скачать книгу бесплатно
– Джеймс!!!
– А що тут iсти? – мляво поцiкавився Женiк. – Я цього не iм. І це я не iм. І цього менi не можна. І не п’ю…
За снiданком Женiк длубався в тарiлцi, зiтхав i вголос тужив за покинутою ненадовго батькiвщиною Америкою та американською iжею, нещадно нарiкаючи на Чернiвцi, дорогу, повiтря та зготовану для нього iжу.
Ми всi розгубилися. Женiку й справдi було погано. Вiн мало не плакав. І ми потерпали вiд того, що нiяк не могли йому догодити.
– Женiку! – запропонувала наша добра Лариска. – А давай, Женiку…
– Джеймсе.
– Тобто Джеймсе, може, поiдемо до озера? На природу?
Женiк сумно кивнув. Вiн погодився. І дарма. Так, ми всi пам’ятали, як Женiк органiзував гру в iндiанцiв на маленькому острiвцi на Прутi i як увечерi всi поспiшали додому, а Женька переконував усiх залишитися i брудно лаявся: «Боягузливi блiдолицi собаки!» І сам-один ночував у гайку, в куренi. І нiчого. Але ж це було тодi… А зараз у нього виявилася алергiя на укуси комарiв. Наш Джеймс опух и скис iще бiльше. Все, Женiчко, все. Вирiшили iхати на дачу до Юри-мента. Там прохолодно, Женiк вiдiспиться, вiдпочине. А ми тим часом розробимо план дiй. І вже нарештi вип’емо.
Дорогою на дачу Женiка захитало. Вiн позеленiв i закотив очi. Ледь довезли його, бо в нього виявилася ще одна алергiя. На дорожню пилюку. Вiн чхав i обливався слiзьми.
На Юринiй дачi справдi було прохолодно та затишно. Гостю надали найвiддаленiшу кiмнату. Вiн випив якусь пiгулочку й прилiг. А ми пречудово розмiстилися на верандi, але не встигли накрити на стiл, як зi свого притулку вилетiв Женiк. Вирячивши очi, сонний i скуйовджений, вiн тицяв пальцем туди, звiдки втiк, i лопотiв:
– Там… там… там!.. Муха!!!
Муха, що напала на Женiка, була звичайною дрiбною безпородною мухою. Та ми всi накинулися на неi, немов пiдроздiл американських морських пiхотинцiв на Бен Ладена. Муху, завдяки нашим згуртованим дiям, було знищено. На вiдмiну вiд Бен Ладена. І навшпиньках ми тихо повернулися на веранду. Спи, Женiчко!
– Дже-еймсе…
– Джеймсе, Джеймсе. Спи, вiдпочивай…
Доки змучений Женiк дрiмав, ми радилися, куди б його повезти, щоб не провокувати його букет алергiй, щоб йому сподобалося, щоб усiм було весело, щоб не було комарiв та мух.
– В гори, – запропонував мудрий Аркадiй, – мух i комарiв немае в горах. В гори!
Ми розбудили Женiка i трьома машинами рушили в Карпати.
«Друга в гори тянi, рiскнi», – горлали ми дорогою.
Женiк сумно зiтхав, був вiдчуженим i печальним. Нiчого, нiчого, Джеймсе, ти зараз побачиш таку красу! Таку, Джеймсе, що миттево станеш Женiком!
Аркадiй знався на своiй справi. Ми приiхали до маленького гiрського села пiд Косовом, до вуйка Василя, котрий тримав колибу – таку дерев’яну гуцульську хату, в центрi якоi палало вогнище, на вогнi смажилося свiже м’ясо, а Марiчка, невiстка вуйка Василя, бiгала в постолах помiж зрублених навiки столiв i подавала домашне вино.
Господар мiцно обiйняв Аркадiя, ми завели блiдого ниючого Женiка i зручно повсiдалися на вкритих домотканими веретками лавицях. Аркадiй пошепотiвся з господарями, i вуйко Василь пiдсiв за наш стiл. Приобiйнявши Женiка велетенською рукою колишнього плотогона, вуйко Василь почав спiвчутливо приповiдати:
– Йой, яка людина хвора! Треба лiкувати…
Женiк занепокоено зблискував очима i монотонно твердив:
– Я не п’ю, не п’ю. Я не п’ю…
А Василь – мовляв, йой, таж не даю тобi пити, даю лiкуватися. І крикнув Марiчцi:
– Дитино, принеси менi джинджери з комори.
Усмiхнена Марiчка бiгом притягла скляну банку, де в темно-зеленiй рiдинi плавав якийсь непримiтний корiнець.
– Ось, дивись, – ще мiцнiше обiйнявши ослаблого Женiка, запропонував вуйко Василь, – от бачиш корiнь?
– Так! – ледь не плачучи, кивнув Женiк.
– Бачиш – вiн як людина: ось голова, руки, ноги… От вип’еш цiеi води живоi, тiльки крапельку – будеш лiтати, як птах, вип’еш двi крапельки – будеш сильний, як ведмiдь, а втрете вип’еш – будеш мiцний, як гуцул! І нiколи не забудеш вуйка Василя!
Вуйко Василь був таким переконливим, так впевнено й спокiйно обiцяв недовiрливому Женiку, що той здихаеться всiх хвороб… І Женiк зважився скуштувати. Але нiхто не сказав Женiку-Джеймсу, що корiнь життя – джинджер – настояний на дев’яностошестиградусному спиртi. Женiк випив ковток, i око його заблищало, рум’янець забарвив щоки. Женiк випив iще ковток, лайнувся, схопив гiтару i заспiвав пiсню нашого класу: «Надiе, я вернусь тодi, коли сурмач вiдбiй зiграе…». Женька випив третiй ковток, глибоко зiтхнув i стримано, щоб не розхлюпати радiсть, тихо, але чiтко промовив:
– Гу-ля-ем!
– Женька!!! – заволали ми разом. – Женька!!! Вiн повернувся!!!
Ми вибiгли на повiтря, до рiчки, милувалися маленькими водоспадами i порiжками. Ми слухали птахiв i спiвали тихенько самi. А увечерi розпалили вогнище i розмовляли, розмовляли, розмовляли…
Женiк уже не заперечував, що його звуть Женькою, а не Джеймсом, нарiкав на Америку i тужив за нашою радiсною безтурботною юнiстю. «А пам’ятаете? А пам’ятаете? А пам’ятаете?» Втомлений, захмелiлий, змiшавши на додачу спирт iз ранковими таблетками, Женька завалився спати в однiй iз машин, махнувши нам:
– Гуляйте, друзяки!
З першими зорями ми попрощалися з вуйком Василем i вирушили додому.
Дорогою посигналив Юра-мент, вiн повертав до дачного селища, до себе на дачу. Потiм вiдстала й друга машина з Ларисою та ii чоловiком. Коли ми приiхали додому, було вже геть темно.
– Женько, вставай! Приiхали, – обережно погукав Аркадiй.
– Женiчко! – озирнулась я, щоб розбудити нашого гостя. Озирнулась – i охнула. Женьки на задньому сидiннi не було. – Де Женька?! – запанiкувала я. – Женька де? Йому ж завтра летiти в Киiв!
Аркадiй замислився: Женька пiшов спати до якоi машини? Нашоi, Юриноi чи до Лариски?
– Не пам’ятаю. Здаеться, до нашоi. Чи до Ларисиноi. Чи до Юриноi.
Ми увiрвалися в дiм i кинулися до телефона. Лариска вхопила слухавку миттево, нiби чекала. І через це я подумала, що, напевне, Женька у неi. Але його не було в ii машинi. Вона навiть у багажник зазирнула. Юрин мобiльний вiдповiдав жiночим голосом англiйською: мовляв, господар не може зараз пiдiйти. Потiм.
Ми, звiсно, втомилися, зголоднiли i страшенно хотiли спати, але повернулися до машини i поiхали в дачне селище до Юри-мента. Дорогою до нас долучилася Ларисина машина. Ось що таке друзi! В бiдi не покинуть. Аркадiй бурчав, що якщо ми забули Женiка у вуйка Василя, на березi Черемоша, то туди ночами навiть вовки приходять. І дикi кабани. Аркадiй – вiн молодець, вмiе втiшити, заспокоiти.
Довго ми гримали в Юрину хвiртку, сигналили, розбудили цiле дачне селище. Нарештi Юра нам вiдчинив. З його розгубленоi сонноi фiзiономii ми зрозумiли: Женiка в нього нема.
Нi на що не сподiваючись, ми всi, озброiвшись лiхтариками, рушили до Юриного гаража за будинком. Гаражем снував привид. Привид у вiдчаi здiймав руки догори, стогнав i запитував у гаражного даху англiйською:
– What’s up? Where am I? (Що вiдбуваеться? Де я?)
– Женiку… – несмiливо та винувато покликала я. – Женiку… Їдьмо додому. Ми тебе забули…
– Ви мене напоiли! Ви мене спокусили! Ви мене покинули!!! В аеропорт!!! Додому!!! В аеропорт!!! – ридав привид. – За речами i додому!!!
Ми не змогли вмовити його залишитись. Вiн навiть не погодився поiсти i взяти з собою солодощiв у дорогу. Ми стояли посеред зали аеропорту, коли Женька помчав на паспортний контроль. І знаете: вiн навiть не озирнувся. А Юра-мент сказав, що ось, мовляв, нiби ми й не йшли звiдси вiд четвертоi ранку. Нiби все ще зустрiчаемо нашого Женьку.
– Бiдолашний Женька. Бiдолашний хлопчик… – це зiтхнула звичайно ж Лариска. Вона у нас добра.
– Так, – погодилась я, – бiдолашний хлопчик.
– Який хлопчик? – закурюючи, поцiкавився Аркадiй.
– Який хлопчик? – похмуро запитав Юра.
А чи був хлопчик? Хлопчик-то чи був?
Кiт водоплавний, котрий пхикав
Нi, яка все ж таки дивна, на чужий погляд, наша родина! Ми просто дивовижнi дурнi, – чим дуже пишаемося. І всi це знають. А iнакше навiщо всi як один тягнуть до нас усiляких тварин – покинутих, зайвих, знайдених десь? Свiтом про нас пiшла така слава, що тепер тварини навiть без допомоги людини знаходять до нас дорогу. Приходять, прилiтають, приповзають i рвуться просто в дiм, навiть не вiтаючись, впевнено вважаючи, що саме тут вони знайдуть притулок, iжу та доброго спiврозмовника. І ми вiд них нiколи не вiдвертаемося.
Рiч у тiм, що наш тато завжди мрiяв про коня. Часом вiн, дивлячись на коня в журналi, на свiтлинi, в телевiзорi, у мультику про трьох богатирiв або хильнувши чарку-другу в теплiй компанii, раптом зiтхав тяжко i казав: «От би менi коня… Був би у мене кi-i-iнь, ох, я б тодi…» І позаяк коня нам тримати нiде, то ми, намагаючись компенсувати нашому татовi вiдсутнiсть коня, заповнюемо домiвку всiлякою симпатичною звiриною, щоб хоч якось розвiяти його козацьку тугу.
Якось прикордонники iз сусiдньоi застави пiзно увечерi привезли двотижневе цуценя-сироту. Ми по черзi вставали до нього вночi, а я й взагалi спала, звiсивши голову донизу, щоби Чак (так ми його назвали), влаштувавшись на килимку бiля лiжка, мiг мене бачити i не почувався самотнiм.
Потiм донька Лiна в жменьцi принесла слiпе кошеня, загорнуте в листок лопуха, – ото була морока! Годували його молоком з пiпетки, виходжували, чекали, коли оченята розплющить. І скiльки радостi було, коли одного ранку дiти заволали: прозрiв! Прозрiв! Чак допомагав iз вихованням кошеняти активно, грiв його ночами. Кiт так i спав потiм цiле життя у Чака на животi, занурившись у довгу шерсть. Точнiше, кiшка. Лайма. Кошенят приводила двiчi на рiк. А врожайними роками – навiть чотири або п’ять. І всiх Лайминих дiтей доводилося прилаштовувати в добрi руки, попутно вiдстежуючи iхню долю i забираючи в тих, хто погано з ними поводився.
Данило, син мiй, всю зиму якось виховував двох жукiв – Шварценеггера-батька i Шварценеггера-джунiора. Вони вiд постiйного тепла, а може, й вiд здивування, не поснули й дуже жваво вовтузилися у своiй банцi, – одне слово, дотримувалися здорового, зовсiм не зимового способу життя, а навеснi дали потомство. Данило – його треба знати – пiклувався про них, як про останнiх жукiв на планетi, а у травнi випустив на волю результати свого пiклування. Аби ми не сумували без жукiв, вiн принiс додому подружжя бiлих щурiв – мiстера i мiсiс Гризлi, котрих виселили з дому його однокласницi за винахiдливiсть i шкодливiсть. Як я не вмовляла Данила вiднести iх туди, де взяв, – нi, назад iх категорично не приймали, мотивуючи вiдмову сумнiвним «узяв то й узяв».
І тодi переповнилася моя чаша терпiння, i я заявила: «Або я, або цi Гризлi з iхнiми голими хвостами!» І вийшла на вулицю з парасолькою. Позаяк йшов дощ. Так я i стояла нiмим докором перед нашими вiкнами. А з вiкна на мене зi сльозами на очах дивився мiй син, нiжно притискаючи до серця щурячу парочку. Згодом вiн, звiсно, спустився до мене на подвiр’я i зiзнався, що не може вибрати, хто йому дорожчий – я чи щури. Адже я без нього якось протягну – хоч i в тузi та печалi, але проiснувати зможу, – а от щури достеменно загинуть. А вiн за них вiдповiдальний. А щури тим часом нiжно м’яцкали своiми рожевими, абсолютно людськими рученятами комiрець Даниловоi сорочки, з докором на мене поглядаючи хитрими безсоромними очиськами.
Щури виявилися симпатичними та розумними. Ось тiльки вдома у нас щодня був неймовiрний рейвах: Чак дуже не любив мiстера та мiсiс Гризлi; кiшка, навпаки, iх любила i заразом любила наших папужок, причому любов ця мала суто гастрономiчний характер. Щури своею чергою намагалися з’iсти все – вiд шпалер на стiнах i Данилового пластилiну до яскравих хвостiв папужок. Тим часом папуги обожнювали прогулюватися пiдлогою, вклоняючись та вальсуючи, чим провокували мисливськi iнстинкти i кiшки, й собаки, i родини Гризлi. А з метою самооборони нашi птахи боляче щипалися i дзьобалися. Часом могли i в око поцiлити. І коли нам треба було пiти з хати, ми насамперед вiдловлювали i розпихували всю цю братiю по рiзних кiмнатах, кутах i клiтках, щоб не полювали i не iли що прийдеться.
Так Гризлi у нас i мешкали, довго та щасливо. А померли, мiж iншим, в один день. Тому що переiли. Не слiд iм було у папуг корм викрадати i заiдати рiдкiсними квiточками з вазонiв, немовби iх не годували!
До речi, можна згадати тут i про хом’ячиху з травмованою психiкою – в однiй родинi довели ii завиванням пилотяга. А до нас принесли тому, що у нас тиха мiсцина, а в хом’ячихи невроз. І ми при нiй розмовляли пошепки. Вiд гучних звукiв вона починала пищати i бiгати сюди-туди, як заведена. І кусатися боляче.
А про тих, хто просто приходив до будинку, щоб ми iх погодували, я й не кажу. Собаки, коти, красуня ящiрка, два iжаки. А зовсiм нещодавно цуценя в нас оселилося, пiдiбране донькою. Породи цуцик-з-пiд-кущика, крихiтне та лизюче. Назвали його Молодь.
Атож. І не дивно, що зателефонував нам у серпнi знайомий. Каже: вiзьмiть кота на виховання. Гарний, доладний кiт. Укомплектований: вовночка блискуча, хвiст знову ж таки, лапи. Чотири штуки. Є мурчалка. Вбудована. І два букети вусiв. Форматний такий кiт, практично тигр. Живе на озерi. Поiдьте познайомтеся, а то зиму вiн там не переживе.
Дiти завили:
– Ма-а-амусю! Не переживе-е-е-е!
Звiсно ж ми поiхали на те озеро. Тiльки-но пiд’iхали – велетенський чорний кiт з гучним нявом i завиванням кинувся нам назустрiч. Немовби втомився чекати – i ось нарештi дiждався. Вiн хвацько видряпався по моiх джинсах i светру просто на плече й замуркотiв. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзi ми дiзналися чому. Коли кiт довiрився нам цiлковито, вiн продемонстрував свiй головний атракцiон: розiгнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро i поплив, пихато задерши до неба мушкетерськi вуса. Поплавав, поплескав лапами по водi, пiдчепив рибку, приволiк ii до берега й акуратно вклав бiля моiх нiг. І сам сiв поряд, примруживши зеленi очi й не припиняючи муркотiти. Послухавши нашi здивованi та захопленi вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повiльно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Вилiз на берег i всiвся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзi та вилизуючись. Вiдтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тiльцем i знову радiсно замуркотiв, мружачись на призахiдне сонце.
Кiт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, i вiн зi шкiри пнувся, щоб сподобатися нам. Але щось у ньому, в цьому котовi, було не так – надто вже легко вiн нас перегравав. Наче i морда в нього така добряча, не хижа зовсiм, i намiри найбiльш доброзичливi – пестився, муркотiв, рибою почастував, – проте дивився вiн на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.
Власне, вибору в нас не було. Кiт усе вирiшив за нас. Вiн спокiйно залiз у машину, влiгся зручненько i, ретельно вмившись, терпляче перечекав нашi марнi суперечки з дiтьми.
Ось так ми i повезли його додому.
– Давайте назвемо його якимсь гордим вiрменським iм’ям, – запропонував син Данило.
– Яким? – пiдхопила донька Лiна.
Зауважте, нiхто з чудернацькоi нашоi родини не запитав: чому вiрменським, а не iм’ям будь-якоi iншоi гордоi нацii? Нi.
– Яким же? – нетерпеливилась Лiна.
– Давайте назвемо його Гамлетом.
Кiт стрепенувся i перелiз до Данила на колiна.
Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вiрменське iм’я.
– Треба буде ознайомити його з правилами нашоi родини, – поважно проказав тато з-за керма.
Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родинi одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого i дiлитися кожною радiстю.
А дзуськи! Вдома котову люб’язнiсть неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його i наш (тобто дiтей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молодi, павука Єремiя – коротше, всiеi нашоi родини) не збiглися. Ми всi жили тому, що життя – гра i свято. Натомiсть Гамлет жив для того, щоб iсти, спати i накопичувати. Якщо вiн не iв, то спав, а якщо не iв i не спав – отже, займався накопичуванням. Час вiд часу нашi з ним шляхи в домi перетиналися – як не в передпокоi, то на кухнi. Кiт, не звертаючи на мене жодноi уваги, за звичаем занепокоено та дiловито, як велетенська кудлата мураха, тягнув щось у зубах i ховав до себе в кошик пiд матрацик, на якому спав: кiстку, поцуплену з Чаковоi миски, м’ячик Молодi, стару соску. Данило присягався, що якось бачив, як кiт тягнув до себе в куток йоршик для миття посуду i моi тунiськi браслети ручноi роботи, загадково зниклi зi скриньки.
З одного боку, це було навiть зручно. Тепер усi пропажi в хатi (у нас повсякчас щось губилося – ключi, шкарпетки, запальнички, олiвцi) можна було звалити на кота. А з iншого боку, ми остерiгалися, що кiт навчить поганого решту членiв родини. Зазирнути пiд матрацик не було жодноi змоги – Гамлет вiдчайдушно захищав накрадене добро. Карою за допитливiсть нам були подряпанi руки, а собакам – шрами на носах. А кiт вештався будинком, як сторож по територii кондитерськоi фабрики, хазяйновито поглядаючи, де що погано лежить, щоб потягти його i покласти добре.
Спав вiн важко, як смертельно втомлений комбайнер похилого вiку в розпал жнив. Зiтхав. Стогнав. Бурмотiв своi котячi непристойностi. Гарчав. Тлумився. А часом хихотiв.
Була в Гамлета пристрасть, про яку слiд сказати окремо: лежати на телевiзорi. Там уже вiн вмикав свою мурчалку на повну потужнiсть. Решту ж часу ходив iз неприступним понурим виглядом. Пеститися не лiз, вважав це зайвим. А найбiльше нас вразило в ньому ось що – вiн пхикав. От розвалиться на телевiзорi, б’е хвостом по екрану, просто Брюсу Вiллiсу по голомозiй головi. І водить за тобою очима, пiдперши голову лапою, спостерiгае нишком, примружившись. А потiм зустрiчаеться з тобою поглядом – i як пхикне скептично – пхи! – похитуючи головою. Ми всi завмираемо з переляку, а вiн голову вiдверне: мовляв, а що я – я нiчого!..
Жах просто! Ми до цього пхикання нiяк звикнути не могли. Почуемо раптом над мискою з iжею це «пхи» – i я бiжу бiгом подивитись. А вiн понюхае, i якщо риба не свiжа – iсти не буде, пхикне знову ж таки i вiдiйде спроквола, з мордою насупленою. Просто не знали, що й думати. І як йому догодити. А собаки дратувались вiд його пхикання шалено! Рявкали на кота, пiдвивали, нам скаржачись, скавулiли, а кiт на них зверхньо: пхи! І собаки – а-а-а-ах! О-о-ось! Зно-о-ову пхикае! Пхикае!!!
Пхикав Гамлет i у ваннi. Зважаючи на його унiкальнi здiбностi, ми щодня набирали йому повну ванну води. Вiн плавав i пхикав. Плавав неохоче: розгулятись йому у ваннi було нiде, риба там також не водилася, та ще й нервував через те, що кошик iз матрациком опинялися поза полем його зору. Вiн мiг щось запiдозрити i тодi, мокрий, вилiтав iз ванноi, нiсся на кухню з буркотливою лайкою, щоб пересвiдчитися в цiлостi свого добра, нажитого нечесним шляхом.
Так ми й спiвiснували. Гамлет жив вiдокремлено, нiколи не брав участi в наших спiльних iграх, трапезах i прогулянках, i в нього були якiсь своi види на майбутне. Дiти навiть пропонували його до батькiв моiх переселити, якнайдалi вiд собак та всiляких спокус. До того ж у батькiв на своiх мiсцях усе лежить, i красти котовi буде складно. Але доки ми вели перемовини про передачу кота на нове мiсце проживання, випав снiг. І кiт раптово зник. Нiхто його не випускав, та i вiн не надто рвався з дому, а тут раптом щез.
Ми запанiкували. Опитали всiх домашнiх, сусiдiв у дворi. Нiхто кота не бачив. Разом iз Гамлетом, як виявилося, зникло все добро з-пiд його матрацика. І ще – що найбiльш фантастично! – з пропажею кота з’ясувалося, що з дому зник великий пакет вiтамiнiзованого корму для собак, папiрус iз зображенням египетськоi священноi чорноi кiшки, старовинна порцелянова чашка нашого дiдуся з пальмами i написом «Дорогому Борису вiд Римми Фаенгольд, а також i моi батьки», заморожена курка, книга Сабанеева «Життя i ловля прiсноводних риб» та звук у телевiзорi.
Наступного ранку ми поiхали на озеро. Довго шукати не довелося. На свiжому снiгу було видно слiди котячих лапок: вiд закинутоi хижки, де влiтку ночував сторож, вони вели до води. Звiдти, майже з середини озера, було чутно фиркання i плескiт – кiт ловив рибу. Побачивши нас, вiн не вийшов на берег, а тiльки зневажливо пхикнув.
…Часом я думаю, що замiсть усього цього зоопарку, який зараз мешкае у нас в домi, поряд iз домом, на даху, в пiдвалi, i тих, кого ми iздимо годувати, – краще б купили ми все ж таки коня нашому татовi. Принаймнi клопоту, а iнодi й слiз, було б у родинi значно менше.
…Як умiння посмiхатись i плакати
Є у мене друг, мольфар. Вiн живе майже на вершинi гори Чорногори. Мольфар – це карпатський знахар, ворожбит, чарiвник, провидець. Вiн умiе розганяти хмари, викликати дощ, лiкувати людей та худобу, передбачати землетруси, знiмати вроки… Ми прийшли до нього якось на свiтанку в гостi. Дивовижний вiн, мiй друг мольфар. Його навiть попереджати не треба, та й телефона в нього немае. Вiн завжди знае заздалегiдь, що ми до нього йдемо. Ми ще не знаемо, а вiн уже чекае на нас. Ми – це мiй собака мiстер Чак Гордон Барнс i я.
І ось одного разу, коли ми пили чай з трав на ганку, Чак звично сидiв бiля моiх нiг, майже нерухомий, напружений, пильний, зосереджено водив своiми видатними вухами, та раптом якось дивно тихенько заскавчав кудись у напрямку вершини Чорногори в туманi.
– Що це з ним? – занепокоiлась я.
– А це вiн з Богом розмовляе, – спокiйно вiдповiв мольфар, розпалюючи люльку. – Розмовляе про те про се… І про тебе. Вони всi вмiють з Богом розмовляти. А тут у горах – небеса поряд.
Вони – якщо ви не зрозумiли – це брати нашi меншi. Нашi надiйнi вiдданi друзi. А небеса – це небеса.
Я певна, що природа дружби така ж органiчна, як природа Чорногори. Дружба – це не винахiд людини. Це винахiд когось розумнiшого. Це даеться згори. Як умiння посмiхатись або плакати.
І через те, що дружбу нам дано згори, друзями можуть бути не лише люди. Ними можуть бути хто завгодно…
