скачать книгу бесплатно
Ось кажуть: «чотириногий друг»… Це що таке? Оце – чотириногий! А якщо в гусенички двадцять нiжок, то вона що, нам нiякий не друг? Або ось кенгуру гасають сюди-туди на своiх двох? Як? А краб? Восьминiг? Що, вже нам не брат менший? А папуга? А курочка? Звичайна маленька курочка на двох нiжках, – ми що, з нею вже не дружимо, коли так?
Дурницi це все! Чотириногий друг – це диван. А я особисто дружу з усiма, кого в цьому життi зустрiчаю, незважаючи на кiлькiсть нiг, лап, щупалець, крил або плавникiв. І всi моi друзi також не перебирають, у кого скiльки чого.
Наприклад, моя знайома на iм’я Марися. Так, ми друзi. Ось тiльки вона – кобила, а я – нi. Здаеться, нi… Хоча Марися про це не здогадуеться. Адже мислимо ми однаково! І тiшимося одна одною страшенно, коли зустрiчаемось. Я ii знайомлю зi своiми друзями: людьми, собаками, павучками. Вона мене – зi своiми. Тобто коло друзiв розширюеться.
Наприклад, Марися дуже тiсно дружить iз Жуком. Нi, це не комаха i не людина з таким iм’ям. Це маленький чорний собачка. Вони працюють разом. У дитячому садку. Такоi вiдданостi одне одному я давно не бачила. Ось чуеш: цок-цок… Це конячка. І обов’язково десь поряд Жук трюхикае, швидко лапками своiми дрiботить. Конячка зупинилася, дiти залiзли на пiдводу, сiли на лавку, Жук погавкав для годиться, поiхали. Жук воза охороняе. Марися Жука пiдгодовуе.
Якось кобила захворiла. І ii забрали до ветлiкарнi робити уколи внутрiшньовенно. Це дуже серйозно та вiдповiдально – робити внутрiшньовеннi iн’екцii коневi. Стоiть вона в стайнi сама-самiсiнька. Лiто надворi. Жук тиняеться бiля ветлiкарнi. Його сторож проганяе. Жук не йде. Вiн не втiкае нiкуди. Навiть попоiсти чи напитися води. Спекотно, вiн висолопив язика, лежить, позiхае. Поглядае на сторожа з-за рогу, а коли той втрачае пильнiсть – мчить з усiх лап до Марисi… Часом вiн приносить iй знайдену в смiтнику скоринку, а часом i кiсточку… Марися нiжно штовхае Жука губами в бiк i лагiдно фиркае.
Тварини вмiють дружити. Ось дивiться… Колись до нас прийшла одна кiшка. І ми збудували для неi дiм. Теплий та затишний. Але Кiшцi (вона згодом виявилася котом, однак iм’я прижилося) не до вподоби вiн виявився. Кiшка походив, понюхав… Та з часом все ж таки оселився в домi й почав водити до себе дiвчат. Одна з них назовсiм до нього переiхала, сувора така, черепаховоi мастi, на iм’я Личко-в-купку. І частенько ми бачили, як в лютi холоди з теплого Кiшчиного дому затишно визирають двi вусатi мордочки, а мiж ними стирчить яскраво-жовтий дзьоб. Так, так, ви не повiрите, але разом iз ними в будиночку оселилася звичайна маленька курочка. Інодi ми знаходили поряд iз Кiшкою або Личком-в-купку, котрi блаженно мружились та облизувались, яечну шкаралупу: наша Курочка iх пiдгодовувала. І своею чергою з апетитом подзьобувала «Вiскас» iз котячоi миски – добре хоч рибний, а не курячий, як зазвичай. Дружба? А що ж iще?
Мама моя сказала на все це, що таке може трапитися лишень зi мною та моею родиною – щоби кiшки дружили з куркою, а собака iм ще й потурав, впускаючи в наш дiм, аби вони чинили там усiлякi неподобства. Ну чому ж лише в нас?! Я так розумiю: як ти ставишся до собаки, кiшки, курочки або до iнших людей, що мешкають у твоiй домiвцi, мiстi чи краiнi, так i вони до тебе ставляться.
Головне – знати, що кожен приклад заразний. Знайомий мiлiцiонер принiс менi в подарунок приголомшливий протокол наступного змiсту: «Громадянин Бабулько М. Є. покусав своiм собакою громадянку Резеду І. О. У свою чергу громадянка Резеда І. О. подряпала громадянина Бабулька М. Є. своiм котом». Непоганi хлопцi тi кiт i собака! Просто в поганi руки потрапили…
Ось iнший приклад: мiй брат Валька. Вiн в Іспанii на паях володiе симпатичним затишним баром. Ось там, щойно вiдчинивши його пiсля реконструкцii, вiн i познайомився iз сеньйорою, котра дружила з мавпою.
Дуже заможна була бабуся, дуже вередлива та примхлива. До всього ще й випивала… А тут – Рiздво. Ну, вся ii численна родина, спадкоемцi-нахлiбники одне одного застерiгають: дивiться, мовляв, щоб бабуся наша не дременула. Бо нап’еться десь у барi та й пiде буянити, нас ганьбити, родину шанованих каталонцiв, адвокатiв i лiкарiв. А в семи няньок… ну ви ж знаете… Одне слово, змилась бабуська. Десь вона вешталася до часу, слiди замiтала. І того вечора спершу до Вальчиного бару заявився ii син, шанований каталонець. Запитуе обережно: сеньйоре, а чи не бачили – не забiгала до вас маленька сеньйора похилого вiку… з мавпочкою на головi? Валька лише плечима повiв – ну що за жарти такi? Слiдом до бару заскочили двi пишнi яскравi вусатi брюнетки, дуже шанованi каталонки, питають: гей, бармене, чи не заходила до вас бабуська з мавпочкою на головi… Валька дещо розгубився i лише головою пометляв. А вже коли цiла зграя дiтей забiгла до бару i стривожено поцiкавилась, чи не заходила старенька з мавпочкою на головi, Валька вирiшив, що з ним жартують друзi, i вже почав готувати план помсти. Коли раптом…
Ось тут би я хотiла побачити завжди спокiйне та незворушне обличчя мого брата. Ох, як би я хотiла це побачити… Коли бiля вхiдних дверей тихо дзенькнув дзвiночок, i в бар тiнню прошмигнула престарiла сеньйора, а на капелюсi в неi сидiла маленька мавпочка!!! Ось тодi Валька ловив свою щелепу, що рiзко полетiла долу вiд несподiванки!..
Так вiн iз ними познайомився. Вона запитала, чи немае в барi окремого кабiнету, була допущена у Вальчину особисту кiмнату вiдпочинку й отримала двi порцii текiли з льодом. Бабуся та мавпочка виявилися не лише близькими й нiжними подругами. Але ще й сестрами по пляшцi. Обидвi – i мiльйонерка, i мавпа – пили, як коняки. Текiлу вони глушили нарiвнi i за всiма правилами: сiль з великого пальця, горiлка, лимон, а потiм обмiн теплими змовницькими поглядами.
Отаке. Вiдходячи в iнший свiт, бабуся заповiла бiльшу частину свого статку не каталонцям, а мавпочцi. Тепер прямi мавпоччинi опiкуни водять тваринку до Вальчиного бару, причому вона вiдмовляеться ходити або сидiти на руках, а погоджуеться iхати лише в когось на головi. І попередньо на голову треба вдягти пошарпаного бабусиного капелюха. Престарiла мавпочка з сивою мордочкою та мудрими очима годинами сидить у Вальчиному барi й, невесело пiдперши щоку, п’е текiлу, доки не засне… Ось така печальна iсторiя.
А ще одну дивовижну пару я бачила у Санкт-петербурзькому зоопарку – дiвчинку та жирафеня. І у дiвчинки, служительки зоопарку, й у жирафи були однаковi довiрливi круглi очi з бiлими прямими вiями. Обидвi неоковирнi, незграбнi, довгошиi та довгоногi. Вони, цi двое, були наче двi сестри – дiвчинка i жирафа. Дiвчинка чистила жирафу щiткою, пестячи боки, а жирафа величезним синiм язиком облизувала дiвчинцi смiшний хвостик на головi, затягнутий яскравою гумкою… Тодi я стояла i стояла, довго спостерiгаючи цю сцену. І зробила для себе важливе вiдкриття. Виявляеться, iнодi для того щоби показати, як ви любите одне одного, не конче потрiбнi слова: достатньо погладити плямистий бiк або лизнути любу макiвку. Чи просто перекинутися поглядом…
Тож мав рацiю мiй друг мольфар iз Чорногори. Хто вмiе з Богом розмовляти, той i дружити вмiе як нiхто. Причому незалежно вiд кiлькостi лап, нiг, хвостiв або крил.
Толiк i Михась
Того дня в нашому маленькому прикарпатському мiстi було храмове свято. У такi днi в нас нiхто навiть не поворухнеться, аби щось таке робити, лиш би не вiдпочивати. Навпаки. Все зачиняеться – заклади, контори, офiси, магазини, майстернi, ринки. Хворi не хворiють, породiллi не народжують, шевцi не тачають, ткачi не тчуть, швеi не шиють. Тихо. Нiхто нiчого важчого за склянку не пiдiйме.
Тут один у храмове свято взяв до рук лопату черв’якiв накопати для риболовлi. То сусiди з ним пiвроку не розмовляли. І якщо потiм дощi чи посуха, на нього гнiвались, казали, мовляв, це тому, що ти, Бронька Кордонський, у храм копав. Ось як суворо в нас iз цим.
Свято. Трембiти гудять. Дзвони дзвонять. А як це красиво! Рано-вранцi йдуть через пiдвiсний мiсток «люде» у вишиванках, у капелюхах зелених з перами, урочистi, величнi та значнi, немов пряники. Йдуть неквапливо до церкви Святоi Параскеви. Слiдом за «людьми» виступають «жiночки» в намистах i хустках сонячноi яскравостi, за ручку ведуть ошатну дiтвору. Хлопчики вбранi, як «люде», – поважнi, пихатi, у великих капелюхах на червоних притлумлених вухах, дiвчатка – як «жiночки», чистенькi, аж свiтяться, знiченi, принишклi, в хусточках та спiдницях довгих, в нових туфельках. Ополуднi юрбою йдуть назад. «Люде» потирають руки в передчуттi хорошого та довгого застiлля. Ну а ввечерi звiдусiль музика – скрипки, барабани, зойки та ухкання розпашiлих танцюристiв.
Наступного ранку господинi хутенько вибiгають на рiчку Пiстенку полоскати бiлизну. Вiд цiеi води рiчковоi отi всi вишиванки, скатертини та рушники стають бiлими-бiлiсiнькими, а вишивка дивовижна – густою та соковитою. Полоскають в рiчцi жiночки бiлизну, iнодi й схлипуючи, соромливо прикриваючи хусткою синець пiд оком, – погуляли. Свято було. Храм.
Саме в таке храмове свято дiти знайшли в лiсi дорогою з церкви орлятко, що випало з гнiзда. Орелика. І куди його? Школу замкнено. Ветлiкарню також. Понесли до Михася, Михайла Григоровича, голови райвиконкому. Хороший вiн хлопака, цей Михась, довгих лiт життя йому. А що? І помiж голiв виконкомiв у нас добрi люди трапляються. А що Михась хороший, то дiти до поганого орелика б не понесли.
І що Михасевi з ним було робити? Храм. Свято ж бо. Скiльки можна повторювати. Вiдвiз до тещi на околицю мiста. У тiеi обiйстя, господа. Розмiстили орелика в стодолi. І згодом (беркут виявився) нарекли його гордим схiдним iм’ям Аятолла. Щоправда, потiм за привiтнiсть та доброзичливий норов перехрестили на Толiка.
От у Михася родина – золото! Навiть теща рiдкiсна. Вона, Михасева теща, взагалi всiляку живнiсть полюбляла розводити. У неi якось свиня Донна Бейджа, молода зовсiм, раптом кашляти почала. Кашляе та кашляе. Натужно так. Ну просто як людина. А в мiстi, як на бiду, знову свято. Знов нiхто не працюе. Тим паче у ветеринара Оксани весiлля. З ветеринаром Серафимом. І всiх ветеринарiв на це весiлля запрошено. А свинi ж бо шкода, просто жах як шкода. І що ж? А Михасева теща свиню заходилася травами вiдпоювати i банки поставила. Розсудила, що не зашкодить. І знаете що?! Всi навколо вмирали зi смiху (випили вже – свято), вся околиця у Михасевоi тещi на плотi висiла, на Донну Бейджу витрiщалася, що вона з банками на спинi, наче бронтозавр який. А потiм, коли банки зняли, ходила Донна Бейджа, свиня в крупний горох, – ii навiть сусiд на вiдеокамеру зафiльмував, кiнозiрку пихату. Зате кашляти припинила. Тож теща Михасева була людиною посвяченою. І проти орелика не заперечувала.
Орел Толiк рiс iз курми. Приятелював з усiм обiйстям, сперечався iнодi з iндиком, навiдувався до Донни Бейджi та зачiпався з котом, бувалим хулiганом Василем. Обожнював Михася. Пiдстерiгав його вечорами, сидячи з когутом на плотi.
Лiтати Толiк не квапився. Натомiсть бiгав. Не згiрш за собаку. З шаленою швидкiстю. Михась привчив його сидiти на руцi, вбранiй у боксерську рукавичку. Спершу нiчого, але згодом Толiк обважнiв. Адже не сокiл якийсь дрiбний – беркут, найбiльший орел у пташиному свiтi. Та ще й вареники наминав, вiнегрет iз великим задоволенням. І у свинi частувався чим Бог послав. І у домашнього птаства. І все, що Михась та дiти йому приносили. Такий красень – вигнутий гострий дзьоб, блискуче шоколадне пiр’я, чiпкi хижi кiгтi та суворий гострий погляд, – розбiйник вийшов iз Толiка бездоганний. Орел, одне слово – орел!
Михась виiздив iз Толiком за мiсто, в поле, на своему «уазику», пiдкидав орелика на руцi. Той злегка бовтався у повiтрi, спроквола та незграбно водячи крилами, – та й усе. Нi, ну що це таке?! А лiтати?
– Що ж ти, брате, – обурювався Михась, – як тобi не совiсно пiшки ходити? Ти ж, Толiку, наше нацiональне надбання! – переконував Михась орла. – Твiй портрет, Толiку, зображено на гербах! Ти ж цар птахiв, Толiку! Ти беркут – а з iндиками знаешся! Зi свинею дружиш, хоч i з Донною Бейджею…
– Кльок! – огризався непутящий Толiк. – Велике дiло!
– Ти ж символ могутностi та влади, Толiку, а харчуешся вiнегретом. Тобi не совiсно? Ти кривавий харч маеш клювати, Толiку!
– Кльок, – присоромлено опускав голову Толiк i продовжував любити те, що йому дають удома.
Минув рiк.
– Лiтати – це дар Божий, це насолода, – з глибоким знанням справи iнструктував Толiка Михась.
Вiн крокував полем, а слiдом за ним приречено та похмуро плентався Толiк. І так вони прогулювалися разом, ведучи мирну бесiду про вiчне, закинувши за спину хто руки, хто крила.
– Де ж ми тобi пару знайдемо, якщо ти не лiтатимеш i не полюватимеш? – занепокоено чухав потилицю Михась. – Нам же треба примножувати поголiв’я беркутiв у нашому регiонi. Що ти собi думаеш?
– Кльок, – нiяковiв Толiк, – менi ж начебто рано ще…
– Адже беркут, Толiку, виконуе роль санiтара i приносить користь природi та нам, людям. А людина, Толiку, вiнець природи.
– Кльок, – дивувався Толiк. – А я ж тодi хто?
– Отож-бо! – парирував Михась.
Довелося Михасевi, наполегливому та невтомному, вдатися до крайнiх заходiв. Поiхали вони з Толiком на «УАЗi» до «Притулку чотирьох» – це така маленька перевалочна база для мисливцiв i туристiв е у нас, хатка дерев’яна, однiею стiною до скелi прилiпилася. Михась видерся з Толiком на самий вершечок гори та скинув його з рукавички просто у прiрву. Толiк бухнув у прiрву, як мiшок картоплi, але вчасно отямився, – вiн тямущий, наш Толiк. І ширнув у небо.
– Кльок! Кльок! – торжествував Толiк. – Я лечу! Дивись, Михасю, я лечу!
– Бодай тобi, – благословив Толiка Михась, розчулено покашлюючи. – Нарештi!
Так Михась навчив орла лiтати.
Минуло два роки. Тримати орла на тещиному обiйстi ставало дедалi небезпечнiше. І хоч як приязно поводився Толiк, сусiди почали нарiкати, непокоячись за своiх курчат. А Толiк вимахав у таке одоробло, що лякав своiм виглядом дiтей, поштарiв, контролерiв i агiтаторiв. Щоправда, якось Толiк на загальну радiсть шугонув Криву Грету, та ще й так, що вона втратила свiй дар, переданий iй вiд бабусь i прабабусь у спадок.
Не любили ii в мiстi. Мiж нами, не проста була бабуленцiя, прикра. Їi остерiгались i намагалися з нею не сваритися, щоб не наврочила. Цiлими днями Крива Грета бiгала мiстом, вертлява, маленька, жилава, з гострими дрiбними оченятами, що дивилися в рiзнi боки, лаялась i сварилася з усiма. І плювала. Добряча змiюка була та Крива Грета. Де плюнула, там чекай неприемностей. А як ви гадали? У нас в Карпатах стiльки намiшано, не розберешся: чаклуни, ворожки, духи, голоси, змii летючi, опришки – ой, стiльки таемниць, лишень ходи, слухай, дивись i записуй! Так ота Крива Грета щоранку зi своеi Чорториi – село таке е в горах, Чортория (ну, я ж кажу!), – чвалала до мiста, як на роботу. Плюватися. А увечерi – назад. І не заявиш же на неi в мiлiцiю, що вона бiгае i плюеться.
І ось Михась якось iде до «Притулку чотирьох» Толiка вигулювати й навчати полювання на дрiбних гризунiв i дещо бiльших тварин, а дорогою прудко чимчикуе Крива Грета, руками розмахуе, розчервонiлася, мiцненька така, енергiйна, сповнена сили. Михась, добра душа, пересадив Толiка на задне сидiння й спинив машину:
– Сiдайте, жiночко. Пiдвезу.
Крива Грета стрiмко застрибнула, а безпутнiй Толiк, допитливий, не може тихо всидiти. Через ii плече перегнувся i своею довбешкою Кривiй Гретi в обличчя:
– Кльок? – питае. – Як ся маеш, бабцю?
Грета тут же й вистрибнула з машини у вiдчиненi дверi – добре, хоч машина ще швидкостi не набрала, – i накивала п’ятами у зворотному напрямку, як заець якийсь. Тiльки ii i бачили. І все.
Вiдтодi, на загальний подив, принишкла Крива Грета. Ну, Толiк! Ну, орел!
Пiсля цього випадку багатьом спало на думку Толiкiв портрет на гербi мiста розмiстити. У профiль.
А тут надiйшла третя Толiкова весна. І коли вона сягла пiку, ця чарiвниця легковажна, й аромати зiгрiтих сонцем квiтучих дерев i трав кого завгодно вже могли звести з розуму, вона, ця весна, нарештi зачепила i чисту душу нашого Толiка.
Їздили вони з Михасем до лiсу. Михась вiдпускав Толiка – лети! Куди-куди… Туди, Толiку! Туди, де за хмарою бiла гора, Толiку… Думав Михась: вже полетить – то полетить. Тепер точно не пропаде. Лети, брате, свiт за очi! Толiк злiтав, i пильнi очi його з висоти бачили тiльки дах Михасевого «уазика», що втiкав до мiста. Толiк легко наздоганяв i переганяв «уазик» i, прилiтаючи ранiше за Михася додому, мирно зустрiчав його, сидячи безтурботно, як i досi, на парканi поряд iз когутом.
І якось Михась iз Толiком нарештi побачили ii, завислу над прiрвою, немов на ниточцi, з розгорнутими потужними iскристими крилами, – ii, юну орлицю-беркута. Затрiпотiло серце приголомшеного Толiка. Ще б пак! Страшенно вiн був у собi не впевнений, почувався таким собi вайлуватим невiльником. Але Михась – справжнiй друг Михась – переконував його:
– Ти що, Толiку?! Ти ж орел! Не будь боягузом, Толiку, вперед!.. Жiнки, вони ж як, – мiркував Михась, з-пiд долонi спостерiгаючи за польотом орлицi, – вони пiснi всiлякi полюбляють. Льва Лещенка, наприклад…
– Кльок! – обурився Толiк.
– Ну або хто кого, – невизначено погодився Михась. – Рiзнi жiнки люблять рiзнi пiснi. Ти ж птах, Толiку, заспiвай iй що-небудь свое, нумо!
Два днi поспiль iздили Михась iз Толiком залицятися до молодоi орлицi-беркута. А на третiй день рано-вранцi Толiк вiдлетiв. Сам. І бiльше не повертався.
Михась та вся його родина, i навiть теща Михасева, засумували. Михась iздив до «Притулку чотирьох». Проте орлiв там уже не побачив. І розумiв, що Толiку добре, що Толiк щасливий, та душа все одно непокоiлася. Звик.
Атож… Беркути – птахи загадковi, гордi та мудрi. А ще вiдданi. Люблять раз i назавжди. Адже розумiють, що iхня вiльна, пронизана синiми гiрськими вiтрами орлина любов робить iх, беркутiв, безсмертними. Тож тут обирати треба: або вареники з вiнегретом щодня, або вiчнiсть. Тут уже хто що обере.
Чоловiчi сльози
Якщо не квапитися i все спочатку, то зателефонуйте до приймальнi дирекцii Чернiвецькоi макаронноi фабрики. І вiдповiсть вам голос нiжний, вкрадливий, манкий, солодкий. Секс-по-телефону поряд не лежав, не валявся. «Ал-л-льо-у… Чернiвецьке-акцiонерне-товариство-з-виготовлення-макаронних-виробiв-слу-у-у-ха-е-е?» І всi одразу бiжать туди. Подивитися – хто! Хто вона, гейша, гетера з голосом, що так багато обiцяе? Хто?!
А там Гутта Сергiiвна… Така жiнка… Красуня, звiсно… Але… Статую Свободи бачили хоч раз? По телевiзору? Забудьте. А бокс? Нi, не жiночий. Дивитесь? Ось! Вона як Кличко! Нi, як Клички. Обидва. Ось така. Проте сентиментальна. Як крокодил. Коли що, очi ii величезнi блакитнi сльозами наповнюються. Надто коли музику «Еммануель» слухае. Чи там пiсню Іглесiаса: мовляв, я тобi просто дзвоню, щоб сказати: «Ай лав ю». Гутта пiдспiвуе i ридма ридае. Та при цьому Гутта з породи жiнок бiйцiвських. Двi в однiй.
Бувають же панi… Подарунки долi. Але хто вам сказав, що Гутта – подарунок? Нi. Тому що щасливою бути не вмiе. Зовсiм. Постае питання, як може Гутта бути щасливою, якщо чоловiк ii замiсть обiцяноi шуби купуе кузов для автомобiля!
Та й справдi, до чого Гуттi шуба? Авжеж, обiцяв. Ну так, примiряла. І що? Вона ж у тiй шубi наче етi, снiгова людина. А кузов… це ж кузов!
А Гутта, хоч яка солодкоголоса на роботi, вдома може лементувати, наче буревiсник. Що до блискавки подiбний.
– Куди? На що я начеплю цей кузов?! – верещить Гутта.
Тут вона мае рацiю. На що б не начепила вона собi той кузов, усюди вiн буде замалим. Тiсним у грудях, плечах, стегнах, колiнах.
Ну що, збагнули, вiд чого сльози? Правильно. Пiдозрiливiсть.
Усе, виявляеться, дуже просто й зрозумiло. Чоловiк Михайло до Гутти iнтерес втратив. Понурий ходить, похнюплений… Замолоду вiн Гутту, хоч i як двое Кличкiв, на руках носив. І щедрим був, немов султан. Подарунки дарував. Програвач «Рига», вазу пiдлогову керамiчну, портрет Єсенiна… І така одного разу мить була… Така романтична… Гутта, коли розповiдае подругам, завжди плаче вiд розчулення. Якось прийшла Гутта до Михайла, на вулицю Стасенка, 38, де вiн iз мамою мешкав. А мама поiхала в санаторiй. А Михайло пiдхопив ii, Гутту, на руки – i понiс! Нiс, нiс… Крiзь однi дверi пронiс. Крiзь другi… Стрiмко так… І все пiд музику. «Реквiем» Моцарта. Адже Михайло музику дуже любить. І ось уже спальня… Останнi дверi. І не розрахував Михайло, вiд щастя абощо, – i гепнув вiн Гутту головою об одвiрок. Ось. Як романтично!
А зараз що? Вечорами затримуватися почав, хитруе… Але Гутта й собi… Чого сидiти сиднем, журитися? Вирiшила спiймати на гарячому. Кiлька разiв облави влаштовувала. Як належить. Зi свiдками… З пойнятими… Не спiймала. Та все одно надii не втратила. Припинила ночами спати. До Михайлового шепотiння дослухаеться, в кишенях його цидулки з номерами телефонiв шукае. Речових доказiв не знайшла. Але спокою також.
І тут подруга розповiла. Мовляв, приiхала до мiста цiлителька одна. З-пiд Фастова. І така вона непiдробно мудра, що вчора взяла i вчення написала. Навiть два. Про духовне зростання жiнок iз надмiрною вагою. Ну щоби пристрасть чоловiковi повернути. Все просто про тебе з Михайлом. Отож, е, Гутто, в горах карпатських водоспад, маленький, непримiтний. «Чоловiчi сльози» називаеться. Отуди тобi треба чоловiка свого тричi занурити з головою. Тричi. І вiн очиститься. І побачить тебе, Гутто, наче заново. Але вистачае цього занурення, Гутто, лишень на рiк. І через рiк його треба знову туди волокти й занурювати. І коштуе це просвiтлiння цiлительки з-пiд Фастова, Гутто, сорок два долари. Особисто iй. А якщо не заплатиш, то не дiятиме…
Вмовити чоловiка виявилося дуже легко. Вiдпочити в горах – що може бути кращим для риболова Михайла. Тим паче на машинi з новим кузовом.
Зупинились вони на нiч, де цiлителька звелiла. Гутта увечерi пошепотiлася з господинею. Та поставилася з розумiнням, позаяк ii хати чоловiки взагалi не трималися, i провела вранцi Гутту з Михайлом до водоспаду iз щебетанням: «Форель, форель…» Звичайно, лячно було Гуттi, але мужньо дiяла вона за сценарiем, цiлителькою розробленим. І шубовснула вона з берега просто у водоспад з криком: «Михайле! Михайлику!» Ну i вiн за нею, рятувати.
Ризик, певна рiч, був страшний. Для кого? Для Михайла, звiсно. Гутта в тому водоспадi, немов кит на мiлкiй водi. Що його «Грiнпiс» рятував. А Михайловi важко. Бо кiлькостi витiсненоi Гуттиним тiлом води якраз вистачило би, щоб Михайла втопити. Тричi вигулькував вiн iз потоку, та до Гутти так i не доплив. Мало не загинув, бiдака. Але Гутта, мужня, сильна, велика i красива Гутта, розтинаючи колiнами течiю пiдступноi гiрськоi рiчки, дiсталася до нього, намацала ногою i витягла зомлiлого на берег. Ось так.
А наступного року не поiхала Гутта з чоловiком у Карпати. А навiщо? Михайлик тепер довiку перед нею в боргу – Гутта його з водоспаду витягла. Хоч i не Нiагара, але чимало чоловiкiв, подейкують, у тому водоспадi втопилося. Тому й зветься вiн у народi «Чоловiчi сльози».
