скачать книгу бесплатно
Аргiдава
Марiанна Борисiвна Гончарова
Украiнська жiноча проза
Свiт сповнений таемниць. Але у своiй повсякденнiй марнотi ми забуваемо про це. І лише у хвилини вiдносного спокою, десь у горах або на березi рiчки, нас раптом охоплюе непередаване вiдчуття краси i гармонii навколишнього свiту. І його вiчноi таемницi, розгадати яку навряд чи комусь дано.
Ось i нова книжка Марiанни Гончаровоi – по сутi, перший ii роман – насамперед про таемницi. Про таемницi, якi зберiгае в собi овiяна легендами Аргiдава – старовинна фортеця на березi Днiстра. І про те, що – нi, не розкрити цю таемницю, а хоча б наблизитися до неi – дано лише тому, хто приходить туди з чистим серцем i добрими намiрами. До цього можна додати, що, як i всi книжки письменницi, «Аргiдава» читаеться на одному диханнi. У чому, взявши ii в руки, ви легко переконаетеся…
Марiанна Гончарова
Аргiдава
© М. Б. Гончарова, 2017
© О. О. Драчковська, переклад украiнською, 2017
© О. А. Гугалова, художне оформлення, 2017
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2016
За допомогу i спiвробiтництво автор вдячний Аркадiю Томульцю, Нiнi Гончаровiй i протоiерею Василю Савчуку, настоятелю храму Св. Константина i Єлени в Хотинськiй фортецi
Аргiдава – давне поселення, фортеця.
Вiкiпедiя
Роздiл перший
Рiпочка
Найпопулярнiше iм’я у нас тут, у Прикарпаттi, – Марiя. В горах, наприклад, кожна друга дiвчинка – Марiя.
Ану гукни: «Марiiiiя!» І зусiбiч до тебе зараз же пiдбiжать жвавi дiвчатка i дiвчата, пiдпливуть молодi матерi, неквапливо пiдiйдуть зрiлi жiнки, приповзуть премилi немовлята i, спираючись на цiпок, пришкандибають допитливi бабусi. Зi слiдами колишньоi вроди. Адже природа лiпить зовнiшнiсть iзсередини. А хiба жiнка на iм’я Марiя може бути недоброю, заздрiсною чи в’iдливою? Тобто – негарною?.. Тож гайда, гукни. Прибiжать, прискачуть, приплентаються. Ну, а якщо не прибiжать, не прийдуть, не приповзуть i не пришкандибають, то звiдусiль ви просто почуете:
– Га?!
І всi вони будуть Марiчками, Марусями, Марiями Іванiвнами, Манечками й Машеньками.
І ось коли одного разу народилася дiвчинка, тато прийшов зустрiчати ii в пологовий будинок, узяв згорток з рiпочкою в шапочцi з рук нянечки i каже:
– Привiт, Марусю!
Рiпочка в згортку спохмурнiла, зморщила мармизку i чхнула.
Всi хором, тато, мама, бабуся та дiдусь, рявкнули:
– Будь здорова, Марусю!
А нянечка:
– А чому Маруся?
І Марусин тато iй:
– А хто? – нашорошено так. – Стоп, стоп! Це взагалi точно дiвчинка? – поцiкавився i з пiдозрою зазирнув у личко згортковi. Потiм на маму глянув суворо, а потiм уже на нянечку зиркнув.
– Дiвчинка-дiвчинка! – хором заспокоiли його мама i нянечка. Тато дуже хотiв доньку.
– Ну тодi Маруся, – вiдразу вгамувався тато i заусмiхався. – Марiя Олегiвна, значить.
Нянечка ображено провадила:
– Н-ну, не знаю, не знаю… А якось оригiнально, наприклад Свiтланою? Не хочете назвати? – i знiяковiла одразу.
Марусин батько вручив iй коробку цукерок i каже:
– Свiтлана? Спасибi вам, звичайно, Свiтлано! Але у нас, бачте, Маруся. Нам подобаеться.
– Ну гаразд, – дозволила нянечка. – Нехай Маруся. Була б здорова.
– І розумна! – додав тато, з обожненням милуючись рiпкою в згортку.
– І талановита! – вступила мама.
– І щоб допитлива! – немов фея iз казки про сплячу красуню, нянечка Свiтлана махнула вслiд згортковi букетом квiтiв, нiби чарiвною паличкою.
Рiпка з-пiд мереживного трикутничка зацiкавлено повела очима за хризантемами, котрi чарiвливо розсипали довкола невагомi, нiжнi своi осiннi пелюстки. І тi затанцювали, закружляли: фрррр!..
З нотатника
Справжнiй маститий письменник N., замисливши книгу про таемницi старовинноi фортецi, як би вчинив? Зачесав би шевелюру довгу, сивувату назад снопом i в косичку, оголив би натхненне чоло високе бiле, почав би ходити рiзними вiдомствами i, широко вiдчиняючи дверi ногою, з порога поважно промовляти:
– Я вiдомий письменник, я лавреат N., пишу книгу про фортецю вашого нiкчемного маленького провiнцiйного мiстечка, в якому навiть нормального ресторану немае. Але нiчого, нiчого, от коли ми з вами видамо книгу…
Вiн не економить на рухах та гучностi, його стае багато в невеличкому кабiнетi, i, що важливо, вiн упевнено всiдаеться без запрошення якомога зручнiше i гайда описувати, як завдяки його майбутнiй книзi розквiтне туристичний бiзнес у мiстi А. на околицi якого стоiть вiдома цитадель. І не простiй книзi, а на крейдованому паперi. Звiсно, вона буде дорогою, – впевнено заявляе N., – i серцю кожного, i по грошах, але ж то буде книга на вiки. Вона перевидаватиметься, ви даруватимете ii найiменитiшим гостям.
Одне слово, бачу, ви все зрозумiли, i долонею по глянцевiй стiльницi – лясь, прибивши в зародку очiкуванi несмiливi заперечення: грошi наперед, бо iнакше втратите шанс.
І ось що я вам скажу: дадуть. Адже я читала Ільфа i Петрова та, на жаль, знаю письменника N.
Сповнений палкоi любовi до себе i киплячоi невтомноi злоби до iнших, неймовiрноi пробивноi сили i – що дуже важливо – фантастичноi працездатностi, вiн володiе гiдним заздростi вмiнням: за нiч, протримавшись на кавi, коньяку та цигарках, склепати добротний роздiл. Або й два, коли нiч лiтня та тепла. І мiсяцiв за два – книгу. А вже розповiдати про тих, iз ким вiн запанiбрата, та нахвалятися про тридцять п’ять тисяч самих кур’ерiв – то це вiн просто майстер, актор-вiртуоз.
Отже, хоч прийом давно вiдомий, змальований у лiтературi, вiн, як i ранiше, дiевий. Ось як слiд розпочинати роботу! З певнiстю в завтрашньому днi. І в пiслязавтрашньому також. А я, на жаль, боягузка i слабачка. Нерiшуча, невпевнена в собi, повсякчас думаю: та куди менi! І бiля фортецi тiеi упадаю з усiх бокiв, либонь, десятки рокiв уже. З дитинства. То намагаюся взяти ii штурмом, лечу стрiмголов, беззбройна, наiвна, з роззявленим вiд захвату ротом, готова дiзнаватися, пiзнавати, вiдкривати, мовляв, подiлися, благаю, я ж не заподiю шкоди. А вона не здаеться. Мовчить, не вiдповiдае. То роками веду облогу: вештаюся довкола, розмовляю з археологами, з реставраторами, чiпляюся до наукових працiвникiв, гуляю неподалiк, сиджу бiля рiчки, спираючись спиною на фортечний мур. Торкаюся каменiв, мацаю, вглядаюся, подумки запитую. А вона, неприступна, взагалi нiби на мене не зважае, не вiдгукуеться, пихата, холодна, мовчазна. То зайду з головного входу через великий дерев’яний вiчний мiст, то з боку Днiстра, дiставшись моторним човном з допомогою друзiв. То вiддаю мзду за вхiд, як звичайний турист, то забiжу нелегально, таемними стежками, в обхiд. То приходжу побути наодинцi, коли немае нiкого, лише вона i я, стою, дослухаюся. То заявлюся до фортецi в днi iсторичних реконструкцiй, коли грае вона з новими поколiннями в баталii, битви, облогу та штурми, грае не всерйоз, легко, пiдсмiюючись, мовби кiшка з мишкою, мовляв, ну-ну, спробуйте. Ти менi нiхто, – неначе каже вона менi, – й сили в тебе недостатньо, i душа в тебе, як я бачу, дрiбна, й намiрiв твоiх я не вiдчуваю, неконкретнi вони, твоi намiри, туманнi вони, намiри твоi. Таких чимало тут було в усi вiки, i нiхто, жоден, не взяв мене нi силою, нi ласкою, нi вмовляннями, нi обiцянками. Так, траплялося: стояли у дворах моiх рiзнi люди, билися та вбивали одне одного, палили, руйнували, знищували, проте жоден, жоден таемниць моiх не дiзнався i не забрав.
Вона притягуе мене так, нiби в минулому життi я мала до неi близький, практично родинний стосунок. Якби ж знати! Так, я ходжу туди часто, вештаюся фортецею i навколо неi довго, обов’язково веду туди своiх гостей, роздивляюся ii чужими очима. І, здаеться, я там пам’ятаю i знаю все: кожен камiнь, кожну сходинку. Руки моi пригадують дотики до холодних стiн i дерев’яних перил мостiв та сходiв, серце мое пам’ятае страх висоти, коли пiдiймаешся на найвищу вежу i з неi дивишся додолу. Ноги пам’ятають, як бiгти потiм до Днiстра, куди i як ставати, перестрибуючи з каменя на камiнь, щоб не послизнутися, не впасти. Менi здаеться, я пам’ятаю i вiдчуваю ледь вловимий з минулого запах вогнищ, диму, мокроi вовни, шкiри, коней. Залiза запах iдкий такий, що вiдчуваеться в ротi. Я вiдчуваю запах бруду, кровi, згарищ. Скошеноi трави та гнилих водоростей. Коли я приводжу туди гостей своiх, завжди запитую, зазираючи допитливо в обличчя:
– Ти вiдчуваеш запах? Вiдчуваеш?
– Так, – зазвичай вiдповiдае мiй гiсть, дослухаючись до себе, – пахне рiчкова вода. І ще… Камiння. Пахнуть стiни. Чимось iще. Не второпаю, чим.
Я прожила поряд iз нею кiлька життiв. І коли б не приходила туди – а приходила я часто i проводила там всерединi багато часу – почувалася емiгранткою. Знадвору мiнявся устрiй, на символiчнi трони – бiльшi та меншi – вилазив то один, то iнший з тих, що обiцяли послужити народовi, здебiльшого черговий негiдник, що пiдгрiбав пiд себе довгими руками все. Змiнювалося життя, змiнювалися мiста i села, змiнювалися цiнностi, змiнювалася мода, зникали назавжди однi люди, народжувалися, росли та дорослiшали iншi. А в Аргiдавi все залишалось, як ранiше. Неприступнi стiни злегка кришилися вiд вiтру, дощiв i снiгiв, погано росла трава, а дерев споконвiку там не було. Зрiдка в Аргiдаву залiтав птах, але нiколи не оселявся там усерединi, не будував гнiзда. Не було в Аргiдавi нi комах, нi плазунiв, нi дрiбних гризунiв, немовби життя оминало ii, боялося там оселитися, неначе Аргiдава була безлюдною, готовою для чогось, штучною планетою. Хоча, як менi здаеться (та чого там – я певна!), вона сама по собi була живою: нервовою i чутливою.
Роздiл другий
Маруся
…І вiдчувала я, що менi давно вже час, час. Але фортеця не здавалася. Була неприступною i мовчазною, поглядаючи пихато i зверхньо на мене, що прибiгала туди дедалi частiше i просила про милiсть бесiди тихоi, майже безмовноi один на один, про дозвiл почути, осягнути i розгадати, даючи обiтницю не нашкодити.
– Не ти! – наче говорила вона понуро. – Безнадiйнi спроби твоi. Не ти! Не зможеш. Не ти! – грубила вона менi: – Дурепа ти. Дiвка нерозумна та легковажна, – глузувала.
Он як?! Не я?!
І тодi я вигадала Марусю, свою героiню, свое вiдображення. Хоча… Маруся – це не я. Ну, або майже не я. Або не зовсiм. Вiдмiннiсть мiж нами в тому, що Маруся-персонаж значно краща за мене, авторку. Вона смiливiша, рiшучiша, кмiтливiша. Шляхетнiша. І… бiльш довiрлива.
І, врештi-решт, вiдповiдальностi в мене менше, бо щойно вона, Маруся, потрапила до цього рукопису, облаштувалася там, вона одразу ж зажила своiм життям, почала поводитися так, що я, авторка, не припиняла дивуватися i здiйснювати вчинки, на котрi я сама нiколи б не зважилася.
* * *
Вперше Марусю привели до фортецi батьки. І ще з ними був друг батькiв, колишнiй однокласник Оленки та Олега, Тищенко. Професор Тищенко. Коли професор увiйшов до будинку – легкий, кiстлявий, пiдсушений сонцем, – вiн сiв поряд iз п’ятирiчною Марусею, простягнув iй руку i вiдрекомендувався:
– Тищенко.
– Маруся, – серйозно вiдповiла Маруся. – Тищенко – це твое iм’я?
– Так. Це мое iм’я, – вiдповiв Тищенко.
– Іншого iменi в тебе нема? Лише одне? Як у кота? Тишко?
– Гаразд, називай мене Тишком. Як кота, – засмiявся Тищенко.
Маруся погладила Тищенка по щоцi.
– Тишко.
Тищенко засмiявся, великою мiцною рукою притис ii долоньку до своеi щоки i поцiлував ii крихiтну лапку.
Ну нарештi ii привели туди. З одного боку за руку ii тримав Олежик, ii тато, з iншого – Тишко. Привели ii на Турецький мiст, i дiвчинка глянула додолу: ааах! Зойкнула, запаморочилося в головi. Внизу лежала Аргiдава. Вони з подругою Мiрою облазили на той час, як iм здавалося, всi загадковi для п’ятирiчних дiтей мiсця. Але це! В iхньому рiдному мiстi! Казкова i справжня, велична i неприступна. Їi не могли вмiстити Марусинi очi. А також ii маленьке серце. Маруся задихалася, кашляла, полилися сльози. Того разу вона розревiлася i не наважилася спуститися донизу. Батьки, Олежик та Оленка, зрозумiли це як вередування, а дядько Тищенко, Тишко, з пильним та гострим оком, поставився до ii слiз зi спiвчуттям. Коли прийшли додому, за обiдом вiн багато цiкавого розповiв про фортецю.
* * *
Довго боялася Маруся. Всередину зайшла, мабуть, аж за кiлька рокiв пiсля знайомства. Либонь рокiв через п’ять. І вiдтодi бiгала туди постiйно. І не було для Марусi принаднiшого мiсця на свiтi. Вона бiгла до Аргiдави, коли була щасливою, ходила поплакати, коли засмучувалася. Як то кажуть, у горi i в радостi. Часто просто стояла на Турецькому мосту, i вони – Аргiдава та дiвчинка – дивились одне на одного. Й обидвi почувалися безсмертними. Маруся – тому, що була ще дитиною, а в дитинствi всi безсмертнi. Фортеця – тому, що була справдi вiчною, iснувала завжди. Вони обережно рухалися назустрiч одна однiй з рiзних бокiв. І з якогось дня фортеця раптом почала впiзнавати людину, дiвчинку Марусю, вони стали не чужими. За якоi б погоди не пленталася Маруся туди, раптом саме над ними – над нею та фортецею – розвiювалися хмари, припинявся дощ, стихав вiтер, i навiть протяги, що притаманнi старовинним замкам i фортам, намагалися не турбувати зайвий раз. Навкруги могли бути гроза та буревiй, снiгопад i заметiль, а у фортецi робилося тихо i спокiйно, сухо i безвiтряно. Аргiдава, жива, загартована випробуваннями, тисячу разiв вiдроджена з попелу, переповнена, перенасичена людськими почуттями – ненавистю, люттю, страхом, любов’ю, мужнiстю та звитягою, – пам’ятала i народження, й смертi, чула останнi стражденнi стогони та вiдчайдушнi бойовi кличi, була нiмим свiдком пiдступних пiдлих iнтриг та убивств, полону невинних, вiдкупу винних, вона, самотня, то замерзала в крижаних лещатах зимового Днiстра, то розжарювалася в киплячiй вiд пожеж водi, безмовно страждала i руйнувалася, вiдчайдушна, шалена, сиротлива й тужлива, вона, велична, раптом почала приглядатися та дослухатися. Дослухатися i придивлятися. До Марусi. І надсилати знаки. І надсилати випробування.
Чому, чому?.. Бо вiрила.
* * *
І найвiрнiшим посвяченим другом у цьому впiзнаваннi двох – фортецi та Марусi – був Тишко, великий друг Тишко. Мiж ними була таемна домовленiсть: Тишко привозив Марусi «секретнi» книжки, вiдеофiльми, свiтлини розкопок. Вони годинами сидiли в дитячiй, вони могли увесь день вештатися фортецею, невпинно балакаючи. Точнiше, Маруся – запитуючи, Тишко – вiдповiдаючи, докладно, запаморочливо цiкаво. Коли вiн приiздив, Маруся бiгла до нього перша, смикала його: «Привiз? Що ти менi привiз?», хапала його за руку в нападi ревнощiв, скиглила поряд, коли вiн обiдав або теревенив з батьками про дрiбницi, вона благала, щоб якнайшвидше… І Тишко, справжнiй вiрний друг, радiсно поступався.
Коли iй виповнилося шiстнадцять, Тишко не приiхав. Обiцяв. Але не приiхав. Батьки приховали вiд неi в ii день народження, що Тишко раптово помер. Не хотiли засмучувати. Проте Маруся i без того була похмурою, невдоволеною, бурчала. Казала, що Тишко ii покинув, почувалася нещасною, бо мала намiр урочисто оголосити йому, своему улюбленому друговi, що вже вирiшила, куди вступатиме, де i чого навчатиметься. Була певна, що Тишко зрадiе. А вiн навiть не зателефонував. І, вештаючись знiчев’я будинком, вона не витримала i зателефонувала йому сама. Вигадала навiть щось на зразок:
– Ану вiтай мене! Ти що, забув?
Маруся та ii батьки, Оленка й Олежик, поiхали прощатися з другом через два днi… Маруся йому сказала, як i хотiла. Вона сказала, обережно торкаючись нерухомого його плеча:
– Тишко, я йду в археологiю. Ти не заперечуеш?
З нотатника
Менi, щиро кажучи, вона важко давалася – ця книга. Кiлька разiв я схоплювалася з-за столу, сама на себе кричала, сердилася, кидала роботу i йшла геть. Назавжди. До сусiдньоi кiмнати або до кухнi. Господи, як багато я iла через усi цi прикрощi! Я ж повсякчас щось жувала. Двiчi видаляла файл, вбивала крок за кроком. «Зберегти?» – «Нi!» – забивала я курсор у варiанти вiдповiдi, файл переходив у кошик, я мстиво обирала опцiю «Очистити кошик». Вставала, струшувала руки, робила сiм’i офiцiйну заяву: «Вбила Аргiдаву» – i знову рiшуче перла до холодильника. Але рукопис все одно звiдкiлясь випливав, i мiй хитрий ноутбук, теплий та живий, привiтно iнформував: «Останнiй файл, який ви вiдкривали, – „Аргiдава“. Вiдкрити?»
Я похмуро сопiла i малодушно вiдповiдала: «Не знаю…»
А ноутбук наполегливiше: «Вiдкрити? Так? Нi? Чого мовчимо?»
«Ну, вiдкривай. Чо!» – понуро вiдказувала я.
Досi не збагну, як йому, моему комп’ютеровi, вдаеться зметикувати i зрозумiти, що треба видалити назавжди, а що зберегти i знову пiдсунути потрiбноi митi. От якби й чоловiки, думаю я, були такими ж уважними та кмiтливими, як мiй комп’ютер…
Менi дуже важко давалася ця книга. Я так давно i так сильно хотiла про це написати, що коли сiдала працювати, пальцi не встигали за думкою. Водночас мене починало лихоманити, трусити, нудити, болiли очi та голова, завершувалося все сльозами, сварками з усiма, хто трапиться пiд руку.
Я багато iздила, шукала, сидiла в неопалюваних архiвах картинних галерей, соборiв, закритих для вiдвiдувачiв сховищах бiблiотек, де стояв такий безпросвiтний застояний запах книжкового пилу, що тривалий час у мене лилися сльози, не вiдпускав сухий кашель i допiкав алергiйний нежить.
Роздiл третiй
Не взяли!
– Тому, що ти дивна. Так вони сказали. Ти дивна. Це не я кажу, Марусю, це вони так кажуть. Ну ти сама помiркуй. От пригадуеш той випадок, коли ми грали в «пекаря»? А ти раптом завмерла, втупилася кудись удалечiнь i мовчиш. І не бачиш нiкого й нiчого. Вони кажуть, що через тебе наша команда завжди програе. Бо ти впадаеш у задуму. І застигаеш нi в сих нi в тих. І ще Вовця сказав, що лячно дивитися в твоi очi. Ось чому тебе не взяли. А нас iз Раюнею взяли. Нi, я вже звикла! Я знаю, що ти впадаеш у задуму, нiби в грi «Замри-вiдiмри», що ти в цей час вигадуеш. Щось. Або бачиш когось.
А ось вони – нi.
* * *
А як все починалося…
Великий двоповерховий австрiйський будинок. Кiлька дружних родин мешкали там, у цьому мiцному добротному розумному домi: теплому взимку, прохолодному влiтку. Будували його освiченi австрiйськi майстри. На вiки. До слова, коли через багато рокiв на цьому зручному мiсцi, в центрi мiста, вирiшили збудувати якусь владну споруду для чиновникiв усiх мастей та рiвнiв, будинок не захотiв помирати. Його намагалися розiбрати за допомогою вiдбiйних молоткiв – вiн стояв. Приiхав кран, i будинок заходилися бити спецiальною гiгантською залiзною грушею. Вiн все одно впирався i продовжував стояти. Будiвельники розiбрали дах. Почалася злива. А будинок вперто i вiдповiдально не пропустив досередини анi краплини. Немовби вирiшив триматися до останнього, позаяк iз самого початку не планував здаватися i з доброго дива вмирати. І тодi його пiдiрвали. На його мiсцi збудували чотириповерхову споруду з бiлоi цегли. У нiй холодно взимку, душно влiтку. До того ж пiд час землетрусу споруда дала трiщину й просiла. У кожному кабiнетi тiсно сидять чиновники та чиновницi. Безкiнечно п’ють гидку розчинну каву, палять, плiткують, сваряться з набридливими вiдвiдувачами, одне слово, вдають, що працюють. Ну i держава вдае, що платить iм зарплатню.
Пiсля загибелi будинку всi дерева навколо всохли. Вони не прокинулися навеснi. Кажуть, що вони замерзли, не звиклi до тогорiчних нетипових морозiв. Але насправдi дерева пiшли iз життя з власноi волi. Слiдом за будинком. Таке трапляеться. На знак скорботи. Таке бувае.
* * *
Хороший, надiйний був у центрi мiста будинок. Живий, чуйний i мiцний. Вiн вигинався, щоправда, не м’яко та овально, а кутами, неначе був складений iз кубiв. Гадаю, ранiше, на початку ХХ столiття, то був один невеликий особняк, до якого почали прибудовувати i добудовувати квартири – спершу в лiнiечку, потiм праворуч, затим лiворуч. А поряд з оцим будинком, куди одного дня принесли благословенний пакуночок з рiпочкою на iм’я Маруся, вiддiлений невеликим садочком та квiтником, стояв iще один двоповерховий, але сучасний, либонь, один iз перших у мiстi, чотириквартирний будинок з маленькими непристосованими кухнями, великими холами внизу при входi, де можна було навiть за бажання танцювати, з дивним незручним плануванням кiмнат i без зручностей, навiть без водогону. Його у нас чомусь називали «Жовтий дiм», хоча вiн був сiрого кольору, зi свiжою шорсткою «шубою» на всiх зовнiшнiх стiнах. Увесь великий двiр, в кущах бузку, квiткових клумбах i фруктових деревах, був оточений приватними будинками з живоплотами, де також росли дiти вiд шести до сiмнадцяти рокiв. Дiти збиралися або бiля «Жовтого будинку», або в сусiдньому занедбаному парку iменi Пушкiна, разом натхненно гралися в «Бариня прислала сто рублiв», у класики, в штандер, у бадмiнтон, в цурки, у козаки-розбiйники, iншi чудовi iгри, в котрi давно вже не бавиться дитячий народ. Щоправда, Маруся частенько потрапляла в розпал гри, а часом i просто до фiналу, через вечiрнi уроки в музичнiй школi. Але зате пiд час канiкул, у вихiднi, якщо ii не вiдвозили до бабусь-дiдусiв, вона гралася з дiтьми мало не цiлими днями!
І ось якось влiтку вся компанiя зникла. Доки Маруся, нетерпляче пiдганяючи хвилинну стрiлку на годиннику iз зеленавим фосфорним слоном, вiдсиджувала обов’язковий час за фортепiано, чула у вiдчинене вiкно: «А Вовця вийде?», «А Мiра вийде?», «А Таня вийде?» – це бiгали одне до одного ii друзi-сусiди, й ось коли вона вийшла надвiр, з’ясувалося, що нiкого, абсолютно нiкого у дворi немае. Куди всi подiлися? На ганку сусiднього особняка сидiв сусiдчин син Варерiк, чистив овочi на всю велику – семеро дiтей – родину й одночасно жував уже почищену сиру картоплю.
– А де всi? – запитала Маруся.
– Пiшли кудись, – байдужим тоном вiдповiв Варерiк, граючись маленьким ножем.
– Куди це?! – Маруся почала роззиратися навколо, але нiкого не побачила.
