою мiць i, дiючи то силою, то обманом, захопив багато фортець у Валь-д’Арно i Валь-д’-Ньеволе. Коли ж вiн обложив Монтекатiнi, флорентiйцi вирiшили, що слiд допомогти цьому мiсту, щоб вогонь не знищив усю iхню краiну. Зiбравши досить значнi сили, вони проникли у Валь-дi-Ньеволе, де й почали справу з Угуччоне. У кривавiй битвi вони зазнали поразки, П’еро, брат короля Роберта, загинув, i навiть тiла його знайти не змогли, а з ним полягли понад двi тисячi людей. Але й Угуччоне перемога дiсталася дуже i дуже нелегко: вiн утратив одного зi своiх синiв i багатьох военачальникiв. Пiсля цiеi поразки флорентiйцi укрiпили навколо мiста всi поселення, а король Роберт послав iм як капiтана iхнього вiйська графа д’Андрiа, прозваного графом Новелло. Та через його поведiнку, а може, просто тому, що власне у природi флорентiйцiв бути незадоволеними будь-яким становищем i мати розбiжностi з будь-якого приводу, все мiсто, попри вiйну з Угуччоне, подiлилося на друзiв i ворогiв короля. Главами ворожих угруповань були месер Сiмоне делла Тоза, родина Магалоттi та ще деякi пополани – в урядi вони мали бiльшiсть. Вони всiляко намагалися добитись, аби по военачальникiв i солдатiв послали спершу до Францii, потiм до Германii, щоб мати можливiсть вигнати з Флоренцii графа, котрий правив мiстом вiд iменi короля. Однак iм у цьому не пощастило, i вони нiчого не досягли. Проте своiх задумiв вони не полишили i, не маючи змоги знайти потрiбну людину у Францii чи в Германii, знайшли ii в Губбiо. Вигнавши з Флоренцii графа, вони викликали Ландо да Губбiо на посаду екзекутора, чи барджелло, i надали йому необмежену владу над усiма громадянами. Людиною вiн був жадiбною i лютою. З великим загоном озброених людей вiн обiйшов усю округу, вбиваючи всiх, на кого вказували йому тi, хто його обрав. Нахабство його дiйшло до того, що вiн заходився карбувати фальшиву монету вiд iменi Флорентiйськоi республiки, i нiхто не насмiливсь опиратися цьому – таку владу вiн здобув через розбрат у Флоренцii. Воiстину велике i нещасне мiсто: нi пам’ять про колишнi чвари, нi страх перед Угуччоне, нi могутнiсть короля не могли згуртувати його, i перебувало воно тепер у найгiршому становищi; зовнi його розоряв Угуччоне, а всерединi мучив Ландо да Губбiо. Друзями короля й ворогами Ландо та його прибiчникiв були родини нобiлiв i багатих пополанiв, усе гвельфи. Однак держава була в руках iхнiх супротивникiв, i iм було б надзвичайно небезпечно вiдкрито заявляти про своi почуття. Вирiшивши, однак, скинути таку мерзенну тиранiю, вони таемно написали королю Роберту з проханням призначити його намiсником у Флоренцii графа Гвiдо да Баттiфолле. Король одразу ж дав йому це призначення, i, хоча Синьйорiя була проти короля, ворожа партiя не насмiлилась опиратися цьому, бо граф уславився своiми благородними рисами. Влада його, однак, лишалася досить обмеженою, бо Синьйорiя та гонфалоньери компанiй були на боцi Ландо i його партii. Поки Флоренцiю роздирали всi цi подii, у нiй зупинилася проiздом дочка германського короля Альберта, яка iхала до свого чоловiка, сина короля Роберта – Карла. Друзi короля вiддали iй велику шану i гiрко скаржилися на становище, у якому опинилося мiсто, а також на Ландо та його прибiчникiв. Дiяли вони так майстерно, що до вiд’iзду принцеси завдяки ii особистому посередництву та посланням короля ворожi сторони у Флоренцii помирились, а Ландо позбавили влади i вiдiслали назад у Губбiо, ситого награбованою здобиччю та кров’ю флорентiйцiв. Пiд час встановлення нового правлiння Синьйорiя ще на три роки подовжила верховнi повноваження короля, а оскiльки в ii складi було вже семеро прибiчникiв Ландо, його поповнили шiстьма новими членами з друзiв короля. Так протягом певного часу Синьйорiя складалась iз тринадцяти членiв, але згодом кiлькiсть синьйорiв було знову зведено до сiмох, як у давнину.
XXVI
У той самий час Угуччоне втратив владу над Луккою та Пiзою, i Каструччо Кастраканi, який був до того звичайним громадянином Лукки, став ii синьйором. Цей молодик, сповнений нестримноi енергii та смiливостi, у найкоротший термiн став главою всiх тосканських гiбелiнiв. З цiеi причини флорентiйцi, припинивши на кiлька рокiв своi громадянськi чвари, почали мiркувати спершу про те, як перешкодити посиленню Каструччо, а коли всупереч iхньому бажанню сили Каструччо все ж зросли, – як iм вiд нього захиститися. Для того щоб Синьйорiя могла ухвалювати мудрiшi рiшення й дiяти бiльш авторитетно, обрано дванадцять громадян, яких назвали Добрими мужами та без поради i згоди яких синьйори не могли ухвалити жодноi важливоi постанови. За цей час збiг термiн Синьйорii короля Роберта, i мiсто, яке стало саме собi правителем, повернулося до звичного свого ладу зi звичними керiвниками та магiстратами, а внутрiшнiй його згодi сприяв великий страх перед Каструччо. Останнiй, натомiсть, пiсля численних военних дiй проти володарiв Лунiджани взяв у облогу Прато. Флорентiйцi вирiшили стати на захист цього мiста, замкнули своi крамницi й рушили до нього всенародним ополченням – двадцять чотири тисячi пiхотинцiв i тисяча п’ятсот вершникiв. Аби послабити Каструччо та посилити свое вiйсько, синьйори вирiшили, що кожен гвельф-бунтiвник, який захищатиме Прато, дiстане пiсля закiнчення военних дiй право повернутися на батькiвщину. На заклик цей вiдгукнулися чотири тисячi бунтiвникiв. Численнiсть цього вiйська i швидкiсть, iз якою воно взялося до справи, так здивували Каструччо, що, не бажаючи спокушати долю, вiн вiдступив до Лукки. І тут, у флорентiйському таборi, мiж нобiлями i пополанами знову виникли суперечностi. Пополани хотiли переслiдувати Каструччо i, продовжуючи вiйну, покiнчити з ним. Нобiлi ж вважали, що слiд повертатися, бо досить уже того, що Флоренцiя в небезпецi через захист Прато. Звiсно, казали вони, зробити це було необхiдно, але тепер, коли досягли цiлi, не треба спокушати долю i ризикувати багато чим заради не такого вже великого виграшу. Оскiльки домовитися було неможливо, питання передали на розгляд у Синьйорiю, але там виникли такi самi суперечностi. Коли про це стало вiдомо в мiстi, на площi вийшов народ, який заходився вiдкрито погрожувати грандам, унаслiдок чого зляканi нобiлi поступились. Однак рiшення продовжувати вiйну виявилося пiзнiм i неодностайним, ворог, натомiсть, устиг безперешкодно вiдiйти до Лукки.
XXVII
Обурення пополанiв грандами досягло такого рiвня, що Синьйорiя вирiшила заради збереження порядку та заради власноi безпеки не дотримувати слова, даного вигнанцям. Тi, передбачаючи вiдмову, вирiшили випередити ii та ще до повернення всього вiйська з’явилися бiля брами мiста, щоб увiйти до нього першими. Однак флорентiйцi були напоготовi, тож задум не вдався, i iх вiдкинули тi, що залишалися в мiстi. Тодi вони вирiшили все ж спробувати дiстати добром те, що не далося iм силою, i послали в Синьйорiю вiсiм обраних ними осiб, аби тi нагадали синьйорам про дане слово, про небезпеку, якоi вони щойно зазнали, сподiваючись на обiцяну нагороду. Нобiлi вважали себе особливо пов’язаними обiцянкою Синьйорii, бо зi свого боку пiдтвердили ii вигнанцям, тому вони з усiх сил добивалися виконання обiцяного, однак iхня поведiнка, через яку вiйну з Каструччо не було доведено до перемоги, так обурила всю Флоренцiю, що iхнiй захист вигнанцiв не мав успiху – на превеликий збиток i безчестя для мiста. Багато нобiлiв, обурившись вiдмовою Синьйорii, вирiшили застосувати силу для досягнення того, чого не могли добитися проханнями та вмовляннями: вони змовилися з вигнанцями, що тi, озброенi, пiдiйдуть до мiста, а вони зi свого боку, щоб допомогти iм, вiзьмуться за зброю в мiстi. Але цей задум було розкрито ще до настання обумовленого дня, тож вигнанцi побачили все мiсто озброеним i готовим дати вiдсiч нападникам i нагнати такого страху на внутрiшнiх змовникiв, щоб тi не наважились взятися до зброi. Довелось i тим i тим вiдмовитися вiд свого намiру, нiчого не добившись. Коли вигнанцi пiшли, у Флоренцii порушили питання про покарання тих, хто змовлявся з вигнанцями, але, хоча всi добре знали, хто виннi, жодна людина не насмiлилася не те що звинуватити iх, ба навiть просто назвати. Тому вирiшили добитися правди без будь-яких побоювань, а для цього ухвалили, що на засiданнi Ради кожен напише iмена винних i таемно передасть свою записку капiтановi. Отже, звинуватили месера Амерiго Донатi, месера Тегiайо Фрескобальдi i месера Лотерiнго Герардiнi, та суддя в них був бiльш милостивий, нiж, можливо, заслуговував iхнiй злочин, i iм присудили тiльки сплату штрафу.
XXVIII
Сум’яття, що виникло у Флоренцii, коли бунтiвники пiдiйшли до брами, показало, що народним збройним загонам мало було одного начальника. Через це вирiшили, що надалi в кожному загонi буде три-чотири командири, що у кожного гонфалоньера буде по два-три помiчники, яких назвали пенноньерами, i все це для того, щоб у тих випадках, коли досить буде не цiлого загону, а якоiсь частини його, ця частина могла виступати пiд орудою свого командира. Далi сталося те, що зазвичай бувае в усiх державах, коли новi подii скасовують старi постанови i затверджують iншi. Ранiше склад Синьйорii оновлювався через певнi промiжки часу. Тепер синьйори та iхнi колеги, почуваючись достатньо сильними, змiнили цей порядок, привласнивши право заздалегiдь намiчати нових членiв на наступнi сорок мiсяцiв. Записки з iменами заздалегiдь дiбраних членiв Синьйорii складали в торбу i кожнi два мiсяцi витягали звiдти. Але оскiльки значна кiлькiсть громадян побоювалася, що iхнi iмена до торби не потрапили, довелось iще до закiнчення сорока мiсяцiв додати новi iмена. Так виник звичай заздалегiдь добирати нових кандидатiв на магiстратури задовго до закiнчення повноважень старих магiстратiв, як у самому мiстi, так i поза ним, i, отже, iмена нових посадовцiв були вiдомi вже тодi, коли старi ще були при владi. Такий порядок обрання дiстав потiм назву «вибори за жеребом». Оскiльки вмiст торби оновлювали кожнi три роки, а то й раз на п’ять рокiв, здавалося, що в такий спосiб мiсто позбуваеться зайвих хвилювань i будь-якого приводу для розбрату, що виникав при змiнi кожноi магiстратури через велику кiлькiсть осiб, якi претендували на неi. До цього способу вдалися, не знайшовши жодного iншого, але нiхто не помiтив тих iстотних недолiкiв, якi приховувала ця не така вже значна перевага.
XXIX
Ішов 1325 рiк, коли Каструччо, захопивши Пiстойю, став настiльки могутнiм, що флорентiйцi, побоюючись його звеличення, замислили напасти на нього i вирвати це мiсто з-пiд його влади, поки вiн там iще не закрiпився. Набравши двадцять тисяч пiхотинцiв i три тисячi вершникiв як серед жителiв Флоренцii, так i серед союзникiв, вони отаборилися поблизу Альтопашо, щоб захопити його i завадити ворогу допомогти Пiстойi. Флорентiйцям удалося захопити це мiсто, пiсля чого вони рушили на Лукку, спустошуючи прилеглу мiсцевiсть. Та нездатнiсть, а головне, неправдивiсть капiтана цих загонiв не дали iм розвинути успiх. Їхнiм капiтаном був месер Раймондо дi Кардона. Вiн помiтив, як безтурботно флорентiйцi ставляться до своеi волi, як вони доручають ii захист то королю, то папським легатам, а то й набагато менш значним людям, i вирiшив, що, коли вони поставлять його при нагодi iхнiм вiйськовим ватажком, може легко статися, що вони зроблять його i своiм правителем. Вiн безперестанку нагадував iм про це, стверджуючи, що коли в мiстi не матиме тiеi влади, яку вже мае у вiйську, то йому не добитися покори, необхiдноi капiтану вiйськ. А оскiльки флорентiйцi на це не йшли, вiн зi свого боку нiчого не робив, гаячи час, який, натомiсть, використовував Каструччо, бо до нього пiдходили пiдкрiплення, обiцянi Вiсконтi й iншими ломбардськими тиранами. Коли ж вiн зiбрався на силi, месер Раймондо, який ранiше через свою лукавiсть не намагався його розгромити, тепер через нездатнiсть свою не змiг навiть урятувати себе. Поки вiн повiльно рухався вперед зi своiм вiйськом, Каструччо напав на нього неподалiк вiд Альтопашо i розгромив пiсля жорстокоi битви, у якiй загинули або втрапили в полон багато флорентiйських громадян i, зокрема, сам месер Раймондо. Так його покарала доля, на що вiн i заслуговував вiд флорентiйцiв. Не злiчити всiх лих, яких Флоренцiя зазнала вiд Каструччо пiсля цiеi його перемоги: вiн тiльки те й робив, що грабував, громив, пiдпалював, захоплював людей, бо протягом кiлькох мiсяцiв мав змогу, не зустрiчаючи опору, хазяйнувати зi своiм вiйськом у володiннях флорентiйцiв, якi радi були хоча б тому, що вберегли мiсто.
XXX
І все ж не настiльки вони занепали духом, щоб не готуватись, iдучи на будь-якi витрати, до оборони, не споряджати нове вiйсько, не посилати по допомогу до союзникiв. Однак цього всього було недостатньо для успiшноi протидii такому ворогу. Урештi-решт змушенi були вони обрати своiм синьйором Карла, герцога Калабрiйського, сина короля Роберта, щоб вiн погодивсь iх захистити, бо цi державцi, звиклi самостiйно правити у Флоренцii, добивалися не дружби ii, а покори. Карл, однак, у той час опiкувався военними дiями на Сицилii й не мiг особисто прибути до Флоренцii та прийняти владу, а тому послав туди француза Готье, герцога Афiнського, котрий як намiсник свого синьйора захопив мiсто i почав призначати там посадовцiв на свiй розсуд. Все ж поведiнка його була цiлком гiдна, що навiть трохи суперечило його натурi, i вiн завоював загальне добре ставлення. Закiнчивши свою сицилiйську вiйну, Карл на чолi тисячi вершникiв прибув до Флоренцii та ввiйшов до неi в липнi 1326 року, а це привело до того, що Каструччо вже не мiг безперешкодно спустошувати флорентiйськi землi. Проте добру славу, завойовану своiми дiями за стiнами мiста, Карл невдовзi втратив власне у мiстi, якому довелося зазнати вiд друзiв тих збиткiв, яких воно не зазнало вiд ворогiв, бо Синьйорiя нiчого не могла вирiшувати без згоди герцога, i той за один рiк витиснув iз мiста чотириста тисяч флоринiв, хоча за укладеною угодою мав право не бiльше нiж на двiстi тисяч: цi грошовi побори вiн i його батько проводили у Флоренцii мало не щодня. До цього лиха додались iще новi тривоги та новi вороги. Ломбардськi гiбелiни настiльки занепокоенi були появою Карла в Тосканi, що Галеаццо Вiсконтi й iншi ломбардськi тирани грошима та обiцянками приманили до Італii Людовiка Баварського, обраного всупереч папському бажанню iмператором. Вiн удерся до Ломбардii, потiм вирушив до Тоскани, де за допомогою Каструччо захопив Пiзу i звiдти, з награбованим добром, пiшов на Рим. Через це Карл, побоюючись за Неаполiтанське королiвство, поспiхом покинув Флоренцiю i залишив там намiсником месера Фiлiппе да Саджiнетто. Пiсля того як iмператор пiшов iз Пiзи, Каструччо захопив ii, але втратив Пiстойю, яку в нього вiдняли флорентiйцi, змовившись iз ii жителями. Каструччо взяв у облогу це мiсто, причому з такою рiшучiстю та завзяттям, що хоч як намагалися флорентiйцi допомогти Пiстойi, нападаючи то на вiйсько Каструччо, то на його володiння, не змогли вони анi силою, анi хитрiстю змусити його вiдмовитися вiд своiх планiв, так люто прагнув вiн покарати пiстойцiв i перемогти Флоренцiю. Пiстойя змушена була визнати його зверхнiсть, але перемога ця виявилася для нього настiльки славною, наскiльки й гiркою, бо, повернувшись до Лукки, вiн невдовзi помер. А оскiльки доля зрiдка даруе благо або уражае нещастям, не додавши i нового блага i нового лиха, то i сталося, що в Неаполi тодi ж помер Карл, герцог Калабрii й володар Флоренцii. Отже, флорентiйцi, не чекавши того, майже водночас позбулись i влади одного, i страху перед iншим. Звiльнившись, вони заходились упорядковувати правлiння: всi колишнi ради було скасовано, а замiсть них запровадили двi новi: перша – з трьохсот членiв, яких обирали тiльки з пополанiв, i друга – з двохсот п’ятдесяти i з грандiв, i з пополанiв. Перша дiстала назву Ради народу, друга – Ради комуни.
XXXI
Імператор, прибувши до Рима, влаштував там обрання антипапи й ужив низку заходiв проти папства: багато з них вiн утiлив, але чимало з них i не мали успiху. Закiнчилося тим, що з Рима вiн iз ганьбою пiшов i повернувся до Пiзи, де вiсiмсот германських вершникiв, чи то чимось незадоволенi, чи то через вiдсутнiсть платнi, повстали проти нього й укрiпилися на Монтек’яро над Черульйо. Щойно iмператор вийшов iз Пiзи до Ломбардii, вони захопили Лукку, вигнавши звiдти Франческо Кастраканi, якого там залишив iмператор. Розраховуючи мати з цiеi здобичi користь, вони запропонували Флоренцii купити це мiсто за вiсiмдесят тисяч флоринiв, але флорентiйцi, за порадою месера Сiмоне делла Тоза, на цю пропозицiю не пристали. Таке рiшення було б для нашого мiста вельми корисним, якби флорентiйцi його дотримувались, але невдовзi iхнi настроi змiнилися, що i призвело до чималого лиха. Бо коли можна було здобути це мiсто мирно i за дуже гарну цiну, вони вiд нього вiдмовились, а коли захотiли його та готовi були заплатити значно бiльше, було вже пiзно. Цi справи також спричинили те, що Флоренцiя знову запровадила змiни в своему управлiннi, що виявилися надзвичайно злощасними. Коли флорентiйцi вiдмовилися купити Лукку, ii придбав за тридцять тисяч флоринiв генуезець месер Герардiно Спiнолi. Люди зазвичай не так поспiшають узяти те, що iм легко даеться, як спраглi того, до чого iм зась. Тiльки-но стало вiдомо про угоду, укладену месером Герардiно, i про заплачену ним низьку цiну, як народ Флоренцii запалився бажанням здобути Лукку, гнiваючись i на себе, i на тих, хто радив вiдмовитися вiд покупки. Вирiшивши будь-що забрати силою те, що вiдмовилися купити, вiн послав свое вiйсько шарпати i грабувати луккськi землi. Тим часом iмператор пiшов iз Італii, а антипапу, за рiшенням пiзанцiв, вiдправили полоненим у Францiю. Пiсля смертi Каструччо 1328 року й до 1340 року флорентiйцi мiж собою жили мирно, опiкуючись тiльки зовнiшнiми справами та ведучи приватнi вiйни в Ломбардii через появу там Іоанна, короля чеського, i в Тосканi за приеднання Лукки. Мiсто прикрасили новими будiвлями та, за порадою Джотто, найвiдомiшого тодi художника, спорудили вежу Сан Репарата. 1333 року в деяких кварталах Флоренцii через те, що води Арно пiднялися на дванадцять лiктiв вище вiд звичайного, сталася повiнь. Багато мостiв i будiвель було зруйновано, однак усе вiдновили, не шкодуючи сил i витрат.
XXXII
Але 1340 року виникли новi причини для розбрату. Найвпливовiшi громадяни мали два способи посилювати i зберiгати свою владу. Перший полягав у тому, щоб усiляко зменшувати пiд час жеребу кiлькiсть нових посадовцiв, аби жереб випадав завжди iм або iхнiм друзям. Другий – у тому, щоб керувати обранням правителiв i, отже, завжди користуватись iхньою прихильнiстю. Цей другий спосiб був для них таким важливим, що iм уже було замало двох ректорiв i вони часто додавали ще одного. І от 1340 року вдалось iм провести третю людину – месера Якопо Габрiеллi да Губбiо зi званням капiтана варти й надати йому всю владу над iншими громадянами, i вiн, бажаючи вдовольнити правителiв, творив усiлякi несправедливостi. Серед ображених ним громадян опинилися месер П’етро Бардi й месер Бардо Фрескобальдi, нобiлi, а тому, природно, люди вельми зверхнi, i вони не бажали терпiти, щоб якийсь чужинець нi з сього нi з того, вислужуючись перед небагатьма членами уряду республiки, ображав iх. Замисливши помсту, вони вчинили заколот проти нього i проти уряду, i в цьому заколотi взяли участь багато нобiльських родiв i дехто з пополанiв, яким тиранiя правителiв була кiсткою в горлi. Задум полягав у тому, щоб зiбрати у своiх домiвках достатню кiлькiсть озброених людей i рано-вранцi наступного дня, пiсля урочистого поминання Всiх святих, коли громадяни ще молитимуться в церквах за упокiй душ своiх близьких, вбити капiтана й головних членiв уряду, а потiм обрати нову Синьйорiю та провести реформи в державi. Але коли йдеться про задуми дуже небезпечнi, iх зазвичай вельми докладно обговорюють i з утiленням не дуже-то поспiшають, а тому заколоти, для здiйснення яких потрiбен час, переважно розкриваються. Один iз заколотникiв, месер Андреа Бардi, мiркуючи про це, схильний був бiльше пiддатися страху перед покаранням, анiж тiшитися надiею на помсту. Вiн розповiв про заколот своему зятю, Якопо Альбертi, який видав усе прiорам, а тi попередили iнших урядовцiв. Небезпека насувалася, бо день Усiх святих був не за горами, i от багато громадян, зiбравшись у палацi та вважаючи, що зволiкання може бути згубним, почали вимагати, щоб Синьйорiя наказала бити на сполох, закликаючи народ до зброi. Гонфалоньером був Тальдо Валонi, а одним iз членiв Синьйорii Франческо Сальв’ятi. З Бардi вони були родичi, тож бити в дзвони iм аж нiяк не кортiло, тому вони висловили думку про те, що озброювати народ iз будь-якого приводу – справа небезпечна, бо коли в руках натовпу влада – утримати його зась, i нiколи з того нiчого доброго не виходило, що розпалити пристрастi легко, а погасити важко i що краще буде, мабуть, спершу перевiрити вiдомостi про заколот i покарати винних, вживши проти них звичайних громадянських заходiв, нiж загрожувати добробуту Флоренцii, вживши за простим доносом заходiв надзвичайних. Нiхто не хотiв цього слухати, членiв Синьйорii погрозами та образами змусили бити у дзвони, i, зачувши iх, усi громадяни, озброiвшись, збiглися на площу. Зi свого боку, Бардi та Фрескобальдi, бачачи, що задум iхнiй викрито, вирiшили або славно перемогти, або з честю загинути й теж узялися до зброi, сподiваючись успiшно захищатись у тiй частинi мiста за рiчкою, де були iхнi оселi. Вони укрiпилися на мостах, оскiльки розраховували на допомогу нобiлiв, що мешкали в контадо, та iнших своiх друзiв. Однак у цьому вони помилилися, бо пополани з iхнього кутка мiста стали на захист Синьйорii. Оточенi зусiбiч заколотники очистили мости i вiдступили на вулицю, де жили Бардi, як найзручнiшу для захисту, i там хоробро оборонялися. Месер Якопо да Губбiо, знаючи, що заколот спрямовано переважно проти нього, i боячись смертi, так вжахнувся, що зовсiм розгубивсь, i нiчого не робив, оточений своею озброеною охороною неподалiк вiд Палацу Синьйорii. Але iншi правителi, не настiльки виннi, виявляли разом з тим бiльше мужностi, особливо подеста, на ймення месер Маффео деi Каррадi. Вiн вирушив на мiсце бою, перейшов без найменшого страху мiст Рубаконте просто пiд мечi людей Бардi та знаками показав, що хоче з ними говорити. Чоловiка цього так поважали через його високi моральнi якостi й iншi достоiнства, що битва миттю припинилась i його стали уважно слухати. У словах розсудливих, але сповнених стурбованостi, засудив вiн iхнiй заколот, показав, яка небезпека iм загрожуе, якщо вони не поступляться такому пориву народу, дав iм надiю на те, що iх уважно вислухають i будуть до них поблажливими, пообiцяв, що наполягатиме на тому, аби через справедливiсть iхнього обурення до них поставилися з належним спiвчуттям. Повернувшись потiм до синьйорiв, вiн заходився переконувати iх, щоб вони не добивалися перемоги цiною кровi своiх спiвгромадян i нiкого не засуджували, не вислухавши. І дiяв вiн настiльки успiшно, що Бардi й Фрескобальдi зi своiми вийшли з мiста i вирушили безперешкодно в своi замки. Пiсля цього народ роззброiвся, i Синьйорiя задовольнилася тим, що притягла до вiдповiдальностi лише тих членiв родин Бардi та Фрескобальдi, якi здiйняли зброю. Щоб послабити iхню вiйськову мiць, у Бардi викупили замки Мангона i Вернiа; було видано особливий закон, який забороняв громадянам мати укрiпленi замки ближче нiж за двадцять миль вiд мiста. За кiлька мiсяцiв вiдтяли голову Стьаттi Фрескобальдi та ще багатьом членам цiеi родини, оголошеним бунтiвниками. Однак правителям було недостатньо приниження та розгрому родин Бардi й Фрескобальдi. Як часто бувае з людьми, що дедалi сильнiше зловживають своею владою та дедалi нахабнiшими стають, вони, уже не задовольняючись одним капiтаном варти, що дошкуляв усьому мiсту, призначили ще одного для iнших земель Флоренцii з особливо великими повноваженнями, щоб люди, якi викликали у них пiдозру, не могли жити не тiльки в мiстi, а й узагалi на територii республiки. Так вони налаштували проти себе всiх нобiлiв, i тi готовi були заради помсти й самi продатись, i мiсто продати кому завгодно. Вони чекали лише нагоди; це сталося незабаром, а вони скористались iз цiеi нагоди дуже швидко.
XXXIII
Пiд час безперервноi колотнечi, що роздирала Тоскану та Ломбардiю, мiсто Лукка опинилося пiд владою Мастiно делла Скала, володаря Верони, який, хоча i зобов’язаний був, згiдно з угодами, передати Лукку Флоренцii, не зробив цього; вiн вважав, що, володiючи Пармою, може утримати також i Лукку, i тому знехтував зобов’язаннями. Мстячись за це, флорентiйцi в союзi з Венецiею повели проти нього таку нещадну вiйну, що вiн мало не втратив усi своi володiння. Однак единою вигодою, яку вони дiстали, було задоволення вiд того, що вони погромили Мастiно, бо венецiанцi, як усi, хто уклав союз зi слабшим, нiж вони, заволодiвши Тревiзо i Вiченцею, уклали з ворогом сепаратний мир, а Флоренцiя залишилася нi з чим. Утiм, за певний час Вiсконтi, герцоги Мiланськi, вiдняли у Мастiно Парму, i той, вважаючи, що Лукку тепер йому не втримати, вирiшив продати ii. Покупцями були Флоренцiя та Пiза, i пiд час торгу пiзанцi зрозумiли, що флорентiйцi, як багатшi, вiзьмуть у цiй справi гору. Тодi вони вирiшили захопити Лукку силою i за допомогою Вiсконтi взяли мiсто в облогу. Флорентiйцi все ж не вiдступились, уклали з Мастiно угоду, виплативши частину грошей готiвкою, а на iншi видавши зобов’язання, i послали трьох комiсарiв – Надо Ручеллаi, Джованнi дi Бернардiно Медiчi та Россо дi Рiччардо Рiччi – отримати у володiння придбане. Їм удалось пробитися силою до обложеного мiста, i вiйсько Мастiно, що перебувало там, передало iм Лукку. Пiзанцi, проте, продовжували облогу та робили все, щоб заволодiти мiстом, флорентiйцi ж намагалися змусити iх зняти облогу. Пiсля досить тривалоi вiйни, у якiй флорентiйцi втратили своi грошi та зазнали ганьби, бо виявилися вигнанцями, Лукка перейшла пiд владу Пiзи. Втрата цього мiста, як завжди в таких випадках бувае, викликала у флорентiйському народi крайне роздратування проти правителiв держави, i iх паплюжили на всiх площах, звинувачуючи у скнаростi й бездарностi. Попервах вести вiйну доручили двадцяти громадянам, якi призначили месера Малатеста да Рiмiнi капiтаном вiйська. Вiн же вiв военнi дii i нерiшуче, i невмiло, а тому зiбрання Двадцяти послало королю Робертовi Неаполiтанському прохання про допомогу. Король послав до Флоренцii Готье, герцога Афiнського, який (з волi неба, яке вже готувало майбутнi лиха) прибув саме тодi, коли затiя з Луккою остаточно провалилася. Зiбрання Двадцяти, бачачи народне обурення, вирiшило, що призначення нового военачальника викличе у народi новi надii й або зовсiм знищить, або значно притупить привiд для нападу на неi. А щоб тримати народ у страху та дати герцогу Афiнському такi повноваження, щоб вiн мiг успiшнiше захищати ii, вона призначила його спершу зберiгачем, а потiм капiтаном вiйська. Гранди з наведених вище причин жили у великому невдоволеннi, а проте багато з них були тiсно пов’язанi з Готье, коли вiн вiд iменi Карла, герцога Калабрiйського, керував Флоренцiею. Тут вони i вирiшили, що настав час загибеллю держави загасити полум’я iхньоi ненавистi й що единий спосiб здолати народ, який завдав iм стiльки образ, – це вiддати його пiд владу правителя, який, добре знаючи достоiнства однiеi з партiй i розгнузданiсть другоi, першу винагородить, а другу триматиме в уздi. До цього треба додати i розрахунок на тi блага, якi, безсумнiвно, мали стати iхньою часткою як нагорода за iхне сприяння, коли герцог стане правителем. Тому вони неодноразово таемно вступали з ним у стосунки та вмовляли його захопити всю повноту влади, обiцяючи допомагати йому всiм, чим тiльки зможуть. У цiй справi до них приедналися деякi пополанськi родини, як, наприклад, Перуццi, Аччаюолi, Антеллезi та Буонаккорсi: зав’язлi в боргах i не маючи вже свого добра для того, щоб розплатитися, вони розраховували тепер на чуже добро i на те, що, вiддавши в неволю батькiвщину, вони позбудуться неволi, якою погрожували iм претензii кредиторiв. Усi цi вмовляння розпалили в честолюбному серцi герцога спрагу влади та могутностi. Щоб уславитись як суворий правдолюбець i заслужити так симпатii низiв, вiн затiяв судове переслiдування тих, хто керував Луккською вiйною, стратив месерiв Джованнi Медiчi, Надо Ручеллаi та Гульельмо Альтовiтi, а багатьох iнших засудив до вигнання або грошового штрафу.
XXXIV
Вироки цi дуже налякали всiх громадян середнього стану, а припали до душi тiльки грандам i низам: першим – тому що в цьому вони вбачали помсту за всi образи, завданi iм пополанами, другим – тому що iм вiд природи властиво радiти всякому злу. Коли герцог проходив вулицями мiста, його гучно славили за душевне благородство, i кожен публiчно закликав його завжди розкривати злочини та карати за них. Зiбрання Двадцяти щодня важило дедалi менше, а влада герцога та страх перед ним посилювались. Усi громадяни, прагнучи засвiдчити свою прихильнiсть до нього, зображували на фасадах своiх будинкiв його герб, тож тепер йому лише титулу бракувало, щоб вважатися правителем. Вважаючи, що може вже без побоювань домагатися чого завгодно, герцог дав зрозумiти членам Синьйорii, що переконаний у необхiдностi для блага держави дiстати всю повноту влади i, оскiльки все мiсто з цим згодне, сподiваеться, що й Синьорiя не заперечуватиме. Хоча синьйори вже давно передбачали смерть держави, всi вони, почувши цю вимогу, вiдчули велике хвилювання i, попри ясне усвiдомлення того, що iм загрожуе небезпека, вiдповiли одностайною рiшучою вiдмовою, щоб не зрадити батькiвщинi. Герцог, бажаючи постати в очах усiх особливо прихильним до вiри та загального блага, обрав мiсцем свого перебування монастир братiв-мiноритiв Санта Кроче. Вирiшивши, що час уже здiйснити пiдступний свiй задум, вiн звелiв читати всюди заклик до народу зiбратися завтра перед ним на площi Санта Кроче. Заклик цей налякав Синьйорiю ще бiльше, нiж попереднi його дii, i вона об’едналася з тими громадянами, яких вважала найбiльш вiдданими батькiвщинi та свободi. Добре усвiдомлюючи сили герцога, вони вирiшили тiльки умовляти його та спробувати, якщо опiр уже неможливий, переконати його вiдмовитися вiд задуму або ж хоча б зробити його самовладдя не таким уже й суворим. І ось кiлька членiв Синьорii вирушили до герцога, i один iз них звернувся до нього з такою промовою. «Ми прийшли до вас, синьйоре, насамперед за вашим викликом, а потiм за указом вашим про всенароднi збори, бо нам здаеться безсумнiвним, що ви прагнете надзвичайними заходами домогтися того, чого ми не хотiли вам дати законним порядком. Ми аж нiяк не маемо намiру силою опиратися вашим задумам, ми тiльки хочемо, щоб ви зрозумiли, яким важким буде для вас тягар, який ви збираетеся на себе покласти, щоб ви завжди могли згадувати про нашi поради та про тi, зовсiм протилежнi, якi дають вам люди, стурбованi не вашою користю, а прагненням наситити свою злобу. Ви хочете перетворити на раба мiсто, яке завжди жило вiльно, бо влада, яку ми колись вручали неаполiтанським королям, означала спiвдружнiсть, а не поневолення. Чи подумали ви про те, що означае для такого мiста i як потужно звучить у ньому саме слово «свобода»? Слово, якого сила не здолае, час не зiтре, жоден дар не заступить. Подумайте, синьйоре, якi сили будуть потрiбнi, щоб тримати таке мiсто в рабствi. Тих, що ви отримаете ззовнi, буде недостатньо, а внутрiшнiм ви довiритися не зможете, бо нинiшнi вашi прихильники, що штовхають вас на цей крок, розправившись з вашою допомогою зi своими недругами, вiдразу ж шукатимуть способiв знищити вас, аби залишитися в панiвному становищi. Низи, яким ви зараз довiряете, змiнюються за найменшоi змiни обставин, тож будь-якоi митi все мiсто може перетворитися на вашого ворога, згубивши i себе, i вас. Лiкiв проти цiеi бiди немае, бо убезпечити свое панування можуть лише володарi, у котрих мало ворогiв, яких легко знешкодити, пославши на смерть або у вигнання. Але коли ненависть оточуе тебе зусiбiч, не може бути безпеки, бо не знаеш, звiдки загрожуе удар, а, побоюючись усiх, не можна довiряти нiкому. Намагаючись позбутися загрози, тiльки посилюеш небезпеку, бо всi скривдженi розпалюються ще бiльшою ворожнечею i ще лютiше готовi мститися. Немае сумнiву, що час не може угамувати спрагу свободи, бо як часто бували охопленi нею в багатьох мiстах жителi, що нiколи самi не вiдчули ii смаку, але любили ii з пам’ятi, залишеноi iхнiми батьками, i, якщо iм вдавалося знову здобути свободу, вони захищали ii з великим завзяттям, зневажаючи будь-яку небезпеку. А якби навiть цiеi пам’ятi не заповiдали iм батьки, вона вiчно живе в громадських будiвлях, у мiсцях, де вершили справи посадовцi, в усiх зовнiшнiх ознаках вiльних установ, у всьому, що прагнуть на дiлi пiзнати всi громадяни. Що саме розраховуете ви зробити, аби врiвноважити солодкiсть вiльного життя чи витравити з сердець громадян прагнення повернути нинiшнiй лад? Нi, нiчого такого не вдасться вам здiйснити, навiть якби ви приеднали до цiеi держави всю Тоскану i щодня поверталися до цього мiста пiсля перемоги над нашими ворогами, бо вся ця слава була б вашою, а не iхньою славою, i громадяни Флоренцii придбали б не пiдданих, а товаришiв по рабству, що ще глибше занурювало б iх у рабський стан. І навiть якби ви були людиною святого життя, доброзичливою в спiлкуваннi, праведним суддею – усього цього недостатньо було б, щоб вас полюбили. І якби ви вважали, що цього досить, то впали б в оману, бо будь-який ланцюг тяжкий для того, хто жив вiльно, i будь-якi закови стискають його. До того ж правлiння насильницьке несумiсне з добрим правителем, i неминуче трапиться, що вони або уподiбняться один до одного, або одне знищить iнше. Тому у вас е лише один вибiр: або правити цим мiстом, застосовуючи найбiльш крайнi засоби насильства, для чого доволi часто недостатньо бувае фортець, збройноi варти, зовнiшнiх союзникiв, або задовольнятися тiею владою, якою ми вас надiлили, до чого ми вас i закликаемо, нагадуючи вам, що едина мiцна влада – та, яку люди визнають за своею доброю волею. Не прагнiть в ослiпленнi честолюбством становища, в якому не зможете мiцно утвердитись i з якого вам не можна буде пiднятися вище i де, отже, ви приреченi на падiння на превелике ваше i наше нещастя».
XXXV
Промова ця анiскiльки не зворушила жорстоку душу герцога. Вiн вiдповiв, що аж нiяк не мае намiру позбавляти мiсто свободи, а навпаки – повернути йому ii, бо в рабствi живуть лише мiста, роздiленi внутрiшнiми чварами, а де пануе еднання, там i свобода. І якщо Флоренцiя пiд його владою звiльниться вiд ярма партiй, гри особистого честолюбства i приватних чвар, це не вiднiме у неi свободу, а поверне ii. І не честолюбство змушуе його взяти на себе цей тягар, а благання вельми багатьох громадян, i тому iм, синьорам, слiд було б прийняти те, що влаштовуе iнших. Що небезпеками, пов’язаними з цiею справою, вiн нехтуе, бо лише негiдна людина вiдмовляеться вiд благих намiрiв зi страху перед злом i тiльки боягуз ухиляеться вiд славетноi справи, якщо результат ii сумнiвний. І що вiн сподiваеться дiяннями своiми незабаром переконати всiх, що йому замало довiряли та занадто його побоювалися. Синьйори, бачачи, що нiчого вони не доб’ються, домовилися на завтрашнiй ранок скликати весь народ на площу перед палацом i з його згоди вручити герцогу верховну владу на один рiк на тих самих умовах, на яких ii вже вручали Карлу, герцогу Калабрiйському. Восьмого вересня 1342 року герцог у супроводi месера Джованнi делла Тоза, всiх своiх прихильникiв i багатьох iнших громадян прибув на площу та разом iз синьйорами пiднявся на трибуну, як називають флорентiйцi сходи, що ведуть вiд площi до Палацу Синьйорii, звiдки i було прочитано народу умови, встановленi мiж Синьйорiею та герцогом. Коли дiйшли до статтi, за якою верховна влада вручалася йому на один рiк, народ закричав: «Пожиттево!» Коли месер Франческо Рустiкеллi, один iз членiв Синьйорii, пiдвiвся, щоб промовою своею заспокоiти збуджений натовп, слова його перервано було ще бiльшим галасом; тож, за бажанням народу, герцога обрали володарем Флоренцii не на рiк, а довiчно. Натовп пiдхопив його, пiдняв i урочисто понiс по площi, вигукуючи його iм’я. За звичаем глава палацовоi охорони пiд час вiдсутностi членiв Синьйорii мав замкнутися в палацi: тодi посаду цю обiймав Рiньерi дi Джотто. Пiдкуплений друзями герцога, вiн упустив його до палацу без опору, а переляканi та зганьбленi синьйори розiйшлися по домiвках. Палац розграбувала герцогська челядь, прапор народу було розiрвано, а на фасадi палацу прикрiпили герб герцога. Усi цi подii викликали безмежну скорботу i зневiру доброчесних громадян i велику радiсть тих, хто брав участь у них з невiгластва чи зловмисностi.
XXXVI
Надiлений верховною владою, герцог, щоб позбавити будь-якоi влади людей, якi були завжди захисниками свободи, заборонив членам Синьйорii збиратися в палацi й надав iм один приватний будинок; вiн вiдiбрав прапори у гонфалоньерiв компанiй, якi очолювали народнi збройнi загони, скасував Постанови справедливостi, спрямованi проти грандiв, звiльнив ув’язнених, повернув до Флоренцii родини Бардi й Фрескобальдi та всiм заборонив носити зброю. Щоб краще захищатися вiд внутрiшнiх ворогiв, вiн замирився iз зовнiшнiми, причому вельми задовольнив жителiв Ареццо та всiх iнших супротивникiв; уклав мир iз Пiзою, хоча був покликаний як синьйор для ведення з нею вiйни; анулював зобов’язання, виданi купцям, позичив республiцi грошi для луккськоi вiйни; збiльшив колишнi податки та встановив новi; позбавив Синьйорiю всякоi влади. Управителями у нього були месер Бальоне з Перуджi та месер Гульельмо з Ассiзi, якi разом iз месером Череттьерi Вiсдомiнi й були його радниками. Вiн дошкуляв громадянам тяжкими поборами, суд вершив несправедливо, а строгiсть моралi та людянiсть, якi вiн на себе напускав, обернулися гординею та жорстокiстю. Отже, багатьом громадянам iз грандiв i зi знатних пополанiв постiйно загрожували грошовi штрафи, смерть i всiлякi iншi способи пригнiчення. А щоб поза мiстом його правлiння було не краще, нiж у мiстi, вiн призначив для флорентiйськоi территорii за межами столицi шiстьох управителiв, якi гнобили та грабували сiльських жителiв. Гранди були у нього на пiдозрi, попри те, що вони ж його пiдтримували i вiн багатьох iз них повернув на батькiвщину. Вiн не мiг уявити собi, щоб благороднi душi, якi часто можна зустрiти серед нобiлiтету, почувалися задоволеними пiд його пануванням. Тому вiн загравав iз низами, розраховуючи на те, що з iх допомогою i за пiдтримки чужоземноi зброi зможе зберегти тиранiю. Коли настав травень, який у народi зазвичай вiдзначають святами, вiн наказав утворити з низiв i з бiдного народу збройнi загони, яким дав гучнi назви, роздав прапори та грошi. З них однi урочисто ходили мiстом, а iншi вiтали iх iз великою пишнотою. Усюди поширилася чутка про пiднесення герцога, i до нього почали прибувати французи, а вiн роздавав iм посади як людям, котрим мiг цiлком довiритися. Тож незабаром Флоренцiя не тiльки пiдпала пiд владу французiв, а й стала навiть переймати iхнi звичаi та вбрання, бо i чоловiки й жiнки наслiдували iх без усякого сорому, забувши про вiтчизнянi звичаi. Але найбiльше обурювали в ньому i його прибiчниках насильства, якi вони, не червонiючи, дозволяли собi стосовно жiнок. Так i жили громадяни Флоренцii, обурено дивлячись на те, як занепадае велич iх держави, як перекручуються всi встановлення, як знищуеться законнiсть, псуються звичаi, зневажаеться всяка пристойнiсть. Тi, хто нiколи не спостерiгав зовнiшньоi пишностi монархiчноi влади, не могли без жалю бачити, як мiстом урочисто роз’iжджае герцог, оточений кiнним i пiшим почтом. І для того, щоб iще яснiше усвiдомлювати свою ганьбу, були вони змушенi висловлювати повагу тому, кого смертельно ненавидiли. До цього ще додавався страх, що викликаеться частими стратами i безперервними поборами, якi терзали та розоряли мiсто. Обурення i страх громадян були добре вiдомi герцогу, i сам вiн теж боявся, але все ж таки удавав, нiби вважае, що всi його люблять. І от сталося, що Маттео Мороццо, чи то для того, щоб заслужити його милiсть, чи то щоб усунути вiд себе смерть, донiс йому про змову, що учиняли проти нього родина Медiчi та ще дехто з громадян. Однак герцог не тiльки не почав слiдства у цiй справi, а й з ганьбою стратив донощика. Цей вчинок вiдняв у всiх, хто готовий був iнформувати його про небезпеку, всяке бажання робити це i вiддав його в руки тих, хто жадав його загибелi. За те, що Бертоне Чiнi вiдкрито обурювався його поборами, вiн велiв вiдрiзати йому язика з таким мучительством, що Бертоне помер. Гнiв народу та ненависть до герцога через це ще посилилися, бо флорентiйцi, якi звикли i робити, i говорити абсолютно вiльно все, що хотiли, не могли знести, щоб iм затикали рот. Обурення та ненависть дiйшли до того, що не тiльки флорентiйцi, якi не вмiють нi зберiгати свободу, нi зносити рабства, а й навiть найбiльш принижений народ запалав би прагненням повернути вiльне життя. І ось безлiч громадян усiх станiв замислили або вiддати свое життя, або знову стати вiльними. Громадяни трьох родiв – нобiлi, пополани та ремiсники – вчинили три змови. Крiм спiльних причин для ненавистi до герцога, у них усiх були й своi особливi причини: гранди обуренi були тим, що управлiння державою iм так i не дiсталося, пополани – тим, що вони його позбулись, а ремiсники – втратою заробiткiв. Архiепископом Флоренцii був месер Аньоло Аччаюолi, який спочатку прославляв у проповiдях своiх дiяння герцога i вельми допомiг йому завоювати прихильнiсть народу. Але коли вiн побачив герцога повновладним правителем i пiзнав усе його тиранство, то вважав, що той обдурив надii батькiвщини, i, щоб спокутувати свою провину, вирiшив, що рука, яка завдала рани, мае i вилiкувати ii. Тому вiн став главою пер- шоi i найсильнiшоi змови, у якiй брали участь також Бар- дi, Россi, Фрескобальдi, Скалi, Альтовiтi, Магалоттi, Строццi та Манчинi. Ватажками другого були месери Манно та Корсо Донатi, а з ними заодно – Паццi, Кавiччулi, Черкi й Альбiццi. Третю очолив Антонiо Адiмарi, i в нiй брали участь Медiчi, Бордонi, Ручеллаi й Альдобрандiнi. Цi думали спершу вбити герцога в будинку Альбiццi, куди, як вони вважали, вiн прийде в день Святого Іоанна дивитися на кiннi перегони. Однак вiн туди не прийшов, i задум цей не вдався. З’явилась у них думка напасти на нього пiд час прогулянки його мiстом, але це було дуже важко, бо герцог виiжджав завжди добре озброений i супроводжуваний сильним конвоем та до того ж завжди вирушав у рiзнi мiсця, тож невiдомо було, де його пiдстерiгати. Обговорювали i питання про вбивство герцога в Радi, але там навiть пiсля його загибелi вони опинилися б у руках його охорони. Поки змовники виробляли всi цi плани, Антонiо Адiмарi вiдкрив iхнi задуми декому зi своiх друзiв у Сiенi, щоб дiстати вiд них допомогу, назвавши iм деяких змовникiв i переконуючи, що все мiсто готове до боротьби за свободу. Один iз сiенцiв, своею чергою, повiдомив про це месеру Франческо Брунеллескi, не для того щоб донести, а тому, що вiн вважав його учасником змови. Натомiсть месер Франческо, чи то боячись за себе, чи то з ненавистi до деяких змовникiв, вiдкрив усе герцогу, який звелiв схопити Паголо дель Мадзека i Сiмоне да Монтерапполi. Тi розповiли йому, хто змовники i скiльки iх, герцог вжахнувся, i йому порадили не заарештовувати iх, а тiльки викликати на допит, бо, якщо вони сховаються, вигнання позбавить його вiд них без зайвого шуму. Герцог тодi викликав Антонiо Адiмарi, який, покладаючись на спiльникiв, прибув до герцога, i його було заарештовано. Месер Франческо Брунеллескi та месер Угуччоне Буондельмонтi порадили герцогу прочесати збройними загонами всю краiну i всiх захоплених убивати, але цю пораду вiн вiдхилив, вважаючи, що проти такоi кiлькостi ворогiв вiйська у нього недостатньо, й ухвалив iнше рiшення, котре, якби його вдалося здiйснити, врятувало б його вiд ворогiв i змiцнило його владу. Герцог мав звичай викликати до себе громадян за своiм вибором, щоб радитися з ними у справах мiста, тож вiн склав список iз трьохсот громадян i послав до них посильних з викликом нiбито на раду: намiр його полягав у тому, щоб, зiбравши iх у себе, вбити або кинути до в’язницi й таким робом позбутись iх. Але арешт Антонiо Адiмарi i наказ про збiр вiйськ, що неможливо було зберегти в таемницi, насторожили громадян, особливо ж змовникiв, i найсмiливiшi вiдмовились коритися виклику. А оскiльки всi вони ознайомилися зi списком, то й дiзналися про своiх однодумцiв i пiдтримали одне в одному мужню рiшучiсть краще померти зi зброею в руках, нiж дозволити, щоб iх погнали на бойню, нiби худобу. Тож дуже скоро всi три групи змовникiв вiдкрились одна однiй i вирiшили наступного дня, 26 липня 1343 року, вчинити на Старому ринку заворушення, а потiм взятися до зброi та закликати народ до боротьби за свободу.
XXXVII
Наступного дня при полуденному дзвонi змовники, згiдно з наказом, взялися до зброi, весь народ пiд вигуки «Свобода!» озброiвся, i кожен зайняв свое мiсце у себе в кварталi пiд прапорами народних загонiв, якi потай пiдготували змовники. Усi глави родин нобiлiв i пополанiв зiбрались i дали присягу захищати одне одного, а герцога вбити. До них не приедналися лише Буондельмонтi й Кавалькантi та ще тi чотири родини пополанiв, якi сприяли приходу герцога до влади: цi, об’еднавшись iз м’ясниками та iншими з низiв, збiглися зi зброею на площу i стали на його захист. Щойно почався заколот, герцог зачинився в палацi, а його прихильники, розмiщенi в рiзних кiнцях мiста, скочили на коней i кинулися на площу, але по дорозi iх перехоплювали й убивали. Однак близько трьохсот вершникiв зумiли все ж таки прорватися на площу. Герцог вагався, битися йому з ворогами на площi чи оборонятися в палацi. Але Медiчi, Кавiччулi, Ручеллаi та iншi родини, що найбiльше постраждали вiд герцога, зi свого боку побоювалися, що коли вiн здасться на площi, багато хто з тих, хто зараз повстав, знову перетворяться на його прихильникiв, i, щоб не дати йому можливостi зробити вилазку та збiльшити своi сили, вони об’едналися й увiрвались на площу. Коли вони з’явилися, люди з пополанських родин, якi стали на бiк герцога, бачачи, що на них нападають, а доля герцогу зраджуе, теж змiнили своi почуття та приедналися до спiвгромадян, окрiм месера Угуччоне Буондельмонтi, який увiйшов до палацу, i месера Джанноццо Кавалькантi, який iз частиною своiх прихильникiв вiдступив до Нового ринку. Там вiн вилiз на лаву i почав закликати тих, що йшли зi зброею на площу, стати на захист герцога, причому всiляко залякував людей, перебiльшуючи сили герцога та погрожуючи iм смертю, якщо вони наполягатимуть на своему намiрi повстати проти правителя. Бачачи, що нiхто за ним не йде, але й не намагаеться з ним розправитися за його зухвалiсть i що вiн тiльки даремно витрачае сили, вiн вирiшив не гратися бiльше з долею та замкнувся у себе вдома.
Сутичка на площi мiж народом i людьми герцога перетворилася на справжню битву, i, хоча останнiм за стiнами палацу захищатися було легше, вони зазнали поразки: однi з них здалися на милiсть переможця, iншi сховалися в палацi. Поки на площi билися, Корсо й Амерiго Донатi з частиною озброеного народу вдерлися до в’язницi Стiнке, спалили документи подеста i державного казначейства, розгромили будинки управителiв i перебили всiх прислужникiв герцога, якi трапились iм пiд руку. Герцог, бачачи, що площа в руках його ворогiв, усе мiсто на iхньому боцi, а на допомогу надii немае, спробував повернути собi симпатii народу якимись великодушними дiяннями. Вiн велiв привести до себе в’язнiв, iз ласкавими словами повернув iм свободу та посвятив у рицарi Антонiо Адiмарi, хоча той зовсiм цього не бажав. Вiн велiв також зняти свiй герб, що красувався над палацом, i замiнити його гербом флорентiйського народу. Але всi цi вчинки, запiзнiлi й недоречнi, бо вони були вирванi силою та дарованi з нехiттю, мало йому допомогли. Сповнений досади, вiн залишавсь обложеним у себе в палацi й усвiдомив нарештi, що, жадаючи забагато, втратив усе i що за кiлька днiв доведеться йому прийняти смерть або вiд голоду, або вiд меча. Щоб вiдновити лад у державi, громадяни зiбралися в Сан Репаратi та обрали чотирнадцять осiб серед себе – половину з грандiв, половину з пополанiв, – яких разом iз епископом надiлили всiма повноваженнями для вiдновлення Флорентiйськоi держави. Вибрали також шiстьох людей для виконання функцiй подеста, поки iх не зможе змiнити той, кого знову призначать.
До Флоренцii прибули безлiч озброених людей на допомогу народу, i серед них сiенцi на чолi з шiстьма посланниками, людьми, вельми шанованими у себе на батькiвщинi. Вони намагалися стати посередниками мiж народом i герцогом; проте народ не захотiв i чути про будь-якi перемовини, поки йому не видадуть на суд i розправу месера Гульельмо з Ассiзi та його сина, а такоже месера Черреттьерi Вiсдомiнi. Герцог на це не погоджувався, але тут йому стали погрожувати iншi обложенi разом iз ним у палацi, i вiн змушений був поступитися силi. Без сумнiву, лють у серцях людей значно гострiша та рани значно глибшi, коли тривае боротьба за вiдновлення свободи, нiж коли ii захищають. Месер Гульельмо i син його потрапили до рук незлiченних ворогiв, а син цей був майже хлопчик, iще не досяг вiсiмнадцяти рокiв. І все ж нi молодiсть його, нi невиннiсть, нi краса не могли врятувати його вiд лютi натовпу. Тi, кому не вдалося нанести удар батьковi та сину, поки вони були ще живi, шматували iхнi трупи i, не задовольняючись ударами мечiв, рвали iхнi тiла пальцями. А щоб наситити помстою всi своi почуття, вони, насолодившись iхнiми криками, iхнiми ранами, що впивалися в iхню плоть, захотiли i на смак спробувати ii, щоб помста втамувала не тiльки почуття, а й нутро. Шаленство це виявилося настiльки ж згубним для Гульельмо з Ассiзi iз сином, як i рятiвним для месера Черретьерi. Натовп, утамувавши свою жорстокiсть цими двома жертвами, про нього забув. Його нiхто не вимагав привести, вiн i залишився в палацi, а вночi деякi з друзiв i родичiв непомiтно вивели його звiдти.
Коли натовп наситив лють свою пролитою кров’ю, укладено було угоду, за якою герцогу надавалося право вийти з Флоренцii з усiм майном i своiми людьми за умови вiдмови вiд влади над нею, i цю угоду вiн ратифiкуе вже поза ii межами, у Казентiно. Уклавши цю угоду, вiн 6 серпня виiхав iз Флоренцii в супроводi безлiчi громадян i, прибувши до Казентiно, пiдтвердив свое зречення, хоча i згнiтивши серце. Вiн не дотримав би слова, якби граф Сiмоне не пригрозив, що пошле його назад до Флоренцii. Був цей герцог, як видно з його правлiння, жадiбний, жорстокий i зарозумiлий. Прагнув вiн не блага для народу, а поневолення його, i тому хотiв викликати страх, а не любов. Зовнiшнiсть його була не менш огидна, нiж поведiнка: був вiн малий на зрiст, чорнявий, iз довгою, але рiденькою бородою, тож хоч iз якого боку на нього дивитися, вiн заслуговував тiльки на ненависть. Так от за десять мiсяцiв через злостивiсть своеi вдачi позбувся вiн верховноi влади, яку захопив за шкiдливими порадами своiх прихильникiв.
