скачать книгу бесплатно
– А не знаю, – Варерiк ножем зосереджено виколупував червивинку з картоплини, вiдкушуючи з неi горбики та нерiвностi.
– А Вiталiк де? (Вiталiк був Варерчиним братом, на один рiк старшим, вони мiцно дружили.)
– Вiталя також iз ними пiшов, – солодко цямкав картоплею Варерiк. – Усi пiшли.
– І Раюня?
– Ага.
– А ти чому не пiшов?
– Покараний. Я вчора у кiвш екскаватора залiз! – похвалився Варерiк.
– Навiщо? – Маруся заздрiсно дивилась, як точиться соком картопля на бiлих зубах Варерiка. Особлива, як вона вважала, картопля, таемнича картопля, чи то батат, чи ще щось, – припускала дiвчинка, вже тодi начитавшись рiзних пригод за участi хлiбних дерев, трюфелiв та солодкоi картоплi.
– Навiщо ти залiз у кiвш екскаватора? – повторила вона запитання.
– Та! – вiдмахнувся Варерiк. – Покататися хотiлося. А екскаваторник побачив. Привiв додому. За вухо, гад, схопив. І привiв. Диви, яке червоне.
– Так у тебе обидва вуха червонi.
– Мама ледь друге вухо не вiдiрвала. Сказала, нiчого солодкого бiльше, крiм картоплi та моркви. От я i жеру. Моркви я вже поiв, а зараз картоплю ось…
– А тобi… тобi смачно?
– Ага! – з iнтонацiею Тома Сойера хвалькувато причмокнув Варерiк. – Хоч куснути?
– Так, – чесно зiзналася дiвчинка. Нiколи вона не куштувала сироi картоплi. Нiколи батьки не давали iй такоi пiнно-соковитоi картоплi. Такоi з вигляду апетитноi, хрусткоi солодкоi картоплi.
Варерiк простягнув почищену половинку в бруднiй лапi:
– На. Бери. Назовсiм. Чуй, тiки так: ти дочисть цибулю i моркву, харе? Я зара’.
Зiстрибнув з ганку i, босий, у зелених шортах, чкурнув за рiг i також зник.
Картопля виявилася звичайнiсiнькою сирою картоплею, нiчого особливого або таемничого. На ганок вийшла тiтка Катерина, побачила, що сусiдська вчительська донька невмiло, проте старанно колупае ножем моркву, з розумiнням по-совиному угукнула, вперлася кулаками в боки i з максимальною силою звуку загрозливо заволала кудись удалечiнь:
– Вар-рре-ерiк! Варррре-е-ерiк, зарррраза, приб’ю тебе зовсiм, Варерiк!
Варерiк не вiдгукувався. І взагалi нiхто не вiдгукувався. Тiтка Катерина погукала ще Вiталiка, потiм Льончика, знову Варерiка, знову угукнула, мовчки вiдiбрала у Марусi нiж, пiдхопила миску з недбало почищеними овочами й, не кажучи нi слова, увiйшла в дiм. Маруся залишилася на ганку винувато й понуро догризати сиру картоплину й дивуватися, куди ж усi подiлися.
По обiдi, ближче до вечора, подруга i сусiдка Мiрочка стукнула у вiконце, мовляв, виходь.
– Тiльки заприсягнись менi, Марусю, що ти нiкому не скажеш, що я тобi сказала, i нiкому не скажеш, що ти обiцяла, що нiкому не скажеш! – прошепотiла Мiрочка, коли вони видряпалися на стару сливу-угорку, де зазвичай дiлилися секретами та розмовляли про серйознi речi.
– Як заприсягтись?
– Ну, скажи так: та щоб я стала товстою i прищавою, та щоб я провалилась на академконцертi, та щоб я заграла лiву руку, та щоб у мене зник музичний слух! Та щоб на мiй день народження! батьки забули! мене! привiтати! І щоби всi-всi забули привiтати i нiчого, нi-чо-го, абсолютно нi-чо-го не подарували!
– …нiчого не подарували, – зi сльозами в голосi, холодiючи вiд жаху, повторила Маруся страшну обiтницю, – нi-чо-го. Всi-всi. І бабуся щоб нiчого. І дiдусь. І сестра Лiна. І тiтонька моя, i дядечко. І сестри всi двоюрiднi та троюрiднi. І нiколи? – В голосi ii забринiли сльози.
– Нiколи, – категорично пiдтвердила Мiрочка.
Простодушна Маруся одразу ж була готова забути дату свого народження назавжди, нiколи не отримати цуценя в подарунок. Але дiзнатися, куди водночас подiлися дiти всього двору, немовби iх забрав щуролов iз сопiлкою, iй було необхiдно.
Мiрочка не iнтригувала, не грала очима й не шантажувала. Маруся було ii другом, i Мiра хотiла з нею подiлитися. Мiрка була добра людина. Та, власне, i зараз вона молодчина.
– Ти знаеш, що пiд старим мiстом е пiдземний хiд?
Пiдземний хiд! – У потилицi зашумiло, залоскотало в носi, дихнуло принадною таемницею. Маруся похитнулася i ледь не гепнулася з дерева – пiдземний хiд! Отже, вiн е?! Отже, правда. Вони були там, у пiдземеллi! Вони там були. І мене не взяли з собою! Дурний рояль. Дурнувата музична школа. Дурнуватий Бах. Все дурне! Вони мене не дочекалися! Як вони могли?! Це я, я мала увiйти туди першою, тому що, ну як же ж?! Хто iм розповiдав про одеськi катакомби, про пiдземелля Киiвськоi лаври, про пiдземнi ходи Гатчини, про таемнi пiдземелля Шамбали, врештi-решт – все-все, розказане Тишком, коли вона зливалася зi стiною i робилася непомiтною, щоб ii не вигнали спати, бо пiзно, а завтра до школи, i дали послухати, про що говорять Тишко та його друзi, з далеких мандрiв повернувшись!
– Та вони й не збиралися тебе чекати, – Мiрочка знизала плечима: – Розумiеш, Вовця сказав, щоб тобi нi слова не говорили, бо ти дивна…
І далi Мiрочка розповiла, як усi обговорювали, що Маруся замислюеться раптом про щось, неначе засинае стоячи. І – страшно дивитись iй в очi.
– І клич – не клич, ти стоiш i бачиш щось для нас невидиме. І бурмочеш щось невиразне. А раптом ти ось так замреш у пiдземеллi, що з тобою тодi робити, як вчинити? Кликати батькiв? Тодi всi дiзнаються. Буде скандал. Тому тебе вирiшили не брати.
Марусю просто вбило навiть не те, що iй не вiрили i не взяли до компанii у пiдземелля, що чомусь боялись i, по сутi, зрадили ii великодушних батькiв, котрi дозволяли збиратися у них вдома, гратися допiзна, брати додому будь-якi книги, слухати будь-якi платiвки, нi. А те, що до компанii потрапила молодша сестра Мiрочки, Раюня! Раюня! Котра завжди доповiдала батькам про всi проступки та провини Мiрочки та Марусi, маленька боягузлива Раюня, яка боялася собак, котiв, курей i любила манну кашу! Манну кашу! Раюню взяли, а Марусю нi!
– А ти, Мiрко?! Ти?! Чому ти не сказала iм, щоб мене також взяли?! Чому ти пiшла без мене?!
Гiрко ридаючи, Маруся злiзла з дерева, обдерши лiкоть, розвернулася i пiшла додому. Як жити далi, як дружити з оцими зрадниками, куди, на який незаселений острiв пливти на саморобному плоту по рiчцi Прут, зiбравши в торбинку найнеобхiднiше: пару цукерок, пляшку лимонаду, книжку «Таемничий острiв», теплi шкарпетки, лiхтарик, кота Тяпу, два бутерброди iз сиром, один для неi, другий для Тяпи. Або три. Два для Тяпи. Як далi вчитися на «вiдмiнно» з усiх предметiв та за поведiнку, як рости великою i красивою, смiятися, досягати успiху в навчаннi, спортi та працi, як читати книжки i не думати про цей страшний день, кого запрошувати на днi народження та передноворiчний вечiр, щоби прикрашати ялинку з татом i iсти мандарини, горiхи та цукерки, що iх дiдусь до Нового року надiслав з Одеси? Як жити?! Як далi жити?!
У Марусi болiло всерединi, в горлi та нижче, вона прикладала руку до правого боку грудей i скаржилася мамi, що iй болить серце.
Як же я ii розумiю, мою Марусю. І вiдчуваю ii бiль. Зараз, переживши чимало всiляких кривд i розчарувань, образ i обманiв, я знаю, що там, у дiлянцi грудей, болить душа. Гуде нечутно для iнших, i нестерпне це гудiння викликае бiль в усьому тiлi.
Мiрочка, добра подружка, потрюхикала за своею Марусею, забiгаючи вперед i зазираючи iй у заплакану фiзiономiю, примовляючи: ну що ти плачеш, знаеш, як там було страшно, ти б там дуже налякалася.
– Невже?! – скривджено завивала Маруся. – Ти ж не злякалася?! Раюня також не злякалася? Чого б це було менi боятися, коли ми всi разом?!
– Все одно страшно. Нiби всi разом, а кожен боiться наодинцi. Мiж iншим, Раюня взагалi йшла iз заплющеними очима, я тримала ii за руку.
– А ти, – шморгнула Маруся носом, – ти також боялася?
– А я… – Мiрочка, розумна, розсудлива Мiрочка, помовчала i стиха додала: – Я мусила собi довести.
Мiрочка тодi категорично вiдмовилася показати Марусi, де розташовано вхiд. Натякнула лишень, що недалеко, що донизу веде драбина з перекладинами, нiби до звичайного пiдвалу, а потiм у стiнi виявилися i вiдчинилися важкi розбухлi дверi на iржавих завiсах. І перш нiж увiйти крiзь них, кожному з учасникiв випробування дали плаский недопалок парафiновоi свiчки, нести його слiд було на складених разом, як для хресного знамення старовiрiв, вказiвному та середньому пальцях, щоб не обпекти руки, i недопалок мiг догорiти будь-якоi митi. Із цим недопалком у пальцях однiеi руки та Раюниною мокрою вiд страху лапкою в другiй Мiрочка йшла спецiально намальованим на клаптику паперу маршрутом. (Маруся скиглила, схлипувала, проте уважно дослухалася до Мiрчиноi оповiдi. Карта! Спецiально намальована карта! А мене, Марусю, не взяли!) Вони йшли прямо, потiм праворуч, потiм лiворуч, потiм знову праворуч, йшли зiгнувшись, а прохiд ставав дедалi нижчим i вужчим. (Не взяли!!!) І тiльки згодом, протиснувшись боком, майже повзучи, вони потрапили у велике, зi склепiннями, примiщення з грубо збитим дерев’яним столом посерединi, на ньому стояла гасова лампа i кiлька високих парафiнових свiчок у мисочцi. За столом сидiв, прокравшись туди заздалегiдь, Вовця Марущак i ставив у спецiальному списку галочки: мовляв, дiйшла i не пискнула, випробування пройдено. І на запитання, чи був це глухий кут, а якщо не був, то куди хiд вiв далi, Мiрочка знизала плечима. Тодi iй було не до запитань. Мiрочка доводила собi, вiдповiдала за Раюню i взагалi – було доволi страшно. «Ну ось, – думала Маруся й знову схлипувала, – вона так i не дiзналася, чи прямуе кудись далi той пiдземний хiд». (Якби мене взяли, я б дiзналася!) І на запитання: для якого такого таемного товариства, для яких таких героiчних справ вiдбувалися цi випробування Марусиних начебто вже й не друзiв, Мiрочка так i не змогла дати притомноi вiдповiдi, адже компанiя бiльше туди не збиралася i нiчого такого таемного здiйснювати не планувала. Вочевидь, фантазii Вовцi Марущаку на бiльше, нiж саме випробування, забракло. Але багато рокiв Маруся пам’ятала, що ii не взяли i що вона «мусить довести».
Саме Мiрчина фраза про «довести собi» заспокоiла Марусю. Вона витерла сльози i шмарклi, вона подумки заприсяглася «до-вес-ти». Також довести собi. Що? Як «що»? Те ж саме, що й Мiрочка. Та щось iще, що сформулювати тодi для себе не змогла. Таемниця пiдземного ходу була надзвичайно принадною. Маруся мала передчуття, що це пiдземелля ще вiдiграе в ii життi важливу роль. Яку – вона тодi не знала, проте iнтуiцiя, ii вiдданий напарник i друг, нiколи не пiдводила, не розчаровувала й не обманювала.
Ох, е таке загадкове слово «серендипiтi». І той, хто розумiе, що це таке – вмiння бачити i читати знаки, передбачати подii, – живе значно цiкавiше, нiж тi, хто просто пливе за течiею, байдуже озираючи зеленi або скелястi береги.
Готувалася «доводити собi» Маруся дуже довго. Багато рокiв. І ображалася тодi довго. Тим паче що дала слово мовчати i не виказувати свою поiнформованiсть. Тож iй доводилося бути привiтною з усiма своiми колишнiми вiрними друзями з двору, кликати iх на днi народження i на «прикрашати ялинку», виносити бадмiнтоннi ракетки i татiв розкiшний баскетбольний м’яч, давати покататися свiй велик i навiть своi дволезовi ковзани, на якi став i поiхав, не треба навiть тримати рiвновагу, вони самi тримають.
Терпiння Марусi не бракувало. Нарештi, манiвцями, вона з’ясувала, що органiзував усе саме Вовця Марущак, найстарший iз iхньоi компанii, що саме в нього виявилися великi iржавi ключi вiд входу до пiдземелля. І знову ж таки, доклавши максимум дипломатичних здiбностей, а також iз допомогою пiдкупу (баскетбольний м’яч, шоколадка «Оленка», спортивна скакалка) Маруся дiзналася, що пiдземний хiд починаеться пiд архiвом. Тобто практично поряд iз домом. Знову-таки, збагнула Маруся, вхiд був десь iззовнi, iнакше до нього не змогли би пройти так багато ii друзiв (колишнiх друзiв, «мене, Марусю, не взяли!»).
Згодом iншi подружки, включно з Мiрчиною сестрою Раюнею, робили спроби розповiсти Марусi про випробування пiдземеллям, але вона щоразу зупиняла цi намагання. По-перше, щоб цi дурепи не порушували обiтницю. По-друге, щоб це якось не вплинуло на ii власну обiцянку про музичний слух та подарунки вiд усiх-усiх, особливо якщо цуценя, а по-трете, iй уже було цiкаво розслiдувати все самiй i вiдшукати люк.
І вона знайшла його.
Через два роки, закреслюючи у своему таемному списку пiдозрюваних мiсць уже перевiренi та обстеженi, навчаючись дедуктивного методу за Конан-Дойлем, вона знайшла вхiд до пiдземелля: квадратний люк, пласка накривка, оббита бляхою, нiбито вхiд до пiдвалу, мiцно замкнений на два великих амбарних замки, а насправдi – вхiд до таемницi. І все склалося: Вовця Марущак був сином директора мiського архiву i ключi просто мiг поцупити, а вiдтак покласти на мiсце. Адже в директора обов’язково мають бути ключi вiд пiдземелля, що розташоване пiд його архiвом. І не було такого дня, щоби, минаючи архiв (а вона тепер щодня навмисно проходила повз архiв до школи чи до вчителя музики), вона не думала: «Мене не взяли! Ну нехай. А я доведу!»
З нотатника
Якось я тяжко захворiла на грип, та ще й якийсь нетутешнiй i такий небезпечний, що всiх домашнiх вiдселили вiд мене якнайдалi i що три години «швидка» возила до мене лiкаря та медбрата, вбраних ледь не в скафандри з усiма пересторогами, як у кiно про пандемii. Лiкар приiздив, фальшиво-радiсним, глухим через маску голосом переконував, що температура за сорок – це значить, що органiзм у мене молодець, що вiн бореться, а те, що вона не падае, температура, так то ж правильно. Та позаяк я тодi не знала, що реанiмацiя переповнена хворими на цей самий грип i деякi вже й не видряпались, а перебралися з лiкарняноi палати на зеленi луги iншого свiту, позаяк я не знала, що неможливо вiд нього врятуватися, позаяк я цього не знала, я жила в тi днi якось окремо вiд мого грипуючого тiла, я просто iнстинктивно скеровувала ту гарячку в потрiбний напрямок, i якось уночi вона наснилася менi, Аргiдава. Вона прийшла до мене сама i розкрила обiйми.
Пожалiла.
Я йшла донизу по викладених з великих пласких каменiв сходинках, спускалася до рiчки з великим важким глеком на плечi, притримуючи його однiею рукою, а другою пiдсмикнула спiдницю – довгу, з домотканого полотна, з жорстким i шорстким лляним фартухом, щоб не наступити на подiл i не спiткнутись. Я йшла, старанно дивлячись собi пiд ноги, а попереду мене з таким самим глеком крокувала дiвчина – тоненька, гнучка, з вузькою мiцною спиною, довгим, злегка хвилястим волоссям, що вибивалося з-пiд тiсноi шкiряноi стрiчки навколо чола, в грубiй коричневiй сукнi. Вона ступала легко, боса, майже бiгла, пританцьовуючи i наспiвуючи щось, постукуючи ритмiчно по глеку, неначе це бубон. Я застерегти ii хотiла, що там далi, за рогом, крутий спуск, що треба бути пильною, я хотiла гукнути ii, але з горла, як бувае увi снi, не вирвалося жодного звуку, я не могла вимовити анi слова, лише беззвучно хрипiла й задихалася. Я вiдпустила подiл спiдницi, простягла руку вперед, щоб торкнутися плеча дiвчини, але не змогла дотягтися, бо вона бiгла дедалi швидше й стрiмко вiддалялася вiд мене, i я вже не встигала й захлиналася вiд бiгу. Ось-ось вона мала спiткнутися об криво покладений камiнь на розi. І тодi я щосили кинула об землю свiй глек. Вiн розбився з глухим стукотом. Дiвчина перелякано озирнулася, переводячи здивований погляд з мене на черепки розбитого глека. Ця дiвчина, ця дiвчинка… Родима плямка – маленька, кругла, на правiй руцi, на тильному боцi долонi. Блiде личко. І червона пляма на перенiссi. Вона знiяковiло посмiхнулася, схиливши голову до плеча, мовляв, з ким не бувае, i сказала:
– Дiвчинка чекатиме на Турецькому мосту.
«Яка дiвчинка?..» – подумала я увi снi.
– Донька коваля, – була вiдповiдь. – Гобнета.
Прокинулась я з криком i вся спiтнiла, на вологих простирадлах, i виявилося, що температура в мене нарештi впала, дихати стало легше, лiкарi моi святкували перемогу i хвалили мене. Довго я приходила до тями пiсля цього важкого грипу, температура бiльше не мучила мене, снiв я бiльше не бачила, та коли за кiлька днiв, похитуючись вiд слабкостi, нарештi дiсталася до ванноi i поглянула на себе в дзеркало, виявилося, що на перенiссi та на крилi носа у мене з’явилася червона пляма. Вона е i тепер. Вона то червонiе, то стае майже непомiтною, але позбутись ii неможливо, а лiкарi розводять руками.
Менi здаеться, саме тодi у стосунках iз Аргiдавою щось вiдбулося i зрушилося. Я раптом отримала вiд неi моторошний i приголомшливий дар: вiдтодi, як на моему перенiссi з’явився шрам, час вiд часу, коли змiнювалася погода, коли я нервувала, коли хворiла, коли хвилювалась або засмучувалась, я починала бачити картини минулого чи майбутнього, пов’язанi з Аргiдавою. Чи то були дрiмотнi сни, чи справжнi видiння, але вони були яскравими та чiткими, немовби на екранi. Сповненi голосiв, шумiв, запахiв, життя.
Цей дар я не хотiла передавати Марусi, але з важким серцем враз виявила, що з моею героiнею трапляеться те ж саме – причому з нею, як з’ясувалося, нехай неявно i нечiтко, але таке траплялося ще ранiше – мало не з самого дитинства.
Роздiл четвертий
Гнат
Минув час. Сусiди Марущаки переiхали. Маруся вступила на iсторичний факультет унiверситету i не без задоволення навчалася там уже кiлька рокiв. Склала сесiю. І саме вирiшувала, що робити iй на канiкулах – нестися кудись iз компанiею за свiжим вiтром, новими враженнями та знайомствами чи побути вдома з Оленкою та Олежиком – мамою i татом, добрими друзяками. Якось вранцi у дверi постукали. І, як на лихо, Маруся тепер не пробачить собi нiколи, вона була кудлатою, роздратованою, з пилотягом, у старих шортах i – жах! – з ненафарбованими вiями. Вона подумала, що це Олежик повернувся, як завжди, щось забув, прочинила дверi, насуплена, мовляв, я тут уся в трудах, а деякi… А бiля входу стояв юнак! І який юнак! Стояв, притулившись боком до стiни, руки в кишенях джинсiв, схилена до плеча голова, чудовоi бездоганноi форми голова, розумнi веселi очi та пречудова радiсна посмiшка. Просто здивування суцiльне, а не хлопець чомусь завiтав до iхнього дому. Чи то дверима помилився? Що йому треба?
– Ну? – привiталася Маруся.
– Емм… Ви… – знiтився юнак.
Тiеi ж митi до передпокою вибiгла Марусина багатолапа, багатолика, завжди радiсна подруженцiя Луша, красуня-хаскi, срiбляста бешкетниця з блакитними очима в чорнiй оправi. Вилетiла i гайда витанцьовувати навколо Марусi свiй звичний танець iз миготiнням потужних лап, пухнастих хвостiв, розкритоi в посмiшцi пащi, ох, дзига, любов загальна Луша. Заходилася тупцювати i пiдвивати, мовляв, випусти мене, пропусти, я хочу туди, на волю, подивитися, налякати когось, поганяти котiв, придушити парочку курчат i присунути додому втомленою, сповненою вражень. О, а це хто такий тут стоiть, пахне лiтом, сонцем, вулицею, ще… ще… хорошим пахне, друг, друг, це друг!
– Зайди, – звелiла Маруся парубковi, – а то собака вибiжить i втече. Ми вже виплачували сусiдам за якихось рiдкiсних курей, котрих вона придушила.
– На смерть?
– Практично! Вона ж мисливець. Придушила i виклала тушки рiвненько рядочком бiля порога. А потiм всiлася хвалькувато поряд, щоб ii похвалили. Ледь не прибили дурепу таку. Бiгла додому з пiдiбганим хвостом.
– Он як? Га, собако? Було таке? Що тут про тебе говорять? Хiба це про тебе, собако? – Хлопець заусмiхався, нахилившись до Лушi.
Луна Квiн Амор, у просторiччi Луша, сiла, вирячилася ясними, майже бiлими на тлi чорноi облямiвки очима на хлопця, поводила вухами, покрутила довбешкою з боку в бiк i видала свiй цирковий номер, тобто цiлком по-людськи вимовила:
– Айлав’юмаааха.
– Що? – здивувався юнак. – Що вiн сказав?
– Це вона. Дiвчинка. Луша. Тато подарував ii менi i навчив говорити: «I love you, Masha».
– Ааа, клас! Дякую, Лушо, тепер я знаю, як звуть твою господиню! – Юнак знову широко посмiхнувся i став iще чарiвнiшим.
Почувши свое iм’я, Лушка ввiчливо i трохи навiть знiчено, сором’язливо вiдвернувши морду, подала велетенську потужну лапу. От же ж собака! Вмiе справити враження. Хлопець не стушувався, взяв лапу, потис, куртуазно вклонившись:
– А я – Гнат.
– Айлав’ю, – коротко вiдповiла Луша.
Хлопець на iм’я Гнат присiв i обiйняв Лушку за шию. А та яскравим своiм язиком лизнула гостя в щоку i поклала йому голову на плече.
– Ти взагалi до кого прийшов? – пiдiбгала губи Маруся.
Цi двое вже тепло обiймалися, куйовдили одне одному загривки, воркотiли бiля Марусиних нiг на пiдлозi i, здаеться, про все забули.
– А, так. Ми тут… Ми вашi новi сусiди, – юнак головою кивнув кудись за вiкно i поглянув за Лушиною гривою на годинник. – Ходiмо до нас, Маха, га?
– Чого б це? – Маруся якось зовсiм розгубилася вiд такого його простого домашнього доброзичливого тону, немовби вони знайомi сто рокiв.
– Та ти розумiеш, ми сюди переiхали. А у мене вдома сестричка Ася, сидить сама на канiкулах, сумуе за своiми подружками дурненькими. Реве, що тут у неi нiкого немае, що вона тепер самотня назавжди.
– Маленька, чи що? Ти мене в няньки кличеш?
– Ну, як маленька, п’ятнадцять рокiв буде. Саме час ревти i сумувати. А, так. Я Гнат, – ще раз уточнив Гнат, чомусь дивлячись Лушi в обличчя. Та, зрадниця, вклонилася, витягнувши переднi лапи.
– Я тебе не в няньки кличу.
– А навiщо?
– Ну як… Дружити… Га?
– Гаразд. Я – Марiя, – взуваючи сандалi, набундючившись вiд знiяковiння, вiдповiла Маруся.
– Я знаю. Менi Луша сказала.
Луша знову вигнулася в поклонi, вляглася i затулила лапами очi, мовляв, засоромилась я.
– Ходiмо вже. Чекай, Лушо, пiдлиза така! Я скоро. Охороняй!
Луша знову розтулила свою немаленьку вовчу пащу, промовила «няу!» i з важким зiтханням вляглася, згорнувши лапи пiд грудьми, немов бабуся на лавочцi. Ще один Лушин цирковий номер.
– Якось дивно вона лежить. Якось не по-собачому… – озираючись, вже у дверях, зауважив Гнат.
– Лушка, бачиш, переконана, що вона кiт. Їi, маленьку, наша стара кiшка виховувала, Брюль ii звали. Хороша вона була людина. Вилизувала Лушку всю. Вночi приходила до цуценяти спати, щоб та не скавулiла вiд самотностi. Бачив би ти картину, коли Луша виросла. Брюль щоранку пiдходила, ну просто як людина, дивилася приречено на це гiгантське поле дiяльностi i починала вилизувати. І така сувора матуся була, могла i по мордi лапою врiзати, якщо Лушка митися не хотiла. І нiколи перша не iла. Чекала, коли Луша поiсть зi своеi миски, кусне з ii, хоч ми i не дозволяли, i вже потiм, коли дитина сита, бралася до iжi. От собака й поводиться, нiби не дуже добре вихований, випещений, викоханий, перерослий котик. Ти ще не все бачив. Вона ж фиркае, ображаеться, краде потрошку, скидае з поверхонь усiлякi дрiбницi, ганяе iх лапою по пiдлозi, у вiкно дивиться годинами, на колiна лiзе, така корова, клубком згортаеться, вилизуе себе i тих, хто iй подобаеться…
– Ну, я зауважив. Менi лестить, – Гнат саме витирав носовичком свою скроню та щоку, котрi Луша щедро обцiлувала на прощання. – А вона багато слiв говорить?
– Ну, англiйською лише про любов.
