скачать книгу бесплатно
Там, де ми живемо. Буковинськi оповiдання (збiрник)
Марiанна Борисiвна Гончарова
Украiнська жiноча проза
Марiанна Гончарова – автор цiлковито своерiдний. Історii, якi вона розповiдае, вихопленi з повiтря, з подвiр’я, з поля, з маленького провiнцiйного мiстечка – з усiма нiсенiтницями, випадковостями i неймовiрною чарiвнiстю. Їi героi – простi люди, навiть iхнiх iмен не запам’ятаеш, але нiколи не забудеш цi живi образи, хоч би хто то не був: iнтелiгентний i трошки заляканий дантист чи закохана в шляхетного хлопця красуня панночка, веселi вiдчайдушнi цигани чи дивакуватi, але щирi весiльнi музики чи вiдважнi безкомпромiснi прикордонники. Письменниця з гумором й iронiею розповiдае про буденне життя своеi родини i знайомих (зокрема, й знайомих звiрiв i птахiв), свого мiста та свого рiдного краю.
Свiт Марiанни Гончаровоi – це свiт, в якому вiдбуваються яскравi добрi чудеса i де будь-яка iстота – не важливо, людина це чи, скажiмо, птах, завжди може знайти собi справжнього друга. І навiть любов. А отже, стати щасливою…
Марiанна Гончарова
Там, де ми живемо
Буковинськi оповiдання
© М. Б. Гончарова, 2016
© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2016
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2016
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016
Не покидай мене, Дзундзо!
Якось ми видавали замiж мою старшу сестру Лiну. Це трапилося цiлком несподiвано. З iншого мiста приiздив до нашоi Лiнки ii друг Аркадiй iз дзвiнким прiзвищем Дзундза. Вiн телефонував з автомата: мовляв, я приiхав, виходь. А до нас додому прийти вiн страх як соромився. А мама запрошувала, адже ми всi хотiли подивитися на Лiнчиного Дзундзу. Мама казала: «Познайом нас! Ти що, – пiдозрювала мама, – ти що, нас соромишся?» А тато додавав, що ми ж бо – iнтелiгентна родина. Завдяки мамi. І що вiн, Дзундза Аркадiй, ще пишатиметься цим. Авжеж… авжеж…
І був якось восени дощик. І холодно. Лiнка застудилась. Аж раптом телефонний дзвiнок: Дзундза. Лiна йому каже: дощик, холодно. І з одного боку, вона б хотiла бачити Аркадiя, а з iншого— ii мама не пускае, тому що температура. А Дзундза розгубився: до нас iти боiться – що ж робити? І Лiна наша пожартувала, мудра така: «Тодi вже женися!»
Пожартувала та й забула. А Дзундза розцiнив це як наказ. За тиждень вiн несподiвано подзвонив. Але не по телефону, а в нашi дверi. Лiнка вся в милi – вона Каролiну, собаку нашу, купала – вiдчинила… І стояв там Дзундза, такий урочисто-сяюче-святковий, з букетом i двома батьками – мамою i татом Дзундзами.
Ми, звiсно, були в шоцi. Адже ми нi сном нi духом. Лiнка вовтузилася з Каролiною. Я на кухнi чистила клiтку, в якiй мешкав хвилястий папужка Терентiй. Мама мила посуд пiсля обiду. А тато, як завжди, спiвав своеi улюбленоi пiснi «я могла би побежать за поворот, только гордость не дайот» i налагоджував вудки на зимову риболовлю. І ось так пiд татiв спiв ми перегукувалися на тему «чому все в домi мае робити саме мама», – й у кожного був свiй аргумент. У Лiнки – собака, у мене – папуга, у тата – пiсня. І тут з’явилися Дзундзи…
Спершу я навiть зрадiла. Нарештi ми побачимо Лiнчиного обранця. Ой! Вiн виявився таким симпатичним, таким сором’язливим, що вiдразу зачепив у передпокоi великий керамiчний горщик з деревом алое. І алое гепнулось на пiдлогу, i мокра наша собака Каролiна зiбрала на себе всю землю, що висипалася з горщика. І папуга наш Терентiй заволав: «Пiдсiкай!» Ми всi вибiгли у передпокiй i штовхалися там, знiяковiло дотоптуючи бiдолашне алое, що сумно хрустiло у нас пiд ногами. Мама Дзундза була в червоному пальтi, величезна, як гренадер. А тато навпаки – дрiбний з вусиками. Мама Дзундза басом проказала вiршик, що у нас товар – у них купець. І пiдморгнула, вручивши мамi коробку з тортом. І всi решта знiчено захихотiли, нахиляючи голови то вправо, то влiво. Гостей повели в дiм. Мама Дзундза тупотiла гучно i впевнено – бух-бух! – великими, як у пожежника, ногами. Натомiсть тато Дзундза пересувався метушливими перебiжками – туп-туп-туп, туп-туп-туп, – як мурашка, намагаючись нiкому не заважати i не привертати увагу.
І тодi я збагнула, що Аркадiй вдався в тата. І це менi дуже сподобалось.
За кiлька хвилин ми всi очманiли ще бiльше, бо з’ясувалося, що Дзундзи до нас приiхали майже назавжди. Ну, тобто з ночiвлею. Ситуацiю, як завше в нашiй родинi, владнала мама. Ну, як вона вигадуе миттево такi слова, як вона вмiе все пом’якшити – недаремно тато пишаеться, що в нашоi мами блакитна кров! А в нас iз Лiнкою мамина iнтелiгентнiсть вимерла ще в дитячому садку. (Так завжди додае тато). Мама оселила Аркадiя та його батькiв у нашiй iз Лiнкою кiмнатi, де тато за хвилину до цього розбирав вудки i горлав пiсню про дiвочу гордiсть. Аркадiй, щойно увiйшов, звичайно, одразу ж зачепився за рибальський гачок i, намагаючись звiльнитися, накрутив на себе половину дуже цiнноi татовоi жилки, заразом затягуючи в круговерть свого тата Дзундзу. Так вони крутилися, пихтiли, сором’язливо посмiхаючись, вклоняючись та перепрошуючи, аж доки тато не схопив гострого ножа та пiд мое перелякане верещання не розрубав вузол i не випустив Дзундз на волю. Мама i Лiна побiгли на кухню готувати вечерю, Аркадiй зголосився iм допомагати, а ми з татом грунтовно засiли в кiмнатi з гостями, бо треба ж комусь з’ясувати, в яку родину Лiнка замiж iде.
Виявилося, що в жахливу: тато Дзундза працюе дантистом, а мама Дзундза викладае математику в школi. (Як же я ненавидiла зубних лiкарiв i математику!) І якщо тато Дзундза мовчав, то мама Дзундза розiйшлася, виявивши свiжого слухача – мого тата, i запевняла, що у неi математику знають усi. І потiм, коли вона сказала, що навiть у «п’ятому класi дiти вираховують семенерку в чотирнадцятому ступенi», я пiд виглядом «зараз-зараз» побiгла на кухню нашiптувати Лiнi про «семенерку в чотирнадцятому ступенi», але там було не до мене. Там бинтували Дзундзу-молодшого. Аркадiй встиг залiзти в клiтку до Терентiя, нашого папуги, i той боляче, до кровi, вкусив Аркадiя за палець. І чого полiз? Наш папуга на той час був закоханий у дзвiночок. Звичайний такий рибальський дзвiночок – наш тато йому повiсив для розваги. А що тут дивного? Я, наприклад, читала про те, як гусак залицявся до садовоi лiйки, i сама особисто була знайома з iндиком, зачарованим старою пуховою подушкою. Такий був дивовижноi вроди iндик з гордим профiлем ацтека… А Терентiй виказував знаки уваги дзвiночку, годував його зерном, родзинками, спiвав йому пiсеньки i милувався коханою(ним), схиливши набiк свою буйну голiвоньку. До речi, в нашого папуги була ще одна пристрасть, через яку ми зачиняли Терентiя в клiтцi не лише на засув – вiн його легко вiдчиняв, – але й на защiпку. Рiч у тiм, що Терентiй обожнював сидiти в теплому картопляному пюре. В центрi тарiлки. І якщо раптом клiтку забували замкнути, Терентiй пiд час нашого обiду вилiтав i купався в чиемусь пюре, заiдаючи купання котлеткою та овочами.
Того дня, коли Дзундзи приiхали сватати нашу Лiну, на лихо, готували саме картопляне пюре. Природно, що в метушнi, бинтуючи Аркадiя, накриваючи на стiл, вiдштовхуючи виваляну в землi та все ще мокру Каролiну, забули защепити Терентiя. Вiн вовтузився недовго, вiдмикаючи свою клiтку, – рiвно стiльки, щоб пюре злегка вистигло. Терентiй вилетiв саме тодi, коли випили третю стопочку за батькiв i щоб мир був у всьому свiтi, i мама розклала в тарiлки гаряче – фрикадельки з картопляним пюре. Нiхто не зауважив, як Терентiй лiтае над столом, примiрюючись, – вiн же маленький. Мами обговорювали варiанти весiльного меню, Аркадiй гомонiв iз Лiною, тато натхненно розповiдав татовi Дзундзi, котра риба на що клюе. Терентiя засiкла тiльки я, проте пiзно… Папуга з усього розгону бухнувся пузом просто в центр тарiлки тата Дзундзи. Той, ввiчливо киваючи моему татовi, виявив непроханого гостя i спершу спробував непомiтно виделкою зiпхнути папугу. Але ж Терентiй не муха. До того ж у нього наш родинний характер: вiн не лише наполегливий, але й життелюб. І тодi старший Дзундза змирився i наввипередки з папугою почав поглинати салат i фрикадельки. Я зачаровано стежила, кому ж бiльше перепаде… Вболiвала за Дзундзу – вiн явно програвав. У Терентiя завжди був чудовий апетит. Нарештi папуга наiвся i, пригрiвшись у залишках пюре, задрiмав пiд людськi теревенi. І Дзундза-тато обережно доiв, що залишилось, делiкатно оминаючи виделочкою картопляний острiвець, на якому сидiв посоловiлий Терентiй. На той час його побачили вже всi, але, на мiй подив, мама Дзундза, дарма що була вчителем математики, щиро сплеснула в долонi й охнула басом: «Яка краса!» Наша мама сидiла з блiдим видовженим обличчям i робила менi страшнi очi, щоб я видворила Терентiя на його територiю, в клiтку.
Моторошний зойк ми з мамою почули одночасно, коли розливали чай, – Лiна пiшла до своеi кiмнати за дитячими свiтлинами. Мама очима наказала менi побiгти з’ясувати. Я побiгла… Видовище було жахливим! Каролiна, наша болонка, замурзана, мокра i щаслива, затишно згорнувшись, спала просто на пальтi мами Дзундзи – на новому червоному пальтi, недбало кинутому на крiслi.
Ой-ой-ой! І то ще було не все. Не все. Пальто – дрiбницi. Що там пальто… Ми з Лiною тихцем вiднесли його до батькiв у спальню, а потiм уночi Лiна i мама вичистили його. Пальто – дурницi.
Страшна рiч – ми зовсiм забули про найголовнiше. Ми! Зовсiм! Забули! Про кота!!!
То була моя i тiльки моя провина. Я обожнювала свою сестру. І щиро бажала iй щастя. І страшенно боялася, що ii не вiзьмуть замiж за Аркадiя через мене. Адже тато сказав, що дiвчата – це такий товар, що його треба вiддавати, поки просять.
Отож, я пригодувала вуличного кота. І у нього, в цього кота, з’явилася безсоромна звичка по горiху видряпуватися на вiкно нашоi з Лiною спальнi. Зазвичай вечорами або пiзнiше вiн вештався сюди-туди пiдвiконням, гримiв бляхою, пiдвивав i буцав головою скло. Одне слово, тi гостi, котрi залишалися ночувати в нашiй кiмнатi, зазнавали вночi незабутнiх вражень. (Якщо ми забували iх попередити.) Кiмната ж бо була на другому поверсi…
І ось, коли вже всi вклалися спати, мама раптом охнула: кiт! Ми забули сказати iм про кота. І саме цiеi митi пролунав гуркiт – кiт стрибнув на пiдвiконня. Ми – мама, тато, Лiнка i я – в пiжамах з’юрмилися бiля дверей наших гостей, дослухаючись. Кiт гримiв, як камiнний господар, але жодних iнших звукiв не було: нiхто не кричав, не обурювався. Нашi гостi чи то завмерли з переляку, чи то знепритомнiли…
Тато спустився вниз у двiр, щоб погукати i нагодувати кота. А ми в жахливому настроi розiйшлися по кiмнатах. Найгiрше було менi. Через мене Лiнка могла залишитися старою дiвою i все життя плести синi панчохи.
Вранцi я все проспала. Коли я прокинулася, в домi пахло ванiллю: на кухнi мама Дзундза i моя мама пекли оладки. Мама Дзундза щось неквапливо розповiдала моiй мамi. Я прокралася до ванноi – звiдти було зручно пiдслуховувати: мама Дзундза розповiдала, як вона познайомилася з татом Дзундзою, i як вони колись посварилися на мостi, i тато Дзундза розвернувся й пiшов геть. І тодi мама Дзундза закричала з моста на весь голос, – а в неi був ого який голос, – вона закричала так, що ii почуло все мiсто: «Не покидай мене! – протрубила мама Дзундза. – Не покидай мене, Дзундзо!»
І тато Дзундза залишився. Назавжди.
І так менi це сподобалось, що я вийшла з ванноi, побiгла за пiдручником з математики i попросила маму Дзундзу пояснити менi формули скороченого множення, котрi я не розумiла й плутала. І вона пояснила терпляче та дуже зрозумiло. А згодом ми знову сидiли за столом, i наш тато разом iз татом Дзундзою спiвали пiсню про «побежать за поворот», душевно i тепло.
Навеснi наша Лiна вийшла замiж i стала Дзундзою. Батьки Аркадiя у своему мiстi розповiдають, що вони взяли дiвчинку з дуже хорошоi, iнтелiгентноi родини. І додають, що вони – тобто ми – дуже люблять тварин. І що це добре про них, тобто про нас, свiдчить.
«Раз в крещенский вечерок…»
Я. І. Пащуку
Не розумiю, що мае на думцi жiнка, коли каже: «Я не така…»
Особисто я – така. Так. Я довiрлива. Радiсна. Я наiвна. І – цiлковита дурепа, через що ледь не вилетiла з унiверситету. І те, що саме така, пiдтвердив якось декан нашого факультету iноземних мов Ярослав Іванович Пащук. Вiн так i сказав: «Ну, Маринко, – вiн так мене називав, наш Ярослав Іванович, – не знав, не знав, що ти така!»
Вiдтодi я й сама в цьому неодноразово впевнювалась.
Ось, скажiмо, випадок пiд час зимовоi сесii, саме напередоднi старого Нового року. Увечерi я припхалася до подруг у гуртожиток нiбито вчити бiлети з теорграматики. Пiдiйшла до дверей кiмнати 45, а дiвчата замкнулись i нiкого не впускають. А бiля дверей навпочiпки сидiв Ісмаiл Огли, студент геофаку, спадкоемний iранський принц (так вiн завжди вiдрекомендовувався) i потенцiйний наречений моеi подруги-легкоатлетки Лариси.
Про Ісмаiла треба докладнiше. Вiн такий був особливий, несхожий на iнших, такий неоковирний i кумедний, вiдкритий i щедрий, що заслуговуе тут на окрему оповiдь. Якi вiтри занесли його, теплолюбного, смаглявого, з великими, чорними-чорними ображеними очима, тонкими нiжними руками, густим волоссям сторчма i князiвськими манерами в наш сирий, вiтряний, мiнливий клiмат вивчати географiю – хтозна. Я не додумалася запитати тодi, а зараз вiн узагалi дуже далеко. В Норильську. Вони з Ларисою там передбачають погоду, котру Ісмаiл вiдчувае носом та шкiрою за кiлька днiв. Тому його, Ісмаiла Огли, там дуже цiнують. Особливо пiлоти.
– Ну? – привiталась я з Ісмаiлом.
– Лариса замикнув i не виходить, я стукаля-стукаля… – похмуро пояснив Ісмаiл.
– Вчаться? – поцiкавилась я.
– Не… Свiтло вимкнувь. Я замкову шпарину дивилася, – зiзнався спадкоемний принц, – кричаля: «Лариса, на мiй голос вийди, де!», а Лариса сказаль, шо вони гадають – в зеркалi жених дивляться. І якшо мене покажуть, Лариса на менi жениться.
– А якщо не тебе?
– Тодi, мамою клянусь, Ісмаiл буде дуже сумувати. Тодi Ісмаiл буде всiх рiзати, – приречено зiтхнув спадкоемний принц, – i Лариса, i Валя (Валя – це iнша моя подружка, котра з Ларисою мешкала в кiмнатi), i себе, i… – Ісмаiл оцiнювально змiряв мене поглядом i замислився.
Я зрозумiла, що вiн не жартуе, й почала молотити в дверi кулаком. Вiдчинила Лариса, розпашiла, збуджена. Очима обертае, шепоче палко – давай швидше заходь, ми вже все пiдготували.
– А ти, – суворо звернулася вона до свого принца, – йди до своеi кiмнати i вчися. Ми тебе потiм покличемо.
Ісмаiл похмуро та недобре зиркнув з-пiд насуплених брiв i неквапом поплентався до себе. Явно не вчитись, а, наприклад, точити ножi-кинджали. Про всяк випадок.
У кiмнатi бiля великого дзеркала горiло кiлька свiчок. Там же, на столику, лежали якiсь сухi трави, ножицi, стояла мисочка з водою.
І тепер про Лариску. Я вже казала, що вона була блискучою легкоатлеткою, майстром спорту, i якби раптом iй би справдi загрожувала розправа ii ревнивого нареченого Ісмаiла Огли, вона б легко дременула вiд нього, поблискуючи п’ятами, з легковажним хихотiнням. Чого не можна було сказати про нас iз Валею. Я бiгаю дуже погано. Ось стрибаю я добре. Точнiше, пiдстрибую. Надто коли мене лякають. І ще добре метикую. Хоч i дурепа. І тодi я розумiла: якщо правдива та вперта Лариска вгледить у дзеркалi не Ісмаiла, а якогось там Васю зi свого рiдного села Кобеляки Звенигородського району Черкаськоi областi, то Ісмаiловоi розправи нам не минути. Слiд було рятувати подруг i ситуацiю.
– Ви все неправильно робите, – заявила я, кидаючи пальто на лiжко. – Я знаю, як треба ворожити!
Причому в моiх словах була дещиця правди. Адже влiтку я напросилася у фольклорну експедицiю в села старовiрiв i там багато чого бачила. Як треба зиму проводжати й наречену вiддавати, та бiля дзеркала ворожити.
– А головне, щоби ти, – звернулась я до Лариски, – аби ти, якщо хочеш нареченого у дзеркалi побачити, – щоби ти осторонь поки що сидiла i чекала, коли тебе до дзеркала покличуть. Зрозумiла?
Лариска кивнула. І сiла осторонь, поки ми з Валею перешiптувалися та над мисочкою з водою чаклували. Насправдi для Лариски питання нареченого було актуальним i гострим, бо ii батьки не дуже хотiли Ісмаiла в зятi. Надто вже багато було на очах рiзноманiтних прикладiв, коли маленькими провiнцiйними мiстами тинялися самотнi сумнi красунi, ведучи за ручку смаглявих дiточок. А навпаки, Ларисчинi батьки хотiли в зятi надiйного, гладкого i скупенького Васю iз села Кобеляки Звенигородського району.
– Іди до мене! – потойбiчним голосом гукнула я Лариску, залишивши бiля дзеркала горiти лише одну свiчку. – Сiдай бiля дзеркала, – продовжила я свое казання, – сiдай, заплющ очi й мовчи. Коли скажу: «Дивись!» – тодi розплющиш очi, глянеш i хутко-хутко вiдвернешся. Інакше…
Я й сама не знала, що «iнакше», але мене вже несло.
Лариска сiла бiля дзеркала, заплющила очi i затремтiла… Я взяла ii праву руку, опустила ii пальцi в мисочку з рiдиною i заходилася водити ними по ii обличчю та волоссю, бурмочучи-примовляючи:
– Ряджений-наречений, приходь до мене на вечерю, а не хочеш вечеряти – приходь стригтися… – таку маячню я верзла, натхненно iмпровiзуючи, доки не приспала Ларисчину пильнiсть.
– Свiтло! – рiзко дала я команду Валi, й та клацнула вимикачем.
– Дивись! – закомандувала я Ларисцi.
І Лариска розплющила очi. Поклiпуючи i мружачись вiд яскравого свiтла, Лариска припала до люстра. У-у-у! Звiдти на неi дивилося щось страшне, брудне, кудлате, з палаючим похмурим поглядом… Воно також мружилось i пильно вдивлялося iз дзеркала в Лариску.
– І-i-i-i!!! – заверещала Лариска, i Валя вимкнула свiтло. – А-а-а-а!!! Що це?! Хто це?!
У дверi щосили загримали ногами, i пролунав крик:
– Лари-и-иса!!! Вийди на мiй голос, Лари-и-иса!!! Я ту-ут, Лариса, пiдслю-ю-юхую! Мамою клянусь!
Одне слово, довелося зiзнатися, що в мисочку з водою ми додали коричневоi гуашi. Так, для гостроти вiдчуттiв…
Добре, що в Лариски було почуття гумору. Вона заспокоiлася, посмiялася та вмилася. Я урочисто, немов медсестра в пологовому, вийшла до Ісмаiла в коридор i повiдомила, що у дзеркалi був хтось смаглявий, кудлатий i страшний – як ти, Ісмаiл.
Ісмаiл засяяв, очi його стали вологими, вiн зашепотiв-зашепотiв, погладжуючи обличчя руками, поглядаючи на стелю, дякуючи комусь там, нагорi. І я страшенно розчулилась: це ж треба, як переживав, як вiн Лариску нашу кохае!
За пiвгодини ми вiдчинили салон ворожiння для всiх охочих, додаючи у воду i зелену, i синю, i червону гуаш. Всеньку нiч iз кiмнати 45 iз зойками вилiтали ошалiлi дiвчата з рiзнобарвними фiзiономiями. От котрась iз них, незадоволена результатом ворожiння, поскаржилася на мене до деканату.
Ярослав Іванович – наш дорогий Ярослав Іванович, свiтлiшоi людини хтозна, чи знайдеш нинi на землi, – не дав ходу справi, як менi погрожували, а насварив i вiдпустив складати iспит iз теорграматики. Саме тодi вiн i сказав, що я така. А я й не заперечую. Авжеж, я така. Зате у Лариски з Ісмаiлом уже трое хлопчакiв – смаглявi, нiжнi, як Ісмаiл, сiроокi й спритнi, як Лариска. Так, Силiм, Хакiм та Іванко… За мiсяць у них дiвчинка мае народитися. Моiм iм’ям назвуть. Ісмаiл обiцяв: «Мамою клянусь!»
Кава по-вiденськи
У нашому дворi в Чернiвцях у часи мого дитинства мешкав винятковоi вроди чоловiк, двiрник за фахом, фiлософ за покликанням, вiсiмдесятирiчний аристократ iз мiтлою на прiзвище Гельмер, за нацiональнiстю нiмець. Гельмер знав п’ять мов i трiшки латину, щоправда, частенько потрапляв у запоi i тодi розмовляв одразу всiма вiдомими та не вiдомими йому мовами. А п’ять мов – У «Черновiцах» це була норма – нiмецька, iдiш, румунська, украiнська, польська… Ось трiшки латина – то вже була якась освiта. Хоча б i це нiкого б тодi не здивувало. Це у нас у Чернiвцях називалося «бути письменним».
Дядько Гаррi Гельмер, наш двiрник, розповiдав якось, сидячи у дворi в теплих лiтнiх м’яких сутiнках, як його батько, управитель Чернiвецькоi гудзиковоi фабрики, частенько iздив до Вiдня. У справах. Або вiдпочити. Взагалi в тi часи, коли Чернiвцi (тодi Черновiц) ще були Австрiею, портрети цiсаря Франца Йосифа висiли в кожнiй вiтринi, а бравi революцiйнi матроси курили своi папироси в iншому мiсцi, далеко вiд нашого мiнiатюрного, витонченого, елегантного мiста, було модно iздити до Вiдня. А найбiльш романтичним звичаем у тодiшнiх Чернiвцях був звичай вивозити до Вiдня своiх обраниць. На каву.
Ось про це докладнiше.
Бено Гельмер, управитель гудзиковоi фабрики, чепуристий молодик, трiшки дивакуватий, трiшки сором’язливий, добрий, веселий, розумний та допитливий, познайомився на щорiчному балi Банкiвськоi Спiлки з чарiвною дiвчиною на iм’я Стефанiя, добре вихованою, освiченою – гiмназiя, мови, фортепiано, манери… З родини доктора Брахвiта, чернiвецького свiтила. Як познайомився? Ну, звiсно, не «як-тебе-звати-крихiтко?» чи «назви-свое-iм’я-дитинко». Нi-i… Молодого Гельмера i дiвчину-з-пристойноi-родини Стефанiю Брахвiт вiдрекомендували одне одному. Вiдрекомендували! І це вже давно було заплановано – вiдрекомендувати цих чарiвних молодих людей одне одному. Як було тодi заведено. Аякже! Це ж не в метро знайомитися чи, ще гiрше, на пляжi. Фi! Цим у Чернiвцях займалася мадам Замзон! Сама мадам Замзон вела картотеку заможних наречених обох статей i перетасовувала карти iхнiх доль, ретельно звiряючи та примiряючи. І нiхто нiколи не скаржився. У мадам Замзон була набита рука й гарнi манери.
Зрозумiло, що для Стефанii мадам Замзон завела цiлу течку – двое полякiв-студентiв, один нiмець, один австрiець iз палати адвокатiв та ще один прекрасний юнак, яким – ви правильно подумали – саме i був Бено Гельмер. Саме на нього i накинув оком доктор Брахвiт.
Ну, згодом, пiсля балу, пiд час якого молодi люди закохались одне в одного, як i передбачала мадам Замзон, приблизно пiсля мiсяця душевноi млостi, молодий Гельмер запрошуе Стефанiю до концертноi зали музичного товариства на виступ чернiвецького мiщанського хору. Вiн пише листа, в якому просить у батькiв Стефанii дозволу запросити iхню доньку Стефанiю на концерт… Батьки Стефанii довго обговорюють на сiмейнiй радi, так чи нi, зволiкають iз вiдповiддю i нарештi пишуть, що ну, гаразд, вони не заперечують… Гельмер пише, що буде щасливий заiхати за дiвчиною такого-то дня, пiд захiд сонця, коли годинник на ратушi проб’е… Батьки Стефанii знову збирають сiмейну раду – то так чи нi врештi-решт – i пишуть, що… Жах, одним словом. Листоношi та гiнцi з нiг падають, доставляючи листи вчасно, снують сюди-туди, заганяють коней та велосипеди… Стефанiя виiжджае в супроводi мами, бабусi, скривленого як середа на п’ятницю десятирiчного молодшого брата Яшi, котрому нудно i тiсно в новому сюртуцi, та старшоi бабусиноi сестри тiтки Ерни, котрiй також дуже цiкаво. Супровiд пильно стежить. Тiтка Ерна гучно перепитуе – вона глухувата. Молодi люди потискають руки при зустрiчi та прощаннi. Ах!
Згодом, ще через два тижнi щоденного листування, – театр, в який заявляеться та ж сама пильна компанiя в капелюшках, iз так само скривленою дитиною та тiткою Ерною з перев’язаною щокою, оскiльки в неi болить зуб. Але вона не могла прогавити.
Далi йдуть запрошення на пiсенне товариство «Буковинський баян» i, нарештi, легковажний, на бабусин погляд, похiд до кондитерськоi та прогулянка вулицею Герен гассе, нинi вулиця Ольги Кобилянськоi, де, вiдставши на деяку вiдстань вiд закоханоi парочки, осоружно брели мама, бабуся, Яша, котрий переiв у кондитерськiй морозива, та злегка кульгава тiтка Ерна, що потерпае вiд подагри в легкiй формi.
І нарештi Гельмер освiдчуеться. Уф! Усi вже втомилися. Гельмер втомився. Йому дуже подобаеться Стефанiя. І, зрештою, скiльки можна терпiти цi капелюшки за своею спиною та гучний шепiт бабусиноi сестри тiтки Ерни? І треба поспiшати – заплiтаеться iнтрига – iнженер на прiзвище Рояль, син архiтектора Рояля, також освiдчуеться Стефанii. Який нахаба! І це оминаючи… мадам Замзон! Яка розбещенiсть! І це не витримавши навiть випробування вередливим Яшею, жiночою половиною родини Брахвiтiв i букетом недуг тiтки Ерни.
Обидва, й Гельмер, i Рояль, нарештi запрошують Стефанiю до Вiдня на каву. Обидва молодики прийомного у Брахвiтiв дня чепуряться i з розкiшними букетами квiтiв прямують до коханоi дiвчини. Але Рояль бере балагулу, чернiвецького вiзника, його коняка ледь плентаеться, а Гельмер iде своiм екiпажем. Гельмер приiздить першим! Вибiр за Стефанiею Брахвiт. Чернiвцi принишкли й чекають.
Ось! Тут я мушу перерватися i зробити дуже важливий вiдступ. Який же це прекрасний був звичай у нашому мiстi – пiсля заручин гiднi женихи вивозили своiх наречених до Вiдня на каву. Що! Це геть не те, що ви думаете! Як можна?! Та ви що! Молодий чоловiк бере певнi зобов’язання та вiдповiдальнiсть, замовляе для дiвчини мiсце у вагонi-люкс, сам iде в iншому вагонi. Повсякчас бiгае перевiряти, чи зручно дiвчинi в ii купе, чи вiдчиняють iй вiконце, чи зачиняють iй вiконце, чи носять сельтерську абощо, й обмежуеться посмiшками, нiжними поглядами, потисканням руки. Прибувши до Вiдня, молодi люди справдi йдуть до кав’ярнi, замовляють каву. До кави iм подають вiденський струдель, холодну воду в красивiй високiй склянцi та моцартинки, цукерки ручноi роботи, спецiально замовленi на цей день i привезенi iз Зальцбурга в мереживних коробочках. Закоханi насолоджуються кавою i слухають музику, котра у Вiднi лунае всюди.
Оце i все! А ви що подумали?!
Пiсля кав’ярнi закоханi повертаються на вокзал, сiдають у рiзнi вагони потяга «Вiдень – Чернiвцi» i iдуть додому. Але! Цiлому мiсту зрозумiло, що угоду мiж родинами закрiплено, i восени дiвчина виходить замiж.
Замiж? Вона? Нi, не може бути!
Може! Їi вже возили до Вiдня на каву!
Що ви кажете? А-а-а! Вже возили… Ну… Коли вже возили до Вiдня на каву…
Ото були часи…
То до чого ж я? А до того, що я у своiй квiтучiй юностi була нiчим не гiрша за Стефанiю Брахвiт. Саме тодi, коли слухала цю оповiдь нашого старого двiрника Гаррi Гельмера, який знав п’ять мов i трiшки латину. Менi так хотiлося ходити в черевичках, а не в шкарах. Виiздити на бали, а не бiгати на танцi. Приймати запрошення на ранкову прогулянку, а не «прошвендяти увечерi». Усе це було практично нездiйсненним, бо я надто спiзнилась i опинилася у своему часi людиною випадковою.
Коли сурмач вiдбiй зiграе
Женiк мав приiхати до нас у червнi. З Америки. На кiлька днiв, iз Киева, куди вiн прилетiв у справах. Женiк став в Америцi значною персоною – проповiдником у якiйсь конфесii. Нiхто не вiрив. Наш недорiкуватий трiечник Женiк, який англiйською знав лише «Stand up and go out!», переконував тепер натовпи англомовного люду в перевагах праведного життя задля спасiння душi.
Ми всi – його старi друзi та однокласники – почали готуватися. Зробили ремонти у квартирах та пiд’iздах. Помили вiкна i змусили сусiдiв. Щоб було не соромно за прожитi без Женiка роки. Михайло Постельник здiйснив узагалi неймовiрну рiч. Позаяк Женiк мав зупинитися у мене, Михайло пригнав на мою вулицю асфальтоукладач та чотирьох майже тверезих робiтникiв iз дорвiддiлу. І вони поклали на нашiй вулицi новий асфальт.
У недiлю, в день прибуття Женiка, о четвертiй ранку, ми всi вирушили до аеропорту. Рейс затримувався через туман. Але ми чекали. Ми навiть не почали випивати. Хоча у нас було з собою. Мабуть, через забобони. А на думку це спадало кожному, настирливо спадало. Втiм, висловити iдею вголос нiхто не наважувався. Перебиваючи одне одного, ми згадували подii з нашого з Женiком спiльного життя. Яким веселим вiн був, розсiяним i безтурботним, чарiвним i щедрим.
Ми були щасливими того ранку. І почувалися молодими, бо зiбралися всi разом зустрiчати нашого друга, нашого старого друга Женьку Титаренка. З Америки.
Ми тверезо дочекалися лiтака, i нарештi Женiк вийшов, полисiлий, роздобрiлий, величний. Але ми одразу його впiзнали! Женька! Женька!
Його квасне невдоволене обличчя красномовно свiдчило, що це не найкращий день в його життi. Мляво вiдповiдаючи на нашi обiйми, Женiк бурчав, який мерзенний аеропорт у Киевi. А в Чернiвцях iще гiрший. Яка осоружна погода тут у нас. «У вас» – сказав вiн. Яка капосна стюардеса була в лiтаку. І пiлот керував лiтаком, нiби вчора закiнчив авiацiйний iнститут i лiтав досi лише на тренажерах. І що всi ми постарiшали. І маемо поганий вигляд. І у Михайла, зважаючи на мiшки пiд очима, явно нирки. І що Аркадiй багато курить, а Юра – мент поганий i таким зостався. А менi варто б скинути кiлограмiв п’ять. І що Лариса вже сива. І всю дорогу Женiк говорив, як йому добре там i як йому зараз погано тут. «І не називайте мене Женiком. Я Джеймс. Я так звик».
Ми подумали: нiчого, вiн зараз вiдпочине, розслабиться, вип’е, i ми отримаемо нашого старого Женьку, душу компанii, веселуна i балагура. Нiчого. Пiд’iжджаючи до мого дому, Женiк поблажливо похвалив дорогу, органiзовану Михайлом, i заохочувально сфотографував нас усiх на тлi вiдремонтованого будинку.
Ну, ви знаете, як ми можемо прийняти гостя. Як мама навчила. Що вже ми тiльки не клали на стiл – мiй дiдусь-гурман тiшився, мабуть, на небесах. Женiк, тобто Джеймс, вийшов до столу з ванноi ще похмурiший, нiж був. Вiн понарiкав на занадто жорстку воду i повiдомив, що користуеться милом та шампунем лише фiрми «Клiнiк». І жодними iншими. А у мене у ваннiй кiмнатi «Клiнiк» вiн не знайшов.
Сiли за стiл. Ну! Ось тут наших зголоднiлих хлопцiв, котрi до того ж стоiчно витримали спокусу в аеропорту, спiткало нове випробування. Джеймс склав своi пухкенькi бiлi випещенi лапки пiд пiдборiддям i заходився молитися. Сказав, що без цього взятися до трапези не може. Молився довго, гучно, надсадно, докладно, скорботно, з докором поглядаючи на нас. Вiн перелiчив усiх своiх родичiв, родичiв дружини, подякував небу за вдалий перелiт i за нову краватку, придбану в «Дьютi фрi» зi знижкою. І за цi нiкчемнi крихти на ось цьому столi.
– Женiку! Ти здурiв, Женiку? Ти здурiв? – це не витримав Аркадiй. – Якi крихти?! Чого тобi ще треба? Подивись на цей стiл – це ж шаленство, Женiку!
– Джеймс!
